«Цифрові дощі часу»: роман про опади, що падають догори

Олена Красносельська (автор цієї книжки) – інженер-робототехнік. Тема, яку підіймає авторка, – це час, дуже важливий для розуміння нашого існування. Після прочитання книжки хочеться сказати «мало»: мало пояснень, мало ілюстрацій, мало всього, що має стосунок до теми. Побудований авторкою світ неоднозначний для сприйняття. Є про що думати і що читати. Далі – роздуми і спойлери.

Сюжет і герої

У «Цифрових дощах часу» основну увагу приділю сюжету, бо героїв дуже багато. Персонажі – виписані, їхні мотиви – зрозумілі, стосунки між ними – здебільшого прості і ясні. Вони, як надійні стовпи, підтримують створений авторкою світ, передають його з рук у руки з плином подій, що й створює картинку.

Сюжетних ліній дві: наше сьогодення і події в вигаданому Місті-Часі. Сюжетна лінія теперішнього будується навколо дослідницької лабораторії, де створюють «енергетичних роботів», «розумну енергію». Основна мета цієї роботи – передбачення майбутнього і його змін за можливості. Авторка зображає людей на рівні роботи, сім’ї, бізнесу і держави для того, щоб дати достатнє розуміння процесів, які відбуваються. Сильних відхилень від теми немає, але є певні спірні чи незрозумілі моменти, якщо реальність розглядати з боку сьогодення. Умови списані з нинішніх умов, тож маємо на це повне право. Загальне враження добре, читати було цікаво.

Події другої сюжетної лінії розгортаються більш заплутано, але цікавіше. Вдалим є задум авторки створити образ Часу як міста, що живе, пульсує, будується і руйнується, де є свої мешканці, відповідальні за його функціонування. З одного боку, структура міста зрозуміла, власне, як і задачи його мешканців – «движів», котрі будують «піки», що й утворюють Місто-Час, є його складниками, основними одиницями архітектури.

З іншого боку, авторка зобразила структуру управління цими процесами, протиріччя між керівними «движами» досить по-людськи, бо хотілось би щось більш складного. Розумію, що інші форми комунікації, окрім тих які існують між людьми, читачу буде важко зрозуміти, але надана движам певна «антропоморфність» у поведінці, на мою думку, таким персонажам не притаманна, бо задачі цих героїв геть не схожі на задачі людей.

Усі сюжетні лінії цікаві. Якщо в «реальній частині» багато героїв (їх справді важко запам’ятати всіх), але простий зрозумілий хід подій, то в «цифровій частині» героїв менше, стежити за ними легше, а сюжет тримається на дивних незрозумілих подіях, які важко сприймати й аналізувати. Твір збалансований, дає читачу і відпочити, і замислитися, до того ж увесь час підігріває читацьку цікавість: якщо не розумієш про час як вищу матерію – відпочинь за переглядом життєвої ситуації. Набридла простота описуваних події в реалі – переміщуєшся в дивне Місто-Час. І, у результаті, картинка поступово складається.

Перетинаються реальний світ і Місто-Час майже у фіналі роману, що стало для мене сюрпризом (тобто я очікував, що вони мають перетнутися, але рекомендую дізнатися самим, як і що стає на свої місця, бо то буде дуже лютий спойлер із мого боку).

Ще один базисний елемент сюжету – музика. Тут можна і погоджуватися з автором, і не погоджуватися щодо вибору засобу поєднання світів, але, як на мене, вийшло досить просто. Не те щоб я був проти, але майже від початку роману авторка наголошує на музиці, готуючи читача до того, що музика буде головним ключем до низки важливих питань, натомість розв’язання цих питань, як на мене, відбувається просто й очікувано, хоча можна було б і ускладнити.

Роман як текст

Маєте для початку «ложку дьогтю»: вичитки (не було, чи була – незрозуміло) не видно. Місцями текст через це незрозумілий, і, як завжди, у найвідповідальніших місцях, коли переривати читання просто не можна – заборонено, бо йдеться про серйозні речі. Це мінус.

Про плюси. Щодо загального сприйняття, то читати відносно легко. У технічній частині авторка зуміла доступними словами розтлумачити чи показати ті процеси, які хотіла описати. Люди з середньою чи вищою освітою зможуть зрозуміти, що таке ряд хвильових процесів, будова «енергетичного робота», процеси взаємодії «зграй-ботів» (сам робот не існує як повноцінна виробнича чи технічна одиниця – це лише деталь механізму, складеного з таких самих роботів, які можуть утворювати роботизовані «організми») тощо. Описи Міста-Часу образні, яскраві, це допомагає зрозуміти його структуру, буквально – архітектуру часу (хочеться написати і «закони його роботи», але це вже занадто – це більше власне сприйняття).

Але я не можу сказати, що втямив абсолютно все – освіти і знань бракує в таких об’ємах, у яких оперує інформацією Олена Красносельська. Мені б не завадили пояснення й ілюстрації. Це, мабуть, задача, що її мав виконати редактор, бо реально деякі речі (а саме окремі теорії, знання з фізики) треба витягати з пам’яті дуже довго, а не знайшовши їх – шукати в мережі. Загалом це призвело до того, що книжка читалась місяць.

Відразу зауважу, що довге читання роману – це більш жирний плюс, ніж зазначені мінуси, бо книжку реально цікаво осмислювати: прочитавши 1,5-2 години на день, я мав роздумів і пошуків інформації на 1,5-2 дні. І це, безсумнівно, добре, бо змушує працювати мозок.

Щодо лінії «реальності», то її описано скупо, лаконічно, але достатньо для створення картинки. Мені цього вистачило і я радий, що не було надто довгих описів природи й погоди, які дратують ще зі школи. Описи станів героїв, їх роздуми – досить оптимальні, не нудні. Діалоги – місцями здалися скупими, але в розрізі всього тексту – витримані в єдиному стилі щодо сюжетної лінії «реальності».

Загальне враження

Загальне враження – це море позитиву від читання. Роман складний і цікавий, неоднозначний. Роздуми про Час як фізичне поняття, як сутність, що на неї нанизано наш простір, як щось незбагненне, чим можна керувати чи на що можна впливати, з одного боку, чи час як вигадану людьми величину для зручності розрахунків процесів, з іншого боку, – це все досі не лишає мене. У книжки довгий і приємний післясмак.

Якщо «реальна» лінія (люди і їх стосунку) не викликала значного інтересу на початку, то у фіналі роману авторка зробила в цій лінії кілька цікавих поворотів, і моє ставлення до «реалу» перемінилось на добре. А від «цифро-часової» частини я був у захваті від самого початку, вона і «тримала».

Олена Красносельська поставила дуже високу планку в цій темі в Україні. Із сучасних оповідей про час нічого подібного не зустрічав (про українські романи на такі теми мовчу, бо навіть і не чув про них). Про питання часу, його зображення, його функціонування саме з наукового погляду в українській художній літературі мені невідомо. Коли помиляюся – пишіть.

Результат: хочеться продовження, щоб дізнатися подальшу долю Базеля. Хто це? Читайте – його доля неймовірна та цікава, а роль, як виявляється у фіналі роману – головна. ;)

«Перші українські роботи» в стилі агрокіберпанк від Олега Шинкаренка

Автор: Роман МТТ

Ця книга Олега Шинкаренка легка для прочитання і наповнена іронією. Сюжет (саме як сюжет) трохи сумбурний, але більш-менш ясний, якщо порівняти з попередньою книгою автора «Кагарлик». Просто про книгу не скажеш: з одного боку це еклектика до абсурду і абсурдний еклектизм одночасно, з іншого – цікавий аналіз сучасного стану і майбутнього розвитку цифрових технологій і роботизації. Також автор аналізує ряд соціальних і етичних питань, пов’язаних з трансформацією сприйняття  традиційних цінностей під впливом сучасних технологій. Читать далее «Перші українські роботи» в стилі агрокіберпанк від Олега Шинкаренка

Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»


«Що дав кіберпанк нам нині? Нині ми чекаємо на безкоштовний інтернет, який Ілон Маск скоро в космос запустить – ось вам результат впливу кібербанку 80-90-х років того століття. Так, того самого, нині смішного жанру – з купою дротів і каструль на головах, що імітували VR-окуляри.» Про кіберпанк спілкуємось з Олексієм Деканем, автором з Харкова.

Частина 1. Письменник

Олексію, чому ви взагалі почали писати фантастику?

Дуже давно, ще до того як полюбив читати книги, пам’ятаю в молодших класах написав невеличкий детектив. І потім в школі хтось на щось виміняв в мене той зошит з рукописом. Потім я по пам’яті переписав той текст. З тих пір я не переставав відчувати жагу до письменництва. Останньою краплею було моє знайомство з книжками Стівена Кінга. Я був переляканим школярем, якому потім часто снилися жахіття після тих книжок. Але я не міг перестати читати. По-перше, тому що розумів – Кінг це не просто король жахів, він – вчитель. І я навчався через його книги, і книги інших улюблених з дитинства авторів-фантастів. Читать далее Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»