Рубрика: ПУБЛІЦИСТИКА

Питання людяності. Фантастичні оповідання.

Книжку придбав ще місяць назад. Читав по оповіданню за день-два. Коротенько враження про кожне і як воно мені щодо заявленої теми збірки. Увага, спойлери – будуть. Мою нелюбов і упередженість до фентазі прошу сприймати спокійно – то стара, ще дитяча травма і маю якось з нею жити :)

Про оповідання

  1. Наталія Матолінець, «Тричі Арі». Нічого надзвичайного, як на мене, але легко читається. Вважаю, що сподобається поціновувачам фентазі. Плюси: добре виписано, все зрозуміло, якісно побудований лінійний сюжет. Мінуси: по-перше, видалося нуднуватим, коли всі, абсолютно всі герої, стають героями вигаданого світу, який виявляється таки реальним, по-друге, третій Арі з’являється лише у фіналі і якоїсь особливості сюжету не надає, як на мене. Загальне враження – двояке, бо з одного боку я не є прихильником такого стилю і мене не вразило, але з іншого боку – написано якісно, чого в оповідання не забрати. Про відповідність темі, чи це про питання людяності – не впевнений, бо там де говорилося про людяність, здалося прив’язаним за вуха. В першу чергу це непогана сімейна історія, де багато почуттів, роздумів, трохи є дії, але я б не назвав оповідання таким, яке не відповідає на якісь глобальні питання людяності.
  2. Любов Базь, «Вілла». Невеличке оповідання, здавалось би передбачуване за сюжетом, і я вже прикинув такий-сякий собі фінал. Але авторка вразила – перехід від гарно створеного світу так би мовити «міського фентазі» до світу технологій майбутнього вибудуваний дуже органічно. Зовні – фентазі, а реально – наукова фантастика. Дуже сподобалось. Фінал – неочікуваний для мене, і мій прогноз/очікування від фіналу справдився лише відсотків на 30%. Оповідання на сто відсотків відповідає заявленій темі – це про людяність як таку: схиблену, але повернуту до нормального стану речей, як їх ми розуміємо сьогодні.
  3. Денис Драганов, «Немертва». Дійшовши до цього оповідання, я вже почав складати певне враження про збірку: щось на кшталт «фентазі+жахіттячка». І початок тексту цього оповідання видався нудним: якісь традиційні роздуми про смерть, можливо автор буде далі знову годувати фентазі? Ледве вистачило сили дочитати до наступної сторінки. І тут текст міняється кардинально: він стає динамічним, насиченим подіями, сюжет розвивається стрімко – і оповідання виходить дуже продумане, чітке, цікаве. Роль і задачу мертвих я так і не зрозумів, але геть не розчарований – в захваті від тексту і хотів би почитати продовження! Щодо відповідності теми збірки, то сказав би, що 50/50: десь – людяно, а десь – улюблена мною зомбі-тема.
  4. Олександра Усманова, «Чаклунське дитя». Це оповідання в стилі фентазі. Але таке якісне фентазі я б читав і читав. Воно просте і сильне, повністю відповідає заявленій темі збірки. Воно коротеньке, але дуже цікаве: події розгортаються швидко, логічно, ти просто живеш у вирі цих подій! Фінал – дуже вражає, бо непередбачуваний – про нього не встигаєш думати, поки читаєш, і фінал поєднує те, що зазвичай поєднати важко. Авторці – респект!
  5. Максим Гах, «Демони». Це точно не про питання людяності, але – це дуже круто написано! Автор спокійно і виважено (в мене враження, що автор все попередньо розрахував) захитує і головного героя, і читача. А потім… Але: ніяких спойлерів – рекомендую люто! Максиму Гаху – уклін за цей текст: оповідання вибудовано просто шикарно, переплетіння світів і розподіл ролей сконструйовані дуже елегантно. Автор – удав: оповідання оплело мене від початку і до кінця. І я досі під враженням, а створене воно деталями – стислі, влучні, але навіюють неповторну атмосферу перебування у середині оповідання як спостерігача!
  6. Василь Духновський, «Карл, або Історія мрії…». Це дуже людяне оповідання. Але я б не назвав його фантастичним. Антураж і деталі – фантастичні, сеттінг загалом – фантастичний, але сюжет – досить земний. Тому це – точно про людяність, але – не про фантастику. До речі, оповідання цього автора я бачив і раніше – він гарно пише. І цей твір я би більше відніс до філософських роздумів, до мотиваційних оповідань в стилі «Все залежить тільки від нас самих». Про людей, одним словом, бо фантастика тут відверто другорядна.
  7. Род Велич, «Продавач усмішок». Це саме людяне з усіх фантастичних і саме фантастичне з усіх людяних оповідань збірки. Далі буде спойлер. Здається, я бачив його на одному з конкурсів Зоряної фортеці. Написано якісно, гарно, цікаво: я під час розвитку подій сподівався, що автор таки приведе на побачення головному герою справжню жінку. Я настільки вчитався в текст, що забув, наскільки автори можуть бути підступні. Так, у мене була підозра, що нова кохана для головного героя буде роботом. Але це була миттєва підозра, яка повністю навіть не сформувалася і зникла. Зникла, бо автор настільки приспав мою увагу, заколихав мої сумніви деталями, відволік картинками майбутнього настільки, що я спокійнісінько читав, як останній романтик сподівався, що в фіналі таки буде весілля! І тут: натє-любітє, відбиток давай і кохай свій роботизований пакунок… Я вражений і розчавлений твором. Автору – велике дякую, сподіваюся побачити і інші його оповідання в наступних збірках.
  8. Світлана Тараторіна, «Мова Вавілону». Це оповідання збірки є його окрасою. Сюжет, герої, фінал – я нічого не хочу коментувати, лише закликаю читати. Це дуже міцна і цікава наукова фантастика вищого ґатунку. Автору – уклін за це оповідання. І про людяність – є: там все людяністю пронизано від першого слова і аж до останнього.
  9. Завершує збірку досить легке і веселе оповідання Аліни Лібри «Весела метушня». Сюжет простий: винахідник (чи то розробник) біосинтезатора оживляє декілька ліхтариків зовсім випадковим чином. Черга випадкових збігів протягом двох чи трьох хвилин часу – і ми маємо нових живих істот невідомої природи. Мені вони Фіксиків чогось нагадали. Про людяність в оповіданні – ані слова.

Загальне враження і зауваження

По-перше слід відмітити, що тексти підібрані вдало, цікаві, хоча не скажу, що це кращі тексти Зоряної фортеці за останні десять років. На мій погляд, там є в загашниках конкурсів і інші якісні оповідання. По-друге, вичитка окремих текстів – слабка, корегування не завадило б. Враження від гарних текстів сильно псують марно друки чи неузгодженість відмінків. «Коректора, півцарства за коректора!» – хтілось би вимовити мені, але одночасно розумію і всі ту труднощі, з якими довелося і готувати, і випускати видання. По-третє, як би не було, але щиро радий тримати збірку у своїх руках. Від мене вона сміливо переміщується в бібліотеку моїх дітей – старшому буде цікаво! Ще раз дякую укладачам.

Автор: Роман МТТ

«Правда» Террі Пратчетта

Це вкрай важко – писати рецензію на улюбленого автора, після прочитання якого хочеться сказати лише одне: ВАУ! До цього читав Пратчетта лише російською і не був розчарований – він глузує з усього що важливо і неважливо, перевертає з ніг на роги і правду і неправду, зображує банальні речі поетично (так, не менше) і освистує поетику загальновідомих стереотипів, що живіт рве від сміху.

Але «Правду» раніше я не читав. Книгу було придбано місяць назад в Книгарні Є і прочитано за 4 вечори. І я не лишився розчарованим: переклад – ідеальний, примітки перекладача — доречні, видання – вилизане до останньої крапки, і дух Пратчетта весело сновигає поміж сторінками. Приємний бонус – вшита стрічка-закладка. Слабким місто книги є її обкладинка. Не дизайн. Матеріал і тиснена поверхня – це майбутній накопичувач бруду, правди ніде діти.
Тепер про саму Правду: молодий аристократ Вільям Де Ворд, який заробляє на життя збиранням важливих новин і надсиланням цих нових впливовим людям, випадково знайомиться з гномами, які притарабанили до АнкМорпоку друкарський верстат. У Де Ворда виникає думка – розповсюджувати новини за меншу ціну для більшого числа людей, використавши верстат. Гноми, якими командує Доброгір, жваво сприймають ідею.

Все це відбувається під час чергової навали пліток і чуток, що гноми «навчилися робити золото із свинцю». Свинець в набірних шрифтах, якими і набирають новини, буквально перетворюється на золото, коли люди купляють газету.

З самого початку паралельно відбувається важлива подія – хтось викрадає Патріція Ветинарі. В гонитві за новинами Вільям і його команда також беруть участь в цьому процесі. Все це закручує героїв у вир подій, які дійсно можна назвати непередбачуваним.

Це історія про новини, прикрашена модною в західній літературі лінією «і трошки детектив». Вражає це побудова сюжету: він простий і міцний від початку і до кінця. Вражають пояснення ,які створюють деталі цього фентезійного світу. Вражає магія, завдяки якій фотограф «ЧАСу» (газета Вільяма) постійно відновлюється. Кожна деталь прописана чітко, не є зайвою і впл иває на подальший розвиток сюжету. І головна окраса творів Пратчетта – ясність, в «Правді» присутня на всі сто відсотків. Лінія найманців, яких виводить на чисту воду Анка темне світло фотографа Отто, описи обірванців з під мосту, які розповсюджують газети, робота міської Варти – все продумано, все захоплює і має неочікувані розв’язки чи сюжетні повороти.

Усі популярні герої плаского Світу (так, саме популярні, бо вони вже стали його ознаками, дороговказами, символами, якщо хочете) так чи інакше в книзі присутні: кого згадують ненароком (Бібліотекаря, Скарбія, чарівників), хто стає центральними стовпами оповіді, як Патріцій чи пан Смерть. Нові герої такі ж колоритні, як і постійні мешканці Плаского Світу. Мультикультурність в книзі зашкалює.

Наостанок окремо про АнкМорпок, як місто-героя всієї серії. У Пратчетта це місто завжди веселе, правильне, зрозуміле. Тут місто не є місцем дії, воно – причина всієї історії (як і кожної, в принципі, історії про Плаский Світ). Воно продумане письменником «від і до», складається враження, що ти знаєш кожну цеглинку в самих захаращених нетрях АнкМорпоку , настільки воно рідне, просте і безпечне. Може саме тому в це місто і тягнеться стільки різного народу і саме тому воно багате на такі історії?

Видавництву ВСЛ окрема подяка за таку книгу: вона варта витрачених грошей і якісно зроблена!

Автор: Роман МТТ

«Характерники» Руслана Бєдова: Позбутися мертвого, аби повернути живе…

Беручись до читання нашого новітнього фентезі, вкотре переконуюся: українська історія та міфологія ― направду невичерпне джерело ідей та натхнення для сучасних письменників, котрі воліють не вдаватися до «позичання» узвичаєних сюжетів закордонних колег, а працювати з автентичним українським матеріалом ― унікальним і… досі не розкритим повною мірою у літературі й кінематографі. Особисто мені найперше пригадується «Чигиринський сотник» Леоніда Кононовича ― як роман, що приголомшив та перевернув уяву міфологічною складовою та історичним наповненням ― зокрема, тут масштабно охоплені часи козацтва, достовірно змальовані прадавні вірування наших предків на етапі химерного змішування-симбіозу з християнством (і ось цей період сплетення релігій особливо цікаво спостерігати в авторській інтерпретації Кононовича) та витворено яскраві персонажі українських героїв-характерників. Тож коли мені трапився рукопис молодого автора Руслана Бєдова під однойменною «характерницькою» назвою, я з величезною цікавістю взялася до читання ― усе ж таки улюблена тема не відпускає.

Автор починає оповідь із родини статечного однорукого козака Миколи Соболя, старший син котрого «загинув від шаблі бусурманської», відтак молодшого, Петра, стара Соболиха воліє тримати вдома, при господарстві, аби й цю дитину війна не забрала. Проте спокій мальовничого українського хутора вмить щезає, щойно до Соболів на гостину приїздить Іван Рудий ― славетний вояк, друг легендарного Івана Сірка та ще й, за чутками, також характерник. І читач затамовує подих, адже саме з Рудим юний Петро вирушає на Січ, де йому належить зробитися справжнім козаком, зустріти живого Івана Сірка й пізнати науку характерництва. «А це правда, що Сірко самого чорта при собі в служках тримає?» ― зачудовано цікавиться Петро, але відповідь, звісно, не очікує читача на перших сторінках роману, мусимо пройти разом з героєм його шлях.

Маємо й магічний артефакт, який треба здобути, ― у «Характерниках» це таємнича булава, зроблена волхвами з лівого берега Борисфену понад тисячу років тому. У булаві закута величезна сила, проте не кожному до снаги її видобути та застосувати. І вона має свою історію, оточену легендами, ― пролежавши тривалий час у похованні сарматського князя, була викопана кріпаками котрогось із польських шляхтичів й узялася мандрувати світами. Її потрібно повернути на Січ, проте на таку булаву ― чимало охочих.

Є у романі й містична сутність під назвою «тасаввуф» ― могутній чаклун, здатний перебирати собі чужі тіла, а найліпше для нього ― оселитися в тілі досвідченого козака-характерника. Цікавою є саме авторська концепція тасаввуфа (зокрема, втілення його людиною), адже історично цим словом позначається суфізм ― езотеричний напрямок в ісламі, котрому найбільш притаманні аскетизм та містицизм. Відомо, що тасаввуф відсутній у Корані та Сунні, проте згадується в хадісах, а відтепер ― і в романі українського автора, що вдався до прийому художнього перевтілення й зробив його людиною із надприродними здібностями й власною непростою історією. Тасаввуф не є ані добрим, ані злим, його мета ― вберегтися й вижити, тож він також полює на козацьку булаву ― отже, наші характерники отримують достойного ворога.

Однак усе було б занадто просто, якби сюжет роману зводився до звичайного протистояння двох умовних сил. Образ характерника тут пропрацьовано глибоко й ґрунтовно ― це не лише блискавичні перемоги й непохитна звитяга, як у кіношних супергероїв; насправді характерництво часто обертається зневірою, самотністю та смертю: «Між світами живих і мертвих ― прірва. Той, хто наважується наводити над нею мости, приречений на загибель. Мертві кличуть до себе живих не тому, що хочуть згубити. Їхня душа ще не змирилася з власною долею, тому блукає, шукаючи притулку у скорботі тих, кого лишила на іншому боці».

Містично-потойбічними є й історії кохання, розказані на цих сторінках: характерники кохаються із відьмами та дівчатами-примарами, заради котрих ладні хоч на той світ… Відтак стає зрозуміло, чому на Січ не бажали приймати жінок, адже «любов до жінки не личить січовику ― коли він іде на битву, серце його не з ним». Проте ані найсильніший характерник, ані найлихіша відьма не спроможні опиратися почуттям. «Шановний добродій вважає, якщо я мертва, то прагну вічного спокою? Але дійсно мертвий лише той, хто не любить…» ― говорить Калина, дівчина-самогубця, чия душа застрягла між світом живих і світом мертвих, проте серце ще не вистигло. І як лейтмотив усієї драматичної історії: «Коли позбуваєшся мертвого, до тебе повертається живе». Тут дозволю собі провести паралель і з сучасною українською літературою: позбутися чужих, безліч разів розказаних й «безпрограшних» історій заради власних ― хай ризикових, але незвичайних та захопливих.

Місцями цей історично-фантастичний роман про минуле відчутно перегукується і з нашими теперішніми реаліями: «…коли я бачу московські залоги в Києві та Полтаві, знаєш, що повстає у моєму розумі? Ні, не розтрощені вщент хати наших господинь, які квартирують та годують московських стрілків. І навіть не розгублені обличчя господарів, у яких відібрали чесно зароблений хліб, щоб наповнити вічно голодне черево царської армії. Я бачу тебе, мертвого, на шибениці. Саме така доля спіткатиме будь-кого, хто виявиться настільки сліпим і глухим, що довіриться московитам!»… Це говорить отаман Іван Сірко у своєму часі та просторі ― там, де український гетьманат розривається між Річчю Посполитою, Османською імперією та Московією. А історія, як ми знаємо, рухається за спіраллю… Тож мимоволі замислюєшся: а що як характерники й донині не перевелися в наших краях і зараз боронять Україну на східному кордоні у берцях та бронежилетах?

Вікторія Гранецькаписьменниця

купити повість Руслана Бєдова «Характерники» можна тут

Дюна: класика фантастики, яку розікрали на цитати (частина 1)

Загальне враження

Я довго не міг сприйняти «Дюну» Френка Герберта (так, ту саму Дюну, того самого Герберта), та й досі не сприйняв. Шедевр – безперечно, бо так каже більшість, хто прочитав. І я кажу – шедевр, бо я насправді прочитав, а окремі епізоди – декілька разів. І кіно подивився. Кіно – не шедевр, хоч і сам Девід Лінч зняв. Знаєте що, на мою думку, об’єднує кіно і книгу? Нудність. Але нудність – шедевральна, бо реально цей твір розтягнуто на явні та замасковані репліки, цитати та фанфіки. Читати було дуже важко – я не люблю повільний лінійний розвиток подій, схожий на серіал. Легше читати другу її частину – про Аракіс. От там веселіше (обіцяю – там дійсно роман перестає бути нудним, зростає динаміка подій). Але, давайте, все поступово.

Я наголошую, що це не критика, а саме відгук: суб’єктивний, дуже особистий, бо на те є важлива причина – я читав не тільки Дюну, і можу сказати, що «Вулик Хельстрома» (того ж Герберта) – набагато цікавіший в плані динаміки подій і героїв (правда, автор і писав його набагато пізніше). Ще зауважу, щоб було зрозуміло, що я трохи вивчав історію життя самого письменника, його творчість, і не розумію, чому він вирішив першою написати саме Дюну, бо наступні його твори, наприклад, роман «Зелений мозок» чи роман «Бар’єр Сантароги» набагато цікавіші, де автор не розпилює свої сили на створення великого міжзоряного світу, а якісно описує окрему невелику локацію в межах однієї планети.

Для фанатів Дюни зауважу наступне: Дюна дійсно шедевр, ви не дарма ним захоплюєтеся. Але, як на мене, таке цікаво читати років до 20, ну хай до 25, бо нереальність описаних взаємовідносин між людьми (одна з самих нудних частин) відверто стирчить в усіх діалогах, ситуаціях. Я так думаю, що це була одна з тренувальних речей Френка Герберта, який по-справжньому відкрився лише за 5-7 років.

Про «Сподобалось»

  1. Окремі описи, діалоги – Герберт вміє створювати атмосферу, пояснювати причини і наслідки. Мотивація окремих персонажів виписана цікаво, яскраво, за них реально переживаєш (як от за зрадника доктора Юе, наприклад).
  2. Описи планет (погода, рельєфи, фауна і флора – все побачив) та описи взаємовідносин на рівні світів, між Домами, Імператором та іншими структурними одиницями показаного в романі соціуму.
  3. Окремо Аракіс і його описи: рельєф, флора та фауна, люди, їх помешкання, приладдя – продумано все! Я в захваті. Але тільки від початку другої частини книги, не раніше.

Про «не сподобалось»

  1. Картонний Владімір Харконен – абсолютно плаский злодій, боров. Герберту не довелося старатися, щоб визвати огиду з перших рядків опису цього дядька: описи прості і прямолінійні, зрозуміло відразу, що це головний негідник роману. Так не цікаво – хтілося б якоїсь інтриги. Відносини між людьми в серпентарії Харконена головного – теж без інтриги: барон вирішує все, як і повинен самий тиранистий тиран, і ніхто проти нього не має ніякої сили чи розуму, щоб скинути пихату наволоч з його місця.
  2. Основний сюжет. Він складений на компіляції двох вічних сюжетів: перший називається «ініціація» (про хлопчика, що стає дорослим), що мені не цікаво як таке, другий (за Борхесом – це перший і вічний сюжет) – «місто що обороняється і лишається непереможеним, чи падає під натиском ворога». Нажаль Поля Атредіса надто багато, щоб оцінити за найвищим балом Арракіс, і сам світ, який існує навколо цієї дивної планети.
  3. Штампи і окремі описи при моделюванні ситуацій: скромний і сильний головний герой, сувора і розсудлива мати, батько-простак головного героя, дивна відьма, яка пропонує незрозуміле випробування, яке Герберту не вдалося описати, як найстрашніший біль, який ви тільки можете собі уявити. Загалом описи другорядних персонажів і якихось другорядних подій – мені були достатні, але так описувати головних героїв і переломні моменти так просто, як це зробив автор – мені не зайшло: мало і картонно, як ото пишуть.
  4. «Серіальність». Лінійний розжований сюжет – то прекрасно для більшості читачів, хто хоче відпочити (саме відпочити, розважитися, кому треба, щоб автор розжував і поклав до рота). Я теж люблю твори без особливих сюжетних заворотів, флешбеків тощо, щоб саме читати і не напружуватись. Але тут лінійності забагато. А зважаючи на той факт, що кожній главі передує цитата зі «Спогадів про Муаддіба» (про якого і так відомо, що то ГГ у майбутньому) – інтрига взагалі припиняє існувати як така.

Спайс/меланж, як основа конфлікту

Цікава ідея – зробити наркотики одним з важливих чинників роману. Але не нова, бо наркотики завжди відігравали важливу роль у політиці та економіці протягом всього часу існування людства: саме за наркотики Китай колись втратив незалежність, а Колумбія і Афганістан і нині знаходяться під сталою увагою світових лідерів ( а про шаманів і простих наркоманів годі й писати). Тут, у романі, спайс і його роль виписані дуже органічно: спеція є базисом для функціонування економіки, подовження життя і прогнозування – від наявності спайсу в організмі залежить, чи можуть окремі герої бачити своє майбутнє. Але це не новина нині: Герберт вдало підхопив і був одним з популяризаторів тих знань, які вважалися раніше сакральними, а нині стали звичайними.

Думаю, роман став одним з каталізаторів зростання цікавості до теми наркотиків для гуд-трипів, яку в той час жваво обговорювали в Америці. Але, наприклад, роман «Барьєр Сантароги», який є прикладом функціонування малого наркозалежного суспільства в суспільстві набагато більшого розміру, в цьому плані в Герберта вийшов краще: там конфлікт побудовано на протистоянні двох систем, одна з яких, більша, яка за «життя без наркотиків», а інша, яка значно менше – за життя з наркотиком, що продукується відносно розумним грибом, який переймається більше власним виживанням, що призводить до симбіозу людини і гриба, який керує своїм носієм за допомогою хімічних речовин. Саме цікаве в цьому те, що мале «наркозалежне» суспільство є більш ефективним, продуктивним і раціональним, ніж «здорова» більшість.

В інших своїх творах Герберт також не раз звертався до цієї теми, де наркотики, гормони чи інша хімія виступали серйозними чинниками впливу на людей, що призводило до переломних моментів в сюжеті. Почитайте романи цього автора – зрозумієте, наскільки смішно читати про монокультурне середовище, де всі знають, що наркотик то і важливо, і корисно, і майже вітаміни, якщо так можна сказати. Набагато цікавіше читати роман, де одні «проти» , а інші – «за». Тоді реально конфлікт піднімається на більш якісний рівень на фоні конфліктів особистостей. А так історія змагання малого Пола Атредіса за трон – то лише його особиста історія змагання за трон і не більше.

Резюме

Висновок 1: Дюна стає жертвою своєї популярності. Це сумно, бо Герберт старався писати цей твір – це відчувається, але – перестарався, бо нинішня аудиторія (я – її частина і середній представник) – дуже балувана, строката, хоче динаміки, а не жуйки. А космічна опера в стилі аристократичного світу – то нудно, навіть не зважаючи на те, що це зразок, еталон створення світу, який запропонував Герберт.

Висновок 2. Треба читати. Для того щоб розуміти, де взяли свої ідеї багато письменників, сценаристів, режисерів. От тепер хоч ріжте мене, але я знаю звідкіля в Джеймса Кемерона взявся Аватар верхи на Драконі, чи звідкіля взялися кіношні Черви тощо.

Висновок 3. Треба читати – це таки класика, без знання якої важко розуміти, чого з вашого сюжету будуть сміятися чи ні. До того ж це дуже вдалий зразок лінійного сюжету. Великий зразок, важкий для читання, але важливий для розуміння схеми написання творів з лінійним зображенням подій. І тому останнє «за» в цей же пункт: треба читати, бо Дюна, як на мене, є зразком для наслідування, як пишуться романи, де все зрозуміло (хоч і нудно).

Про цитати та репліки Дюни зокрема, і Герберта взагалі

  1. Одну я вже згадував тут: сюжет для сценарію Аватара повністю взятий зі схеми, за якою писалася Дюна. Щоб зрозуміти – треба читати Дюну. З пантелику збиває лише одне: головний герой Аватару – інвалід на візку,він не хлопчик.АлеГГ Аватара теж проходить свій шлях ініціації, тільки від людини до лідера Пандори, як це зробив Пол на Арракісі, приручивши великого Подавача.
  2. Дюна є джерелом натхнення для тих, хто хоче бачити світ без машин і роботів. Герберт дуже цікавився екологією, бактеріями, грибами, біологією взагалі. В більшості його романів машини не мають визначальної ролі, основа сюжетів – взаємини та конфлікти між людьми і їх антагоністами, які можуть представлені як людьми, так і іншими організмами.
  3. «Енциклопедія Дюни» — великий фантастичний документальний твір, написаний фанатами Дюни. Ті, хто це писав, приділили більше уваги саме світу, який створив Герберт: планети, прилади, техніка (чи їх властивості) описані та вигадані саме з точки зору наукової фантастики більш об’ємно ніж у автора. Поява цього твору свідчить про цікавість саме до Всесвіту Дюни, а не до героїв. Окрім цього існує багато фанфіків, а сама Дюна стала успішною франшизою: кіно, серіал, комп’ютерні ігри і всі інші ознаки повної комерційної реалізації вдалої творчої ідеї в наявності, як то кажуть. Я робив поверхневий огляд даного твору і мені вистачило цього для такого висновку.
  4. Матриця. Герберт в своїх творах завжди приділяє увагу такому аспекту, як репродукція людей. В Дюні – це жорсткий генетичний відбір і звичайна людська репродукція. А от у «Вулику Хельстрома», написаному ним значно пізніше, це вже цехи з обрубками жіночих тіл, які штучно підтримуються для лише однієї мети – інкубація зародків і вирощування майбутніх членів вулика. Але з тим самим правилом жорсткого генетичного відбору: генні набори вчених суттєво відрізняються від генотипів простих робітників. І над тими і над іншими дуже ретельно працюють, щоб організми в результаті отримали потрібні якості, відповідну ступінь розумності, певну фізичну силу тощо. Саме «маточні цехи» в мурашнику Хельстрома мені більше всього нагадують енергетичні башти в Матриці. Матриця організована за принципом мурашника, а люди в матриці використовуються для підтримки її існування, як і люди у Вулику. Думаю, брати/сестри Вачовські недовго доходили б висновку, що в них люди будуть батарейками, коли б проаналізували Герберта. Я це не стверджую, бо не знаю напевно чи вони читали Дюну і інші твори Френка Герберта, але коли читали – то ця думка в них виникла б дуже швидко.
  5. Дюна – екологічний роман. Сьогодні б його ще назвали романом про терраформінг. Це дуже серйозна тема, актуальна, цікава. З іншого боку: чи потрібно терраформувати планету заради людей, які бажають житина ній краще, ніж живуть в даний момент. Як на мене – ні. Умови для життя – є, люди, як вид, для життя в даних умовах – пристосовані. Нащо вимагати більшого від природи, коли вона все дає? Ідея зміни Арракісу з його унікальною екосистемою мені не до вподоби і оборює. Можливо, саме Дюна є першим романом про терраформінг і надихнула багатьох сучасних письменників описати процеси терраформінгу Марсу, на який так схожий Арракіс? Думаю – так.

Про кіно

Кіно, так того самого Девіда Лінча, саме кіно про Дюну – відстій. Краще читати Дюну, бо користі з того більше, розуміння подій, мотивів героїв – краще, плюс, стандартне «збагачення словникового запасу», що теж є важливим, хоч і банальним.

Такий от відгук на першу половину тексту. Думаю, буду писати ще

Автор: Роман МТТ

Виходу іншого немає, але Терлецький все одно про це пише (далі спойлери – будьте обережні)

Стисло про нову книгу Валентина Терлецького «В.І.Н»

Про текст: легко читається, сам текст – простий. Можна сказати – відпочиваєш, бо автор не змушує думати майже до кінця книги: події викладені лінійно, все тримається купи, сюжет плавно веде від події до події , не згадуєш хто і звідки взявся, незважаючи на купу пересічних персонажів, яких обходить головний герой під час своїх пошуків. Дякую автору що дав можливість відпочити і розуму і оку – іноді хочеться саме так і читати: спокійно, без зупинок на роздуми «що автор хтів сказати» і таке інше. Загалом в спокійному ритмі прочитав за три вихідних. Респект за вичитку – немає до чого прискіпатися.

 

Про сюжет: він не новий, далеко не новий. Але пошук себе – то справа серйозна, тема завжди цікава. Інтриги, як такої, для мене не було – від початку відчував, що головний герой і є тим самим Ним (Він), але: весь час сподівався, що Шульц – то не Він. Не знаю як тут оцінити: з одногу боку те, що герой знайде самого себе, і наче правильно, хоч і не цікаво. З іншого боку: а що він має знайти окрім себе справжнього? Може якийсь приз чи торт? Це правильно чисто з матеріальної точки зору – героя має чекати винагорода, та й читачу буде цікавіше: дадуть солодку кетю дитині чи ні? Але якщо герой знаходить не себе, то про знайденого «нового» треба тоді писати окрему нову книгу. (Тут, до речі, Терлецькому бажано про маркетинг усілякий почитати – мав би тему для нової книги, чи серії :) ) Хай це все смішки, але цікавіше інше, а саме: що ж з цього всього випливає?

А випливає цікавість до процесу. І автору вдалося до цього процесу мене затягнути: в книзі витримано темп, події динамічно змінюють одна одну, оповідь не затягнуто, цікавість до подальшого читання підігрівається автором дуже невимушено. Мені здається, що Терлецькому вдалося серйозні речі втиснути у вир подій, і вони не загубилися на фоні постійної зміни локацій і другорядних героїв. Спогади головного героя подано доречно, вони насичені, не нудні – це теж змушує читати далі, підігріває цікавість до тексту. Роздуми Шульца, ліричні і філософські відступи – лаконічні і не відвертають від тексту (бо знаєте, як ото почнуть «філософію розводити» на 30-50 сторінок про внутрішні терзання героя – так книжку кинути зазвичай хочеться), то всі ці речі органічно вплетені в сюжет, вдало пояснюють ті чи інші моменти.

Натомість мені не вистачило окремих деталей: наприклад, які саме проекти реалізовував Він? (Бо автор – журналіст, гріх було не описати). Кому і як саме допоміг? (Наприкінці книги герої-супутники розповідають звісно про це, але в той момент мені то вже було не цікаво).

Що з цього може вирости. Маю думку, що Терлецький шукає шлях до читача, якого цікавить психологія і психоделіка. В.І.Н. – такий собі міський психотриллер. Багатьом ця книга може нагадати про всю цінність життя в провінційному місті, як такому, про цінність окремої особистості і цінність ставлення до неї збоку інших більш-менш активних учасників соціуму. Про цінність обласних центрів як таких – нині вони мало котуються, як і люди в них. Але і без них не можна – теж потрібні час від часу особистості, здатні збурити інфопростір, підняти хвилю, трохи поворушити це містечкове болото. І такі книги потрібні – нагадувати людям, що в провінції не все так погано, і є можливість її трохи оживити. Як і літературу в цілому, хоча б на рівні обласних центрів. (Звісно, вона існує, але процвітання її не видно, а процвітання – це дві популярні книгарні на кожні 20-30 кварталів міста, а не на все місто, як у нас нині. Про райцентри мовчу: в якому з них є «Книгарня Є» чи «Папірус»?)

Загалом про «Що сподобалось»

Початок цікавий: оповіді про Нього – затягують. Спочатку автор дає позитивні характеристики, потім трохи розповідає про секс в житті головного героя і про життя з різними жінками – все круто описано, зайшло. Наголошу повторно про динаміку тексту: коли автор тримає нормальний темп перші 30-40 сторінок, то це вже висока вірогідність того, що його книгу прочитають до останньої сторінки.

Герої-супутники Його (другорядними їх чогось не можу назвати – трохи не те). Валентин Терлецький наповнив життєвий шлях героя самими різними людьми: це і Папа Боря – прикольний дідок-музикант, і колега Галя (вітання і співчуття всім, хто працює поруч з такою жінкою – прихованим сексуальним вулканом, готовим вибухнути в будь який момент, але не в вашій присутності, чого вже губу розкотали?), і рокер (реально описаний характер і повадки, хто з рокерами спілкувався – оцінить), і дивакуваті персонажі типу Ніни чи Зомбі, і журналісти-колеги, і заступник мера, і ще до біса всіляких цікавих і не дуже людей. Я повірив в існування майже всіх.

Сеттінг. Сучасний провінційний обласний центр з усіма наслідками проживання в ньому: сірість, алкоголізм, одноманітність, дуркуваті розваги, однотипність буття і знову — алкоголізм. Я такі бачив в своєму житті, не дивлячись на те, що сам з маленького села на Миколаївщині, потім жив в селі побільше, а нині живу в селі трохи поменше. Село моє маленьке, а Україна – ще менше. Але, при всьому цьому, місто вийшло живим, різноманітним, хоча Терлецький і не приділяє йому багато уваги. Окремі локації описані дуже правдиво – відчувається, що автор там бував і писав з натури.

Окремі події. Бійка з Арсеном: написано дуже реалістично, гарно, динамічно — моє захопливе ВАУ, бо читав і бачив як все відбувається, і відчув, як перший сніг падав на перила того ганку, з якого той Арсен летів. Все що було потім – несуттєво.

Загалом про «Не сподобалось»

  1. В тексті зустрічаються повтори раніше викладених автором фактів. Недопрацював редактор чи сам автор – не знаю. Але саме об повтори (здебільшого це смислова тавтологія) я запнувся при читанні на декількох сторінках. Враження від книги це не псує, але звертати увагу на такі моменти треба – це якість подачі матеріалу. Терлецький занадто повторами не страждає, але це йому «дзвіночок» – бути уважнішим.
  2. Окремі сцени (їх небагато) виглядають натягнутими і теж вибиваються з тексту – їх видно. Там де автор знайомий з ситуацією, переживав ті чи інші події – написано дуже органічно, це буквально відчувається шкірою. А там де конструював ситуацію, моделював, робив припущення – там не повірив. Звісно, це дуже суб’єктивне враження, але і пишу я не за всіх, а лише за себе.
  3. Мало написано про пекло. У кожного воно своє, особисте. Автор розчарував, що так мало приділив уваги цьому моменту – завжди цікаво читати, як інші мучаться. А тут три чи чотири куцих абзаци – і все. Чиє недопрацювання: автора чи редакторів, слідство ще не знайшло, але дуже цікавиться цим епізодом.


Резюме

Загалом у книги гарний посил, гарний фінал, але – настільки нереальний.

Не знаю навіть: з одного боку вона навіює гарні спогади і почуття, відсилає до дитинства, коли хтів, щоб весь світ був щасливий і всі люди цінили одне одного. Наче як і наївно, але десь там, в глибині – торкається чогось забутого, важливого. І від того щемить: де все те поділося? Скажете, інфантильно? Та наче ні – все в книзі по дорослому: дорослі дядьки і тітки трахаються, п’ють, щось чудять по-дорослому, працюють над серйозними проектами чи мають якусь відповідальну роботу, тому не може вона навивати такий інфантильний стан… Але прочитаєш все і бачиш: герої ведуть себе – як діти, їй Богу…

З іншого боку книга про один з самих серйозних процесів у житті кожного: про пошук себе справжнього. Мало хто відважиться сприйняти себе таким, яким є насправді: без соціальних ролей, масок, без загравання з оточуючими, без ототожнення себе з образом «нормальної людини» і орієнтацією на те «що люди скажуть» тощо. То хто ж, кожен з нас, виглядає справжнім? Може для цього треба усамітнитись чи навпаки – перемогти всіх і зайняти найвищий щабель у суспільстві, чи здобути всі професійні нагороди?

Не знаю… Все так дивно в цьому світі. Саме на такі роздуми і навертає В.І.Н: може існує інший вихід, ніж спочатку створити себе, потім померти, а потім – воскреснути, щоб зрозуміти хто ти є і докорінно змінити своє життя? Не знаю, не певен.

Раджу читати: може який рецептик пошуку себе віднайдете, коли впізнаєте себе в одному із героїв. А я думаю – впізнаєте: цей автор щедрий на зображення законсервованих людських істот, зіпсованих повітрям обласних центрів.

Автор: Роман МТТ

 

Українська військова проза: чергове випробування на єдність?

Будь-яке покоління, якому випало жити в часи військових потрясінь, трансформує свої почуття і враження через творчість. В якості прикладу можна привести мистецтво, присвячене участі українців у Другій Світовій Війні. На жаль, нашим сучасникам теж доводиться стикатись із висвітленням війни в мистецтві, і в літературі зокрема.

Чому я вирішив написати саме про військову прозу, а не про кіно, наприклад? Справа в особливостях цього явища. Адже окрім емоційного та інформаційного навантаження українська військова проза є феноменом, який народився під час культурного зламу та наростання цивілізаційних протиріч в нашому суспільстві. Українець нарешті починає відчувати себе самодостатнім суб’єктом політичного і культурного світового простору, а не пасивним об’єктом чужинських маніпуляцій. Сам по собі цей процес революційний і болісний для багатьох в Україні. Військова проза в свою чергу, як «дитя епохи», також є носієм, так би мовити, соціальної турбулентності сучасного українського суспільства.

Отже, зазначимо декілька її характеристик:

  1. Зазвичай, військову прозу пишуть безпосередні учасники подій, тобто самі військові. Рідко це робиться з глобальною метою передати якесь послання нащадкам. Скоріше, це спроба впоратися з величезним психологічним навантаженням, яке отримує кожен солдат під час бойових дій.
  2. Автор самостійно проходить весь процес створення книги, від написання тексту до пересилання готової книги замовнику. Чомусь на моїй пам’яті жодне з українських видавництв ще не зацікавилося текстами АТОшників. То ж вони самотужки здобувають фінансування (наприклад, продають власне авто), шукають підтримки у друзів і вдячних читачів у соціальних мережах, і, як результат, створюють доволі якісний інформаційний продукт, який, до того ж, користується неабияким попитом.
  3. Якщо говорити про жанр такої прози, то це напівдокументальні спогади (мемуари) окремих людей про конкретні події на фронті («14 друзей хунты», «Пехота» Мартіна Бреста), художні повісті, сюжет яких тісно привʼязаний до реальних подій Майдану і війни на Донбасі («Психи двух морей» Юрія Руденка та інше). Великою популярністю також користуються гостросюжетні повісті з елементами фантастики (наприклад, цикл «Позывной Шульга» Александра Суркова). Як на мене, то початком розвитку в Україні сучасної військової прози став відомий роман американського журналіста російського походження Сергія Лойка «Аеропорт».

Особливості української військової прози

Так чомусь склалося, що тексти про сучасну українсько-російську війну пишуть російськомовні військові російською мовою. Ось тут і починається «зрада», адже навіть таке, здавалось би,  патріотичне явище, як оповідання про подвиги українського солдата, стає приводом для справжнього соціального протистояння в інформаційному просторі. В народі це зветься не дуже політкоректним терміном «мовосрач».

Немає сенсу в цьому контексті говорити про ворожі “вкиди” з цього приводу, оскільки зрозуміло, якби не існувало проблеми, ніхто із зовні її б не намагався “підігріти” ще більше.

Скажу чесно, важко на цю тему написати так, щоб нікого не образити, але якщо почав писати «а», треба дописувати «б». Спробую описати проблему, спираючись на точки зору опонентів, і запропонувати конструктивне вирішення.

  1. Як вже було зазначено, абсолютна більшість військових, що вирішили довірити суспільству свої спогади про війну, — російськомовні. І пишуть вони російською. Це не значить, що вони не знають рідну українську, або, не приведи Бог, зневажають її. Просто так склалося, що все життя вони послуговувалися саме російською, їм так зручніше, адже пишуть вони не про «квіточки» та «веселку», а намагаються скласти з літер і слів те, про що кричить їх серце — про кров, смерть і людські страждання , які бачили на власні очі
  2. Позиція опонентів ґрунтується на неприпустимості тиражування російськомовного продукту в умовах інформаційної, культурної та військової агресії нашого північного сусіда. Приводиться аргумент, що саме на захист російської мови на українську землю прийшов окупант, і не можна давати йому жодного приводу продовжувати свою чорну справу.

Якщо ви більш-менш активний користувач українського сегменту «Фейсбуку», то вам не потрібно розповідати, які дискусії точаться між прихильниками української військової прози та опонентами «зросійщення» останньої. При чому достатньо поверхневого аналізу, щоб зрозуміти, що в цих дискусіях відсутній ключовий елемент: конструктив. Про нього нижче.

 

Висновки і пропозиції

По-перше, не коректно, як на мене, людині, яка пережила найстрашніше — війну, вказувати, якою мовою передавати свої враження. Це безвідповідально і жорстоко.

По-друге, військова проза в Україні повинна видаватися українською мовою, це не обговорюється. Постає питання, яким чином втілити це в життя? Автор бачить декілька варіантів:

Перший: збираємося всім світом і перекладаємо наявні тексти українською. Їх не так поки багато, до того ж автори тільки «за».

Другий: я не розумію, чому ніхто з україномовних АТОшників не пише власні спогади про війну українською. Вони, напевно, користувалися б величезним попитом на сучасному книжковому ринку.

Третій: чи не час долучатися до процесу видавництвам? Невже на військовій прозі сьогодні не можна заробити?

Закінчити свої роздуми хотілося б наступним: панове, ми один народ, одна країна. Ми йдемо надважким шляхом до становлення власної нації. Якщо ми сьогодні не здамо екзамен на єдність та спроможність оперативно вирішувати складні питання у цивілізований спосіб, нащадки нам цього не пробачать. Слава Україні.

Автор: Руслан Бєдов

Літературна критика 2017

Я відкриваю вордівський файл. Мені треба написати рецензію.

Один поважний викладач одного популярного серед могилянців-бакалаврів (що характерно – не лише філологів) вибіркового курсу любив говорити: автор, який думає, що він пише «ні для кого» чи «ні для кого конкретного», нескінченно обманює сам себе. Пізніше вже на своїх високочолих філологічних курсах, куди зась простим смертним (спойлер: не зась, але вони туди вкрай рідко записуються), ми читали й сперечалися на семінарах, сиплючи цитатами й аргументами, про концепції «Зразкового Читача» Еко, про структури «імпліцитного читача» Ізера, про рецептивну естетику й горизонт очікувань, про Бахтіна й діалогізм. І добре воно було, й цікаво віднаходити й відчитувати ці моделі явних і прихованих адресатів у творах, які ми читали на n+1 курсів літератури.

З усіма цими теоріями й безліччю інших, казали нам наші високочолі викладачі, мусить бути обізнаний і добрий письменник. Особливо сучасний. Він мусить уявляти собі, для кого він пише, мусить свідомо й розумно вибудовувати інтерпретативні структури в своєму тексті. Мусить, – і оглядали таким критичним оком нашу аудиторію. Дехто навіть говорили після цього: мені приємно думати, що тут серед вас сидять зараз майбутні українські письменники. Майже ніхто, втім, не додавав: і майбутні літературні критики. Бо, власне, чи потрібна критика там, де на пальцях можна перерахувати добрих сучасних письменників? Отож-бо.

Існує (ще й досі, ага) стереотип, що літературний критик – то такий собі Сальєрі. Заздрісний, озлоблений, дріб’язковенький такий. Ніби й теорій поначитувався, ніби й знає все і більше про те, як написати добре оповідання, роман чи хоч і вінок сонетів – а от не пише, а тільки читає й докопується до Моцартів, які змогли. Все йому не догодиш, все йому щось не так і не подобається. Все він… критикує. Адже ж «критикувати» – це «говорити щось погане»? То замість критикувати, візьми й досягни. Напиши і видай, а не просто критикуй. Це не твір поганий, не письменник і не література погана – це ти невдаха. Хочеш писати сам, а не пишеш. Тільки й вмієш, що критикувати.

Деякі з наших високочолих викладачів цілком собі на повному серйозі транслювали цей стереотип в аудиторіях. Може, й досі транслюють, бо, може, й досі в це вірять. Попри те, що частина їхніх студентів, у яких їм так хотілося бачити письменників, узяла та й поставала критиками. І критикує – часом літератури, які точно є (британську, американську, французьку, вписати потрібне), часом рідну українську, яка ще невідомо, чи є. Але критикує. А не пише. Поняття «писати» й «критикувати», на диво, теж чомусь звикло сприймаються в нашій культурі – як академічно-аудиторній, так і фейсбучно-загально-локальній – як антоніми. Причому перше з цих понять сприймається й оцінюється явно більш позитивно, аніж друге.

Ну добре, якщо критик «критикує», а не «пише», то стосовно літературної критики мали б діяти якісь інші правила. Про них нам теж трошки розповідали на наших парах, звісно. Казали, що критика, як і журналістика, має бути насамперед реакцією на найсвіжіші книжки й на останні події в літературному світі. Казали, що вона, як і літературознавство, має оперувати методологією (бути розумна), але, як блог чи колонку (тоді вже знали такі слова), її має бути легко й приємно читати. Але от хто її читає – письменники, інші критики, високочолі викладачі, студенти філологічних факультетів, чи хто? – нам не сказали. І правильно зробили.

2017 рік. Із «фахових журналів» (коли ми закінчували навіть магістерку, стосовно критики ще оперували такими термінами), найчастіше паперових, які треба було передплачувати, а для цього треба було піти на пошту – ну ви зрозуміли, довгий і марудний процес – літературна критика остаточно й безповоротно перебралася в онлайн. «Тоді» онлайн вона була лише на ЛітАкценті – принаймні для високочолих філологів; тепер вона онлайн скрізь. На онлайн-платформах, журналах чи просто сайтах, що позиціонують себе як присвячені літературній критиці й будь-чому іншому, у відкритих і закритих постах на сторінках у Facebook, Instagram, Twitter – де ще? З’явилося безліч нових видів і жанрів критики – їх колись опишуть теоретики літератури (або не опишуть). Проте чи не найважливіше – все ж те, що визначити, «для кого» вона, стало вкрай легко. І так, це дуже мало має до діла з методологією й авторським стилем критика.

Ні, вона не для письменника, на книжку якого написана – бо це в кращому разі +1 перегляд і невеликий срач у коментарях. Не для всіх інших письменників, бо вони пишуть, у них немає часу читати критику навіть якби вони всі читали рецензії бодай тільки на свої твори, їх теж занадто мало. Не для студентів-філологів. Не для інших критиків. Не для дипломованих літературознавців, не для кандидатів філологічних наук, не для PhD з літературних дисциплін. Бо якщо навіть усі вищеперераховані категорії систематично читали б усі підряд рецензії й огляди, в 2017 році це аж ніяк не гарантія їхнього успіху. А от коли рецензію читають студенти-правники, кандидати біологічних наук, а ще краще колишні однокласники й колишні колишніх однокласників автора/-ки, які потім постять цитати з рецензії у себе в Instagram під гарним фото з книгою – отоді це успіх.

Колеги-філологи радо відчитають всі алюзії, розгадають метафори, зацінять методологію й широту контексту, похвалять авторський стиль (якщо він є) – і це завжди приємно. Проте sorry, guys: Зразковий Читач рецензії в 2017 році – це людина без філологічної освіти. Людина-професіонал із будь-якої іншої сфери, крім філології чи й зовсім непрофесіонал, невизначеного віку, добре б, якби ще й невизначеної статі, але неодмінно власник/-ця акаунта в Facebook, Instagram чи Twitter. Чи краще всіх трьох. Людина, перед якою варто виглядати розумним (бо інакше вона тобі не повірить), але не занадто (бо вона роздратується й не дочитає до кінця твою офігенну рецензію).

Оці всі свої метафори, методології й локальні жартики (надто їх) краще приберегти для посиденьок за пивом із письменниками, критиками, однокурсниками й культурними менеджерами (так, із цими двома, з ким шановний критик кожного разу ходить на пиво). А Зразковим Читачам рецензій нашого часу треба що? Правильно, інформпривід. Чи радше контент-привід. Привід для репосту. Привід для цитати. Привід для фото з книжкою. Привід для відгуку на книжку – якщо прочитана рецензія таки спонукає її/його прочитати цю книжку. Чи бодай розділ із книжки. Чи бодай піврозділу.

Уявляти з себе Ортегу-і-Гассета й просвітителя мас легше (і приємніше, гвахаха), аніж намагатися влізти в шкуру Майка Йогансена і наочно й зрозуміло показати, як воно тут у нас все влаштовано, але можна спробувати. Так, лайки, репости й перегляди – то капітал навкололітературних онлайн-ресурсів. Так само, як і будь-яких інших онлайн-ресурсів. Дух часу, ну ви зрозуміли. Проте мета критики все ж трошки більш далекоглядна, аніж лайк і репост.

Мабуть, кожному критикові (який, як ми пам’ятаємо, просто письменник-невдаха) іноді хочеться побути Моцартом і потішитися з того, що його впізнають на вулицях, на події за його участю приходять «на ім’я», а його матеріали незмінно в топах за кількістю переглядів. Проте в одному наші високочолі могилянські викладачі точно були праві: слава критика – річ украй хистка. А от те, що рецензію таки прочитають, а після неї, можливо, навіть куплять і прочитають книжку, може докластися до значно вагоміших процесів. До розвитку українського книговидавництва, наприклад. До популяризації читання. До попиту на літературну критику. До вищих гонорарів…

Я прокидаюсь і підіймаю голову з клавіатури. Все ж треба намагатися спати трошки більше, ніж 4 години на добу. Намагаючись не думати про відбитки клавіш на своєму лобі (а вони там точно є), дивлюся у відкритий вордівський файл. Ctrl+A. І потім Backspace. Все-таки «пкуіолпоаьвдльмджвбмж» – не найкращий початок гарної рецензії. Хоча це цілком щиро. А, може, навіть проканало б як фішка авторського стилю.

Джерело: ЛітАкцент

Розмова з Дзвінкою Матіяш: «Вірю, що можна допомогти письмом»

Джерело: ЛітАкцент

– Твоя найновіша книжка – «Дорога святого Якова», тож давай поговоримо про неї. Як ти зважилася пройти цим шляхом?
– Це не було «моє» рішення, це було бажання піти за внутрішнім голосом. Про дорогу святого Якова я довідалася від мого чоловіка. Він займається виготовленням старовинних музичних інструментів і багато працював над цим у Базелі, у Швейцарії. Там усі знають про цю дорогу, це відносно близько (порівняно з Україною) і часом люди вирушають у паломництво навіть із дому. У багатьох друзів чоловіка було бажання пройти дорогу святого Якова, але, здається, так ніхто й не пройшов усього маршруту. Коли я тільки почула про Каміно де Сантьяґо від Євгена, то поставилася до цього спокійно – багато чого в світі є цікавого, всіх особливих місць не відвідати. Але через декілька років приїхала в Польщу, і в одній з книгарень знайшла книгу польських паломників, які пройшли цю дорогу. Я купила її, і мене там дуже захопили карти. Я читала цю книжку і раптом піймала себе на тому, що дуже детально розглядаю кожну карту – маршрут кожного дня, що супроводжувала кожен день паломництва – так, наче я вже з ними йду по цій дорозі, і навіть маю свої власні пригоди. Мене це заінтригувало і мені туди захотілося. Я запропонувала чоловіку піти до Сантьяґо, але він поставився дуже скептично – мовляв, має бути спортивна підготовка, усвідомлення всіх труднощів і ще довгий список всяких «але». Я згодилася з цими аргументами. Але за рік знову приїхала до Польщі, зайшла в іншу книгарню і першою побачила історію польської велосипедистки, яка теж подолала цю дорогу. Я почала читати цю книжку з усвідомленням, що мені справді туди треба – на Каміно, і вже того вечора написала чоловікові смс-ку , що ми маємо йти на дорогу святого Якова. І коли я приїхала до Києва, виявилося, що є зручні квитки на літаки по всьому маршруту, вигідні знижки. І все так склалося, що ми купили квитки, а потім почали думати про спортивну підготовку – тренуватися, ходити по 10 км щодня. Тобто я не вирішувала піти, а цей шлях мене манив і закликав. Це не було в сфері раціонального.

– Коли ти почала думати про те, що напишеш про це книжку?
– Одразу. Це було само собою зрозуміло. Така унікальна дорога, маршрут і дистанція змушує думати про те, що це можливо тільки раз у житті. Я знала відразу: хоч би який був цей досвід, успішний чи ні, хоч яка я там буду – про це потрібно написати. Це як ти вранці встаєш, чистиш зуби і знаєш: це треба, не було ніяких сумнівів. Зараз, із перших відгуків, я можу сказати, що ця книга справді для декого з читачів уже виявилася закликом піти туди, на дорогу святого Якова. І хай це буде навіть тільки на рівні хотіння, люди мають мати красиві мрії. Йдучи по цій дорозі, я часто мала відчуття, що наша країна цим обділена – красивими мріями й можливістю їх реалізовувати. Це спадщина того, що відбувалося в нашому пострадянському просторі, тієї внутрішньої несвободи.

– Тобто можна сказати, що книжка була одним з аргументів для тебе туди йти?
– Ні, вона не була аргументом, вона була обов’язковим пунктом. Коли ти йдеш у подорож, то пакуєш рюкзак відповідно до інструкцій, знаєш, що в тебе будуть певні обмеження протягом того часу, коли будеш іти, і ти маєш написати книжку про те, що з тобою було. Тобто коли ти вже вирушаєш у це паломництво, ти згоджуєшся на всі пункти.

– А що для тебе важливіше – проживати чи писати?
– Якщо не проживеш – нічого не напишеш, одне з іншим взаємопов’язане. Але писання дає мені дуже велику радість, оновлює мене. Коли я пишу – мені вдається вирватися в абсолютно інший простір. От Прохасько якось казав, що він живе краще, ніж пише. А в мене виходить краще писати, ніж жити. Коли я пишу, я набираю собі сил для того, що мене втомлює у побуті, дратує, з чим я не справляюся. Писання мені полегшує побут.

– У книзі багато вставних історій. Чому ти вирішила їх додати, невже самого досвіду і документального матеріалу було замало?
– Ця книжка мені дуже важко писалася. Мені хотілося втекти від реальних історій про себе. Мені не хотілося показувати себе несимпатично. А там цього було багато. Ця дорога сильно показує правду про твої слабості й пропонує їх не втаювати, відмовитися від певного типу боягузтва. Мені це було неприємно. У книзі багато історій про інших людей – це дуже красиві історії, і було б шкода, якби їх не було. Вони самі собою приходили, часом їх навіювали конкретні події, що відбувалися з нами на дорозі. Ці історії стали такою собі підтримкою дороги. І чудо в тому, що я відчувала в якісь моменти, що я абсолютно безсила, не можу цю книжку написати, але ці історії допомагали мені. Книга з цими історіями, книга як певна цілісність, із запахом сторінок, хотіла написатися.

Фото з сайту starylev.com.ua

– Ці історії ти вигадала, вони ж абсолютно художні, так?
– Так, вони всі художні. Наприклад, історію про дівчинку з єврейської сім’ї і хлопчика-християнина, між якими виникає кохання, навіяла форель, начинена хамоном, ожив увесь контекст переслідування євреїв у часи інквізиції. Актуалізувалося запитання, на яке завжди намагаюся давати собі відповідь: наскільки ми людяні? Наскільки ми можемо бути людяними з іншими, хто нам ментально чужий? Я часто у собі бачу певні обмеження, якусь таку стіну, що в якийсь момент заважає мені з кимось бути людяною. Можу навести приклад. Це було на початку нашої дороги святого Якова, у нас була пересадка в Мюнхені й ми мали час погуляти по аеропорту. І от я бачу жінку в бурці, все абсолютно чорне, видно тільки очі. У якийсь момент я відчула абсолютну антипатію: мені не подобається ця культура, цей одяг, у якому все закрито. І от я, яка ніколи не позиціонувала себе як ксенофобку, бачу, що в мені це є. Якщо повернутися до дороги, то цього було багато – зустрічей із своїми темними пластами, які ти не озвучуєш собі, вдаєш, що їх нема, може навіть не знаєш про них. А там є час, щоб заглибитися в себе більше, ніж у щоденному житті. Тому в мене там з’явилися єврейські теми – я хотіла з собою розібратися і розставити крапки над І. А от до теми мусульманства я ще досі не дійшла і, мабуть, найближчим часом до неї не дійду у внутрішньому діалозі з собою. Є теми, про які не можу і не готова писати.

– Тобто ці історії – це відповіді на ті страхи, які в тебе виникали дорогою?
– Можна сказати так, і ще – на певні актуальні для мене питання. Там є історія дівчинки, хворої на рак, і була реальна дівчинка, про яку я думала у цей час. Її звати, звісно, не так, там усе інакше, крім діагнозу. На щастя, ця дівчинка зараз видужала. Звісно, їй доведеться ще довго робити аналізи, перевірки, але зараз усе добре, вона змогла піти до школи. Вірю, що можна допомогти письмом. Це важко довести, але це працює. Моя історія – це одна з крапельок у великому горщику, який для неї збирали друзі, близькі, що бажали їй одужання і хотіли допомогти. Наші добрі інтенції справді працюють.

Фото з сайту starylev.com.ua

– Що найголовніше ти хотіла б, щоб твої читачі почули з цієї книжки?
– Мабуть, найважливіше, щоб кожен відчув свою цінність як людини, як певного Божого проекту, бо ми ж тут не випадково, навіщось ми тут є. Шкода думати, що минають мільйони людських життів просто так. Я би хотіла, щоб людина відкрила свою цінність, що вона частина чогось більшого, що її життя – це скарб, і що в її житті справді є дуже багато скарбів, які є сенс розшукати. Щоб читачі побачили за рутиною, за всім буденним і звичним унікальність усіх наших днів. Бо насправді дорогу святого Якова можна зорганізувати для себе ментально – нікуди не йти, а пограти в гру. Просто хотіти оцей творчий імпульс у своєму житті весь час відчувати й придумувати для самого себе міні-проекти, про які, може, будеш знати тільки ти, щоби було відчуття радості зранку, коли прокидаєшся. Щоб хотілося прокидатись зранку.

– І в цій, і в інших своїх книжках ти багато приділяєш уваги Богові, вірі. Як твої читачі це сприймають у наш комерціалізований, секуляризований час?
– Комусь це дуже близько, а комусь навпаки. У когось це викликає позитивний внутрішній резонанс, а в когось – негативний, включно з відторгненням. Але в мене немає мети всім подобатися. У кого це викликає відторгнення – це не його література. Ті, кому це потрібно – пишуть мені, з деким із таких людей зароджується дружба, приязні стосунки, моє коло спілкування розширюється. Якби було саме відторгнення – довелося б перейти на щось інше або писати в шухляду і нікому не показувати.

– Ти пишеш, що наша країна хвора…
– Так, на жаль. Уже четвертий рік триває війна. З того, що мені доводилось бачити на Донбасі, у зоні АТО, ти просто розумієш, наскільки ця частина нашої країни поранена, наскільки неправильна була щодо неї політика. Наскільки не можна було ігнорувати певні проблеми, які там роздулися до наривів.

Фото з сайту gre4ka.info

– У тебе є ідеї, як це можна вирішувати?
– Перша ідея дуже печальна – це треба було починати вирішувати 25 років тому. Коли ти вже так запізнився, то це треба робити, вже не просто закасавши рукава, а роблячи надзусилля – чим і займаються волонтери. Деякі місцеві люди там самі, своїми зусиллями, переживши окупацію, змінили свою свідомість – і з цими людьми все ясно, вони будуть видряпуватися з багна. А з тими , в кого нічого не змінилося, – не зрозуміло. Мені доводилося на Донбасі бувати в середовищі учасників Безкоштовних курсів української мови. Ці курси, звісно, мали за мету навчати української мови, але це насправді було все-таки другорядним, а першорядним і більш значимим – створення малої громади – те, що люди знайомляться між собою, бачать, що таких білих ворон, як вони, ще багато, що є спільні інтереси. Коли ти не один, уже не так страшно. Комусь було соромно говорити по-українськи, комусь страшно одягнути вишиванку – і такі курси для них стали своєрідною терапією. В Дружківці учасники курсів разом святкували дні народження, свята. Коли це вже перероджується в дружбу і бажання робити якісь проекти разом, навіть якщо цей проект – просто піти в кафе і говорити українською – це вже дуже добре – і так помалу починає формуватися громадянська солідарність. Це є певним зціленням, шансом, що ці люди щось передадуть своїм дітям, онукам – у Дружківці на курси ходила 80-річна бабуся, що було дуже зворушливо.

Складно сказати, що робити там, де не робилося нічого взагалі. Є надія на волонтерів, на такі от маленькі громади. Хотілося б сказати про державну підтримку, але я сама відчуваю скепсис до себе, коли це кажу. А там катастрофічно бракує книг – включно з україномовними підручниками, особливо в селах. А було би чудово, якби і в містах, і в селах були книгарні-кав’ярні, творчі простори – щоб люди там гуртувалися. Скажімо, у Краматорську є простір «Вільна хата», і подібний для дітей – отакі речі працюють. Можна гуртуватися довкола школи, якщо там хороший педагог – у Краматорській гімназії у мене була одна з найкращих презентацій. Потім зв’язки з цими людьми підтримуються, ти бачиш ці маленькі поодинокі вогники, але ж є все інше, на що волонтери не мають впливу. Якщо хтось може на Донбас їхати – хай їде, хтось може привозити вертеп, колядки – це прекрасно. Хтось туди може їхати з етнографічними експедиціями – там є що записати, місцевий фольклор дуже цікавий. Тобто все, що ми можемо – це вкладати свій час, ресурси і кошти. Привозити туди свої книги – і свою симпатію до цього регіону, який є так само частиною нашої батьківщини, і їхні проблеми насправді є і нашими проблемами – якщо бути зовсім чесними з самими собою.

– Ти пишеш і кажеш, що війна – це одна з найважливіших реалій наших зараз. Чи не маєш наміру в цю тему заглибитися?
– У мене надто слабка психіка для цього. Після деяких поїздок я була напівжива. Найдалі я була в Мар’їнці – в зоні зіткнення. Але це все-таки не передова, де треба одягати бронежилет і бути готовою до критичних ситуацій.

У книзі «Дорога святого Якова» є оповідання про сім’ю, в якої загинув тато. І ще є пару оповідань, які друкував часопис «Кана» – про дівчинку, у якої брат воює, і вона це дуже важко переживає. У основі цих оповідань – історія близьких моїх друзів, я знала, наскільки їм складно. Тому це був дуже важкий досвід писання. Тому я не хочу про це писати.

– А що б ти хотіла прочитати про цю війну, про які її аспекти?
– Про цю війну я взагалі не хотіла би нічого читати. І те, що я читаю, це завжди через опір, мені внутрішньо погано й боляче. Що я можу читати – це те, що пише Олена Степова, її гумор і життєрадісний вітальний стиль мені дають сили це сприймати. Мені завжди подобалися американські фільми про війну – про В’єтнам тощо, але коли це дотикається тебе, нехай навіть не зовсім безпосередньо – нічого цього ти вже не хочеш.

– Але ж є певний дисонанс: ти пишеш, що неправильно, що ми тут не помічаємо війну, але не хочеш про неї знати?
– Чому? Я про неї знаю. Я писати про неї зараз не хочу і не можу читати художні книги. Їздити туди я готова, і декілька разів їздила – це, до речі, забирає дуже багато внутрішніх ресурсів. І прекрасно усвідомлюю, що завдяки тому, що багато чоловіків там воює – я можу займатися своїми справами й насолоджуватися життям. А хтось на передовій у цей час лежить в окопі.

– Тобто для тебе художнє переосмислення сильніше чи, вважаєш, воно не потрібно зараз, коли це все ще живе і болюче?
– Це, певно, дуже суб’єктивно. Мені це зараз не пасує, я це не сприймаю, мені хочеться, щоб війна закінчилася. Цілком може бути, що хтось напише репортаж, чи оповідання, чи повість, яка когось сильно зачепить і щось змінить. Але для мене це надто болісно. Хтось не може їздити в зону АТО, він отримає там інфаркт. А хтось каже, що тільки там правда і все ясно – де чорне, а де біле. Але ж це не нормально, коли ми тільки на війні можемо розрізняти, де правда, а де ні. Війна – це ж не норма, коли майже щодня там гинуть люди. Тут багато болісного, і ти просто не знаєш, як про це говорити. Тому виходить внутрішня суперечність, бо мої ж внутрішні позиції одна з одною несумісні. Треба допомагати, треба пам’ятати, треба їхати, і в той же час – не можу писати, не можу читати, тому що надто вже боляче.

Розмовляла Олена Шарговська

Дев’ять кіл пекла, або як бути письменником

автор: Іванка Урда

Кожен письменник повинен любити подорожувати. Це обов’язкова умова, тому що в Україні автор мусить вміти сам себе презентувати, в Європі ж цим займається літагент, але не будемо про сумне.

Після видання книги слава не приходить, за тобою не бігають натовпи фанатів та фанаток, а тим пак видавці. Ти не прокидаєшся відомим. Ти можеш бути забитим інтровертом, але твоя книга вимагатиме тебе полюбити публіку.

Поки ти проходиш пекло всіх правок, редакцій, скорочень і уточнень, далі тебе чекає пекло презентацій з перервою в декілька днів, а то й годин, в ліпшому випадку між містами.

На перший погляд тільки здається, що це легко, адже автор мусить знати свій твір, отже знає як його презентувати. Не тут то було! Навіть якщо говориш тільки ти, публічний виступ виснажує. Ти мусиш знати, що ти будеш говорити, ти мусиш думати над кожним своїм словом. Найважче – ти мусиш концентрувати увагу публіки на собі під час всієї презентації.

Для того, щоб бути письменником треба не те, що любити подорожувати, треба це обожнювати. Проте разом з тим треба любити і сидіти вдома, коли ти зариваєшся в книжки і мусиш сидіти за історією, яка з’являється з під твого пера, з під твоєї ручки, під біганням твоїх пальців по клавіатурі. В якісь моменти твої герої вказуватимуть тобі дорогу, але так буде не завжди. В якийсь момент, вони зупиняться, подивляться на тебе і скажуть: «Ну що, мамцю/батечку, що ти зробиш далі?»

Вони, так само як і ти колись в своєму житті, стоятимуть на роздоріжжі і думатимуть куди їм піти. Тоді ти неумисно даруватимеш їм своє життя, переноситимеш себе в історію.

З одного боку література, твоя книга – це не страждання, але більшість з нас кричали і волали в своїх книгах, просто неопублікованих творах. Ти, певно, показуєш не все, що пишеш, відфільтровуючи шлак і занадто відверті речі, в яких люди справді впізнали б тебе.

Отож, коли ти вирішиш написати книгу, до моменту, коли ти зможеш донести свою думку до людей, ти муситимеш пройти свої дев’ять кіл пекла.

Коло перше: Текст

Спочатку ти маєш сконцентрувати в собі те, що змушує тебе писати. Простіше кажучи, змусити себе писати (хоча, напевно, до поезії це правило важко застосувати).

Навіть, якщо ти сидиш і лупаєш на той пустий аркуш своїми баньками, рано чи пізно ти вродиш слово, за словом речення ну і далі по тексту.

Потім ти маєш ознайомитись зі своїми потенційними «конкурентами», щоб бува випадково нічого не сплагіатити. Насправді, це все не так вже й легко, як може здатись на перший погляд.

Друге коло: Фідбек

Тут тебе очікує дві стадії.

Першими жертвами твоїх чудових творів стають близькі люди. Знай, поки ти не видаси книгу, вони тебе будуть ненавидіти, адже не всім їм насправді цікаво, але з ввічливості відмовити тобі вони не зможуть. Далі друзі, от тут, якщо в тебе правильне оточення, ти можеш знайти людей, які з нетерпінням чекатимуть книгу, або тому що ти вже задовбав мусолити цю тему, або їм справді подобається, проте не всім так щастить.

Другим етапом буде, після вихваляння перед близькими та знайомими, ти набираєшся сміливості прочитати свій твір перед незнайомцями. Ти починаєш ходити на літературники для молодих і недосвідченних. Набираєшся ще трохи сміливості, ну це тільки якщо ти пишеш гарно і отримуєш позитивні відгуки, в такому разі ти переходиш до третього кола.

Третє коло: Літконкурс або фідбек від професіонала.

Особливо хороші конкурси ті, в яких судді пояснюють чому ти не пройшов далі, аніж відбірковий тур. Бо якщо ти не пройшов навіть того, ти все одно повертаєшся на початок.

Отож, уявімо, що ти вже декілька разів програв, та не здався і вдосконалився до того, щоб перемогти.  Окей, чудово, але після конкурсу нічого не стається і ти переходиш до наступного кола.

Четверте коло:  Пошук видавництва

Тут ти подумки повертаєшся на перше коло, згадуєш всіх своїх «конкурентів» і приблизно маєш уявлення де вони видаються, разом з тим ти дивишся яке видавництво працює з молодими письменниками. І тут починається. Тобі будуть відмовляти і це нормально, бо не кожному видавництву ти потрібен. Коли ти в якийсь момент комусь сподобаєшся і тебе запросять до співпраці – ти потрапиш до наступного кола.

П’яте коло: Узгодження тексту, правки

Ти справді будеш повинен дещо прислухатись до редакторів, щось викинути, щось переписати, тобі здаватиметься, що твій твір геніальний. Він справді може бути таким. Ти можеш воювати навіть за пунктуацію і орфографію, не тільки за сюжет. Коли все буде узгоджено, книга пройде верстку, ти потрапляєш на інший рівень.

Шосте коло: Презентації

Якщо видавав книгу за свій кошт, отримав ти свої екземпляри, і от лежать вони в тебе на балконі чи в комірці, і що далі? Ну або за кошт видавництва, лежать вони собі тоді мирно на складі, а як навіть видавництво має налагоджену роботу з книгарнями, от ти сам як часто купуєш книги невідомо кого?

Отож, дійшло діло до організації, а у висновку і самої презентації. Якщо маєш гарного друга-модератора, то можна потягнути його з собою в тур, як то кажуть вдвох веселіше, головне не спитись. Ну ти ж розумієш говоріння на публіку стрес. А стрес як знімати? Правильно, в товаристві друга, десь в кнайпі, за чарочкою чогось міцніше, аніж чай.

Відбув ти тур і потрапляєш до наступного кола пекла.

Сьоме коло: Фанати і фанатки

Якось у нас так повелося, що навіть якщо ти й видав безтолкову книгу в тебе буде свій фан-клуб. Це добре з одного боку, бо вони купують твої книги, а з іншого – вони будуть слідкувати за тобою усюди, за кожним твоїм кроком, млітимуть при зустрічі з тобою. І цю любов щирою не назвеш, бо фанатизм, то як кажуть, що занадто, то не здраво.

Восьме коло: Критика

Разом з твоєю відомістю, ба навіть у вузьких колах, як з’явились ті, хто тебе любить, так знайдуться люди, яким ти не подобаєшся. Зрештою, ти не долар, аби всім подобатись. Найчастіша причина – заздрість. Спочатку ти довго думатимеш, чому так, адже ти ніц такого не зробив і президент не кличе тебе на обід, та і звання «письменника» не дає ніяких привілеїв, окрім як ти стаєш трішечки більше задоволений життям, бо нарешті виговорився.

Дев’яте коло: Вільний час

Наостанок, якщо ти гарно пишеш, пройшов через всі кола письменницького пекла, від деяких можна навіть отримати задоволення, але не думаю, що ти б зміг в якомусь з них знаходитись вічно, хоча є й ті, які постійно є.

Ти зумів гарно себе подати. Ти потрапляєш до дев’ятого кола: забудь про вільний час. Адже, якщо ти хороший автор, тебе багато куди кликатимуть і доведеться багато брати участь в різних фестивалях і заходах. Окрім того на одній книзі рідко все закінчується.

Ти повертаєшся на перше коло і починаєш все спочатку, вже з новою історією, новою книгою і досить часто ти варишся в тому до скону життя.

24-25.12.2015

Львів

Міфи про літературних критиків

джерело: Читомо

Критики критикують

Те, що слово «критикувати» у побуті має негативний відтінок накладається на сприйняття діяльність критиків. Насправді критики не критикують, вони мислять критично. Тобто аналізують й інтерпретують сучасні тексти. Очевидно, що аналіз включає виявлення неточностей твору, моментів, в яких він програє іншим подібним творам того ж автора чи інших авторів.
Французький філософ Ролан Барт писав, що критик займається «породженням смислів», а критика займає проміжну позицію між наукою й читанням. І з ним важко не погодитись. Read more