Уривок з оповідання «Тиша» (Дмитро Казка)

Ночі. Скільки їх уже кануло в безвість? Осяяні й ні зорями. Сповиті й ні туманами. Застигнуті й

ні березолем (дух початку весни). Безсонно-тягучі. Піщано-брунатні… Та якою б й не була

тутешня весна – вона прийшла, принісши із собою вітер змін. Щоправда не зовсім зрозуміло, для

нього Дима, поганих а чи яких. Сховище, два корінних, загублені в часі й просторі, майже

проковтнуті морем чорно-брунатного піску, руїни ерріанського міста… ну й звісно, два незбагнені

чорні кам’яні куби в глибині скель — от й все що було його теперішнім всесвітом. Призвичаївшись

до нових умов, його тіло вже майже повністю відновилося, та чим ясніше він відчував що одужує,

тим усе меншим було розуміння що з ним – не просто як з сукупністю кісток й м’язів, а з ним

загалом, відбудеться далі. Дим встав з ліжника, поправив каганець, знову влігся, й в черговий раз

задивився на повідь зарубок.

Читать далее Уривок з оповідання «Тиша» (Дмитро Казка)

Людина з життя (оповідання)

Марк похмуро спостерігав, як його принтер з натужним гудінням видавлював з себе листи з друкованим текстом. Акуратні строчки лягали на біле паперове поле. Марк любив дивитися на надрукований текст, трохи зменшуючи різкість зору, що придавало написаному загадковості і смислової ваги. Але весь сенс кропіткої літературної праці немов би випаровувався, коли тека з рукописом попадала в руки редактору. Той скептично і якось неуважно пробігався поглядом по аркушам, недбало перевертав гладенький та зовсім новий й ще теплий від недавнього друку папір, хмурив брови, щось помічав червоним олівцем, коригував, підкреслював, перекреслював. Коротше кажучи, робив замість Марка його роботу. Щось у цьому роді він казав йому, повертаючи чергову нетленку.
Читать далее Людина з життя (оповідання)

Оповідання «Фантазер» (закінчення)

«Маркелл в бібліотеці», – приходить на думку усім, хто його шукає у нашому сховищі. Тому що командер, якщо не «зовні», то тільки в бібліотеці. Він там навіть рапорти пише, хоча це не зовсім зручно. Взагалі, печера, яку ми промовисто називаємо «бібліотекою», навряд чи людині з «кращого» часу нагадає справжню бібліотеку. Насправді, це досить жалюгідне звалище паперових книг і журналів на піддонах. Хтось із дітей час від часу приходить сюди, щоб побачити, як саме колись усі люди здобували знання. Вони беруть до рук якийсь товстенний фоліант з пожовклими сторінками, обережно торкаються ілюстрацій, навіть щось читають, якщо знають мову, ставлячись до цього немов до якогось сакрального ритуалу… Читать далее Оповідання «Фантазер» (закінчення)

Оповідання «Фантазер» розділ третій

Хлопець років десяти сидів у невеликій печері, що слугувала фантазерам їдальнею, та з деяким здивуванням дивився в тарілку. За останні роки я такий погляд у «звільнених» дітей бачив майже кожного разу. Більшість з них звикли до одноманітної синтетичної їжі, яка на вигляд викликала не дуже «смачні» асоціації. А тут: натуральна крупа, овочі… Такого майже ніхто з «віртуалів» не бачив чи не з самого народження. Звичайно, були й винятки, але цей малий, судячи з усього, до них не належав. Читать далее Оповідання «Фантазер» розділ третій

ХОРОГАТ (роман-фентезі). Володимир Мазур

Книга 1.
РОЗДІЛ.1 Альскі рівнини
ВСТУП
Більше ста років тому назад закінчилась велика війна між людьми і підземними народами в результаті чого підземні народи були витіснені у віддаленні і незаселені місця. А самі люди покинули насиджені території, з тих пір їх ніхто й не бачив. Залишились лише звитяжні історії і то ті вже перетворилися в легенди, а подекуди сприймались лише як гарна історія з захоплюючими дух розповідями.
Та пройшли роки і поповзли слухи, що великі підземні народи відновлюють свої сили, час від часу їхні невеликі розвідні ватаги були замічені біля границі великого плато Арграгора, плато яке заселяли колись люди.
Усі розуміли,що назріває нова війна, яка не заставить на себе довго чекати.
-Усе почалось з прекрасного, а саме з теплого і життєрадісного ранку. Теплі і по декуди палючі промінчики Ара, освітлювали світло оранжевим світлом територію великої і рівної пустельної території, в якій подекуди височіли невеликі кам’яні виступи та перерізали її гірські хребти, які тяглися від гір Горогат. Тут і розмістився відносно молодий альский народ Кругів, який за їхніми легендами походить з одвічного танцю каменя і води і спокійно собі поживав. В них не було вихідних чи свят, вони знали лише роботу, постійно щось будували чи відбудовували, добували руду металіту, про яку розповідь піде трохи далі. Про велику війну вони знали, тай помнеться не останню в ній брали участь, але так як ті часи давно минули тай настали нові часи, звичайна буденщина захопила їх з головою, в них не було часу розвідувати перипетії народів сусідів, які то і діло, що ділили територію, скарби чи ще якісь древні артефакти, які час від часу знаходили. Уже впродовж довгого періоду їх турбують свої внутрішні турботи, а чужі для них настільки віддалені, що вони їх просто не цікавлять.
Ще тільки світало як з позаду гір наближалися хмари, які клублячись з гарячого піску підіймались в повітря аби прикривати подорожуючих.
Загін виступив ще з самого ранку щоб встигнути до вечора другої зорі дістатися копальні. Читать далее ХОРОГАТ (роман-фентезі). Володимир Мазур

Поема «Зомбі-гайдамаки» Роман Мтт

Зомбі-гайдамаки

ПЕРЕДМОВА

«Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.
І день, і ніч ґвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш —
Серце усміхнеться.»

З поеми «Гайдамаки» Тараса Григоровича Шевченка

Литаври грають перші рядки козацького маршу і затихають.

Епіграф

Три віки майже пройшло,

От початку тих подій чорних.

Але й досі стоїть над Вкраїною

Тінь

гайдамацька…

Збір під Уманню

Сорок років поспіль

Різали гайдамаки

Панів різних та іновірців.

І ті самі сорок років

Різали гайдамаків поляки і москалі.

І гайдамаків пани

Ненавиділи лютою люттю:

Як добивали їх,

То навіть і не ховали.

Таке ото: пилюкою тіло

Безталанної людини

Вітер – притрусить, дощик – омиє.

Ворон поклює, вовк відкусить.

А душа гуляє – літає над Україною.

Але деяких і ховали:

Заривали в землю,

Хреста водружали,

Відспівували…

Присипали душу козацьку,

Молитвами наче як впокоювали.

Але не спиться гайдамакам спокійно –

Насторожі лишаються воїни,

Навіть під землею,

Навіть без м’язів,

Лише в напівстлілому кістяку

Жевріють їх душі.

Спали упівока, прислухалися:

Бо не дістали смерті,

Не спокутували гріха,

Не висохла й досі

Кров на кістлявих руках:

Ні кров ворожих солдат,

Ні кров невинних дітей,

Жінок чи дівчат незайманих кров,

Тільки того що були поляками.

Така от біда…

Так велося тоді в ті года,

Що діти чи рідні мали спокутувати

за одного з родини:

І образу, й гріхи,

І долю мати одну, бо – сім’я,

Бо дитина од матері й батька,

Які завинили,

Теж відповідала за ту провину.

Це той самий ворог:

Таке саме виросте

Й буде те саме вчиняти,

Тоді так вважалося…

Зараз трохи не так –

Ніхто нікому не винен,

Навіть у сім’ї, не те що в країні.

Кожен сам за себе,

Сам собі отаман-брат-сват і бог.

І ніяк не можуть ладу дати тій свободі,

За яку кобзар — Григорія син Тарас

Співа нам з товстезної книги.

Та хто там її читав уважно

Чи взагалі до рук брав?

Довіку й однині

Лежати кобзарям на полицях,

Читають їх – одиниці…

А що гайдамаки?

Читать далее Поема «Зомбі-гайдамаки» Роман Мтт

Фантастичне оповідання «Фантазери»: друга глава

Я народився та зростав у сім’ї маклера, який грав на віртуальній біржі – торгував постійно зростаючими в ціні акціями опріснювальних заводів. Мій батько мав добру вдачу – наша сім’я належала до того прошарку населення планети, яка дихала очищеним повітрям, пила природну опріснювальну воду, замість тої рідини, що текла з кранів в закритій гідросистемі. Моя мати могла собі дозволити взагалі не користуватися віртуальним світом і мені забороняла це робити. Освіту я отримав у спеціалізованій школі для «віртуалофобів». Навчання там коштувало чималих грошей, тому бажаючих вчитися без допомоги комп’ютерів було вкрай мало. Імовірно, саме завдячуючи матері, я не втратив здатність самостійно мислити і мав досить розвинену уяву. Читать далее Фантастичне оповідання «Фантазери»: друга глава

Уривок з оповідання «Фантазери» (Руслан Бєдов)

Розкажу про світ, у якому живу. Приблизно триста років тому технології віртуальної та, так званої, доповненої реальності справляли на людську свідомість надто негативний вплив. На фундаментальному рівні спостерігалася масова інтелектуальна і культурна деградація, що призвела до загрози зникнення людської цивілізації.

Незважаючи на фантастичні можливості технологій, які дозволяли майже усе життя прожити в бажаному віртуальному середовищі, люди все одно почувалися незадоволеними. Які б гострі почуття не викликав той чи інший геймплей, цього завжди виявлялося замало. З часом те відчуття внутрішнього незадоволення призводило до депресій і масових самогубств. Цілі покоління, розчарувавшись в ідеології ери віртуального світу, губили сенс буття і покидали його у розпачі.

Читать далее Уривок з оповідання «Фантазери» (Руслан Бєдов)

Отрывок из романа «Путь сокола» Владимир Лиховид

Молот ударил по раскаленной полосе металла, искры сыпанули веером на прожженный фартук дяди Власа.

-Ну, легче, Андрюха, оттягивай его… — проворчал кузнец, ловко обрабатывая заготовку.

Андрей взмахнул молотком еще раз, стараясь бить аккуратно, с растягом, как учил его старый мастер.

В кузне было душно. Горн пашил жаром, угли разлетались от дуновения мехов по глиняному полу и, остывая, чадили сизым дымом. Молотобоец поднимал и опускал молот, дыша мерно, в такт ударам. Его голый торс покрывали бисеринки пота. Длинные волосы, перетянутые кожанным ремешком, свисали влажными прядями на плечи, и пот с них тоже лил ручьем. Удары сыпались на наковальню один за другим. Мощные руки парня опускали и поднили молот без устали…

-Хорош, Андрей! — наконец, скомандовал кузнец. Схватив клещами горячи топор, он опустил его в бочонок с водой. С шипением рвануло вверх облако пара, в одно мгновение заполонив мастеркую. — Туши, сынок горн, наводи порядок, ну, ты знаешь. Завтра отдыхаем — божий день! — покашливая от дыма, Влас вышел наружу. Читать далее Отрывок из романа «Путь сокола» Владимир Лиховид

Аннотация к фантастической повести «Хранитель бездны»

Кто-то, в одном из потоков времени, дабы предотвратить гибель Земли и населяющих ее аборигенов (речь шла не только о людях) создал кольцо событий, призванное блокировать возможность захвата Бездны цивилизацией ящеров (или драков).

Бездна представляет собой некий энергетический портал, находящийся на планете. Его природа до сих пор не изучена. И познать ее пока не представляется возможным. Единственное применение этому явлению — использование выделяемой энергии для своих нужд и войны. Именно из-за Бездны (явления уникального даже в масштабах Галактики) многие тысячелетия идет борьба то угасая, то возобновляясь снова. Бездна — причина того, что аннаки, борейцы и другие  расы облюбовали этот непримечательный голубой шарик в космическом захолустье.

Некто, живущий на какой-то временной магистрали, и познавший в полной мере секрет Бездны (так во всяком случае гласят древние легенды) создал ключ — человека, способного управлять порталом и познавать его, брать из него энергию для своих целей. Этот человек — основа замкнутого кольца событий, которое не первое тысячелетие пытаются разорвать жители и колонизаторы Земли и далекой планетной системы в созвездии Лиры, где обитает могущественная раса драков. Тот, кто первый овладеет силой, заключенной в Бездне, нарушит хрупкое равновесие сил и начертает свою историю…

А пока хрупкое человеческое существо, наделенное невообразимыми возможностями, продолжает хранить свою тайну, из раза в раз заключая неведомую силу в узы забвения вопреки ожиданиям многих. И чья-то непреклонная воля снова и снова запускает цепочку событий, словно старую заигранную пластинку, в надежде перехитрить рожденную однажды неведомым гением непреклонную Судьбу…