Ірина Червінська: з дванадцяти років писала фантастику при свічках :)

Ірина Червінська — український автор фантастики. Її твори наповнені психологізмом, психоделікою і різними іншими “психо”, які затягують читача у безодню підсвідомого героя. Авторка пише від душі, працює на хімічному підприємстві, знається на медицині та психології. Її тексти захоплюють з перших абзаців. Рекомендуємо.

 

Частина перша «Письменник»

Чому ви обрали фантастику? Чи свідомо це було, чи якось раптово прийшли до цієї думки?

Усвідомлення, чому саме фантастика, звісно, прийшло не одразу. Більше того, я ніколи не планувала писати саме наукову фантастику. Коли тільки заснували конкурс «Коронація слова», то я намагалася (зараз мені дивний такий вибір) написати на конкурс любовний роман. І знаєте — просто прекрасно, що цього таки не сталось! Чому саме фантастика? Здається, мене завжди тягло до якихось прогнозів, чогось нереального, передбачень тощо. Можна сказати, що перший досвід написання фантастичного тексту в мене відбувся у віці дев’яти років. Ми з дітьми вигадали гру, здається, про інопланетян, а я записала те все, звісно, зі згоди друзів, у коротке оповідання. Той зошит давно загубився, на жаль. Зараз би було цікаво почитати, що я там наскриптила тоді. Ще одним фактором, який суттєво вплинув на крен саме в бік чогось незвичайного, стало те, що у 12 років моєю настільною книжкою була добірка класики готичної прози: Б. Олшеврі «Вампіри», Горас Уолпол «Замок Отранто», Вільям Бекфорд «Ватек». На той час також припадають мої наївні дитячі спроби написати вже щось велике за обсягом — я замахнулась не більше і не менше на фанфік за «Вампірами» Олшеврі. Писала при свічці, бо вечорами вимикали світло. Потім мені стало нецікаво, з’явились інші «теми» (почався період «віршиків»), і я закинула ту справу.

Які твори вже опубліковані?

З великих текстів опублікований лише психологічний трилер «Світи і Лабіринти» (Видавництво 21, 2017). Але я би не назвала це фантастикою у класичному розумінні цього визначення. Там є елементи: левова частина подій відбувається у високотехнологічному майбутньому, присутні спроби спрогнозувати, ну хоча б, як виглядатиме пенітенціарна служба років так через 100—150, хоч я і не вказую, коли саме відбуваються події. Але починала з малих форм: новел, оповідань. Деякі з них («Спочатку було…», «Завіса часу», «Палац утраченої слави») опубліковані на інтернет-ресурсах, зокрема на порталі Проба пера і Вкурсі.com. Мені важко сказати, що з написаного я вважаю кращим, а що гіршим. Найкращим, мабуть, завжди є текст, над яким працюєш, поки він ще не написаний, а ті всі тексти вже давно мною відпущені, як дорослі діти з дому, тому для мене вони мають як переваги, так і недоліки. Але моя думка стосовно цього навряд чи співпадатиме з думками читачів, тому акцентувати мені як автору на особливостях моїх текстів було б недоречно — нехай читачі з цим розбираються, а я краще працюватиму над чимось новим.

Над чим зараз працюєте? 

Ще того року дописала (я так думаю, що це таки воно) науково-фантастичний роман «Шулак». Цей роман має паралелі з оповіданням «Завіса часу» — в обох однією з ідей звучать екологічні проблеми та їхні наслідки. Правда, на цьому схожість закінчується, оскільки «Завіса часу» — це тема маячіння та галюцинацій при параноїдальній шизофренії, а «Шулак» про своєрідне «кастове» суспільство майбутнього, де доля окремого індивідуума визначена наперед згідно з особливостями будови його мозку, а також про Контроль, якого, при дуже серйозному розвиткові технологій, просто не уникнути. І цей процес почався ще тоді, коли придумали інтернет. А наразі я почала роботу ще над одним великим текстом. Поки що він без назви, бо це тільки «замальовки». Одне можу сказати, що тематика в чомусь перегукуватиметься із фільмом Зака Снайдера «Заборонений прийом», але тільки тематика.

Які події останнім часом відвідували?

Того року мене було багато: участь у дискусії «Не Кінгом єдиним» на Книжковому арсеналі, презентації «Світів і лабіринтів» у багатьох містах України: Київ, Харків, Запоріжжя, Вінниця, Одеса та інші. Звісно, Львівський форум, звідки привезла кілька цікавинок. Цього року наприкінці липня могла поїхати у Слов’янськ на «Книжкову толоку», але не склалось. В основному я «домашній автор», працюю вже 17 років на одному із хімічних підприємств Калуша, а робота по змінах не дуже дозволяє кудись поїхати надовго.

Що треба людині, на вашу думку щоб бути письменником?

Впертість у своєму бажанні писати добре, системність і відкритість до нового. Усе решта додасться.

Який маєте досвід участі в міжавторських збірках?

Якщо говорити про публікації поетичних текстів, то їх трохи є, зокрема вірш «коли засуваєш штори а вони прозорі прозорі…» здобув третє місце на Конкурсі готичної поезії і опублікований у другому томі «Крамнички жахіть». Якщо брати поетичний доробок, то 2016 року я стала дипломантом на міжнародному конкурсі «Гранослов». А більше, по суті, у моєму портфоліо нема визначальних перемог. Хіба що роман «Світи і лабіринти» у 2015 році увійшов у десятку кращих прозових текстів на конкурсі «Смолоскип», але без премії. Коротка проза взагалі мешкає лише в інтернеті. До речі, диплом від «Гранослову» став для мене великою несподіванкою. Не тому, що я не вірю у власні можливості чи скептично ставлюся до конкурсів, а, швидше, тому, що я ніколи нічого не виграю — мені навіть у лотерею катастрофічно не щастить (сміється).

Частина 2 «Про себе»

Звідки ви самі, де працювали?

Народилася, виросла і проживаю у славетному місті Калуш з дуже цікавою історією, незважаючи на те, що вже вісім років це місто має не найкращу репутацію в Україні. Мабуть, те, що я щодня спостерігаю з вікна квартири «солянку» (відстійник відходів після виробництва калійних добрив) і велетенський насип біля Домбровського кар’єру, визначило тему розгортання екологічної катастрофи світового масштабу в романі «Шулак». Так, я знаю, що ця тема піднімалась не раз іншими письменниками, але я вибудовувала свій варіант подій відповідно до того, з чим стикнулась особисто. Іншими словами, у перелицьований спосіб частково я розказую сучасну історію Калуша з його проблемами як в екології, так і на деяких виробництвах. Без певних специфічних знань, які я отримала під час навчання ще в Калуському хіміко-технологічному технікумі (зараз Калуський політехнічний коледж), а також пов’язаних із особливістю моєї професії, я би «Шулак», мабуть, не написала. Друга освіта, вища, — філологічна. Ну тут зв’язок з письмом безпосередній — Прикарпатський університет ім. Стефаника остаточно закріпив моє відчуття приреченості бути письменницею і займатися літературою :-)

Що ви читаєте і дивитися?

Фільмів дивлюся порівняно мало, люблю хорошу фантастику на рівні «Інтерстелар», якщо брати сучасні, або ж «Соляріса» Тарковського. З фантастів наразі залишаються улюбленими Філіп Дік, Станіслав Лем і Тед Чан, хоча я читаю багато різних авторів, серед них і такі, яких прийнято вважати ненормативними — мені цікаві не лише сюжетні тексти, але й робота з формою. Ну наприклад, цікаво було читати Роба Грійє — це один із представників французької «нової хвилі» в кінематографі та літературі, його тексти так само «дивні», як і фільми, але то лише на перший погляд, поки не починаєш цікавитися становленням того руху — приходить розуміння, навіщо вони це все робили, знаючи, що їхня аудиторія буде вкрай обмежена: пошук нового, іконоборство і створення чогось свого, того, чого ні з чим не сплутаєш, вираження певних ідей, підняття нових тем, зокрема і гостросоціальних. Це якщо дуже спрощено.

Частина 3 «Про фантастику»

Що саме для вас фантастика? 

Я відповім на це питання цитатою Мічіо Кайку: «Країна, яка ставить лише на сільське господарство, приречена на відсталість», і абсолютно не дослівною цитатою з чийогось допису у Фейсбуці: «Коли китайців запитали, як склалось, що вони так швидко просунулись технологічно, вони відповіли: «Ми читали фантастику»». Фантастична література — тут я згідна з Лемом — це спроба спрогнозувати майбутнє на основі того стану технологій, який існує на сьогодні. Але такий погляд на цей жанр був близько півстоліття тому, зараз фантастикою називають і фентезі, які у певних піджанрах до реального світу і технологій мають мало стосунку. Є класичні тексти, так звані Біблії фантастики, фентезі, як от «Володар перснів», «Гобіт» Толкіна, чи «20000 льє під водою» Жюля Верна, тексти Чапека, Азімова, братів Стругацьких. Зараз же з’явилися змішані жанри, наприклад, техно-фентезі. Або й зовсім нові на зразок кібер-панку, дизель-панку і тому подібне. А входження в «еру візуалів» спричинилося до популярності графічних романів — вочевидь, масовий читач, нагодований короткими дописами в соцмережах, стає вже просто нездатний сприймати великі тексти, та ще й без картинок. Того року я була в складі журі фентезійного конкурсу «Брама», на який надійшло близько півтисячі робіт. Зважаючи на багатство сучасних жанрів і піджанрів фантастики, щось однозначно говорити про якісь рамки чи характеристики стилю безглуздо — тепер про це можна, мабуть, розводитись годинами. На нас усіх вплинув постмодернізм. Почитайте хоча б «Історію твого життя» Теда Чана. Попри те, що вважається, що він пише тверду фантастику, автор змішує фізику, лінгвістику, драму, прибульців, психологію і в якійсь мірі семіотику. А «Вавилонська вежа»? Це взагалі християнське фентезі за мотивами відомої біблійної історії, ще й з добрим домішком іронії.

Як відбувалася робота над книгою “Світи і лабіринти”?

Роман «Світи і лабіринти» почався, фактично, з інтерв’ю з Івано-Франківським письменником Степаном Процюком. Можна сказати, що робота над питаннями дала своєрідний поштовх писати. Правда, спочатку текст не задумувався як роман, а лише новела про безглузде вбивство художника його підопічним. Наступного дня написалося продовження — втеча злочинця з місця злочину, і тоді мені спало на думку: «А чому б не спробувати попрацювати над чимось більшим, ніж оповідання чи повість?» Другим вагомим поштовхом таки продовжити текст (в усіх авторів бувають такі моменти, коли хочеться все закинути, бо починаються сумніви) стала участь у 2014 році в Літній літературній школі від ЦЛО (Центр літературної освіти), де Ростислав Семків обмовився про конкурс від «Смолоскипу». Я встигла вкластися в дедлайн, але, мабуть, текст був занадто «сирим», бо нічого суттєвого не здобув, лише відзнаку журі. Так склалося, що «Світи і лабіринти» удосконалювалися впродовж двох років, перш ніж потрапили до видавця. І так склалося, що біля мене опинилися люди, які дуже мені допомогли його удосконалити — це Роман Онищенко та Ігор Дацко.

Як ви писали “Шулак”?

Із «Шулаком» була вже зовсім інша історія. Якщо «Світи і лабіринти» виникли із запалу, миті, спалаху, то ідею цього тексту я виношувала кілька місяців, придивлялася до неї, мізкувала, як би то краще зробити — ніби розглядала якусь фігуру з різних сторін. В моїй голові крутилися кілька варіантів початку і основних подій, але з того всього я майже нічого не використала. Натомість наштовхнулась на теорію професора Сергія Савєльєва про індивідуальну мінливість мозку і мені видалось цікавим використати її в книжці, додавши до цього, як я вже казала, екологічні проблеми мого міста і прогнози, у що то може вилитись. Це стало антуражем для «Шулака». Найцікавіші моменти… Мабуть, це відкриття вченого Люе Виготського, несподіване і випадкове, як і будь-яке відкриття, ідея якого мене саму дуже сильно здивувала і пронизала наскрізь — хочете вірте, хочете ні, але в той момент я відчувала себе Архімедом, який вигукував своє «Еврика!». Але я вам нізащо не зізнаюсь, що за відкриття зробив професор Виготський — вийде книжка, тоді прочитаєте.

Ви пишете багато поезії. Серед ваших віршів багато химерної поезії, фантастичних образів. Як ваша поезія впливає на вашу прозу?

За настроєм, чи напрямком, поезії я тяжію до сюрреалізму. На становлення і розвиток цього напрямку на початку минулого століття безпосередньо вплинув Зігмунд Фройд і його праця «Тлумачення сновидінь» — сюрреалістична проза нагадує сни. Але я не пишу останнім часом віршів так, як їх колись писали сюрреалісти, використовуючи метод «автоматичного письма». Останні мої поезії продумані, за типом роботи над текстами, вони більше схожі до тих, які вміщені у збірці Юрія Тарнавського «Без Еспанії». Звісно, зв’язок між поезією та прозою тут очевидний — і там, і там я люблю писати про сни та божевілля.

Нещодавно вийшла ваша нова поетична збірка. Розкажіть про неї. Чи побачимо в цій збірці алюзії, аналогії чи паралелі з вашою фантастичною прозою?

Вона ще не вийшла, поки що лише в друці. Називається поетична книжка «Територія звіра». Саме книжка, а не збірка, оскільки я намагалась витримати певний настрій, який би червоною ниткою прошивав усі тексти. Назва концептуальна — це книжка про баланс між людським і тваринним всередині індивідуума. На вибір настрою книжки і наскрізної теми суттєво вплинуло моє знайомство із поезією французького філософа і письменника Жоржа Батая, а також його праця «Історія еротизму». У кожному з нас живе частинка чогось такого, що належить природі, бо так ми влаштовані, що жодні штучні конструкти, вибудувані «над-Я» для пристосування до життя в соціумі, не здатні відмінити роботу несвідомого, котре проривається то в сни, то через перверзії — багато хто мріє про трансгресію, але мало хто може собі про це зізнатися.

Кого б ви порадили читати з закордонних і вітчизняних авторів?

Деякі книжки і авторів я трохи вже згадувала. Тому давайте поговоримо ще про кінематограф.

Ок, давайте…

Я не є аж таким «прохаваним спецом» щодо фантастичних фільмів, але кілька маю таких, які передивлялась по кілька разів і щоразу відкриваю для себе щось нове. Це уже згаданий «Інтерстеллар» — ніяк не можу дотепер зрозуміти, як вчені майбутнього зуміли створити той багатовимірний простір, в який втрапив Купер; «12 мавп» Террі Гільяма — шизофренія чи і справді вірус знищив майже все людство; «Призначення» Майкла і Пітера Спіріґів, знятий за оповіданням Роберта Гайнлайна «Всі ви зомбі» — непросте кіно, яке варто дивитися впритул і думати, наскільки ми самі творці свого майбутнього (до речі, фото газети про катастрофу в Німеччині — це насправді фото катастрофи Чорнобильської АЕС); «Містер Ніхто» Жако Ван Дормеля — теж фільм, який мене сильно вразив, водночас це фантастика і дуже глибока філософія про значення вибору і множинність варіантів розвитку подій, які, в принципі, є, по суті, чистою випадковістю, котрій ми надаємо стільки значення. Ну і топ серед серіалів — це, звісно, «Чорне дзеркало». Мабуть, єдиний фантастичний серіал, якому я повірила, — деякі речі звідти не такі вже й нереальні.

Ваш погляд на ринок фантастичної літератури? 

За кордоном з будь-якими жанрами добре, бо там і читають більше, і процеси видавництва та розповсюдження/популяризації літератури краще налагоджені. В Україні цей ринок, на мою суб’єктивну думку, тільки народжується. Думаю, фантастика буде розвиватися, бо вона вже має кілька потужних платформ: «Зоряна фортеця», «LiTerraCon», «Брама», «Крамничка жахіть». Та і видавництва починають поволі звертати на фантастику свою увагу, хоча, направду, поки що читацький попит на українську фантастику відносно малий. Причин тому кілька, як на мене. Не всі люблять читати фантастичні тексти, бо, наприклад, для того, щоб справді отримати насолоду від читання космічних одісей потрібно хоча б трохи цікавитись астрофізикою — справжній читач любить розуміти, про що читає. Інша причина, мабуть, у тому, що українська фантастика не має достатньо авторів, які б могли на рівні конкурувати із закордонними. А, може, і має, але про них чомусь невідомо, або ж мало відомо. І знову усе впирається у роботу видавництв, грамотний пі-ар і охоплення відповідної аудиторії. Проблема ще в тому, що не існує української традиції фантастики. Поодинокі тексти, як от романтичні оповідання Пантелеймона Куліша чи роман Володимира Винниченка «Сонячна машина», чи романи періоду радянської України ситуації не рятують, тому перед сучасними авторами-фантастами фактично постало завдання створити усе з нуля. А нам лише 27 років, у нас ще все попереду.

Що для вас найбільш актуально сьогодні, важливе, на вашу думку, що впливає на розвиток прози в Україні?

Я не знаю, хто є автором цієї цитати, я її почула колись від колишнього директора Калуського краєзнавчого музею Уляни Паньо, але вона мені страшенно подобається. (Звісно, що не дослівно) «Проза в країні починається тоді, коли починається життя». Навіть ненормативний письменник, який працює більше з формою і змістом, але не завжди із сюжетом, розповідає читачеві якусь історію (це може бути навіть історія ідеї), відповідно до власного досвіду, знань, інтелектуального рівня. Текст — це завжди мережа, мережа реальних подій в житті автора, прочитаних книжок, побаченого, відчутого автором, вивченого, зрозумілого ним чи не зовсім ets. Головне для літератури, як і для кіно, музики чи інших видів мистецтва, — це мати щó сказати, і розуміти те, що ти хочеш сказати, а інакше навіщо творити? Чим більше авторів дотримуватиметься цих двох простих правил, тим краще розвиватиметься література.

Назарій Вівчарик: ”Часто ці всі жахи і жахастики вчать нас просто бути відповідальними”

З Назарієм Вівчариком ми намагалися поспілкуватися декілька разів, але все якось не виходило. І так протягом цілого року. Нарешті всі зірки зійшлися до купи: читайте про творчість цього автора, його методи роботи і його «соціальну» містику.

 

Частина перша «Письменник»

Як ви почали писати?

У дитинстві вигадав історію про хлопчика, який мав дар допомагати людям долати хвороби, який зумів за допомогою чарів одразу ж вилікувати зламану руку друга. Той рукопис десь згубився. Інші історії виношував в голові і писав вже в студентському віці. Більше для себе. Це був як момент медитації, можливість відволіктися від реальних турбот і пофантазувати, можливість будувати свою реальність і керувати нею. Така собі медитація – це, мабуть, найкраще слово до цих відчуттів.

А загалом, думаю, бажання писати виникло вже згодом після зародження любові до читання. У батьків і дідусів-бабусів була велика бібліотека, і дитяча, й історична, і художня література. Особливо любив про індіанців книги, любив детективи.

Чому ви обрали жахи і містику?

Мої містичні оповідки, які я зібрав у книзі «Те, що серед нас» – це казки для дорослих. Казки з мораллю та смисловим навантаженням. Малим засинав, коли батько додивлявся серіал «Твін Пікс». Він був таємничий, дивний, незбагненний для дитини. У бабусів-дідусів засинав під казки. У школі я вчив фольклор, міфи, і це було цікаво. Багато містичного є в нашому житті. Для чого ми, вертаючись по забуту удома річ, дивимося у дзеркало? Чому боїмося чорної кішки, що перебігла дорогу? Шурхіт в домі можемо сприйняти як присутність домовика. Вже не говоритиму про русалок, летавиць, чортів, упирів. І це міфологія, частина нашого прадавнього світогляду. З назви збірки випливає, що порушені ті проблеми, які є серед нас. Це ніби й містичні оповідання, з детективними, саркастичними елементами, але містика – це поверхня. За основу ж взято реальні події.

Люблю своє оповідання «Коли земля бунтує». Якось дискутував про нього з школярами. Їх реакція була цікава. В оповіданні порушена тема екології. Його можна прочитати в інтернеті, зокрема, публікував журнал «Стос».

Які події відвідали останнім часом чи де збираєтеся?

Дуже сподобався другий книжковий фестиваль у Черкасах. Він не понизив планку, а навіть став більш якісною подією, ніж минулорічний. Радий був бачити на ньому багатьох друзів, знайомих. Особливо порадував мене приїзд до Черкас Галини Пагутяк. Торік вдалося запросити на фестиваль Леоніда Кононовича. Мабуть, якби не фестиваль, то ще б сто років не бачився і не спілкувався з цими потужними українським письменниками.

Вдячний своєму видавництву «Мандрівець», що якраз до фестивалю встигло цьогоріч видати мою збірку «Те, що серед нас».

Вже наприкінці вересня поїду зі своєю попередньо книгою «П’ятеро як один» на міжнародний книжковий фестиваль «Book Space» в Дніпро. Щодо інших презентацій, то планую презентацію збірки в західноукраїнських містах, але то ще узгоджуватиметься з видавництвом.

Що треба людині, на вашу думку щоб бути письменником?

Треба багато читати самому, а не лише писати. Треба мати уяву, але насамперед, мабуть, жити цим, писати не для когось, а для себе. Любити це діло, розуміти, що воно важке, бо таки треба вкладатися душею. Тоді дійсно щось може вийти путнє, що помітять люди. Важливо мати вже якийсь життєвий досвід, багаж знань. Ну і насамперед сприймати критику, слухати інших, писати не про себе гарного, а вслухатися в світ.

Участь у конкурсах і збірках. Розкажіть про свій досвід.

Досвід участі в конкурсах, звісно, цікавий і важливий. Щоб отримати медаль за досягнення в спорті, треба ж перемагати, брати участь в змаганнях. Так і в літературі. Тут мені цікаво було отримати реакцію від більш маститих і досвідчених колег, що входять до журі конкурсів. Те, що мої оповідання входили до збірок, означало для мене, що твори чогось варті, що їх помітили, що треба працювати далі. Коли отримував відмову, а таке було не раз, то не розчаровувався, а просто працював далі, намагався обдумати краще сюжет, переписував і допрацьовував рукопис.

А ще ж важливо, що ці всі конкурси, збірки, – це не лише перемоги, це ще й класна літературна тусовка. Я познайомився з багатьма цікавими людьми, тепер спілкуюся, раджуся, отримую відгуки на свою роботу, поради. Подобається, що люди з різних регіонів України, буває геть різні, але водночас схожі.

І навіть якщо моє оповідання не входить до тієї чи іншої збірки, то я стежу за її виходом, бо ініціатива людей по створенню чогось завжди радує. Творити, надсилати, входити до збірок, піарити потім книгу, поширювати, — це крутий процес.

Частина 2 «Про себе»

Розкажіть трохи про себе…

Народився 19 грудня 1985 року в місті Черкаси, виростав у місті Сміла. Батьки – діти репресованих, педагоги за освітою. Коріння роду – з Західної України. Закінчив Черкаський національний університет імені Б. Хмельницького за спеціальністю «Журналістика», маю ступінь магістра. Також навчався на курсі «Журналістика цифрового майбутнього» (DFJ) при Києво-Могилянській академії.

Навчаючись на першому курсі, почав працювати журналістом. Журналістика була свідомо обраною професією, бо з дитинства спостерігав за роботою батька, який працював у газеті. Мав досвід роботи на телебаченні, у прес-службі міського голови, у всеукраїнському інформагентстві.

2010 року став відповідальним редактором новоствореного інтернет-видання «Прочерк». Сайт є одним із лідерів серед інтернет-видань Черкащини за кількістю відвідувачів.

Моя освіта допомагає мені в роботі, безпосередньо у професії, але щодо мого літературного хобі, то я б це не пов’язував.

Що ви читаєте і дивитися?

Намагаюся читати і літературні нашумілі, а також невідомі загалу новинки.

Зараз чекаю від одного з видавництв відповіді по своєму новому роману. Він писався на одному настрої. У період писання я якраз читав Лі Чайлда, Данила Корецького, Бюссі Мішель, Лінвуд Барклей, звісно ж, Стівена Кінга, а ще нашого (а може й не нашого, а російського) Куркова. Багато чого мене наштовхувало на нові думки.

Люблю дуже дивитися закордонні фільми і серіали, якщо є час. З останнього – переглянув «Аутсайдера» з Джераром Лето. Пригадуються серіали «Гострі картузи» та «Табу» з Томом Харді. Серія норвежських фільмів з тими ж акторами про розслідування задавнених злочинів сподобалася. Там грав Ніколай Лі Кос, данський актор. Чомусь його інколи порівнював зі своїм вигаданим героєм детективом Артуром, оповідання про якого можна знайти в інтернеті («Справи старого Арчі»).

Інформація про ваші подорожі: де були в Україні і світі, які знакові для себе місця відвідували? Можете освітити географію та найцінніші враження: зустрічі, люди, історії, будь що, що залишило слід в пам’яті та душі, вплинуло на творчість?

Банально, але ж факт, що подорожі таки впливають на творчість, бо це нові враження, зустріч з новими людьми, це життєвий досвід, це натхнення в роботі. Я люблю кудись поїхати в мандрівку. Часто поїздки пов’язані з журналістською роботою. Об’їздив нашу Черкащину, бував в багатьох селах, а особливо люблю бувати на святі на честь богатиря Піддубного в селі Красенівка. Там чудова атмосфера. Щодо України, то часто їжджу в Західну Україну. Це Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Гусятин, Добромиль. Був і в інших регіонах України, але, звісно, мені, через те, що коріння мого роду з Західної, то ближчий до душі саме цей регіон.

Доводилося бувати й за кордоном. Я теплолюбивий, тому найбільше сподобався Туніс, куди я їздив в рамках журналістської роботи. Хотілося б дуже поїхати кудись глибше в Африку, у саму-саму її глибинку. Звісно хочу ще побувати в багатьох інших країнах, визначних місцях, але це поки мрії.

Частина 3 «Про жахи і містику в літературі»

Що саме для вас жахи і містика? Дайте свою характеристику даного стилю. Як ваше сприйняття різниться чи співпадає з тими характеристиками, які ви чули?

Містика для мене – це те, існування чого б можна було припустити. Тобто щось, що на межі вигадки і реальності. Тим вона і лякає людей. А щодо жахів, хорору – то це більш концентроване нагнітання страху. Часто ці всі жахи і жахастики вчать нас просто бути відповідальними. Тобто, ну наприклад, не смітити навколо і не вбивати природу, щоб потім якесь зле страшне дерево не прийшло і не задушило вас гіллям. Це якщо просто, а складних визначень наводити не хочеться.

Звісно в літературі все залежить від майстерності оповідача. Якщо це змальовано дуже реально і дуже правдоподібно, якщо це грає на відчуттях читача, то і впливу на того, хто читає книгу, буде більше.

Як відбувалася робота над збіркою оповідань “Те, що серед нас”?

У збірку увійшло 13 розповідей. Сюжет більшості з них ґрунтується на реальних подіях та журналістських буднях. У них я піднімаю гостро-соціальні теми – несправедливість у суспільстві, злочини, крадіжки, наркоманія, аборти.

Завжди прискіпливо спостерігаю і «ловлю» цікаві деталі. Так роблять у репортажах. Спілкуюсь, як журналіст, з багатьма людьми. Не все йде в ефір, дещо лишається за кадром. Ці роздуми, невиписані розмови проростають в мені певними думками, ідеями.

Отримав гарний відгук з приводу оповідання «Русалки з червоного минулого», що увійшло до збірки. Читачка сказала, що читала б це оповідання дітям на виховній годині. Там йдеться про те, що вчинений гріх може мати відгук в майбутньому, а розплачуватись за нього можуть навіть діти грішників. Люди часто думають, що можна відкупитися у попа. Але ж не в Бога, бо в Нього рахуються лише твої добрі вчинки. «Русалки» також народилися з життя. Під Черкасами було створено водосховище і затоплено багато сіл. Зараз історики і екологи кажуть, що це водосховище приносить небагато користі. Невідомо, чи була доцільність міняти природний рух річки, змінювати життєвий уклад жителів, виганяти їх з насиджених місць. Це оповідання написане після журналістського матеріалу до річниці цих подій і спілкування з переселенцями.

В оповіданні «Плюс два дні життя» «покарав» винних. Воно також з’явилось завдяки реальній історії. Дуже часто гроші і зв’язки допомагають виправдати винних у ДТП. Це оповідання про несправедливість і нерівність в Україні. У журналістиці можна показати лише факти. Якщо ДТП стається за участі впливової людини, то я можу тільки описати подію. У таких оповіданнях я можу помедитувати, відволіктись від життя і створити таку віртуальну реальність, де можу вплинути на ситуацію і «покарати» винних.

Як відбувалася робота і самі цікаві моменти з книги “П’ятеро як один”?

У школі я не лише вчився, а й займався спортом – карате, вільною боротьбою, дзюдо, волейболом, бігом. Завдяки батькам і спорту я не був привчений до шкідливих звичок. Прив’язаність до спорту на довгі роки зробила мене впевненішим в собі і здоровішим. Однокласники хворіли взимку, а нас у секції карате вчитель ганяв по снігу босими – ми не боялися ніякого грипу. І в дорослому віці намагаюся не полишати спорт. Принаймні не забуваю про вранішні пробіжки у парку. Тож писати на тему спортивних єдиноборств мені тепер легше, бо, хоч і не став великим чемпіоном, але в єдиноборствах орієнтуюся.

Першу книгу писав мало не десять років протягом навчання, зовсім потрохи. «П’ятеро як один» – це чоловіча повість «з перчинкою». Ода на честь чоловічої дружби, вірності та мужності. Люблю бойовики, містику. Намагався це поєднати, додавши місцевого черкаського колориту, а героями взяв сучасних українців. Якось купив у тернопільському видавництві «Мандрівець» книгу про бойове мистецтво гуцулів. Тема зацікавила. А тоді слово за слово і запропонував видавництву свою повість. Так моя книга побачила світ першим тиражем у тисячу примірників. Книга видана за кошти видавця. Він на свій страх і ризик вирішив спробувати «засвітити» нового автора.

Чому в ваших текстах так багато соціалки?

Мабуть, я інколи не можу відірватися від роботи і при написанні творів все ще живу темами, порушеними у своїх журналістських публікаціях.

Кого з «вузьких спеців» жанру порадити читати з закордонних і вітчизняних авторів? Які з них найбільше вас вразили?

Кожна людина дуже індивідуально підходить до читання книг. Знаєте, взагалі, книга коштує набагато дешевше, ніж автомобіль. Але здається, що вимог до неї набагато більше. Тож бути порадником для всіх не хочу. Але мені дуже подобаються всі книги Леоніда Кононовича. Просто геть усі, а особливо збірка оповідань «Повернення». Це дуже потужні рефлексії. Це загалом про те, що люблю, а саме щодо жанру, то звісно майстерно пише Стівен Кінг, і я люблю його книги. Люблю читати Діна Кунца, сподобалася робота Лансдейла.

Щодо наукових чи дослідницьких робіт, то, звісно, мені насамперед була важлива для прочитання книга «Мага Віра» Лева Силенка. Дещо з наших прадавніх вірувань є цікавим для вивчення (ті ж книги про бойовий гопак Володимира Пилата).

Ваш погляд на ринок фантастичної літератури, його стан?

Фантастика потрібна, навіть, необхідна! Вона відкриває завіси прогресу. Раніше лиш писали про апарати, з допомогою яких можна зв’язатися людині з іншою людиною на відстані, а тепер от є мобільні телефони, супутники — це самий простий приклад, щоб далеко не ходити.

Звісно, на ринок впливає і освіченість людей, і рівень культури, і купівельна спроможність. Порівняйте лиш видані тиражі в нас, у Росії, в Німеччині… Сумна для нас статистика. А ще думаю треба більше літературних конкурсів, щоб більше викристалізовувалося тих, хто може і хоче творити. Бо поряд з збільшенням кількості треба ж тримати якість на певному рівні. В цілому, читайте книги і буде вам щастя!

 

Cім принципів справжнього творчого успіху (за Карлосом Кастанедою)

Прочитавши ці сім принципів успішної творчості від Карлоса Кастанеди, я зловив себе на тому, що несвідомо слідую цим порадам. Але завжди користно нагадати собі про те, з чого складається наш творчій шлях.

Першим принципом творчості є те, що автор сам обирає тему. Автор ніколи не починає працювати, не вивчивши те, про що збирається писати.

Відкидати все зайве — другий принцип творчості. Автор нічого не ускладнює. Він націлений на те, щоб бути максимально простим і зрозумілим своєму читачу. Читать далее Cім принципів справжнього творчого успіху (за Карлосом Кастанедою)

«Одинак. Смерть — це ще не привід» Юлія Сиромолот (уривок)

Водій зсадив компанію на шосе біля бетонної споруди – «зупинки». Накрапав дощ. Згодом піднявся вітер, розігнав низькі хмари. З’явилося навіть тьмяне сонце, але калюжі від того веселіші на вигляд не зробилися. Небо було не таке, до якого Умо звик угорі – воно не мало живого блакитного відтінку, було блякле та пласке, затягнуте довічним серпанком випарів. Взагалі Нижній світ без будь–яких зусиль перетворював минуле на суцільний непрозорий туман, а теперішнє – на безперервну боротьбу.

Читать далее «Одинак. Смерть — це ще не привід» Юлія Сиромолот (уривок)

Пауло Коельо “Бріда” Все, що ви хотіли дізнатися про жіночу магію, але боялися запитати

Автор: Руслан Бєдов

Пауло Коельо не потребує особливої реклами. Зауважу лише, що цей письменник не просто пише гарні книжки. В своїх творах він ділиться з читачем духовним знанням, яке отримав, будучи членом таємого католицького ордену. Сам він називає себе “Воїном Світла”. Його тексти сповнені таємницями людьскої душі, пошуками сенсу життя та своєрідним розумінням віри в Бога. Пауло Коельо настільки серьозно ставиться до магії та духовних практик, що у передмові до “Бріди” закликає не брати приклад з героїв роману, адже невігластво в таких питаннях може дорого коштувати.

Читать далее Пауло Коельо “Бріда” Все, що ви хотіли дізнатися про жіночу магію, але боялися запитати

«В «сірій» зоні. Марійкине інтервʼю»

автор: Руслан Бєдов

(засноване на реальних подіях)

До сморіду торішньої гнилої картоплі додався запах гару. Марійка притулила до обличчя вологу хустку, як вчила її мати, намагаючись не ворушитись.

Коли гупати нарешті перестало, наважилася підвестися. Намацала засув, потягнула його та, штовхнувши важкі двері, вибралася з льоху. На дворі лунала мертва тиша: ані гавкоту сусідських собак, ані птиць, навіть вітру не було. Але Марійка вже звикла, що після бомбардування завжди так тихо. В сусідів дійсно щось горіло, але тушити було нікому. Читать далее «В «сірій» зоні. Марійкине інтервʼю»

«Ріплі» або про те, як не просто фанфіки писати

автор: Роман МТТ

Я не очікував від збірки багато, тому не розчарований. Насправді тема складна: важко вигадати щось нове у світі Чужого чи Хижака. На що я сподівався? Сподівався на якісь відкриття, нове прочитання (так – саме так), можливо автори побачать щось те, чого глядач не розгледів протягом існування франшизи усі ці роки. Сподівався без надії, бо знаю, що додати щось до культового сюжету важко. І сприйматися воно буде однозначно в розрізі порівняння з оригіналом. Але і невдалою спробу назвати не можу – збірка вийшла непоганою, попри всі побоювання і видавців, і авторів (вони теж насправді знали на що йдуть, боялися наразитися на критику, звинувачення в плагіаті тощо).
Загалом можу сказати, що дана збірка не є ідеальна, але вона цікава в деяких моментах (далі за текстом знайдете), що частково виправдало мої очікування. Для повного «ВАУ!», можливо не вистачило оповідань. Якби ще дві-три оповідки (про які далі буде йтися в огляді) – було б «ВАУ!», а так – стримане «Добре». Далі про кожне оповідання окремо з мінімумом чи максимумом спойлерів.
Читать далее «Ріплі» або про те, як не просто фанфіки писати

Енн Маккефрі: Пернський цикл або «Дракони Перну»

Автор огляду: Ірина Тейлор

Енн Маккефрі — перша жінка-фантаст, яка отримала премії Хьюго та Небула, неодноразовий номінант цих та багатьох інших премій. Серед багатьох її серій найвідомішою та найуспішнішою Пернський цикл, який складається з 15 романів, 1 збірника та 6 окремих оповідань. Ще 5 романів були написані в співавторстві з сином Тодом та 3 – ним особисто. Ще один роман був запланований, але на жаль, так і не завершений, спочатку в зв’язку з проблемами зі здоров’ям, а потім і смертю письменниці в 2011 році.

Моє знайомство з цим світом відбулося в уже далеких 90-х років, коли шкільна подруга принесла почитати 2 книги видавництва «Северо-Запад» серії  Fantasy — це були «Політ дракона» (Dragonflight) та «Мандри дракона» (Dragonquest), з російським, звісно, перекладом. Перечитані вони були кілька разів і сприймалися мною як справжнє фентезі, незважаючи на передмову. Пізніше, уже в університеті, на книжкових розкладках я побачила продовження в іншій серії – видавництва «Ексмо-Пресс», серія «Дракони Перну». І доукомплектовувала свою збірку серією «Хроніки Перна» видавництва «Ексмо». Загалом, як я підрахувала, в різних серіях і різними видавництвами (а також різною комплектацією) цей цикл російською видавався 6 разів. Українською, на жаль, жодного, але я не втрачаю надії. Читать далее Енн Маккефрі: Пернський цикл або «Дракони Перну»

Чигиринська відьма. Початок (1)

Гануся чіплялася маленькими тонкими пальцями за його широкі кремезні долоні. Гострі нігті впивалися в грубу шкіру, але він не звертав на те увагу. Тільки милувався її по-дитячому ніжним обличчям з величезними сірими очима та щирою посмішкою. Насолоджувався тим дзвінким сміхом, що весело блукав по лісовій галявині. Грайливі дзвіночки розліталися навколо, відбиваючись від дерев та повертаючись до господині гулким відлунням.

Петро міцно тримав дівчину за тоненькі наче ті лози руки, та крутив навколо себе, а вона, захлинаючись від сміху кричала:

-Ще, дядько Петро, ще, будь-ласка!

Але Соболя не потрібно було спонукати, адже він ладен був бавитися в такий спосіб годинами, аби чути дитячі голос та заливистий сміх. Тоді демони, що постійно мучали його, на якийсь час відступали і він уявляв себе знову дурнуватим хлопчиськом в батьківській хаті, де був зайнятий лише пошуком пригод на власну нестрижену голову.

Найбільше Петро любив потайки від батька діставати з-за припічку батьківську шаблю та вимахувати нею, уявляючи собі, як він бʼє ляхів та бусурманів на право та наліво. Потім до розваги додавалися пістолі, які старий Соболь забороняв чіпати під загрозою справжнього козацького батога по голій спині, але кого ті погрози спиняли? Головне треба переконатися, що пістоль не заряджений, а тоді вже, обережно, обома руками, братися за інкрустоване коштовним камінням руківʼя та направляти на уявне обличчя ворога, перекошене від страху та безсилої злоби…

-Дядько Петро! Дядько Петро, татари їдуть! Татари!

Голос Івана, брата Ганни, повернув Соболя з полону марень до реального світу. Дівочий сміх обірвався і козак обережно поставив дитину на траву.

Козак присів та уважно подивися в Іванові очі, такі ж, як у молодшої сестри, тільки трохи менші і погляд в них був пронизливий, колючий.

-Де ти бачив татар? — спокійно спитав у хлопця.

Їдуть з боку сусідського поля, шість або сім вершників, — заїкаючись від хвилювання майже вигукнув той, — вони їдуть забрати ясир!

-Який ще ясир? — не зрозумів Петро.

-Минулого разу батько не сплатив все, що мусив. Сказали, якщо не сплатить борг, вони заберуть ясир…

Позаду почулися Ганнові схлипування.

-Хапай сестру і тікай в ліс, — наказав козак, — туди, де останнього разу ми гралися в хованки. Памʼятаєш?

Іван мотнув головою, схопив Ганну за руку і потягнув її до хащів.

Соболь підібрав шаблю, свій старенький каптан та побіг до села. Коли він увійшов на подвірʼя, татар не було видно, але їхнє улюлюканя, затамувавши подих від жаху, напевно чув кожен в цьому понівеченому Руїною селі.

Юрко Книш сидів на ганку та протирав чистою ганчіркою шаблю, намагаючись не звертати уваги на голосіння дружини в сінях.

-Ой, Свята Матінка Божа, що ж це коїться таке? Що ж буде? Ох, мої діточки, квітки мої… Читать далее Чигиринська відьма. Початок (1)

«Характерники» Руслана Бєдова: Позбутися мертвого, аби повернути живе…

Support independent publishing: Buy this book on Lulu.

Беручись до читання нашого новітнього фентезі, вкотре переконуюся: українська історія та міфологія ― направду невичерпне джерело ідей та натхнення для сучасних письменників, котрі воліють не вдаватися до «позичання» узвичаєних сюжетів закордонних колег, а працювати з автентичним українським матеріалом ― унікальним і… досі не розкритим повною мірою у літературі й кінематографі. Особисто мені найперше пригадується «Чигиринський сотник» Леоніда Кононовича ― як роман, що приголомшив та перевернув уяву міфологічною складовою та історичним наповненням ― зокрема, тут масштабно охоплені часи козацтва, достовірно змальовані прадавні вірування наших предків на етапі химерного змішування-симбіозу з християнством (і ось цей період сплетення релігій особливо цікаво спостерігати в авторській інтерпретації Кононовича) та витворено яскраві персонажі українських героїв-характерників. Тож коли мені трапився рукопис молодого автора Руслана Бєдова під однойменною «характерницькою» назвою, я з величезною цікавістю взялася до читання ― усе ж таки улюблена тема не відпускає.

Автор починає оповідь із родини статечного однорукого козака Миколи Соболя, старший син котрого «загинув від шаблі бусурманської», відтак молодшого, Петра, стара Соболиха воліє тримати вдома, при господарстві, аби й цю дитину війна не забрала. Проте спокій мальовничого українського хутора вмить щезає, щойно до Соболів на гостину приїздить Іван Рудий ― славетний вояк, друг легендарного Івана Сірка та ще й, за чутками, також характерник. І читач затамовує подих, адже саме з Рудим юний Петро вирушає на Січ, де йому належить зробитися справжнім козаком, зустріти живого Івана Сірка й пізнати науку характерництва. «А це правда, що Сірко самого чорта при собі в служках тримає?» ― зачудовано цікавиться Петро, але відповідь, звісно, не очікує читача на перших сторінках роману, мусимо пройти разом з героєм його шлях. Читать далее «Характерники» Руслана Бєдова: Позбутися мертвого, аби повернути живе…