Рубрика: ПУБЛІЦИСТИКА

Виходу іншого немає, але Терлецький все одно про це пише (далі спойлери – будьте обережні)

Стисло про нову книгу Валентина Терлецького «В.І.Н»

Про текст: легко читається, сам текст – простий. Можна сказати – відпочиваєш, бо автор не змушує думати майже до кінця книги: події викладені лінійно, все тримається купи, сюжет плавно веде від події до події , не згадуєш хто і звідки взявся, незважаючи на купу пересічних персонажів, яких обходить головний герой під час своїх пошуків. Дякую автору що дав можливість відпочити і розуму і оку – іноді хочеться саме так і читати: спокійно, без зупинок на роздуми «що автор хтів сказати» і таке інше. Загалом в спокійному ритмі прочитав за три вихідних. Респект за вичитку – немає до чого прискіпатися.

 

Про сюжет: він не новий, далеко не новий. Але пошук себе – то справа серйозна, тема завжди цікава. Інтриги, як такої, для мене не було – від початку відчував, що головний герой і є тим самим Ним (Він), але: весь час сподівався, що Шульц – то не Він. Не знаю як тут оцінити: з одногу боку те, що герой знайде самого себе, і наче правильно, хоч і не цікаво. З іншого боку: а що він має знайти окрім себе справжнього? Може якийсь приз чи торт? Це правильно чисто з матеріальної точки зору – героя має чекати винагорода, та й читачу буде цікавіше: дадуть солодку кетю дитині чи ні? Але якщо герой знаходить не себе, то про знайденого «нового» треба тоді писати окрему нову книгу. (Тут, до речі, Терлецькому бажано про маркетинг усілякий почитати – мав би тему для нової книги, чи серії :) ) Хай це все смішки, але цікавіше інше, а саме: що ж з цього всього випливає?

А випливає цікавість до процесу. І автору вдалося до цього процесу мене затягнути: в книзі витримано темп, події динамічно змінюють одна одну, оповідь не затягнуто, цікавість до подальшого читання підігрівається автором дуже невимушено. Мені здається, що Терлецькому вдалося серйозні речі втиснути у вир подій, і вони не загубилися на фоні постійної зміни локацій і другорядних героїв. Спогади головного героя подано доречно, вони насичені, не нудні – це теж змушує читати далі, підігріває цікавість до тексту. Роздуми Шульца, ліричні і філософські відступи – лаконічні і не відвертають від тексту (бо знаєте, як ото почнуть «філософію розводити» на 30-50 сторінок про внутрішні терзання героя – так книжку кинути зазвичай хочеться), то всі ці речі органічно вплетені в сюжет, вдало пояснюють ті чи інші моменти.

Натомість мені не вистачило окремих деталей: наприклад, які саме проекти реалізовував Він? (Бо автор – журналіст, гріх було не описати). Кому і як саме допоміг? (Наприкінці книги герої-супутники розповідають звісно про це, але в той момент мені то вже було не цікаво).

Що з цього може вирости. Маю думку, що Терлецький шукає шлях до читача, якого цікавить психологія і психоделіка. В.І.Н. – такий собі міський психотриллер. Багатьом ця книга може нагадати про всю цінність життя в провінційному місті, як такому, про цінність окремої особистості і цінність ставлення до неї збоку інших більш-менш активних учасників соціуму. Про цінність обласних центрів як таких – нині вони мало котуються, як і люди в них. Але і без них не можна – теж потрібні час від часу особистості, здатні збурити інфопростір, підняти хвилю, трохи поворушити це містечкове болото. І такі книги потрібні – нагадувати людям, що в провінції не все так погано, і є можливість її трохи оживити. Як і літературу в цілому, хоча б на рівні обласних центрів. (Звісно, вона існує, але процвітання її не видно, а процвітання – це дві популярні книгарні на кожні 20-30 кварталів міста, а не на все місто, як у нас нині. Про райцентри мовчу: в якому з них є «Книгарня Є» чи «Папірус»?)

Загалом про «Що сподобалось»

Початок цікавий: оповіді про Нього – затягують. Спочатку автор дає позитивні характеристики, потім трохи розповідає про секс в житті головного героя і про життя з різними жінками – все круто описано, зайшло. Наголошу повторно про динаміку тексту: коли автор тримає нормальний темп перші 30-40 сторінок, то це вже висока вірогідність того, що його книгу прочитають до останньої сторінки.

Герої-супутники Його (другорядними їх чогось не можу назвати – трохи не те). Валентин Терлецький наповнив життєвий шлях героя самими різними людьми: це і Папа Боря – прикольний дідок-музикант, і колега Галя (вітання і співчуття всім, хто працює поруч з такою жінкою – прихованим сексуальним вулканом, готовим вибухнути в будь який момент, але не в вашій присутності, чого вже губу розкотали?), і рокер (реально описаний характер і повадки, хто з рокерами спілкувався – оцінить), і дивакуваті персонажі типу Ніни чи Зомбі, і журналісти-колеги, і заступник мера, і ще до біса всіляких цікавих і не дуже людей. Я повірив в існування майже всіх.

Сеттінг. Сучасний провінційний обласний центр з усіма наслідками проживання в ньому: сірість, алкоголізм, одноманітність, дуркуваті розваги, однотипність буття і знову — алкоголізм. Я такі бачив в своєму житті, не дивлячись на те, що сам з маленького села на Миколаївщині, потім жив в селі побільше, а нині живу в селі трохи поменше. Село моє маленьке, а Україна – ще менше. Але, при всьому цьому, місто вийшло живим, різноманітним, хоча Терлецький і не приділяє йому багато уваги. Окремі локації описані дуже правдиво – відчувається, що автор там бував і писав з натури.

Окремі події. Бійка з Арсеном: написано дуже реалістично, гарно, динамічно — моє захопливе ВАУ, бо читав і бачив як все відбувається, і відчув, як перший сніг падав на перила того ганку, з якого той Арсен летів. Все що було потім – несуттєво.

Загалом про «Не сподобалось»

  1. В тексті зустрічаються повтори раніше викладених автором фактів. Недопрацював редактор чи сам автор – не знаю. Але саме об повтори (здебільшого це смислова тавтологія) я запнувся при читанні на декількох сторінках. Враження від книги це не псує, але звертати увагу на такі моменти треба – це якість подачі матеріалу. Терлецький занадто повторами не страждає, але це йому «дзвіночок» – бути уважнішим.
  2. Окремі сцени (їх небагато) виглядають натягнутими і теж вибиваються з тексту – їх видно. Там де автор знайомий з ситуацією, переживав ті чи інші події – написано дуже органічно, це буквально відчувається шкірою. А там де конструював ситуацію, моделював, робив припущення – там не повірив. Звісно, це дуже суб’єктивне враження, але і пишу я не за всіх, а лише за себе.
  3. Мало написано про пекло. У кожного воно своє, особисте. Автор розчарував, що так мало приділив уваги цьому моменту – завжди цікаво читати, як інші мучаться. А тут три чи чотири куцих абзаци – і все. Чиє недопрацювання: автора чи редакторів, слідство ще не знайшло, але дуже цікавиться цим епізодом.


Резюме

Загалом у книги гарний посил, гарний фінал, але – настільки нереальний.

Не знаю навіть: з одного боку вона навіює гарні спогади і почуття, відсилає до дитинства, коли хтів, щоб весь світ був щасливий і всі люди цінили одне одного. Наче як і наївно, але десь там, в глибині – торкається чогось забутого, важливого. І від того щемить: де все те поділося? Скажете, інфантильно? Та наче ні – все в книзі по дорослому: дорослі дядьки і тітки трахаються, п’ють, щось чудять по-дорослому, працюють над серйозними проектами чи мають якусь відповідальну роботу, тому не може вона навивати такий інфантильний стан… Але прочитаєш все і бачиш: герої ведуть себе – як діти, їй Богу…

З іншого боку книга про один з самих серйозних процесів у житті кожного: про пошук себе справжнього. Мало хто відважиться сприйняти себе таким, яким є насправді: без соціальних ролей, масок, без загравання з оточуючими, без ототожнення себе з образом «нормальної людини» і орієнтацією на те «що люди скажуть» тощо. То хто ж, кожен з нас, виглядає справжнім? Може для цього треба усамітнитись чи навпаки – перемогти всіх і зайняти найвищий щабель у суспільстві, чи здобути всі професійні нагороди?

Не знаю… Все так дивно в цьому світі. Саме на такі роздуми і навертає В.І.Н: може існує інший вихід, ніж спочатку створити себе, потім померти, а потім – воскреснути, щоб зрозуміти хто ти є і докорінно змінити своє життя? Не знаю, не певен.

Раджу читати: може який рецептик пошуку себе віднайдете, коли впізнаєте себе в одному із героїв. А я думаю – впізнаєте: цей автор щедрий на зображення законсервованих людських істот, зіпсованих повітрям обласних центрів.

Автор: Роман МТТ

 

Українська військова проза: чергове випробування на єдність?

Будь-яке покоління, якому випало жити в часи військових потрясінь, трансформує свої почуття і враження через творчість. В якості прикладу можна привести мистецтво, присвячене участі українців у Другій Світовій Війні. На жаль, нашим сучасникам теж доводиться стикатись із висвітленням війни в мистецтві, і в літературі зокрема.

Чому я вирішив написати саме про військову прозу, а не про кіно, наприклад? Справа в особливостях цього явища. Адже окрім емоційного та інформаційного навантаження українська військова проза є феноменом, який народився під час культурного зламу та наростання цивілізаційних протиріч в нашому суспільстві. Українець нарешті починає відчувати себе самодостатнім суб’єктом політичного і культурного світового простору, а не пасивним об’єктом чужинських маніпуляцій. Сам по собі цей процес революційний і болісний для багатьох в Україні. Військова проза в свою чергу, як «дитя епохи», також є носієм, так би мовити, соціальної турбулентності сучасного українського суспільства.

Отже, зазначимо декілька її характеристик:

  1. Зазвичай, військову прозу пишуть безпосередні учасники подій, тобто самі військові. Рідко це робиться з глобальною метою передати якесь послання нащадкам. Скоріше, це спроба впоратися з величезним психологічним навантаженням, яке отримує кожен солдат під час бойових дій.
  2. Автор самостійно проходить весь процес створення книги, від написання тексту до пересилання готової книги замовнику. Чомусь на моїй пам’яті жодне з українських видавництв ще не зацікавилося текстами АТОшників. То ж вони самотужки здобувають фінансування (наприклад, продають власне авто), шукають підтримки у друзів і вдячних читачів у соціальних мережах, і, як результат, створюють доволі якісний інформаційний продукт, який, до того ж, користується неабияким попитом.
  3. Якщо говорити про жанр такої прози, то це напівдокументальні спогади (мемуари) окремих людей про конкретні події на фронті («14 друзей хунты», «Пехота» Мартіна Бреста), художні повісті, сюжет яких тісно привʼязаний до реальних подій Майдану і війни на Донбасі («Психи двух морей» Юрія Руденка та інше). Великою популярністю також користуються гостросюжетні повісті з елементами фантастики (наприклад, цикл «Позывной Шульга» Александра Суркова). Як на мене, то початком розвитку в Україні сучасної військової прози став відомий роман американського журналіста російського походження Сергія Лойка «Аеропорт».

Особливості української військової прози

Так чомусь склалося, що тексти про сучасну українсько-російську війну пишуть російськомовні військові російською мовою. Ось тут і починається «зрада», адже навіть таке, здавалось би,  патріотичне явище, як оповідання про подвиги українського солдата, стає приводом для справжнього соціального протистояння в інформаційному просторі. В народі це зветься не дуже політкоректним терміном «мовосрач».

Немає сенсу в цьому контексті говорити про ворожі “вкиди” з цього приводу, оскільки зрозуміло, якби не існувало проблеми, ніхто із зовні її б не намагався “підігріти” ще більше.

Скажу чесно, важко на цю тему написати так, щоб нікого не образити, але якщо почав писати «а», треба дописувати «б». Спробую описати проблему, спираючись на точки зору опонентів, і запропонувати конструктивне вирішення.

  1. Як вже було зазначено, абсолютна більшість військових, що вирішили довірити суспільству свої спогади про війну, — російськомовні. І пишуть вони російською. Це не значить, що вони не знають рідну українську, або, не приведи Бог, зневажають її. Просто так склалося, що все життя вони послуговувалися саме російською, їм так зручніше, адже пишуть вони не про «квіточки» та «веселку», а намагаються скласти з літер і слів те, про що кричить їх серце — про кров, смерть і людські страждання , які бачили на власні очі
  2. Позиція опонентів ґрунтується на неприпустимості тиражування російськомовного продукту в умовах інформаційної, культурної та військової агресії нашого північного сусіда. Приводиться аргумент, що саме на захист російської мови на українську землю прийшов окупант, і не можна давати йому жодного приводу продовжувати свою чорну справу.

Якщо ви більш-менш активний користувач українського сегменту «Фейсбуку», то вам не потрібно розповідати, які дискусії точаться між прихильниками української військової прози та опонентами «зросійщення» останньої. При чому достатньо поверхневого аналізу, щоб зрозуміти, що в цих дискусіях відсутній ключовий елемент: конструктив. Про нього нижче.

 

Висновки і пропозиції

По-перше, не коректно, як на мене, людині, яка пережила найстрашніше — війну, вказувати, якою мовою передавати свої враження. Це безвідповідально і жорстоко.

По-друге, військова проза в Україні повинна видаватися українською мовою, це не обговорюється. Постає питання, яким чином втілити це в життя? Автор бачить декілька варіантів:

Перший: збираємося всім світом і перекладаємо наявні тексти українською. Їх не так поки багато, до того ж автори тільки «за».

Другий: я не розумію, чому ніхто з україномовних АТОшників не пише власні спогади про війну українською. Вони, напевно, користувалися б величезним попитом на сучасному книжковому ринку.

Третій: чи не час долучатися до процесу видавництвам? Невже на військовій прозі сьогодні не можна заробити?

Закінчити свої роздуми хотілося б наступним: панове, ми один народ, одна країна. Ми йдемо надважким шляхом до становлення власної нації. Якщо ми сьогодні не здамо екзамен на єдність та спроможність оперативно вирішувати складні питання у цивілізований спосіб, нащадки нам цього не пробачать. Слава Україні.

Автор: Руслан Бєдов

Літературна критика 2017

Я відкриваю вордівський файл. Мені треба написати рецензію.

Один поважний викладач одного популярного серед могилянців-бакалаврів (що характерно – не лише філологів) вибіркового курсу любив говорити: автор, який думає, що він пише «ні для кого» чи «ні для кого конкретного», нескінченно обманює сам себе. Пізніше вже на своїх високочолих філологічних курсах, куди зась простим смертним (спойлер: не зась, але вони туди вкрай рідко записуються), ми читали й сперечалися на семінарах, сиплючи цитатами й аргументами, про концепції «Зразкового Читача» Еко, про структури «імпліцитного читача» Ізера, про рецептивну естетику й горизонт очікувань, про Бахтіна й діалогізм. І добре воно було, й цікаво віднаходити й відчитувати ці моделі явних і прихованих адресатів у творах, які ми читали на n+1 курсів літератури.

З усіма цими теоріями й безліччю інших, казали нам наші високочолі викладачі, мусить бути обізнаний і добрий письменник. Особливо сучасний. Він мусить уявляти собі, для кого він пише, мусить свідомо й розумно вибудовувати інтерпретативні структури в своєму тексті. Мусить, – і оглядали таким критичним оком нашу аудиторію. Дехто навіть говорили після цього: мені приємно думати, що тут серед вас сидять зараз майбутні українські письменники. Майже ніхто, втім, не додавав: і майбутні літературні критики. Бо, власне, чи потрібна критика там, де на пальцях можна перерахувати добрих сучасних письменників? Отож-бо.

Існує (ще й досі, ага) стереотип, що літературний критик – то такий собі Сальєрі. Заздрісний, озлоблений, дріб’язковенький такий. Ніби й теорій поначитувався, ніби й знає все і більше про те, як написати добре оповідання, роман чи хоч і вінок сонетів – а от не пише, а тільки читає й докопується до Моцартів, які змогли. Все йому не догодиш, все йому щось не так і не подобається. Все він… критикує. Адже ж «критикувати» – це «говорити щось погане»? То замість критикувати, візьми й досягни. Напиши і видай, а не просто критикуй. Це не твір поганий, не письменник і не література погана – це ти невдаха. Хочеш писати сам, а не пишеш. Тільки й вмієш, що критикувати.

Деякі з наших високочолих викладачів цілком собі на повному серйозі транслювали цей стереотип в аудиторіях. Може, й досі транслюють, бо, може, й досі в це вірять. Попри те, що частина їхніх студентів, у яких їм так хотілося бачити письменників, узяла та й поставала критиками. І критикує – часом літератури, які точно є (британську, американську, французьку, вписати потрібне), часом рідну українську, яка ще невідомо, чи є. Але критикує. А не пише. Поняття «писати» й «критикувати», на диво, теж чомусь звикло сприймаються в нашій культурі – як академічно-аудиторній, так і фейсбучно-загально-локальній – як антоніми. Причому перше з цих понять сприймається й оцінюється явно більш позитивно, аніж друге.

Ну добре, якщо критик «критикує», а не «пише», то стосовно літературної критики мали б діяти якісь інші правила. Про них нам теж трошки розповідали на наших парах, звісно. Казали, що критика, як і журналістика, має бути насамперед реакцією на найсвіжіші книжки й на останні події в літературному світі. Казали, що вона, як і літературознавство, має оперувати методологією (бути розумна), але, як блог чи колонку (тоді вже знали такі слова), її має бути легко й приємно читати. Але от хто її читає – письменники, інші критики, високочолі викладачі, студенти філологічних факультетів, чи хто? – нам не сказали. І правильно зробили.

2017 рік. Із «фахових журналів» (коли ми закінчували навіть магістерку, стосовно критики ще оперували такими термінами), найчастіше паперових, які треба було передплачувати, а для цього треба було піти на пошту – ну ви зрозуміли, довгий і марудний процес – літературна критика остаточно й безповоротно перебралася в онлайн. «Тоді» онлайн вона була лише на ЛітАкценті – принаймні для високочолих філологів; тепер вона онлайн скрізь. На онлайн-платформах, журналах чи просто сайтах, що позиціонують себе як присвячені літературній критиці й будь-чому іншому, у відкритих і закритих постах на сторінках у Facebook, Instagram, Twitter – де ще? З’явилося безліч нових видів і жанрів критики – їх колись опишуть теоретики літератури (або не опишуть). Проте чи не найважливіше – все ж те, що визначити, «для кого» вона, стало вкрай легко. І так, це дуже мало має до діла з методологією й авторським стилем критика.

Ні, вона не для письменника, на книжку якого написана – бо це в кращому разі +1 перегляд і невеликий срач у коментарях. Не для всіх інших письменників, бо вони пишуть, у них немає часу читати критику навіть якби вони всі читали рецензії бодай тільки на свої твори, їх теж занадто мало. Не для студентів-філологів. Не для інших критиків. Не для дипломованих літературознавців, не для кандидатів філологічних наук, не для PhD з літературних дисциплін. Бо якщо навіть усі вищеперераховані категорії систематично читали б усі підряд рецензії й огляди, в 2017 році це аж ніяк не гарантія їхнього успіху. А от коли рецензію читають студенти-правники, кандидати біологічних наук, а ще краще колишні однокласники й колишні колишніх однокласників автора/-ки, які потім постять цитати з рецензії у себе в Instagram під гарним фото з книгою – отоді це успіх.

Колеги-філологи радо відчитають всі алюзії, розгадають метафори, зацінять методологію й широту контексту, похвалять авторський стиль (якщо він є) – і це завжди приємно. Проте sorry, guys: Зразковий Читач рецензії в 2017 році – це людина без філологічної освіти. Людина-професіонал із будь-якої іншої сфери, крім філології чи й зовсім непрофесіонал, невизначеного віку, добре б, якби ще й невизначеної статі, але неодмінно власник/-ця акаунта в Facebook, Instagram чи Twitter. Чи краще всіх трьох. Людина, перед якою варто виглядати розумним (бо інакше вона тобі не повірить), але не занадто (бо вона роздратується й не дочитає до кінця твою офігенну рецензію).

Оці всі свої метафори, методології й локальні жартики (надто їх) краще приберегти для посиденьок за пивом із письменниками, критиками, однокурсниками й культурними менеджерами (так, із цими двома, з ким шановний критик кожного разу ходить на пиво). А Зразковим Читачам рецензій нашого часу треба що? Правильно, інформпривід. Чи радше контент-привід. Привід для репосту. Привід для цитати. Привід для фото з книжкою. Привід для відгуку на книжку – якщо прочитана рецензія таки спонукає її/його прочитати цю книжку. Чи бодай розділ із книжки. Чи бодай піврозділу.

Уявляти з себе Ортегу-і-Гассета й просвітителя мас легше (і приємніше, гвахаха), аніж намагатися влізти в шкуру Майка Йогансена і наочно й зрозуміло показати, як воно тут у нас все влаштовано, але можна спробувати. Так, лайки, репости й перегляди – то капітал навкололітературних онлайн-ресурсів. Так само, як і будь-яких інших онлайн-ресурсів. Дух часу, ну ви зрозуміли. Проте мета критики все ж трошки більш далекоглядна, аніж лайк і репост.

Мабуть, кожному критикові (який, як ми пам’ятаємо, просто письменник-невдаха) іноді хочеться побути Моцартом і потішитися з того, що його впізнають на вулицях, на події за його участю приходять «на ім’я», а його матеріали незмінно в топах за кількістю переглядів. Проте в одному наші високочолі могилянські викладачі точно були праві: слава критика – річ украй хистка. А от те, що рецензію таки прочитають, а після неї, можливо, навіть куплять і прочитають книжку, може докластися до значно вагоміших процесів. До розвитку українського книговидавництва, наприклад. До популяризації читання. До попиту на літературну критику. До вищих гонорарів…

Я прокидаюсь і підіймаю голову з клавіатури. Все ж треба намагатися спати трошки більше, ніж 4 години на добу. Намагаючись не думати про відбитки клавіш на своєму лобі (а вони там точно є), дивлюся у відкритий вордівський файл. Ctrl+A. І потім Backspace. Все-таки «пкуіолпоаьвдльмджвбмж» – не найкращий початок гарної рецензії. Хоча це цілком щиро. А, може, навіть проканало б як фішка авторського стилю.

Джерело: ЛітАкцент

Розмова з Дзвінкою Матіяш: «Вірю, що можна допомогти письмом»

Джерело: ЛітАкцент

– Твоя найновіша книжка – «Дорога святого Якова», тож давай поговоримо про неї. Як ти зважилася пройти цим шляхом?
– Це не було «моє» рішення, це було бажання піти за внутрішнім голосом. Про дорогу святого Якова я довідалася від мого чоловіка. Він займається виготовленням старовинних музичних інструментів і багато працював над цим у Базелі, у Швейцарії. Там усі знають про цю дорогу, це відносно близько (порівняно з Україною) і часом люди вирушають у паломництво навіть із дому. У багатьох друзів чоловіка було бажання пройти дорогу святого Якова, але, здається, так ніхто й не пройшов усього маршруту. Коли я тільки почула про Каміно де Сантьяґо від Євгена, то поставилася до цього спокійно – багато чого в світі є цікавого, всіх особливих місць не відвідати. Але через декілька років приїхала в Польщу, і в одній з книгарень знайшла книгу польських паломників, які пройшли цю дорогу. Я купила її, і мене там дуже захопили карти. Я читала цю книжку і раптом піймала себе на тому, що дуже детально розглядаю кожну карту – маршрут кожного дня, що супроводжувала кожен день паломництва – так, наче я вже з ними йду по цій дорозі, і навіть маю свої власні пригоди. Мене це заінтригувало і мені туди захотілося. Я запропонувала чоловіку піти до Сантьяґо, але він поставився дуже скептично – мовляв, має бути спортивна підготовка, усвідомлення всіх труднощів і ще довгий список всяких «але». Я згодилася з цими аргументами. Але за рік знову приїхала до Польщі, зайшла в іншу книгарню і першою побачила історію польської велосипедистки, яка теж подолала цю дорогу. Я почала читати цю книжку з усвідомленням, що мені справді туди треба – на Каміно, і вже того вечора написала чоловікові смс-ку , що ми маємо йти на дорогу святого Якова. І коли я приїхала до Києва, виявилося, що є зручні квитки на літаки по всьому маршруту, вигідні знижки. І все так склалося, що ми купили квитки, а потім почали думати про спортивну підготовку – тренуватися, ходити по 10 км щодня. Тобто я не вирішувала піти, а цей шлях мене манив і закликав. Це не було в сфері раціонального.

– Коли ти почала думати про те, що напишеш про це книжку?
– Одразу. Це було само собою зрозуміло. Така унікальна дорога, маршрут і дистанція змушує думати про те, що це можливо тільки раз у житті. Я знала відразу: хоч би який був цей досвід, успішний чи ні, хоч яка я там буду – про це потрібно написати. Це як ти вранці встаєш, чистиш зуби і знаєш: це треба, не було ніяких сумнівів. Зараз, із перших відгуків, я можу сказати, що ця книга справді для декого з читачів уже виявилася закликом піти туди, на дорогу святого Якова. І хай це буде навіть тільки на рівні хотіння, люди мають мати красиві мрії. Йдучи по цій дорозі, я часто мала відчуття, що наша країна цим обділена – красивими мріями й можливістю їх реалізовувати. Це спадщина того, що відбувалося в нашому пострадянському просторі, тієї внутрішньої несвободи.

– Тобто можна сказати, що книжка була одним з аргументів для тебе туди йти?
– Ні, вона не була аргументом, вона була обов’язковим пунктом. Коли ти йдеш у подорож, то пакуєш рюкзак відповідно до інструкцій, знаєш, що в тебе будуть певні обмеження протягом того часу, коли будеш іти, і ти маєш написати книжку про те, що з тобою було. Тобто коли ти вже вирушаєш у це паломництво, ти згоджуєшся на всі пункти.

– А що для тебе важливіше – проживати чи писати?
– Якщо не проживеш – нічого не напишеш, одне з іншим взаємопов’язане. Але писання дає мені дуже велику радість, оновлює мене. Коли я пишу – мені вдається вирватися в абсолютно інший простір. От Прохасько якось казав, що він живе краще, ніж пише. А в мене виходить краще писати, ніж жити. Коли я пишу, я набираю собі сил для того, що мене втомлює у побуті, дратує, з чим я не справляюся. Писання мені полегшує побут.

– У книзі багато вставних історій. Чому ти вирішила їх додати, невже самого досвіду і документального матеріалу було замало?
– Ця книжка мені дуже важко писалася. Мені хотілося втекти від реальних історій про себе. Мені не хотілося показувати себе несимпатично. А там цього було багато. Ця дорога сильно показує правду про твої слабості й пропонує їх не втаювати, відмовитися від певного типу боягузтва. Мені це було неприємно. У книзі багато історій про інших людей – це дуже красиві історії, і було б шкода, якби їх не було. Вони самі собою приходили, часом їх навіювали конкретні події, що відбувалися з нами на дорозі. Ці історії стали такою собі підтримкою дороги. І чудо в тому, що я відчувала в якісь моменти, що я абсолютно безсила, не можу цю книжку написати, але ці історії допомагали мені. Книга з цими історіями, книга як певна цілісність, із запахом сторінок, хотіла написатися.

Фото з сайту starylev.com.ua

– Ці історії ти вигадала, вони ж абсолютно художні, так?
– Так, вони всі художні. Наприклад, історію про дівчинку з єврейської сім’ї і хлопчика-християнина, між якими виникає кохання, навіяла форель, начинена хамоном, ожив увесь контекст переслідування євреїв у часи інквізиції. Актуалізувалося запитання, на яке завжди намагаюся давати собі відповідь: наскільки ми людяні? Наскільки ми можемо бути людяними з іншими, хто нам ментально чужий? Я часто у собі бачу певні обмеження, якусь таку стіну, що в якийсь момент заважає мені з кимось бути людяною. Можу навести приклад. Це було на початку нашої дороги святого Якова, у нас була пересадка в Мюнхені й ми мали час погуляти по аеропорту. І от я бачу жінку в бурці, все абсолютно чорне, видно тільки очі. У якийсь момент я відчула абсолютну антипатію: мені не подобається ця культура, цей одяг, у якому все закрито. І от я, яка ніколи не позиціонувала себе як ксенофобку, бачу, що в мені це є. Якщо повернутися до дороги, то цього було багато – зустрічей із своїми темними пластами, які ти не озвучуєш собі, вдаєш, що їх нема, може навіть не знаєш про них. А там є час, щоб заглибитися в себе більше, ніж у щоденному житті. Тому в мене там з’явилися єврейські теми – я хотіла з собою розібратися і розставити крапки над І. А от до теми мусульманства я ще досі не дійшла і, мабуть, найближчим часом до неї не дійду у внутрішньому діалозі з собою. Є теми, про які не можу і не готова писати.

– Тобто ці історії – це відповіді на ті страхи, які в тебе виникали дорогою?
– Можна сказати так, і ще – на певні актуальні для мене питання. Там є історія дівчинки, хворої на рак, і була реальна дівчинка, про яку я думала у цей час. Її звати, звісно, не так, там усе інакше, крім діагнозу. На щастя, ця дівчинка зараз видужала. Звісно, їй доведеться ще довго робити аналізи, перевірки, але зараз усе добре, вона змогла піти до школи. Вірю, що можна допомогти письмом. Це важко довести, але це працює. Моя історія – це одна з крапельок у великому горщику, який для неї збирали друзі, близькі, що бажали їй одужання і хотіли допомогти. Наші добрі інтенції справді працюють.

Фото з сайту starylev.com.ua

– Що найголовніше ти хотіла б, щоб твої читачі почули з цієї книжки?
– Мабуть, найважливіше, щоб кожен відчув свою цінність як людини, як певного Божого проекту, бо ми ж тут не випадково, навіщось ми тут є. Шкода думати, що минають мільйони людських життів просто так. Я би хотіла, щоб людина відкрила свою цінність, що вона частина чогось більшого, що її життя – це скарб, і що в її житті справді є дуже багато скарбів, які є сенс розшукати. Щоб читачі побачили за рутиною, за всім буденним і звичним унікальність усіх наших днів. Бо насправді дорогу святого Якова можна зорганізувати для себе ментально – нікуди не йти, а пограти в гру. Просто хотіти оцей творчий імпульс у своєму житті весь час відчувати й придумувати для самого себе міні-проекти, про які, може, будеш знати тільки ти, щоби було відчуття радості зранку, коли прокидаєшся. Щоб хотілося прокидатись зранку.

– І в цій, і в інших своїх книжках ти багато приділяєш уваги Богові, вірі. Як твої читачі це сприймають у наш комерціалізований, секуляризований час?
– Комусь це дуже близько, а комусь навпаки. У когось це викликає позитивний внутрішній резонанс, а в когось – негативний, включно з відторгненням. Але в мене немає мети всім подобатися. У кого це викликає відторгнення – це не його література. Ті, кому це потрібно – пишуть мені, з деким із таких людей зароджується дружба, приязні стосунки, моє коло спілкування розширюється. Якби було саме відторгнення – довелося б перейти на щось інше або писати в шухляду і нікому не показувати.

– Ти пишеш, що наша країна хвора…
– Так, на жаль. Уже четвертий рік триває війна. З того, що мені доводилось бачити на Донбасі, у зоні АТО, ти просто розумієш, наскільки ця частина нашої країни поранена, наскільки неправильна була щодо неї політика. Наскільки не можна було ігнорувати певні проблеми, які там роздулися до наривів.

Фото з сайту gre4ka.info

– У тебе є ідеї, як це можна вирішувати?
– Перша ідея дуже печальна – це треба було починати вирішувати 25 років тому. Коли ти вже так запізнився, то це треба робити, вже не просто закасавши рукава, а роблячи надзусилля – чим і займаються волонтери. Деякі місцеві люди там самі, своїми зусиллями, переживши окупацію, змінили свою свідомість – і з цими людьми все ясно, вони будуть видряпуватися з багна. А з тими , в кого нічого не змінилося, – не зрозуміло. Мені доводилося на Донбасі бувати в середовищі учасників Безкоштовних курсів української мови. Ці курси, звісно, мали за мету навчати української мови, але це насправді було все-таки другорядним, а першорядним і більш значимим – створення малої громади – те, що люди знайомляться між собою, бачать, що таких білих ворон, як вони, ще багато, що є спільні інтереси. Коли ти не один, уже не так страшно. Комусь було соромно говорити по-українськи, комусь страшно одягнути вишиванку – і такі курси для них стали своєрідною терапією. В Дружківці учасники курсів разом святкували дні народження, свята. Коли це вже перероджується в дружбу і бажання робити якісь проекти разом, навіть якщо цей проект – просто піти в кафе і говорити українською – це вже дуже добре – і так помалу починає формуватися громадянська солідарність. Це є певним зціленням, шансом, що ці люди щось передадуть своїм дітям, онукам – у Дружківці на курси ходила 80-річна бабуся, що було дуже зворушливо.

Складно сказати, що робити там, де не робилося нічого взагалі. Є надія на волонтерів, на такі от маленькі громади. Хотілося б сказати про державну підтримку, але я сама відчуваю скепсис до себе, коли це кажу. А там катастрофічно бракує книг – включно з україномовними підручниками, особливо в селах. А було би чудово, якби і в містах, і в селах були книгарні-кав’ярні, творчі простори – щоб люди там гуртувалися. Скажімо, у Краматорську є простір «Вільна хата», і подібний для дітей – отакі речі працюють. Можна гуртуватися довкола школи, якщо там хороший педагог – у Краматорській гімназії у мене була одна з найкращих презентацій. Потім зв’язки з цими людьми підтримуються, ти бачиш ці маленькі поодинокі вогники, але ж є все інше, на що волонтери не мають впливу. Якщо хтось може на Донбас їхати – хай їде, хтось може привозити вертеп, колядки – це прекрасно. Хтось туди може їхати з етнографічними експедиціями – там є що записати, місцевий фольклор дуже цікавий. Тобто все, що ми можемо – це вкладати свій час, ресурси і кошти. Привозити туди свої книги – і свою симпатію до цього регіону, який є так само частиною нашої батьківщини, і їхні проблеми насправді є і нашими проблемами – якщо бути зовсім чесними з самими собою.

– Ти пишеш і кажеш, що війна – це одна з найважливіших реалій наших зараз. Чи не маєш наміру в цю тему заглибитися?
– У мене надто слабка психіка для цього. Після деяких поїздок я була напівжива. Найдалі я була в Мар’їнці – в зоні зіткнення. Але це все-таки не передова, де треба одягати бронежилет і бути готовою до критичних ситуацій.

У книзі «Дорога святого Якова» є оповідання про сім’ю, в якої загинув тато. І ще є пару оповідань, які друкував часопис «Кана» – про дівчинку, у якої брат воює, і вона це дуже важко переживає. У основі цих оповідань – історія близьких моїх друзів, я знала, наскільки їм складно. Тому це був дуже важкий досвід писання. Тому я не хочу про це писати.

– А що б ти хотіла прочитати про цю війну, про які її аспекти?
– Про цю війну я взагалі не хотіла би нічого читати. І те, що я читаю, це завжди через опір, мені внутрішньо погано й боляче. Що я можу читати – це те, що пише Олена Степова, її гумор і життєрадісний вітальний стиль мені дають сили це сприймати. Мені завжди подобалися американські фільми про війну – про В’єтнам тощо, але коли це дотикається тебе, нехай навіть не зовсім безпосередньо – нічого цього ти вже не хочеш.

– Але ж є певний дисонанс: ти пишеш, що неправильно, що ми тут не помічаємо війну, але не хочеш про неї знати?
– Чому? Я про неї знаю. Я писати про неї зараз не хочу і не можу читати художні книги. Їздити туди я готова, і декілька разів їздила – це, до речі, забирає дуже багато внутрішніх ресурсів. І прекрасно усвідомлюю, що завдяки тому, що багато чоловіків там воює – я можу займатися своїми справами й насолоджуватися життям. А хтось на передовій у цей час лежить в окопі.

– Тобто для тебе художнє переосмислення сильніше чи, вважаєш, воно не потрібно зараз, коли це все ще живе і болюче?
– Це, певно, дуже суб’єктивно. Мені це зараз не пасує, я це не сприймаю, мені хочеться, щоб війна закінчилася. Цілком може бути, що хтось напише репортаж, чи оповідання, чи повість, яка когось сильно зачепить і щось змінить. Але для мене це надто болісно. Хтось не може їздити в зону АТО, він отримає там інфаркт. А хтось каже, що тільки там правда і все ясно – де чорне, а де біле. Але ж це не нормально, коли ми тільки на війні можемо розрізняти, де правда, а де ні. Війна – це ж не норма, коли майже щодня там гинуть люди. Тут багато болісного, і ти просто не знаєш, як про це говорити. Тому виходить внутрішня суперечність, бо мої ж внутрішні позиції одна з одною несумісні. Треба допомагати, треба пам’ятати, треба їхати, і в той же час – не можу писати, не можу читати, тому що надто вже боляче.

Розмовляла Олена Шарговська

Дев’ять кіл пекла, або як бути письменником

автор: Іванка Урда

Кожен письменник повинен любити подорожувати. Це обов’язкова умова, тому що в Україні автор мусить вміти сам себе презентувати, в Європі ж цим займається літагент, але не будемо про сумне.

Після видання книги слава не приходить, за тобою не бігають натовпи фанатів та фанаток, а тим пак видавці. Ти не прокидаєшся відомим. Ти можеш бути забитим інтровертом, але твоя книга вимагатиме тебе полюбити публіку.

Поки ти проходиш пекло всіх правок, редакцій, скорочень і уточнень, далі тебе чекає пекло презентацій з перервою в декілька днів, а то й годин, в ліпшому випадку між містами.

На перший погляд тільки здається, що це легко, адже автор мусить знати свій твір, отже знає як його презентувати. Не тут то було! Навіть якщо говориш тільки ти, публічний виступ виснажує. Ти мусиш знати, що ти будеш говорити, ти мусиш думати над кожним своїм словом. Найважче – ти мусиш концентрувати увагу публіки на собі під час всієї презентації.

Для того, щоб бути письменником треба не те, що любити подорожувати, треба це обожнювати. Проте разом з тим треба любити і сидіти вдома, коли ти зариваєшся в книжки і мусиш сидіти за історією, яка з’являється з під твого пера, з під твоєї ручки, під біганням твоїх пальців по клавіатурі. В якісь моменти твої герої вказуватимуть тобі дорогу, але так буде не завжди. В якийсь момент, вони зупиняться, подивляться на тебе і скажуть: «Ну що, мамцю/батечку, що ти зробиш далі?»

Вони, так само як і ти колись в своєму житті, стоятимуть на роздоріжжі і думатимуть куди їм піти. Тоді ти неумисно даруватимеш їм своє життя, переноситимеш себе в історію.

З одного боку література, твоя книга – це не страждання, але більшість з нас кричали і волали в своїх книгах, просто неопублікованих творах. Ти, певно, показуєш не все, що пишеш, відфільтровуючи шлак і занадто відверті речі, в яких люди справді впізнали б тебе.

Отож, коли ти вирішиш написати книгу, до моменту, коли ти зможеш донести свою думку до людей, ти муситимеш пройти свої дев’ять кіл пекла.

Коло перше: Текст

Спочатку ти маєш сконцентрувати в собі те, що змушує тебе писати. Простіше кажучи, змусити себе писати (хоча, напевно, до поезії це правило важко застосувати).

Навіть, якщо ти сидиш і лупаєш на той пустий аркуш своїми баньками, рано чи пізно ти вродиш слово, за словом речення ну і далі по тексту.

Потім ти маєш ознайомитись зі своїми потенційними «конкурентами», щоб бува випадково нічого не сплагіатити. Насправді, це все не так вже й легко, як може здатись на перший погляд.

Друге коло: Фідбек

Тут тебе очікує дві стадії.

Першими жертвами твоїх чудових творів стають близькі люди. Знай, поки ти не видаси книгу, вони тебе будуть ненавидіти, адже не всім їм насправді цікаво, але з ввічливості відмовити тобі вони не зможуть. Далі друзі, от тут, якщо в тебе правильне оточення, ти можеш знайти людей, які з нетерпінням чекатимуть книгу, або тому що ти вже задовбав мусолити цю тему, або їм справді подобається, проте не всім так щастить.

Другим етапом буде, після вихваляння перед близькими та знайомими, ти набираєшся сміливості прочитати свій твір перед незнайомцями. Ти починаєш ходити на літературники для молодих і недосвідченних. Набираєшся ще трохи сміливості, ну це тільки якщо ти пишеш гарно і отримуєш позитивні відгуки, в такому разі ти переходиш до третього кола.

Третє коло: Літконкурс або фідбек від професіонала.

Особливо хороші конкурси ті, в яких судді пояснюють чому ти не пройшов далі, аніж відбірковий тур. Бо якщо ти не пройшов навіть того, ти все одно повертаєшся на початок.

Отож, уявімо, що ти вже декілька разів програв, та не здався і вдосконалився до того, щоб перемогти.  Окей, чудово, але після конкурсу нічого не стається і ти переходиш до наступного кола.

Четверте коло:  Пошук видавництва

Тут ти подумки повертаєшся на перше коло, згадуєш всіх своїх «конкурентів» і приблизно маєш уявлення де вони видаються, разом з тим ти дивишся яке видавництво працює з молодими письменниками. І тут починається. Тобі будуть відмовляти і це нормально, бо не кожному видавництву ти потрібен. Коли ти в якийсь момент комусь сподобаєшся і тебе запросять до співпраці – ти потрапиш до наступного кола.

П’яте коло: Узгодження тексту, правки

Ти справді будеш повинен дещо прислухатись до редакторів, щось викинути, щось переписати, тобі здаватиметься, що твій твір геніальний. Він справді може бути таким. Ти можеш воювати навіть за пунктуацію і орфографію, не тільки за сюжет. Коли все буде узгоджено, книга пройде верстку, ти потрапляєш на інший рівень.

Шосте коло: Презентації

Якщо видавав книгу за свій кошт, отримав ти свої екземпляри, і от лежать вони в тебе на балконі чи в комірці, і що далі? Ну або за кошт видавництва, лежать вони собі тоді мирно на складі, а як навіть видавництво має налагоджену роботу з книгарнями, от ти сам як часто купуєш книги невідомо кого?

Отож, дійшло діло до організації, а у висновку і самої презентації. Якщо маєш гарного друга-модератора, то можна потягнути його з собою в тур, як то кажуть вдвох веселіше, головне не спитись. Ну ти ж розумієш говоріння на публіку стрес. А стрес як знімати? Правильно, в товаристві друга, десь в кнайпі, за чарочкою чогось міцніше, аніж чай.

Відбув ти тур і потрапляєш до наступного кола пекла.

Сьоме коло: Фанати і фанатки

Якось у нас так повелося, що навіть якщо ти й видав безтолкову книгу в тебе буде свій фан-клуб. Це добре з одного боку, бо вони купують твої книги, а з іншого – вони будуть слідкувати за тобою усюди, за кожним твоїм кроком, млітимуть при зустрічі з тобою. І цю любов щирою не назвеш, бо фанатизм, то як кажуть, що занадто, то не здраво.

Восьме коло: Критика

Разом з твоєю відомістю, ба навіть у вузьких колах, як з’явились ті, хто тебе любить, так знайдуться люди, яким ти не подобаєшся. Зрештою, ти не долар, аби всім подобатись. Найчастіша причина – заздрість. Спочатку ти довго думатимеш, чому так, адже ти ніц такого не зробив і президент не кличе тебе на обід, та і звання «письменника» не дає ніяких привілеїв, окрім як ти стаєш трішечки більше задоволений життям, бо нарешті виговорився.

Дев’яте коло: Вільний час

Наостанок, якщо ти гарно пишеш, пройшов через всі кола письменницького пекла, від деяких можна навіть отримати задоволення, але не думаю, що ти б зміг в якомусь з них знаходитись вічно, хоча є й ті, які постійно є.

Ти зумів гарно себе подати. Ти потрапляєш до дев’ятого кола: забудь про вільний час. Адже, якщо ти хороший автор, тебе багато куди кликатимуть і доведеться багато брати участь в різних фестивалях і заходах. Окрім того на одній книзі рідко все закінчується.

Ти повертаєшся на перше коло і починаєш все спочатку, вже з новою історією, новою книгою і досить часто ти варишся в тому до скону життя.

24-25.12.2015

Львів

Міфи про літературних критиків

джерело: Читомо

Критики критикують

Те, що слово «критикувати» у побуті має негативний відтінок накладається на сприйняття діяльність критиків. Насправді критики не критикують, вони мислять критично. Тобто аналізують й інтерпретують сучасні тексти. Очевидно, що аналіз включає виявлення неточностей твору, моментів, в яких він програє іншим подібним творам того ж автора чи інших авторів.
Французький філософ Ролан Барт писав, що критик займається «породженням смислів», а критика займає проміжну позицію між наукою й читанням. І з ним важко не погодитись. Read more

Фентезійний роман Руслана Бєдова «Характерники»

Шановні читачі! Нарешті можу сказати, що робота над першим історичним романом українською мовою у моєму виконанні добігає кінця. Нажаль, поки що не можу похвалитися тим, що ви зможете побачити текст в найближчі масяць, або два. Попереду багато роботи: редактура, корректура, розробка обкладинки та багато чого іншого. Але, впевнений, що з Божою допомогою та за вашої підтримки, всі ці завдання будуть виконані. Перш за все сподіваюсь на те, що майбутній текст буде набагато якісніший, ніж ті, що були видані в світовій мережі до цього російською мовою.

Роман Руслана Бєдова «Характерники». Про що він?

Read more

Олександр Ірванець «Харків 1938»: «Коли Ірванець казав, що роман буде зрозумілий лише небагатьом — я й гадки не мав, що настільки небагатьом. » Остап Українець

Остап Українець

(за матеріалами Facebook)

Коли Ірванець у своєму інтерв’ю «Читомо» казав, що роман «Харків.1938» буде зрозумілий лише небагатьом — я й гадки не мав, що настільки небагатьом. Бо, знаючи доволі широкий контекст української літератури ХХ століття, я просто не уявляю, для чого це було написано.
Насправді ця рецензія може складатися з єдиного слова. І якщо ви розумієте з якого — це все, що вам потрібно знати про новий роман Олександра Ірванця. Почнімо з того, що про нього було відомо. По-перше, це мав бути стімпанк. Ну, тут присутній один дирижабль. Загалом же розвиток світу нічим не відрізняється від реального розвитку світу 1938 року. Чому стімпанк? Невідомо. Спишемо цю промашку на не дуже вправних журналістів укрправди, які запостили уривок із роману під таким жанровим визначенням. По-друге, антиутопія. Так озаглавив роман сам автор. Антиутопія описує реальність, у якій домінують негативні тенденції розвитку. У певному розумінні світ антиутопії є утопічним для людей, які цей світ населяють (тобто підкоряються системі). Цей роман зображає світ, у якому УНР вистояла у війні та 9 травня 1920 року підписала з Росією перемир’я. Read more

Звонко Каранович про сучасну літературу та її розуміння

 Звонко Каранович (1959) – відомий сербський письменник, автор 12 поетичних збірок та роману-трилогії. Його творчість базується на досвіді літератури бітників, традиціях кіномистецтва та поп-культури. Згодом розвинув власний стиль – «темний неоекзистенціалізм», і довгий час був культовим поетом міського андеграунду. Працював журналістом, редактором, радіоведучим, ді-джеєм та організатором концертів, упродовж 13 років був власником музичної крамниці. Твори Карановича перекладено англійською, грецькою, угорською, болгарською, македонською, словенською, словацькою, чеською мовами. Українською мовою вийшла друком збірка його віршів «Барабани і струни, маґістраль і ніч» (2011), а також романи «Чотири стіни і місто» (2009) та «Три картини перемоги» (2016).

Read more

23 квітня – Всесвітній день книги та авторського права

В цей день прийнято дарувати книги. А в Каталонії був звичай за кожну куплену книгу дарувати троянду.

До вашої уваги 10 цікавих фактів про книги:

1. Google підрахував кількість всіх художніх, публіцистичних і наукових праць у світі. Виявилося, що загальна кількість книг на Землі становить 129 864 880.

2. Найбільше творів написав іспанський драматург Лопе де Вега.
Його перу належать 1800 п’єс.

3. Існує різновид клептоманії, при якій крадуть тільки книги. Цей розлад називають бібліоклептоманією. Одним з найвідоміших бібліоклептоманів є Стівен Блумберг, який за життя вкрав більше 23 тисяч рідкісних книг на суму в 20 мільйонів доларів. Read more