Рубрика: ЛИТЕРАТУРНІ НОВИНИ

Питання людяності. Фантастичні оповідання.

Книжку придбав ще місяць назад. Читав по оповіданню за день-два. Коротенько враження про кожне і як воно мені щодо заявленої теми збірки. Увага, спойлери – будуть. Мою нелюбов і упередженість до фентазі прошу сприймати спокійно – то стара, ще дитяча травма і маю якось з нею жити :)

Про оповідання

  1. Наталія Матолінець, «Тричі Арі». Нічого надзвичайного, як на мене, але легко читається. Вважаю, що сподобається поціновувачам фентазі. Плюси: добре виписано, все зрозуміло, якісно побудований лінійний сюжет. Мінуси: по-перше, видалося нуднуватим, коли всі, абсолютно всі герої, стають героями вигаданого світу, який виявляється таки реальним, по-друге, третій Арі з’являється лише у фіналі і якоїсь особливості сюжету не надає, як на мене. Загальне враження – двояке, бо з одного боку я не є прихильником такого стилю і мене не вразило, але з іншого боку – написано якісно, чого в оповідання не забрати. Про відповідність темі, чи це про питання людяності – не впевнений, бо там де говорилося про людяність, здалося прив’язаним за вуха. В першу чергу це непогана сімейна історія, де багато почуттів, роздумів, трохи є дії, але я б не назвав оповідання таким, яке не відповідає на якісь глобальні питання людяності.
  2. Любов Базь, «Вілла». Невеличке оповідання, здавалось би передбачуване за сюжетом, і я вже прикинув такий-сякий собі фінал. Але авторка вразила – перехід від гарно створеного світу так би мовити «міського фентазі» до світу технологій майбутнього вибудуваний дуже органічно. Зовні – фентазі, а реально – наукова фантастика. Дуже сподобалось. Фінал – неочікуваний для мене, і мій прогноз/очікування від фіналу справдився лише відсотків на 30%. Оповідання на сто відсотків відповідає заявленій темі – це про людяність як таку: схиблену, але повернуту до нормального стану речей, як їх ми розуміємо сьогодні.
  3. Денис Драганов, «Немертва». Дійшовши до цього оповідання, я вже почав складати певне враження про збірку: щось на кшталт «фентазі+жахіттячка». І початок тексту цього оповідання видався нудним: якісь традиційні роздуми про смерть, можливо автор буде далі знову годувати фентазі? Ледве вистачило сили дочитати до наступної сторінки. І тут текст міняється кардинально: він стає динамічним, насиченим подіями, сюжет розвивається стрімко – і оповідання виходить дуже продумане, чітке, цікаве. Роль і задачу мертвих я так і не зрозумів, але геть не розчарований – в захваті від тексту і хотів би почитати продовження! Щодо відповідності теми збірки, то сказав би, що 50/50: десь – людяно, а десь – улюблена мною зомбі-тема.
  4. Олександра Усманова, «Чаклунське дитя». Це оповідання в стилі фентазі. Але таке якісне фентазі я б читав і читав. Воно просте і сильне, повністю відповідає заявленій темі збірки. Воно коротеньке, але дуже цікаве: події розгортаються швидко, логічно, ти просто живеш у вирі цих подій! Фінал – дуже вражає, бо непередбачуваний – про нього не встигаєш думати, поки читаєш, і фінал поєднує те, що зазвичай поєднати важко. Авторці – респект!
  5. Максим Гах, «Демони». Це точно не про питання людяності, але – це дуже круто написано! Автор спокійно і виважено (в мене враження, що автор все попередньо розрахував) захитує і головного героя, і читача. А потім… Але: ніяких спойлерів – рекомендую люто! Максиму Гаху – уклін за цей текст: оповідання вибудовано просто шикарно, переплетіння світів і розподіл ролей сконструйовані дуже елегантно. Автор – удав: оповідання оплело мене від початку і до кінця. І я досі під враженням, а створене воно деталями – стислі, влучні, але навіюють неповторну атмосферу перебування у середині оповідання як спостерігача!
  6. Василь Духновський, «Карл, або Історія мрії…». Це дуже людяне оповідання. Але я б не назвав його фантастичним. Антураж і деталі – фантастичні, сеттінг загалом – фантастичний, але сюжет – досить земний. Тому це – точно про людяність, але – не про фантастику. До речі, оповідання цього автора я бачив і раніше – він гарно пише. І цей твір я би більше відніс до філософських роздумів, до мотиваційних оповідань в стилі «Все залежить тільки від нас самих». Про людей, одним словом, бо фантастика тут відверто другорядна.
  7. Род Велич, «Продавач усмішок». Це саме людяне з усіх фантастичних і саме фантастичне з усіх людяних оповідань збірки. Далі буде спойлер. Здається, я бачив його на одному з конкурсів Зоряної фортеці. Написано якісно, гарно, цікаво: я під час розвитку подій сподівався, що автор таки приведе на побачення головному герою справжню жінку. Я настільки вчитався в текст, що забув, наскільки автори можуть бути підступні. Так, у мене була підозра, що нова кохана для головного героя буде роботом. Але це була миттєва підозра, яка повністю навіть не сформувалася і зникла. Зникла, бо автор настільки приспав мою увагу, заколихав мої сумніви деталями, відволік картинками майбутнього настільки, що я спокійнісінько читав, як останній романтик сподівався, що в фіналі таки буде весілля! І тут: натє-любітє, відбиток давай і кохай свій роботизований пакунок… Я вражений і розчавлений твором. Автору – велике дякую, сподіваюся побачити і інші його оповідання в наступних збірках.
  8. Світлана Тараторіна, «Мова Вавілону». Це оповідання збірки є його окрасою. Сюжет, герої, фінал – я нічого не хочу коментувати, лише закликаю читати. Це дуже міцна і цікава наукова фантастика вищого ґатунку. Автору – уклін за це оповідання. І про людяність – є: там все людяністю пронизано від першого слова і аж до останнього.
  9. Завершує збірку досить легке і веселе оповідання Аліни Лібри «Весела метушня». Сюжет простий: винахідник (чи то розробник) біосинтезатора оживляє декілька ліхтариків зовсім випадковим чином. Черга випадкових збігів протягом двох чи трьох хвилин часу – і ми маємо нових живих істот невідомої природи. Мені вони Фіксиків чогось нагадали. Про людяність в оповіданні – ані слова.

Загальне враження і зауваження

По-перше слід відмітити, що тексти підібрані вдало, цікаві, хоча не скажу, що це кращі тексти Зоряної фортеці за останні десять років. На мій погляд, там є в загашниках конкурсів і інші якісні оповідання. По-друге, вичитка окремих текстів – слабка, корегування не завадило б. Враження від гарних текстів сильно псують марно друки чи неузгодженість відмінків. «Коректора, півцарства за коректора!» – хтілось би вимовити мені, але одночасно розумію і всі ту труднощі, з якими довелося і готувати, і випускати видання. По-третє, як би не було, але щиро радий тримати збірку у своїх руках. Від мене вона сміливо переміщується в бібліотеку моїх дітей – старшому буде цікаво! Ще раз дякую укладачам.

Автор: Роман МТТ

«Правда» Террі Пратчетта

Це вкрай важко – писати рецензію на улюбленого автора, після прочитання якого хочеться сказати лише одне: ВАУ! До цього читав Пратчетта лише російською і не був розчарований – він глузує з усього що важливо і неважливо, перевертає з ніг на роги і правду і неправду, зображує банальні речі поетично (так, не менше) і освистує поетику загальновідомих стереотипів, що живіт рве від сміху.

Але «Правду» раніше я не читав. Книгу було придбано місяць назад в Книгарні Є і прочитано за 4 вечори. І я не лишився розчарованим: переклад – ідеальний, примітки перекладача — доречні, видання – вилизане до останньої крапки, і дух Пратчетта весело сновигає поміж сторінками. Приємний бонус – вшита стрічка-закладка. Слабким місто книги є її обкладинка. Не дизайн. Матеріал і тиснена поверхня – це майбутній накопичувач бруду, правди ніде діти.
Тепер про саму Правду: молодий аристократ Вільям Де Ворд, який заробляє на життя збиранням важливих новин і надсиланням цих нових впливовим людям, випадково знайомиться з гномами, які притарабанили до АнкМорпоку друкарський верстат. У Де Ворда виникає думка – розповсюджувати новини за меншу ціну для більшого числа людей, використавши верстат. Гноми, якими командує Доброгір, жваво сприймають ідею.

Все це відбувається під час чергової навали пліток і чуток, що гноми «навчилися робити золото із свинцю». Свинець в набірних шрифтах, якими і набирають новини, буквально перетворюється на золото, коли люди купляють газету.

З самого початку паралельно відбувається важлива подія – хтось викрадає Патріція Ветинарі. В гонитві за новинами Вільям і його команда також беруть участь в цьому процесі. Все це закручує героїв у вир подій, які дійсно можна назвати непередбачуваним.

Це історія про новини, прикрашена модною в західній літературі лінією «і трошки детектив». Вражає це побудова сюжету: він простий і міцний від початку і до кінця. Вражають пояснення ,які створюють деталі цього фентезійного світу. Вражає магія, завдяки якій фотограф «ЧАСу» (газета Вільяма) постійно відновлюється. Кожна деталь прописана чітко, не є зайвою і впл иває на подальший розвиток сюжету. І головна окраса творів Пратчетта – ясність, в «Правді» присутня на всі сто відсотків. Лінія найманців, яких виводить на чисту воду Анка темне світло фотографа Отто, описи обірванців з під мосту, які розповсюджують газети, робота міської Варти – все продумано, все захоплює і має неочікувані розв’язки чи сюжетні повороти.

Усі популярні герої плаского Світу (так, саме популярні, бо вони вже стали його ознаками, дороговказами, символами, якщо хочете) так чи інакше в книзі присутні: кого згадують ненароком (Бібліотекаря, Скарбія, чарівників), хто стає центральними стовпами оповіді, як Патріцій чи пан Смерть. Нові герої такі ж колоритні, як і постійні мешканці Плаского Світу. Мультикультурність в книзі зашкалює.

Наостанок окремо про АнкМорпок, як місто-героя всієї серії. У Пратчетта це місто завжди веселе, правильне, зрозуміле. Тут місто не є місцем дії, воно – причина всієї історії (як і кожної, в принципі, історії про Плаский Світ). Воно продумане письменником «від і до», складається враження, що ти знаєш кожну цеглинку в самих захаращених нетрях АнкМорпоку , настільки воно рідне, просте і безпечне. Може саме тому в це місто і тягнеться стільки різного народу і саме тому воно багате на такі історії?

Видавництву ВСЛ окрема подяка за таку книгу: вона варта витрачених грошей і якісно зроблена!

Автор: Роман МТТ

Денис Скорбатюк: «Три роки тому я починав з піратських перекладів коміксів на українську – офіційних перекладів у видавців тоді навіть в планах не існувало»

Денис Скорбатюк – автор коміксу «Сага про сонценосців», який нещодавно вийшов на ринок. З автором говоримо про його роботу, досвід і уподобання.

Денисе, як стати автором/письменником/перекладачем? Цікавить як саме ти прийшов в цю професію?

Я думаю, професія письменника – це в першу чергу покликання душі, зокрема я пишу тому, що не можу не писати, сам процес написання викликає в мене неабияке задоволення, а та насолода, що виникає коли ти закінчив писати якийсь твір, неможливо замінити жодними наркотиками. Також присутня якась внутрішня необхідність розповісти історію, поділитися своїми думками, переконаннями, ідеями.

Сам я в підлітковому віці балувався написанням фанфіків на улюблені комп’ютерні ігри та книги, бо були моменти коли історія так сильно захоплювала, тримала й не відпускала, що я мав виплеснути з себе якусь свою історію. Зараз ці фанфіки поглинув час, але, думаю, саме тоді я зрозумів, що хочу створювати не тільки фанфікшн, а й свої оригінальні світи та історії. Власне десь у ті часи я захотів написати книгу у стилі фентезі. Адже тоді я не міг второпати, чому російською, польською, англійською існує не одна сотня фентезійної літератури, а українською — ніц (ну принаймні в моєму тогочасному уявленні фентезі). Звісно, як і всім підліткам, мені здавалося, що написати книгу – то раз плюнути. І цілком очевидно, що процес написання загруз щойно я зіштовхнувся з першими ж труднощами. Впевнений, молодому мені треба було проявити більше впертості та старанності, але що вже поробиш, книгу я закинув. Хоча ці перші свої записи я й досі зберігаю на своєму комп’ютері, і хто знає, може захочу до них повернутися.

Але тоді я захопився перекладацькою діяльністю. Я долучився до процесу створення моду до гри Mount & Blade про козацтво і самотужки переклав увесь ігровий текст українською мовою. На жаль, мод так і не побачив світ, але цей процес дав мені поштовх до розуміння, що переклад може бути таким же захопливим і цікавим, як і написання.

Приблизно в той же час я познайомився з графічною прозою та почав читати її у великих кількостях (як європейську, так і американську). Той факт, що вона відсутня українською мовою зачепило моє відчуття справедливості і я задля втіхи почав потроху перекладати деякі свої улюблені коміксі та графічні романи. Але робив це скоріше, як гобі, бо розумів, що майже все й так перекладено російською, то кому ж воно треба перечитувати те все знову українською?

Однак у 2014 році на тлі доволі бурхливого сплеску українського патріотизму я змінив свою думку й захотів поділитися з людьми своїм доробком. З друзів я зібрав команду й створив перекладацьку спільноту «Студія Ворон», в рамках якої й перекладав графічну прозу. Через деякий час до нас почали долучатися й інші люди й кількість перекладів ставала все вищою.

Проте чим більше я перекладав, тим сильнішою ставало бажання створити щось своє. Я полюбив формат графічної прози та побачив, що цьому виду мистецтва притаманні такі інструменти оповідання історії, які неможливі у інших видах мистецтва. І тоді я почав писати власні сценарії. Скажу по секрету, «Сага про Сонценосців» не була моєю першою ідеєю для коміксу. Перш ніж почати роботу над нею я створив великий сценарій на 6 випусків про Україну ХІХ століття у жанрі стімпанк. Але в процесі роботи над малюнком, художник мене полишив. А саме тоді ще й вибухнула доволі наближена за сеттингом «Воля», тож я вирішив відкласти цей сценарій на потім, коли матиму більше досвіду й реалізую цю ідею якомога краще.

В той же час це зовсім не означає, що «Сагу» я робив абияк. Я дуже люблю скандинавську міфологію і мене захопила ідея створити справжній героїчний епос у цих декораціях. Також при читанні нордичних міфів у мене виникло своє бачення прочитаного і це повертає нас до того, що я казав на самому початку: я просто не можу не поділитися тією думкою, що сформувалась в мене під час прочитання.

Які роботи інших авторів впливають на твою творчість?

О, це питання зачіпає дуже багато видів мистецтва, адже натхнення може прийти доволі неочікувано. Але, якщо виділяти кілька творів, що здійснили найбільшого впливу, то варто поділити їх на три категорії.

Гадаю, найбільше на мою дитячу фантазію вплинули комп’ютерні ігри, в які я грав дитиною та підлітком. Такі серії, як Gothic, Fable, Warcraft, Starcraft, Knights of the Old Republic, Neverwinter Nights, The Witcher, Dragon Age, Wolf Among Us завжди займатимуть особливе місце у моєму серці, тому що захоплювали з головою саме своїми історіями. Власне, на мою думку, комп’ютерні ігри є чи не найкращим способом розповісти історію, оскільки жодне інше мистецтво не в змозі забезпечити таке сильне занурення читача/глядача в історію. Адже тут гравець більше не є звичайним спостерігачем зі сторони, він виконує роль головного героя, а в деяких моментах і роль співавтора історії. Все це неабияк збурює уяву. І під час роботи мені достатньо увімкнути саундтреки з моїх улюблених ігор, щоб налаштувати свою фантазію на робочий стан.

Звісно, не можна відкидати й великої важливості хорошої літератури в моєму житті. Я прочитав багато фентезі, але, думаю, найбільше на мене вплинуло три серії. По-перше, це Гобіт, бо він взагалі був першою книгою, що потужним чином вразила мене. По-друге, це Гаррі Поттер, бо я дуже сильно полюбив ту серію, тих персонажів та ту історію. І по-третє – це Відьмак, тому що саме він вплинув на мене найбільше і показав, що фентезі не обов’язково має бути високим, пафосним та шляхетним. Воно може бути сповнене брудом, стражданнями, кров’ю й підступництвом, прямо як і реальне життя. Саме при прочитанні Сапковського я зрозумів, яке фентезі хочу писати сам. Ну і варто зазначити велику кількість книг із всесвіту Warhammer, який я просто люблю.

Якщо ж казати про графічну прозу, то найбільше мене надихають такі комікси, як Blacksad (що є просто неймовірним детективом, як у плані історії та атмосфери, так і в плані малюнку), Максим Оса (козацький детектив без шароварництва), Трансметрополітен (комікс — Біблія для журналістів), а також деякі сюжетні арки про Бетмена та Соколине Око.

Як в голову приходять сюжети?

На це питання я й сам собі не можу відповісти. Я можу просто йти собі вулицею, думати про щось своє й раптом в голову приходить якась ідея, якийсь сюжет. Я можу грати у комп’ютерну гру і на основі якогось квесту в мене виникає абсолютно своя історія в голові. Доволі кумедною є історія, як мені прийшла в голову ідея свого оповідання «Звіролов». Я просто побачив картинку, на якій зображений доволі зловісний антропоморфний баран з червоними очима і в обладунках. Цей арт справив на мене таке потужне враження, що я просто захотів дізнатися історію цього персонажа. І вона полилися на сторінки сама собою.

Яке значення для сучасного письменника і перекладача має мережа Інтернет, соцмережі?

Для мене, як для письменника та перекладача, Інтернет – вірний помічник. Завдяки йому всі необхідні словники завжди під рукою. Електронні версії тлумачного словника, словника синонімів Караванського, словника українських сталих виразів, Кембріджського словника, Urban Dictionary завжди неабияк допомагають мені в роботі. Також я періодично заходжу на такий чудовий ресурс, як «Словотвір», щоб підшукати нові чудові слівця й поповнити свій словниковий запас. Як я вже казав, писати я люблю, коли на фоні грає музика, що наповнює мене необхідними емоціями (тож це або саундтреки з кіно/серіалів/ігор, або важкий метал улюблених гуртів).

Дуже важливе значення мають і соціальні мережі, адже завдяки їм можна розповсюджувати інформацію про свої твори, а також спілкуватися з іншими цікавими людьми та друзями, навіть якщо ви знаходитесь в десятках кілометрів один від одного.

Та й без Інтернету, напевно, не було б і «Саги про Сонценосців», адже з її художником – Артьомом Бурликом – я познайомився також через інтернет і завдяки інтернету. Тобто спочатку наш спільний друг Тайлер Андерсон зробив відео, в якому показав деякі роботу Артьома і виклав на Youtube. Я їх там побачив, написав Артьому й ми почали співпрацювати. А оскільки він з Хмельницького, а я з Запоріжжя, інших можливостей працювати разом просто не було.

Які інші фантастичні напрямки подобаються?

Я люблю різну літературу, та все ж віддаю перевагу фентезі. З класичної наукової фантастики мені мало яких авторів прийшло до смаку, однак можу виділити твори Айзека Азімова, які просто геніальні. Зокрема його «Фундація» — це шедевр. Щодо інших фантастичних напрямків… Не сказав би, що я великий поціновувач горору, але люблю Говарда Лавкрафта, який захоплює своєю атмосферою. Також саме зараз читаю «Песиголовця» Олександра Завари й маю зазначити, вона також дуже цікава (і знову ж таки, не в останню чергу своєю атмосферою). Люблю космооперу (Starcraft, Warhammer), стімпанк (гра «Dishonored» (хоча це більше теслапанк), трилогія «Левіафан» Скотта Вестерфельда, але в планах почитати й книги Ігора Сіліври) та кіберпанк (стрічка «Той, що біжить по лезу», ігри «Deus Ex», «Shadowrun», книга «Нейромант» Вільяма Ґібсона).

Що дивишся?

Ох, на це запитання також буде важкувато відповісти, бо кіно я люблю різне. Найбільше я люблю фільми 80-х та 90-х. Зокрема наукова фантастика 80-х має якийсь свій особливий шарм. Якщо ж пройтися по режисерам, то: Джон Карпентер (за неповторну атмосферу й музику своїх фільмів), Квентін Тарантіно (за прекрасні діалоги й кривавість), Кевін Сміт (також за діалоги та ґіківський гумор), Сем Реймі (за пречудових «Зловісних Мерців» та «Людину-павука») та Тім Бертон (за гротеск, похмурість та прекрасного «Бетмена»).

Також дуже сильно люблю анімацію. Зокрема анімаційні фільми Дона Блута, а найбільше «The Secret of NIMH». Також анімаційні фільми за коміксами DC: Batman: Mask of the Phantasm, Batman: The Dark Knight Returns, Batman: Assault on Arkham та Batman: The Killing Joke одні з моїх улюблених. З анімаційних серіалів, це звісно ж Сімпсони, Футурама, Грифіни, Арчер. Але за останні кілька років найпотужніші емоції в мене викликали два анімаційних твори: «Кінь БоДжек» — неперевершена трагікомедія, що здатна в одну мить розсмішити, а наступної ж викликати сльози, та аніме «Брама Штейна» — абсолютно шикарна фантастика, що дуже оригінально подає сюжет про подорожі в часі.

Як ти оцінюєш розвиток вітчизняної фантастичної літератури, кіно, коміксів, інших напрямків?

В усіх перелічених напрямках мистецтва, фантастика зараз на підйомі, але вони мають ряд проблем. Якщо казати про літературу, то там фантастика почувається найкраще. Ми маємо гідних представників наукової фантастики (той же Ігор Сілівра), альтернативної історії (Жупанський, Ірванець) і фентезі (Арєнєв, Корній). Хоча фентезі в його класичному розумінні все ж не дуже цікавий видавцям. Доволі показовою є історія Наталки Щерби, книги якої не хотіли друкувати в Україні. Тож вона звернулася до російського видання «Росмен», де її надрукували і її книги стали бестселерами, і тільки тоді на неї звернули увагу українські видавці. Є також приклад Володимира Кузнєцова – гідного фантаста з Сіверодонецька, який до війни з Росією успішно писав на російські видання. Після російської агресії та окупації його рідного міста, він вирішив, що далі це робити неприпустимо і почав писати українською. Проте українські видання його друкувати не хочуть. Ось так і виходить: є автори, які хочуть писати фентезі українською, є читачі, які хочуть його читати, але є й видавці, які вважають цю літературу ризикованою і радше вкладуться в черговий любовно-історичний роман про трагічну долю українського народу, бо це чтиво легше продати. Хоча в цьому році є певні зрушення з мертвої точки, але про це я скажу далі.Якщо казати про кіно, то в цьому році вийшла дуже якісна стрічка «Сторожова Застава», яка хоч і мала великі проблеми зі сценарієм, та все ж у результаті, як на мене, поставила дуже високу планку у візуальному аспекті.

Якщо ж вести мову про комікси, то велика кількість з них є так чи інакше фантастичними. «Воля» — це альтернативна історія та стімпанк, «Серед Овець» — антиутопія у світі антропоморфних створінь, «Саркофаг» — класична наукова фантастика, є фентезі, супергероїка, горори та містика. І, власне, з кожним роком українська графічна проза все більше й більше нарощує свою кількість. Доволі показовим є той факт, що лише в 2017-му році вийшло більше мальописів, ніж за останні сім років. І хоч ця статистика стосується не тільки суто українських коміксів, а й перекладених, варто зазначити, що саме в цьому році українською вперше (принаймні офіційно) заговорили персонажі коміксів DC. І це привертає все більше й більше нових фанатів до наших лав любителів графічної прози.

Ми завжди цікавимося аудиторією українського фантастичного контенту: читачами і глядачами. В розрізі теми коміксів можеш описати аудиторію? Можливо окреслити якісь певні риси читачів, їх вподобання?

Ось цей момент доволі цікавий. Українську аудиторію коміксів я б поділив на дві категорії. Перші – це «поціновувачі графічної прози», які уважно слідкують за станом ринку мальописів і тішаться тому, що цей невеличкий ринок має всі можливості зараз перетворитися на велику індустрію. Такі люди люблять комікси у будь-якому вигляді й готові читати та оцінювати якомога більше коміксів (тим паче надрукованих в Україні, адже їх все ще досі мало). Другі – це «адепти моди». Тобто з одного боку тотальна навала екранізацій коміксів популяризувало цей вид мистецтва серед широких мас і багато хто познайомився з графічною прозою саме завдяки кіно. Але інакше як «адептами моди» я не можу назвати людей (а їх справді багато), які заходять у книгарню, хочуть комікси DC\Marvel, а коли ти їм пропонуєш першокласні українські комікси на тебе дивляться як на довбня й відмовляються (бо бачте в Україні навряд чи можуть зробити якісний комікс).

Жодним чином не хочу сказати, що любов до DC та Marvel – це погано (бо їхні комікси я також дуже сильно люблю), але все ж хотілося б, щоб все більше людей з другої категорії розширяли свій кругозір та переходили до першої категорії.

Нещодавно ви були на Брама-Фест в Івано-Франківську. Розкажіть, що там відбувалося цікавого?

На мою думку, фестиваль «Брама» та той конкурс фентезійних оповідань, який провели організатори, є дуже важливою подією. По-перше, я не пригадую жодних фестивалів в Україні, які б були присвячені тільки фентезі. Тобто так, в нас вже давно проводиться ЛіТерраКон, але він присвячений фантастиці загалом. Організатори ж Брами виокремили фентезі й провели низку лекцій та дискусій суто на фентезійну тематику. По-друге, в рамках конкурсу оповідань надійшло близько 700 рукописів! І хоч близько 200 були відкинуті як такі, що не підходять, все ж 500 оповідок у жанрі саме фентезі показує, що наші видавці таки помиляються. Фентезі в Україні є, воно цікаве, його хочуть писати, його хочуть читати. Зараз організатори Брами працюють над виданням збірки (чи навіть кількох збірок) з тим матеріалом, що надійшов. А тому я гадаю, що українське і, що найважливіше, україномовне фентезі завдяки цьому фестивалю отримає потужний поштовх.

Якщо ж казати про тематичні фестивалі, як явище, то це дуже корисна річ. Вони створюють майданчик для спілкування, дають можливість усім однодумцям зібратися, показати, що вони є, поділитися своїми ідеями, показати ці ідеї, продавати готовий продукт. Взяти хоча б до прикладу останній Київський Комік-Кон, на якому організатори дали можливість всім авторам мальописів виступити з презентацією, поділитися концептами своїх коміксів, показати перші наробітки. Власне, саме тоді ми з Артьомом і познайомилися з Дмитром Хмарою, що став видавцем «Саги».

Також дуже класно те, що починають виокремлюватися більш вузькі тематичні фестивалі. Наприклад, той же Київський Комік-Кон є великим заходом присвячений ґік-культурі загалом (література, кіно, комікси, комп’ютернеі ігри, настолки тощо). Але у жовтні провели Київський Фестиваль Коміксів, що був присвячений виключно мальописам. І хоч це доволі знизило кількість відвідувачів, в той же час дало можливість зібратися та поспілкуватися всім поціновувачам та авторам графічної прози у більш «ламповій» атмосфері. Не буду казати, що це краще чи гірше, це просто інакше. І ось таке розмаїття фестів не може не тішити.

І не в останню чергу фестивалі корисні тим, що дають можливість авторам не тільки показувати свою продукцію, а й продавати її. Врешті-решт, одне діло купляти якийсь невідомий комікс від невідомих хлопців через інтернет, а зовсім інше прийти й спочатку помацати мальопис, переглянути його. Звісно, у другому випадку вірогідність того, що твій комікс хтось купить і він не буде собі пилитися в крамниці, вища.

Однак є один момент у цих фестивалях, який хотілося б покращити. У тому ж жовтні пройшло одразу чотири великих та важливих заходів. Три (!) з них пройшли в один день: це Брама в Івано-Франківську, Космікс у Києві, Книжкова Толока у Запоріжжі. Звісно, відвідати кожний з них було неможливо. Тому я дуже сподіваюсь, що в майбутньому організатори стануть робити більш зручний для всіх час проведення.

Про автора

Денис Скорбатюк – письменник-початківець та перекладач-аматор з Запоріжжя. Є автором сценарію коміксу «Сага про Сонценосців». У 2014 році створив перекладацьку спілку «Студія Ворон», в рамках якої було перекладено понад 120 коміксів/графічних романів. Сам для Ворона працював над піратськими перекладами таких коміксів, як «Казки», «Блексад», окремих серій «Бетмена», «Warhammer», «Dragon Age», «Сторожа Смерті», «Геллбой», в кооперації з YouTube каналом AdrianZP переклав короткометрівки «Space Hulk», «Space Hulk 2», «Випробування Драйґо», «Дезстроук – Вбивця з Аркхему», «Каратель: Брудна Білизна», «Каратель: Жодної Пощади», з порталом PlayUA фан-фільм «Ґеймери», для творчої спільноти «Струґачка» короткометрівку «Джакку: Перша Хвиля», анімаційний фільм «Бетмен: Убивчий Жарт» та серіали «Еш проти Зловісних Мерців», «Табу», «Гострі Картузи».

Відпочинок: читаю книги та комікси, слухаю музику, граю в комп’ютерні ігри та дивлюся кіно. Влітку люблю відвідувати Хортицю.

Подорожі і враження:

Мрію відвідати усі цікаві куточки України, але на даний момент (окрім, звісно, Запоріжжя) бував у Києві, Харкові, Дніпрі та Івано-Франківську. Поки що Франківськ подобається найбільше. Такий він весь затишний.

Якщо казати про світ, то колись життя закинуло мене до Ізраїлю. Там мене вразив цікавий тамтешній мультикультуралізм, який зумовлений тим, що євреї, які стікаються туди з усіх куточків світу, привозять із собою й частки культури тих країн, де вони жили поколіннями. А тому створюється неймовірний мікс із культур, мов, звичок та традицій.

Дюна: класика фантастики, яку розікрали на цитати (частина 1)

Загальне враження

Я довго не міг сприйняти «Дюну» Френка Герберта (так, ту саму Дюну, того самого Герберта), та й досі не сприйняв. Шедевр – безперечно, бо так каже більшість, хто прочитав. І я кажу – шедевр, бо я насправді прочитав, а окремі епізоди – декілька разів. І кіно подивився. Кіно – не шедевр, хоч і сам Девід Лінч зняв. Знаєте що, на мою думку, об’єднує кіно і книгу? Нудність. Але нудність – шедевральна, бо реально цей твір розтягнуто на явні та замасковані репліки, цитати та фанфіки. Читати було дуже важко – я не люблю повільний лінійний розвиток подій, схожий на серіал. Легше читати другу її частину – про Аракіс. От там веселіше (обіцяю – там дійсно роман перестає бути нудним, зростає динаміка подій). Але, давайте, все поступово.

Я наголошую, що це не критика, а саме відгук: суб’єктивний, дуже особистий, бо на те є важлива причина – я читав не тільки Дюну, і можу сказати, що «Вулик Хельстрома» (того ж Герберта) – набагато цікавіший в плані динаміки подій і героїв (правда, автор і писав його набагато пізніше). Ще зауважу, щоб було зрозуміло, що я трохи вивчав історію життя самого письменника, його творчість, і не розумію, чому він вирішив першою написати саме Дюну, бо наступні його твори, наприклад, роман «Зелений мозок» чи роман «Бар’єр Сантароги» набагато цікавіші, де автор не розпилює свої сили на створення великого міжзоряного світу, а якісно описує окрему невелику локацію в межах однієї планети.

Для фанатів Дюни зауважу наступне: Дюна дійсно шедевр, ви не дарма ним захоплюєтеся. Але, як на мене, таке цікаво читати років до 20, ну хай до 25, бо нереальність описаних взаємовідносин між людьми (одна з самих нудних частин) відверто стирчить в усіх діалогах, ситуаціях. Я так думаю, що це була одна з тренувальних речей Френка Герберта, який по-справжньому відкрився лише за 5-7 років.

Про «Сподобалось»

  1. Окремі описи, діалоги – Герберт вміє створювати атмосферу, пояснювати причини і наслідки. Мотивація окремих персонажів виписана цікаво, яскраво, за них реально переживаєш (як от за зрадника доктора Юе, наприклад).
  2. Описи планет (погода, рельєфи, фауна і флора – все побачив) та описи взаємовідносин на рівні світів, між Домами, Імператором та іншими структурними одиницями показаного в романі соціуму.
  3. Окремо Аракіс і його описи: рельєф, флора та фауна, люди, їх помешкання, приладдя – продумано все! Я в захваті. Але тільки від початку другої частини книги, не раніше.

Про «не сподобалось»

  1. Картонний Владімір Харконен – абсолютно плаский злодій, боров. Герберту не довелося старатися, щоб визвати огиду з перших рядків опису цього дядька: описи прості і прямолінійні, зрозуміло відразу, що це головний негідник роману. Так не цікаво – хтілося б якоїсь інтриги. Відносини між людьми в серпентарії Харконена головного – теж без інтриги: барон вирішує все, як і повинен самий тиранистий тиран, і ніхто проти нього не має ніякої сили чи розуму, щоб скинути пихату наволоч з його місця.
  2. Основний сюжет. Він складений на компіляції двох вічних сюжетів: перший називається «ініціація» (про хлопчика, що стає дорослим), що мені не цікаво як таке, другий (за Борхесом – це перший і вічний сюжет) – «місто що обороняється і лишається непереможеним, чи падає під натиском ворога». Нажаль Поля Атредіса надто багато, щоб оцінити за найвищим балом Арракіс, і сам світ, який існує навколо цієї дивної планети.
  3. Штампи і окремі описи при моделюванні ситуацій: скромний і сильний головний герой, сувора і розсудлива мати, батько-простак головного героя, дивна відьма, яка пропонує незрозуміле випробування, яке Герберту не вдалося описати, як найстрашніший біль, який ви тільки можете собі уявити. Загалом описи другорядних персонажів і якихось другорядних подій – мені були достатні, але так описувати головних героїв і переломні моменти так просто, як це зробив автор – мені не зайшло: мало і картонно, як ото пишуть.
  4. «Серіальність». Лінійний розжований сюжет – то прекрасно для більшості читачів, хто хоче відпочити (саме відпочити, розважитися, кому треба, щоб автор розжував і поклав до рота). Я теж люблю твори без особливих сюжетних заворотів, флешбеків тощо, щоб саме читати і не напружуватись. Але тут лінійності забагато. А зважаючи на той факт, що кожній главі передує цитата зі «Спогадів про Муаддіба» (про якого і так відомо, що то ГГ у майбутньому) – інтрига взагалі припиняє існувати як така.

Спайс/меланж, як основа конфлікту

Цікава ідея – зробити наркотики одним з важливих чинників роману. Але не нова, бо наркотики завжди відігравали важливу роль у політиці та економіці протягом всього часу існування людства: саме за наркотики Китай колись втратив незалежність, а Колумбія і Афганістан і нині знаходяться під сталою увагою світових лідерів ( а про шаманів і простих наркоманів годі й писати). Тут, у романі, спайс і його роль виписані дуже органічно: спеція є базисом для функціонування економіки, подовження життя і прогнозування – від наявності спайсу в організмі залежить, чи можуть окремі герої бачити своє майбутнє. Але це не новина нині: Герберт вдало підхопив і був одним з популяризаторів тих знань, які вважалися раніше сакральними, а нині стали звичайними.

Думаю, роман став одним з каталізаторів зростання цікавості до теми наркотиків для гуд-трипів, яку в той час жваво обговорювали в Америці. Але, наприклад, роман «Барьєр Сантароги», який є прикладом функціонування малого наркозалежного суспільства в суспільстві набагато більшого розміру, в цьому плані в Герберта вийшов краще: там конфлікт побудовано на протистоянні двох систем, одна з яких, більша, яка за «життя без наркотиків», а інша, яка значно менше – за життя з наркотиком, що продукується відносно розумним грибом, який переймається більше власним виживанням, що призводить до симбіозу людини і гриба, який керує своїм носієм за допомогою хімічних речовин. Саме цікаве в цьому те, що мале «наркозалежне» суспільство є більш ефективним, продуктивним і раціональним, ніж «здорова» більшість.

В інших своїх творах Герберт також не раз звертався до цієї теми, де наркотики, гормони чи інша хімія виступали серйозними чинниками впливу на людей, що призводило до переломних моментів в сюжеті. Почитайте романи цього автора – зрозумієте, наскільки смішно читати про монокультурне середовище, де всі знають, що наркотик то і важливо, і корисно, і майже вітаміни, якщо так можна сказати. Набагато цікавіше читати роман, де одні «проти» , а інші – «за». Тоді реально конфлікт піднімається на більш якісний рівень на фоні конфліктів особистостей. А так історія змагання малого Пола Атредіса за трон – то лише його особиста історія змагання за трон і не більше.

Резюме

Висновок 1: Дюна стає жертвою своєї популярності. Це сумно, бо Герберт старався писати цей твір – це відчувається, але – перестарався, бо нинішня аудиторія (я – її частина і середній представник) – дуже балувана, строката, хоче динаміки, а не жуйки. А космічна опера в стилі аристократичного світу – то нудно, навіть не зважаючи на те, що це зразок, еталон створення світу, який запропонував Герберт.

Висновок 2. Треба читати. Для того щоб розуміти, де взяли свої ідеї багато письменників, сценаристів, режисерів. От тепер хоч ріжте мене, але я знаю звідкіля в Джеймса Кемерона взявся Аватар верхи на Драконі, чи звідкіля взялися кіношні Черви тощо.

Висновок 3. Треба читати – це таки класика, без знання якої важко розуміти, чого з вашого сюжету будуть сміятися чи ні. До того ж це дуже вдалий зразок лінійного сюжету. Великий зразок, важкий для читання, але важливий для розуміння схеми написання творів з лінійним зображенням подій. І тому останнє «за» в цей же пункт: треба читати, бо Дюна, як на мене, є зразком для наслідування, як пишуться романи, де все зрозуміло (хоч і нудно).

Про цитати та репліки Дюни зокрема, і Герберта взагалі

  1. Одну я вже згадував тут: сюжет для сценарію Аватара повністю взятий зі схеми, за якою писалася Дюна. Щоб зрозуміти – треба читати Дюну. З пантелику збиває лише одне: головний герой Аватару – інвалід на візку,він не хлопчик.АлеГГ Аватара теж проходить свій шлях ініціації, тільки від людини до лідера Пандори, як це зробив Пол на Арракісі, приручивши великого Подавача.
  2. Дюна є джерелом натхнення для тих, хто хоче бачити світ без машин і роботів. Герберт дуже цікавився екологією, бактеріями, грибами, біологією взагалі. В більшості його романів машини не мають визначальної ролі, основа сюжетів – взаємини та конфлікти між людьми і їх антагоністами, які можуть представлені як людьми, так і іншими організмами.
  3. «Енциклопедія Дюни» — великий фантастичний документальний твір, написаний фанатами Дюни. Ті, хто це писав, приділили більше уваги саме світу, який створив Герберт: планети, прилади, техніка (чи їх властивості) описані та вигадані саме з точки зору наукової фантастики більш об’ємно ніж у автора. Поява цього твору свідчить про цікавість саме до Всесвіту Дюни, а не до героїв. Окрім цього існує багато фанфіків, а сама Дюна стала успішною франшизою: кіно, серіал, комп’ютерні ігри і всі інші ознаки повної комерційної реалізації вдалої творчої ідеї в наявності, як то кажуть. Я робив поверхневий огляд даного твору і мені вистачило цього для такого висновку.
  4. Матриця. Герберт в своїх творах завжди приділяє увагу такому аспекту, як репродукція людей. В Дюні – це жорсткий генетичний відбір і звичайна людська репродукція. А от у «Вулику Хельстрома», написаному ним значно пізніше, це вже цехи з обрубками жіночих тіл, які штучно підтримуються для лише однієї мети – інкубація зародків і вирощування майбутніх членів вулика. Але з тим самим правилом жорсткого генетичного відбору: генні набори вчених суттєво відрізняються від генотипів простих робітників. І над тими і над іншими дуже ретельно працюють, щоб організми в результаті отримали потрібні якості, відповідну ступінь розумності, певну фізичну силу тощо. Саме «маточні цехи» в мурашнику Хельстрома мені більше всього нагадують енергетичні башти в Матриці. Матриця організована за принципом мурашника, а люди в матриці використовуються для підтримки її існування, як і люди у Вулику. Думаю, брати/сестри Вачовські недовго доходили б висновку, що в них люди будуть батарейками, коли б проаналізували Герберта. Я це не стверджую, бо не знаю напевно чи вони читали Дюну і інші твори Френка Герберта, але коли читали – то ця думка в них виникла б дуже швидко.
  5. Дюна – екологічний роман. Сьогодні б його ще назвали романом про терраформінг. Це дуже серйозна тема, актуальна, цікава. З іншого боку: чи потрібно терраформувати планету заради людей, які бажають житина ній краще, ніж живуть в даний момент. Як на мене – ні. Умови для життя – є, люди, як вид, для життя в даних умовах – пристосовані. Нащо вимагати більшого від природи, коли вона все дає? Ідея зміни Арракісу з його унікальною екосистемою мені не до вподоби і оборює. Можливо, саме Дюна є першим романом про терраформінг і надихнула багатьох сучасних письменників описати процеси терраформінгу Марсу, на який так схожий Арракіс? Думаю – так.

Про кіно

Кіно, так того самого Девіда Лінча, саме кіно про Дюну – відстій. Краще читати Дюну, бо користі з того більше, розуміння подій, мотивів героїв – краще, плюс, стандартне «збагачення словникового запасу», що теж є важливим, хоч і банальним.

Такий от відгук на першу половину тексту. Думаю, буду писати ще

Автор: Роман МТТ

«Світи і лабіринти» Ірини Червінської

З переписки з автором:

«Я дочитав до 56 сторінки! Чоловіча аудиторія мене з’їсть, якщо я напишу про це добре! Але мені – подобається, хоч я і не вірю, що таке колись станеться. Це жах! Але написано – добре: зрозуміло, чітко, доступно. Жінкам сподобається – однозначно. Мене, як давнього трутня, то в принципі теж влаштує, але щоб так знецінити роль чоловіків – то страшно. Зараз в голові борються два демони: один каже «То має право існувати», інший каже «Спали свій комп і не читай це! Вона ще там не таке приготувала для вашого чоловічого плем’я».

Позитивний відгук

Інтриги не буде – книга мені сподобалася. Далі вас чекають: спойлери, традиційні «сподобалося» і «не сподобалося», ну, і саме головне – про що ті «Світи…» і скільки їх нарахувати вдалося саме мені. Як завжди спочатку про ТТХ книги:

  • Тверда палітурка, під якою трохи більше 200 сторінок якісного, з точки зору правопису, тексту – знайдено два чи три марнодруки.

  • Обкладинка мене не вразила: смугаста воронка, що затягує незрозумілий силует. Хоча кольори і приємні, але композиція недосконала.

  • Вартість: від 80 грн в видавництві на старті продажів – до 120-130 грн по магазинах.

«Про сподобалось»

  1. Жива нерафінована мова. Вдячний авторці за нормальні слова в тексті. Такі тексти хочеться брати до рук і читати, і рекомендувати, і купляти. І мова тут грає неабияку роль – сприяє створенню атмосфери тих локацій, де перебуває герой (чи відбувається дія, де його нема, чи він є, але в нерухомому стані овоча). Починається все в нашому часі (умовно назву це «реальністю»), і коли зображуються події реальності – мова відповідна, повертає у нашу злиденність, налаштовує на нашу сучасну безвихідь. Коли дія переноситься в майбутнє – мова відповідна, більш літературно чиста (так у нас окремі культурні люди говорять), налаштовує на позитивну рафіновану безвихідь того матріархального суспільства, яке нам підготувала автор. Третій світ – світ марень, світ підсвідомого і несвідомого – тут наче все пристойно, без матюків написано, але – про такі повсякденні і одночасно дивні речі… Думаю, вам варто почитати підсвідоме маніяка, щоб розуміти звідкіля вони беруться в Україні.

  2. Психоделіка, фантастика, реальність. Почну з фантастики: її мало, лише десь 2/3 книги. Я не скажу, що вона оригінальна – нового я майже нічого для себе не взяв, окрім цікавих назв певних процесів втручання до свідомості. Але, як ті фантастичні припущення вплетені в світи, якими блукає головний псих і алкоголік твору – то неперевершено. Світ майбутнього майже монохромний і стерильний, безбарвний, без смаку і запаху. Майбутнє витримане в цих рамках, тому можу сказати, що образ є цілком завершений, повний. Це – жирнючий плюс роману.
    Психоделіка, до якої відношу неясні марення героя і його спогади, а також окремі описи реальності – то вищий пілотаж у виконанні автора. Порівнюючи окремі шматки тексту, я дійшов для себе висновку, що саме ці моменти і «тримають» читача.
    Реальність зображена дуже круто: події – насичені деталями, описи – кольорами, відтінками, напівтонами. Запахи, бруд і пилюка під взуттям героїв, звуки міста – все це є в тексті і все це красиво зображено.

  3. Герої. За сюжетом людина вчиняє вбивство, а тікаючи з міста ще й спричиняє і аварію, в якій гине до біса людей, а само це мурло спокійнісінько впадає до коми і блукає лабіринтами свого несвідомого. Всі інші герої – далеко не позитивні. Авторка змалювала найгірші риси людей. До кожного героя, за мірою їх участі в історії, є описи причин формування характерів. Рудоволоска в реальності – «непросихаюча ізбалована блядь», яка такою стала внаслідок зростання в дитячому притулку, лікар – кепкуючий з оточуючих мізантроп, вбитий художник – пиздопротивний до сказу дідок-напівмаразматик (того його герой і вбив, мабуть, а не того що він латентний маніяк). В цьому диявольському цирку персонажів головний герой в своїх пошуках і комі виглядає не саме гірше, я вам скажу, він – викликає співчуття: пацан помилився, но пацан поняв – він шукає причину своєї такої поведінки, його треба прийняти таким, як він є і навіть допомогти в тих пошуках!
    Чесно: я обалдів, коли зрозумів, що авторка замилила мені очі ще на самому початку книжки, і сторінок лише так за 20, я допетрав, що з цікавістю читаю про конченого алканавта, людей з соціального дна, санітарів суспільства і, взагалі, про багатий внутрішній світ всього цього серпентарію. Чого? Може я з них? Може авторка сама звідти? Може всі ці образи – всі ми? Ми, які живемо без мети, без надії, без мрій? І всі про це пам’ятаємо, але зневірилися і просто існуємо. Ми, які з часом станемо апроксимацією тих андрогеноїдів, що обслуговуватимуть суспільство в майбутньому, яким блукає головний герой?

«Про не сподобалось»

  1. Автор пропонує за основу моделі майбутнього матріархат. Не погоджусь ніколи, це і обурювало, спочатку. Як мінімум, я особисто згодний на мультикультурний світ унісексу – грець вже з ним, традиційна сім’я її цінності втрачають позиції, але тема гендерної рівності більш-менш дає надію і сподівання що до чистого матріархату чи патріархату суспільство вже не повернеться, бо такі форми є основою диктатури, а диктатура стане причиною мегавійни.
    А ще я знаю, що в Україні чистого матріархату чи патріархату ніколи не було: вдома головувала жінка, чоловік головував поза хатою на господарстві і не переймався, що в хаті є хтось головніший за нього. Але абсолютно знівелювати роль чоловіка до ролі домашнього обладнання – то занадто круто як на мене, навіть припускаючи що в такому світі жінка має нести повну відповідальність за свого хатнього утриманця – чоловіка.
    Все ж, погоджусь: тема має право на життя, є гарним подразнювачем для чоловічої аудиторії і… стала окрасою того стерильного світу майбутнього, що зображений в романі.

  2. Окремі марення головного героя які переплітаються з реальністю чи майбутнім. Я так чітко і не порахував кількість світів, де герой перманентно перебуває під час оповіді. Пограничні стани психіки головного героя іноді були досить туманні. Як мінімум, я виділив би чотири світи чи то стани героя, але підозрюю, що їх може бути і п’ять (аби тільки авторка не призналася, що їх ще більше).

  3. Певні враження, які лякають, коли складаєш картинку до купи в голові. А вона наступна: навколо нас повно маніяків, алкоголіків і наркоманів, які тільки на основі своїх тупих, ницих бажань чи галюцинацій творять таке, що нормальній людині і на голову не налазить. Далі розвивати ці роздуми не буду – ви самі розумієте, до чого це доведе.
    Справа в тім, що реальний світ даного роману збудований як світ безнадії і суцільного занепаду, а світ майбутнього – як світ одноманітного неголодного буття за суворими законами, але без права їх порушення і на йоту. Автор ставить перед вибором: або так – або так. Третіх варіантів не дано. Це наче і нормально (автор вирішив показати дві моделі – автор показав), але після того як почитаєш, і ця думка приходить, то стає трохи незатишно і сумно: хочеться ще третього варіанта, хай і утопічного, але більш веселого.

Резюме

Замість резюме викладу ще один шмат переписки з автором:

«Мозок кипить… Що я однозначно напишу, що роман перевертає мозок: спочатку обережно виймає його з голови, потім перетрушує його, роздивляється обережненько, а потім тупо перемелює, наче в м’ясорубці. Це ще не все: потім з отриманої сировини печуть пиріжок, який відправляють на фабрику переробки пиріжків на мозок, і вставляють читачеві наново. До нового мозку потрібен час призвичаїтись. Дуже цікавий стан: наче як під чимось, але нема похмілля. І волосся ще при цьому починає жити власним життям. Наприклад, не просто стоїть дибки, а ще й намагається довести, що йому і вам необхідно прогулятися, бо волосяним сумкам чогось спекотно під шкірою і час охолодитися на повітрі. Це наслідок кипіння нового мозку, просто..»

Одним словом – рекомендую.

Автор: Роман МТТ

Виходу іншого немає, але Терлецький все одно про це пише (далі спойлери – будьте обережні)

Стисло про нову книгу Валентина Терлецького «В.І.Н»

Про текст: легко читається, сам текст – простий. Можна сказати – відпочиваєш, бо автор не змушує думати майже до кінця книги: події викладені лінійно, все тримається купи, сюжет плавно веде від події до події , не згадуєш хто і звідки взявся, незважаючи на купу пересічних персонажів, яких обходить головний герой під час своїх пошуків. Дякую автору що дав можливість відпочити і розуму і оку – іноді хочеться саме так і читати: спокійно, без зупинок на роздуми «що автор хтів сказати» і таке інше. Загалом в спокійному ритмі прочитав за три вихідних. Респект за вичитку – немає до чого прискіпатися.

 

Про сюжет: він не новий, далеко не новий. Але пошук себе – то справа серйозна, тема завжди цікава. Інтриги, як такої, для мене не було – від початку відчував, що головний герой і є тим самим Ним (Він), але: весь час сподівався, що Шульц – то не Він. Не знаю як тут оцінити: з одногу боку те, що герой знайде самого себе, і наче правильно, хоч і не цікаво. З іншого боку: а що він має знайти окрім себе справжнього? Може якийсь приз чи торт? Це правильно чисто з матеріальної точки зору – героя має чекати винагорода, та й читачу буде цікавіше: дадуть солодку кетю дитині чи ні? Але якщо герой знаходить не себе, то про знайденого «нового» треба тоді писати окрему нову книгу. (Тут, до речі, Терлецькому бажано про маркетинг усілякий почитати – мав би тему для нової книги, чи серії :) ) Хай це все смішки, але цікавіше інше, а саме: що ж з цього всього випливає?

А випливає цікавість до процесу. І автору вдалося до цього процесу мене затягнути: в книзі витримано темп, події динамічно змінюють одна одну, оповідь не затягнуто, цікавість до подальшого читання підігрівається автором дуже невимушено. Мені здається, що Терлецькому вдалося серйозні речі втиснути у вир подій, і вони не загубилися на фоні постійної зміни локацій і другорядних героїв. Спогади головного героя подано доречно, вони насичені, не нудні – це теж змушує читати далі, підігріває цікавість до тексту. Роздуми Шульца, ліричні і філософські відступи – лаконічні і не відвертають від тексту (бо знаєте, як ото почнуть «філософію розводити» на 30-50 сторінок про внутрішні терзання героя – так книжку кинути зазвичай хочеться), то всі ці речі органічно вплетені в сюжет, вдало пояснюють ті чи інші моменти.

Натомість мені не вистачило окремих деталей: наприклад, які саме проекти реалізовував Він? (Бо автор – журналіст, гріх було не описати). Кому і як саме допоміг? (Наприкінці книги герої-супутники розповідають звісно про це, але в той момент мені то вже було не цікаво).

Що з цього може вирости. Маю думку, що Терлецький шукає шлях до читача, якого цікавить психологія і психоделіка. В.І.Н. – такий собі міський психотриллер. Багатьом ця книга може нагадати про всю цінність життя в провінційному місті, як такому, про цінність окремої особистості і цінність ставлення до неї збоку інших більш-менш активних учасників соціуму. Про цінність обласних центрів як таких – нині вони мало котуються, як і люди в них. Але і без них не можна – теж потрібні час від часу особистості, здатні збурити інфопростір, підняти хвилю, трохи поворушити це містечкове болото. І такі книги потрібні – нагадувати людям, що в провінції не все так погано, і є можливість її трохи оживити. Як і літературу в цілому, хоча б на рівні обласних центрів. (Звісно, вона існує, але процвітання її не видно, а процвітання – це дві популярні книгарні на кожні 20-30 кварталів міста, а не на все місто, як у нас нині. Про райцентри мовчу: в якому з них є «Книгарня Є» чи «Папірус»?)

Загалом про «Що сподобалось»

Початок цікавий: оповіді про Нього – затягують. Спочатку автор дає позитивні характеристики, потім трохи розповідає про секс в житті головного героя і про життя з різними жінками – все круто описано, зайшло. Наголошу повторно про динаміку тексту: коли автор тримає нормальний темп перші 30-40 сторінок, то це вже висока вірогідність того, що його книгу прочитають до останньої сторінки.

Герої-супутники Його (другорядними їх чогось не можу назвати – трохи не те). Валентин Терлецький наповнив життєвий шлях героя самими різними людьми: це і Папа Боря – прикольний дідок-музикант, і колега Галя (вітання і співчуття всім, хто працює поруч з такою жінкою – прихованим сексуальним вулканом, готовим вибухнути в будь який момент, але не в вашій присутності, чого вже губу розкотали?), і рокер (реально описаний характер і повадки, хто з рокерами спілкувався – оцінить), і дивакуваті персонажі типу Ніни чи Зомбі, і журналісти-колеги, і заступник мера, і ще до біса всіляких цікавих і не дуже людей. Я повірив в існування майже всіх.

Сеттінг. Сучасний провінційний обласний центр з усіма наслідками проживання в ньому: сірість, алкоголізм, одноманітність, дуркуваті розваги, однотипність буття і знову — алкоголізм. Я такі бачив в своєму житті, не дивлячись на те, що сам з маленького села на Миколаївщині, потім жив в селі побільше, а нині живу в селі трохи поменше. Село моє маленьке, а Україна – ще менше. Але, при всьому цьому, місто вийшло живим, різноманітним, хоча Терлецький і не приділяє йому багато уваги. Окремі локації описані дуже правдиво – відчувається, що автор там бував і писав з натури.

Окремі події. Бійка з Арсеном: написано дуже реалістично, гарно, динамічно — моє захопливе ВАУ, бо читав і бачив як все відбувається, і відчув, як перший сніг падав на перила того ганку, з якого той Арсен летів. Все що було потім – несуттєво.

Загалом про «Не сподобалось»

  1. В тексті зустрічаються повтори раніше викладених автором фактів. Недопрацював редактор чи сам автор – не знаю. Але саме об повтори (здебільшого це смислова тавтологія) я запнувся при читанні на декількох сторінках. Враження від книги це не псує, але звертати увагу на такі моменти треба – це якість подачі матеріалу. Терлецький занадто повторами не страждає, але це йому «дзвіночок» – бути уважнішим.
  2. Окремі сцени (їх небагато) виглядають натягнутими і теж вибиваються з тексту – їх видно. Там де автор знайомий з ситуацією, переживав ті чи інші події – написано дуже органічно, це буквально відчувається шкірою. А там де конструював ситуацію, моделював, робив припущення – там не повірив. Звісно, це дуже суб’єктивне враження, але і пишу я не за всіх, а лише за себе.
  3. Мало написано про пекло. У кожного воно своє, особисте. Автор розчарував, що так мало приділив уваги цьому моменту – завжди цікаво читати, як інші мучаться. А тут три чи чотири куцих абзаци – і все. Чиє недопрацювання: автора чи редакторів, слідство ще не знайшло, але дуже цікавиться цим епізодом.


Резюме

Загалом у книги гарний посил, гарний фінал, але – настільки нереальний.

Не знаю навіть: з одного боку вона навіює гарні спогади і почуття, відсилає до дитинства, коли хтів, щоб весь світ був щасливий і всі люди цінили одне одного. Наче як і наївно, але десь там, в глибині – торкається чогось забутого, важливого. І від того щемить: де все те поділося? Скажете, інфантильно? Та наче ні – все в книзі по дорослому: дорослі дядьки і тітки трахаються, п’ють, щось чудять по-дорослому, працюють над серйозними проектами чи мають якусь відповідальну роботу, тому не може вона навивати такий інфантильний стан… Але прочитаєш все і бачиш: герої ведуть себе – як діти, їй Богу…

З іншого боку книга про один з самих серйозних процесів у житті кожного: про пошук себе справжнього. Мало хто відважиться сприйняти себе таким, яким є насправді: без соціальних ролей, масок, без загравання з оточуючими, без ототожнення себе з образом «нормальної людини» і орієнтацією на те «що люди скажуть» тощо. То хто ж, кожен з нас, виглядає справжнім? Може для цього треба усамітнитись чи навпаки – перемогти всіх і зайняти найвищий щабель у суспільстві, чи здобути всі професійні нагороди?

Не знаю… Все так дивно в цьому світі. Саме на такі роздуми і навертає В.І.Н: може існує інший вихід, ніж спочатку створити себе, потім померти, а потім – воскреснути, щоб зрозуміти хто ти є і докорінно змінити своє життя? Не знаю, не певен.

Раджу читати: може який рецептик пошуку себе віднайдете, коли впізнаєте себе в одному із героїв. А я думаю – впізнаєте: цей автор щедрий на зображення законсервованих людських істот, зіпсованих повітрям обласних центрів.

Автор: Роман МТТ

 

Літературна критика 2017

Я відкриваю вордівський файл. Мені треба написати рецензію.

Один поважний викладач одного популярного серед могилянців-бакалаврів (що характерно – не лише філологів) вибіркового курсу любив говорити: автор, який думає, що він пише «ні для кого» чи «ні для кого конкретного», нескінченно обманює сам себе. Пізніше вже на своїх високочолих філологічних курсах, куди зась простим смертним (спойлер: не зась, але вони туди вкрай рідко записуються), ми читали й сперечалися на семінарах, сиплючи цитатами й аргументами, про концепції «Зразкового Читача» Еко, про структури «імпліцитного читача» Ізера, про рецептивну естетику й горизонт очікувань, про Бахтіна й діалогізм. І добре воно було, й цікаво віднаходити й відчитувати ці моделі явних і прихованих адресатів у творах, які ми читали на n+1 курсів літератури.

З усіма цими теоріями й безліччю інших, казали нам наші високочолі викладачі, мусить бути обізнаний і добрий письменник. Особливо сучасний. Він мусить уявляти собі, для кого він пише, мусить свідомо й розумно вибудовувати інтерпретативні структури в своєму тексті. Мусить, – і оглядали таким критичним оком нашу аудиторію. Дехто навіть говорили після цього: мені приємно думати, що тут серед вас сидять зараз майбутні українські письменники. Майже ніхто, втім, не додавав: і майбутні літературні критики. Бо, власне, чи потрібна критика там, де на пальцях можна перерахувати добрих сучасних письменників? Отож-бо.

Існує (ще й досі, ага) стереотип, що літературний критик – то такий собі Сальєрі. Заздрісний, озлоблений, дріб’язковенький такий. Ніби й теорій поначитувався, ніби й знає все і більше про те, як написати добре оповідання, роман чи хоч і вінок сонетів – а от не пише, а тільки читає й докопується до Моцартів, які змогли. Все йому не догодиш, все йому щось не так і не подобається. Все він… критикує. Адже ж «критикувати» – це «говорити щось погане»? То замість критикувати, візьми й досягни. Напиши і видай, а не просто критикуй. Це не твір поганий, не письменник і не література погана – це ти невдаха. Хочеш писати сам, а не пишеш. Тільки й вмієш, що критикувати.

Деякі з наших високочолих викладачів цілком собі на повному серйозі транслювали цей стереотип в аудиторіях. Може, й досі транслюють, бо, може, й досі в це вірять. Попри те, що частина їхніх студентів, у яких їм так хотілося бачити письменників, узяла та й поставала критиками. І критикує – часом літератури, які точно є (британську, американську, французьку, вписати потрібне), часом рідну українську, яка ще невідомо, чи є. Але критикує. А не пише. Поняття «писати» й «критикувати», на диво, теж чомусь звикло сприймаються в нашій культурі – як академічно-аудиторній, так і фейсбучно-загально-локальній – як антоніми. Причому перше з цих понять сприймається й оцінюється явно більш позитивно, аніж друге.

Ну добре, якщо критик «критикує», а не «пише», то стосовно літературної критики мали б діяти якісь інші правила. Про них нам теж трошки розповідали на наших парах, звісно. Казали, що критика, як і журналістика, має бути насамперед реакцією на найсвіжіші книжки й на останні події в літературному світі. Казали, що вона, як і літературознавство, має оперувати методологією (бути розумна), але, як блог чи колонку (тоді вже знали такі слова), її має бути легко й приємно читати. Але от хто її читає – письменники, інші критики, високочолі викладачі, студенти філологічних факультетів, чи хто? – нам не сказали. І правильно зробили.

2017 рік. Із «фахових журналів» (коли ми закінчували навіть магістерку, стосовно критики ще оперували такими термінами), найчастіше паперових, які треба було передплачувати, а для цього треба було піти на пошту – ну ви зрозуміли, довгий і марудний процес – літературна критика остаточно й безповоротно перебралася в онлайн. «Тоді» онлайн вона була лише на ЛітАкценті – принаймні для високочолих філологів; тепер вона онлайн скрізь. На онлайн-платформах, журналах чи просто сайтах, що позиціонують себе як присвячені літературній критиці й будь-чому іншому, у відкритих і закритих постах на сторінках у Facebook, Instagram, Twitter – де ще? З’явилося безліч нових видів і жанрів критики – їх колись опишуть теоретики літератури (або не опишуть). Проте чи не найважливіше – все ж те, що визначити, «для кого» вона, стало вкрай легко. І так, це дуже мало має до діла з методологією й авторським стилем критика.

Ні, вона не для письменника, на книжку якого написана – бо це в кращому разі +1 перегляд і невеликий срач у коментарях. Не для всіх інших письменників, бо вони пишуть, у них немає часу читати критику навіть якби вони всі читали рецензії бодай тільки на свої твори, їх теж занадто мало. Не для студентів-філологів. Не для інших критиків. Не для дипломованих літературознавців, не для кандидатів філологічних наук, не для PhD з літературних дисциплін. Бо якщо навіть усі вищеперераховані категорії систематично читали б усі підряд рецензії й огляди, в 2017 році це аж ніяк не гарантія їхнього успіху. А от коли рецензію читають студенти-правники, кандидати біологічних наук, а ще краще колишні однокласники й колишні колишніх однокласників автора/-ки, які потім постять цитати з рецензії у себе в Instagram під гарним фото з книгою – отоді це успіх.

Колеги-філологи радо відчитають всі алюзії, розгадають метафори, зацінять методологію й широту контексту, похвалять авторський стиль (якщо він є) – і це завжди приємно. Проте sorry, guys: Зразковий Читач рецензії в 2017 році – це людина без філологічної освіти. Людина-професіонал із будь-якої іншої сфери, крім філології чи й зовсім непрофесіонал, невизначеного віку, добре б, якби ще й невизначеної статі, але неодмінно власник/-ця акаунта в Facebook, Instagram чи Twitter. Чи краще всіх трьох. Людина, перед якою варто виглядати розумним (бо інакше вона тобі не повірить), але не занадто (бо вона роздратується й не дочитає до кінця твою офігенну рецензію).

Оці всі свої метафори, методології й локальні жартики (надто їх) краще приберегти для посиденьок за пивом із письменниками, критиками, однокурсниками й культурними менеджерами (так, із цими двома, з ким шановний критик кожного разу ходить на пиво). А Зразковим Читачам рецензій нашого часу треба що? Правильно, інформпривід. Чи радше контент-привід. Привід для репосту. Привід для цитати. Привід для фото з книжкою. Привід для відгуку на книжку – якщо прочитана рецензія таки спонукає її/його прочитати цю книжку. Чи бодай розділ із книжки. Чи бодай піврозділу.

Уявляти з себе Ортегу-і-Гассета й просвітителя мас легше (і приємніше, гвахаха), аніж намагатися влізти в шкуру Майка Йогансена і наочно й зрозуміло показати, як воно тут у нас все влаштовано, але можна спробувати. Так, лайки, репости й перегляди – то капітал навкололітературних онлайн-ресурсів. Так само, як і будь-яких інших онлайн-ресурсів. Дух часу, ну ви зрозуміли. Проте мета критики все ж трошки більш далекоглядна, аніж лайк і репост.

Мабуть, кожному критикові (який, як ми пам’ятаємо, просто письменник-невдаха) іноді хочеться побути Моцартом і потішитися з того, що його впізнають на вулицях, на події за його участю приходять «на ім’я», а його матеріали незмінно в топах за кількістю переглядів. Проте в одному наші високочолі могилянські викладачі точно були праві: слава критика – річ украй хистка. А от те, що рецензію таки прочитають, а після неї, можливо, навіть куплять і прочитають книжку, може докластися до значно вагоміших процесів. До розвитку українського книговидавництва, наприклад. До популяризації читання. До попиту на літературну критику. До вищих гонорарів…

Я прокидаюсь і підіймаю голову з клавіатури. Все ж треба намагатися спати трошки більше, ніж 4 години на добу. Намагаючись не думати про відбитки клавіш на своєму лобі (а вони там точно є), дивлюся у відкритий вордівський файл. Ctrl+A. І потім Backspace. Все-таки «пкуіолпоаьвдльмджвбмж» – не найкращий початок гарної рецензії. Хоча це цілком щиро. А, може, навіть проканало б як фішка авторського стилю.

Джерело: ЛітАкцент

Розмова з Дзвінкою Матіяш: «Вірю, що можна допомогти письмом»

Джерело: ЛітАкцент

– Твоя найновіша книжка – «Дорога святого Якова», тож давай поговоримо про неї. Як ти зважилася пройти цим шляхом?
– Це не було «моє» рішення, це було бажання піти за внутрішнім голосом. Про дорогу святого Якова я довідалася від мого чоловіка. Він займається виготовленням старовинних музичних інструментів і багато працював над цим у Базелі, у Швейцарії. Там усі знають про цю дорогу, це відносно близько (порівняно з Україною) і часом люди вирушають у паломництво навіть із дому. У багатьох друзів чоловіка було бажання пройти дорогу святого Якова, але, здається, так ніхто й не пройшов усього маршруту. Коли я тільки почула про Каміно де Сантьяґо від Євгена, то поставилася до цього спокійно – багато чого в світі є цікавого, всіх особливих місць не відвідати. Але через декілька років приїхала в Польщу, і в одній з книгарень знайшла книгу польських паломників, які пройшли цю дорогу. Я купила її, і мене там дуже захопили карти. Я читала цю книжку і раптом піймала себе на тому, що дуже детально розглядаю кожну карту – маршрут кожного дня, що супроводжувала кожен день паломництва – так, наче я вже з ними йду по цій дорозі, і навіть маю свої власні пригоди. Мене це заінтригувало і мені туди захотілося. Я запропонувала чоловіку піти до Сантьяґо, але він поставився дуже скептично – мовляв, має бути спортивна підготовка, усвідомлення всіх труднощів і ще довгий список всяких «але». Я згодилася з цими аргументами. Але за рік знову приїхала до Польщі, зайшла в іншу книгарню і першою побачила історію польської велосипедистки, яка теж подолала цю дорогу. Я почала читати цю книжку з усвідомленням, що мені справді туди треба – на Каміно, і вже того вечора написала чоловікові смс-ку , що ми маємо йти на дорогу святого Якова. І коли я приїхала до Києва, виявилося, що є зручні квитки на літаки по всьому маршруту, вигідні знижки. І все так склалося, що ми купили квитки, а потім почали думати про спортивну підготовку – тренуватися, ходити по 10 км щодня. Тобто я не вирішувала піти, а цей шлях мене манив і закликав. Це не було в сфері раціонального.

– Коли ти почала думати про те, що напишеш про це книжку?
– Одразу. Це було само собою зрозуміло. Така унікальна дорога, маршрут і дистанція змушує думати про те, що це можливо тільки раз у житті. Я знала відразу: хоч би який був цей досвід, успішний чи ні, хоч яка я там буду – про це потрібно написати. Це як ти вранці встаєш, чистиш зуби і знаєш: це треба, не було ніяких сумнівів. Зараз, із перших відгуків, я можу сказати, що ця книга справді для декого з читачів уже виявилася закликом піти туди, на дорогу святого Якова. І хай це буде навіть тільки на рівні хотіння, люди мають мати красиві мрії. Йдучи по цій дорозі, я часто мала відчуття, що наша країна цим обділена – красивими мріями й можливістю їх реалізовувати. Це спадщина того, що відбувалося в нашому пострадянському просторі, тієї внутрішньої несвободи.

– Тобто можна сказати, що книжка була одним з аргументів для тебе туди йти?
– Ні, вона не була аргументом, вона була обов’язковим пунктом. Коли ти йдеш у подорож, то пакуєш рюкзак відповідно до інструкцій, знаєш, що в тебе будуть певні обмеження протягом того часу, коли будеш іти, і ти маєш написати книжку про те, що з тобою було. Тобто коли ти вже вирушаєш у це паломництво, ти згоджуєшся на всі пункти.

– А що для тебе важливіше – проживати чи писати?
– Якщо не проживеш – нічого не напишеш, одне з іншим взаємопов’язане. Але писання дає мені дуже велику радість, оновлює мене. Коли я пишу – мені вдається вирватися в абсолютно інший простір. От Прохасько якось казав, що він живе краще, ніж пише. А в мене виходить краще писати, ніж жити. Коли я пишу, я набираю собі сил для того, що мене втомлює у побуті, дратує, з чим я не справляюся. Писання мені полегшує побут.

– У книзі багато вставних історій. Чому ти вирішила їх додати, невже самого досвіду і документального матеріалу було замало?
– Ця книжка мені дуже важко писалася. Мені хотілося втекти від реальних історій про себе. Мені не хотілося показувати себе несимпатично. А там цього було багато. Ця дорога сильно показує правду про твої слабості й пропонує їх не втаювати, відмовитися від певного типу боягузтва. Мені це було неприємно. У книзі багато історій про інших людей – це дуже красиві історії, і було б шкода, якби їх не було. Вони самі собою приходили, часом їх навіювали конкретні події, що відбувалися з нами на дорозі. Ці історії стали такою собі підтримкою дороги. І чудо в тому, що я відчувала в якісь моменти, що я абсолютно безсила, не можу цю книжку написати, але ці історії допомагали мені. Книга з цими історіями, книга як певна цілісність, із запахом сторінок, хотіла написатися.

Фото з сайту starylev.com.ua

– Ці історії ти вигадала, вони ж абсолютно художні, так?
– Так, вони всі художні. Наприклад, історію про дівчинку з єврейської сім’ї і хлопчика-християнина, між якими виникає кохання, навіяла форель, начинена хамоном, ожив увесь контекст переслідування євреїв у часи інквізиції. Актуалізувалося запитання, на яке завжди намагаюся давати собі відповідь: наскільки ми людяні? Наскільки ми можемо бути людяними з іншими, хто нам ментально чужий? Я часто у собі бачу певні обмеження, якусь таку стіну, що в якийсь момент заважає мені з кимось бути людяною. Можу навести приклад. Це було на початку нашої дороги святого Якова, у нас була пересадка в Мюнхені й ми мали час погуляти по аеропорту. І от я бачу жінку в бурці, все абсолютно чорне, видно тільки очі. У якийсь момент я відчула абсолютну антипатію: мені не подобається ця культура, цей одяг, у якому все закрито. І от я, яка ніколи не позиціонувала себе як ксенофобку, бачу, що в мені це є. Якщо повернутися до дороги, то цього було багато – зустрічей із своїми темними пластами, які ти не озвучуєш собі, вдаєш, що їх нема, може навіть не знаєш про них. А там є час, щоб заглибитися в себе більше, ніж у щоденному житті. Тому в мене там з’явилися єврейські теми – я хотіла з собою розібратися і розставити крапки над І. А от до теми мусульманства я ще досі не дійшла і, мабуть, найближчим часом до неї не дійду у внутрішньому діалозі з собою. Є теми, про які не можу і не готова писати.

– Тобто ці історії – це відповіді на ті страхи, які в тебе виникали дорогою?
– Можна сказати так, і ще – на певні актуальні для мене питання. Там є історія дівчинки, хворої на рак, і була реальна дівчинка, про яку я думала у цей час. Її звати, звісно, не так, там усе інакше, крім діагнозу. На щастя, ця дівчинка зараз видужала. Звісно, їй доведеться ще довго робити аналізи, перевірки, але зараз усе добре, вона змогла піти до школи. Вірю, що можна допомогти письмом. Це важко довести, але це працює. Моя історія – це одна з крапельок у великому горщику, який для неї збирали друзі, близькі, що бажали їй одужання і хотіли допомогти. Наші добрі інтенції справді працюють.

Фото з сайту starylev.com.ua

– Що найголовніше ти хотіла б, щоб твої читачі почули з цієї книжки?
– Мабуть, найважливіше, щоб кожен відчув свою цінність як людини, як певного Божого проекту, бо ми ж тут не випадково, навіщось ми тут є. Шкода думати, що минають мільйони людських життів просто так. Я би хотіла, щоб людина відкрила свою цінність, що вона частина чогось більшого, що її життя – це скарб, і що в її житті справді є дуже багато скарбів, які є сенс розшукати. Щоб читачі побачили за рутиною, за всім буденним і звичним унікальність усіх наших днів. Бо насправді дорогу святого Якова можна зорганізувати для себе ментально – нікуди не йти, а пограти в гру. Просто хотіти оцей творчий імпульс у своєму житті весь час відчувати й придумувати для самого себе міні-проекти, про які, може, будеш знати тільки ти, щоби було відчуття радості зранку, коли прокидаєшся. Щоб хотілося прокидатись зранку.

– І в цій, і в інших своїх книжках ти багато приділяєш уваги Богові, вірі. Як твої читачі це сприймають у наш комерціалізований, секуляризований час?
– Комусь це дуже близько, а комусь навпаки. У когось це викликає позитивний внутрішній резонанс, а в когось – негативний, включно з відторгненням. Але в мене немає мети всім подобатися. У кого це викликає відторгнення – це не його література. Ті, кому це потрібно – пишуть мені, з деким із таких людей зароджується дружба, приязні стосунки, моє коло спілкування розширюється. Якби було саме відторгнення – довелося б перейти на щось інше або писати в шухляду і нікому не показувати.

– Ти пишеш, що наша країна хвора…
– Так, на жаль. Уже четвертий рік триває війна. З того, що мені доводилось бачити на Донбасі, у зоні АТО, ти просто розумієш, наскільки ця частина нашої країни поранена, наскільки неправильна була щодо неї політика. Наскільки не можна було ігнорувати певні проблеми, які там роздулися до наривів.

Фото з сайту gre4ka.info

– У тебе є ідеї, як це можна вирішувати?
– Перша ідея дуже печальна – це треба було починати вирішувати 25 років тому. Коли ти вже так запізнився, то це треба робити, вже не просто закасавши рукава, а роблячи надзусилля – чим і займаються волонтери. Деякі місцеві люди там самі, своїми зусиллями, переживши окупацію, змінили свою свідомість – і з цими людьми все ясно, вони будуть видряпуватися з багна. А з тими , в кого нічого не змінилося, – не зрозуміло. Мені доводилося на Донбасі бувати в середовищі учасників Безкоштовних курсів української мови. Ці курси, звісно, мали за мету навчати української мови, але це насправді було все-таки другорядним, а першорядним і більш значимим – створення малої громади – те, що люди знайомляться між собою, бачать, що таких білих ворон, як вони, ще багато, що є спільні інтереси. Коли ти не один, уже не так страшно. Комусь було соромно говорити по-українськи, комусь страшно одягнути вишиванку – і такі курси для них стали своєрідною терапією. В Дружківці учасники курсів разом святкували дні народження, свята. Коли це вже перероджується в дружбу і бажання робити якісь проекти разом, навіть якщо цей проект – просто піти в кафе і говорити українською – це вже дуже добре – і так помалу починає формуватися громадянська солідарність. Це є певним зціленням, шансом, що ці люди щось передадуть своїм дітям, онукам – у Дружківці на курси ходила 80-річна бабуся, що було дуже зворушливо.

Складно сказати, що робити там, де не робилося нічого взагалі. Є надія на волонтерів, на такі от маленькі громади. Хотілося б сказати про державну підтримку, але я сама відчуваю скепсис до себе, коли це кажу. А там катастрофічно бракує книг – включно з україномовними підручниками, особливо в селах. А було би чудово, якби і в містах, і в селах були книгарні-кав’ярні, творчі простори – щоб люди там гуртувалися. Скажімо, у Краматорську є простір «Вільна хата», і подібний для дітей – отакі речі працюють. Можна гуртуватися довкола школи, якщо там хороший педагог – у Краматорській гімназії у мене була одна з найкращих презентацій. Потім зв’язки з цими людьми підтримуються, ти бачиш ці маленькі поодинокі вогники, але ж є все інше, на що волонтери не мають впливу. Якщо хтось може на Донбас їхати – хай їде, хтось може привозити вертеп, колядки – це прекрасно. Хтось туди може їхати з етнографічними експедиціями – там є що записати, місцевий фольклор дуже цікавий. Тобто все, що ми можемо – це вкладати свій час, ресурси і кошти. Привозити туди свої книги – і свою симпатію до цього регіону, який є так само частиною нашої батьківщини, і їхні проблеми насправді є і нашими проблемами – якщо бути зовсім чесними з самими собою.

– Ти пишеш і кажеш, що війна – це одна з найважливіших реалій наших зараз. Чи не маєш наміру в цю тему заглибитися?
– У мене надто слабка психіка для цього. Після деяких поїздок я була напівжива. Найдалі я була в Мар’їнці – в зоні зіткнення. Але це все-таки не передова, де треба одягати бронежилет і бути готовою до критичних ситуацій.

У книзі «Дорога святого Якова» є оповідання про сім’ю, в якої загинув тато. І ще є пару оповідань, які друкував часопис «Кана» – про дівчинку, у якої брат воює, і вона це дуже важко переживає. У основі цих оповідань – історія близьких моїх друзів, я знала, наскільки їм складно. Тому це був дуже важкий досвід писання. Тому я не хочу про це писати.

– А що б ти хотіла прочитати про цю війну, про які її аспекти?
– Про цю війну я взагалі не хотіла би нічого читати. І те, що я читаю, це завжди через опір, мені внутрішньо погано й боляче. Що я можу читати – це те, що пише Олена Степова, її гумор і життєрадісний вітальний стиль мені дають сили це сприймати. Мені завжди подобалися американські фільми про війну – про В’єтнам тощо, але коли це дотикається тебе, нехай навіть не зовсім безпосередньо – нічого цього ти вже не хочеш.

– Але ж є певний дисонанс: ти пишеш, що неправильно, що ми тут не помічаємо війну, але не хочеш про неї знати?
– Чому? Я про неї знаю. Я писати про неї зараз не хочу і не можу читати художні книги. Їздити туди я готова, і декілька разів їздила – це, до речі, забирає дуже багато внутрішніх ресурсів. І прекрасно усвідомлюю, що завдяки тому, що багато чоловіків там воює – я можу займатися своїми справами й насолоджуватися життям. А хтось на передовій у цей час лежить в окопі.

– Тобто для тебе художнє переосмислення сильніше чи, вважаєш, воно не потрібно зараз, коли це все ще живе і болюче?
– Це, певно, дуже суб’єктивно. Мені це зараз не пасує, я це не сприймаю, мені хочеться, щоб війна закінчилася. Цілком може бути, що хтось напише репортаж, чи оповідання, чи повість, яка когось сильно зачепить і щось змінить. Але для мене це надто болісно. Хтось не може їздити в зону АТО, він отримає там інфаркт. А хтось каже, що тільки там правда і все ясно – де чорне, а де біле. Але ж це не нормально, коли ми тільки на війні можемо розрізняти, де правда, а де ні. Війна – це ж не норма, коли майже щодня там гинуть люди. Тут багато болісного, і ти просто не знаєш, як про це говорити. Тому виходить внутрішня суперечність, бо мої ж внутрішні позиції одна з одною несумісні. Треба допомагати, треба пам’ятати, треба їхати, і в той же час – не можу писати, не можу читати, тому що надто вже боляче.

Розмовляла Олена Шарговська

Дев’ять кіл пекла, або як бути письменником

автор: Іванка Урда

Кожен письменник повинен любити подорожувати. Це обов’язкова умова, тому що в Україні автор мусить вміти сам себе презентувати, в Європі ж цим займається літагент, але не будемо про сумне.

Після видання книги слава не приходить, за тобою не бігають натовпи фанатів та фанаток, а тим пак видавці. Ти не прокидаєшся відомим. Ти можеш бути забитим інтровертом, але твоя книга вимагатиме тебе полюбити публіку.

Поки ти проходиш пекло всіх правок, редакцій, скорочень і уточнень, далі тебе чекає пекло презентацій з перервою в декілька днів, а то й годин, в ліпшому випадку між містами.

На перший погляд тільки здається, що це легко, адже автор мусить знати свій твір, отже знає як його презентувати. Не тут то було! Навіть якщо говориш тільки ти, публічний виступ виснажує. Ти мусиш знати, що ти будеш говорити, ти мусиш думати над кожним своїм словом. Найважче – ти мусиш концентрувати увагу публіки на собі під час всієї презентації.

Для того, щоб бути письменником треба не те, що любити подорожувати, треба це обожнювати. Проте разом з тим треба любити і сидіти вдома, коли ти зариваєшся в книжки і мусиш сидіти за історією, яка з’являється з під твого пера, з під твоєї ручки, під біганням твоїх пальців по клавіатурі. В якісь моменти твої герої вказуватимуть тобі дорогу, але так буде не завжди. В якийсь момент, вони зупиняться, подивляться на тебе і скажуть: «Ну що, мамцю/батечку, що ти зробиш далі?»

Вони, так само як і ти колись в своєму житті, стоятимуть на роздоріжжі і думатимуть куди їм піти. Тоді ти неумисно даруватимеш їм своє життя, переноситимеш себе в історію.

З одного боку література, твоя книга – це не страждання, але більшість з нас кричали і волали в своїх книгах, просто неопублікованих творах. Ти, певно, показуєш не все, що пишеш, відфільтровуючи шлак і занадто відверті речі, в яких люди справді впізнали б тебе.

Отож, коли ти вирішиш написати книгу, до моменту, коли ти зможеш донести свою думку до людей, ти муситимеш пройти свої дев’ять кіл пекла.

Коло перше: Текст

Спочатку ти маєш сконцентрувати в собі те, що змушує тебе писати. Простіше кажучи, змусити себе писати (хоча, напевно, до поезії це правило важко застосувати).

Навіть, якщо ти сидиш і лупаєш на той пустий аркуш своїми баньками, рано чи пізно ти вродиш слово, за словом речення ну і далі по тексту.

Потім ти маєш ознайомитись зі своїми потенційними «конкурентами», щоб бува випадково нічого не сплагіатити. Насправді, це все не так вже й легко, як може здатись на перший погляд.

Друге коло: Фідбек

Тут тебе очікує дві стадії.

Першими жертвами твоїх чудових творів стають близькі люди. Знай, поки ти не видаси книгу, вони тебе будуть ненавидіти, адже не всім їм насправді цікаво, але з ввічливості відмовити тобі вони не зможуть. Далі друзі, от тут, якщо в тебе правильне оточення, ти можеш знайти людей, які з нетерпінням чекатимуть книгу, або тому що ти вже задовбав мусолити цю тему, або їм справді подобається, проте не всім так щастить.

Другим етапом буде, після вихваляння перед близькими та знайомими, ти набираєшся сміливості прочитати свій твір перед незнайомцями. Ти починаєш ходити на літературники для молодих і недосвідченних. Набираєшся ще трохи сміливості, ну це тільки якщо ти пишеш гарно і отримуєш позитивні відгуки, в такому разі ти переходиш до третього кола.

Третє коло: Літконкурс або фідбек від професіонала.

Особливо хороші конкурси ті, в яких судді пояснюють чому ти не пройшов далі, аніж відбірковий тур. Бо якщо ти не пройшов навіть того, ти все одно повертаєшся на початок.

Отож, уявімо, що ти вже декілька разів програв, та не здався і вдосконалився до того, щоб перемогти.  Окей, чудово, але після конкурсу нічого не стається і ти переходиш до наступного кола.

Четверте коло:  Пошук видавництва

Тут ти подумки повертаєшся на перше коло, згадуєш всіх своїх «конкурентів» і приблизно маєш уявлення де вони видаються, разом з тим ти дивишся яке видавництво працює з молодими письменниками. І тут починається. Тобі будуть відмовляти і це нормально, бо не кожному видавництву ти потрібен. Коли ти в якийсь момент комусь сподобаєшся і тебе запросять до співпраці – ти потрапиш до наступного кола.

П’яте коло: Узгодження тексту, правки

Ти справді будеш повинен дещо прислухатись до редакторів, щось викинути, щось переписати, тобі здаватиметься, що твій твір геніальний. Він справді може бути таким. Ти можеш воювати навіть за пунктуацію і орфографію, не тільки за сюжет. Коли все буде узгоджено, книга пройде верстку, ти потрапляєш на інший рівень.

Шосте коло: Презентації

Якщо видавав книгу за свій кошт, отримав ти свої екземпляри, і от лежать вони в тебе на балконі чи в комірці, і що далі? Ну або за кошт видавництва, лежать вони собі тоді мирно на складі, а як навіть видавництво має налагоджену роботу з книгарнями, от ти сам як часто купуєш книги невідомо кого?

Отож, дійшло діло до організації, а у висновку і самої презентації. Якщо маєш гарного друга-модератора, то можна потягнути його з собою в тур, як то кажуть вдвох веселіше, головне не спитись. Ну ти ж розумієш говоріння на публіку стрес. А стрес як знімати? Правильно, в товаристві друга, десь в кнайпі, за чарочкою чогось міцніше, аніж чай.

Відбув ти тур і потрапляєш до наступного кола пекла.

Сьоме коло: Фанати і фанатки

Якось у нас так повелося, що навіть якщо ти й видав безтолкову книгу в тебе буде свій фан-клуб. Це добре з одного боку, бо вони купують твої книги, а з іншого – вони будуть слідкувати за тобою усюди, за кожним твоїм кроком, млітимуть при зустрічі з тобою. І цю любов щирою не назвеш, бо фанатизм, то як кажуть, що занадто, то не здраво.

Восьме коло: Критика

Разом з твоєю відомістю, ба навіть у вузьких колах, як з’явились ті, хто тебе любить, так знайдуться люди, яким ти не подобаєшся. Зрештою, ти не долар, аби всім подобатись. Найчастіша причина – заздрість. Спочатку ти довго думатимеш, чому так, адже ти ніц такого не зробив і президент не кличе тебе на обід, та і звання «письменника» не дає ніяких привілеїв, окрім як ти стаєш трішечки більше задоволений життям, бо нарешті виговорився.

Дев’яте коло: Вільний час

Наостанок, якщо ти гарно пишеш, пройшов через всі кола письменницького пекла, від деяких можна навіть отримати задоволення, але не думаю, що ти б зміг в якомусь з них знаходитись вічно, хоча є й ті, які постійно є.

Ти зумів гарно себе подати. Ти потрапляєш до дев’ятого кола: забудь про вільний час. Адже, якщо ти хороший автор, тебе багато куди кликатимуть і доведеться багато брати участь в різних фестивалях і заходах. Окрім того на одній книзі рідко все закінчується.

Ти повертаєшся на перше коло і починаєш все спочатку, вже з новою історією, новою книгою і досить часто ти варишся в тому до скону життя.

24-25.12.2015

Львів

Приймаються заявки на премію імені Рильського

Держкомтелерадіо розпочав прийом заявок для участі в конкурсі на здобуття щорічної премії Кабінету Міністрів України імені Максима Рильського. Премія присуджується письменникам і поетам за переклад українською творів видатних зарубіжних авторів, а також за переклад творів українських класиків та сучасних авторів мовами народів світу.

На здобуття премії висуваються нові оригінальні твори, опубліковані (оприлюднені) у завершеному вигляді протягом останніх трьох років, але не пізніше, ніж за півроку до їх висунення на здобуття премії. Пропозиції щодо претендентів на здобуття премії імені М. Рильського можуть вносити творчі спілки, національно-культурні та національно-просвітницькі товариства, видавництва і видавничі організації, редакції періодичних видань, вчені ради вищих навчальних закладів, наукові установи, асоціації тощо.

Для участі в конкурсі на здобуття премії до 1 листопада необхідно подати наступні документи: клопотання про присудження Премії з короткою характеристикою твору та його автора у паперовій та електронній формі; три примірники твору у друкованому вигляді; розширена анотація на твір у паперовій та електронній формі; копії відгуків у засобах масової інформації, рецензії (за наявності); копії паспорта та реєстраційного номера облікової картки платника податку згідно з Державним реєстром фізичних осіб – платників податків, крім фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби і мають відмітку у паспорті.

Заявку з приміткою «На здобуття щорічної премії Кабінету Міністрів України імені Максима Рильського» слід надсилати до Держкомтелерадіо за адресою: 01001, м. Київ, вул. Прорізна, 2, контактний телефон: 278-87-56, e-mail: biba@comin.gov.ua, sector@comin.gov.ua .

Премія імені Максима Рильського заснована 2013 року та присуджується Кабінетом Міністрів України на підставі пропозицій та рекомендацій Комітету (тимчасового дорадчого органу) до дня народження Максима Рильського – 19 березня. Розмір Премії складає 10 тис. гривень, і виплачується за рахунок коштів державного бюджету, передбачених Держкомтелерадіо на відповідну мету. Звання лауреата Премії присвоюється винятково одному номінантові. Одна особа не може стати лауреатом Премії двічі. Премія не присуджується посмертно. Серед лауреатів Премії – перекладачі Роман Гамада за книги перекладів з перської мови “Захоплюючі розповіді” Алі Сафі та “Бахтіяр-наме”, Максим Стріха за переклад з італійської поеми Данте Аліг’єрі “Божественна комедія. Пекло”, Іван Рябчій за переклад з французької мови книжки “Двоє добродіїв із Брюсселя” Еріка-Емманюеля Шмітта, Василь Степаненко за переклад з грецької мови поеми Віцендзоса Корнароса «Еротокрит».

Джерело: ЛітАкцент