Рубрика: ЛітКлуб

«Характерники» Руслана Бєдова: Позбутися мертвого, аби повернути живе…

Беручись до читання нашого новітнього фентезі, вкотре переконуюся: українська історія та міфологія ― направду невичерпне джерело ідей та натхнення для сучасних письменників, котрі воліють не вдаватися до «позичання» узвичаєних сюжетів закордонних колег, а працювати з автентичним українським матеріалом ― унікальним і… досі не розкритим повною мірою у літературі й кінематографі. Особисто мені найперше пригадується «Чигиринський сотник» Леоніда Кононовича ― як роман, що приголомшив та перевернув уяву міфологічною складовою та історичним наповненням ― зокрема, тут масштабно охоплені часи козацтва, достовірно змальовані прадавні вірування наших предків на етапі химерного змішування-симбіозу з християнством (і ось цей період сплетення релігій особливо цікаво спостерігати в авторській інтерпретації Кононовича) та витворено яскраві персонажі українських героїв-характерників. Тож коли мені трапився рукопис молодого автора Руслана Бєдова під однойменною «характерницькою» назвою, я з величезною цікавістю взялася до читання ― усе ж таки улюблена тема не відпускає.

Автор починає оповідь із родини статечного однорукого козака Миколи Соболя, старший син котрого «загинув від шаблі бусурманської», відтак молодшого, Петра, стара Соболиха воліє тримати вдома, при господарстві, аби й цю дитину війна не забрала. Проте спокій мальовничого українського хутора вмить щезає, щойно до Соболів на гостину приїздить Іван Рудий ― славетний вояк, друг легендарного Івана Сірка та ще й, за чутками, також характерник. І читач затамовує подих, адже саме з Рудим юний Петро вирушає на Січ, де йому належить зробитися справжнім козаком, зустріти живого Івана Сірка й пізнати науку характерництва. «А це правда, що Сірко самого чорта при собі в служках тримає?» ― зачудовано цікавиться Петро, але відповідь, звісно, не очікує читача на перших сторінках роману, мусимо пройти разом з героєм його шлях.

Маємо й магічний артефакт, який треба здобути, ― у «Характерниках» це таємнича булава, зроблена волхвами з лівого берега Борисфену понад тисячу років тому. У булаві закута величезна сила, проте не кожному до снаги її видобути та застосувати. І вона має свою історію, оточену легендами, ― пролежавши тривалий час у похованні сарматського князя, була викопана кріпаками котрогось із польських шляхтичів й узялася мандрувати світами. Її потрібно повернути на Січ, проте на таку булаву ― чимало охочих.

Є у романі й містична сутність під назвою «тасаввуф» ― могутній чаклун, здатний перебирати собі чужі тіла, а найліпше для нього ― оселитися в тілі досвідченого козака-характерника. Цікавою є саме авторська концепція тасаввуфа (зокрема, втілення його людиною), адже історично цим словом позначається суфізм ― езотеричний напрямок в ісламі, котрому найбільш притаманні аскетизм та містицизм. Відомо, що тасаввуф відсутній у Корані та Сунні, проте згадується в хадісах, а відтепер ― і в романі українського автора, що вдався до прийому художнього перевтілення й зробив його людиною із надприродними здібностями й власною непростою історією. Тасаввуф не є ані добрим, ані злим, його мета ― вберегтися й вижити, тож він також полює на козацьку булаву ― отже, наші характерники отримують достойного ворога.

Однак усе було б занадто просто, якби сюжет роману зводився до звичайного протистояння двох умовних сил. Образ характерника тут пропрацьовано глибоко й ґрунтовно ― це не лише блискавичні перемоги й непохитна звитяга, як у кіношних супергероїв; насправді характерництво часто обертається зневірою, самотністю та смертю: «Між світами живих і мертвих ― прірва. Той, хто наважується наводити над нею мости, приречений на загибель. Мертві кличуть до себе живих не тому, що хочуть згубити. Їхня душа ще не змирилася з власною долею, тому блукає, шукаючи притулку у скорботі тих, кого лишила на іншому боці».

Містично-потойбічними є й історії кохання, розказані на цих сторінках: характерники кохаються із відьмами та дівчатами-примарами, заради котрих ладні хоч на той світ… Відтак стає зрозуміло, чому на Січ не бажали приймати жінок, адже «любов до жінки не личить січовику ― коли він іде на битву, серце його не з ним». Проте ані найсильніший характерник, ані найлихіша відьма не спроможні опиратися почуттям. «Шановний добродій вважає, якщо я мертва, то прагну вічного спокою? Але дійсно мертвий лише той, хто не любить…» ― говорить Калина, дівчина-самогубця, чия душа застрягла між світом живих і світом мертвих, проте серце ще не вистигло. І як лейтмотив усієї драматичної історії: «Коли позбуваєшся мертвого, до тебе повертається живе». Тут дозволю собі провести паралель і з сучасною українською літературою: позбутися чужих, безліч разів розказаних й «безпрограшних» історій заради власних ― хай ризикових, але незвичайних та захопливих.

Місцями цей історично-фантастичний роман про минуле відчутно перегукується і з нашими теперішніми реаліями: «…коли я бачу московські залоги в Києві та Полтаві, знаєш, що повстає у моєму розумі? Ні, не розтрощені вщент хати наших господинь, які квартирують та годують московських стрілків. І навіть не розгублені обличчя господарів, у яких відібрали чесно зароблений хліб, щоб наповнити вічно голодне черево царської армії. Я бачу тебе, мертвого, на шибениці. Саме така доля спіткатиме будь-кого, хто виявиться настільки сліпим і глухим, що довіриться московитам!»… Це говорить отаман Іван Сірко у своєму часі та просторі ― там, де український гетьманат розривається між Річчю Посполитою, Османською імперією та Московією. А історія, як ми знаємо, рухається за спіраллю… Тож мимоволі замислюєшся: а що як характерники й донині не перевелися в наших краях і зараз боронять Україну на східному кордоні у берцях та бронежилетах?

Вікторія Гранецькаписьменниця

купити повість Руслана Бєдова «Характерники» можна тут

Денис Скорбатюк: «Три роки тому я починав з піратських перекладів коміксів на українську – офіційних перекладів у видавців тоді навіть в планах не існувало»

Денис Скорбатюк – автор коміксу «Сага про сонценосців», який нещодавно вийшов на ринок. З автором говоримо про його роботу, досвід і уподобання.

Денисе, як стати автором/письменником/перекладачем? Цікавить як саме ти прийшов в цю професію?

Я думаю, професія письменника – це в першу чергу покликання душі, зокрема я пишу тому, що не можу не писати, сам процес написання викликає в мене неабияке задоволення, а та насолода, що виникає коли ти закінчив писати якийсь твір, неможливо замінити жодними наркотиками. Також присутня якась внутрішня необхідність розповісти історію, поділитися своїми думками, переконаннями, ідеями.

Сам я в підлітковому віці балувався написанням фанфіків на улюблені комп’ютерні ігри та книги, бо були моменти коли історія так сильно захоплювала, тримала й не відпускала, що я мав виплеснути з себе якусь свою історію. Зараз ці фанфіки поглинув час, але, думаю, саме тоді я зрозумів, що хочу створювати не тільки фанфікшн, а й свої оригінальні світи та історії. Власне десь у ті часи я захотів написати книгу у стилі фентезі. Адже тоді я не міг второпати, чому російською, польською, англійською існує не одна сотня фентезійної літератури, а українською — ніц (ну принаймні в моєму тогочасному уявленні фентезі). Звісно, як і всім підліткам, мені здавалося, що написати книгу – то раз плюнути. І цілком очевидно, що процес написання загруз щойно я зіштовхнувся з першими ж труднощами. Впевнений, молодому мені треба було проявити більше впертості та старанності, але що вже поробиш, книгу я закинув. Хоча ці перші свої записи я й досі зберігаю на своєму комп’ютері, і хто знає, може захочу до них повернутися.

Але тоді я захопився перекладацькою діяльністю. Я долучився до процесу створення моду до гри Mount & Blade про козацтво і самотужки переклав увесь ігровий текст українською мовою. На жаль, мод так і не побачив світ, але цей процес дав мені поштовх до розуміння, що переклад може бути таким же захопливим і цікавим, як і написання.

Приблизно в той же час я познайомився з графічною прозою та почав читати її у великих кількостях (як європейську, так і американську). Той факт, що вона відсутня українською мовою зачепило моє відчуття справедливості і я задля втіхи почав потроху перекладати деякі свої улюблені коміксі та графічні романи. Але робив це скоріше, як гобі, бо розумів, що майже все й так перекладено російською, то кому ж воно треба перечитувати те все знову українською?

Однак у 2014 році на тлі доволі бурхливого сплеску українського патріотизму я змінив свою думку й захотів поділитися з людьми своїм доробком. З друзів я зібрав команду й створив перекладацьку спільноту «Студія Ворон», в рамках якої й перекладав графічну прозу. Через деякий час до нас почали долучатися й інші люди й кількість перекладів ставала все вищою.

Проте чим більше я перекладав, тим сильнішою ставало бажання створити щось своє. Я полюбив формат графічної прози та побачив, що цьому виду мистецтва притаманні такі інструменти оповідання історії, які неможливі у інших видах мистецтва. І тоді я почав писати власні сценарії. Скажу по секрету, «Сага про Сонценосців» не була моєю першою ідеєю для коміксу. Перш ніж почати роботу над нею я створив великий сценарій на 6 випусків про Україну ХІХ століття у жанрі стімпанк. Але в процесі роботи над малюнком, художник мене полишив. А саме тоді ще й вибухнула доволі наближена за сеттингом «Воля», тож я вирішив відкласти цей сценарій на потім, коли матиму більше досвіду й реалізую цю ідею якомога краще.

В той же час це зовсім не означає, що «Сагу» я робив абияк. Я дуже люблю скандинавську міфологію і мене захопила ідея створити справжній героїчний епос у цих декораціях. Також при читанні нордичних міфів у мене виникло своє бачення прочитаного і це повертає нас до того, що я казав на самому початку: я просто не можу не поділитися тією думкою, що сформувалась в мене під час прочитання.

Які роботи інших авторів впливають на твою творчість?

О, це питання зачіпає дуже багато видів мистецтва, адже натхнення може прийти доволі неочікувано. Але, якщо виділяти кілька творів, що здійснили найбільшого впливу, то варто поділити їх на три категорії.

Гадаю, найбільше на мою дитячу фантазію вплинули комп’ютерні ігри, в які я грав дитиною та підлітком. Такі серії, як Gothic, Fable, Warcraft, Starcraft, Knights of the Old Republic, Neverwinter Nights, The Witcher, Dragon Age, Wolf Among Us завжди займатимуть особливе місце у моєму серці, тому що захоплювали з головою саме своїми історіями. Власне, на мою думку, комп’ютерні ігри є чи не найкращим способом розповісти історію, оскільки жодне інше мистецтво не в змозі забезпечити таке сильне занурення читача/глядача в історію. Адже тут гравець більше не є звичайним спостерігачем зі сторони, він виконує роль головного героя, а в деяких моментах і роль співавтора історії. Все це неабияк збурює уяву. І під час роботи мені достатньо увімкнути саундтреки з моїх улюблених ігор, щоб налаштувати свою фантазію на робочий стан.

Звісно, не можна відкидати й великої важливості хорошої літератури в моєму житті. Я прочитав багато фентезі, але, думаю, найбільше на мене вплинуло три серії. По-перше, це Гобіт, бо він взагалі був першою книгою, що потужним чином вразила мене. По-друге, це Гаррі Поттер, бо я дуже сильно полюбив ту серію, тих персонажів та ту історію. І по-третє – це Відьмак, тому що саме він вплинув на мене найбільше і показав, що фентезі не обов’язково має бути високим, пафосним та шляхетним. Воно може бути сповнене брудом, стражданнями, кров’ю й підступництвом, прямо як і реальне життя. Саме при прочитанні Сапковського я зрозумів, яке фентезі хочу писати сам. Ну і варто зазначити велику кількість книг із всесвіту Warhammer, який я просто люблю.

Якщо ж казати про графічну прозу, то найбільше мене надихають такі комікси, як Blacksad (що є просто неймовірним детективом, як у плані історії та атмосфери, так і в плані малюнку), Максим Оса (козацький детектив без шароварництва), Трансметрополітен (комікс — Біблія для журналістів), а також деякі сюжетні арки про Бетмена та Соколине Око.

Як в голову приходять сюжети?

На це питання я й сам собі не можу відповісти. Я можу просто йти собі вулицею, думати про щось своє й раптом в голову приходить якась ідея, якийсь сюжет. Я можу грати у комп’ютерну гру і на основі якогось квесту в мене виникає абсолютно своя історія в голові. Доволі кумедною є історія, як мені прийшла в голову ідея свого оповідання «Звіролов». Я просто побачив картинку, на якій зображений доволі зловісний антропоморфний баран з червоними очима і в обладунках. Цей арт справив на мене таке потужне враження, що я просто захотів дізнатися історію цього персонажа. І вона полилися на сторінки сама собою.

Яке значення для сучасного письменника і перекладача має мережа Інтернет, соцмережі?

Для мене, як для письменника та перекладача, Інтернет – вірний помічник. Завдяки йому всі необхідні словники завжди під рукою. Електронні версії тлумачного словника, словника синонімів Караванського, словника українських сталих виразів, Кембріджського словника, Urban Dictionary завжди неабияк допомагають мені в роботі. Також я періодично заходжу на такий чудовий ресурс, як «Словотвір», щоб підшукати нові чудові слівця й поповнити свій словниковий запас. Як я вже казав, писати я люблю, коли на фоні грає музика, що наповнює мене необхідними емоціями (тож це або саундтреки з кіно/серіалів/ігор, або важкий метал улюблених гуртів).

Дуже важливе значення мають і соціальні мережі, адже завдяки їм можна розповсюджувати інформацію про свої твори, а також спілкуватися з іншими цікавими людьми та друзями, навіть якщо ви знаходитесь в десятках кілометрів один від одного.

Та й без Інтернету, напевно, не було б і «Саги про Сонценосців», адже з її художником – Артьомом Бурликом – я познайомився також через інтернет і завдяки інтернету. Тобто спочатку наш спільний друг Тайлер Андерсон зробив відео, в якому показав деякі роботу Артьома і виклав на Youtube. Я їх там побачив, написав Артьому й ми почали співпрацювати. А оскільки він з Хмельницького, а я з Запоріжжя, інших можливостей працювати разом просто не було.

Які інші фантастичні напрямки подобаються?

Я люблю різну літературу, та все ж віддаю перевагу фентезі. З класичної наукової фантастики мені мало яких авторів прийшло до смаку, однак можу виділити твори Айзека Азімова, які просто геніальні. Зокрема його «Фундація» — це шедевр. Щодо інших фантастичних напрямків… Не сказав би, що я великий поціновувач горору, але люблю Говарда Лавкрафта, який захоплює своєю атмосферою. Також саме зараз читаю «Песиголовця» Олександра Завари й маю зазначити, вона також дуже цікава (і знову ж таки, не в останню чергу своєю атмосферою). Люблю космооперу (Starcraft, Warhammer), стімпанк (гра «Dishonored» (хоча це більше теслапанк), трилогія «Левіафан» Скотта Вестерфельда, але в планах почитати й книги Ігора Сіліври) та кіберпанк (стрічка «Той, що біжить по лезу», ігри «Deus Ex», «Shadowrun», книга «Нейромант» Вільяма Ґібсона).

Що дивишся?

Ох, на це запитання також буде важкувато відповісти, бо кіно я люблю різне. Найбільше я люблю фільми 80-х та 90-х. Зокрема наукова фантастика 80-х має якийсь свій особливий шарм. Якщо ж пройтися по режисерам, то: Джон Карпентер (за неповторну атмосферу й музику своїх фільмів), Квентін Тарантіно (за прекрасні діалоги й кривавість), Кевін Сміт (також за діалоги та ґіківський гумор), Сем Реймі (за пречудових «Зловісних Мерців» та «Людину-павука») та Тім Бертон (за гротеск, похмурість та прекрасного «Бетмена»).

Також дуже сильно люблю анімацію. Зокрема анімаційні фільми Дона Блута, а найбільше «The Secret of NIMH». Також анімаційні фільми за коміксами DC: Batman: Mask of the Phantasm, Batman: The Dark Knight Returns, Batman: Assault on Arkham та Batman: The Killing Joke одні з моїх улюблених. З анімаційних серіалів, це звісно ж Сімпсони, Футурама, Грифіни, Арчер. Але за останні кілька років найпотужніші емоції в мене викликали два анімаційних твори: «Кінь БоДжек» — неперевершена трагікомедія, що здатна в одну мить розсмішити, а наступної ж викликати сльози, та аніме «Брама Штейна» — абсолютно шикарна фантастика, що дуже оригінально подає сюжет про подорожі в часі.

Як ти оцінюєш розвиток вітчизняної фантастичної літератури, кіно, коміксів, інших напрямків?

В усіх перелічених напрямках мистецтва, фантастика зараз на підйомі, але вони мають ряд проблем. Якщо казати про літературу, то там фантастика почувається найкраще. Ми маємо гідних представників наукової фантастики (той же Ігор Сілівра), альтернативної історії (Жупанський, Ірванець) і фентезі (Арєнєв, Корній). Хоча фентезі в його класичному розумінні все ж не дуже цікавий видавцям. Доволі показовою є історія Наталки Щерби, книги якої не хотіли друкувати в Україні. Тож вона звернулася до російського видання «Росмен», де її надрукували і її книги стали бестселерами, і тільки тоді на неї звернули увагу українські видавці. Є також приклад Володимира Кузнєцова – гідного фантаста з Сіверодонецька, який до війни з Росією успішно писав на російські видання. Після російської агресії та окупації його рідного міста, він вирішив, що далі це робити неприпустимо і почав писати українською. Проте українські видання його друкувати не хочуть. Ось так і виходить: є автори, які хочуть писати фентезі українською, є читачі, які хочуть його читати, але є й видавці, які вважають цю літературу ризикованою і радше вкладуться в черговий любовно-історичний роман про трагічну долю українського народу, бо це чтиво легше продати. Хоча в цьому році є певні зрушення з мертвої точки, але про це я скажу далі.Якщо казати про кіно, то в цьому році вийшла дуже якісна стрічка «Сторожова Застава», яка хоч і мала великі проблеми зі сценарієм, та все ж у результаті, як на мене, поставила дуже високу планку у візуальному аспекті.

Якщо ж вести мову про комікси, то велика кількість з них є так чи інакше фантастичними. «Воля» — це альтернативна історія та стімпанк, «Серед Овець» — антиутопія у світі антропоморфних створінь, «Саркофаг» — класична наукова фантастика, є фентезі, супергероїка, горори та містика. І, власне, з кожним роком українська графічна проза все більше й більше нарощує свою кількість. Доволі показовим є той факт, що лише в 2017-му році вийшло більше мальописів, ніж за останні сім років. І хоч ця статистика стосується не тільки суто українських коміксів, а й перекладених, варто зазначити, що саме в цьому році українською вперше (принаймні офіційно) заговорили персонажі коміксів DC. І це привертає все більше й більше нових фанатів до наших лав любителів графічної прози.

Ми завжди цікавимося аудиторією українського фантастичного контенту: читачами і глядачами. В розрізі теми коміксів можеш описати аудиторію? Можливо окреслити якісь певні риси читачів, їх вподобання?

Ось цей момент доволі цікавий. Українську аудиторію коміксів я б поділив на дві категорії. Перші – це «поціновувачі графічної прози», які уважно слідкують за станом ринку мальописів і тішаться тому, що цей невеличкий ринок має всі можливості зараз перетворитися на велику індустрію. Такі люди люблять комікси у будь-якому вигляді й готові читати та оцінювати якомога більше коміксів (тим паче надрукованих в Україні, адже їх все ще досі мало). Другі – це «адепти моди». Тобто з одного боку тотальна навала екранізацій коміксів популяризувало цей вид мистецтва серед широких мас і багато хто познайомився з графічною прозою саме завдяки кіно. Але інакше як «адептами моди» я не можу назвати людей (а їх справді багато), які заходять у книгарню, хочуть комікси DC\Marvel, а коли ти їм пропонуєш першокласні українські комікси на тебе дивляться як на довбня й відмовляються (бо бачте в Україні навряд чи можуть зробити якісний комікс).

Жодним чином не хочу сказати, що любов до DC та Marvel – це погано (бо їхні комікси я також дуже сильно люблю), але все ж хотілося б, щоб все більше людей з другої категорії розширяли свій кругозір та переходили до першої категорії.

Нещодавно ви були на Брама-Фест в Івано-Франківську. Розкажіть, що там відбувалося цікавого?

На мою думку, фестиваль «Брама» та той конкурс фентезійних оповідань, який провели організатори, є дуже важливою подією. По-перше, я не пригадую жодних фестивалів в Україні, які б були присвячені тільки фентезі. Тобто так, в нас вже давно проводиться ЛіТерраКон, але він присвячений фантастиці загалом. Організатори ж Брами виокремили фентезі й провели низку лекцій та дискусій суто на фентезійну тематику. По-друге, в рамках конкурсу оповідань надійшло близько 700 рукописів! І хоч близько 200 були відкинуті як такі, що не підходять, все ж 500 оповідок у жанрі саме фентезі показує, що наші видавці таки помиляються. Фентезі в Україні є, воно цікаве, його хочуть писати, його хочуть читати. Зараз організатори Брами працюють над виданням збірки (чи навіть кількох збірок) з тим матеріалом, що надійшов. А тому я гадаю, що українське і, що найважливіше, україномовне фентезі завдяки цьому фестивалю отримає потужний поштовх.

Якщо ж казати про тематичні фестивалі, як явище, то це дуже корисна річ. Вони створюють майданчик для спілкування, дають можливість усім однодумцям зібратися, показати, що вони є, поділитися своїми ідеями, показати ці ідеї, продавати готовий продукт. Взяти хоча б до прикладу останній Київський Комік-Кон, на якому організатори дали можливість всім авторам мальописів виступити з презентацією, поділитися концептами своїх коміксів, показати перші наробітки. Власне, саме тоді ми з Артьомом і познайомилися з Дмитром Хмарою, що став видавцем «Саги».

Також дуже класно те, що починають виокремлюватися більш вузькі тематичні фестивалі. Наприклад, той же Київський Комік-Кон є великим заходом присвячений ґік-культурі загалом (література, кіно, комікси, комп’ютернеі ігри, настолки тощо). Але у жовтні провели Київський Фестиваль Коміксів, що був присвячений виключно мальописам. І хоч це доволі знизило кількість відвідувачів, в той же час дало можливість зібратися та поспілкуватися всім поціновувачам та авторам графічної прози у більш «ламповій» атмосфері. Не буду казати, що це краще чи гірше, це просто інакше. І ось таке розмаїття фестів не може не тішити.

І не в останню чергу фестивалі корисні тим, що дають можливість авторам не тільки показувати свою продукцію, а й продавати її. Врешті-решт, одне діло купляти якийсь невідомий комікс від невідомих хлопців через інтернет, а зовсім інше прийти й спочатку помацати мальопис, переглянути його. Звісно, у другому випадку вірогідність того, що твій комікс хтось купить і він не буде собі пилитися в крамниці, вища.

Однак є один момент у цих фестивалях, який хотілося б покращити. У тому ж жовтні пройшло одразу чотири великих та важливих заходів. Три (!) з них пройшли в один день: це Брама в Івано-Франківську, Космікс у Києві, Книжкова Толока у Запоріжжі. Звісно, відвідати кожний з них було неможливо. Тому я дуже сподіваюсь, що в майбутньому організатори стануть робити більш зручний для всіх час проведення.

Про автора

Денис Скорбатюк – письменник-початківець та перекладач-аматор з Запоріжжя. Є автором сценарію коміксу «Сага про Сонценосців». У 2014 році створив перекладацьку спілку «Студія Ворон», в рамках якої було перекладено понад 120 коміксів/графічних романів. Сам для Ворона працював над піратськими перекладами таких коміксів, як «Казки», «Блексад», окремих серій «Бетмена», «Warhammer», «Dragon Age», «Сторожа Смерті», «Геллбой», в кооперації з YouTube каналом AdrianZP переклав короткометрівки «Space Hulk», «Space Hulk 2», «Випробування Драйґо», «Дезстроук – Вбивця з Аркхему», «Каратель: Брудна Білизна», «Каратель: Жодної Пощади», з порталом PlayUA фан-фільм «Ґеймери», для творчої спільноти «Струґачка» короткометрівку «Джакку: Перша Хвиля», анімаційний фільм «Бетмен: Убивчий Жарт» та серіали «Еш проти Зловісних Мерців», «Табу», «Гострі Картузи».

Відпочинок: читаю книги та комікси, слухаю музику, граю в комп’ютерні ігри та дивлюся кіно. Влітку люблю відвідувати Хортицю.

Подорожі і враження:

Мрію відвідати усі цікаві куточки України, але на даний момент (окрім, звісно, Запоріжжя) бував у Києві, Харкові, Дніпрі та Івано-Франківську. Поки що Франківськ подобається найбільше. Такий він весь затишний.

Якщо казати про світ, то колись життя закинуло мене до Ізраїлю. Там мене вразив цікавий тамтешній мультикультуралізм, який зумовлений тим, що євреї, які стікаються туди з усіх куточків світу, привозять із собою й частки культури тих країн, де вони жили поколіннями. А тому створюється неймовірний мікс із культур, мов, звичок та традицій.

«Характерники» (Степан Соболь і мамуни)

-Як мені допоможе щур? — не приховуючи сумніву, спитав Степан, пристібаючи ножни з шаблею до широкого шкіряного поясу.

-Йому відома дорога до Відьминої Стежки, — відповів Володар Дикого Степу, пестячи свого улюбленця, — а все, що знає він, будеш знати й ти.

-Он як… — тільки буркнув козак.

-Бережись і слухай свого провідника уважно, — зробив останню настанову польовий дух, — світ мертвих не менш небезпечний, ніж світ живих.

-Може, підкажеш, чого саме стерегтися? — спитав Степан, скочивши на коня, — бо не певен я, що зрозумію цього…поводиря.

Володар на мить замислився і відповів:

-Мамунів стережись. Останнім часом вони полюбляють полювати в наших місцях…

 

-Про Відьмину Стежку я колись чув від Орисі, вона багато про це розповідала. А от хто такі ті мамуни, твій хазяїн так і не сказав. Може, ти знаєш, га?  

Перший раз за багато годин подорожі Соболь звернувся до щура, але той, вцепившись тоненькими лапами в сорочку, не звернув на характерника уваги, витріщаючись у  пітьму та жалісно попискуючи. Якби не той писк та звук власного дихання, Степан опинився б у повній тиші, яка мала чорнильний колір холодної й мертвої темряви. Навіть тупіту копит по сухій степовій траві чомусь не було чутно. Згодом, серед низького хмарного неба з’явилася жовта місячна скиба, від якої  трохи стало світліше і на душі легше, захотілося з кимось поговорити.

Козак розчаровано похитав головою:

-Е, братику так справи не буде, Польовик обіцяв, що твої знання про цей світ стануть моїми, а ти пищиш щось незрозуміле. До речі, коли тут ранок? Мені здається, ми вже добу їдемо, а навколо тільки ніч…

Раптом щур запищав настільки пронизливо, що у Степана заклало вухо, та одразу ж кудись зник. Соболь помітив, що навколо  сгущується туман. Кінь став, немов його стриножили, не піддаючись ні на які вмовляння.

Несподівано, зовсім поряд, відразу декілька жіночих голосів затягнули якусь страшенно тужливу пісню. Туманна імла засвітилася блідим світлом, і з неї одна за одною почали виникати стрункі тіні.

Степан не боявся. Він повільно й глибоко вдихав ту сизу густу поволоку, але разом з нею в його тіло просочувалося млосна та липка, як мокра глина, туга. Наче він бачив у тому тумані щось, чого потребував найбільше в житті, але воно лишалося  недосяжним.

То було доволі дивно для суворого сорокарічного козака: хотілося одночасно плакати і сміятися. Може, дійсно просто зараз кинути впертого коня, забути про Відьмину Стежку, про заблукалу під склепіннями смерті Орисю, й пирнути в цей осяяний мінливим сяйвом серпанок?.

Миті одна за одною, повільно спадали у Степанову свідомість, як густий дикий мед у пусту діжку, наповнюючи її солодким до нудотності онімінням. Вузловаті пальці  відпустили руківʼя шаблі, і козак жадібно потягнувся к тим тіням, наче зголоднілий жебрак простягаючи руки до крокуючого повз нього пана.

Зненацька очі засліпила блискавка, і на коротку мить характерник побачив перед собою щура. Той стояв на двох задніх лапах і пронизливо пищав. Коли видіння зникло, Степан прокинувся, наче звільнившись від полону, і знову схопився за зброю: гостре відчуття небезпеки опікало нутро і спонукало до битви. Тіні навколо перетворилися на вродливих темноволосих жінок у коротких до колін чорних сорочках. Кожна тримала величезне біле перо невідомої птиці немов зброю.

Соболь ніколи в житті не бився з жінкою, і така перспектива його дещо збентежила. Інстинктивно він встиг наполовину витягти шаблю з ножен, але щось гостре та гаряче торкнулося до його шиї.

-Напевно за своє земне життя ти вбив нескінченну кількість ворогів, та зараз не твій час, — позаду промуркотів вкрадливий жіночий голос . Козак остовпів і випустив клинок — без всякого сумніву це була Орися.

Соболь знову почав грузнути у болоті липкої туги, але чергове блискавичне видіння голохвостого звіра вирвало його з чіпких обіймів сатанинських чар. Орися чекала на тому боці Відьминої Стежки, і щоб з нею зустрітися, треба вижити. Степан почувався роздратованим: якось дивно влаштовано світ — навіть після смерті втомлений козак повинен виживати. А як же рай і смачні книші на деревах?

-Ти запитував у Польовика-дивака, хто ми такі, — пролунало десь за спиною, — ми мамуни, мисливиці за людськими душами…

Тієї ж миті жінки-воїни зникли, а густий туман перетворився в смерч, легко підхопивши Соболя  з коня. Якась дика люта сила крутила, рвала тіло на шматки. Шалений вітер гнав пил з такою швидкістю, що кожна його частка, стикаючись зі шкірою, викликала гострий біль, немов то були дикі бджоли. Степан кричав від болю аж поки нарешті не провалився в бездонне провалля непритомності. Але то, як здалося, була лише коротка мить. Прийшовши до тями, він знову відчув біль у всьому тілі, наче його кістки, суглоби й мʼязи у єдиний згусток чистого страждання. Таких катувань навіть татари не знали.

Характерник підняв спухлі повіки і побачив перед собою молоду дівчину в чорному й довгому убранні, розкішне волосся було дбайливо зібране на потилиці у хвіст. В руці вона тримала схоже на гусяче перо, мʼяким кінчиком якого водила по Степановому обличчю. У величезних темних очах читалося цікавість і навіть здивування.

-Чого витріщаєшся, краще води принеси… — одними губами мовив Степан.

Дівчина відразу ж кудись побігла, вигукуючи щось незрозумілою мовою. Соболь  озирнувся. Він сидів посеред оточеного островерхими шатрами майдану, привʼзаний до стовбура величезного розлогого дуба. Чорне небо на чолі з місячною скибою продовжували пильнувати вічну ніч над Степом. На майдані, на невеликій відстані один від одного, стояли запалені каганці, утворюючі собою чудернацький визирунок. Здавалося, що хтось, познімав з траурного небесного бархату, щоб з них створити прикрасу для цього місця.

Десь здалеку знову почав лунати знайомий спів десятка жіночих голосів. Він ставав гучнішим і наближався. Минуло декілька довгих хвилин перед тим, як ступаючи поміж каганців, немов крокуючи Чумацьким Шляхом, на майдан вийшли жінки в коротких чорних сорочках, несучи на плечах велику жіночу  статую з розпростертими позаду крилами та короною на голові. Жінка мала доволі войовничий вигляд, тримаючи в обох руках тонкі та довгі пірʼїни. Вона з люттю дивилася на ворога з розкритими, певно, в бойовому кличі вустами..

Статую обережно поставили навпроти дуба, де сидів Степан. Козакові здалося, що це дивне камʼяне створіння от-от оживе і накинеться на нього.

Знову зʼявилася знайома дівчина і піднесла до нього потрісканих губ келих крижаної води.

-Я жриця Мамуни, нашої покровительки, — мовила незнайомка, спостерігаючи, як характерник жадібно ковтає довгоочікувану рідину, — зі світу живих до Дикого Степу потрапляє не так багато справжніх воїнів. Більшість з них забирає собі на службу Дух-Польовик. Тому для нас велика удача схопити когось, схожого на тебе. Ти зробив велику помилку, коли не схотів лишитися з Польовиком-диваком.

-Чому ти так вважаєш? — спокійно спитав Степан, розглядаючи вродливу жрицю.

-Ми принесемо тебе в Дар нашій заступниці Мамуні, — дівчина з жалем подивилася на козака, — мені б не хотілося, щоб такий воїн пішов у небуття, тому я буду молитися покровительці, щоб вона лишила твою душу тобі.

-Чому така прихильність?

Жриця озирнулася — на майдані не лишилося нікого, окрім статуї, але дівчина впритул наблизила власне обличчя до Степанового і зашепотіла:

-Зазвичай душа померлої людини схожа на муху, оплутану павутинням. Лишається тільки висмоктати з неї життя, як це робить павук. Але ти палаєш дивним вогнем. Любов, що в тобі колись поселилася, зуміла пережити смерть тіла. Хоча я служниця Мамуни від народження, але такого ще не бачила. Нехай покровителька явить свою волю! — останні слова жриця виголосила для когось невидимого, хто причаївся неподалік. Потім вона пішла.

— То ж як ти збираєшся приносити мене в жертву цій камʼяній бабі?

-Мамуна вбиватиме тебе так, як ти вбивав інших, — не обертаючись відповіла дівчина, — тільки полюбляє розтягувати задоволення…

Соболь лишився у мовчазній компанії мерехтливих каганців. У розлогій кроні дуба ще співав поховальний псалом вічно нічний вітер.

“Що ж — подумав козак, — за характерництво доводиться платити, навіть після смерті” Йому здавалося дивним, що у світі мертвих також можна відчувати втому та невгамовну жагу до життя.

Спливали хвилини. Степанів погляд постійно натикався на обличчі місцевої богині. ЇЇ скамʼянілі очі теж були зосереджені на ньому, знову огортаючи свідомість чарами, і він продовжував дивитися на неї наче зачарований. Йому здавалося, що риси обличчя Мамуни почали змінюватися і ставали добре йому знайомими. І чим пильніше Соболь вдивлявся, тим яскравіше поставав перед ним образ Орисі. Але Степан ніколи не бачив кохану настільки розлюченою і войовничою. Щось було в ній невимовно чуже і темне, що можна тільки відчути, але не пояснити. Воно лякало і одночасно притягувало до себе. Коли камʼяні очі Мамуни-Орисі стали живими, пірʼїни перетворилися на розпечені до червоного гострі леза, Степан несподівано почув щурячий писк. Характерник не встиг оговтатися від марення, як виявив, що його запʼсття вільні, а в долонях лишилися залишки перегризеної мотузки. Щур вже стояв у Степанових ніг на задніх лапах і призивно пищав.

-Як же ти, друже, вчасно зʼявився, — радісно мовив Степан, піднімаючись на онімілі ноги, — ти правий, тікаємо, бо ці навіженні баби до добра не доведуть…

Щось пронизливо просвистіло біля скроні і вдарилося в кору старого дуба. То була коротка пірʼїна жриці, яке перетворилося на розпечене бойове лезо. Його володарка стояла неподалік, похмуро роздивляючись втікачів.

-Ще ніхто не рятувався від чарів покровительки Мамунів, — глухо мовила вона. Її очі погрозливо виблискували, немов два чорні кристали, — зараз сюди прийдуть мої сестри та примусять тебе підкоритися долі.

-Чекай! — примирливо вигукнув Степан, — чи не молилася ти великій Мамуні, щоб вона лишила мою душу мені? Може, покровителька почула те прохання?

Жриця мовчала. Її зброя з шипінням вислизнула з дерева і наблизилася до горла характерника, опікаючи шкіру жаром розпеченого металу.

-Невже ти підеш проти волі своєї заступниці? — Степан намагався говорити спокійно і вкрадливо.

-Тікай, якщо зможеш, — нарешті мовила дівчина, — але я покличу на допомогу.

Першим на слова жриці відреагував щур, Соболь кинувся за ним.

 

уривок з повісті «Характерники» Руслан Бєдов

…він знову стоїть серед тої хати з вбитою відьмою і щось шукає у великій скрині. Раптом серед мотлоху в очі впав золотий хрестик на скривавленій мотузці. Молодий Соболь відразу впізнав його. То був натільний хрестик Степана, з яким брат ніколи не розлучався. Потьмянілий від часу метал якось зловісно виблискував у мерехтливому світлі свічок. Яким чином ця річ опинилася у відьміній скрині? Невже ворожка вкрала його у Степана, а разом з ним і його душу?

Петро відчув чиюсь присутність, від якої холод огорнув все тіло. Хотілося озирнутися, але шия перетворилася на дубову колоду. Козак затис в долоні братів хрест та рішуче піджав пересохлі губи. Зібравши залишки волі в кулак, повернувся. Відьма з розпатланим сивим волоссям сиділа в труні і дивилася на нього. Але здавалося, що її погляд проходив скрізь характерника, нишпорячи десь у вічній пітьмі за вікном.

-Де Степан, брат твій? — Петро в заципенінні спострігав, як рухаються бліді вуста мертвої жінки. Кожен їх рух здавався таким повільним, немов поки вона говорила, поряд минала одна вічність за іншою. Але Петро намагався не піддаваться тим бісовим чарам:

-Те саме хотів в тебе спитати — сказав він, щосили стискаючи Степанів хрест. Метал впивався в шкіру і біль від того допомагала не втратити голову, — ти ж сама занапастила його душу своїми бісівськими витівками. Тепер намагаєшся затягнути її до пекла?

-Ми розминулися з ним у темних хащах  потойбіччя, — мовила відьма. Голос її дивно бринів відлунням у пустій хаті, наповнюючи просякнуте ладаном повітря безмежним смутком, від якого Петрові стало важко дихати, — тепер ми блукаємо у пошуках одне одного і не матимемо спокою, поки не знайдемо, бо наші души повʼязані в одне ціле.

-І що ти хочеш від мене? — спитав Петро.

В худій долоні відьми невідомо звідки зʼявився сувій. Вона простягнула його козакові.

-Це вісточка від мене для Степана. Зустрінеш його передай.

-Вважаєш, мара бісівська, я буду виконувати твої забаганки? — крізь зуби мовив Соболь.

— Зроби це! — гримнуло у відповідь. Обличчя відьми наблизилося до Петрового впритул, і характерник відчув, що падає у чорну безодню її мертвих очей

уривок з повісті «Завойовники раю»


«Якийсь мудрець з одного з Серединних Світів висловив думку про те, що свідомість є душею Всесвіту. Подібно темній матерії, вона наповнює собою простір, матеріалізуючись в ньому у вигляді зіркових систем, планет, життя й часу. Якщо Всесвіт пульсує, розшируючись та скорочуючись, чи не є це свідченням дихання Свідомості, його циклічного існування у ході власного нескінченного розвитку?
Колись ми мали досить примітивне уявлення про те, що саме вважати живим і розумним. Цивілізації витрачали століття на створення недолугих технічних засобів, щоб знайти у космосі форми життя, які б відповідали їхнім уявленням про нього. Звісно, то був надто довгий та мало результативний шлях до комунікації між світами. Навіть у центральних секторах, де умови для розвитку розуму завжди були найкращі, знайти собі подібних не така вже і проста задача. А що вже говорити про переферійні та пост переферійні сектори.
Кожен світ, що розродився технологічною цивілізацією, має певні етапи розвитку свідомості від новонародженного до зрілого, минаючи у процесі безліч критичних точок, в яких шанси зникнути сягають найвищих показників. Це саме ті періоди, коли світ шукає контакти поза власною планетою. Більшість таких спроб є невдалими. Деякі завершуються взаємодією з більш розвинутими цивілізаціями, що призводить часто-густо або до цілковитої асиміляції, або до знищення менш розвинутих суспільств. Лише іноді у темних глибинах простору-часу трапляються зутрічі ідентичних за розвитком світів. Однак лише невелика частина таких контактів еволюціонує до створення союзу світів, їх інтеграції та прискоренного розвитку…»

Створюємо фантастичні світи

Автор статті: Кемерон Харлі

Отже, ви готові написати науково-фантастичний чи фентезійний роман. Але з чого розпочати? Багато письменників розпочинають зі створення карти чи продумування богів. Після шостого роману в моїй письменницькій кар’єрі, написаного інтуїтивно, я відкрила для себе, що створюю свої найкращі роботи, коли починаю розбудовувати фантастичні світи не з магічних систем чи географії, а з конкретного персонажа. Ось чому цей метод став таким успішним для мене.

Read more

Поради для авторів-початківців від Стівена Кінга

1. Спочатку пишіть для себе, а вже потім думайте про читачів. «Коли ви пишете історію, ви її розповідаєте самому собі. Коли переписуєте, ваше головне завдання – викинути звідти всі елементи, які не є історією».
2. Не використовуйте пасивний стан. «Несміливі письменники люблять пасивні дієслова з тієї ж причини, із якої несміливі коханці люблять пасивних партнерів. Пасивний стан безпечний».
3. Уникайте прислівників. «Прислівники не є вашими друзями».


4. Особливо уникайте прислівників поруч зі словами «він сказав» і «вона сказала».


5. Але не захоплюйтесь досконалою граматикою. «Предметом художньої літератури є не ідеальна граматика, а вміння захопити читача і розказати йому історію».


6. Магія всередині вас. «Я переконаний, що страх – це першопричина більшості поганих текстів».


7. Читайте, читайте, читайте. «Якщо ви не маєте часу читати, ви не маєте часу (чи інструментів) писати».

Read more

Уривок з повісті «Характерники» (Руслан Бєдов)

                         З тої страшної ночі, як Ярина востаннє бачила Івана, її тримали під замком в одному з розкішних візирових покоїв без вікон. Декілька разів служниці з закритими шовком обличчями приносили смачну їжу, озброєні до зубів охоронці тільки мовчки відчиняли та безшумно зачиняли важкі двері. Але Ярина майже нічого не їла. Лише раз, виснажена від безсоння, вона дозволила собі напитися: сиплячи найстрашніші прокляття на хана, перетворила добре умебльовану кімнату на звалище знищених коштовностей, кожної миті чекаючи, що зараз її почують та вб’ють на місті. Але усі крики, сльози та прокльони розбивалися об глуху стіну — на неї не звертали увагу. Нарешті вона заснула. Коли розплющила очі, побачила трьох кремезних яничарів, що стояли над нею з шаблями наголо, витріщаючись на неї. Подивитися дійсно було на що, адже в запалі, вона розірвала на собі коштовний шовковий одяг.

Read more

Характерники (уривок «Петро і Калина») Руслан Бєдов

Виринувши з солодких обійм молодечого сну, Петро відчув чиюсь присутність. До того ж, щось приємно лоскотало його чоло. Розплющивши очі, перше, що побачив — розкішне жіноче волосся. Соболь підскочив, здивовано розглядаючи дівчину у білій сорочці, що сиділа просто поряд з ним. Вона підставила замріяне обличчя напрочуд теплим променям ранкового сонця, що зазирало до яру. Read more

ПРИБУТТЯ. Оповідання Романа Мтт

В світі стало на одну зрячу людину більше? Якщо так — то з прибуттям на планету Земля вас! Не скажу, що вас тут хтось сильно чекав, але вже розташовуйтеся якось, звикайте.

А рожеві окуляри прийдеться здати. Так-так, і не сперечайтеся, бо за них можна і вирок отримати тут у нас. Який? «Друга молодість» зветься.

Що? Ні, хо-хо-хо, шкіра гладкою не стане, а от можливості мислити раціонально вас буде примусово позбавлено ще на 10 років. То краще здавайте їх тут – на КПП, бо далі з ними лише проблеми матимете.

Ну, не треба так зітхати. Якщо сумуєте за минулим, то в нас тут атракціони відповідні є: «Рожеве минуле» – дуже рекомендую, сам іноді ходжу.

Чого? Так тут же місцевих немає – всі тільки прибулі. В мене є свої спогади – ніяк не позбавлюся, того і статус такий низький в мене – на КПП сидіти. А якщо б на минуле не зважав, то міг би вже рази три бути місцевим президентом.

Чого три? Більшості президентів вже на другому терміні, кажуть, набридає. Рідко хто на три терміни погоджується – спогадів бояться, що прилипнуть, а я б погодився — все веселіше, ніж на КПП. Але мені і тут добре – не треба нічого і нікого запам’ятовувати, одинична операція: привітання з попередженням. Як тільки ви пройдете, то я і обличчя вашого вже за секунду не згадаю. Ну, чого ви думаєте? Окуляри не хочете віддавати?

То проходьте з ними, проходьте-проходьте. Чи мені нічого не буде? Хе-хе, не буде, не переймайтеся — я свою роботу виконав, вас привітав і попередив. А там далі з вами розберуться швидко.

Ні, що ви! Ми ж на Землі, а не на якійсь варварській планеті – самі не встигнете оговтатися, а вже отримаєте «другу молодість». Бо це в нас тут місце таке – зачароване…

Боїтеся? Отак би відразу: давайте їх вже сюди. Тепер ми вмикаємо прес, кладемо їх от сюди… Чуєте як гуде – важко їх ламати, ледве техніка витримує. Ой! Все – хруснули. Я вас більше не затримую, проходьте, будь-ласка. Хто там у нас наступний?

Шо, знов ти? Горе ти моє горе, коли ж тобі вже набридне? Шановний, це я не вам, я ж сказав вам, проходьте вже. Не переймайтеся, в мене все добре, це просто нарік один під кислотою – мені тепер з ним до самого протверезіння розбиратися. Не співчувайте – в будь-якій роботі бувають неприємні моменти.

А ви йдіть собі: спокійно йдіть, роздивляйтеся все гарненько і не плачте – сльози лише заважають ясно дивитися на речі довкола.

Вітаємо вас на планеті Земля!

Zp-місто зима 2016