Назарій Вівчарик: ”Часто ці всі жахи і жахастики вчать нас просто бути відповідальними”

З Назарієм Вівчариком ми намагалися поспілкуватися декілька разів, але все якось не виходило. І так протягом цілого року. Нарешті всі зірки зійшлися до купи: читайте про творчість цього автора, його методи роботи і його «соціальну» містику.

 

Частина перша «Письменник»

Як ви почали писати?

У дитинстві вигадав історію про хлопчика, який мав дар допомагати людям долати хвороби, який зумів за допомогою чарів одразу ж вилікувати зламану руку друга. Той рукопис десь згубився. Інші історії виношував в голові і писав вже в студентському віці. Більше для себе. Це був як момент медитації, можливість відволіктися від реальних турбот і пофантазувати, можливість будувати свою реальність і керувати нею. Така собі медитація – це, мабуть, найкраще слово до цих відчуттів.

А загалом, думаю, бажання писати виникло вже згодом після зародження любові до читання. У батьків і дідусів-бабусів була велика бібліотека, і дитяча, й історична, і художня література. Особливо любив про індіанців книги, любив детективи.

Чому ви обрали жахи і містику?

Мої містичні оповідки, які я зібрав у книзі «Те, що серед нас» – це казки для дорослих. Казки з мораллю та смисловим навантаженням. Малим засинав, коли батько додивлявся серіал «Твін Пікс». Він був таємничий, дивний, незбагненний для дитини. У бабусів-дідусів засинав під казки. У школі я вчив фольклор, міфи, і це було цікаво. Багато містичного є в нашому житті. Для чого ми, вертаючись по забуту удома річ, дивимося у дзеркало? Чому боїмося чорної кішки, що перебігла дорогу? Шурхіт в домі можемо сприйняти як присутність домовика. Вже не говоритиму про русалок, летавиць, чортів, упирів. І це міфологія, частина нашого прадавнього світогляду. З назви збірки випливає, що порушені ті проблеми, які є серед нас. Це ніби й містичні оповідання, з детективними, саркастичними елементами, але містика – це поверхня. За основу ж взято реальні події.

Люблю своє оповідання «Коли земля бунтує». Якось дискутував про нього з школярами. Їх реакція була цікава. В оповіданні порушена тема екології. Його можна прочитати в інтернеті, зокрема, публікував журнал «Стос».

Які події відвідали останнім часом чи де збираєтеся?

Дуже сподобався другий книжковий фестиваль у Черкасах. Він не понизив планку, а навіть став більш якісною подією, ніж минулорічний. Радий був бачити на ньому багатьох друзів, знайомих. Особливо порадував мене приїзд до Черкас Галини Пагутяк. Торік вдалося запросити на фестиваль Леоніда Кононовича. Мабуть, якби не фестиваль, то ще б сто років не бачився і не спілкувався з цими потужними українським письменниками.

Вдячний своєму видавництву «Мандрівець», що якраз до фестивалю встигло цьогоріч видати мою збірку «Те, що серед нас».

Вже наприкінці вересня поїду зі своєю попередньо книгою «П’ятеро як один» на міжнародний книжковий фестиваль «Book Space» в Дніпро. Щодо інших презентацій, то планую презентацію збірки в західноукраїнських містах, але то ще узгоджуватиметься з видавництвом.

Що треба людині, на вашу думку щоб бути письменником?

Треба багато читати самому, а не лише писати. Треба мати уяву, але насамперед, мабуть, жити цим, писати не для когось, а для себе. Любити це діло, розуміти, що воно важке, бо таки треба вкладатися душею. Тоді дійсно щось може вийти путнє, що помітять люди. Важливо мати вже якийсь життєвий досвід, багаж знань. Ну і насамперед сприймати критику, слухати інших, писати не про себе гарного, а вслухатися в світ.

Участь у конкурсах і збірках. Розкажіть про свій досвід.

Досвід участі в конкурсах, звісно, цікавий і важливий. Щоб отримати медаль за досягнення в спорті, треба ж перемагати, брати участь в змаганнях. Так і в літературі. Тут мені цікаво було отримати реакцію від більш маститих і досвідчених колег, що входять до журі конкурсів. Те, що мої оповідання входили до збірок, означало для мене, що твори чогось варті, що їх помітили, що треба працювати далі. Коли отримував відмову, а таке було не раз, то не розчаровувався, а просто працював далі, намагався обдумати краще сюжет, переписував і допрацьовував рукопис.

А ще ж важливо, що ці всі конкурси, збірки, – це не лише перемоги, це ще й класна літературна тусовка. Я познайомився з багатьма цікавими людьми, тепер спілкуюся, раджуся, отримую відгуки на свою роботу, поради. Подобається, що люди з різних регіонів України, буває геть різні, але водночас схожі.

І навіть якщо моє оповідання не входить до тієї чи іншої збірки, то я стежу за її виходом, бо ініціатива людей по створенню чогось завжди радує. Творити, надсилати, входити до збірок, піарити потім книгу, поширювати, — це крутий процес.

Частина 2 «Про себе»

Розкажіть трохи про себе…

Народився 19 грудня 1985 року в місті Черкаси, виростав у місті Сміла. Батьки – діти репресованих, педагоги за освітою. Коріння роду – з Західної України. Закінчив Черкаський національний університет імені Б. Хмельницького за спеціальністю «Журналістика», маю ступінь магістра. Також навчався на курсі «Журналістика цифрового майбутнього» (DFJ) при Києво-Могилянській академії.

Навчаючись на першому курсі, почав працювати журналістом. Журналістика була свідомо обраною професією, бо з дитинства спостерігав за роботою батька, який працював у газеті. Мав досвід роботи на телебаченні, у прес-службі міського голови, у всеукраїнському інформагентстві.

2010 року став відповідальним редактором новоствореного інтернет-видання «Прочерк». Сайт є одним із лідерів серед інтернет-видань Черкащини за кількістю відвідувачів.

Моя освіта допомагає мені в роботі, безпосередньо у професії, але щодо мого літературного хобі, то я б це не пов’язував.

Що ви читаєте і дивитися?

Намагаюся читати і літературні нашумілі, а також невідомі загалу новинки.

Зараз чекаю від одного з видавництв відповіді по своєму новому роману. Він писався на одному настрої. У період писання я якраз читав Лі Чайлда, Данила Корецького, Бюссі Мішель, Лінвуд Барклей, звісно ж, Стівена Кінга, а ще нашого (а може й не нашого, а російського) Куркова. Багато чого мене наштовхувало на нові думки.

Люблю дуже дивитися закордонні фільми і серіали, якщо є час. З останнього – переглянув «Аутсайдера» з Джераром Лето. Пригадуються серіали «Гострі картузи» та «Табу» з Томом Харді. Серія норвежських фільмів з тими ж акторами про розслідування задавнених злочинів сподобалася. Там грав Ніколай Лі Кос, данський актор. Чомусь його інколи порівнював зі своїм вигаданим героєм детективом Артуром, оповідання про якого можна знайти в інтернеті («Справи старого Арчі»).

Інформація про ваші подорожі: де були в Україні і світі, які знакові для себе місця відвідували? Можете освітити географію та найцінніші враження: зустрічі, люди, історії, будь що, що залишило слід в пам’яті та душі, вплинуло на творчість?

Банально, але ж факт, що подорожі таки впливають на творчість, бо це нові враження, зустріч з новими людьми, це життєвий досвід, це натхнення в роботі. Я люблю кудись поїхати в мандрівку. Часто поїздки пов’язані з журналістською роботою. Об’їздив нашу Черкащину, бував в багатьох селах, а особливо люблю бувати на святі на честь богатиря Піддубного в селі Красенівка. Там чудова атмосфера. Щодо України, то часто їжджу в Західну Україну. Це Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Гусятин, Добромиль. Був і в інших регіонах України, але, звісно, мені, через те, що коріння мого роду з Західної, то ближчий до душі саме цей регіон.

Доводилося бувати й за кордоном. Я теплолюбивий, тому найбільше сподобався Туніс, куди я їздив в рамках журналістської роботи. Хотілося б дуже поїхати кудись глибше в Африку, у саму-саму її глибинку. Звісно хочу ще побувати в багатьох інших країнах, визначних місцях, але це поки мрії.

Частина 3 «Про жахи і містику в літературі»

Що саме для вас жахи і містика? Дайте свою характеристику даного стилю. Як ваше сприйняття різниться чи співпадає з тими характеристиками, які ви чули?

Містика для мене – це те, існування чого б можна було припустити. Тобто щось, що на межі вигадки і реальності. Тим вона і лякає людей. А щодо жахів, хорору – то це більш концентроване нагнітання страху. Часто ці всі жахи і жахастики вчать нас просто бути відповідальними. Тобто, ну наприклад, не смітити навколо і не вбивати природу, щоб потім якесь зле страшне дерево не прийшло і не задушило вас гіллям. Це якщо просто, а складних визначень наводити не хочеться.

Звісно в літературі все залежить від майстерності оповідача. Якщо це змальовано дуже реально і дуже правдоподібно, якщо це грає на відчуттях читача, то і впливу на того, хто читає книгу, буде більше.

Як відбувалася робота над збіркою оповідань “Те, що серед нас”?

У збірку увійшло 13 розповідей. Сюжет більшості з них ґрунтується на реальних подіях та журналістських буднях. У них я піднімаю гостро-соціальні теми – несправедливість у суспільстві, злочини, крадіжки, наркоманія, аборти.

Завжди прискіпливо спостерігаю і «ловлю» цікаві деталі. Так роблять у репортажах. Спілкуюсь, як журналіст, з багатьма людьми. Не все йде в ефір, дещо лишається за кадром. Ці роздуми, невиписані розмови проростають в мені певними думками, ідеями.

Отримав гарний відгук з приводу оповідання «Русалки з червоного минулого», що увійшло до збірки. Читачка сказала, що читала б це оповідання дітям на виховній годині. Там йдеться про те, що вчинений гріх може мати відгук в майбутньому, а розплачуватись за нього можуть навіть діти грішників. Люди часто думають, що можна відкупитися у попа. Але ж не в Бога, бо в Нього рахуються лише твої добрі вчинки. «Русалки» також народилися з життя. Під Черкасами було створено водосховище і затоплено багато сіл. Зараз історики і екологи кажуть, що це водосховище приносить небагато користі. Невідомо, чи була доцільність міняти природний рух річки, змінювати життєвий уклад жителів, виганяти їх з насиджених місць. Це оповідання написане після журналістського матеріалу до річниці цих подій і спілкування з переселенцями.

В оповіданні «Плюс два дні життя» «покарав» винних. Воно також з’явилось завдяки реальній історії. Дуже часто гроші і зв’язки допомагають виправдати винних у ДТП. Це оповідання про несправедливість і нерівність в Україні. У журналістиці можна показати лише факти. Якщо ДТП стається за участі впливової людини, то я можу тільки описати подію. У таких оповіданнях я можу помедитувати, відволіктись від життя і створити таку віртуальну реальність, де можу вплинути на ситуацію і «покарати» винних.

Як відбувалася робота і самі цікаві моменти з книги “П’ятеро як один”?

У школі я не лише вчився, а й займався спортом – карате, вільною боротьбою, дзюдо, волейболом, бігом. Завдяки батькам і спорту я не був привчений до шкідливих звичок. Прив’язаність до спорту на довгі роки зробила мене впевненішим в собі і здоровішим. Однокласники хворіли взимку, а нас у секції карате вчитель ганяв по снігу босими – ми не боялися ніякого грипу. І в дорослому віці намагаюся не полишати спорт. Принаймні не забуваю про вранішні пробіжки у парку. Тож писати на тему спортивних єдиноборств мені тепер легше, бо, хоч і не став великим чемпіоном, але в єдиноборствах орієнтуюся.

Першу книгу писав мало не десять років протягом навчання, зовсім потрохи. «П’ятеро як один» – це чоловіча повість «з перчинкою». Ода на честь чоловічої дружби, вірності та мужності. Люблю бойовики, містику. Намагався це поєднати, додавши місцевого черкаського колориту, а героями взяв сучасних українців. Якось купив у тернопільському видавництві «Мандрівець» книгу про бойове мистецтво гуцулів. Тема зацікавила. А тоді слово за слово і запропонував видавництву свою повість. Так моя книга побачила світ першим тиражем у тисячу примірників. Книга видана за кошти видавця. Він на свій страх і ризик вирішив спробувати «засвітити» нового автора.

Чому в ваших текстах так багато соціалки?

Мабуть, я інколи не можу відірватися від роботи і при написанні творів все ще живу темами, порушеними у своїх журналістських публікаціях.

Кого з «вузьких спеців» жанру порадити читати з закордонних і вітчизняних авторів? Які з них найбільше вас вразили?

Кожна людина дуже індивідуально підходить до читання книг. Знаєте, взагалі, книга коштує набагато дешевше, ніж автомобіль. Але здається, що вимог до неї набагато більше. Тож бути порадником для всіх не хочу. Але мені дуже подобаються всі книги Леоніда Кононовича. Просто геть усі, а особливо збірка оповідань «Повернення». Це дуже потужні рефлексії. Це загалом про те, що люблю, а саме щодо жанру, то звісно майстерно пише Стівен Кінг, і я люблю його книги. Люблю читати Діна Кунца, сподобалася робота Лансдейла.

Щодо наукових чи дослідницьких робіт, то, звісно, мені насамперед була важлива для прочитання книга «Мага Віра» Лева Силенка. Дещо з наших прадавніх вірувань є цікавим для вивчення (ті ж книги про бойовий гопак Володимира Пилата).

Ваш погляд на ринок фантастичної літератури, його стан?

Фантастика потрібна, навіть, необхідна! Вона відкриває завіси прогресу. Раніше лиш писали про апарати, з допомогою яких можна зв’язатися людині з іншою людиною на відстані, а тепер от є мобільні телефони, супутники — це самий простий приклад, щоб далеко не ходити.

Звісно, на ринок впливає і освіченість людей, і рівень культури, і купівельна спроможність. Порівняйте лиш видані тиражі в нас, у Росії, в Німеччині… Сумна для нас статистика. А ще думаю треба більше літературних конкурсів, щоб більше викристалізовувалося тих, хто може і хоче творити. Бо поряд з збільшенням кількості треба ж тримати якість на певному рівні. В цілому, читайте книги і буде вам щастя!

 

Олександр Завара: «Горрор в Україні, як жанр – існує, видавці і читачі ним цікавляться»

Олександр Завара – письменник з Мелітополя, член журі відомих літературних конкурсів. За книгу «Песиголовець» отримав премію від редакції «Смолоскип» в 2016 р. має в доробку три видані книжки. Говоримо про фантастику, містику і горор.

 Частина перша «Письменник»

Олександре, чому ви взагалі почали писати?

Ну, відповідь на це питання більше, ніж банальна: почав писати, бо не писати не міг. Я досі не знаю чи, може, не розумію, звідки беруться ідеї, герої і сюжети, які зрештою постають на сторінках. Але я точно знаю, що нереалізовані бажання жеруть людину з середини, і якщо їм не давати вихід, нічого хорошого й позитивного з того не вийде. Це м’яко кажучи. У кожного це щось своє.

Яка тема/жанр вам найближче? І яку тему хотіли би ще опанувати, в якій ще не працювали?

Чесно кажучи, не дуже розумію, як це «найближчий жанр» і «опанувати тему». Я радо пишу історії про людей, людський фактор і все, що відбувається навколо них. І зазвичай окреслити це якимсь одним жанром і темою неможливо, принаймні мені. Зараз перечитую «Протистояння» Кінга. Це фантастика, але й містика, а ще соціальна драма і в чомусь навіть любовний роман. І кожен знаходить у написаному щось своє, та визначити окремий жанр роману загалом нереально. А що стосується опанування теми, я просто сідаю і пишу те, що мені самому цікаво, і що я радо придбав би у книгарні. Автор передусім має бути чесним з собою. Інша справа наскільки добре – майстерно, професійно – він підходитиме до своєї справи. Я прихильник теорії, що тема обирає автора, а не навпаки. Скільки себе пам’ятаю, мені завжди подобалася так звана «темна література», починаючи з дитячих казок, які по суті не є дитячими, і до письменників, яких почав читати у підлітковому віці. Наприклад, Лавкрафт.

Читать далее Олександр Завара: «Горрор в Україні, як жанр – існує, видавці і читачі ним цікавляться»

Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»


«Що дав кіберпанк нам нині? Нині ми чекаємо на безкоштовний інтернет, який Ілон Маск скоро в космос запустить – ось вам результат впливу кібербанку 80-90-х років того століття. Так, того самого, нині смішного жанру – з купою дротів і каструль на головах, що імітували VR-окуляри.» Про кіберпанк спілкуємось з Олексієм Деканем, автором з Харкова.

Частина 1. Письменник

Олексію, чому ви взагалі почали писати фантастику?

Дуже давно, ще до того як полюбив читати книги, пам’ятаю в молодших класах написав невеличкий детектив. І потім в школі хтось на щось виміняв в мене той зошит з рукописом. Потім я по пам’яті переписав той текст. З тих пір я не переставав відчувати жагу до письменництва. Останньою краплею було моє знайомство з книжками Стівена Кінга. Я був переляканим школярем, якому потім часто снилися жахіття після тих книжок. Але я не міг перестати читати. По-перше, тому що розумів – Кінг це не просто король жахів, він – вчитель. І я навчався через його книги, і книги інших улюблених з дитинства авторів-фантастів. Читать далее Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»

«Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

 

Маркетинг? Ні – не чули

Збірка дуже яскраво заявила про себе: реклама, презентація з відомими артистами справили враження. Я, як підігріта цільова аудиторія, бажав її придбати і без того, ще коли з’явилися перші оголошення про конкурс та вихід книжки за його результатами. Рівень очікування був на межі. Дочекався.

Далі суто про мене (про маркетинг теж буде і буде цікаво, почекайте). Далі був цікавий процес придбання книги. На стадії замовлення ми всім інтернетом визначали вартість і як достукатися до відповідальних за розповсюдження – витрачено три дні загалом. Достукались: рахунок я отримував тиждень. Чого так – не знаю, що зламалося у видавців на самій відповідальній стадії – мене, як споживача, не хвилює. Таким чином рівень очікування поступово переріс у зворотно пропорційний рівень роздратованості.

Останнім штрихом, який знівелював всі очікування, було надсилання книги дорогою службою доставки. Таким чином до 150 грн додалися 40 гривень від НП, і книжка загалом вийшла 190 грн. Стільки я не розраховував витратити на дане видання. Що платити за доставку буде треба – я знав. Тому просив вислати книгу УкрПоштою, що коштувало б мені максимум 15 гривень. На моє прохання ніхто не звернув уваги – ну кому воно треба зважати на нещасні 25 гривень якось там читача, правда?

Тепер питання: що я, який витратив гроші – власні, теж десь зароблені не крадіжками чи торгівлею зброєю, який чекав загалом понад два тижні (рахуємо від початку продажів), маю відчувати і писати про дану збірку? З ДНТЦ, як видавником, а скоріш за все як з державною структурою (яка спочатку здалася сучасною і цікавою) співпрацювати більше не хочеться. Мої «нещасні 150 гривень за ту книжку» скоріш за все до них більше на рахунок не впадуть. Читать далее «Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

«Ріплі» або про те, як не просто фанфіки писати

автор: Роман МТТ

Я не очікував від збірки багато, тому не розчарований. Насправді тема складна: важко вигадати щось нове у світі Чужого чи Хижака. На що я сподівався? Сподівався на якісь відкриття, нове прочитання (так – саме так), можливо автори побачать щось те, чого глядач не розгледів протягом існування франшизи усі ці роки. Сподівався без надії, бо знаю, що додати щось до культового сюжету важко. І сприйматися воно буде однозначно в розрізі порівняння з оригіналом. Але і невдалою спробу назвати не можу – збірка вийшла непоганою, попри всі побоювання і видавців, і авторів (вони теж насправді знали на що йдуть, боялися наразитися на критику, звинувачення в плагіаті тощо).
Загалом можу сказати, що дана збірка не є ідеальна, але вона цікава в деяких моментах (далі за текстом знайдете), що частково виправдало мої очікування. Для повного «ВАУ!», можливо не вистачило оповідань. Якби ще дві-три оповідки (про які далі буде йтися в огляді) – було б «ВАУ!», а так – стримане «Добре». Далі про кожне оповідання окремо з мінімумом чи максимумом спойлерів.
Читать далее «Ріплі» або про те, як не просто фанфіки писати

«Відьмак» Анджея Сапковського: польський фентезійний ренесанс, або комерційний проект?

Дуже рідко пишу рецензії на прочитані книжки. Можливо, лише тоді, коли текст добряче зачепив, і без усіляких там «спойлерів». Але цього разу, мабуть, планети разом із зірками вистроїлися в якусь особливу заковику, тому нижче спробую поділитися враженням від книги, яку зараз читаю.

Як ви, напевно, здогадалися мова піде про «Відьмака» від відомого зараз всьому світові польского письменника Анджея Сапковського. Під цією короткою, але промовистою назвою криється ціла літературна серія, яку обʼєднує головний герой на імʼя Геральт  (відьмак, що полює на мутантів та інших потвор) та створений автором фентезійний світ. Ось Вікіпедія підказує мені, що за цими текстами роблять навіть компʼютрені ігри і, якщо не помиляюся, збираються знімати чи то фільм, чи то серіал. Вирішив і я закрити пробіл у своєму літературному резюме та ознайомитися з «Відьмаком».

Спитав у книгарні з якої книги краще почати це знайомство і мені порадили (хто б сумнівався) читати з початку. Початком є збірка коротких новел «Останнє бажання». Саме про нього і піде мова в цій публікації.

А, ще один момент: в силу деяких обставин знайомлюсь з твором в оригіналі, що накладає деякий відбиток на його сприйняття: доводиться читати повільно та вдумливо, щоб добре зрозуміти, що там до чого. Але це так, ліричний відступ… Читать далее «Відьмак» Анджея Сапковського: польський фентезійний ренесанс, або комерційний проект?

Питання людяності. Фантастичні оповідання.

Книжку придбав ще місяць назад. Читав по оповіданню за день-два. Коротенько враження про кожне і як воно мені щодо заявленої теми збірки. Увага, спойлери – будуть. Мою нелюбов і упередженість до фентазі прошу сприймати спокійно – то стара, ще дитяча травма і маю якось з нею жити :)

Про оповідання

  1. Наталія Матолінець, «Тричі Арі». Нічого надзвичайного, як на мене, але легко читається. Вважаю, що сподобається поціновувачам фентазі. Плюси: добре виписано, все зрозуміло, якісно побудований лінійний сюжет. Мінуси: по-перше, видалося нуднуватим, коли всі, абсолютно всі герої, стають героями вигаданого світу, який виявляється таки реальним, по-друге, третій Арі з’являється лише у фіналі і якоїсь особливості сюжету не надає, як на мене. Загальне враження – двояке, бо з одного боку я не є прихильником такого стилю і мене не вразило, але з іншого боку – написано якісно, чого в оповідання не забрати. Про відповідність темі, чи це про питання людяності – не впевнений, бо там де говорилося про людяність, здалося прив’язаним за вуха. В першу чергу це непогана сімейна історія, де багато почуттів, роздумів, трохи є дії, але я б не назвав оповідання таким, яке не відповідає на якісь глобальні питання людяності. Читать далее Питання людяності. Фантастичні оповідання.

«Правда» Террі Пратчетта

Це вкрай важко – писати рецензію на улюбленого автора, після прочитання якого хочеться сказати лише одне: ВАУ! До цього читав Пратчетта лише російською і не був розчарований – він глузує з усього що важливо і неважливо, перевертає з ніг на роги і правду і неправду, зображує банальні речі поетично (так, не менше) і освистує поетику загальновідомих стереотипів, що живіт рве від сміху.

Але «Правду» раніше я не читав. Книгу було придбано місяць назад в Книгарні Є і прочитано за 4 вечори. І я не лишився розчарованим: переклад – ідеальний, примітки перекладача — доречні, видання – вилизане до останньої крапки, і дух Пратчетта весело сновигає поміж сторінками. Приємний бонус – вшита стрічка-закладка. Слабким місто книги є її обкладинка. Не дизайн. Матеріал і тиснена поверхня – це майбутній накопичувач бруду, правди ніде діти.
Тепер про саму Правду: молодий аристократ Вільям Де Ворд, який заробляє на життя збиранням важливих новин і надсиланням цих нових впливовим людям, випадково знайомиться з гномами, які притарабанили до АнкМорпоку друкарський верстат. У Де Ворда виникає думка – розповсюджувати новини за меншу ціну для більшого числа людей, використавши верстат. Гноми, якими командує Доброгір, жваво сприймають ідею. Читать далее «Правда» Террі Пратчетта

Денис Скорбатюк: «Три роки тому я починав з піратських перекладів коміксів на українську – офіційних перекладів у видавців тоді навіть в планах не існувало»

 

Денис Скорбатюк – автор коміксу «Сага про сонценосців», який нещодавно вийшов на ринок. З автором говоримо про його роботу, досвід і уподобання.

Денисе, як стати автором/письменником/перекладачем? Цікавить як саме ти прийшов в цю професію?

Я думаю, професія письменника – це в першу чергу покликання душі, зокрема я пишу тому, що не можу не писати, сам процес написання викликає в мене неабияке задоволення, а та насолода, що виникає коли ти закінчив писати якийсь твір, неможливо замінити жодними наркотиками. Також присутня якась внутрішня необхідність розповісти історію, поділитися своїми думками, переконаннями, ідеями.

Сам я в підлітковому віці балувався написанням фанфіків на улюблені комп’ютерні ігри та книги, бо були моменти коли історія так сильно захоплювала, тримала й не відпускала, що я мав виплеснути з себе якусь свою історію. Зараз ці фанфіки поглинув час, але, думаю, саме тоді я зрозумів, що хочу створювати не тільки фанфікшн, а й свої оригінальні світи та історії. Власне десь у ті часи я захотів написати книгу у стилі фентезі. Адже тоді я не міг второпати, чому російською, польською, англійською існує не одна сотня фентезійної літератури, а українською — ніц (ну принаймні в моєму тогочасному уявленні фентезі). Звісно, як і всім підліткам, мені здавалося, що написати книгу – то раз плюнути. І цілком очевидно, що процес написання загруз щойно я зіштовхнувся з першими ж труднощами. Впевнений, молодому мені треба було проявити більше впертості та старанності, але що вже поробиш, книгу я закинув. Хоча ці перші свої записи я й досі зберігаю на своєму комп’ютері, і хто знає, може захочу до них повернутися. Читать далее Денис Скорбатюк: «Три роки тому я починав з піратських перекладів коміксів на українську – офіційних перекладів у видавців тоді навіть в планах не існувало»

Дюна: класика фантастики, яку розікрали на цитати (частина 1)

 

Загальне враження

Я довго не міг сприйняти «Дюну» Френка Герберта (так, ту саму Дюну, того самого Герберта), та й досі не сприйняв. Шедевр – безперечно, бо так каже більшість, хто прочитав. І я кажу – шедевр, бо я насправді прочитав, а окремі епізоди – декілька разів. І кіно подивився. Кіно – не шедевр, хоч і сам Девід Лінч зняв. Знаєте що, на мою думку, об’єднує кіно і книгу? Нудність. Але нудність – шедевральна, бо реально цей твір розтягнуто на явні та замасковані репліки, цитати та фанфіки. Читати було дуже важко – я не люблю повільний лінійний розвиток подій, схожий на серіал. Легше читати другу її частину – про Аракіс. От там веселіше (обіцяю – там дійсно роман перестає бути нудним, зростає динаміка подій). Але, давайте, все поступово.

Я наголошую, що це не критика, а саме відгук: суб’єктивний, дуже особистий, бо на те є важлива причина – я читав не тільки Дюну, і можу сказати, що «Вулик Хельстрома» (того ж Герберта) – набагато цікавіший в плані динаміки подій і героїв (правда, автор і писав його набагато пізніше). Ще зауважу, щоб було зрозуміло, що я трохи вивчав історію життя самого письменника, його творчість, і не розумію, чому він вирішив першою написати саме Дюну, бо наступні його твори, наприклад, роман «Зелений мозок» чи роман «Бар’єр Сантароги» набагато цікавіші, де автор не розпилює свої сили на створення великого міжзоряного світу, а якісно описує окрему невелику локацію в межах однієї планети.

Для фанатів Дюни зауважу наступне: Дюна дійсно шедевр, ви не дарма ним захоплюєтеся. Але, як на мене, таке цікаво читати років до 20, ну хай до 25, бо нереальність описаних взаємовідносин між людьми (одна з самих нудних частин) відверто стирчить в усіх діалогах, ситуаціях. Я так думаю, що це була одна з тренувальних речей Френка Герберта, який по-справжньому відкрився лише за 5-7 років. Читать далее Дюна: класика фантастики, яку розікрали на цитати (частина 1)