Ірина Червінська: з дванадцяти років писала фантастику при свічках :)

Ірина Червінська — український автор фантастики. Її твори наповнені психологізмом, психоделікою і різними іншими “психо”, які затягують читача у безодню підсвідомого героя. Авторка пише від душі, працює на хімічному підприємстві, знається на медицині та психології. Її тексти захоплюють з перших абзаців. Рекомендуємо.

 

Частина перша «Письменник»

Чому ви обрали фантастику? Чи свідомо це було, чи якось раптово прийшли до цієї думки?

Усвідомлення, чому саме фантастика, звісно, прийшло не одразу. Більше того, я ніколи не планувала писати саме наукову фантастику. Коли тільки заснували конкурс «Коронація слова», то я намагалася (зараз мені дивний такий вибір) написати на конкурс любовний роман. І знаєте — просто прекрасно, що цього таки не сталось! Чому саме фантастика? Здається, мене завжди тягло до якихось прогнозів, чогось нереального, передбачень тощо. Можна сказати, що перший досвід написання фантастичного тексту в мене відбувся у віці дев’яти років. Ми з дітьми вигадали гру, здається, про інопланетян, а я записала те все, звісно, зі згоди друзів, у коротке оповідання. Той зошит давно загубився, на жаль. Зараз би було цікаво почитати, що я там наскриптила тоді. Ще одним фактором, який суттєво вплинув на крен саме в бік чогось незвичайного, стало те, що у 12 років моєю настільною книжкою була добірка класики готичної прози: Б. Олшеврі «Вампіри», Горас Уолпол «Замок Отранто», Вільям Бекфорд «Ватек». На той час також припадають мої наївні дитячі спроби написати вже щось велике за обсягом — я замахнулась не більше і не менше на фанфік за «Вампірами» Олшеврі. Писала при свічці, бо вечорами вимикали світло. Потім мені стало нецікаво, з’явились інші «теми» (почався період «віршиків»), і я закинула ту справу.

Які твори вже опубліковані?

З великих текстів опублікований лише психологічний трилер «Світи і Лабіринти» (Видавництво 21, 2017). Але я би не назвала це фантастикою у класичному розумінні цього визначення. Там є елементи: левова частина подій відбувається у високотехнологічному майбутньому, присутні спроби спрогнозувати, ну хоча б, як виглядатиме пенітенціарна служба років так через 100—150, хоч я і не вказую, коли саме відбуваються події. Але починала з малих форм: новел, оповідань. Деякі з них («Спочатку було…», «Завіса часу», «Палац утраченої слави») опубліковані на інтернет-ресурсах, зокрема на порталі Проба пера і Вкурсі.com. Мені важко сказати, що з написаного я вважаю кращим, а що гіршим. Найкращим, мабуть, завжди є текст, над яким працюєш, поки він ще не написаний, а ті всі тексти вже давно мною відпущені, як дорослі діти з дому, тому для мене вони мають як переваги, так і недоліки. Але моя думка стосовно цього навряд чи співпадатиме з думками читачів, тому акцентувати мені як автору на особливостях моїх текстів було б недоречно — нехай читачі з цим розбираються, а я краще працюватиму над чимось новим.

Над чим зараз працюєте? 

Ще того року дописала (я так думаю, що це таки воно) науково-фантастичний роман «Шулак». Цей роман має паралелі з оповіданням «Завіса часу» — в обох однією з ідей звучать екологічні проблеми та їхні наслідки. Правда, на цьому схожість закінчується, оскільки «Завіса часу» — це тема маячіння та галюцинацій при параноїдальній шизофренії, а «Шулак» про своєрідне «кастове» суспільство майбутнього, де доля окремого індивідуума визначена наперед згідно з особливостями будови його мозку, а також про Контроль, якого, при дуже серйозному розвиткові технологій, просто не уникнути. І цей процес почався ще тоді, коли придумали інтернет. А наразі я почала роботу ще над одним великим текстом. Поки що він без назви, бо це тільки «замальовки». Одне можу сказати, що тематика в чомусь перегукуватиметься із фільмом Зака Снайдера «Заборонений прийом», але тільки тематика.

Які події останнім часом відвідували?

Того року мене було багато: участь у дискусії «Не Кінгом єдиним» на Книжковому арсеналі, презентації «Світів і лабіринтів» у багатьох містах України: Київ, Харків, Запоріжжя, Вінниця, Одеса та інші. Звісно, Львівський форум, звідки привезла кілька цікавинок. Цього року наприкінці липня могла поїхати у Слов’янськ на «Книжкову толоку», але не склалось. В основному я «домашній автор», працюю вже 17 років на одному із хімічних підприємств Калуша, а робота по змінах не дуже дозволяє кудись поїхати надовго.

Що треба людині, на вашу думку щоб бути письменником?

Впертість у своєму бажанні писати добре, системність і відкритість до нового. Усе решта додасться.

Який маєте досвід участі в міжавторських збірках?

Якщо говорити про публікації поетичних текстів, то їх трохи є, зокрема вірш «коли засуваєш штори а вони прозорі прозорі…» здобув третє місце на Конкурсі готичної поезії і опублікований у другому томі «Крамнички жахіть». Якщо брати поетичний доробок, то 2016 року я стала дипломантом на міжнародному конкурсі «Гранослов». А більше, по суті, у моєму портфоліо нема визначальних перемог. Хіба що роман «Світи і лабіринти» у 2015 році увійшов у десятку кращих прозових текстів на конкурсі «Смолоскип», але без премії. Коротка проза взагалі мешкає лише в інтернеті. До речі, диплом від «Гранослову» став для мене великою несподіванкою. Не тому, що я не вірю у власні можливості чи скептично ставлюся до конкурсів, а, швидше, тому, що я ніколи нічого не виграю — мені навіть у лотерею катастрофічно не щастить (сміється).

Частина 2 «Про себе»

Звідки ви самі, де працювали?

Народилася, виросла і проживаю у славетному місті Калуш з дуже цікавою історією, незважаючи на те, що вже вісім років це місто має не найкращу репутацію в Україні. Мабуть, те, що я щодня спостерігаю з вікна квартири «солянку» (відстійник відходів після виробництва калійних добрив) і велетенський насип біля Домбровського кар’єру, визначило тему розгортання екологічної катастрофи світового масштабу в романі «Шулак». Так, я знаю, що ця тема піднімалась не раз іншими письменниками, але я вибудовувала свій варіант подій відповідно до того, з чим стикнулась особисто. Іншими словами, у перелицьований спосіб частково я розказую сучасну історію Калуша з його проблемами як в екології, так і на деяких виробництвах. Без певних специфічних знань, які я отримала під час навчання ще в Калуському хіміко-технологічному технікумі (зараз Калуський політехнічний коледж), а також пов’язаних із особливістю моєї професії, я би «Шулак», мабуть, не написала. Друга освіта, вища, — філологічна. Ну тут зв’язок з письмом безпосередній — Прикарпатський університет ім. Стефаника остаточно закріпив моє відчуття приреченості бути письменницею і займатися літературою :-)

Що ви читаєте і дивитися?

Фільмів дивлюся порівняно мало, люблю хорошу фантастику на рівні «Інтерстелар», якщо брати сучасні, або ж «Соляріса» Тарковського. З фантастів наразі залишаються улюбленими Філіп Дік, Станіслав Лем і Тед Чан, хоча я читаю багато різних авторів, серед них і такі, яких прийнято вважати ненормативними — мені цікаві не лише сюжетні тексти, але й робота з формою. Ну наприклад, цікаво було читати Роба Грійє — це один із представників французької «нової хвилі» в кінематографі та літературі, його тексти так само «дивні», як і фільми, але то лише на перший погляд, поки не починаєш цікавитися становленням того руху — приходить розуміння, навіщо вони це все робили, знаючи, що їхня аудиторія буде вкрай обмежена: пошук нового, іконоборство і створення чогось свого, того, чого ні з чим не сплутаєш, вираження певних ідей, підняття нових тем, зокрема і гостросоціальних. Це якщо дуже спрощено.

Частина 3 «Про фантастику»

Що саме для вас фантастика? 

Я відповім на це питання цитатою Мічіо Кайку: «Країна, яка ставить лише на сільське господарство, приречена на відсталість», і абсолютно не дослівною цитатою з чийогось допису у Фейсбуці: «Коли китайців запитали, як склалось, що вони так швидко просунулись технологічно, вони відповіли: «Ми читали фантастику»». Фантастична література — тут я згідна з Лемом — це спроба спрогнозувати майбутнє на основі того стану технологій, який існує на сьогодні. Але такий погляд на цей жанр був близько півстоліття тому, зараз фантастикою називають і фентезі, які у певних піджанрах до реального світу і технологій мають мало стосунку. Є класичні тексти, так звані Біблії фантастики, фентезі, як от «Володар перснів», «Гобіт» Толкіна, чи «20000 льє під водою» Жюля Верна, тексти Чапека, Азімова, братів Стругацьких. Зараз же з’явилися змішані жанри, наприклад, техно-фентезі. Або й зовсім нові на зразок кібер-панку, дизель-панку і тому подібне. А входження в «еру візуалів» спричинилося до популярності графічних романів — вочевидь, масовий читач, нагодований короткими дописами в соцмережах, стає вже просто нездатний сприймати великі тексти, та ще й без картинок. Того року я була в складі журі фентезійного конкурсу «Брама», на який надійшло близько півтисячі робіт. Зважаючи на багатство сучасних жанрів і піджанрів фантастики, щось однозначно говорити про якісь рамки чи характеристики стилю безглуздо — тепер про це можна, мабуть, розводитись годинами. На нас усіх вплинув постмодернізм. Почитайте хоча б «Історію твого життя» Теда Чана. Попри те, що вважається, що він пише тверду фантастику, автор змішує фізику, лінгвістику, драму, прибульців, психологію і в якійсь мірі семіотику. А «Вавилонська вежа»? Це взагалі християнське фентезі за мотивами відомої біблійної історії, ще й з добрим домішком іронії.

Як відбувалася робота над книгою “Світи і лабіринти”?

Роман «Світи і лабіринти» почався, фактично, з інтерв’ю з Івано-Франківським письменником Степаном Процюком. Можна сказати, що робота над питаннями дала своєрідний поштовх писати. Правда, спочатку текст не задумувався як роман, а лише новела про безглузде вбивство художника його підопічним. Наступного дня написалося продовження — втеча злочинця з місця злочину, і тоді мені спало на думку: «А чому б не спробувати попрацювати над чимось більшим, ніж оповідання чи повість?» Другим вагомим поштовхом таки продовжити текст (в усіх авторів бувають такі моменти, коли хочеться все закинути, бо починаються сумніви) стала участь у 2014 році в Літній літературній школі від ЦЛО (Центр літературної освіти), де Ростислав Семків обмовився про конкурс від «Смолоскипу». Я встигла вкластися в дедлайн, але, мабуть, текст був занадто «сирим», бо нічого суттєвого не здобув, лише відзнаку журі. Так склалося, що «Світи і лабіринти» удосконалювалися впродовж двох років, перш ніж потрапили до видавця. І так склалося, що біля мене опинилися люди, які дуже мені допомогли його удосконалити — це Роман Онищенко та Ігор Дацко.

Як ви писали “Шулак”?

Із «Шулаком» була вже зовсім інша історія. Якщо «Світи і лабіринти» виникли із запалу, миті, спалаху, то ідею цього тексту я виношувала кілька місяців, придивлялася до неї, мізкувала, як би то краще зробити — ніби розглядала якусь фігуру з різних сторін. В моїй голові крутилися кілька варіантів початку і основних подій, але з того всього я майже нічого не використала. Натомість наштовхнулась на теорію професора Сергія Савєльєва про індивідуальну мінливість мозку і мені видалось цікавим використати її в книжці, додавши до цього, як я вже казала, екологічні проблеми мого міста і прогнози, у що то може вилитись. Це стало антуражем для «Шулака». Найцікавіші моменти… Мабуть, це відкриття вченого Люе Виготського, несподіване і випадкове, як і будь-яке відкриття, ідея якого мене саму дуже сильно здивувала і пронизала наскрізь — хочете вірте, хочете ні, але в той момент я відчувала себе Архімедом, який вигукував своє «Еврика!». Але я вам нізащо не зізнаюсь, що за відкриття зробив професор Виготський — вийде книжка, тоді прочитаєте.

Ви пишете багато поезії. Серед ваших віршів багато химерної поезії, фантастичних образів. Як ваша поезія впливає на вашу прозу?

За настроєм, чи напрямком, поезії я тяжію до сюрреалізму. На становлення і розвиток цього напрямку на початку минулого століття безпосередньо вплинув Зігмунд Фройд і його праця «Тлумачення сновидінь» — сюрреалістична проза нагадує сни. Але я не пишу останнім часом віршів так, як їх колись писали сюрреалісти, використовуючи метод «автоматичного письма». Останні мої поезії продумані, за типом роботи над текстами, вони більше схожі до тих, які вміщені у збірці Юрія Тарнавського «Без Еспанії». Звісно, зв’язок між поезією та прозою тут очевидний — і там, і там я люблю писати про сни та божевілля.

Нещодавно вийшла ваша нова поетична збірка. Розкажіть про неї. Чи побачимо в цій збірці алюзії, аналогії чи паралелі з вашою фантастичною прозою?

Вона ще не вийшла, поки що лише в друці. Називається поетична книжка «Територія звіра». Саме книжка, а не збірка, оскільки я намагалась витримати певний настрій, який би червоною ниткою прошивав усі тексти. Назва концептуальна — це книжка про баланс між людським і тваринним всередині індивідуума. На вибір настрою книжки і наскрізної теми суттєво вплинуло моє знайомство із поезією французького філософа і письменника Жоржа Батая, а також його праця «Історія еротизму». У кожному з нас живе частинка чогось такого, що належить природі, бо так ми влаштовані, що жодні штучні конструкти, вибудувані «над-Я» для пристосування до життя в соціумі, не здатні відмінити роботу несвідомого, котре проривається то в сни, то через перверзії — багато хто мріє про трансгресію, але мало хто може собі про це зізнатися.

Кого б ви порадили читати з закордонних і вітчизняних авторів?

Деякі книжки і авторів я трохи вже згадувала. Тому давайте поговоримо ще про кінематограф.

Ок, давайте…

Я не є аж таким «прохаваним спецом» щодо фантастичних фільмів, але кілька маю таких, які передивлялась по кілька разів і щоразу відкриваю для себе щось нове. Це уже згаданий «Інтерстеллар» — ніяк не можу дотепер зрозуміти, як вчені майбутнього зуміли створити той багатовимірний простір, в який втрапив Купер; «12 мавп» Террі Гільяма — шизофренія чи і справді вірус знищив майже все людство; «Призначення» Майкла і Пітера Спіріґів, знятий за оповіданням Роберта Гайнлайна «Всі ви зомбі» — непросте кіно, яке варто дивитися впритул і думати, наскільки ми самі творці свого майбутнього (до речі, фото газети про катастрофу в Німеччині — це насправді фото катастрофи Чорнобильської АЕС); «Містер Ніхто» Жако Ван Дормеля — теж фільм, який мене сильно вразив, водночас це фантастика і дуже глибока філософія про значення вибору і множинність варіантів розвитку подій, які, в принципі, є, по суті, чистою випадковістю, котрій ми надаємо стільки значення. Ну і топ серед серіалів — це, звісно, «Чорне дзеркало». Мабуть, єдиний фантастичний серіал, якому я повірила, — деякі речі звідти не такі вже й нереальні.

Ваш погляд на ринок фантастичної літератури? 

За кордоном з будь-якими жанрами добре, бо там і читають більше, і процеси видавництва та розповсюдження/популяризації літератури краще налагоджені. В Україні цей ринок, на мою суб’єктивну думку, тільки народжується. Думаю, фантастика буде розвиватися, бо вона вже має кілька потужних платформ: «Зоряна фортеця», «LiTerraCon», «Брама», «Крамничка жахіть». Та і видавництва починають поволі звертати на фантастику свою увагу, хоча, направду, поки що читацький попит на українську фантастику відносно малий. Причин тому кілька, як на мене. Не всі люблять читати фантастичні тексти, бо, наприклад, для того, щоб справді отримати насолоду від читання космічних одісей потрібно хоча б трохи цікавитись астрофізикою — справжній читач любить розуміти, про що читає. Інша причина, мабуть, у тому, що українська фантастика не має достатньо авторів, які б могли на рівні конкурувати із закордонними. А, може, і має, але про них чомусь невідомо, або ж мало відомо. І знову усе впирається у роботу видавництв, грамотний пі-ар і охоплення відповідної аудиторії. Проблема ще в тому, що не існує української традиції фантастики. Поодинокі тексти, як от романтичні оповідання Пантелеймона Куліша чи роман Володимира Винниченка «Сонячна машина», чи романи періоду радянської України ситуації не рятують, тому перед сучасними авторами-фантастами фактично постало завдання створити усе з нуля. А нам лише 27 років, у нас ще все попереду.

Що для вас найбільш актуально сьогодні, важливе, на вашу думку, що впливає на розвиток прози в Україні?

Я не знаю, хто є автором цієї цитати, я її почула колись від колишнього директора Калуського краєзнавчого музею Уляни Паньо, але вона мені страшенно подобається. (Звісно, що не дослівно) «Проза в країні починається тоді, коли починається життя». Навіть ненормативний письменник, який працює більше з формою і змістом, але не завжди із сюжетом, розповідає читачеві якусь історію (це може бути навіть історія ідеї), відповідно до власного досвіду, знань, інтелектуального рівня. Текст — це завжди мережа, мережа реальних подій в житті автора, прочитаних книжок, побаченого, відчутого автором, вивченого, зрозумілого ним чи не зовсім ets. Головне для літератури, як і для кіно, музики чи інших видів мистецтва, — це мати щó сказати, і розуміти те, що ти хочеш сказати, а інакше навіщо творити? Чим більше авторів дотримуватиметься цих двох простих правил, тим краще розвиватиметься література.

Назарій Вівчарик: ”Часто ці всі жахи і жахастики вчать нас просто бути відповідальними”

З Назарієм Вівчариком ми намагалися поспілкуватися декілька разів, але все якось не виходило. І так протягом цілого року. Нарешті всі зірки зійшлися до купи: читайте про творчість цього автора, його методи роботи і його «соціальну» містику.

 

Частина перша «Письменник»

Як ви почали писати?

У дитинстві вигадав історію про хлопчика, який мав дар допомагати людям долати хвороби, який зумів за допомогою чарів одразу ж вилікувати зламану руку друга. Той рукопис десь згубився. Інші історії виношував в голові і писав вже в студентському віці. Більше для себе. Це був як момент медитації, можливість відволіктися від реальних турбот і пофантазувати, можливість будувати свою реальність і керувати нею. Така собі медитація – це, мабуть, найкраще слово до цих відчуттів.

А загалом, думаю, бажання писати виникло вже згодом після зародження любові до читання. У батьків і дідусів-бабусів була велика бібліотека, і дитяча, й історична, і художня література. Особливо любив про індіанців книги, любив детективи.

Чому ви обрали жахи і містику?

Мої містичні оповідки, які я зібрав у книзі «Те, що серед нас» – це казки для дорослих. Казки з мораллю та смисловим навантаженням. Малим засинав, коли батько додивлявся серіал «Твін Пікс». Він був таємничий, дивний, незбагненний для дитини. У бабусів-дідусів засинав під казки. У школі я вчив фольклор, міфи, і це було цікаво. Багато містичного є в нашому житті. Для чого ми, вертаючись по забуту удома річ, дивимося у дзеркало? Чому боїмося чорної кішки, що перебігла дорогу? Шурхіт в домі можемо сприйняти як присутність домовика. Вже не говоритиму про русалок, летавиць, чортів, упирів. І це міфологія, частина нашого прадавнього світогляду. З назви збірки випливає, що порушені ті проблеми, які є серед нас. Це ніби й містичні оповідання, з детективними, саркастичними елементами, але містика – це поверхня. За основу ж взято реальні події.

Люблю своє оповідання «Коли земля бунтує». Якось дискутував про нього з школярами. Їх реакція була цікава. В оповіданні порушена тема екології. Його можна прочитати в інтернеті, зокрема, публікував журнал «Стос».

Які події відвідали останнім часом чи де збираєтеся?

Дуже сподобався другий книжковий фестиваль у Черкасах. Він не понизив планку, а навіть став більш якісною подією, ніж минулорічний. Радий був бачити на ньому багатьох друзів, знайомих. Особливо порадував мене приїзд до Черкас Галини Пагутяк. Торік вдалося запросити на фестиваль Леоніда Кононовича. Мабуть, якби не фестиваль, то ще б сто років не бачився і не спілкувався з цими потужними українським письменниками.

Вдячний своєму видавництву «Мандрівець», що якраз до фестивалю встигло цьогоріч видати мою збірку «Те, що серед нас».

Вже наприкінці вересня поїду зі своєю попередньо книгою «П’ятеро як один» на міжнародний книжковий фестиваль «Book Space» в Дніпро. Щодо інших презентацій, то планую презентацію збірки в західноукраїнських містах, але то ще узгоджуватиметься з видавництвом.

Що треба людині, на вашу думку щоб бути письменником?

Треба багато читати самому, а не лише писати. Треба мати уяву, але насамперед, мабуть, жити цим, писати не для когось, а для себе. Любити це діло, розуміти, що воно важке, бо таки треба вкладатися душею. Тоді дійсно щось може вийти путнє, що помітять люди. Важливо мати вже якийсь життєвий досвід, багаж знань. Ну і насамперед сприймати критику, слухати інших, писати не про себе гарного, а вслухатися в світ.

Участь у конкурсах і збірках. Розкажіть про свій досвід.

Досвід участі в конкурсах, звісно, цікавий і важливий. Щоб отримати медаль за досягнення в спорті, треба ж перемагати, брати участь в змаганнях. Так і в літературі. Тут мені цікаво було отримати реакцію від більш маститих і досвідчених колег, що входять до журі конкурсів. Те, що мої оповідання входили до збірок, означало для мене, що твори чогось варті, що їх помітили, що треба працювати далі. Коли отримував відмову, а таке було не раз, то не розчаровувався, а просто працював далі, намагався обдумати краще сюжет, переписував і допрацьовував рукопис.

А ще ж важливо, що ці всі конкурси, збірки, – це не лише перемоги, це ще й класна літературна тусовка. Я познайомився з багатьма цікавими людьми, тепер спілкуюся, раджуся, отримую відгуки на свою роботу, поради. Подобається, що люди з різних регіонів України, буває геть різні, але водночас схожі.

І навіть якщо моє оповідання не входить до тієї чи іншої збірки, то я стежу за її виходом, бо ініціатива людей по створенню чогось завжди радує. Творити, надсилати, входити до збірок, піарити потім книгу, поширювати, — це крутий процес.

Частина 2 «Про себе»

Розкажіть трохи про себе…

Народився 19 грудня 1985 року в місті Черкаси, виростав у місті Сміла. Батьки – діти репресованих, педагоги за освітою. Коріння роду – з Західної України. Закінчив Черкаський національний університет імені Б. Хмельницького за спеціальністю «Журналістика», маю ступінь магістра. Також навчався на курсі «Журналістика цифрового майбутнього» (DFJ) при Києво-Могилянській академії.

Навчаючись на першому курсі, почав працювати журналістом. Журналістика була свідомо обраною професією, бо з дитинства спостерігав за роботою батька, який працював у газеті. Мав досвід роботи на телебаченні, у прес-службі міського голови, у всеукраїнському інформагентстві.

2010 року став відповідальним редактором новоствореного інтернет-видання «Прочерк». Сайт є одним із лідерів серед інтернет-видань Черкащини за кількістю відвідувачів.

Моя освіта допомагає мені в роботі, безпосередньо у професії, але щодо мого літературного хобі, то я б це не пов’язував.

Що ви читаєте і дивитися?

Намагаюся читати і літературні нашумілі, а також невідомі загалу новинки.

Зараз чекаю від одного з видавництв відповіді по своєму новому роману. Він писався на одному настрої. У період писання я якраз читав Лі Чайлда, Данила Корецького, Бюссі Мішель, Лінвуд Барклей, звісно ж, Стівена Кінга, а ще нашого (а може й не нашого, а російського) Куркова. Багато чого мене наштовхувало на нові думки.

Люблю дуже дивитися закордонні фільми і серіали, якщо є час. З останнього – переглянув «Аутсайдера» з Джераром Лето. Пригадуються серіали «Гострі картузи» та «Табу» з Томом Харді. Серія норвежських фільмів з тими ж акторами про розслідування задавнених злочинів сподобалася. Там грав Ніколай Лі Кос, данський актор. Чомусь його інколи порівнював зі своїм вигаданим героєм детективом Артуром, оповідання про якого можна знайти в інтернеті («Справи старого Арчі»).

Інформація про ваші подорожі: де були в Україні і світі, які знакові для себе місця відвідували? Можете освітити географію та найцінніші враження: зустрічі, люди, історії, будь що, що залишило слід в пам’яті та душі, вплинуло на творчість?

Банально, але ж факт, що подорожі таки впливають на творчість, бо це нові враження, зустріч з новими людьми, це життєвий досвід, це натхнення в роботі. Я люблю кудись поїхати в мандрівку. Часто поїздки пов’язані з журналістською роботою. Об’їздив нашу Черкащину, бував в багатьох селах, а особливо люблю бувати на святі на честь богатиря Піддубного в селі Красенівка. Там чудова атмосфера. Щодо України, то часто їжджу в Західну Україну. Це Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Гусятин, Добромиль. Був і в інших регіонах України, але, звісно, мені, через те, що коріння мого роду з Західної, то ближчий до душі саме цей регіон.

Доводилося бувати й за кордоном. Я теплолюбивий, тому найбільше сподобався Туніс, куди я їздив в рамках журналістської роботи. Хотілося б дуже поїхати кудись глибше в Африку, у саму-саму її глибинку. Звісно хочу ще побувати в багатьох інших країнах, визначних місцях, але це поки мрії.

Частина 3 «Про жахи і містику в літературі»

Що саме для вас жахи і містика? Дайте свою характеристику даного стилю. Як ваше сприйняття різниться чи співпадає з тими характеристиками, які ви чули?

Містика для мене – це те, існування чого б можна було припустити. Тобто щось, що на межі вигадки і реальності. Тим вона і лякає людей. А щодо жахів, хорору – то це більш концентроване нагнітання страху. Часто ці всі жахи і жахастики вчать нас просто бути відповідальними. Тобто, ну наприклад, не смітити навколо і не вбивати природу, щоб потім якесь зле страшне дерево не прийшло і не задушило вас гіллям. Це якщо просто, а складних визначень наводити не хочеться.

Звісно в літературі все залежить від майстерності оповідача. Якщо це змальовано дуже реально і дуже правдоподібно, якщо це грає на відчуттях читача, то і впливу на того, хто читає книгу, буде більше.

Як відбувалася робота над збіркою оповідань “Те, що серед нас”?

У збірку увійшло 13 розповідей. Сюжет більшості з них ґрунтується на реальних подіях та журналістських буднях. У них я піднімаю гостро-соціальні теми – несправедливість у суспільстві, злочини, крадіжки, наркоманія, аборти.

Завжди прискіпливо спостерігаю і «ловлю» цікаві деталі. Так роблять у репортажах. Спілкуюсь, як журналіст, з багатьма людьми. Не все йде в ефір, дещо лишається за кадром. Ці роздуми, невиписані розмови проростають в мені певними думками, ідеями.

Отримав гарний відгук з приводу оповідання «Русалки з червоного минулого», що увійшло до збірки. Читачка сказала, що читала б це оповідання дітям на виховній годині. Там йдеться про те, що вчинений гріх може мати відгук в майбутньому, а розплачуватись за нього можуть навіть діти грішників. Люди часто думають, що можна відкупитися у попа. Але ж не в Бога, бо в Нього рахуються лише твої добрі вчинки. «Русалки» також народилися з життя. Під Черкасами було створено водосховище і затоплено багато сіл. Зараз історики і екологи кажуть, що це водосховище приносить небагато користі. Невідомо, чи була доцільність міняти природний рух річки, змінювати життєвий уклад жителів, виганяти їх з насиджених місць. Це оповідання написане після журналістського матеріалу до річниці цих подій і спілкування з переселенцями.

В оповіданні «Плюс два дні життя» «покарав» винних. Воно також з’явилось завдяки реальній історії. Дуже часто гроші і зв’язки допомагають виправдати винних у ДТП. Це оповідання про несправедливість і нерівність в Україні. У журналістиці можна показати лише факти. Якщо ДТП стається за участі впливової людини, то я можу тільки описати подію. У таких оповіданнях я можу помедитувати, відволіктись від життя і створити таку віртуальну реальність, де можу вплинути на ситуацію і «покарати» винних.

Як відбувалася робота і самі цікаві моменти з книги “П’ятеро як один”?

У школі я не лише вчився, а й займався спортом – карате, вільною боротьбою, дзюдо, волейболом, бігом. Завдяки батькам і спорту я не був привчений до шкідливих звичок. Прив’язаність до спорту на довгі роки зробила мене впевненішим в собі і здоровішим. Однокласники хворіли взимку, а нас у секції карате вчитель ганяв по снігу босими – ми не боялися ніякого грипу. І в дорослому віці намагаюся не полишати спорт. Принаймні не забуваю про вранішні пробіжки у парку. Тож писати на тему спортивних єдиноборств мені тепер легше, бо, хоч і не став великим чемпіоном, але в єдиноборствах орієнтуюся.

Першу книгу писав мало не десять років протягом навчання, зовсім потрохи. «П’ятеро як один» – це чоловіча повість «з перчинкою». Ода на честь чоловічої дружби, вірності та мужності. Люблю бойовики, містику. Намагався це поєднати, додавши місцевого черкаського колориту, а героями взяв сучасних українців. Якось купив у тернопільському видавництві «Мандрівець» книгу про бойове мистецтво гуцулів. Тема зацікавила. А тоді слово за слово і запропонував видавництву свою повість. Так моя книга побачила світ першим тиражем у тисячу примірників. Книга видана за кошти видавця. Він на свій страх і ризик вирішив спробувати «засвітити» нового автора.

Чому в ваших текстах так багато соціалки?

Мабуть, я інколи не можу відірватися від роботи і при написанні творів все ще живу темами, порушеними у своїх журналістських публікаціях.

Кого з «вузьких спеців» жанру порадити читати з закордонних і вітчизняних авторів? Які з них найбільше вас вразили?

Кожна людина дуже індивідуально підходить до читання книг. Знаєте, взагалі, книга коштує набагато дешевше, ніж автомобіль. Але здається, що вимог до неї набагато більше. Тож бути порадником для всіх не хочу. Але мені дуже подобаються всі книги Леоніда Кононовича. Просто геть усі, а особливо збірка оповідань «Повернення». Це дуже потужні рефлексії. Це загалом про те, що люблю, а саме щодо жанру, то звісно майстерно пише Стівен Кінг, і я люблю його книги. Люблю читати Діна Кунца, сподобалася робота Лансдейла.

Щодо наукових чи дослідницьких робіт, то, звісно, мені насамперед була важлива для прочитання книга «Мага Віра» Лева Силенка. Дещо з наших прадавніх вірувань є цікавим для вивчення (ті ж книги про бойовий гопак Володимира Пилата).

Ваш погляд на ринок фантастичної літератури, його стан?

Фантастика потрібна, навіть, необхідна! Вона відкриває завіси прогресу. Раніше лиш писали про апарати, з допомогою яких можна зв’язатися людині з іншою людиною на відстані, а тепер от є мобільні телефони, супутники — це самий простий приклад, щоб далеко не ходити.

Звісно, на ринок впливає і освіченість людей, і рівень культури, і купівельна спроможність. Порівняйте лиш видані тиражі в нас, у Росії, в Німеччині… Сумна для нас статистика. А ще думаю треба більше літературних конкурсів, щоб більше викристалізовувалося тих, хто може і хоче творити. Бо поряд з збільшенням кількості треба ж тримати якість на певному рівні. В цілому, читайте книги і буде вам щастя!

 

Дмитро Піскорський: “Більшість моїх персонажів — це ті, хто досяг дна. І смерть для них нестрашна, на перший погляд…”

З Дмитром Піскорським сьогодні говоримо про таку тему в хорорі, як смерть. Творчий доробок автора складає декілька книг і багато оповідань, де смерть завжди виграє. Дмитру вдається, на наш погляд, якнайбільше містифікувати це явище і образно описати, довівши макаричність процесу до такого рівня, що при його читанні сиротами вкривається все тіло аж до самих п’ят.

Читать далее Дмитро Піскорський: “Більшість моїх персонажів — це ті, хто досяг дна. І смерть для них нестрашна, на перший погляд…”

Євген Товстоног: «Термінатор, після Електроніка – це було справжнє відкриття!»

Сьогодні спілкуємось з Євгеном Товстоногом, автором з Білої Церкви. Це людина, яка пише довго, розмірено і спокійно, не переймаючись за популярність. Зате якість, за яку автор бореться в кожному абзаці — дійсно варта уваги, бо речі, що виходять з під його пера, інакше як непередбачуваними, назвати не можна. Отже, знайомимось ближче!

Про вас геть нема ніякої інформації в інтернеті, окрім опублікованих оповідань. Розкажіть як почали писати?

Перше оповідання було написане у 2008 році за шість вечорів. Я тоді вчився на першому курсі політехнічного інституту і мені купили ноутбук. Пам’ятаю, як пізніми вечорами тикав одним пальцем у клавіатуру, щоб набрати ті десять сторінок. Воно про нерозділене кохання. Деякі знайомі, якби його прочитали, могли б себе впізнати. Читать далее Євген Товстоног: «Термінатор, після Електроніка – це було справжнє відкриття!»

Володимир Кузнєцов, письменник: «Хвороби росту – є усюди. У нас вони іще не почались»

Ми продовжуємо спілкування з українськими письменниками, що творять в стилі горор. Володимир Кузнєцов – один з авторів, якій вміє лякати майже без крові. З його містикою, атмосферністю я познайомився в оповіданні «Знаряддя» десь рік тому. В історії з середньовічним антуражем він тоді загнав мій мозок в самий дальній куток черепу і змусив битися в паніці. І це тоді, коли ще нікого не вбивали і не патрали. Нині випала нагода познайомитися ближче з цим автором і тепер розумію, скільки треба прикладати зусиль для створення таких речей.

Далі говоримо про все. Для бажаючих писати (і не тільки жахачки) це інтерв’ю по суті є майстер-класом. Використована Володимиром схема роботи – відома, проста і надійна, класична одним словом. Роздуми про жанр, умови його зародження, становлення і розвитку – досить змістовні, системні. Воно наче і зрозуміло, скажу вам – багато хто спостерігає ці процеси, сам знаходиться в них, але саме цей письменник з Сєвєродонецьку структурує, аналізує, систематизує і розкладає по поличках, простою мовою і спокійним тоном. Читать далее Володимир Кузнєцов, письменник: «Хвороби росту – є усюди. У нас вони іще не почались»

Про декілька оповідань «на мільйон» із збірки «Шепіт сосен» Ігоря Антонюка

 

Автор огляду: Роман МТТ

Тернопільське видавництво «Мандрівець» видало недавно дві збірки оповідань хорорно-містичного змісту. Про першу ми писали – Назарій Вівчарик видав «Те що серед нас» – читати тут). Мова про другу – «Шепіт сосен», авторства Ігоря Антонюка з Івано-Франківська піде далі.

 

Processed with VSCO with hb2 preset

Про кожне оповідання окремо

Загалом сподобалось, бо в автора є декілька оповідань на мільйон гривень. Вони вдалі, цікаві, виписані. Відчуття «вау-ефекту» – було, картинка складалася до купи. Не сподобались окремі оповідання, які здавалися незавершеними чи слабкими. Далі по кожному твору докладно. Читать далее Про декілька оповідань «на мільйон» із збірки «Шепіт сосен» Ігоря Антонюка

(18+) Більш ніж відверта розмова про горор з Максимом Деккером

«Умова гарного горору проста – без цензури і гальм» – так я розумію «секрет» чи «сценарій» роботи цього автора. Розмова була дійсно відверта і місцями шокуюча. Хочу сказати, що до цього інтерв’ю, я думав, що багато чого не боюся, бо знаюся трохи на страхах. Як мінімум – я боюся менше інших, виходячи зі знання теми і життєвого досвіду. Але цей літератор, який спочатку здається домашнім милим хлопчиком, виявляється знає за жахи набагато більше. І знає не в плані «автор, назва твору, теорія, антологія від 18… року». А знає з психологічного боку, відчуває. Страшно було спілкуватися… Якщо маєте протипоказання до жахів чи надчутливість – не шукайте означених Максимом Деккером творів. Хоча, з іншого боку, я тепер розумію, чого мене рік назад вразило його оповідання «Тріск хребців». Далі читати – за самопочуттям, місцями можливі огида і жах. Читать далее (18+) Більш ніж відверта розмова про горор з Максимом Деккером

«Перші українські роботи» в стилі агрокіберпанк від Олега Шинкаренка

Автор: Роман МТТ

Ця книга Олега Шинкаренка легка для прочитання і наповнена іронією. Сюжет (саме як сюжет) трохи сумбурний, але більш-менш ясний, якщо порівняти з попередньою книгою автора «Кагарлик». Просто про книгу не скажеш: з одного боку це еклектика до абсурду і абсурдний еклектизм одночасно, з іншого – цікавий аналіз сучасного стану і майбутнього розвитку цифрових технологій і роботизації. Також автор аналізує ряд соціальних і етичних питань, пов’язаних з трансформацією сприйняття  традиційних цінностей під впливом сучасних технологій. Читать далее «Перші українські роботи» в стилі агрокіберпанк від Олега Шинкаренка

Павло Черепюк: «Потрібно чесно казати чого ти боїшся і знати природу страху, яку досліджують науковці – тоді буде моторошно по-справжньому»

Автор: Роман МTT

Цим інтерв’ю ми розпочинаємо проект-дослідження «Сучасний український горор». Наш сайт надає майданчик для публікацій проекту. Заплановано купу інтерв’ю з українськими письменниками, в проект автоматично додаємо і вже існуючи відгуки і огляди на збірки, що вже видані. Зв’язок з авторами, пошук тем забезпечується через Фензін «Підвал». Можете писати і пропонувати свої теми, задавати питання тощо. В ФБ інформаційну підтримку покладено на групи Фантастика_UA та Враження_UA.

Павло Черепюк – один з авторів сучасного українського горору. Пише давно, відомий серед шанувальників жанру, займає активну письменницьку позицію в просуванні жанру до читача. Також захоплюється малюванням. Сьогодні він проводить, по суті, вступну лекцію-інтерв’ю про жанр, згадує класиків і їх твори в кіно і літературі. Це та «база», як вважає письменник, яка має бути в кожного поціновувача жанру. А також говоримо про піджанр жахів «вірд» (буквально перекладається як «дивний», «чудний») – інтелектуальний вид лячних історій. Читать далее Павло Черепюк: «Потрібно чесно казати чого ти боїшся і знати природу страху, яку досліджують науковці – тоді буде моторошно по-справжньому»

Олександр Завара: «Горрор в Україні, як жанр – існує, видавці і читачі ним цікавляться»

Олександр Завара – письменник з Мелітополя, член журі відомих літературних конкурсів. За книгу «Песиголовець» отримав премію від редакції «Смолоскип» в 2016 р. має в доробку три видані книжки. Говоримо про фантастику, містику і горор.

 Частина перша «Письменник»

Олександре, чому ви взагалі почали писати?

Ну, відповідь на це питання більше, ніж банальна: почав писати, бо не писати не міг. Я досі не знаю чи, може, не розумію, звідки беруться ідеї, герої і сюжети, які зрештою постають на сторінках. Але я точно знаю, що нереалізовані бажання жеруть людину з середини, і якщо їм не давати вихід, нічого хорошого й позитивного з того не вийде. Це м’яко кажучи. У кожного це щось своє.

Яка тема/жанр вам найближче? І яку тему хотіли би ще опанувати, в якій ще не працювали?

Чесно кажучи, не дуже розумію, як це «найближчий жанр» і «опанувати тему». Я радо пишу історії про людей, людський фактор і все, що відбувається навколо них. І зазвичай окреслити це якимсь одним жанром і темою неможливо, принаймні мені. Зараз перечитую «Протистояння» Кінга. Це фантастика, але й містика, а ще соціальна драма і в чомусь навіть любовний роман. І кожен знаходить у написаному щось своє, та визначити окремий жанр роману загалом нереально. А що стосується опанування теми, я просто сідаю і пишу те, що мені самому цікаво, і що я радо придбав би у книгарні. Автор передусім має бути чесним з собою. Інша справа наскільки добре – майстерно, професійно – він підходитиме до своєї справи. Я прихильник теорії, що тема обирає автора, а не навпаки. Скільки себе пам’ятаю, мені завжди подобалася так звана «темна література», починаючи з дитячих казок, які по суті не є дитячими, і до письменників, яких почав читати у підлітковому віці. Наприклад, Лавкрафт.

Читать далее Олександр Завара: «Горрор в Україні, як жанр – існує, видавці і читачі ним цікавляться»