Рубрика: ЛІТЕРАТУРНА МАЙСТЕРНЯ

Публикуем отрывки из произведений наших авторов. Размер текста не должен превышать 3000 знаков

Літературна критика 2017

Я відкриваю вордівський файл. Мені треба написати рецензію.

Один поважний викладач одного популярного серед могилянців-бакалаврів (що характерно – не лише філологів) вибіркового курсу любив говорити: автор, який думає, що він пише «ні для кого» чи «ні для кого конкретного», нескінченно обманює сам себе. Пізніше вже на своїх високочолих філологічних курсах, куди зась простим смертним (спойлер: не зась, але вони туди вкрай рідко записуються), ми читали й сперечалися на семінарах, сиплючи цитатами й аргументами, про концепції «Зразкового Читача» Еко, про структури «імпліцитного читача» Ізера, про рецептивну естетику й горизонт очікувань, про Бахтіна й діалогізм. І добре воно було, й цікаво віднаходити й відчитувати ці моделі явних і прихованих адресатів у творах, які ми читали на n+1 курсів літератури.

З усіма цими теоріями й безліччю інших, казали нам наші високочолі викладачі, мусить бути обізнаний і добрий письменник. Особливо сучасний. Він мусить уявляти собі, для кого він пише, мусить свідомо й розумно вибудовувати інтерпретативні структури в своєму тексті. Мусить, – і оглядали таким критичним оком нашу аудиторію. Дехто навіть говорили після цього: мені приємно думати, що тут серед вас сидять зараз майбутні українські письменники. Майже ніхто, втім, не додавав: і майбутні літературні критики. Бо, власне, чи потрібна критика там, де на пальцях можна перерахувати добрих сучасних письменників? Отож-бо.

Існує (ще й досі, ага) стереотип, що літературний критик – то такий собі Сальєрі. Заздрісний, озлоблений, дріб’язковенький такий. Ніби й теорій поначитувався, ніби й знає все і більше про те, як написати добре оповідання, роман чи хоч і вінок сонетів – а от не пише, а тільки читає й докопується до Моцартів, які змогли. Все йому не догодиш, все йому щось не так і не подобається. Все він… критикує. Адже ж «критикувати» – це «говорити щось погане»? То замість критикувати, візьми й досягни. Напиши і видай, а не просто критикуй. Це не твір поганий, не письменник і не література погана – це ти невдаха. Хочеш писати сам, а не пишеш. Тільки й вмієш, що критикувати.

Деякі з наших високочолих викладачів цілком собі на повному серйозі транслювали цей стереотип в аудиторіях. Може, й досі транслюють, бо, може, й досі в це вірять. Попри те, що частина їхніх студентів, у яких їм так хотілося бачити письменників, узяла та й поставала критиками. І критикує – часом літератури, які точно є (британську, американську, французьку, вписати потрібне), часом рідну українську, яка ще невідомо, чи є. Але критикує. А не пише. Поняття «писати» й «критикувати», на диво, теж чомусь звикло сприймаються в нашій культурі – як академічно-аудиторній, так і фейсбучно-загально-локальній – як антоніми. Причому перше з цих понять сприймається й оцінюється явно більш позитивно, аніж друге.

Ну добре, якщо критик «критикує», а не «пише», то стосовно літературної критики мали б діяти якісь інші правила. Про них нам теж трошки розповідали на наших парах, звісно. Казали, що критика, як і журналістика, має бути насамперед реакцією на найсвіжіші книжки й на останні події в літературному світі. Казали, що вона, як і літературознавство, має оперувати методологією (бути розумна), але, як блог чи колонку (тоді вже знали такі слова), її має бути легко й приємно читати. Але от хто її читає – письменники, інші критики, високочолі викладачі, студенти філологічних факультетів, чи хто? – нам не сказали. І правильно зробили.

2017 рік. Із «фахових журналів» (коли ми закінчували навіть магістерку, стосовно критики ще оперували такими термінами), найчастіше паперових, які треба було передплачувати, а для цього треба було піти на пошту – ну ви зрозуміли, довгий і марудний процес – літературна критика остаточно й безповоротно перебралася в онлайн. «Тоді» онлайн вона була лише на ЛітАкценті – принаймні для високочолих філологів; тепер вона онлайн скрізь. На онлайн-платформах, журналах чи просто сайтах, що позиціонують себе як присвячені літературній критиці й будь-чому іншому, у відкритих і закритих постах на сторінках у Facebook, Instagram, Twitter – де ще? З’явилося безліч нових видів і жанрів критики – їх колись опишуть теоретики літератури (або не опишуть). Проте чи не найважливіше – все ж те, що визначити, «для кого» вона, стало вкрай легко. І так, це дуже мало має до діла з методологією й авторським стилем критика.

Ні, вона не для письменника, на книжку якого написана – бо це в кращому разі +1 перегляд і невеликий срач у коментарях. Не для всіх інших письменників, бо вони пишуть, у них немає часу читати критику навіть якби вони всі читали рецензії бодай тільки на свої твори, їх теж занадто мало. Не для студентів-філологів. Не для інших критиків. Не для дипломованих літературознавців, не для кандидатів філологічних наук, не для PhD з літературних дисциплін. Бо якщо навіть усі вищеперераховані категорії систематично читали б усі підряд рецензії й огляди, в 2017 році це аж ніяк не гарантія їхнього успіху. А от коли рецензію читають студенти-правники, кандидати біологічних наук, а ще краще колишні однокласники й колишні колишніх однокласників автора/-ки, які потім постять цитати з рецензії у себе в Instagram під гарним фото з книгою – отоді це успіх.

Колеги-філологи радо відчитають всі алюзії, розгадають метафори, зацінять методологію й широту контексту, похвалять авторський стиль (якщо він є) – і це завжди приємно. Проте sorry, guys: Зразковий Читач рецензії в 2017 році – це людина без філологічної освіти. Людина-професіонал із будь-якої іншої сфери, крім філології чи й зовсім непрофесіонал, невизначеного віку, добре б, якби ще й невизначеної статі, але неодмінно власник/-ця акаунта в Facebook, Instagram чи Twitter. Чи краще всіх трьох. Людина, перед якою варто виглядати розумним (бо інакше вона тобі не повірить), але не занадто (бо вона роздратується й не дочитає до кінця твою офігенну рецензію).

Оці всі свої метафори, методології й локальні жартики (надто їх) краще приберегти для посиденьок за пивом із письменниками, критиками, однокурсниками й культурними менеджерами (так, із цими двома, з ким шановний критик кожного разу ходить на пиво). А Зразковим Читачам рецензій нашого часу треба що? Правильно, інформпривід. Чи радше контент-привід. Привід для репосту. Привід для цитати. Привід для фото з книжкою. Привід для відгуку на книжку – якщо прочитана рецензія таки спонукає її/його прочитати цю книжку. Чи бодай розділ із книжки. Чи бодай піврозділу.

Уявляти з себе Ортегу-і-Гассета й просвітителя мас легше (і приємніше, гвахаха), аніж намагатися влізти в шкуру Майка Йогансена і наочно й зрозуміло показати, як воно тут у нас все влаштовано, але можна спробувати. Так, лайки, репости й перегляди – то капітал навкололітературних онлайн-ресурсів. Так само, як і будь-яких інших онлайн-ресурсів. Дух часу, ну ви зрозуміли. Проте мета критики все ж трошки більш далекоглядна, аніж лайк і репост.

Мабуть, кожному критикові (який, як ми пам’ятаємо, просто письменник-невдаха) іноді хочеться побути Моцартом і потішитися з того, що його впізнають на вулицях, на події за його участю приходять «на ім’я», а його матеріали незмінно в топах за кількістю переглядів. Проте в одному наші високочолі могилянські викладачі точно були праві: слава критика – річ украй хистка. А от те, що рецензію таки прочитають, а після неї, можливо, навіть куплять і прочитають книжку, може докластися до значно вагоміших процесів. До розвитку українського книговидавництва, наприклад. До популяризації читання. До попиту на літературну критику. До вищих гонорарів…

Я прокидаюсь і підіймаю голову з клавіатури. Все ж треба намагатися спати трошки більше, ніж 4 години на добу. Намагаючись не думати про відбитки клавіш на своєму лобі (а вони там точно є), дивлюся у відкритий вордівський файл. Ctrl+A. І потім Backspace. Все-таки «пкуіолпоаьвдльмджвбмж» – не найкращий початок гарної рецензії. Хоча це цілком щиро. А, може, навіть проканало б як фішка авторського стилю.

Джерело: ЛітАкцент

«Характерники» (Степан Соболь і мамуни)

-Як мені допоможе щур? — не приховуючи сумніву, спитав Степан, пристібаючи ножни з шаблею до широкого шкіряного поясу.

-Йому відома дорога до Відьминої Стежки, — відповів Володар Дикого Степу, пестячи свого улюбленця, — а все, що знає він, будеш знати й ти.

-Он як… — тільки буркнув козак.

-Бережись і слухай свого провідника уважно, — зробив останню настанову польовий дух, — світ мертвих не менш небезпечний, ніж світ живих.

-Може, підкажеш, чого саме стерегтися? — спитав Степан, скочивши на коня, — бо не певен я, що зрозумію цього…поводиря.

Володар на мить замислився і відповів:

-Мамунів стережись. Останнім часом вони полюбляють полювати в наших місцях…

 

-Про Відьмину Стежку я колись чув від Орисі, вона багато про це розповідала. А от хто такі ті мамуни, твій хазяїн так і не сказав. Може, ти знаєш, га?  

Перший раз за багато годин подорожі Соболь звернувся до щура, але той, вцепившись тоненькими лапами в сорочку, не звернув на характерника уваги, витріщаючись у  пітьму та жалісно попискуючи. Якби не той писк та звук власного дихання, Степан опинився б у повній тиші, яка мала чорнильний колір холодної й мертвої темряви. Навіть тупіту копит по сухій степовій траві чомусь не було чутно. Згодом, серед низького хмарного неба з’явилася жовта місячна скиба, від якої  трохи стало світліше і на душі легше, захотілося з кимось поговорити.

Козак розчаровано похитав головою:

-Е, братику так справи не буде, Польовик обіцяв, що твої знання про цей світ стануть моїми, а ти пищиш щось незрозуміле. До речі, коли тут ранок? Мені здається, ми вже добу їдемо, а навколо тільки ніч…

Раптом щур запищав настільки пронизливо, що у Степана заклало вухо, та одразу ж кудись зник. Соболь помітив, що навколо  сгущується туман. Кінь став, немов його стриножили, не піддаючись ні на які вмовляння.

Несподівано, зовсім поряд, відразу декілька жіночих голосів затягнули якусь страшенно тужливу пісню. Туманна імла засвітилася блідим світлом, і з неї одна за одною почали виникати стрункі тіні.

Степан не боявся. Він повільно й глибоко вдихав ту сизу густу поволоку, але разом з нею в його тіло просочувалося млосна та липка, як мокра глина, туга. Наче він бачив у тому тумані щось, чого потребував найбільше в житті, але воно лишалося  недосяжним.

То було доволі дивно для суворого сорокарічного козака: хотілося одночасно плакати і сміятися. Може, дійсно просто зараз кинути впертого коня, забути про Відьмину Стежку, про заблукалу під склепіннями смерті Орисю, й пирнути в цей осяяний мінливим сяйвом серпанок?.

Миті одна за одною, повільно спадали у Степанову свідомість, як густий дикий мед у пусту діжку, наповнюючи її солодким до нудотності онімінням. Вузловаті пальці  відпустили руківʼя шаблі, і козак жадібно потягнувся к тим тіням, наче зголоднілий жебрак простягаючи руки до крокуючого повз нього пана.

Зненацька очі засліпила блискавка, і на коротку мить характерник побачив перед собою щура. Той стояв на двох задніх лапах і пронизливо пищав. Коли видіння зникло, Степан прокинувся, наче звільнившись від полону, і знову схопився за зброю: гостре відчуття небезпеки опікало нутро і спонукало до битви. Тіні навколо перетворилися на вродливих темноволосих жінок у коротких до колін чорних сорочках. Кожна тримала величезне біле перо невідомої птиці немов зброю.

Соболь ніколи в житті не бився з жінкою, і така перспектива його дещо збентежила. Інстинктивно він встиг наполовину витягти шаблю з ножен, але щось гостре та гаряче торкнулося до його шиї.

-Напевно за своє земне життя ти вбив нескінченну кількість ворогів, та зараз не твій час, — позаду промуркотів вкрадливий жіночий голос . Козак остовпів і випустив клинок — без всякого сумніву це була Орися.

Соболь знову почав грузнути у болоті липкої туги, але чергове блискавичне видіння голохвостого звіра вирвало його з чіпких обіймів сатанинських чар. Орися чекала на тому боці Відьминої Стежки, і щоб з нею зустрітися, треба вижити. Степан почувався роздратованим: якось дивно влаштовано світ — навіть після смерті втомлений козак повинен виживати. А як же рай і смачні книші на деревах?

-Ти запитував у Польовика-дивака, хто ми такі, — пролунало десь за спиною, — ми мамуни, мисливиці за людськими душами…

Тієї ж миті жінки-воїни зникли, а густий туман перетворився в смерч, легко підхопивши Соболя  з коня. Якась дика люта сила крутила, рвала тіло на шматки. Шалений вітер гнав пил з такою швидкістю, що кожна його частка, стикаючись зі шкірою, викликала гострий біль, немов то були дикі бджоли. Степан кричав від болю аж поки нарешті не провалився в бездонне провалля непритомності. Але то, як здалося, була лише коротка мить. Прийшовши до тями, він знову відчув біль у всьому тілі, наче його кістки, суглоби й мʼязи у єдиний згусток чистого страждання. Таких катувань навіть татари не знали.

Характерник підняв спухлі повіки і побачив перед собою молоду дівчину в чорному й довгому убранні, розкішне волосся було дбайливо зібране на потилиці у хвіст. В руці вона тримала схоже на гусяче перо, мʼяким кінчиком якого водила по Степановому обличчю. У величезних темних очах читалося цікавість і навіть здивування.

-Чого витріщаєшся, краще води принеси… — одними губами мовив Степан.

Дівчина відразу ж кудись побігла, вигукуючи щось незрозумілою мовою. Соболь  озирнувся. Він сидів посеред оточеного островерхими шатрами майдану, привʼзаний до стовбура величезного розлогого дуба. Чорне небо на чолі з місячною скибою продовжували пильнувати вічну ніч над Степом. На майдані, на невеликій відстані один від одного, стояли запалені каганці, утворюючі собою чудернацький визирунок. Здавалося, що хтось, познімав з траурного небесного бархату, щоб з них створити прикрасу для цього місця.

Десь здалеку знову почав лунати знайомий спів десятка жіночих голосів. Він ставав гучнішим і наближався. Минуло декілька довгих хвилин перед тим, як ступаючи поміж каганців, немов крокуючи Чумацьким Шляхом, на майдан вийшли жінки в коротких чорних сорочках, несучи на плечах велику жіночу  статую з розпростертими позаду крилами та короною на голові. Жінка мала доволі войовничий вигляд, тримаючи в обох руках тонкі та довгі пірʼїни. Вона з люттю дивилася на ворога з розкритими, певно, в бойовому кличі вустами..

Статую обережно поставили навпроти дуба, де сидів Степан. Козакові здалося, що це дивне камʼяне створіння от-от оживе і накинеться на нього.

Знову зʼявилася знайома дівчина і піднесла до нього потрісканих губ келих крижаної води.

-Я жриця Мамуни, нашої покровительки, — мовила незнайомка, спостерігаючи, як характерник жадібно ковтає довгоочікувану рідину, — зі світу живих до Дикого Степу потрапляє не так багато справжніх воїнів. Більшість з них забирає собі на службу Дух-Польовик. Тому для нас велика удача схопити когось, схожого на тебе. Ти зробив велику помилку, коли не схотів лишитися з Польовиком-диваком.

-Чому ти так вважаєш? — спокійно спитав Степан, розглядаючи вродливу жрицю.

-Ми принесемо тебе в Дар нашій заступниці Мамуні, — дівчина з жалем подивилася на козака, — мені б не хотілося, щоб такий воїн пішов у небуття, тому я буду молитися покровительці, щоб вона лишила твою душу тобі.

-Чому така прихильність?

Жриця озирнулася — на майдані не лишилося нікого, окрім статуї, але дівчина впритул наблизила власне обличчя до Степанового і зашепотіла:

-Зазвичай душа померлої людини схожа на муху, оплутану павутинням. Лишається тільки висмоктати з неї життя, як це робить павук. Але ти палаєш дивним вогнем. Любов, що в тобі колись поселилася, зуміла пережити смерть тіла. Хоча я служниця Мамуни від народження, але такого ще не бачила. Нехай покровителька явить свою волю! — останні слова жриця виголосила для когось невидимого, хто причаївся неподалік. Потім вона пішла.

— То ж як ти збираєшся приносити мене в жертву цій камʼяній бабі?

-Мамуна вбиватиме тебе так, як ти вбивав інших, — не обертаючись відповіла дівчина, — тільки полюбляє розтягувати задоволення…

Соболь лишився у мовчазній компанії мерехтливих каганців. У розлогій кроні дуба ще співав поховальний псалом вічно нічний вітер.

“Що ж — подумав козак, — за характерництво доводиться платити, навіть після смерті” Йому здавалося дивним, що у світі мертвих також можна відчувати втому та невгамовну жагу до життя.

Спливали хвилини. Степанів погляд постійно натикався на обличчі місцевої богині. ЇЇ скамʼянілі очі теж були зосереджені на ньому, знову огортаючи свідомість чарами, і він продовжував дивитися на неї наче зачарований. Йому здавалося, що риси обличчя Мамуни почали змінюватися і ставали добре йому знайомими. І чим пильніше Соболь вдивлявся, тим яскравіше поставав перед ним образ Орисі. Але Степан ніколи не бачив кохану настільки розлюченою і войовничою. Щось було в ній невимовно чуже і темне, що можна тільки відчути, але не пояснити. Воно лякало і одночасно притягувало до себе. Коли камʼяні очі Мамуни-Орисі стали живими, пірʼїни перетворилися на розпечені до червоного гострі леза, Степан несподівано почув щурячий писк. Характерник не встиг оговтатися від марення, як виявив, що його запʼсття вільні, а в долонях лишилися залишки перегризеної мотузки. Щур вже стояв у Степанових ніг на задніх лапах і призивно пищав.

-Як же ти, друже, вчасно зʼявився, — радісно мовив Степан, піднімаючись на онімілі ноги, — ти правий, тікаємо, бо ці навіженні баби до добра не доведуть…

Щось пронизливо просвистіло біля скроні і вдарилося в кору старого дуба. То була коротка пірʼїна жриці, яке перетворилося на розпечене бойове лезо. Його володарка стояла неподалік, похмуро роздивляючись втікачів.

-Ще ніхто не рятувався від чарів покровительки Мамунів, — глухо мовила вона. Її очі погрозливо виблискували, немов два чорні кристали, — зараз сюди прийдуть мої сестри та примусять тебе підкоритися долі.

-Чекай! — примирливо вигукнув Степан, — чи не молилася ти великій Мамуні, щоб вона лишила мою душу мені? Може, покровителька почула те прохання?

Жриця мовчала. Її зброя з шипінням вислизнула з дерева і наблизилася до горла характерника, опікаючи шкіру жаром розпеченого металу.

-Невже ти підеш проти волі своєї заступниці? — Степан намагався говорити спокійно і вкрадливо.

-Тікай, якщо зможеш, — нарешті мовила дівчина, — але я покличу на допомогу.

Першим на слова жриці відреагував щур, Соболь кинувся за ним.

 

Таланту недостатньо. Спробуйте deadline!

“Раніше я вважав, щоб написати роман потрібні наступні речі: багато кави, сюжет, герой, час та місце дійства. Насправді, потрібна лише секретна зброя — deadline!”, вважає засновник марафона Кріс Бейті. Ось його поради щодо національного місячника написання роману:

1. Дозвольте собі “розмаїття недосконалостей”. Справа в тому, що з роками дорослі люди багато печуться про свою компетентність та бояться виглядати нерозумно. Повірте, це розкіш і великий подарунок собі — бути недосконалим.

2. Щоб знайти час на письменництво, цілий тиждень записуйте все, що робите протягом дня. Наприкінці підкресліть червоним олівцем те, без чого не можна обійтись; синім — важливе, але від чого можна відмовитись на місяць; жовтим те, без чого з легкістю можна обійтись, наприклад, телевізор, ігри або соціальні мережі. Тепер ви знаєте, де взяти час 😉

3. Зробіть два переліка. В першому напишіть, що ви любите в романах (і не тільки). В другому — що викликає нудьгу. Тепер ви знаєте про що писати, а про що — ні. До речі, подібними переліками користувався і Рей Бредбері.

4. Оберіть персонажа та запишіть наступні речі: рік, стать, кого любить, де живе, хобі, цінності та принципи і невеличку передісторію. Тепер ви знаєте, про кого будете писати. Сюжет прийде сам.

Джерело: Клуб Анонімних Авторів

уривок з повісті «Характерники» Руслан Бєдов

…він знову стоїть серед тої хати з вбитою відьмою і щось шукає у великій скрині. Раптом серед мотлоху в очі впав золотий хрестик на скривавленій мотузці. Молодий Соболь відразу впізнав його. То був натільний хрестик Степана, з яким брат ніколи не розлучався. Потьмянілий від часу метал якось зловісно виблискував у мерехтливому світлі свічок. Яким чином ця річ опинилася у відьміній скрині? Невже ворожка вкрала його у Степана, а разом з ним і його душу?

Петро відчув чиюсь присутність, від якої холод огорнув все тіло. Хотілося озирнутися, але шия перетворилася на дубову колоду. Козак затис в долоні братів хрест та рішуче піджав пересохлі губи. Зібравши залишки волі в кулак, повернувся. Відьма з розпатланим сивим волоссям сиділа в труні і дивилася на нього. Але здавалося, що її погляд проходив скрізь характерника, нишпорячи десь у вічній пітьмі за вікном.

-Де Степан, брат твій? — Петро в заципенінні спострігав, як рухаються бліді вуста мертвої жінки. Кожен їх рух здавався таким повільним, немов поки вона говорила, поряд минала одна вічність за іншою. Але Петро намагався не піддаваться тим бісовим чарам:

-Те саме хотів в тебе спитати — сказав він, щосили стискаючи Степанів хрест. Метал впивався в шкіру і біль від того допомагала не втратити голову, — ти ж сама занапастила його душу своїми бісівськими витівками. Тепер намагаєшся затягнути її до пекла?

-Ми розминулися з ним у темних хащах  потойбіччя, — мовила відьма. Голос її дивно бринів відлунням у пустій хаті, наповнюючи просякнуте ладаном повітря безмежним смутком, від якого Петрові стало важко дихати, — тепер ми блукаємо у пошуках одне одного і не матимемо спокою, поки не знайдемо, бо наші души повʼязані в одне ціле.

-І що ти хочеш від мене? — спитав Петро.

В худій долоні відьми невідомо звідки зʼявився сувій. Вона простягнула його козакові.

-Це вісточка від мене для Степана. Зустрінеш його передай.

-Вважаєш, мара бісівська, я буду виконувати твої забаганки? — крізь зуби мовив Соболь.

— Зроби це! — гримнуло у відповідь. Обличчя відьми наблизилося до Петрового впритул, і характерник відчув, що падає у чорну безодню її мертвих очей

Дев’ять кіл пекла, або як бути письменником

автор: Іванка Урда

Кожен письменник повинен любити подорожувати. Це обов’язкова умова, тому що в Україні автор мусить вміти сам себе презентувати, в Європі ж цим займається літагент, але не будемо про сумне.

Після видання книги слава не приходить, за тобою не бігають натовпи фанатів та фанаток, а тим пак видавці. Ти не прокидаєшся відомим. Ти можеш бути забитим інтровертом, але твоя книга вимагатиме тебе полюбити публіку.

Поки ти проходиш пекло всіх правок, редакцій, скорочень і уточнень, далі тебе чекає пекло презентацій з перервою в декілька днів, а то й годин, в ліпшому випадку між містами.

На перший погляд тільки здається, що це легко, адже автор мусить знати свій твір, отже знає як його презентувати. Не тут то було! Навіть якщо говориш тільки ти, публічний виступ виснажує. Ти мусиш знати, що ти будеш говорити, ти мусиш думати над кожним своїм словом. Найважче – ти мусиш концентрувати увагу публіки на собі під час всієї презентації.

Для того, щоб бути письменником треба не те, що любити подорожувати, треба це обожнювати. Проте разом з тим треба любити і сидіти вдома, коли ти зариваєшся в книжки і мусиш сидіти за історією, яка з’являється з під твого пера, з під твоєї ручки, під біганням твоїх пальців по клавіатурі. В якісь моменти твої герої вказуватимуть тобі дорогу, але так буде не завжди. В якийсь момент, вони зупиняться, подивляться на тебе і скажуть: «Ну що, мамцю/батечку, що ти зробиш далі?»

Вони, так само як і ти колись в своєму житті, стоятимуть на роздоріжжі і думатимуть куди їм піти. Тоді ти неумисно даруватимеш їм своє життя, переноситимеш себе в історію.

З одного боку література, твоя книга – це не страждання, але більшість з нас кричали і волали в своїх книгах, просто неопублікованих творах. Ти, певно, показуєш не все, що пишеш, відфільтровуючи шлак і занадто відверті речі, в яких люди справді впізнали б тебе.

Отож, коли ти вирішиш написати книгу, до моменту, коли ти зможеш донести свою думку до людей, ти муситимеш пройти свої дев’ять кіл пекла.

Коло перше: Текст

Спочатку ти маєш сконцентрувати в собі те, що змушує тебе писати. Простіше кажучи, змусити себе писати (хоча, напевно, до поезії це правило важко застосувати).

Навіть, якщо ти сидиш і лупаєш на той пустий аркуш своїми баньками, рано чи пізно ти вродиш слово, за словом речення ну і далі по тексту.

Потім ти маєш ознайомитись зі своїми потенційними «конкурентами», щоб бува випадково нічого не сплагіатити. Насправді, це все не так вже й легко, як може здатись на перший погляд.

Друге коло: Фідбек

Тут тебе очікує дві стадії.

Першими жертвами твоїх чудових творів стають близькі люди. Знай, поки ти не видаси книгу, вони тебе будуть ненавидіти, адже не всім їм насправді цікаво, але з ввічливості відмовити тобі вони не зможуть. Далі друзі, от тут, якщо в тебе правильне оточення, ти можеш знайти людей, які з нетерпінням чекатимуть книгу, або тому що ти вже задовбав мусолити цю тему, або їм справді подобається, проте не всім так щастить.

Другим етапом буде, після вихваляння перед близькими та знайомими, ти набираєшся сміливості прочитати свій твір перед незнайомцями. Ти починаєш ходити на літературники для молодих і недосвідченних. Набираєшся ще трохи сміливості, ну це тільки якщо ти пишеш гарно і отримуєш позитивні відгуки, в такому разі ти переходиш до третього кола.

Третє коло: Літконкурс або фідбек від професіонала.

Особливо хороші конкурси ті, в яких судді пояснюють чому ти не пройшов далі, аніж відбірковий тур. Бо якщо ти не пройшов навіть того, ти все одно повертаєшся на початок.

Отож, уявімо, що ти вже декілька разів програв, та не здався і вдосконалився до того, щоб перемогти.  Окей, чудово, але після конкурсу нічого не стається і ти переходиш до наступного кола.

Четверте коло:  Пошук видавництва

Тут ти подумки повертаєшся на перше коло, згадуєш всіх своїх «конкурентів» і приблизно маєш уявлення де вони видаються, разом з тим ти дивишся яке видавництво працює з молодими письменниками. І тут починається. Тобі будуть відмовляти і це нормально, бо не кожному видавництву ти потрібен. Коли ти в якийсь момент комусь сподобаєшся і тебе запросять до співпраці – ти потрапиш до наступного кола.

П’яте коло: Узгодження тексту, правки

Ти справді будеш повинен дещо прислухатись до редакторів, щось викинути, щось переписати, тобі здаватиметься, що твій твір геніальний. Він справді може бути таким. Ти можеш воювати навіть за пунктуацію і орфографію, не тільки за сюжет. Коли все буде узгоджено, книга пройде верстку, ти потрапляєш на інший рівень.

Шосте коло: Презентації

Якщо видавав книгу за свій кошт, отримав ти свої екземпляри, і от лежать вони в тебе на балконі чи в комірці, і що далі? Ну або за кошт видавництва, лежать вони собі тоді мирно на складі, а як навіть видавництво має налагоджену роботу з книгарнями, от ти сам як часто купуєш книги невідомо кого?

Отож, дійшло діло до організації, а у висновку і самої презентації. Якщо маєш гарного друга-модератора, то можна потягнути його з собою в тур, як то кажуть вдвох веселіше, головне не спитись. Ну ти ж розумієш говоріння на публіку стрес. А стрес як знімати? Правильно, в товаристві друга, десь в кнайпі, за чарочкою чогось міцніше, аніж чай.

Відбув ти тур і потрапляєш до наступного кола пекла.

Сьоме коло: Фанати і фанатки

Якось у нас так повелося, що навіть якщо ти й видав безтолкову книгу в тебе буде свій фан-клуб. Це добре з одного боку, бо вони купують твої книги, а з іншого – вони будуть слідкувати за тобою усюди, за кожним твоїм кроком, млітимуть при зустрічі з тобою. І цю любов щирою не назвеш, бо фанатизм, то як кажуть, що занадто, то не здраво.

Восьме коло: Критика

Разом з твоєю відомістю, ба навіть у вузьких колах, як з’явились ті, хто тебе любить, так знайдуться люди, яким ти не подобаєшся. Зрештою, ти не долар, аби всім подобатись. Найчастіша причина – заздрість. Спочатку ти довго думатимеш, чому так, адже ти ніц такого не зробив і президент не кличе тебе на обід, та і звання «письменника» не дає ніяких привілеїв, окрім як ти стаєш трішечки більше задоволений життям, бо нарешті виговорився.

Дев’яте коло: Вільний час

Наостанок, якщо ти гарно пишеш, пройшов через всі кола письменницького пекла, від деяких можна навіть отримати задоволення, але не думаю, що ти б зміг в якомусь з них знаходитись вічно, хоча є й ті, які постійно є.

Ти зумів гарно себе подати. Ти потрапляєш до дев’ятого кола: забудь про вільний час. Адже, якщо ти хороший автор, тебе багато куди кликатимуть і доведеться багато брати участь в різних фестивалях і заходах. Окрім того на одній книзі рідко все закінчується.

Ти повертаєшся на перше коло і починаєш все спочатку, вже з новою історією, новою книгою і досить часто ти варишся в тому до скону життя.

24-25.12.2015

Львів

VIII Літня літературна школа в Карпатах

7-12 серпня в Карпатах відбудеться найбільша неформальна літературна подія літа – VIII Літня літературна школаВідомі письменники поділяться літературним досвідом і практичним інструментарієм письма. У програмі – 6 днів насиченого відпочинку в горах, інтенсивного навчання та неформальне спілкування з письменниками і однодумцями.

Обов’язкова попередня реєстрація учасників.

Лектори – відомі та професійні письменники, видавці, літературознавці та критики:

Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Олександр Бойченко, Галина Крук, Ростислав Семків, Євгеній Стасіневич, Стаська Падалка, Оксана Пендерецька та ін.

Літшкола – це 6 днів цікавого і корисного відпочинку та навчання в Карпатах, неформальне спілкування з письменниками і однодумцями, незабутні враження і нові знайомства.

У програмі:

  • 20 годин лекцій та майстер-класів;
  • 30 годин практичних занять (creative writing), аналіз і обговорення текстів учасників;
  • літературні читання, веселі вечірки та барбекю паті;
  • походи в гори, ранкова йога та літературні ігри;
  • творча психотерапія, маса вправ для роботи над письмом;
  • 6 днів неформального спілкування нон-стоп з лекторами і учасниками.

Лектори розкажуть про:

  • як написати потрібний текст (загальні принципи, що працюють у будь-якому тексті; сприйняття матеріалу читачем; типові помилки; ознаки тексту; теорія трьох чернеток; як почати писати і не кинути цю справу;);
  • читання як письменницький тренінг (теорія художнього аналізу тексту; критерії якісного тексту; як навчитися читати як письменник, creative reading);
  • сюжет і персонаж (обов’язкові елементи сюжету, особливості конструювання; система світоглядів, мотивацій і конфліктів; робота над головним героєм та іншими типами персонажів; характери і взаємодія персонажів між собою);
  • мова і стиль, критика і редагування тексту (як стати самому для себе редактором; як працювати з мовою та стилістикою; як власного внутрішнього критика перетворити на конструктивного порадника, як уникнути типових помилок авторам-початківцям);
  • співпраця з видавцями (шляхи до видання книжки, просування автора тощо).

 

Як взяти участь?

Щоб стати учасником Літшколи, потрібно заповнити реєстраційну анкету. Кількість місць обмежена. Кожен учасник сплачує організаційний внесок. Вартість – 5500 грн.

У вартість входить:

  • навчальна і розважальна програма;
  • проживання у котеджі;
  • 3-разове харчування;
  • кава-брейки;
  • трансфер з Івано-Франківська і назад;
  • роздаткові матеріали;
  • інтеграційні вечірки.

Як оплатити?

Після реєстрації на Вашу пошту надішлемо лист із деталями щодо участі, детальною програмою тощо. Оплату за участь у Літшколі можна здійснити за допомогою платіжної системи LiqPay.

Дати і місце проведення: 7-12 серпня 2017 року, готельно-відпочинковий комплекс «Ворохта-МІМ» (с. Ворохта, Івано-Франківська обл.)

Контактна особа: Анастасія Денисова (тел.: 095-849-16-33, litosvita.org @ gmail.com)

 

Організатор: LITOSVITA

 

Міфи про літературних критиків

джерело: Читомо

Критики критикують

Те, що слово «критикувати» у побуті має негативний відтінок накладається на сприйняття діяльність критиків. Насправді критики не критикують, вони мислять критично. Тобто аналізують й інтерпретують сучасні тексти. Очевидно, що аналіз включає виявлення неточностей твору, моментів, в яких він програє іншим подібним творам того ж автора чи інших авторів.
Французький філософ Ролан Барт писав, що критик займається «породженням смислів», а критика займає проміжну позицію між наукою й читанням. І з ним важко не погодитись. Read more

Як правильно критикувати прозу.

Джерело: «Клуб анонімних авторів»

Якщо ви друг автора або його родич, то
неминуче опиняєтесь в ситуації, коли потрібно відповісти на питання: «І що ти думаєш про мій текст?»

План дій:

По-перше: Не панікуйте. Ящо автор вас спитав, то скоріш за все він/вона готові до правди.

По-друге: Спочатку розкажіть про те, що вам сподобалось. Тоді переходьте до критики.

Read more

Поради для авторів-початківців від Стівена Кінга

1. Спочатку пишіть для себе, а вже потім думайте про читачів. «Коли ви пишете історію, ви її розповідаєте самому собі. Коли переписуєте, ваше головне завдання – викинути звідти всі елементи, які не є історією».
2. Не використовуйте пасивний стан. «Несміливі письменники люблять пасивні дієслова з тієї ж причини, із якої несміливі коханці люблять пасивних партнерів. Пасивний стан безпечний».
3. Уникайте прислівників. «Прислівники не є вашими друзями».


4. Особливо уникайте прислівників поруч зі словами «він сказав» і «вона сказала».


5. Але не захоплюйтесь досконалою граматикою. «Предметом художньої літератури є не ідеальна граматика, а вміння захопити читача і розказати йому історію».


6. Магія всередині вас. «Я переконаний, що страх – це першопричина більшості поганих текстів».


7. Читайте, читайте, читайте. «Якщо ви не маєте часу читати, ви не маєте часу (чи інструментів) писати».

Read more

Олександр Ірванець «Харків 1938»: «Коли Ірванець казав, що роман буде зрозумілий лише небагатьом — я й гадки не мав, що настільки небагатьом. » Остап Українець

Остап Українець

(за матеріалами Facebook)

Коли Ірванець у своєму інтерв’ю «Читомо» казав, що роман «Харків.1938» буде зрозумілий лише небагатьом — я й гадки не мав, що настільки небагатьом. Бо, знаючи доволі широкий контекст української літератури ХХ століття, я просто не уявляю, для чого це було написано.
Насправді ця рецензія може складатися з єдиного слова. І якщо ви розумієте з якого — це все, що вам потрібно знати про новий роман Олександра Ірванця. Почнімо з того, що про нього було відомо. По-перше, це мав бути стімпанк. Ну, тут присутній один дирижабль. Загалом же розвиток світу нічим не відрізняється від реального розвитку світу 1938 року. Чому стімпанк? Невідомо. Спишемо цю промашку на не дуже вправних журналістів укрправди, які запостили уривок із роману під таким жанровим визначенням. По-друге, антиутопія. Так озаглавив роман сам автор. Антиутопія описує реальність, у якій домінують негативні тенденції розвитку. У певному розумінні світ антиутопії є утопічним для людей, які цей світ населяють (тобто підкоряються системі). Цей роман зображає світ, у якому УНР вистояла у війні та 9 травня 1920 року підписала з Росією перемир’я. Read more