Рубрика: ЛИТЕРАТУРНІ НОВИНКИ

Питання людяності. Фантастичні оповідання.

Книжку придбав ще місяць назад. Читав по оповіданню за день-два. Коротенько враження про кожне і як воно мені щодо заявленої теми збірки. Увага, спойлери – будуть. Мою нелюбов і упередженість до фентазі прошу сприймати спокійно – то стара, ще дитяча травма і маю якось з нею жити :)

Про оповідання

  1. Наталія Матолінець, «Тричі Арі». Нічого надзвичайного, як на мене, але легко читається. Вважаю, що сподобається поціновувачам фентазі. Плюси: добре виписано, все зрозуміло, якісно побудований лінійний сюжет. Мінуси: по-перше, видалося нуднуватим, коли всі, абсолютно всі герої, стають героями вигаданого світу, який виявляється таки реальним, по-друге, третій Арі з’являється лише у фіналі і якоїсь особливості сюжету не надає, як на мене. Загальне враження – двояке, бо з одного боку я не є прихильником такого стилю і мене не вразило, але з іншого боку – написано якісно, чого в оповідання не забрати. Про відповідність темі, чи це про питання людяності – не впевнений, бо там де говорилося про людяність, здалося прив’язаним за вуха. В першу чергу це непогана сімейна історія, де багато почуттів, роздумів, трохи є дії, але я б не назвав оповідання таким, яке не відповідає на якісь глобальні питання людяності.
  2. Любов Базь, «Вілла». Невеличке оповідання, здавалось би передбачуване за сюжетом, і я вже прикинув такий-сякий собі фінал. Але авторка вразила – перехід від гарно створеного світу так би мовити «міського фентазі» до світу технологій майбутнього вибудуваний дуже органічно. Зовні – фентазі, а реально – наукова фантастика. Дуже сподобалось. Фінал – неочікуваний для мене, і мій прогноз/очікування від фіналу справдився лише відсотків на 30%. Оповідання на сто відсотків відповідає заявленій темі – це про людяність як таку: схиблену, але повернуту до нормального стану речей, як їх ми розуміємо сьогодні.
  3. Денис Драганов, «Немертва». Дійшовши до цього оповідання, я вже почав складати певне враження про збірку: щось на кшталт «фентазі+жахіттячка». І початок тексту цього оповідання видався нудним: якісь традиційні роздуми про смерть, можливо автор буде далі знову годувати фентазі? Ледве вистачило сили дочитати до наступної сторінки. І тут текст міняється кардинально: він стає динамічним, насиченим подіями, сюжет розвивається стрімко – і оповідання виходить дуже продумане, чітке, цікаве. Роль і задачу мертвих я так і не зрозумів, але геть не розчарований – в захваті від тексту і хотів би почитати продовження! Щодо відповідності теми збірки, то сказав би, що 50/50: десь – людяно, а десь – улюблена мною зомбі-тема.
  4. Олександра Усманова, «Чаклунське дитя». Це оповідання в стилі фентазі. Але таке якісне фентазі я б читав і читав. Воно просте і сильне, повністю відповідає заявленій темі збірки. Воно коротеньке, але дуже цікаве: події розгортаються швидко, логічно, ти просто живеш у вирі цих подій! Фінал – дуже вражає, бо непередбачуваний – про нього не встигаєш думати, поки читаєш, і фінал поєднує те, що зазвичай поєднати важко. Авторці – респект!
  5. Максим Гах, «Демони». Це точно не про питання людяності, але – це дуже круто написано! Автор спокійно і виважено (в мене враження, що автор все попередньо розрахував) захитує і головного героя, і читача. А потім… Але: ніяких спойлерів – рекомендую люто! Максиму Гаху – уклін за цей текст: оповідання вибудовано просто шикарно, переплетіння світів і розподіл ролей сконструйовані дуже елегантно. Автор – удав: оповідання оплело мене від початку і до кінця. І я досі під враженням, а створене воно деталями – стислі, влучні, але навіюють неповторну атмосферу перебування у середині оповідання як спостерігача!
  6. Василь Духновський, «Карл, або Історія мрії…». Це дуже людяне оповідання. Але я б не назвав його фантастичним. Антураж і деталі – фантастичні, сеттінг загалом – фантастичний, але сюжет – досить земний. Тому це – точно про людяність, але – не про фантастику. До речі, оповідання цього автора я бачив і раніше – він гарно пише. І цей твір я би більше відніс до філософських роздумів, до мотиваційних оповідань в стилі «Все залежить тільки від нас самих». Про людей, одним словом, бо фантастика тут відверто другорядна.
  7. Род Велич, «Продавач усмішок». Це саме людяне з усіх фантастичних і саме фантастичне з усіх людяних оповідань збірки. Далі буде спойлер. Здається, я бачив його на одному з конкурсів Зоряної фортеці. Написано якісно, гарно, цікаво: я під час розвитку подій сподівався, що автор таки приведе на побачення головному герою справжню жінку. Я настільки вчитався в текст, що забув, наскільки автори можуть бути підступні. Так, у мене була підозра, що нова кохана для головного героя буде роботом. Але це була миттєва підозра, яка повністю навіть не сформувалася і зникла. Зникла, бо автор настільки приспав мою увагу, заколихав мої сумніви деталями, відволік картинками майбутнього настільки, що я спокійнісінько читав, як останній романтик сподівався, що в фіналі таки буде весілля! І тут: натє-любітє, відбиток давай і кохай свій роботизований пакунок… Я вражений і розчавлений твором. Автору – велике дякую, сподіваюся побачити і інші його оповідання в наступних збірках.
  8. Світлана Тараторіна, «Мова Вавілону». Це оповідання збірки є його окрасою. Сюжет, герої, фінал – я нічого не хочу коментувати, лише закликаю читати. Це дуже міцна і цікава наукова фантастика вищого ґатунку. Автору – уклін за це оповідання. І про людяність – є: там все людяністю пронизано від першого слова і аж до останнього.
  9. Завершує збірку досить легке і веселе оповідання Аліни Лібри «Весела метушня». Сюжет простий: винахідник (чи то розробник) біосинтезатора оживляє декілька ліхтариків зовсім випадковим чином. Черга випадкових збігів протягом двох чи трьох хвилин часу – і ми маємо нових живих істот невідомої природи. Мені вони Фіксиків чогось нагадали. Про людяність в оповіданні – ані слова.

Загальне враження і зауваження

По-перше слід відмітити, що тексти підібрані вдало, цікаві, хоча не скажу, що це кращі тексти Зоряної фортеці за останні десять років. На мій погляд, там є в загашниках конкурсів і інші якісні оповідання. По-друге, вичитка окремих текстів – слабка, корегування не завадило б. Враження від гарних текстів сильно псують марно друки чи неузгодженість відмінків. «Коректора, півцарства за коректора!» – хтілось би вимовити мені, але одночасно розумію і всі ту труднощі, з якими довелося і готувати, і випускати видання. По-третє, як би не було, але щиро радий тримати збірку у своїх руках. Від мене вона сміливо переміщується в бібліотеку моїх дітей – старшому буде цікаво! Ще раз дякую укладачам.

Автор: Роман МТТ

«Правда» Террі Пратчетта

Це вкрай важко – писати рецензію на улюбленого автора, після прочитання якого хочеться сказати лише одне: ВАУ! До цього читав Пратчетта лише російською і не був розчарований – він глузує з усього що важливо і неважливо, перевертає з ніг на роги і правду і неправду, зображує банальні речі поетично (так, не менше) і освистує поетику загальновідомих стереотипів, що живіт рве від сміху.

Але «Правду» раніше я не читав. Книгу було придбано місяць назад в Книгарні Є і прочитано за 4 вечори. І я не лишився розчарованим: переклад – ідеальний, примітки перекладача — доречні, видання – вилизане до останньої крапки, і дух Пратчетта весело сновигає поміж сторінками. Приємний бонус – вшита стрічка-закладка. Слабким місто книги є її обкладинка. Не дизайн. Матеріал і тиснена поверхня – це майбутній накопичувач бруду, правди ніде діти.
Тепер про саму Правду: молодий аристократ Вільям Де Ворд, який заробляє на життя збиранням важливих новин і надсиланням цих нових впливовим людям, випадково знайомиться з гномами, які притарабанили до АнкМорпоку друкарський верстат. У Де Ворда виникає думка – розповсюджувати новини за меншу ціну для більшого числа людей, використавши верстат. Гноми, якими командує Доброгір, жваво сприймають ідею.

Все це відбувається під час чергової навали пліток і чуток, що гноми «навчилися робити золото із свинцю». Свинець в набірних шрифтах, якими і набирають новини, буквально перетворюється на золото, коли люди купляють газету.

З самого початку паралельно відбувається важлива подія – хтось викрадає Патріція Ветинарі. В гонитві за новинами Вільям і його команда також беруть участь в цьому процесі. Все це закручує героїв у вир подій, які дійсно можна назвати непередбачуваним.

Це історія про новини, прикрашена модною в західній літературі лінією «і трошки детектив». Вражає це побудова сюжету: він простий і міцний від початку і до кінця. Вражають пояснення ,які створюють деталі цього фентезійного світу. Вражає магія, завдяки якій фотограф «ЧАСу» (газета Вільяма) постійно відновлюється. Кожна деталь прописана чітко, не є зайвою і впл иває на подальший розвиток сюжету. І головна окраса творів Пратчетта – ясність, в «Правді» присутня на всі сто відсотків. Лінія найманців, яких виводить на чисту воду Анка темне світло фотографа Отто, описи обірванців з під мосту, які розповсюджують газети, робота міської Варти – все продумано, все захоплює і має неочікувані розв’язки чи сюжетні повороти.

Усі популярні герої плаского Світу (так, саме популярні, бо вони вже стали його ознаками, дороговказами, символами, якщо хочете) так чи інакше в книзі присутні: кого згадують ненароком (Бібліотекаря, Скарбія, чарівників), хто стає центральними стовпами оповіді, як Патріцій чи пан Смерть. Нові герої такі ж колоритні, як і постійні мешканці Плаского Світу. Мультикультурність в книзі зашкалює.

Наостанок окремо про АнкМорпок, як місто-героя всієї серії. У Пратчетта це місто завжди веселе, правильне, зрозуміле. Тут місто не є місцем дії, воно – причина всієї історії (як і кожної, в принципі, історії про Плаский Світ). Воно продумане письменником «від і до», складається враження, що ти знаєш кожну цеглинку в самих захаращених нетрях АнкМорпоку , настільки воно рідне, просте і безпечне. Може саме тому в це місто і тягнеться стільки різного народу і саме тому воно багате на такі історії?

Видавництву ВСЛ окрема подяка за таку книгу: вона варта витрачених грошей і якісно зроблена!

Автор: Роман МТТ

«Характерники» Руслана Бєдова: Позбутися мертвого, аби повернути живе…

Беручись до читання нашого новітнього фентезі, вкотре переконуюся: українська історія та міфологія ― направду невичерпне джерело ідей та натхнення для сучасних письменників, котрі воліють не вдаватися до «позичання» узвичаєних сюжетів закордонних колег, а працювати з автентичним українським матеріалом ― унікальним і… досі не розкритим повною мірою у літературі й кінематографі. Особисто мені найперше пригадується «Чигиринський сотник» Леоніда Кононовича ― як роман, що приголомшив та перевернув уяву міфологічною складовою та історичним наповненням ― зокрема, тут масштабно охоплені часи козацтва, достовірно змальовані прадавні вірування наших предків на етапі химерного змішування-симбіозу з християнством (і ось цей період сплетення релігій особливо цікаво спостерігати в авторській інтерпретації Кононовича) та витворено яскраві персонажі українських героїв-характерників. Тож коли мені трапився рукопис молодого автора Руслана Бєдова під однойменною «характерницькою» назвою, я з величезною цікавістю взялася до читання ― усе ж таки улюблена тема не відпускає.

Автор починає оповідь із родини статечного однорукого козака Миколи Соболя, старший син котрого «загинув від шаблі бусурманської», відтак молодшого, Петра, стара Соболиха воліє тримати вдома, при господарстві, аби й цю дитину війна не забрала. Проте спокій мальовничого українського хутора вмить щезає, щойно до Соболів на гостину приїздить Іван Рудий ― славетний вояк, друг легендарного Івана Сірка та ще й, за чутками, також характерник. І читач затамовує подих, адже саме з Рудим юний Петро вирушає на Січ, де йому належить зробитися справжнім козаком, зустріти живого Івана Сірка й пізнати науку характерництва. «А це правда, що Сірко самого чорта при собі в служках тримає?» ― зачудовано цікавиться Петро, але відповідь, звісно, не очікує читача на перших сторінках роману, мусимо пройти разом з героєм його шлях.

Маємо й магічний артефакт, який треба здобути, ― у «Характерниках» це таємнича булава, зроблена волхвами з лівого берега Борисфену понад тисячу років тому. У булаві закута величезна сила, проте не кожному до снаги її видобути та застосувати. І вона має свою історію, оточену легендами, ― пролежавши тривалий час у похованні сарматського князя, була викопана кріпаками котрогось із польських шляхтичів й узялася мандрувати світами. Її потрібно повернути на Січ, проте на таку булаву ― чимало охочих.

Є у романі й містична сутність під назвою «тасаввуф» ― могутній чаклун, здатний перебирати собі чужі тіла, а найліпше для нього ― оселитися в тілі досвідченого козака-характерника. Цікавою є саме авторська концепція тасаввуфа (зокрема, втілення його людиною), адже історично цим словом позначається суфізм ― езотеричний напрямок в ісламі, котрому найбільш притаманні аскетизм та містицизм. Відомо, що тасаввуф відсутній у Корані та Сунні, проте згадується в хадісах, а відтепер ― і в романі українського автора, що вдався до прийому художнього перевтілення й зробив його людиною із надприродними здібностями й власною непростою історією. Тасаввуф не є ані добрим, ані злим, його мета ― вберегтися й вижити, тож він також полює на козацьку булаву ― отже, наші характерники отримують достойного ворога.

Однак усе було б занадто просто, якби сюжет роману зводився до звичайного протистояння двох умовних сил. Образ характерника тут пропрацьовано глибоко й ґрунтовно ― це не лише блискавичні перемоги й непохитна звитяга, як у кіношних супергероїв; насправді характерництво часто обертається зневірою, самотністю та смертю: «Між світами живих і мертвих ― прірва. Той, хто наважується наводити над нею мости, приречений на загибель. Мертві кличуть до себе живих не тому, що хочуть згубити. Їхня душа ще не змирилася з власною долею, тому блукає, шукаючи притулку у скорботі тих, кого лишила на іншому боці».

Містично-потойбічними є й історії кохання, розказані на цих сторінках: характерники кохаються із відьмами та дівчатами-примарами, заради котрих ладні хоч на той світ… Відтак стає зрозуміло, чому на Січ не бажали приймати жінок, адже «любов до жінки не личить січовику ― коли він іде на битву, серце його не з ним». Проте ані найсильніший характерник, ані найлихіша відьма не спроможні опиратися почуттям. «Шановний добродій вважає, якщо я мертва, то прагну вічного спокою? Але дійсно мертвий лише той, хто не любить…» ― говорить Калина, дівчина-самогубця, чия душа застрягла між світом живих і світом мертвих, проте серце ще не вистигло. І як лейтмотив усієї драматичної історії: «Коли позбуваєшся мертвого, до тебе повертається живе». Тут дозволю собі провести паралель і з сучасною українською літературою: позбутися чужих, безліч разів розказаних й «безпрограшних» історій заради власних ― хай ризикових, але незвичайних та захопливих.

Місцями цей історично-фантастичний роман про минуле відчутно перегукується і з нашими теперішніми реаліями: «…коли я бачу московські залоги в Києві та Полтаві, знаєш, що повстає у моєму розумі? Ні, не розтрощені вщент хати наших господинь, які квартирують та годують московських стрілків. І навіть не розгублені обличчя господарів, у яких відібрали чесно зароблений хліб, щоб наповнити вічно голодне черево царської армії. Я бачу тебе, мертвого, на шибениці. Саме така доля спіткатиме будь-кого, хто виявиться настільки сліпим і глухим, що довіриться московитам!»… Це говорить отаман Іван Сірко у своєму часі та просторі ― там, де український гетьманат розривається між Річчю Посполитою, Османською імперією та Московією. А історія, як ми знаємо, рухається за спіраллю… Тож мимоволі замислюєшся: а що як характерники й донині не перевелися в наших краях і зараз боронять Україну на східному кордоні у берцях та бронежилетах?

Вікторія Гранецькаписьменниця

купити повість Руслана Бєдова «Характерники» можна тут

Денис Скорбатюк: «Три роки тому я починав з піратських перекладів коміксів на українську – офіційних перекладів у видавців тоді навіть в планах не існувало»

Денис Скорбатюк – автор коміксу «Сага про сонценосців», який нещодавно вийшов на ринок. З автором говоримо про його роботу, досвід і уподобання.

Денисе, як стати автором/письменником/перекладачем? Цікавить як саме ти прийшов в цю професію?

Я думаю, професія письменника – це в першу чергу покликання душі, зокрема я пишу тому, що не можу не писати, сам процес написання викликає в мене неабияке задоволення, а та насолода, що виникає коли ти закінчив писати якийсь твір, неможливо замінити жодними наркотиками. Також присутня якась внутрішня необхідність розповісти історію, поділитися своїми думками, переконаннями, ідеями.

Сам я в підлітковому віці балувався написанням фанфіків на улюблені комп’ютерні ігри та книги, бо були моменти коли історія так сильно захоплювала, тримала й не відпускала, що я мав виплеснути з себе якусь свою історію. Зараз ці фанфіки поглинув час, але, думаю, саме тоді я зрозумів, що хочу створювати не тільки фанфікшн, а й свої оригінальні світи та історії. Власне десь у ті часи я захотів написати книгу у стилі фентезі. Адже тоді я не міг второпати, чому російською, польською, англійською існує не одна сотня фентезійної літератури, а українською — ніц (ну принаймні в моєму тогочасному уявленні фентезі). Звісно, як і всім підліткам, мені здавалося, що написати книгу – то раз плюнути. І цілком очевидно, що процес написання загруз щойно я зіштовхнувся з першими ж труднощами. Впевнений, молодому мені треба було проявити більше впертості та старанності, але що вже поробиш, книгу я закинув. Хоча ці перші свої записи я й досі зберігаю на своєму комп’ютері, і хто знає, може захочу до них повернутися.

Але тоді я захопився перекладацькою діяльністю. Я долучився до процесу створення моду до гри Mount & Blade про козацтво і самотужки переклав увесь ігровий текст українською мовою. На жаль, мод так і не побачив світ, але цей процес дав мені поштовх до розуміння, що переклад може бути таким же захопливим і цікавим, як і написання.

Приблизно в той же час я познайомився з графічною прозою та почав читати її у великих кількостях (як європейську, так і американську). Той факт, що вона відсутня українською мовою зачепило моє відчуття справедливості і я задля втіхи почав потроху перекладати деякі свої улюблені коміксі та графічні романи. Але робив це скоріше, як гобі, бо розумів, що майже все й так перекладено російською, то кому ж воно треба перечитувати те все знову українською?

Однак у 2014 році на тлі доволі бурхливого сплеску українського патріотизму я змінив свою думку й захотів поділитися з людьми своїм доробком. З друзів я зібрав команду й створив перекладацьку спільноту «Студія Ворон», в рамках якої й перекладав графічну прозу. Через деякий час до нас почали долучатися й інші люди й кількість перекладів ставала все вищою.

Проте чим більше я перекладав, тим сильнішою ставало бажання створити щось своє. Я полюбив формат графічної прози та побачив, що цьому виду мистецтва притаманні такі інструменти оповідання історії, які неможливі у інших видах мистецтва. І тоді я почав писати власні сценарії. Скажу по секрету, «Сага про Сонценосців» не була моєю першою ідеєю для коміксу. Перш ніж почати роботу над нею я створив великий сценарій на 6 випусків про Україну ХІХ століття у жанрі стімпанк. Але в процесі роботи над малюнком, художник мене полишив. А саме тоді ще й вибухнула доволі наближена за сеттингом «Воля», тож я вирішив відкласти цей сценарій на потім, коли матиму більше досвіду й реалізую цю ідею якомога краще.

В той же час це зовсім не означає, що «Сагу» я робив абияк. Я дуже люблю скандинавську міфологію і мене захопила ідея створити справжній героїчний епос у цих декораціях. Також при читанні нордичних міфів у мене виникло своє бачення прочитаного і це повертає нас до того, що я казав на самому початку: я просто не можу не поділитися тією думкою, що сформувалась в мене під час прочитання.

Які роботи інших авторів впливають на твою творчість?

О, це питання зачіпає дуже багато видів мистецтва, адже натхнення може прийти доволі неочікувано. Але, якщо виділяти кілька творів, що здійснили найбільшого впливу, то варто поділити їх на три категорії.

Гадаю, найбільше на мою дитячу фантазію вплинули комп’ютерні ігри, в які я грав дитиною та підлітком. Такі серії, як Gothic, Fable, Warcraft, Starcraft, Knights of the Old Republic, Neverwinter Nights, The Witcher, Dragon Age, Wolf Among Us завжди займатимуть особливе місце у моєму серці, тому що захоплювали з головою саме своїми історіями. Власне, на мою думку, комп’ютерні ігри є чи не найкращим способом розповісти історію, оскільки жодне інше мистецтво не в змозі забезпечити таке сильне занурення читача/глядача в історію. Адже тут гравець більше не є звичайним спостерігачем зі сторони, він виконує роль головного героя, а в деяких моментах і роль співавтора історії. Все це неабияк збурює уяву. І під час роботи мені достатньо увімкнути саундтреки з моїх улюблених ігор, щоб налаштувати свою фантазію на робочий стан.

Звісно, не можна відкидати й великої важливості хорошої літератури в моєму житті. Я прочитав багато фентезі, але, думаю, найбільше на мене вплинуло три серії. По-перше, це Гобіт, бо він взагалі був першою книгою, що потужним чином вразила мене. По-друге, це Гаррі Поттер, бо я дуже сильно полюбив ту серію, тих персонажів та ту історію. І по-третє – це Відьмак, тому що саме він вплинув на мене найбільше і показав, що фентезі не обов’язково має бути високим, пафосним та шляхетним. Воно може бути сповнене брудом, стражданнями, кров’ю й підступництвом, прямо як і реальне життя. Саме при прочитанні Сапковського я зрозумів, яке фентезі хочу писати сам. Ну і варто зазначити велику кількість книг із всесвіту Warhammer, який я просто люблю.

Якщо ж казати про графічну прозу, то найбільше мене надихають такі комікси, як Blacksad (що є просто неймовірним детективом, як у плані історії та атмосфери, так і в плані малюнку), Максим Оса (козацький детектив без шароварництва), Трансметрополітен (комікс — Біблія для журналістів), а також деякі сюжетні арки про Бетмена та Соколине Око.

Як в голову приходять сюжети?

На це питання я й сам собі не можу відповісти. Я можу просто йти собі вулицею, думати про щось своє й раптом в голову приходить якась ідея, якийсь сюжет. Я можу грати у комп’ютерну гру і на основі якогось квесту в мене виникає абсолютно своя історія в голові. Доволі кумедною є історія, як мені прийшла в голову ідея свого оповідання «Звіролов». Я просто побачив картинку, на якій зображений доволі зловісний антропоморфний баран з червоними очима і в обладунках. Цей арт справив на мене таке потужне враження, що я просто захотів дізнатися історію цього персонажа. І вона полилися на сторінки сама собою.

Яке значення для сучасного письменника і перекладача має мережа Інтернет, соцмережі?

Для мене, як для письменника та перекладача, Інтернет – вірний помічник. Завдяки йому всі необхідні словники завжди під рукою. Електронні версії тлумачного словника, словника синонімів Караванського, словника українських сталих виразів, Кембріджського словника, Urban Dictionary завжди неабияк допомагають мені в роботі. Також я періодично заходжу на такий чудовий ресурс, як «Словотвір», щоб підшукати нові чудові слівця й поповнити свій словниковий запас. Як я вже казав, писати я люблю, коли на фоні грає музика, що наповнює мене необхідними емоціями (тож це або саундтреки з кіно/серіалів/ігор, або важкий метал улюблених гуртів).

Дуже важливе значення мають і соціальні мережі, адже завдяки їм можна розповсюджувати інформацію про свої твори, а також спілкуватися з іншими цікавими людьми та друзями, навіть якщо ви знаходитесь в десятках кілометрів один від одного.

Та й без Інтернету, напевно, не було б і «Саги про Сонценосців», адже з її художником – Артьомом Бурликом – я познайомився також через інтернет і завдяки інтернету. Тобто спочатку наш спільний друг Тайлер Андерсон зробив відео, в якому показав деякі роботу Артьома і виклав на Youtube. Я їх там побачив, написав Артьому й ми почали співпрацювати. А оскільки він з Хмельницького, а я з Запоріжжя, інших можливостей працювати разом просто не було.

Які інші фантастичні напрямки подобаються?

Я люблю різну літературу, та все ж віддаю перевагу фентезі. З класичної наукової фантастики мені мало яких авторів прийшло до смаку, однак можу виділити твори Айзека Азімова, які просто геніальні. Зокрема його «Фундація» — це шедевр. Щодо інших фантастичних напрямків… Не сказав би, що я великий поціновувач горору, але люблю Говарда Лавкрафта, який захоплює своєю атмосферою. Також саме зараз читаю «Песиголовця» Олександра Завари й маю зазначити, вона також дуже цікава (і знову ж таки, не в останню чергу своєю атмосферою). Люблю космооперу (Starcraft, Warhammer), стімпанк (гра «Dishonored» (хоча це більше теслапанк), трилогія «Левіафан» Скотта Вестерфельда, але в планах почитати й книги Ігора Сіліври) та кіберпанк (стрічка «Той, що біжить по лезу», ігри «Deus Ex», «Shadowrun», книга «Нейромант» Вільяма Ґібсона).

Що дивишся?

Ох, на це запитання також буде важкувато відповісти, бо кіно я люблю різне. Найбільше я люблю фільми 80-х та 90-х. Зокрема наукова фантастика 80-х має якийсь свій особливий шарм. Якщо ж пройтися по режисерам, то: Джон Карпентер (за неповторну атмосферу й музику своїх фільмів), Квентін Тарантіно (за прекрасні діалоги й кривавість), Кевін Сміт (також за діалоги та ґіківський гумор), Сем Реймі (за пречудових «Зловісних Мерців» та «Людину-павука») та Тім Бертон (за гротеск, похмурість та прекрасного «Бетмена»).

Також дуже сильно люблю анімацію. Зокрема анімаційні фільми Дона Блута, а найбільше «The Secret of NIMH». Також анімаційні фільми за коміксами DC: Batman: Mask of the Phantasm, Batman: The Dark Knight Returns, Batman: Assault on Arkham та Batman: The Killing Joke одні з моїх улюблених. З анімаційних серіалів, це звісно ж Сімпсони, Футурама, Грифіни, Арчер. Але за останні кілька років найпотужніші емоції в мене викликали два анімаційних твори: «Кінь БоДжек» — неперевершена трагікомедія, що здатна в одну мить розсмішити, а наступної ж викликати сльози, та аніме «Брама Штейна» — абсолютно шикарна фантастика, що дуже оригінально подає сюжет про подорожі в часі.

Як ти оцінюєш розвиток вітчизняної фантастичної літератури, кіно, коміксів, інших напрямків?

В усіх перелічених напрямках мистецтва, фантастика зараз на підйомі, але вони мають ряд проблем. Якщо казати про літературу, то там фантастика почувається найкраще. Ми маємо гідних представників наукової фантастики (той же Ігор Сілівра), альтернативної історії (Жупанський, Ірванець) і фентезі (Арєнєв, Корній). Хоча фентезі в його класичному розумінні все ж не дуже цікавий видавцям. Доволі показовою є історія Наталки Щерби, книги якої не хотіли друкувати в Україні. Тож вона звернулася до російського видання «Росмен», де її надрукували і її книги стали бестселерами, і тільки тоді на неї звернули увагу українські видавці. Є також приклад Володимира Кузнєцова – гідного фантаста з Сіверодонецька, який до війни з Росією успішно писав на російські видання. Після російської агресії та окупації його рідного міста, він вирішив, що далі це робити неприпустимо і почав писати українською. Проте українські видання його друкувати не хочуть. Ось так і виходить: є автори, які хочуть писати фентезі українською, є читачі, які хочуть його читати, але є й видавці, які вважають цю літературу ризикованою і радше вкладуться в черговий любовно-історичний роман про трагічну долю українського народу, бо це чтиво легше продати. Хоча в цьому році є певні зрушення з мертвої точки, але про це я скажу далі.Якщо казати про кіно, то в цьому році вийшла дуже якісна стрічка «Сторожова Застава», яка хоч і мала великі проблеми зі сценарієм, та все ж у результаті, як на мене, поставила дуже високу планку у візуальному аспекті.

Якщо ж вести мову про комікси, то велика кількість з них є так чи інакше фантастичними. «Воля» — це альтернативна історія та стімпанк, «Серед Овець» — антиутопія у світі антропоморфних створінь, «Саркофаг» — класична наукова фантастика, є фентезі, супергероїка, горори та містика. І, власне, з кожним роком українська графічна проза все більше й більше нарощує свою кількість. Доволі показовим є той факт, що лише в 2017-му році вийшло більше мальописів, ніж за останні сім років. І хоч ця статистика стосується не тільки суто українських коміксів, а й перекладених, варто зазначити, що саме в цьому році українською вперше (принаймні офіційно) заговорили персонажі коміксів DC. І це привертає все більше й більше нових фанатів до наших лав любителів графічної прози.

Ми завжди цікавимося аудиторією українського фантастичного контенту: читачами і глядачами. В розрізі теми коміксів можеш описати аудиторію? Можливо окреслити якісь певні риси читачів, їх вподобання?

Ось цей момент доволі цікавий. Українську аудиторію коміксів я б поділив на дві категорії. Перші – це «поціновувачі графічної прози», які уважно слідкують за станом ринку мальописів і тішаться тому, що цей невеличкий ринок має всі можливості зараз перетворитися на велику індустрію. Такі люди люблять комікси у будь-якому вигляді й готові читати та оцінювати якомога більше коміксів (тим паче надрукованих в Україні, адже їх все ще досі мало). Другі – це «адепти моди». Тобто з одного боку тотальна навала екранізацій коміксів популяризувало цей вид мистецтва серед широких мас і багато хто познайомився з графічною прозою саме завдяки кіно. Але інакше як «адептами моди» я не можу назвати людей (а їх справді багато), які заходять у книгарню, хочуть комікси DC\Marvel, а коли ти їм пропонуєш першокласні українські комікси на тебе дивляться як на довбня й відмовляються (бо бачте в Україні навряд чи можуть зробити якісний комікс).

Жодним чином не хочу сказати, що любов до DC та Marvel – це погано (бо їхні комікси я також дуже сильно люблю), але все ж хотілося б, щоб все більше людей з другої категорії розширяли свій кругозір та переходили до першої категорії.

Нещодавно ви були на Брама-Фест в Івано-Франківську. Розкажіть, що там відбувалося цікавого?

На мою думку, фестиваль «Брама» та той конкурс фентезійних оповідань, який провели організатори, є дуже важливою подією. По-перше, я не пригадую жодних фестивалів в Україні, які б були присвячені тільки фентезі. Тобто так, в нас вже давно проводиться ЛіТерраКон, але він присвячений фантастиці загалом. Організатори ж Брами виокремили фентезі й провели низку лекцій та дискусій суто на фентезійну тематику. По-друге, в рамках конкурсу оповідань надійшло близько 700 рукописів! І хоч близько 200 були відкинуті як такі, що не підходять, все ж 500 оповідок у жанрі саме фентезі показує, що наші видавці таки помиляються. Фентезі в Україні є, воно цікаве, його хочуть писати, його хочуть читати. Зараз організатори Брами працюють над виданням збірки (чи навіть кількох збірок) з тим матеріалом, що надійшов. А тому я гадаю, що українське і, що найважливіше, україномовне фентезі завдяки цьому фестивалю отримає потужний поштовх.

Якщо ж казати про тематичні фестивалі, як явище, то це дуже корисна річ. Вони створюють майданчик для спілкування, дають можливість усім однодумцям зібратися, показати, що вони є, поділитися своїми ідеями, показати ці ідеї, продавати готовий продукт. Взяти хоча б до прикладу останній Київський Комік-Кон, на якому організатори дали можливість всім авторам мальописів виступити з презентацією, поділитися концептами своїх коміксів, показати перші наробітки. Власне, саме тоді ми з Артьомом і познайомилися з Дмитром Хмарою, що став видавцем «Саги».

Також дуже класно те, що починають виокремлюватися більш вузькі тематичні фестивалі. Наприклад, той же Київський Комік-Кон є великим заходом присвячений ґік-культурі загалом (література, кіно, комікси, комп’ютернеі ігри, настолки тощо). Але у жовтні провели Київський Фестиваль Коміксів, що був присвячений виключно мальописам. І хоч це доволі знизило кількість відвідувачів, в той же час дало можливість зібратися та поспілкуватися всім поціновувачам та авторам графічної прози у більш «ламповій» атмосфері. Не буду казати, що це краще чи гірше, це просто інакше. І ось таке розмаїття фестів не може не тішити.

І не в останню чергу фестивалі корисні тим, що дають можливість авторам не тільки показувати свою продукцію, а й продавати її. Врешті-решт, одне діло купляти якийсь невідомий комікс від невідомих хлопців через інтернет, а зовсім інше прийти й спочатку помацати мальопис, переглянути його. Звісно, у другому випадку вірогідність того, що твій комікс хтось купить і він не буде собі пилитися в крамниці, вища.

Однак є один момент у цих фестивалях, який хотілося б покращити. У тому ж жовтні пройшло одразу чотири великих та важливих заходів. Три (!) з них пройшли в один день: це Брама в Івано-Франківську, Космікс у Києві, Книжкова Толока у Запоріжжі. Звісно, відвідати кожний з них було неможливо. Тому я дуже сподіваюсь, що в майбутньому організатори стануть робити більш зручний для всіх час проведення.

Про автора

Денис Скорбатюк – письменник-початківець та перекладач-аматор з Запоріжжя. Є автором сценарію коміксу «Сага про Сонценосців». У 2014 році створив перекладацьку спілку «Студія Ворон», в рамках якої було перекладено понад 120 коміксів/графічних романів. Сам для Ворона працював над піратськими перекладами таких коміксів, як «Казки», «Блексад», окремих серій «Бетмена», «Warhammer», «Dragon Age», «Сторожа Смерті», «Геллбой», в кооперації з YouTube каналом AdrianZP переклав короткометрівки «Space Hulk», «Space Hulk 2», «Випробування Драйґо», «Дезстроук – Вбивця з Аркхему», «Каратель: Брудна Білизна», «Каратель: Жодної Пощади», з порталом PlayUA фан-фільм «Ґеймери», для творчої спільноти «Струґачка» короткометрівку «Джакку: Перша Хвиля», анімаційний фільм «Бетмен: Убивчий Жарт» та серіали «Еш проти Зловісних Мерців», «Табу», «Гострі Картузи».

Відпочинок: читаю книги та комікси, слухаю музику, граю в комп’ютерні ігри та дивлюся кіно. Влітку люблю відвідувати Хортицю.

Подорожі і враження:

Мрію відвідати усі цікаві куточки України, але на даний момент (окрім, звісно, Запоріжжя) бував у Києві, Харкові, Дніпрі та Івано-Франківську. Поки що Франківськ подобається найбільше. Такий він весь затишний.

Якщо казати про світ, то колись життя закинуло мене до Ізраїлю. Там мене вразив цікавий тамтешній мультикультуралізм, який зумовлений тим, що євреї, які стікаються туди з усіх куточків світу, привозять із собою й частки культури тих країн, де вони жили поколіннями. А тому створюється неймовірний мікс із культур, мов, звичок та традицій.

«Світи і лабіринти» Ірини Червінської

З переписки з автором:

«Я дочитав до 56 сторінки! Чоловіча аудиторія мене з’їсть, якщо я напишу про це добре! Але мені – подобається, хоч я і не вірю, що таке колись станеться. Це жах! Але написано – добре: зрозуміло, чітко, доступно. Жінкам сподобається – однозначно. Мене, як давнього трутня, то в принципі теж влаштує, але щоб так знецінити роль чоловіків – то страшно. Зараз в голові борються два демони: один каже «То має право існувати», інший каже «Спали свій комп і не читай це! Вона ще там не таке приготувала для вашого чоловічого плем’я».

Позитивний відгук

Інтриги не буде – книга мені сподобалася. Далі вас чекають: спойлери, традиційні «сподобалося» і «не сподобалося», ну, і саме головне – про що ті «Світи…» і скільки їх нарахувати вдалося саме мені. Як завжди спочатку про ТТХ книги:

  • Тверда палітурка, під якою трохи більше 200 сторінок якісного, з точки зору правопису, тексту – знайдено два чи три марнодруки.

  • Обкладинка мене не вразила: смугаста воронка, що затягує незрозумілий силует. Хоча кольори і приємні, але композиція недосконала.

  • Вартість: від 80 грн в видавництві на старті продажів – до 120-130 грн по магазинах.

«Про сподобалось»

  1. Жива нерафінована мова. Вдячний авторці за нормальні слова в тексті. Такі тексти хочеться брати до рук і читати, і рекомендувати, і купляти. І мова тут грає неабияку роль – сприяє створенню атмосфери тих локацій, де перебуває герой (чи відбувається дія, де його нема, чи він є, але в нерухомому стані овоча). Починається все в нашому часі (умовно назву це «реальністю»), і коли зображуються події реальності – мова відповідна, повертає у нашу злиденність, налаштовує на нашу сучасну безвихідь. Коли дія переноситься в майбутнє – мова відповідна, більш літературно чиста (так у нас окремі культурні люди говорять), налаштовує на позитивну рафіновану безвихідь того матріархального суспільства, яке нам підготувала автор. Третій світ – світ марень, світ підсвідомого і несвідомого – тут наче все пристойно, без матюків написано, але – про такі повсякденні і одночасно дивні речі… Думаю, вам варто почитати підсвідоме маніяка, щоб розуміти звідкіля вони беруться в Україні.

  2. Психоделіка, фантастика, реальність. Почну з фантастики: її мало, лише десь 2/3 книги. Я не скажу, що вона оригінальна – нового я майже нічого для себе не взяв, окрім цікавих назв певних процесів втручання до свідомості. Але, як ті фантастичні припущення вплетені в світи, якими блукає головний псих і алкоголік твору – то неперевершено. Світ майбутнього майже монохромний і стерильний, безбарвний, без смаку і запаху. Майбутнє витримане в цих рамках, тому можу сказати, що образ є цілком завершений, повний. Це – жирнючий плюс роману.
    Психоделіка, до якої відношу неясні марення героя і його спогади, а також окремі описи реальності – то вищий пілотаж у виконанні автора. Порівнюючи окремі шматки тексту, я дійшов для себе висновку, що саме ці моменти і «тримають» читача.
    Реальність зображена дуже круто: події – насичені деталями, описи – кольорами, відтінками, напівтонами. Запахи, бруд і пилюка під взуттям героїв, звуки міста – все це є в тексті і все це красиво зображено.

  3. Герої. За сюжетом людина вчиняє вбивство, а тікаючи з міста ще й спричиняє і аварію, в якій гине до біса людей, а само це мурло спокійнісінько впадає до коми і блукає лабіринтами свого несвідомого. Всі інші герої – далеко не позитивні. Авторка змалювала найгірші риси людей. До кожного героя, за мірою їх участі в історії, є описи причин формування характерів. Рудоволоска в реальності – «непросихаюча ізбалована блядь», яка такою стала внаслідок зростання в дитячому притулку, лікар – кепкуючий з оточуючих мізантроп, вбитий художник – пиздопротивний до сказу дідок-напівмаразматик (того його герой і вбив, мабуть, а не того що він латентний маніяк). В цьому диявольському цирку персонажів головний герой в своїх пошуках і комі виглядає не саме гірше, я вам скажу, він – викликає співчуття: пацан помилився, но пацан поняв – він шукає причину своєї такої поведінки, його треба прийняти таким, як він є і навіть допомогти в тих пошуках!
    Чесно: я обалдів, коли зрозумів, що авторка замилила мені очі ще на самому початку книжки, і сторінок лише так за 20, я допетрав, що з цікавістю читаю про конченого алканавта, людей з соціального дна, санітарів суспільства і, взагалі, про багатий внутрішній світ всього цього серпентарію. Чого? Може я з них? Може авторка сама звідти? Може всі ці образи – всі ми? Ми, які живемо без мети, без надії, без мрій? І всі про це пам’ятаємо, але зневірилися і просто існуємо. Ми, які з часом станемо апроксимацією тих андрогеноїдів, що обслуговуватимуть суспільство в майбутньому, яким блукає головний герой?

«Про не сподобалось»

  1. Автор пропонує за основу моделі майбутнього матріархат. Не погоджусь ніколи, це і обурювало, спочатку. Як мінімум, я особисто згодний на мультикультурний світ унісексу – грець вже з ним, традиційна сім’я її цінності втрачають позиції, але тема гендерної рівності більш-менш дає надію і сподівання що до чистого матріархату чи патріархату суспільство вже не повернеться, бо такі форми є основою диктатури, а диктатура стане причиною мегавійни.
    А ще я знаю, що в Україні чистого матріархату чи патріархату ніколи не було: вдома головувала жінка, чоловік головував поза хатою на господарстві і не переймався, що в хаті є хтось головніший за нього. Але абсолютно знівелювати роль чоловіка до ролі домашнього обладнання – то занадто круто як на мене, навіть припускаючи що в такому світі жінка має нести повну відповідальність за свого хатнього утриманця – чоловіка.
    Все ж, погоджусь: тема має право на життя, є гарним подразнювачем для чоловічої аудиторії і… стала окрасою того стерильного світу майбутнього, що зображений в романі.

  2. Окремі марення головного героя які переплітаються з реальністю чи майбутнім. Я так чітко і не порахував кількість світів, де герой перманентно перебуває під час оповіді. Пограничні стани психіки головного героя іноді були досить туманні. Як мінімум, я виділив би чотири світи чи то стани героя, але підозрюю, що їх може бути і п’ять (аби тільки авторка не призналася, що їх ще більше).

  3. Певні враження, які лякають, коли складаєш картинку до купи в голові. А вона наступна: навколо нас повно маніяків, алкоголіків і наркоманів, які тільки на основі своїх тупих, ницих бажань чи галюцинацій творять таке, що нормальній людині і на голову не налазить. Далі розвивати ці роздуми не буду – ви самі розумієте, до чого це доведе.
    Справа в тім, що реальний світ даного роману збудований як світ безнадії і суцільного занепаду, а світ майбутнього – як світ одноманітного неголодного буття за суворими законами, але без права їх порушення і на йоту. Автор ставить перед вибором: або так – або так. Третіх варіантів не дано. Це наче і нормально (автор вирішив показати дві моделі – автор показав), але після того як почитаєш, і ця думка приходить, то стає трохи незатишно і сумно: хочеться ще третього варіанта, хай і утопічного, але більш веселого.

Резюме

Замість резюме викладу ще один шмат переписки з автором:

«Мозок кипить… Що я однозначно напишу, що роман перевертає мозок: спочатку обережно виймає його з голови, потім перетрушує його, роздивляється обережненько, а потім тупо перемелює, наче в м’ясорубці. Це ще не все: потім з отриманої сировини печуть пиріжок, який відправляють на фабрику переробки пиріжків на мозок, і вставляють читачеві наново. До нового мозку потрібен час призвичаїтись. Дуже цікавий стан: наче як під чимось, але нема похмілля. І волосся ще при цьому починає жити власним життям. Наприклад, не просто стоїть дибки, а ще й намагається довести, що йому і вам необхідно прогулятися, бо волосяним сумкам чогось спекотно під шкірою і час охолодитися на повітрі. Це наслідок кипіння нового мозку, просто..»

Одним словом – рекомендую.

Автор: Роман МТТ

Олександр Ірванець «Харків 1938»: «Коли Ірванець казав, що роман буде зрозумілий лише небагатьом — я й гадки не мав, що настільки небагатьом. » Остап Українець

Остап Українець

(за матеріалами Facebook)

Коли Ірванець у своєму інтерв’ю «Читомо» казав, що роман «Харків.1938» буде зрозумілий лише небагатьом — я й гадки не мав, що настільки небагатьом. Бо, знаючи доволі широкий контекст української літератури ХХ століття, я просто не уявляю, для чого це було написано.
Насправді ця рецензія може складатися з єдиного слова. І якщо ви розумієте з якого — це все, що вам потрібно знати про новий роман Олександра Ірванця. Почнімо з того, що про нього було відомо. По-перше, це мав бути стімпанк. Ну, тут присутній один дирижабль. Загалом же розвиток світу нічим не відрізняється від реального розвитку світу 1938 року. Чому стімпанк? Невідомо. Спишемо цю промашку на не дуже вправних журналістів укрправди, які запостили уривок із роману під таким жанровим визначенням. По-друге, антиутопія. Так озаглавив роман сам автор. Антиутопія описує реальність, у якій домінують негативні тенденції розвитку. У певному розумінні світ антиутопії є утопічним для людей, які цей світ населяють (тобто підкоряються системі). Цей роман зображає світ, у якому УНР вистояла у війні та 9 травня 1920 року підписала з Росією перемир’я. Read more

17 по 21 травня — «Книжковий арсенал» в Києві

Джерело: «Українська правда»

З 17 по 21 травня у Мистецькому Арсеналі проходитиме VII Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал», що об’єднує літературу й мистецтво.

Про це повідомляють організатори.

Фокус-тема фестивалю «Сміх. Страх. Сила» – цього року говоритимуть про природу сміху, його багатоликість і визначальну роль у часи криз, як ми сміємося сьогодні, коли звичний світ дезінтегрується, і чи можна сміятися в такі часи.

На заході представлять новинки понад 150 видавництв. Read more

«Воля»- вийшов комікс про Українську революцію

В’ячеслав Шрамович

ЛітакиКопирайт изображенияUGAR PRODUCTION
Image captionАвтори коміксу надихалися технікою часів Першої світової війни, яку вони дещо модернізували

Зовсім скоро вітчизняну розважальну літературу очікує не зовсім звичне поповнення — комікс (графічний роман) «Воля». Його дії розгортатимуться у альтернативному всесвіті, який «розійшовся» зі звичайною реальністю у період Української революції 1917-1921 років.

ВВС Україна поспілкувалася з авторами проекту з творчого об’єднання Ugar Production.

Read more

«Faithbook»: Як радіоведучий Володимир Бєглов шукає Бога в поезії

Анастасія Іванців, УП. Культура; Фото — Ірина Середа

Як говорити з Богом у ХХІ столітті та шукати ґрунт під ногами за допомогою віршів – розповідає Володимир Бєглов.

Про Faithbook

 

Деяким артистам потрібно видати альбом, аби закрити певний період життя, або тему, яка турбує. Мовляв, треба віддати в світ і жити далі. Так само я думав про збірку.

 

Я пишу вірші скільки себе пам’ятаю. В школі я написав вірш про зарубіжну літературу: «На чорному ядрі барон Мюнхгаузен летить, твою журбу здолає вмить». У мене були люди, історії, міста, які надихали на поезію. Мені здається, коли я віддам ці історії, в житті з’явиться місце для нових вражень. Однак це не означає, що самі історії закінчаться.

Read more

Інтерв’ю з Андрієм Крижевським: «Я мрію доторкнутись до Бога – зрозуміти хоча б крихітку алгоритму взаємодії з ним.»

13938507_714049598735624_8863109404641682416_nФантастика UA: Так як книга вже існує, то спочатку цікавить статистика. Книга «Евотон-початок» була презентована в Києві навесні на Коміконі. Які попередні результати: чи набрали вже певну кількість читачів і прихильників, і головне – які перші відгуки від них отримали?
Andrey Krizevsky: Одразу зазначу, що серія «Лабіринти Евотона» існує у двох варіантах: російськомовному та україномовному. Перший з них продиктований тим, що я є українським російськомовним письменником — народився та виріс в Одесі, місті, де переважна більшість населення спілкується російською. Розуміючи, що розраховувати на якість твору можна лише у випадку володіння літературною мовою, я вирішив спочатку зосередитись на російській версії. Так, у 2014 році світ побачив перший роман «Евотон: початок» (написаний влітку-восени 2013 року).
Друга та третя частини – у 2015 та 2016 роках відповідно. Але з огляду на те, що я є патріотично налаштованою людиною, мета видати україномовні версії завжди позиціонувалася як найголовніша. Попередня версія перекладу роману «Евотон: початок» була створена у 2015 році разом із талановитою перекладачкою Л. Крижановською. А через два місяці я почав співпрацювати із видавництвом «Кальварія», яке наразі займається паперовими версіями «Евотонів».
Зокрема, на 23-му Форумі видавців (відбудеться 15-18 вересня 2016 року) вже анонсовано презентацію другого роману українською мовою – «Евотон: трансформація», а до кінця 2016 року планується вихід третьої частини. Перші два роки продаж здійснювався практично на ярмарках і виставках. Це у кращому випадку 30 книжок за відповідну подію, чисельність яких на протязі року можна перерахувати на пальцях. Ситуація покращилася з 2015 року, коли вдалося розмістити в Інтернеті електронні версії «Евотонів» завдяки співпраці із видавництвом Стрельбицького.
Попит на електроні книжки є дещо вищим – це продиктовано значною кількістю різноманітних гаджетів. З весни 2016 року (презентація українського «Евотон: початок» на «Книжковому Арсеналі», а згодом – на фестивалі Kyiv Comic Con) працюємо над налагодженням збуту «Евотонів». Але говорити про цифри оновленої серії (у 2016 році ініційована робота з редагування всіх трьох частин) поки що зарано.

Read more