Рубрика: ЛІТЕРАТУРНА МАЙСТЕРНІСТЬ

В рубрике публикуются статьи по литературному мастерству.

«Характерники» Руслана Бєдова: Позбутися мертвого, аби повернути живе…

Беручись до читання нашого новітнього фентезі, вкотре переконуюся: українська історія та міфологія ― направду невичерпне джерело ідей та натхнення для сучасних письменників, котрі воліють не вдаватися до «позичання» узвичаєних сюжетів закордонних колег, а працювати з автентичним українським матеріалом ― унікальним і… досі не розкритим повною мірою у літературі й кінематографі. Особисто мені найперше пригадується «Чигиринський сотник» Леоніда Кононовича ― як роман, що приголомшив та перевернув уяву міфологічною складовою та історичним наповненням ― зокрема, тут масштабно охоплені часи козацтва, достовірно змальовані прадавні вірування наших предків на етапі химерного змішування-симбіозу з християнством (і ось цей період сплетення релігій особливо цікаво спостерігати в авторській інтерпретації Кононовича) та витворено яскраві персонажі українських героїв-характерників. Тож коли мені трапився рукопис молодого автора Руслана Бєдова під однойменною «характерницькою» назвою, я з величезною цікавістю взялася до читання ― усе ж таки улюблена тема не відпускає.

Автор починає оповідь із родини статечного однорукого козака Миколи Соболя, старший син котрого «загинув від шаблі бусурманської», відтак молодшого, Петра, стара Соболиха воліє тримати вдома, при господарстві, аби й цю дитину війна не забрала. Проте спокій мальовничого українського хутора вмить щезає, щойно до Соболів на гостину приїздить Іван Рудий ― славетний вояк, друг легендарного Івана Сірка та ще й, за чутками, також характерник. І читач затамовує подих, адже саме з Рудим юний Петро вирушає на Січ, де йому належить зробитися справжнім козаком, зустріти живого Івана Сірка й пізнати науку характерництва. «А це правда, що Сірко самого чорта при собі в служках тримає?» ― зачудовано цікавиться Петро, але відповідь, звісно, не очікує читача на перших сторінках роману, мусимо пройти разом з героєм його шлях.

Маємо й магічний артефакт, який треба здобути, ― у «Характерниках» це таємнича булава, зроблена волхвами з лівого берега Борисфену понад тисячу років тому. У булаві закута величезна сила, проте не кожному до снаги її видобути та застосувати. І вона має свою історію, оточену легендами, ― пролежавши тривалий час у похованні сарматського князя, була викопана кріпаками котрогось із польських шляхтичів й узялася мандрувати світами. Її потрібно повернути на Січ, проте на таку булаву ― чимало охочих.

Є у романі й містична сутність під назвою «тасаввуф» ― могутній чаклун, здатний перебирати собі чужі тіла, а найліпше для нього ― оселитися в тілі досвідченого козака-характерника. Цікавою є саме авторська концепція тасаввуфа (зокрема, втілення його людиною), адже історично цим словом позначається суфізм ― езотеричний напрямок в ісламі, котрому найбільш притаманні аскетизм та містицизм. Відомо, що тасаввуф відсутній у Корані та Сунні, проте згадується в хадісах, а відтепер ― і в романі українського автора, що вдався до прийому художнього перевтілення й зробив його людиною із надприродними здібностями й власною непростою історією. Тасаввуф не є ані добрим, ані злим, його мета ― вберегтися й вижити, тож він також полює на козацьку булаву ― отже, наші характерники отримують достойного ворога.

Однак усе було б занадто просто, якби сюжет роману зводився до звичайного протистояння двох умовних сил. Образ характерника тут пропрацьовано глибоко й ґрунтовно ― це не лише блискавичні перемоги й непохитна звитяга, як у кіношних супергероїв; насправді характерництво часто обертається зневірою, самотністю та смертю: «Між світами живих і мертвих ― прірва. Той, хто наважується наводити над нею мости, приречений на загибель. Мертві кличуть до себе живих не тому, що хочуть згубити. Їхня душа ще не змирилася з власною долею, тому блукає, шукаючи притулку у скорботі тих, кого лишила на іншому боці».

Містично-потойбічними є й історії кохання, розказані на цих сторінках: характерники кохаються із відьмами та дівчатами-примарами, заради котрих ладні хоч на той світ… Відтак стає зрозуміло, чому на Січ не бажали приймати жінок, адже «любов до жінки не личить січовику ― коли він іде на битву, серце його не з ним». Проте ані найсильніший характерник, ані найлихіша відьма не спроможні опиратися почуттям. «Шановний добродій вважає, якщо я мертва, то прагну вічного спокою? Але дійсно мертвий лише той, хто не любить…» ― говорить Калина, дівчина-самогубця, чия душа застрягла між світом живих і світом мертвих, проте серце ще не вистигло. І як лейтмотив усієї драматичної історії: «Коли позбуваєшся мертвого, до тебе повертається живе». Тут дозволю собі провести паралель і з сучасною українською літературою: позбутися чужих, безліч разів розказаних й «безпрограшних» історій заради власних ― хай ризикових, але незвичайних та захопливих.

Місцями цей історично-фантастичний роман про минуле відчутно перегукується і з нашими теперішніми реаліями: «…коли я бачу московські залоги в Києві та Полтаві, знаєш, що повстає у моєму розумі? Ні, не розтрощені вщент хати наших господинь, які квартирують та годують московських стрілків. І навіть не розгублені обличчя господарів, у яких відібрали чесно зароблений хліб, щоб наповнити вічно голодне черево царської армії. Я бачу тебе, мертвого, на шибениці. Саме така доля спіткатиме будь-кого, хто виявиться настільки сліпим і глухим, що довіриться московитам!»… Це говорить отаман Іван Сірко у своєму часі та просторі ― там, де український гетьманат розривається між Річчю Посполитою, Османською імперією та Московією. А історія, як ми знаємо, рухається за спіраллю… Тож мимоволі замислюєшся: а що як характерники й донині не перевелися в наших краях і зараз боронять Україну на східному кордоні у берцях та бронежилетах?

Вікторія Гранецькаписьменниця

купити повість Руслана Бєдова «Характерники» можна тут

Денис Скорбатюк: «Три роки тому я починав з піратських перекладів коміксів на українську – офіційних перекладів у видавців тоді навіть в планах не існувало»

Денис Скорбатюк – автор коміксу «Сага про сонценосців», який нещодавно вийшов на ринок. З автором говоримо про його роботу, досвід і уподобання.

Денисе, як стати автором/письменником/перекладачем? Цікавить як саме ти прийшов в цю професію?

Я думаю, професія письменника – це в першу чергу покликання душі, зокрема я пишу тому, що не можу не писати, сам процес написання викликає в мене неабияке задоволення, а та насолода, що виникає коли ти закінчив писати якийсь твір, неможливо замінити жодними наркотиками. Також присутня якась внутрішня необхідність розповісти історію, поділитися своїми думками, переконаннями, ідеями.

Сам я в підлітковому віці балувався написанням фанфіків на улюблені комп’ютерні ігри та книги, бо були моменти коли історія так сильно захоплювала, тримала й не відпускала, що я мав виплеснути з себе якусь свою історію. Зараз ці фанфіки поглинув час, але, думаю, саме тоді я зрозумів, що хочу створювати не тільки фанфікшн, а й свої оригінальні світи та історії. Власне десь у ті часи я захотів написати книгу у стилі фентезі. Адже тоді я не міг второпати, чому російською, польською, англійською існує не одна сотня фентезійної літератури, а українською — ніц (ну принаймні в моєму тогочасному уявленні фентезі). Звісно, як і всім підліткам, мені здавалося, що написати книгу – то раз плюнути. І цілком очевидно, що процес написання загруз щойно я зіштовхнувся з першими ж труднощами. Впевнений, молодому мені треба було проявити більше впертості та старанності, але що вже поробиш, книгу я закинув. Хоча ці перші свої записи я й досі зберігаю на своєму комп’ютері, і хто знає, може захочу до них повернутися.

Але тоді я захопився перекладацькою діяльністю. Я долучився до процесу створення моду до гри Mount & Blade про козацтво і самотужки переклав увесь ігровий текст українською мовою. На жаль, мод так і не побачив світ, але цей процес дав мені поштовх до розуміння, що переклад може бути таким же захопливим і цікавим, як і написання.

Приблизно в той же час я познайомився з графічною прозою та почав читати її у великих кількостях (як європейську, так і американську). Той факт, що вона відсутня українською мовою зачепило моє відчуття справедливості і я задля втіхи почав потроху перекладати деякі свої улюблені коміксі та графічні романи. Але робив це скоріше, як гобі, бо розумів, що майже все й так перекладено російською, то кому ж воно треба перечитувати те все знову українською?

Однак у 2014 році на тлі доволі бурхливого сплеску українського патріотизму я змінив свою думку й захотів поділитися з людьми своїм доробком. З друзів я зібрав команду й створив перекладацьку спільноту «Студія Ворон», в рамках якої й перекладав графічну прозу. Через деякий час до нас почали долучатися й інші люди й кількість перекладів ставала все вищою.

Проте чим більше я перекладав, тим сильнішою ставало бажання створити щось своє. Я полюбив формат графічної прози та побачив, що цьому виду мистецтва притаманні такі інструменти оповідання історії, які неможливі у інших видах мистецтва. І тоді я почав писати власні сценарії. Скажу по секрету, «Сага про Сонценосців» не була моєю першою ідеєю для коміксу. Перш ніж почати роботу над нею я створив великий сценарій на 6 випусків про Україну ХІХ століття у жанрі стімпанк. Але в процесі роботи над малюнком, художник мене полишив. А саме тоді ще й вибухнула доволі наближена за сеттингом «Воля», тож я вирішив відкласти цей сценарій на потім, коли матиму більше досвіду й реалізую цю ідею якомога краще.

В той же час це зовсім не означає, що «Сагу» я робив абияк. Я дуже люблю скандинавську міфологію і мене захопила ідея створити справжній героїчний епос у цих декораціях. Також при читанні нордичних міфів у мене виникло своє бачення прочитаного і це повертає нас до того, що я казав на самому початку: я просто не можу не поділитися тією думкою, що сформувалась в мене під час прочитання.

Які роботи інших авторів впливають на твою творчість?

О, це питання зачіпає дуже багато видів мистецтва, адже натхнення може прийти доволі неочікувано. Але, якщо виділяти кілька творів, що здійснили найбільшого впливу, то варто поділити їх на три категорії.

Гадаю, найбільше на мою дитячу фантазію вплинули комп’ютерні ігри, в які я грав дитиною та підлітком. Такі серії, як Gothic, Fable, Warcraft, Starcraft, Knights of the Old Republic, Neverwinter Nights, The Witcher, Dragon Age, Wolf Among Us завжди займатимуть особливе місце у моєму серці, тому що захоплювали з головою саме своїми історіями. Власне, на мою думку, комп’ютерні ігри є чи не найкращим способом розповісти історію, оскільки жодне інше мистецтво не в змозі забезпечити таке сильне занурення читача/глядача в історію. Адже тут гравець більше не є звичайним спостерігачем зі сторони, він виконує роль головного героя, а в деяких моментах і роль співавтора історії. Все це неабияк збурює уяву. І під час роботи мені достатньо увімкнути саундтреки з моїх улюблених ігор, щоб налаштувати свою фантазію на робочий стан.

Звісно, не можна відкидати й великої важливості хорошої літератури в моєму житті. Я прочитав багато фентезі, але, думаю, найбільше на мене вплинуло три серії. По-перше, це Гобіт, бо він взагалі був першою книгою, що потужним чином вразила мене. По-друге, це Гаррі Поттер, бо я дуже сильно полюбив ту серію, тих персонажів та ту історію. І по-третє – це Відьмак, тому що саме він вплинув на мене найбільше і показав, що фентезі не обов’язково має бути високим, пафосним та шляхетним. Воно може бути сповнене брудом, стражданнями, кров’ю й підступництвом, прямо як і реальне життя. Саме при прочитанні Сапковського я зрозумів, яке фентезі хочу писати сам. Ну і варто зазначити велику кількість книг із всесвіту Warhammer, який я просто люблю.

Якщо ж казати про графічну прозу, то найбільше мене надихають такі комікси, як Blacksad (що є просто неймовірним детективом, як у плані історії та атмосфери, так і в плані малюнку), Максим Оса (козацький детектив без шароварництва), Трансметрополітен (комікс — Біблія для журналістів), а також деякі сюжетні арки про Бетмена та Соколине Око.

Як в голову приходять сюжети?

На це питання я й сам собі не можу відповісти. Я можу просто йти собі вулицею, думати про щось своє й раптом в голову приходить якась ідея, якийсь сюжет. Я можу грати у комп’ютерну гру і на основі якогось квесту в мене виникає абсолютно своя історія в голові. Доволі кумедною є історія, як мені прийшла в голову ідея свого оповідання «Звіролов». Я просто побачив картинку, на якій зображений доволі зловісний антропоморфний баран з червоними очима і в обладунках. Цей арт справив на мене таке потужне враження, що я просто захотів дізнатися історію цього персонажа. І вона полилися на сторінки сама собою.

Яке значення для сучасного письменника і перекладача має мережа Інтернет, соцмережі?

Для мене, як для письменника та перекладача, Інтернет – вірний помічник. Завдяки йому всі необхідні словники завжди під рукою. Електронні версії тлумачного словника, словника синонімів Караванського, словника українських сталих виразів, Кембріджського словника, Urban Dictionary завжди неабияк допомагають мені в роботі. Також я періодично заходжу на такий чудовий ресурс, як «Словотвір», щоб підшукати нові чудові слівця й поповнити свій словниковий запас. Як я вже казав, писати я люблю, коли на фоні грає музика, що наповнює мене необхідними емоціями (тож це або саундтреки з кіно/серіалів/ігор, або важкий метал улюблених гуртів).

Дуже важливе значення мають і соціальні мережі, адже завдяки їм можна розповсюджувати інформацію про свої твори, а також спілкуватися з іншими цікавими людьми та друзями, навіть якщо ви знаходитесь в десятках кілометрів один від одного.

Та й без Інтернету, напевно, не було б і «Саги про Сонценосців», адже з її художником – Артьомом Бурликом – я познайомився також через інтернет і завдяки інтернету. Тобто спочатку наш спільний друг Тайлер Андерсон зробив відео, в якому показав деякі роботу Артьома і виклав на Youtube. Я їх там побачив, написав Артьому й ми почали співпрацювати. А оскільки він з Хмельницького, а я з Запоріжжя, інших можливостей працювати разом просто не було.

Які інші фантастичні напрямки подобаються?

Я люблю різну літературу, та все ж віддаю перевагу фентезі. З класичної наукової фантастики мені мало яких авторів прийшло до смаку, однак можу виділити твори Айзека Азімова, які просто геніальні. Зокрема його «Фундація» — це шедевр. Щодо інших фантастичних напрямків… Не сказав би, що я великий поціновувач горору, але люблю Говарда Лавкрафта, який захоплює своєю атмосферою. Також саме зараз читаю «Песиголовця» Олександра Завари й маю зазначити, вона також дуже цікава (і знову ж таки, не в останню чергу своєю атмосферою). Люблю космооперу (Starcraft, Warhammer), стімпанк (гра «Dishonored» (хоча це більше теслапанк), трилогія «Левіафан» Скотта Вестерфельда, але в планах почитати й книги Ігора Сіліври) та кіберпанк (стрічка «Той, що біжить по лезу», ігри «Deus Ex», «Shadowrun», книга «Нейромант» Вільяма Ґібсона).

Що дивишся?

Ох, на це запитання також буде важкувато відповісти, бо кіно я люблю різне. Найбільше я люблю фільми 80-х та 90-х. Зокрема наукова фантастика 80-х має якийсь свій особливий шарм. Якщо ж пройтися по режисерам, то: Джон Карпентер (за неповторну атмосферу й музику своїх фільмів), Квентін Тарантіно (за прекрасні діалоги й кривавість), Кевін Сміт (також за діалоги та ґіківський гумор), Сем Реймі (за пречудових «Зловісних Мерців» та «Людину-павука») та Тім Бертон (за гротеск, похмурість та прекрасного «Бетмена»).

Також дуже сильно люблю анімацію. Зокрема анімаційні фільми Дона Блута, а найбільше «The Secret of NIMH». Також анімаційні фільми за коміксами DC: Batman: Mask of the Phantasm, Batman: The Dark Knight Returns, Batman: Assault on Arkham та Batman: The Killing Joke одні з моїх улюблених. З анімаційних серіалів, це звісно ж Сімпсони, Футурама, Грифіни, Арчер. Але за останні кілька років найпотужніші емоції в мене викликали два анімаційних твори: «Кінь БоДжек» — неперевершена трагікомедія, що здатна в одну мить розсмішити, а наступної ж викликати сльози, та аніме «Брама Штейна» — абсолютно шикарна фантастика, що дуже оригінально подає сюжет про подорожі в часі.

Як ти оцінюєш розвиток вітчизняної фантастичної літератури, кіно, коміксів, інших напрямків?

В усіх перелічених напрямках мистецтва, фантастика зараз на підйомі, але вони мають ряд проблем. Якщо казати про літературу, то там фантастика почувається найкраще. Ми маємо гідних представників наукової фантастики (той же Ігор Сілівра), альтернативної історії (Жупанський, Ірванець) і фентезі (Арєнєв, Корній). Хоча фентезі в його класичному розумінні все ж не дуже цікавий видавцям. Доволі показовою є історія Наталки Щерби, книги якої не хотіли друкувати в Україні. Тож вона звернулася до російського видання «Росмен», де її надрукували і її книги стали бестселерами, і тільки тоді на неї звернули увагу українські видавці. Є також приклад Володимира Кузнєцова – гідного фантаста з Сіверодонецька, який до війни з Росією успішно писав на російські видання. Після російської агресії та окупації його рідного міста, він вирішив, що далі це робити неприпустимо і почав писати українською. Проте українські видання його друкувати не хочуть. Ось так і виходить: є автори, які хочуть писати фентезі українською, є читачі, які хочуть його читати, але є й видавці, які вважають цю літературу ризикованою і радше вкладуться в черговий любовно-історичний роман про трагічну долю українського народу, бо це чтиво легше продати. Хоча в цьому році є певні зрушення з мертвої точки, але про це я скажу далі.Якщо казати про кіно, то в цьому році вийшла дуже якісна стрічка «Сторожова Застава», яка хоч і мала великі проблеми зі сценарієм, та все ж у результаті, як на мене, поставила дуже високу планку у візуальному аспекті.

Якщо ж вести мову про комікси, то велика кількість з них є так чи інакше фантастичними. «Воля» — це альтернативна історія та стімпанк, «Серед Овець» — антиутопія у світі антропоморфних створінь, «Саркофаг» — класична наукова фантастика, є фентезі, супергероїка, горори та містика. І, власне, з кожним роком українська графічна проза все більше й більше нарощує свою кількість. Доволі показовим є той факт, що лише в 2017-му році вийшло більше мальописів, ніж за останні сім років. І хоч ця статистика стосується не тільки суто українських коміксів, а й перекладених, варто зазначити, що саме в цьому році українською вперше (принаймні офіційно) заговорили персонажі коміксів DC. І це привертає все більше й більше нових фанатів до наших лав любителів графічної прози.

Ми завжди цікавимося аудиторією українського фантастичного контенту: читачами і глядачами. В розрізі теми коміксів можеш описати аудиторію? Можливо окреслити якісь певні риси читачів, їх вподобання?

Ось цей момент доволі цікавий. Українську аудиторію коміксів я б поділив на дві категорії. Перші – це «поціновувачі графічної прози», які уважно слідкують за станом ринку мальописів і тішаться тому, що цей невеличкий ринок має всі можливості зараз перетворитися на велику індустрію. Такі люди люблять комікси у будь-якому вигляді й готові читати та оцінювати якомога більше коміксів (тим паче надрукованих в Україні, адже їх все ще досі мало). Другі – це «адепти моди». Тобто з одного боку тотальна навала екранізацій коміксів популяризувало цей вид мистецтва серед широких мас і багато хто познайомився з графічною прозою саме завдяки кіно. Але інакше як «адептами моди» я не можу назвати людей (а їх справді багато), які заходять у книгарню, хочуть комікси DC\Marvel, а коли ти їм пропонуєш першокласні українські комікси на тебе дивляться як на довбня й відмовляються (бо бачте в Україні навряд чи можуть зробити якісний комікс).

Жодним чином не хочу сказати, що любов до DC та Marvel – це погано (бо їхні комікси я також дуже сильно люблю), але все ж хотілося б, щоб все більше людей з другої категорії розширяли свій кругозір та переходили до першої категорії.

Нещодавно ви були на Брама-Фест в Івано-Франківську. Розкажіть, що там відбувалося цікавого?

На мою думку, фестиваль «Брама» та той конкурс фентезійних оповідань, який провели організатори, є дуже важливою подією. По-перше, я не пригадую жодних фестивалів в Україні, які б були присвячені тільки фентезі. Тобто так, в нас вже давно проводиться ЛіТерраКон, але він присвячений фантастиці загалом. Організатори ж Брами виокремили фентезі й провели низку лекцій та дискусій суто на фентезійну тематику. По-друге, в рамках конкурсу оповідань надійшло близько 700 рукописів! І хоч близько 200 були відкинуті як такі, що не підходять, все ж 500 оповідок у жанрі саме фентезі показує, що наші видавці таки помиляються. Фентезі в Україні є, воно цікаве, його хочуть писати, його хочуть читати. Зараз організатори Брами працюють над виданням збірки (чи навіть кількох збірок) з тим матеріалом, що надійшов. А тому я гадаю, що українське і, що найважливіше, україномовне фентезі завдяки цьому фестивалю отримає потужний поштовх.

Якщо ж казати про тематичні фестивалі, як явище, то це дуже корисна річ. Вони створюють майданчик для спілкування, дають можливість усім однодумцям зібратися, показати, що вони є, поділитися своїми ідеями, показати ці ідеї, продавати готовий продукт. Взяти хоча б до прикладу останній Київський Комік-Кон, на якому організатори дали можливість всім авторам мальописів виступити з презентацією, поділитися концептами своїх коміксів, показати перші наробітки. Власне, саме тоді ми з Артьомом і познайомилися з Дмитром Хмарою, що став видавцем «Саги».

Також дуже класно те, що починають виокремлюватися більш вузькі тематичні фестивалі. Наприклад, той же Київський Комік-Кон є великим заходом присвячений ґік-культурі загалом (література, кіно, комікси, комп’ютернеі ігри, настолки тощо). Але у жовтні провели Київський Фестиваль Коміксів, що був присвячений виключно мальописам. І хоч це доволі знизило кількість відвідувачів, в той же час дало можливість зібратися та поспілкуватися всім поціновувачам та авторам графічної прози у більш «ламповій» атмосфері. Не буду казати, що це краще чи гірше, це просто інакше. І ось таке розмаїття фестів не може не тішити.

І не в останню чергу фестивалі корисні тим, що дають можливість авторам не тільки показувати свою продукцію, а й продавати її. Врешті-решт, одне діло купляти якийсь невідомий комікс від невідомих хлопців через інтернет, а зовсім інше прийти й спочатку помацати мальопис, переглянути його. Звісно, у другому випадку вірогідність того, що твій комікс хтось купить і він не буде собі пилитися в крамниці, вища.

Однак є один момент у цих фестивалях, який хотілося б покращити. У тому ж жовтні пройшло одразу чотири великих та важливих заходів. Три (!) з них пройшли в один день: це Брама в Івано-Франківську, Космікс у Києві, Книжкова Толока у Запоріжжі. Звісно, відвідати кожний з них було неможливо. Тому я дуже сподіваюсь, що в майбутньому організатори стануть робити більш зручний для всіх час проведення.

Про автора

Денис Скорбатюк – письменник-початківець та перекладач-аматор з Запоріжжя. Є автором сценарію коміксу «Сага про Сонценосців». У 2014 році створив перекладацьку спілку «Студія Ворон», в рамках якої було перекладено понад 120 коміксів/графічних романів. Сам для Ворона працював над піратськими перекладами таких коміксів, як «Казки», «Блексад», окремих серій «Бетмена», «Warhammer», «Dragon Age», «Сторожа Смерті», «Геллбой», в кооперації з YouTube каналом AdrianZP переклав короткометрівки «Space Hulk», «Space Hulk 2», «Випробування Драйґо», «Дезстроук – Вбивця з Аркхему», «Каратель: Брудна Білизна», «Каратель: Жодної Пощади», з порталом PlayUA фан-фільм «Ґеймери», для творчої спільноти «Струґачка» короткометрівку «Джакку: Перша Хвиля», анімаційний фільм «Бетмен: Убивчий Жарт» та серіали «Еш проти Зловісних Мерців», «Табу», «Гострі Картузи».

Відпочинок: читаю книги та комікси, слухаю музику, граю в комп’ютерні ігри та дивлюся кіно. Влітку люблю відвідувати Хортицю.

Подорожі і враження:

Мрію відвідати усі цікаві куточки України, але на даний момент (окрім, звісно, Запоріжжя) бував у Києві, Харкові, Дніпрі та Івано-Франківську. Поки що Франківськ подобається найбільше. Такий він весь затишний.

Якщо казати про світ, то колись життя закинуло мене до Ізраїлю. Там мене вразив цікавий тамтешній мультикультуралізм, який зумовлений тим, що євреї, які стікаються туди з усіх куточків світу, привозять із собою й частки культури тих країн, де вони жили поколіннями. А тому створюється неймовірний мікс із культур, мов, звичок та традицій.

Літературна критика 2017

Я відкриваю вордівський файл. Мені треба написати рецензію.

Один поважний викладач одного популярного серед могилянців-бакалаврів (що характерно – не лише філологів) вибіркового курсу любив говорити: автор, який думає, що він пише «ні для кого» чи «ні для кого конкретного», нескінченно обманює сам себе. Пізніше вже на своїх високочолих філологічних курсах, куди зась простим смертним (спойлер: не зась, але вони туди вкрай рідко записуються), ми читали й сперечалися на семінарах, сиплючи цитатами й аргументами, про концепції «Зразкового Читача» Еко, про структури «імпліцитного читача» Ізера, про рецептивну естетику й горизонт очікувань, про Бахтіна й діалогізм. І добре воно було, й цікаво віднаходити й відчитувати ці моделі явних і прихованих адресатів у творах, які ми читали на n+1 курсів літератури.

З усіма цими теоріями й безліччю інших, казали нам наші високочолі викладачі, мусить бути обізнаний і добрий письменник. Особливо сучасний. Він мусить уявляти собі, для кого він пише, мусить свідомо й розумно вибудовувати інтерпретативні структури в своєму тексті. Мусить, – і оглядали таким критичним оком нашу аудиторію. Дехто навіть говорили після цього: мені приємно думати, що тут серед вас сидять зараз майбутні українські письменники. Майже ніхто, втім, не додавав: і майбутні літературні критики. Бо, власне, чи потрібна критика там, де на пальцях можна перерахувати добрих сучасних письменників? Отож-бо.

Існує (ще й досі, ага) стереотип, що літературний критик – то такий собі Сальєрі. Заздрісний, озлоблений, дріб’язковенький такий. Ніби й теорій поначитувався, ніби й знає все і більше про те, як написати добре оповідання, роман чи хоч і вінок сонетів – а от не пише, а тільки читає й докопується до Моцартів, які змогли. Все йому не догодиш, все йому щось не так і не подобається. Все він… критикує. Адже ж «критикувати» – це «говорити щось погане»? То замість критикувати, візьми й досягни. Напиши і видай, а не просто критикуй. Це не твір поганий, не письменник і не література погана – це ти невдаха. Хочеш писати сам, а не пишеш. Тільки й вмієш, що критикувати.

Деякі з наших високочолих викладачів цілком собі на повному серйозі транслювали цей стереотип в аудиторіях. Може, й досі транслюють, бо, може, й досі в це вірять. Попри те, що частина їхніх студентів, у яких їм так хотілося бачити письменників, узяла та й поставала критиками. І критикує – часом літератури, які точно є (британську, американську, французьку, вписати потрібне), часом рідну українську, яка ще невідомо, чи є. Але критикує. А не пише. Поняття «писати» й «критикувати», на диво, теж чомусь звикло сприймаються в нашій культурі – як академічно-аудиторній, так і фейсбучно-загально-локальній – як антоніми. Причому перше з цих понять сприймається й оцінюється явно більш позитивно, аніж друге.

Ну добре, якщо критик «критикує», а не «пише», то стосовно літературної критики мали б діяти якісь інші правила. Про них нам теж трошки розповідали на наших парах, звісно. Казали, що критика, як і журналістика, має бути насамперед реакцією на найсвіжіші книжки й на останні події в літературному світі. Казали, що вона, як і літературознавство, має оперувати методологією (бути розумна), але, як блог чи колонку (тоді вже знали такі слова), її має бути легко й приємно читати. Але от хто її читає – письменники, інші критики, високочолі викладачі, студенти філологічних факультетів, чи хто? – нам не сказали. І правильно зробили.

2017 рік. Із «фахових журналів» (коли ми закінчували навіть магістерку, стосовно критики ще оперували такими термінами), найчастіше паперових, які треба було передплачувати, а для цього треба було піти на пошту – ну ви зрозуміли, довгий і марудний процес – літературна критика остаточно й безповоротно перебралася в онлайн. «Тоді» онлайн вона була лише на ЛітАкценті – принаймні для високочолих філологів; тепер вона онлайн скрізь. На онлайн-платформах, журналах чи просто сайтах, що позиціонують себе як присвячені літературній критиці й будь-чому іншому, у відкритих і закритих постах на сторінках у Facebook, Instagram, Twitter – де ще? З’явилося безліч нових видів і жанрів критики – їх колись опишуть теоретики літератури (або не опишуть). Проте чи не найважливіше – все ж те, що визначити, «для кого» вона, стало вкрай легко. І так, це дуже мало має до діла з методологією й авторським стилем критика.

Ні, вона не для письменника, на книжку якого написана – бо це в кращому разі +1 перегляд і невеликий срач у коментарях. Не для всіх інших письменників, бо вони пишуть, у них немає часу читати критику навіть якби вони всі читали рецензії бодай тільки на свої твори, їх теж занадто мало. Не для студентів-філологів. Не для інших критиків. Не для дипломованих літературознавців, не для кандидатів філологічних наук, не для PhD з літературних дисциплін. Бо якщо навіть усі вищеперераховані категорії систематично читали б усі підряд рецензії й огляди, в 2017 році це аж ніяк не гарантія їхнього успіху. А от коли рецензію читають студенти-правники, кандидати біологічних наук, а ще краще колишні однокласники й колишні колишніх однокласників автора/-ки, які потім постять цитати з рецензії у себе в Instagram під гарним фото з книгою – отоді це успіх.

Колеги-філологи радо відчитають всі алюзії, розгадають метафори, зацінять методологію й широту контексту, похвалять авторський стиль (якщо він є) – і це завжди приємно. Проте sorry, guys: Зразковий Читач рецензії в 2017 році – це людина без філологічної освіти. Людина-професіонал із будь-якої іншої сфери, крім філології чи й зовсім непрофесіонал, невизначеного віку, добре б, якби ще й невизначеної статі, але неодмінно власник/-ця акаунта в Facebook, Instagram чи Twitter. Чи краще всіх трьох. Людина, перед якою варто виглядати розумним (бо інакше вона тобі не повірить), але не занадто (бо вона роздратується й не дочитає до кінця твою офігенну рецензію).

Оці всі свої метафори, методології й локальні жартики (надто їх) краще приберегти для посиденьок за пивом із письменниками, критиками, однокурсниками й культурними менеджерами (так, із цими двома, з ким шановний критик кожного разу ходить на пиво). А Зразковим Читачам рецензій нашого часу треба що? Правильно, інформпривід. Чи радше контент-привід. Привід для репосту. Привід для цитати. Привід для фото з книжкою. Привід для відгуку на книжку – якщо прочитана рецензія таки спонукає її/його прочитати цю книжку. Чи бодай розділ із книжки. Чи бодай піврозділу.

Уявляти з себе Ортегу-і-Гассета й просвітителя мас легше (і приємніше, гвахаха), аніж намагатися влізти в шкуру Майка Йогансена і наочно й зрозуміло показати, як воно тут у нас все влаштовано, але можна спробувати. Так, лайки, репости й перегляди – то капітал навкололітературних онлайн-ресурсів. Так само, як і будь-яких інших онлайн-ресурсів. Дух часу, ну ви зрозуміли. Проте мета критики все ж трошки більш далекоглядна, аніж лайк і репост.

Мабуть, кожному критикові (який, як ми пам’ятаємо, просто письменник-невдаха) іноді хочеться побути Моцартом і потішитися з того, що його впізнають на вулицях, на події за його участю приходять «на ім’я», а його матеріали незмінно в топах за кількістю переглядів. Проте в одному наші високочолі могилянські викладачі точно були праві: слава критика – річ украй хистка. А от те, що рецензію таки прочитають, а після неї, можливо, навіть куплять і прочитають книжку, може докластися до значно вагоміших процесів. До розвитку українського книговидавництва, наприклад. До популяризації читання. До попиту на літературну критику. До вищих гонорарів…

Я прокидаюсь і підіймаю голову з клавіатури. Все ж треба намагатися спати трошки більше, ніж 4 години на добу. Намагаючись не думати про відбитки клавіш на своєму лобі (а вони там точно є), дивлюся у відкритий вордівський файл. Ctrl+A. І потім Backspace. Все-таки «пкуіолпоаьвдльмджвбмж» – не найкращий початок гарної рецензії. Хоча це цілком щиро. А, може, навіть проканало б як фішка авторського стилю.

Джерело: ЛітАкцент

Дев’ять кіл пекла, або як бути письменником

автор: Іванка Урда

Кожен письменник повинен любити подорожувати. Це обов’язкова умова, тому що в Україні автор мусить вміти сам себе презентувати, в Європі ж цим займається літагент, але не будемо про сумне.

Після видання книги слава не приходить, за тобою не бігають натовпи фанатів та фанаток, а тим пак видавці. Ти не прокидаєшся відомим. Ти можеш бути забитим інтровертом, але твоя книга вимагатиме тебе полюбити публіку.

Поки ти проходиш пекло всіх правок, редакцій, скорочень і уточнень, далі тебе чекає пекло презентацій з перервою в декілька днів, а то й годин, в ліпшому випадку між містами.

На перший погляд тільки здається, що це легко, адже автор мусить знати свій твір, отже знає як його презентувати. Не тут то було! Навіть якщо говориш тільки ти, публічний виступ виснажує. Ти мусиш знати, що ти будеш говорити, ти мусиш думати над кожним своїм словом. Найважче – ти мусиш концентрувати увагу публіки на собі під час всієї презентації.

Для того, щоб бути письменником треба не те, що любити подорожувати, треба це обожнювати. Проте разом з тим треба любити і сидіти вдома, коли ти зариваєшся в книжки і мусиш сидіти за історією, яка з’являється з під твого пера, з під твоєї ручки, під біганням твоїх пальців по клавіатурі. В якісь моменти твої герої вказуватимуть тобі дорогу, але так буде не завжди. В якийсь момент, вони зупиняться, подивляться на тебе і скажуть: «Ну що, мамцю/батечку, що ти зробиш далі?»

Вони, так само як і ти колись в своєму житті, стоятимуть на роздоріжжі і думатимуть куди їм піти. Тоді ти неумисно даруватимеш їм своє життя, переноситимеш себе в історію.

З одного боку література, твоя книга – це не страждання, але більшість з нас кричали і волали в своїх книгах, просто неопублікованих творах. Ти, певно, показуєш не все, що пишеш, відфільтровуючи шлак і занадто відверті речі, в яких люди справді впізнали б тебе.

Отож, коли ти вирішиш написати книгу, до моменту, коли ти зможеш донести свою думку до людей, ти муситимеш пройти свої дев’ять кіл пекла.

Коло перше: Текст

Спочатку ти маєш сконцентрувати в собі те, що змушує тебе писати. Простіше кажучи, змусити себе писати (хоча, напевно, до поезії це правило важко застосувати).

Навіть, якщо ти сидиш і лупаєш на той пустий аркуш своїми баньками, рано чи пізно ти вродиш слово, за словом речення ну і далі по тексту.

Потім ти маєш ознайомитись зі своїми потенційними «конкурентами», щоб бува випадково нічого не сплагіатити. Насправді, це все не так вже й легко, як може здатись на перший погляд.

Друге коло: Фідбек

Тут тебе очікує дві стадії.

Першими жертвами твоїх чудових творів стають близькі люди. Знай, поки ти не видаси книгу, вони тебе будуть ненавидіти, адже не всім їм насправді цікаво, але з ввічливості відмовити тобі вони не зможуть. Далі друзі, от тут, якщо в тебе правильне оточення, ти можеш знайти людей, які з нетерпінням чекатимуть книгу, або тому що ти вже задовбав мусолити цю тему, або їм справді подобається, проте не всім так щастить.

Другим етапом буде, після вихваляння перед близькими та знайомими, ти набираєшся сміливості прочитати свій твір перед незнайомцями. Ти починаєш ходити на літературники для молодих і недосвідченних. Набираєшся ще трохи сміливості, ну це тільки якщо ти пишеш гарно і отримуєш позитивні відгуки, в такому разі ти переходиш до третього кола.

Третє коло: Літконкурс або фідбек від професіонала.

Особливо хороші конкурси ті, в яких судді пояснюють чому ти не пройшов далі, аніж відбірковий тур. Бо якщо ти не пройшов навіть того, ти все одно повертаєшся на початок.

Отож, уявімо, що ти вже декілька разів програв, та не здався і вдосконалився до того, щоб перемогти.  Окей, чудово, але після конкурсу нічого не стається і ти переходиш до наступного кола.

Четверте коло:  Пошук видавництва

Тут ти подумки повертаєшся на перше коло, згадуєш всіх своїх «конкурентів» і приблизно маєш уявлення де вони видаються, разом з тим ти дивишся яке видавництво працює з молодими письменниками. І тут починається. Тобі будуть відмовляти і це нормально, бо не кожному видавництву ти потрібен. Коли ти в якийсь момент комусь сподобаєшся і тебе запросять до співпраці – ти потрапиш до наступного кола.

П’яте коло: Узгодження тексту, правки

Ти справді будеш повинен дещо прислухатись до редакторів, щось викинути, щось переписати, тобі здаватиметься, що твій твір геніальний. Він справді може бути таким. Ти можеш воювати навіть за пунктуацію і орфографію, не тільки за сюжет. Коли все буде узгоджено, книга пройде верстку, ти потрапляєш на інший рівень.

Шосте коло: Презентації

Якщо видавав книгу за свій кошт, отримав ти свої екземпляри, і от лежать вони в тебе на балконі чи в комірці, і що далі? Ну або за кошт видавництва, лежать вони собі тоді мирно на складі, а як навіть видавництво має налагоджену роботу з книгарнями, от ти сам як часто купуєш книги невідомо кого?

Отож, дійшло діло до організації, а у висновку і самої презентації. Якщо маєш гарного друга-модератора, то можна потягнути його з собою в тур, як то кажуть вдвох веселіше, головне не спитись. Ну ти ж розумієш говоріння на публіку стрес. А стрес як знімати? Правильно, в товаристві друга, десь в кнайпі, за чарочкою чогось міцніше, аніж чай.

Відбув ти тур і потрапляєш до наступного кола пекла.

Сьоме коло: Фанати і фанатки

Якось у нас так повелося, що навіть якщо ти й видав безтолкову книгу в тебе буде свій фан-клуб. Це добре з одного боку, бо вони купують твої книги, а з іншого – вони будуть слідкувати за тобою усюди, за кожним твоїм кроком, млітимуть при зустрічі з тобою. І цю любов щирою не назвеш, бо фанатизм, то як кажуть, що занадто, то не здраво.

Восьме коло: Критика

Разом з твоєю відомістю, ба навіть у вузьких колах, як з’явились ті, хто тебе любить, так знайдуться люди, яким ти не подобаєшся. Зрештою, ти не долар, аби всім подобатись. Найчастіша причина – заздрість. Спочатку ти довго думатимеш, чому так, адже ти ніц такого не зробив і президент не кличе тебе на обід, та і звання «письменника» не дає ніяких привілеїв, окрім як ти стаєш трішечки більше задоволений життям, бо нарешті виговорився.

Дев’яте коло: Вільний час

Наостанок, якщо ти гарно пишеш, пройшов через всі кола письменницького пекла, від деяких можна навіть отримати задоволення, але не думаю, що ти б зміг в якомусь з них знаходитись вічно, хоча є й ті, які постійно є.

Ти зумів гарно себе подати. Ти потрапляєш до дев’ятого кола: забудь про вільний час. Адже, якщо ти хороший автор, тебе багато куди кликатимуть і доведеться багато брати участь в різних фестивалях і заходах. Окрім того на одній книзі рідко все закінчується.

Ти повертаєшся на перше коло і починаєш все спочатку, вже з новою історією, новою книгою і досить часто ти варишся в тому до скону життя.

24-25.12.2015

Львів

VIII Літня літературна школа в Карпатах

7-12 серпня в Карпатах відбудеться найбільша неформальна літературна подія літа – VIII Літня літературна школаВідомі письменники поділяться літературним досвідом і практичним інструментарієм письма. У програмі – 6 днів насиченого відпочинку в горах, інтенсивного навчання та неформальне спілкування з письменниками і однодумцями.

Обов’язкова попередня реєстрація учасників.

Лектори – відомі та професійні письменники, видавці, літературознавці та критики:

Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Олександр Бойченко, Галина Крук, Ростислав Семків, Євгеній Стасіневич, Стаська Падалка, Оксана Пендерецька та ін.

Літшкола – це 6 днів цікавого і корисного відпочинку та навчання в Карпатах, неформальне спілкування з письменниками і однодумцями, незабутні враження і нові знайомства.

У програмі:

  • 20 годин лекцій та майстер-класів;
  • 30 годин практичних занять (creative writing), аналіз і обговорення текстів учасників;
  • літературні читання, веселі вечірки та барбекю паті;
  • походи в гори, ранкова йога та літературні ігри;
  • творча психотерапія, маса вправ для роботи над письмом;
  • 6 днів неформального спілкування нон-стоп з лекторами і учасниками.

Лектори розкажуть про:

  • як написати потрібний текст (загальні принципи, що працюють у будь-якому тексті; сприйняття матеріалу читачем; типові помилки; ознаки тексту; теорія трьох чернеток; як почати писати і не кинути цю справу;);
  • читання як письменницький тренінг (теорія художнього аналізу тексту; критерії якісного тексту; як навчитися читати як письменник, creative reading);
  • сюжет і персонаж (обов’язкові елементи сюжету, особливості конструювання; система світоглядів, мотивацій і конфліктів; робота над головним героєм та іншими типами персонажів; характери і взаємодія персонажів між собою);
  • мова і стиль, критика і редагування тексту (як стати самому для себе редактором; як працювати з мовою та стилістикою; як власного внутрішнього критика перетворити на конструктивного порадника, як уникнути типових помилок авторам-початківцям);
  • співпраця з видавцями (шляхи до видання книжки, просування автора тощо).

 

Як взяти участь?

Щоб стати учасником Літшколи, потрібно заповнити реєстраційну анкету. Кількість місць обмежена. Кожен учасник сплачує організаційний внесок. Вартість – 5500 грн.

У вартість входить:

  • навчальна і розважальна програма;
  • проживання у котеджі;
  • 3-разове харчування;
  • кава-брейки;
  • трансфер з Івано-Франківська і назад;
  • роздаткові матеріали;
  • інтеграційні вечірки.

Як оплатити?

Після реєстрації на Вашу пошту надішлемо лист із деталями щодо участі, детальною програмою тощо. Оплату за участь у Літшколі можна здійснити за допомогою платіжної системи LiqPay.

Дати і місце проведення: 7-12 серпня 2017 року, готельно-відпочинковий комплекс «Ворохта-МІМ» (с. Ворохта, Івано-Франківська обл.)

Контактна особа: Анастасія Денисова (тел.: 095-849-16-33, litosvita.org @ gmail.com)

 

Організатор: LITOSVITA

 

Створюємо фантастичні світи

Автор статті: Кемерон Харлі

Отже, ви готові написати науково-фантастичний чи фентезійний роман. Але з чого розпочати? Багато письменників розпочинають зі створення карти чи продумування богів. Після шостого роману в моїй письменницькій кар’єрі, написаного інтуїтивно, я відкрила для себе, що створюю свої найкращі роботи, коли починаю розбудовувати фантастичні світи не з магічних систем чи географії, а з конкретного персонажа. Ось чому цей метод став таким успішним для мене.

Read more

Міфи про літературних критиків

джерело: Читомо

Критики критикують

Те, що слово «критикувати» у побуті має негативний відтінок накладається на сприйняття діяльність критиків. Насправді критики не критикують, вони мислять критично. Тобто аналізують й інтерпретують сучасні тексти. Очевидно, що аналіз включає виявлення неточностей твору, моментів, в яких він програє іншим подібним творам того ж автора чи інших авторів.
Французький філософ Ролан Барт писав, що критик займається «породженням смислів», а критика займає проміжну позицію між наукою й читанням. І з ним важко не погодитись. Read more

Як правильно критикувати прозу.

Джерело: «Клуб анонімних авторів»

Якщо ви друг автора або його родич, то
неминуче опиняєтесь в ситуації, коли потрібно відповісти на питання: «І що ти думаєш про мій текст?»

План дій:

По-перше: Не панікуйте. Ящо автор вас спитав, то скоріш за все він/вона готові до правди.

По-друге: Спочатку розкажіть про те, що вам сподобалось. Тоді переходьте до критики.

Read more

Поради для авторів-початківців від Стівена Кінга

1. Спочатку пишіть для себе, а вже потім думайте про читачів. «Коли ви пишете історію, ви її розповідаєте самому собі. Коли переписуєте, ваше головне завдання – викинути звідти всі елементи, які не є історією».
2. Не використовуйте пасивний стан. «Несміливі письменники люблять пасивні дієслова з тієї ж причини, із якої несміливі коханці люблять пасивних партнерів. Пасивний стан безпечний».
3. Уникайте прислівників. «Прислівники не є вашими друзями».


4. Особливо уникайте прислівників поруч зі словами «він сказав» і «вона сказала».


5. Але не захоплюйтесь досконалою граматикою. «Предметом художньої літератури є не ідеальна граматика, а вміння захопити читача і розказати йому історію».


6. Магія всередині вас. «Я переконаний, що страх – це першопричина більшості поганих текстів».


7. Читайте, читайте, читайте. «Якщо ви не маєте часу читати, ви не маєте часу (чи інструментів) писати».

Read more

Поради тим, хто пише художній твір

1. «Читайте. Читайте все, до чого тільки можете дотягнутись. Я завжди раджу людям, які хочуть писати фентезі, наукову фантастику чи любовні романи, перестати читати абсолютно все тільки цих жанрів і почати читати тексти всіх інших жанрів, від Баньяна до Баятт» (Майкл Муркок).
2. «Захищайте час і місце, коли і де ви пишете. Тримайте всіх на відстані під час роботи, навіть найважливіших для вас людей» (Зеді Сміт).
3. «Представте головних героїв та основні теми в першій третині роману. Якщо ви пишете гостросюжетний жанровий роман, переконайтесь, що головні теми\сюжетні елементи представлені в першій третині, яку можна умовно назвати вступом. Розвивайте теми і персонажів у другій третині, розвитку дії. Всі проблеми, загадки і тому подібне мають вирішитися у фінальній третині, розв’язці» (Майкл Муркок).
4. «На етапі планування книги не вирішуйте на 100%, якою буде кінцівка. Вона має логічно висновуватися з попереднього розвитку сюжету» (Роуз Тремейн).
5. «Завжди носіть із собою записник. І я маю на увазі ЗАВЖДИ. Короткотермінова пам’ять зберігає інформацію лише протягом трьох хвилин: поки її вдасться викласти на папір, ви можете втратити ідею назавжди» (Вілл Селф).

6. «Сумнівно, щоб хтось із доступом до Інтернету з робочого місця написав хорошу книжку» (Джонатан Франзен).
«Працюйте на комп’ютері, який не має доступу до Інтернету» (Зеді Сміт).
7. «Цікаві дієслова рідко є дуже цікавими» (Джонатан Франзен).
8. «Читайте написане вголос самому собі, бо це єдиний спосіб переконатися в тому, що з ритмічністю речень усе гаразд» (Діана Атілл).
9. «Не пишіть, що місяць світить, покажіть відблиск сяйва на розбитому склі» (Антон Чехов).
10. «Дослухайтеся до критики і порад перших читачів, яким ви довіряєте» (Роуз Тремейн).

11. «Художня література, яка не є персональною пригодою автора в невідоме і жахне, не варта писання ні заради чого, крім грошей» (Джонатан Франзен).
12. «Не панікуйте. На півшляху написання роману я часто відчувала крижаний жах в кишках так, ніби я спостерігала нісенітницю на екрані перед собою і бачила, як у швидкому калейдоскопі переді мною миготять розгромні рецензії, присоромлені друзі, кар’єра, що розсипається на очах, гроші, що тануть, дім під заставу, розлучення… Проте я завжди працювала, зціпивши зуби, в усі кризи і це привело мене туди, де я зараз. Залишити робочий стіл ненадовго теж може бути корисним. Обговорення проблеми допомагає мені пригадати, чого я намагалася досягти, доки не застрягла на місці. Відкласти роботу і подумати завжди дозволяє мені побачити свій рукопис у новому світлі» (Сара Вотерс).
13. «У письменницькому житті є всього одне обмеження — якщо ви не можете це витримати, не потрібно було в це вв’язуватися» (Вілл Селф).
14. «Будьте самі своїми критиками/редакторами. Доброзичливими, але безжальними!» (Джойс Керол Оутс).
15. «Читач — це друг, а не радник чи спостерігач» (Джонатан Франзен).

Джерело — iuniverse.com