Євген Товстоног: «Термінатор, після Електроніка – це було справжнє відкриття!»

Сьогодні спілкуємось з Євгеном Товстоногом, автором з Білої Церкви. Це людина, яка пише довго, розмірено і спокійно, не переймаючись за популярність. Зате якість, за яку автор бореться в кожному абзаці — дійсно варта уваги, бо речі, що виходять з під його пера, інакше як непередбачуваними, назвати не можна. Отже, знайомимось ближче!

Про вас геть нема ніякої інформації в інтернеті, окрім опублікованих оповідань. Розкажіть як почали писати?

Перше оповідання було написане у 2008 році за шість вечорів. Я тоді вчився на першому курсі політехнічного інституту і мені купили ноутбук. Пам’ятаю, як пізніми вечорами тикав одним пальцем у клавіатуру, щоб набрати ті десять сторінок. Воно про нерозділене кохання. Деякі знайомі, якби його прочитали, могли б себе впізнати.

А все для мене почалося з “Мертвої зони” Стівена Кінга. Саме ця книжка перевернула моє уявлення про літературу. І вона перетягнула мене на темний бік. Прочитавши її за два дні, я розпочав неквапливу подорож до написання власного оповідання, яка тривала три чи чотири роки. Саме завдяки Кінгу я захопився містикою і жахами. Адже до того я зачитувався розміреними розслідуваннями Мегре і карколомними детективами від Джеймса Гедлі Чейза. Хтозна, можливо, я б зараз писав детективи, аби не він.

Творчий доробок

І що робити з невдачами? Як не втратити снагу?

Для першої паперової публікації мені знадобилося вісім років старань. А загальні здобутки на літературній ниві наразі складають три оповідки, які відібрав і надрукував фензін “Підвал”: “Зниклий”, “Допитливий сусід” і “Поїхали з нами”. Я далеко не найплодовитіший автор. Загалом, приймав участь у 6-7 відборах до тематичних збірок. Одного разу навіть надсилав роман у видавництво. Ще намагаюсь писати на конкурси фантастичних оповідань від літературного об’єднання Зоряна Фортеця. З десятка спроб найвищим місцем, яке там вдалось здобути, стало сьоме. А у фінал я пробивався і того всього двічі.

Невдачі змушують шукати нові підходи до написання, переварювати критику, і шукати власну аудиторію. Важко досягти успіху там, де більшості бридко читати твої потуги. Після суцільних невдач на Фортеці, я просто переключився на тематичні конкурси, де вже почав змагатися в одній ваговій категорії з іншими учасниками. Конкурси хороші тим, що ти можеш порівняти думки інших учасників зі своїми. Через коментарі зрозуміти як люди сприймають той чи інший твір, чи виникають схожі відчуття. Спробувати проаналізувати чужу роботу і знайти її недоліки чи переваги в порівнянні з власною. Усвідомити, що підкупляє аудиторію. А якщо якесь оповідання розбирають детально, з трепанацією кожного слова, коми і душі, якщо така є, то це просто скарб — багато помилок стають очевидними і у власному творінні. Ці уроки обов’язково стануть у нагоді при написанні нового твору.

Якщо торкатися речей, які можуть стати корисними для молодих митців, то неодмінно потрібно згадати різноманітні фестивалі, що останнім часом набувають популярності. Це чудова можливість познайомитись з кумирами, поспілкуватись з однодумцями, відвідати презентації і таким чином долучитись до творення сучасної української культури. Зазвичай, після відвідин подібних заходів відроджується віра у свої сили і творення власного шедевру виходить на новий рівень. Цього року особисто я відвідав літературний фестиваль LiTerraCon і Kyiv Comic Con. Подібні заходи проводять не тільки в столиці, але і в регіонах, що не може не радувати.

Ходіть у кіно, театр, на екскурсії — накопичуйте емоції. Все це стане у пригоді у майбутньому. Мозок використає ваші спостереження — ви навіть не зрозумієте, звідки все те береться. Безумовно, читайте літературу. І немає значення якого жанру. Чим різноманітніші книжки, тим багатограннішою буде ваша здатність донести свою думку до читача. І це стосується не тільки письменників, а і художників, музикантів — і всіх, хто займається творчістю. Щоб виплекати творіння, треба добре підживити підсвідомість.

Щоб не потрапити у прикру ситуацію, намагаєтесь гортати довідники, користуйтесь мережею — перевіряйте те, про що пишите. Навіть мала неправильна деталь може викликати у читача відчуття некомпетентності з вашого боку і це зведе нанівець всі ваші старання, бо ніхто не повірить автору, який “дурніший” за читача. Одного разу написав я оповідання на конкурс і був там третьорядний момент з риболовлею. А оскільки рибавил я дуже давно в дитинстві і то, тільки за компанію, то виявилось, що я геть не володію питанням. На що мені делікатно вказали в коментарях — я помилився сезоном. Прикро, адже на сюжет це аж ніяк не впливало, але враження від твору і автора вже не ті.

Де берете натхнення для створення своїх образів?

Насправді важко відповісти на це питання. Найперше, в голові виникає цікавий образ чи ситуація. І чим безглуздіші вони будуть, тим краще. Часто ідеї мені підкидає дружина: їй інколи сняться чудернацькі сни, які я також використовую. Потім я ставлю питання: яким чином головний герой опинився в подібній халепі?; а як вибиреться і чи вибиреться взагалі? Чому він вчинив в тій чи іншій ситуації саме так, а не інакше? Чи вчинив би я подібним чином? Так особисто я формую свою історію. Відповідаючи на подібні питання твір обростає деталями. Інколи трапляється так, що епізод, з якого все почалося, змінюється або і взагалі зникає. Не слід забувати, що добре було б вплести в сюжет і якусь мораль. Література повинна носити освітній характер. Що може навчити література жахів? Як мінімум, вночі оминати темні закутки і не пхати руки у стічні канави. У жахах про що тільки не йдеться. Тому я став уважніше ставитись до багатьох речей.

Про жахи у космосі

Традиційне вже питання: дайте власне визначення жахів.

Щодо жахів, то слід розрізняти це поняття в реальному житті і мистецьких творах. Для кожної людини існує власний притаманний їй набір страхів. Смерть, знущання, як фізичне так і моральне, каліцтво, втрата працездатності, а з нею і засобів для звичного способу існування, втрата певного соціального статусу, смерть близьких людей — це найочевидніші речі. Інші речі, як то відраза до змій чи павуків, вже більше підходять під категорії фобій.

Доречі, найстрашніші речі, які читав на папері, аж ніяк не відносились до темної літератури. В них не було монстрів, прибульців чи вовкулаків. Це сухі безкінечні списки людей — репресованих, переселених, полонених, вбитих у безжальній круговерті світової історії. Це дійсно страшно, бо колись це справді було і не так давно, доречі. Майже кожну родину подібне торкалося 4-7 поколінь тому, і торкається зараз. І що найгірше, людина продовжує знищувати собі подібних і не збирається зупинятись. Ми живемо у страшний час. Заспокоює тільки те, що такий час був завжди, а людство попри все продовжує жити.

Значущим для мене автором став Іван Багряний. Хоч він і не відноситься до класичного жанру літератури жахів, але міг би. Він на собі відчув важкі часи репресій. Від його автобіографічного “Саду Гетсиманського” волосся стає дибки. Прочитайте — ось це справжні жахи.

Що стосується жанру жахів у літературі, кінематографі, та і будь-якому іншому виді мистецтва. Для мене це в першу чергу розважальний контент. Хтось любить, щоб його смішили, а хтось — щоб їх лякали. А коли при цьому знаходишся в безпеці, то взагалі чудово. Мені подобаються звичайні пригодницькі історії, але трохи в іншій обгортці. В тому сенсі, що я хочу бачити цікавого головного героя, який як і в будь-якому творі, розв’язує проблему, що виникає на його шляху. Тільки жахи передбачають жорсткіші антураж, головного антогоніста і шляхи вирішення цих проблем. Та найголовніше у подібних творах, зовсім не перелічені вище речі, а справність передати атмосферу, в якій перебуває герой. Для цього жанру дійсно важливо опинитися у круговерті подій, відчути безвихідь, відчай, огиду і відразу. Ці відчуття спонукають шукати вихід, бо людині некомфортно в зазначених умовах.

Слід відзначити, що жахи вирізняються і виглядом антигероя. Часто це не просто людина чи якась життєва ситуація, а певна істота чи явище, наділені специфічними властивостями. Зазвичай, привида чи монстра не можна просто застрелити. Тому не залишається іншого виходу, як шукати природу жаху, що протистоїть герою. Тільки зрозумівши, чим воно є, можна його здолати.

«Чужий» і «Хижак» стали класикою жахів, що прийшли до нас з космосу. Ще були «Ляльководи», «День трифідів», «Марс атакує». Але більш менш чогось страшнішого останні років 10 не видно. Може ти щось знаєш чи бачив?

Так, свого часу “Чужий” (Alіen 1979) “Хижак” (Predator 1987) справили на мене сильне враження. Це фільми які по-суті створили новий жанр. Нічого подібного раніше не було. Все нове, якщо воно ще й якісно зроблене, викликає захват і приречене на успіх. Згадати, хоча б фільми: “Відьма із Блер” (The Blair Witch Project 1999) та “Паранормальне явище” (Paranormal Activity 2007), які були першопрохідцями у жанрі псевдо-документального кіно. Вони теж стали класикою у своїй ніші. А тема космічних монстрів в купі з гарною режесурою і геніальними костюмами та декораціями добряче лякала і змушувала вчергове задуматись, що там вгорі. Кого ми можемо зустріти? Та і чи варто шукати зустрічі?

Та, навіть незважаючи на всі небезпеки, люди завжди дивитимуться в космос і, можливо, одного дня вони зустрінуть щось подібне, що знайшли герої у фільмах “Дещо” (The Thing 2011)і “Життя” (Life 2017). На мою думку досить достойні речі, які демонструють, що може статися, якщо космітам дати розгулятися і помістити їх в обмежений простір з людиною. Ще цікава історія вийшла і з “Європою”. Не скажу, що це шедевр, але теж варте уваги. Та в космосі страшними можуть бути не тільки монстри. Добре, коли в польоті зустрічаються бодай якісь істоти, але що робити, коли ти залишаєшся на самоті? “Пандорум” (Pandorum 2009), “Місяць 2112” (Luna 2112 2009), “Гравітація” (Gravity 2013) безумовно варті уваги.

Загалом, космічні жахи виступають у ролі передвісників, які задають досить логічне питання: “А ким виявляться ті істоти, зустрічі з якими ми так прагнемо?”. І потрібно сто разів подумати перед тим, як махати ручкою і обійматися з ними, бо, ймовірніше за все, вони будуть бачити в нас тільки загрозу власному існуванню. А оскільки важко вгадати, який вигляд матимуть прибульці, які їхні розумові здібності, чи зможемо ми з ними спілкуватись (цю проблему розглядають у фільмі “Прибуття” (Arrival 2016)), то гадаю пояснення про добрі наміри з нашого боку і вся розмова загалом зведеться до інстинктивного реагування, що, звичайно, може вилитись у вкрай негативні наслідки. Але ці судження справедливі тільки, якщо ми когось знайдемо. А що станеться, якщо знайдуть нас і вирішать нашу долю без нашої з вами участі, як у класичному фільмі “День, коли Земля зупинилась” (The Day the Earth Stood Still) 1951)? Ідея існування вищого суду далеко не нова. І ніхто не дасть гарантії, що значно розумніші цивілізації не приберуть нашу, як потенційно небезпечну.

Ще не слід виключати, що прибульці влаштують повзучу окупацію. Спочатку викрадатимуть людей, досліджуватимуть їх, а потім замаскуються під нас і житимуть поруч, потрохи, перетворюючи на рабів. “Ловець снів” (Dreamcather 2003), “Четвертий вид” (The Fourth Kind 2009), “Прихований ворог” (Hidden 1989) і “Факультет” (The Faculty 1998) свого часу теж викликали чимало шуму. Ще на цю тему є чудові романи “Лялькарі” Роберта Гайнлайна 1951, “День Тріфіддів” Джона Віндема 1951. Проте, не слід виключати і прямого зіткнення, як у “Війні світів” (The War Of the Worlds 2005) чи “Зоряному десанті”(Starship Troopers 1997).

Якщо говорити про контакт людства з позаземними цивілізаціями і космічні пригоди без прив`язки до жахів, то для мене улюбленими авторами залишаються Шеклі, Гайнлайн, Харісон, Сімак. Тобто, покоління фантастів, що творили від п`ятдесятих до дев`яностих років минулого сторіччя.

Наразі, щоб написати хороший роман чи зняти фільм про космос потрібно опрацювати грандіозний масив інформації і бути спеціалістом у багатьох галузях. Адже, навряд чи зараз публіка серйозно сприйме роман, де головний герой розгулюватиме фіолетовими джунглями Венери. Прикладом такої кропіткої роботи є “Сліпобачення” Пітера Вотса, яке дуже розхвалюють. З нетерпінням чекаю, коли зможу прочитати цей роман

Як можна створити космічного монстра, щоб реально стила кров в жилах? Бо останнім часом кіно про «прибульців з космосу» переходить в розряд гарних сімейних фільмів, а я пам’ятаю часи, коли Термінатор насправді вважався фільмом жахів. Нині він виглядає просто фантастичним бойовиком – всі звикли до роботів і геть їх не бояться! Те саме відчуття виникає з Веномом: наше страшна тварюка, наче не з нашого світу, але мене трейлер не те що не вразив, а навіть не зачепив…

Ну, коли виходив Термінатор всі ми були дітьми, крім Електроніка роботів здебільшого і не бачили. Тоді сприйняття було іншим. Школярі зараз теж лякаються деяких фільмів, хоч можуть і заперечувати це.

А якщо серйозно, то, можливо, на даний момент це зробити і нереально. Кількість контенту настільки велика, що людей важко здивувати чи вразити. Але, якщо все ж спробувати проаналізувати це питання, то відповідь виглядає досить очевидною. Потрібен монстр, якого ще не було. Насправді, з цим проблем немає. Якщо зайти на якийсь сайт, де користувачі діляться творчістю, як то пінтерест чи йому подібні, то там можна знайти жахіття на будь-який смак. Талантів вистачає. Але проблема в тому що це не єдиний інгредієнт і він навіть не головний. Потрібно вигадати захопливу історію, знайти сценариста, художників, декораторів, гримерів, режисера, акторів, гроші, врешті-решт. А найголовнішим є те, що на жодному з етапів не можна помилитись, бо все зводиться нанівець. Глядач зараз вимогливий. Скільки разів на екрани виходили фільми зняті за геніальними романами? І скільки провалювались? Згадати того ж Кінга. Тому вважаю, що для успіху потрібна команда професіоналів і велика частка удачі.

Я б до яскравих жахів в космічних пригодах відніс «Хроніки Рідіка». Ваші враження, що думаєте про стрічки, які насичені різними тварюками і є жорстокими фільмами як такими

Серія про Ріддіка мені подобається. Але б я відніс ці стрічки не до чистих жахів, а до гостросюжетного космічного триллеру. Хоча не люблю робити поділ на жанри. Зараз спостерігається взаємопроникнення і злиття різних течій, як в кінематографі так і в літературі. Ріддік яскравий представник фільмів, що поєднують і пригоди, і бойовик, і горор. Можливо, це і зробило його таким популярним.

Наявність різних тварюк ще не робить картину жахами. “Зоряні війни” точно не жахи. Важливо яким чином ці чужозенмі аборигени поводяться. Та і весь навколишній антураж теж грає роль. Хоча, деякі знайомі старшого віку взагалі не сприймають фільми про космос. А якщо там є якісь істоти, навіть найпримітивніші, не кажучи вже про ксеноморфів, одразу перемикають канал. Все, як я вже казав вище, залежить від сприйняття.

Про жахи з лабораторії

А яка альтернатива космічним жахам? Ви хочете написати про підкорення людства, але нічого не знаєте про космос. Звідки чекати небезпеку?

Перше, що приходить на думку, то це проблема постійної гонитви людства за створенням надлюдини чи розробка біологічної зброї. Жанр диктує, що подібні спроби закінчуються апокаліпсисом і вимиранням добрячої частини всього живого. Аще краще, якщо вони вимирають не одразу, а поступово, перетворюючись на мутантів чи зомбаків і створюючи проблеми головним героям, ганяючись за ними, щоб зжерти. Загалом, сюжет таких історій досить схожий. Стається якась халепа: небезпечний вірус виривається з лабораторії (роман “Протистояння” Стівена Кінга, фільм “28 Днів Потому” (28 Days Later 2002), гра Resident Evil), терористи чи хто б то не був розпилюють небезпечний нейротоксин чи вірус, що робить людей безплідними (фільм “Явище” (The Heppening 2008), роман “Інферно” Дена Брауна), пандемія спори, від якої люди спалахують як сірники (“Пожежник” Джо Гілла), атомна зима (гра “Сталкер”); потім щасливчики, які мають імунітет або вміють швидко бігати і влучно стріляти гуртуються і протистоять когорті поганців, які переслідують власні, збочені хворим розумом, цілі; паралельно цьому вони зазвичай прямують до оази, яка таємничим чином залишилась вцілілою і надасть прихисток вижившим.

Як бачимо, варіантів купа. Але кожного разу щось свіженьке на цю тему публіка зустрічає з ентузіазмом. Гадаю, розуміння, що апокаліпсис, вчинений власними руками це досить реалістичний варіант, змушує кожного підсвідомо підготуватися до нього. Люди сподіваються, що саме вони будуть обраними врятувати людство, а їхні сусуди стануть зомбі — це гріє їхнє самолюбство.

Мутанти лякають більше, коли їх зображають однозадачними істотами: схопити і вбити людину. Чи існує страшна істота в жанрі жахів, яка здатна захопити і знищити планету чи космічну колонію?

Лавкрафт і його послідовники створили такий грандіозний пантеон богів, що для них зруйнувати планету, як для нас — розчавити муху. Славнозвізний Ктулху все ще десь чекає свого часу на морському дні. Насправді, бажаючих знищити Землю куди більше, ніж здається. Якщо взяти супергеройські комікси, то диву даєшся як ми ще кружляємо навколо Сонця. Але, вважаю, що дійсно оригінальних монстрів такого масштабу вдалося створити лише Лавкрафту. Ще мені подобається ідея величезної планети-трансформера — Юнікрона. В пошуках живильної енергії Юнікрон змушений скитатись закутками всесвіту. Щоб поповнити сили, він поглинає планети і навіть зірки. Скажу відверто, я б хотів глянути фільм з цим чудовиськом у головній ролі.

Ваш погляд на ринок фантастичної літератури взагалі: що відбувається в Україні нині?

Я не маю відношення до жодного видавництва, тому назвати якісь конкретні цифри не можу. Але, очевидно, що певний поступ відбувається. Активно ведеться перекладацька робота. Радує, що видавництва намагаються продавати не лише старі класичні речі, а і активно просувають на нашому ринку сучасних авторів. Десь чув, що великі видавництва прагнуть викупляти права на потенційно популярні твори, навіть якщо вони в найближчі роки і не збираються їх видавати на території України. Так вони перестраховуються, щоб конкуренти не видали певного автора. Головне, в цій ситуації, щоб читач у результаті не залишився без перекладу взагалі, чи не шукав його в російськомовному сегменті, втомившись чекати. Радує постійне збільшення кількості українських авторів. І добре, що вони працюють у різноманітних жанрах. Потенційний покупець практично у кожному жанрі серед іноземних, може обрати і вітчизняного автора. Не беруся порівнювати якість текстів, але тенденція радує.

Головним стримуючим фактором прориву українського ринку я вважаю економічну складову. У потенційних покупців просто не вистачає вільних грошей на нові книжки. Вони б і раді придбати щось цікаве, але часто можуть дозволити собі лише одну-дві книжки в місяць.

Що для вас найбільш актуально сьогодні, важливе, на вашу думку, що впливає на розвиток і популяризацію жанру жахів в Україні

На сьогодні найголовнішою рушійною силою розвитку жахів є любов поціновувачів цього жанру. Ентузіасти прагнуть бачити в Україні саме український продукт. Вони намагаються просувати власні твори, обмінюватися враженнями. Тому всі, кому подобаються подібні речі, гуртуються, видають збірки. Навіть окремі видавництва не цураються літератури жахів. Але, думаю, це лиш початкова стадія дуже довгого шляху. Зараз все тримається на ентузіазмі кількох десятків людей, які дійсно вкладаються у справу. За це ми їм безмежно вдячні. Можна сподіватись, що їх ставатиме все більше. А тоді і ринок побачить, що варто видавати подібну літературу в більших обсягах, ніж це робиться зараз.

Володимир Кузнєцов, письменник: «Хвороби росту – є усюди. У нас вони іще не почались»

Ми продовжуємо спілкування з українськими письменниками, що творять в стилі горор. Володимир Кузнєцов – один з авторів, якій вміє лякати майже без крові. З його містикою, атмосферністю я познайомився в оповіданні «Знаряддя» десь рік тому. В історії з середньовічним антуражем він тоді загнав мій мозок в самий дальній куток черепу і змусив битися в паніці. І це тоді, коли ще нікого не вбивали і не патрали. Нині випала нагода познайомитися ближче з цим автором і тепер розумію, скільки треба прикладати зусиль для створення таких речей.

Далі говоримо про все. Для бажаючих писати (і не тільки жахачки) це інтерв’ю по суті є майстер-класом. Використована Володимиром схема роботи – відома, проста і надійна, класична одним словом. Роздуми про жанр, умови його зародження, становлення і розвитку – досить змістовні, системні. Воно наче і зрозуміло, скажу вам – багато хто спостерігає ці процеси, сам знаходиться в них, але саме цей письменник з Сєвєродонецьку структурує, аналізує, систематизує і розкладає по поличках, простою мовою і спокійним тоном. Читать далее Володимир Кузнєцов, письменник: «Хвороби росту – є усюди. У нас вони іще не почались»

Про декілька оповідань «на мільйон» із збірки «Шепіт сосен» Ігоря Антонюка

 

Автор огляду: Роман МТТ

Тернопільське видавництво «Мандрівець» видало недавно дві збірки оповідань хорорно-містичного змісту. Про першу ми писали – Назарій Вівчарик видав «Те що серед нас» – читати тут). Мова про другу – «Шепіт сосен», авторства Ігоря Антонюка з Івано-Франківська піде далі.

 

Processed with VSCO with hb2 preset

Про кожне оповідання окремо

Загалом сподобалось, бо в автора є декілька оповідань на мільйон гривень. Вони вдалі, цікаві, виписані. Відчуття «вау-ефекту» – було, картинка складалася до купи. Не сподобались окремі оповідання, які здавалися незавершеними чи слабкими. Далі по кожному твору докладно. Читать далее Про декілька оповідань «на мільйон» із збірки «Шепіт сосен» Ігоря Антонюка

(18+) Більш ніж відверта розмова про горор з Максимом Деккером

«Умова гарного горору проста – без цензури і гальм» – так я розумію «секрет» чи «сценарій» роботи цього автора. Розмова була дійсно відверта і місцями шокуюча. Хочу сказати, що до цього інтерв’ю, я думав, що багато чого не боюся, бо знаюся трохи на страхах. Як мінімум – я боюся менше інших, виходячи зі знання теми і життєвого досвіду. Але цей літератор, який спочатку здається домашнім милим хлопчиком, виявляється знає за жахи набагато більше. І знає не в плані «автор, назва твору, теорія, антологія від 18… року». А знає з психологічного боку, відчуває. Страшно було спілкуватися… Якщо маєте протипоказання до жахів чи надчутливість – не шукайте означених Максимом Деккером творів. Хоча, з іншого боку, я тепер розумію, чого мене рік назад вразило його оповідання «Тріск хребців». Далі читати – за самопочуттям, місцями можливі огида і жах. Читать далее (18+) Більш ніж відверта розмова про горор з Максимом Деккером

«Перші українські роботи» в стилі агрокіберпанк від Олега Шинкаренка

Автор: Роман МТТ

Ця книга Олега Шинкаренка легка для прочитання і наповнена іронією. Сюжет (саме як сюжет) трохи сумбурний, але більш-менш ясний, якщо порівняти з попередньою книгою автора «Кагарлик». Просто про книгу не скажеш: з одного боку це еклектика до абсурду і абсурдний еклектизм одночасно, з іншого – цікавий аналіз сучасного стану і майбутнього розвитку цифрових технологій і роботизації. Також автор аналізує ряд соціальних і етичних питань, пов’язаних з трансформацією сприйняття  традиційних цінностей під впливом сучасних технологій. Читать далее «Перші українські роботи» в стилі агрокіберпанк від Олега Шинкаренка

Павло Черепюк: «Потрібно чесно казати чого ти боїшся і знати природу страху, яку досліджують науковці – тоді буде моторошно по-справжньому»

Автор: Роман МTT

Цим інтерв’ю ми розпочинаємо проект-дослідження «Сучасний український горор». Наш сайт надає майданчик для публікацій проекту. Заплановано купу інтерв’ю з українськими письменниками, в проект автоматично додаємо і вже існуючи відгуки і огляди на збірки, що вже видані. Зв’язок з авторами, пошук тем забезпечується через Фензін «Підвал». Можете писати і пропонувати свої теми, задавати питання тощо. В ФБ інформаційну підтримку покладено на групи Фантастика_UA та Враження_UA.

Павло Черепюк – один з авторів сучасного українського горору. Пише давно, відомий серед шанувальників жанру, займає активну письменницьку позицію в просуванні жанру до читача. Також захоплюється малюванням. Сьогодні він проводить, по суті, вступну лекцію-інтерв’ю про жанр, згадує класиків і їх твори в кіно і літературі. Це та «база», як вважає письменник, яка має бути в кожного поціновувача жанру. А також говоримо про піджанр жахів «вірд» (буквально перекладається як «дивний», «чудний») – інтелектуальний вид лячних історій. Читать далее Павло Черепюк: «Потрібно чесно казати чого ти боїшся і знати природу страху, яку досліджують науковці – тоді буде моторошно по-справжньому»

Олександр Завара: «Горрор в Україні, як жанр – існує, видавці і читачі ним цікавляться»

Олександр Завара – письменник з Мелітополя, член журі відомих літературних конкурсів. За книгу «Песиголовець» отримав премію від редакції «Смолоскип» в 2016 р. має в доробку три видані книжки. Говоримо про фантастику, містику і горор.

 Частина перша «Письменник»

Олександре, чому ви взагалі почали писати?

Ну, відповідь на це питання більше, ніж банальна: почав писати, бо не писати не міг. Я досі не знаю чи, може, не розумію, звідки беруться ідеї, герої і сюжети, які зрештою постають на сторінках. Але я точно знаю, що нереалізовані бажання жеруть людину з середини, і якщо їм не давати вихід, нічого хорошого й позитивного з того не вийде. Це м’яко кажучи. У кожного це щось своє.

Яка тема/жанр вам найближче? І яку тему хотіли би ще опанувати, в якій ще не працювали?

Чесно кажучи, не дуже розумію, як це «найближчий жанр» і «опанувати тему». Я радо пишу історії про людей, людський фактор і все, що відбувається навколо них. І зазвичай окреслити це якимсь одним жанром і темою неможливо, принаймні мені. Зараз перечитую «Протистояння» Кінга. Це фантастика, але й містика, а ще соціальна драма і в чомусь навіть любовний роман. І кожен знаходить у написаному щось своє, та визначити окремий жанр роману загалом нереально. А що стосується опанування теми, я просто сідаю і пишу те, що мені самому цікаво, і що я радо придбав би у книгарні. Автор передусім має бути чесним з собою. Інша справа наскільки добре – майстерно, професійно – він підходитиме до своєї справи. Я прихильник теорії, що тема обирає автора, а не навпаки. Скільки себе пам’ятаю, мені завжди подобалася так звана «темна література», починаючи з дитячих казок, які по суті не є дитячими, і до письменників, яких почав читати у підлітковому віці. Наприклад, Лавкрафт.

Читать далее Олександр Завара: «Горрор в Україні, як жанр – існує, видавці і читачі ним цікавляться»

Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»


«Що дав кіберпанк нам нині? Нині ми чекаємо на безкоштовний інтернет, який Ілон Маск скоро в космос запустить – ось вам результат впливу кібербанку 80-90-х років того століття. Так, того самого, нині смішного жанру – з купою дротів і каструль на головах, що імітували VR-окуляри.» Про кіберпанк спілкуємось з Олексієм Деканем, автором з Харкова.

Частина 1. Письменник

Олексію, чому ви взагалі почали писати фантастику?

Дуже давно, ще до того як полюбив читати книги, пам’ятаю в молодших класах написав невеличкий детектив. І потім в школі хтось на щось виміняв в мене той зошит з рукописом. Потім я по пам’яті переписав той текст. З тих пір я не переставав відчувати жагу до письменництва. Останньою краплею було моє знайомство з книжками Стівена Кінга. Я був переляканим школярем, якому потім часто снилися жахіття після тих книжок. Але я не міг перестати читати. По-перше, тому що розумів – Кінг це не просто король жахів, він – вчитель. І я навчався через його книги, і книги інших улюблених з дитинства авторів-фантастів. Читать далее Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»

Денис Скорбатюк: «Три роки тому я починав з піратських перекладів коміксів на українську – офіційних перекладів у видавців тоді навіть в планах не існувало»

 

Денис Скорбатюк – автор коміксу «Сага про сонценосців», який нещодавно вийшов на ринок. З автором говоримо про його роботу, досвід і уподобання.

Денисе, як стати автором/письменником/перекладачем? Цікавить як саме ти прийшов в цю професію?

Я думаю, професія письменника – це в першу чергу покликання душі, зокрема я пишу тому, що не можу не писати, сам процес написання викликає в мене неабияке задоволення, а та насолода, що виникає коли ти закінчив писати якийсь твір, неможливо замінити жодними наркотиками. Також присутня якась внутрішня необхідність розповісти історію, поділитися своїми думками, переконаннями, ідеями.

Сам я в підлітковому віці балувався написанням фанфіків на улюблені комп’ютерні ігри та книги, бо були моменти коли історія так сильно захоплювала, тримала й не відпускала, що я мав виплеснути з себе якусь свою історію. Зараз ці фанфіки поглинув час, але, думаю, саме тоді я зрозумів, що хочу створювати не тільки фанфікшн, а й свої оригінальні світи та історії. Власне десь у ті часи я захотів написати книгу у стилі фентезі. Адже тоді я не міг второпати, чому російською, польською, англійською існує не одна сотня фентезійної літератури, а українською — ніц (ну принаймні в моєму тогочасному уявленні фентезі). Звісно, як і всім підліткам, мені здавалося, що написати книгу – то раз плюнути. І цілком очевидно, що процес написання загруз щойно я зіштовхнувся з першими ж труднощами. Впевнений, молодому мені треба було проявити більше впертості та старанності, але що вже поробиш, книгу я закинув. Хоча ці перші свої записи я й досі зберігаю на своєму комп’ютері, і хто знає, може захочу до них повернутися. Читать далее Денис Скорбатюк: «Три роки тому я починав з піратських перекладів коміксів на українську – офіційних перекладів у видавців тоді навіть в планах не існувало»