Рубрика: ЛітКлуб

«Характерники» (Степан Соболь і мамуни)

-Як мені допоможе щур? — не приховуючи сумніву, спитав Степан, пристібаючи ножни з шаблею до широкого шкіряного поясу.

-Йому відома дорога до Відьминої Стежки, — відповів Володар Дикого Степу, пестячи свого улюбленця, — а все, що знає він, будеш знати й ти.

-Он як… — тільки буркнув козак.

-Бережись і слухай свого провідника уважно, — зробив останню настанову польовий дух, — світ мертвих не менш небезпечний, ніж світ живих.

-Може, підкажеш, чого саме стерегтися? — спитав Степан, скочивши на коня, — бо не певен я, що зрозумію цього…поводиря.

Володар на мить замислився і відповів:

-Мамунів стережись. Останнім часом вони полюбляють полювати в наших місцях…

 

-Про Відьмину Стежку я колись чув від Орисі, вона багато про це розповідала. А от хто такі ті мамуни, твій хазяїн так і не сказав. Може, ти знаєш, га?  

Перший раз за багато годин подорожі Соболь звернувся до щура, але той, вцепившись тоненькими лапами в сорочку, не звернув на характерника уваги, витріщаючись у  пітьму та жалісно попискуючи. Якби не той писк та звук власного дихання, Степан опинився б у повній тиші, яка мала чорнильний колір холодної й мертвої темряви. Навіть тупіту копит по сухій степовій траві чомусь не було чутно. Згодом, серед низького хмарного неба з’явилася жовта місячна скиба, від якої  трохи стало світліше і на душі легше, захотілося з кимось поговорити.

Козак розчаровано похитав головою:

-Е, братику так справи не буде, Польовик обіцяв, що твої знання про цей світ стануть моїми, а ти пищиш щось незрозуміле. До речі, коли тут ранок? Мені здається, ми вже добу їдемо, а навколо тільки ніч…

Раптом щур запищав настільки пронизливо, що у Степана заклало вухо, та одразу ж кудись зник. Соболь помітив, що навколо  сгущується туман. Кінь став, немов його стриножили, не піддаючись ні на які вмовляння.

Несподівано, зовсім поряд, відразу декілька жіночих голосів затягнули якусь страшенно тужливу пісню. Туманна імла засвітилася блідим світлом, і з неї одна за одною почали виникати стрункі тіні.

Степан не боявся. Він повільно й глибоко вдихав ту сизу густу поволоку, але разом з нею в його тіло просочувалося млосна та липка, як мокра глина, туга. Наче він бачив у тому тумані щось, чого потребував найбільше в житті, але воно лишалося  недосяжним.

То було доволі дивно для суворого сорокарічного козака: хотілося одночасно плакати і сміятися. Може, дійсно просто зараз кинути впертого коня, забути про Відьмину Стежку, про заблукалу під склепіннями смерті Орисю, й пирнути в цей осяяний мінливим сяйвом серпанок?.

Миті одна за одною, повільно спадали у Степанову свідомість, як густий дикий мед у пусту діжку, наповнюючи її солодким до нудотності онімінням. Вузловаті пальці  відпустили руківʼя шаблі, і козак жадібно потягнувся к тим тіням, наче зголоднілий жебрак простягаючи руки до крокуючого повз нього пана.

Зненацька очі засліпила блискавка, і на коротку мить характерник побачив перед собою щура. Той стояв на двох задніх лапах і пронизливо пищав. Коли видіння зникло, Степан прокинувся, наче звільнившись від полону, і знову схопився за зброю: гостре відчуття небезпеки опікало нутро і спонукало до битви. Тіні навколо перетворилися на вродливих темноволосих жінок у коротких до колін чорних сорочках. Кожна тримала величезне біле перо невідомої птиці немов зброю.

Соболь ніколи в житті не бився з жінкою, і така перспектива його дещо збентежила. Інстинктивно він встиг наполовину витягти шаблю з ножен, але щось гостре та гаряче торкнулося до його шиї.

-Напевно за своє земне життя ти вбив нескінченну кількість ворогів, та зараз не твій час, — позаду промуркотів вкрадливий жіночий голос . Козак остовпів і випустив клинок — без всякого сумніву це була Орися.

Соболь знову почав грузнути у болоті липкої туги, але чергове блискавичне видіння голохвостого звіра вирвало його з чіпких обіймів сатанинських чар. Орися чекала на тому боці Відьминої Стежки, і щоб з нею зустрітися, треба вижити. Степан почувався роздратованим: якось дивно влаштовано світ — навіть після смерті втомлений козак повинен виживати. А як же рай і смачні книші на деревах?

-Ти запитував у Польовика-дивака, хто ми такі, — пролунало десь за спиною, — ми мамуни, мисливиці за людськими душами…

Тієї ж миті жінки-воїни зникли, а густий туман перетворився в смерч, легко підхопивши Соболя  з коня. Якась дика люта сила крутила, рвала тіло на шматки. Шалений вітер гнав пил з такою швидкістю, що кожна його частка, стикаючись зі шкірою, викликала гострий біль, немов то були дикі бджоли. Степан кричав від болю аж поки нарешті не провалився в бездонне провалля непритомності. Але то, як здалося, була лише коротка мить. Прийшовши до тями, він знову відчув біль у всьому тілі, наче його кістки, суглоби й мʼязи у єдиний згусток чистого страждання. Таких катувань навіть татари не знали.

Характерник підняв спухлі повіки і побачив перед собою молоду дівчину в чорному й довгому убранні, розкішне волосся було дбайливо зібране на потилиці у хвіст. В руці вона тримала схоже на гусяче перо, мʼяким кінчиком якого водила по Степановому обличчю. У величезних темних очах читалося цікавість і навіть здивування.

-Чого витріщаєшся, краще води принеси… — одними губами мовив Степан.

Дівчина відразу ж кудись побігла, вигукуючи щось незрозумілою мовою. Соболь  озирнувся. Він сидів посеред оточеного островерхими шатрами майдану, привʼзаний до стовбура величезного розлогого дуба. Чорне небо на чолі з місячною скибою продовжували пильнувати вічну ніч над Степом. На майдані, на невеликій відстані один від одного, стояли запалені каганці, утворюючі собою чудернацький визирунок. Здавалося, що хтось, познімав з траурного небесного бархату, щоб з них створити прикрасу для цього місця.

Десь здалеку знову почав лунати знайомий спів десятка жіночих голосів. Він ставав гучнішим і наближався. Минуло декілька довгих хвилин перед тим, як ступаючи поміж каганців, немов крокуючи Чумацьким Шляхом, на майдан вийшли жінки в коротких чорних сорочках, несучи на плечах велику жіночу  статую з розпростертими позаду крилами та короною на голові. Жінка мала доволі войовничий вигляд, тримаючи в обох руках тонкі та довгі пірʼїни. Вона з люттю дивилася на ворога з розкритими, певно, в бойовому кличі вустами..

Статую обережно поставили навпроти дуба, де сидів Степан. Козакові здалося, що це дивне камʼяне створіння от-от оживе і накинеться на нього.

Знову зʼявилася знайома дівчина і піднесла до нього потрісканих губ келих крижаної води.

-Я жриця Мамуни, нашої покровительки, — мовила незнайомка, спостерігаючи, як характерник жадібно ковтає довгоочікувану рідину, — зі світу живих до Дикого Степу потрапляє не так багато справжніх воїнів. Більшість з них забирає собі на службу Дух-Польовик. Тому для нас велика удача схопити когось, схожого на тебе. Ти зробив велику помилку, коли не схотів лишитися з Польовиком-диваком.

-Чому ти так вважаєш? — спокійно спитав Степан, розглядаючи вродливу жрицю.

-Ми принесемо тебе в Дар нашій заступниці Мамуні, — дівчина з жалем подивилася на козака, — мені б не хотілося, щоб такий воїн пішов у небуття, тому я буду молитися покровительці, щоб вона лишила твою душу тобі.

-Чому така прихильність?

Жриця озирнулася — на майдані не лишилося нікого, окрім статуї, але дівчина впритул наблизила власне обличчя до Степанового і зашепотіла:

-Зазвичай душа померлої людини схожа на муху, оплутану павутинням. Лишається тільки висмоктати з неї життя, як це робить павук. Але ти палаєш дивним вогнем. Любов, що в тобі колись поселилася, зуміла пережити смерть тіла. Хоча я служниця Мамуни від народження, але такого ще не бачила. Нехай покровителька явить свою волю! — останні слова жриця виголосила для когось невидимого, хто причаївся неподалік. Потім вона пішла.

— То ж як ти збираєшся приносити мене в жертву цій камʼяній бабі?

-Мамуна вбиватиме тебе так, як ти вбивав інших, — не обертаючись відповіла дівчина, — тільки полюбляє розтягувати задоволення…

Соболь лишився у мовчазній компанії мерехтливих каганців. У розлогій кроні дуба ще співав поховальний псалом вічно нічний вітер.

“Що ж — подумав козак, — за характерництво доводиться платити, навіть після смерті” Йому здавалося дивним, що у світі мертвих також можна відчувати втому та невгамовну жагу до життя.

Спливали хвилини. Степанів погляд постійно натикався на обличчі місцевої богині. ЇЇ скамʼянілі очі теж були зосереджені на ньому, знову огортаючи свідомість чарами, і він продовжував дивитися на неї наче зачарований. Йому здавалося, що риси обличчя Мамуни почали змінюватися і ставали добре йому знайомими. І чим пильніше Соболь вдивлявся, тим яскравіше поставав перед ним образ Орисі. Але Степан ніколи не бачив кохану настільки розлюченою і войовничою. Щось було в ній невимовно чуже і темне, що можна тільки відчути, але не пояснити. Воно лякало і одночасно притягувало до себе. Коли камʼяні очі Мамуни-Орисі стали живими, пірʼїни перетворилися на розпечені до червоного гострі леза, Степан несподівано почув щурячий писк. Характерник не встиг оговтатися від марення, як виявив, що його запʼсття вільні, а в долонях лишилися залишки перегризеної мотузки. Щур вже стояв у Степанових ніг на задніх лапах і призивно пищав.

-Як же ти, друже, вчасно зʼявився, — радісно мовив Степан, піднімаючись на онімілі ноги, — ти правий, тікаємо, бо ці навіженні баби до добра не доведуть…

Щось пронизливо просвистіло біля скроні і вдарилося в кору старого дуба. То була коротка пірʼїна жриці, яке перетворилося на розпечене бойове лезо. Його володарка стояла неподалік, похмуро роздивляючись втікачів.

-Ще ніхто не рятувався від чарів покровительки Мамунів, — глухо мовила вона. Її очі погрозливо виблискували, немов два чорні кристали, — зараз сюди прийдуть мої сестри та примусять тебе підкоритися долі.

-Чекай! — примирливо вигукнув Степан, — чи не молилася ти великій Мамуні, щоб вона лишила мою душу мені? Може, покровителька почула те прохання?

Жриця мовчала. Її зброя з шипінням вислизнула з дерева і наблизилася до горла характерника, опікаючи шкіру жаром розпеченого металу.

-Невже ти підеш проти волі своєї заступниці? — Степан намагався говорити спокійно і вкрадливо.

-Тікай, якщо зможеш, — нарешті мовила дівчина, — але я покличу на допомогу.

Першим на слова жриці відреагував щур, Соболь кинувся за ним.

 

уривок з повісті «Характерники» Руслан Бєдов

…він знову стоїть серед тої хати з вбитою відьмою і щось шукає у великій скрині. Раптом серед мотлоху в очі впав золотий хрестик на скривавленій мотузці. Молодий Соболь відразу впізнав його. То був натільний хрестик Степана, з яким брат ніколи не розлучався. Потьмянілий від часу метал якось зловісно виблискував у мерехтливому світлі свічок. Яким чином ця річ опинилася у відьміній скрині? Невже ворожка вкрала його у Степана, а разом з ним і його душу?

Петро відчув чиюсь присутність, від якої холод огорнув все тіло. Хотілося озирнутися, але шия перетворилася на дубову колоду. Козак затис в долоні братів хрест та рішуче піджав пересохлі губи. Зібравши залишки волі в кулак, повернувся. Відьма з розпатланим сивим волоссям сиділа в труні і дивилася на нього. Але здавалося, що її погляд проходив скрізь характерника, нишпорячи десь у вічній пітьмі за вікном.

-Де Степан, брат твій? — Петро в заципенінні спострігав, як рухаються бліді вуста мертвої жінки. Кожен їх рух здавався таким повільним, немов поки вона говорила, поряд минала одна вічність за іншою. Але Петро намагався не піддаваться тим бісовим чарам:

-Те саме хотів в тебе спитати — сказав він, щосили стискаючи Степанів хрест. Метал впивався в шкіру і біль від того допомагала не втратити голову, — ти ж сама занапастила його душу своїми бісівськими витівками. Тепер намагаєшся затягнути її до пекла?

-Ми розминулися з ним у темних хащах  потойбіччя, — мовила відьма. Голос її дивно бринів відлунням у пустій хаті, наповнюючи просякнуте ладаном повітря безмежним смутком, від якого Петрові стало важко дихати, — тепер ми блукаємо у пошуках одне одного і не матимемо спокою, поки не знайдемо, бо наші души повʼязані в одне ціле.

-І що ти хочеш від мене? — спитав Петро.

В худій долоні відьми невідомо звідки зʼявився сувій. Вона простягнула його козакові.

-Це вісточка від мене для Степана. Зустрінеш його передай.

-Вважаєш, мара бісівська, я буду виконувати твої забаганки? — крізь зуби мовив Соболь.

— Зроби це! — гримнуло у відповідь. Обличчя відьми наблизилося до Петрового впритул, і характерник відчув, що падає у чорну безодню її мертвих очей

уривок з повісті «Завойовники раю»


«Якийсь мудрець з одного з Серединних Світів висловив думку про те, що свідомість є душею Всесвіту. Подібно темній матерії, вона наповнює собою простір, матеріалізуючись в ньому у вигляді зіркових систем, планет, життя й часу. Якщо Всесвіт пульсує, розшируючись та скорочуючись, чи не є це свідченням дихання Свідомості, його циклічного існування у ході власного нескінченного розвитку?
Колись ми мали досить примітивне уявлення про те, що саме вважати живим і розумним. Цивілізації витрачали століття на створення недолугих технічних засобів, щоб знайти у космосі форми життя, які б відповідали їхнім уявленням про нього. Звісно, то був надто довгий та мало результативний шлях до комунікації між світами. Навіть у центральних секторах, де умови для розвитку розуму завжди були найкращі, знайти собі подібних не така вже і проста задача. А що вже говорити про переферійні та пост переферійні сектори.
Кожен світ, що розродився технологічною цивілізацією, має певні етапи розвитку свідомості від новонародженного до зрілого, минаючи у процесі безліч критичних точок, в яких шанси зникнути сягають найвищих показників. Це саме ті періоди, коли світ шукає контакти поза власною планетою. Більшість таких спроб є невдалими. Деякі завершуються взаємодією з більш розвинутими цивілізаціями, що призводить часто-густо або до цілковитої асиміляції, або до знищення менш розвинутих суспільств. Лише іноді у темних глибинах простору-часу трапляються зутрічі ідентичних за розвитком світів. Однак лише невелика частина таких контактів еволюціонує до створення союзу світів, їх інтеграції та прискоренного розвитку…»

Створюємо фантастичні світи

Автор статті: Кемерон Харлі

Отже, ви готові написати науково-фантастичний чи фентезійний роман. Але з чого розпочати? Багато письменників розпочинають зі створення карти чи продумування богів. Після шостого роману в моїй письменницькій кар’єрі, написаного інтуїтивно, я відкрила для себе, що створюю свої найкращі роботи, коли починаю розбудовувати фантастичні світи не з магічних систем чи географії, а з конкретного персонажа. Ось чому цей метод став таким успішним для мене.

Read more

Поради для авторів-початківців від Стівена Кінга

1. Спочатку пишіть для себе, а вже потім думайте про читачів. «Коли ви пишете історію, ви її розповідаєте самому собі. Коли переписуєте, ваше головне завдання – викинути звідти всі елементи, які не є історією».
2. Не використовуйте пасивний стан. «Несміливі письменники люблять пасивні дієслова з тієї ж причини, із якої несміливі коханці люблять пасивних партнерів. Пасивний стан безпечний».
3. Уникайте прислівників. «Прислівники не є вашими друзями».


4. Особливо уникайте прислівників поруч зі словами «він сказав» і «вона сказала».


5. Але не захоплюйтесь досконалою граматикою. «Предметом художньої літератури є не ідеальна граматика, а вміння захопити читача і розказати йому історію».


6. Магія всередині вас. «Я переконаний, що страх – це першопричина більшості поганих текстів».


7. Читайте, читайте, читайте. «Якщо ви не маєте часу читати, ви не маєте часу (чи інструментів) писати».

Read more

Уривок з повісті «Характерники» (Руслан Бєдов)

                         З тої страшної ночі, як Ярина востаннє бачила Івана, її тримали під замком в одному з розкішних візирових покоїв без вікон. Декілька разів служниці з закритими шовком обличчями приносили смачну їжу, озброєні до зубів охоронці тільки мовчки відчиняли та безшумно зачиняли важкі двері. Але Ярина майже нічого не їла. Лише раз, виснажена від безсоння, вона дозволила собі напитися: сиплячи найстрашніші прокляття на хана, перетворила добре умебльовану кімнату на звалище знищених коштовностей, кожної миті чекаючи, що зараз її почують та вб’ють на місті. Але усі крики, сльози та прокльони розбивалися об глуху стіну — на неї не звертали увагу. Нарешті вона заснула. Коли розплющила очі, побачила трьох кремезних яничарів, що стояли над нею з шаблями наголо, витріщаючись на неї. Подивитися дійсно було на що, адже в запалі, вона розірвала на собі коштовний шовковий одяг.

Read more

Характерники (уривок «Петро і Калина») Руслан Бєдов

Виринувши з солодких обійм молодечого сну, Петро відчув чиюсь присутність. До того ж, щось приємно лоскотало його чоло. Розплющивши очі, перше, що побачив — розкішне жіноче волосся. Соболь підскочив, здивовано розглядаючи дівчину у білій сорочці, що сиділа просто поряд з ним. Вона підставила замріяне обличчя напрочуд теплим променям ранкового сонця, що зазирало до яру. Read more

ПРИБУТТЯ. Оповідання Романа Мтт

В світі стало на одну зрячу людину більше? Якщо так — то з прибуттям на планету Земля вас! Не скажу, що вас тут хтось сильно чекав, але вже розташовуйтеся якось, звикайте.

А рожеві окуляри прийдеться здати. Так-так, і не сперечайтеся, бо за них можна і вирок отримати тут у нас. Який? «Друга молодість» зветься.

Що? Ні, хо-хо-хо, шкіра гладкою не стане, а от можливості мислити раціонально вас буде примусово позбавлено ще на 10 років. То краще здавайте їх тут – на КПП, бо далі з ними лише проблеми матимете.

Ну, не треба так зітхати. Якщо сумуєте за минулим, то в нас тут атракціони відповідні є: «Рожеве минуле» – дуже рекомендую, сам іноді ходжу.

Чого? Так тут же місцевих немає – всі тільки прибулі. В мене є свої спогади – ніяк не позбавлюся, того і статус такий низький в мене – на КПП сидіти. А якщо б на минуле не зважав, то міг би вже рази три бути місцевим президентом.

Чого три? Більшості президентів вже на другому терміні, кажуть, набридає. Рідко хто на три терміни погоджується – спогадів бояться, що прилипнуть, а я б погодився — все веселіше, ніж на КПП. Але мені і тут добре – не треба нічого і нікого запам’ятовувати, одинична операція: привітання з попередженням. Як тільки ви пройдете, то я і обличчя вашого вже за секунду не згадаю. Ну, чого ви думаєте? Окуляри не хочете віддавати?

То проходьте з ними, проходьте-проходьте. Чи мені нічого не буде? Хе-хе, не буде, не переймайтеся — я свою роботу виконав, вас привітав і попередив. А там далі з вами розберуться швидко.

Ні, що ви! Ми ж на Землі, а не на якійсь варварській планеті – самі не встигнете оговтатися, а вже отримаєте «другу молодість». Бо це в нас тут місце таке – зачароване…

Боїтеся? Отак би відразу: давайте їх вже сюди. Тепер ми вмикаємо прес, кладемо їх от сюди… Чуєте як гуде – важко їх ламати, ледве техніка витримує. Ой! Все – хруснули. Я вас більше не затримую, проходьте, будь-ласка. Хто там у нас наступний?

Шо, знов ти? Горе ти моє горе, коли ж тобі вже набридне? Шановний, це я не вам, я ж сказав вам, проходьте вже. Не переймайтеся, в мене все добре, це просто нарік один під кислотою – мені тепер з ним до самого протверезіння розбиратися. Не співчувайте – в будь-якій роботі бувають неприємні моменти.

А ви йдіть собі: спокійно йдіть, роздивляйтеся все гарненько і не плачте – сльози лише заважають ясно дивитися на речі довкола.

Вітаємо вас на планеті Земля!

Zp-місто зима 2016

Уривок з оповідання «Тиша» (Дмитро Казка)

Ночі. Скільки їх уже кануло в безвість? Осяяні й ні зорями. Сповиті й ні туманами. Застигнуті й

ні березолем (дух початку весни). Безсонно-тягучі. Піщано-брунатні… Та якою б й не була

тутешня весна – вона прийшла, принісши із собою вітер змін. Щоправда не зовсім зрозуміло, для

нього Дима, поганих а чи яких. Сховище, два корінних, загублені в часі й просторі, майже

проковтнуті морем чорно-брунатного піску, руїни ерріанського міста… ну й звісно, два незбагнені

чорні кам’яні куби в глибині скель — от й все що було його теперішнім всесвітом. Призвичаївшись

до нових умов, його тіло вже майже повністю відновилося, та чим ясніше він відчував що одужує,

тим усе меншим було розуміння що з ним – не просто як з сукупністю кісток й м’язів, а з ним

загалом, відбудеться далі. Дим встав з ліжника, поправив каганець, знову влігся, й в черговий раз

задивився на повідь зарубок.

Read more

Людина з життя (оповідання)

Марк похмуро спостерігав, як його принтер з натужним гудінням видавлював з себе листи з друкованим текстом. Акуратні строчки лягали на біле паперове поле. Марк любив дивитися на надрукований текст, трохи зменшуючи різкість зору, що придавало написаному загадковості і смислової ваги. Але весь сенс кропіткої літературної праці немов би випаровувався, коли тека з рукописом попадала в руки редактору. Той скептично і якось неуважно пробігався поглядом по аркушам, недбало перевертав гладенький та зовсім новий й ще теплий від недавнього друку папір, хмурив брови, щось помічав червоним олівцем, коригував, підкреслював, перекреслював. Коротше кажучи, робив замість Марка його роботу. Щось у цьому роді він казав йому, повертаючи чергову нетленку.
Read more