Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»


«Що дав кіберпанк нам нині? Нині ми чекаємо на безкоштовний інтернет, який Ілон Маск скоро в космос запустить – ось вам результат впливу кібербанку 80-90-х років того століття. Так, того самого, нині смішного жанру – з купою дротів і каструль на головах, що імітували VR-окуляри.» Про кіберпанк спілкуємось з Олексієм Деканем, автором з Харкова.

Частина 1. Письменник

Олексію, чому ви взагалі почали писати фантастику?

Дуже давно, ще до того як полюбив читати книги, пам’ятаю в молодших класах написав невеличкий детектив. І потім в школі хтось на щось виміняв в мене той зошит з рукописом. Потім я по пам’яті переписав той текст. З тих пір я не переставав відчувати жагу до письменництва. Останньою краплею було моє знайомство з книжками Стівена Кінга. Я був переляканим школярем, якому потім часто снилися жахіття після тих книжок. Але я не міг перестати читати. По-перше, тому що розумів – Кінг це не просто король жахів, він – вчитель. І я навчався через його книги, і книги інших улюблених з дитинства авторів-фантастів. Читать далее Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»

«Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

 

Маркетинг? Ні – не чули

Збірка дуже яскраво заявила про себе: реклама, презентація з відомими артистами справили враження. Я, як підігріта цільова аудиторія, бажав її придбати і без того, ще коли з’явилися перші оголошення про конкурс та вихід книжки за його результатами. Рівень очікування був на межі. Дочекався.

Далі суто про мене (про маркетинг теж буде і буде цікаво, почекайте). Далі був цікавий процес придбання книги. На стадії замовлення ми всім інтернетом визначали вартість і як достукатися до відповідальних за розповсюдження – витрачено три дні загалом. Достукались: рахунок я отримував тиждень. Чого так – не знаю, що зламалося у видавців на самій відповідальній стадії – мене, як споживача, не хвилює. Таким чином рівень очікування поступово переріс у зворотно пропорційний рівень роздратованості.

Останнім штрихом, який знівелював всі очікування, було надсилання книги дорогою службою доставки. Таким чином до 150 грн додалися 40 гривень від НП, і книжка загалом вийшла 190 грн. Стільки я не розраховував витратити на дане видання. Що платити за доставку буде треба – я знав. Тому просив вислати книгу УкрПоштою, що коштувало б мені максимум 15 гривень. На моє прохання ніхто не звернув уваги – ну кому воно треба зважати на нещасні 25 гривень якось там читача, правда?

Тепер питання: що я, який витратив гроші – власні, теж десь зароблені не крадіжками чи торгівлею зброєю, який чекав загалом понад два тижні (рахуємо від початку продажів), маю відчувати і писати про дану збірку? З ДНТЦ, як видавником, а скоріш за все як з державною структурою (яка спочатку здалася сучасною і цікавою) співпрацювати більше не хочеться. Мої «нещасні 150 гривень за ту книжку» скоріш за все до них більше на рахунок не впадуть. Читать далее «Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

Енн Маккефрі: Пернський цикл або «Дракони Перну»

Автор огляду: Ірина Тейлор

Енн Маккефрі — перша жінка-фантаст, яка отримала премії Хьюго та Небула, неодноразовий номінант цих та багатьох інших премій. Серед багатьох її серій найвідомішою та найуспішнішою Пернський цикл, який складається з 15 романів, 1 збірника та 6 окремих оповідань. Ще 5 романів були написані в співавторстві з сином Тодом та 3 – ним особисто. Ще один роман був запланований, але на жаль, так і не завершений, спочатку в зв’язку з проблемами зі здоров’ям, а потім і смертю письменниці в 2011 році.

Моє знайомство з цим світом відбулося в уже далеких 90-х років, коли шкільна подруга принесла почитати 2 книги видавництва «Северо-Запад» серії  Fantasy — це були «Політ дракона» (Dragonflight) та «Мандри дракона» (Dragonquest), з російським, звісно, перекладом. Перечитані вони були кілька разів і сприймалися мною як справжнє фентезі, незважаючи на передмову. Пізніше, уже в університеті, на книжкових розкладках я побачила продовження в іншій серії – видавництва «Ексмо-Пресс», серія «Дракони Перну». І доукомплектовувала свою збірку серією «Хроніки Перна» видавництва «Ексмо». Загалом, як я підрахувала, в різних серіях і різними видавництвами (а також різною комплектацією) цей цикл російською видавався 6 разів. Українською, на жаль, жодного, але я не втрачаю надії. Читать далее Енн Маккефрі: Пернський цикл або «Дракони Перну»

«Відьмак» Анджея Сапковського: польський фентезійний ренесанс, або комерційний проект?

Дуже рідко пишу рецензії на прочитані книжки. Можливо, лише тоді, коли текст добряче зачепив, і без усіляких там «спойлерів». Але цього разу, мабуть, планети разом із зірками вистроїлися в якусь особливу заковику, тому нижче спробую поділитися враженням від книги, яку зараз читаю.

Як ви, напевно, здогадалися мова піде про «Відьмака» від відомого зараз всьому світові польского письменника Анджея Сапковського. Під цією короткою, але промовистою назвою криється ціла літературна серія, яку обʼєднує головний герой на імʼя Геральт  (відьмак, що полює на мутантів та інших потвор) та створений автором фентезійний світ. Ось Вікіпедія підказує мені, що за цими текстами роблять навіть компʼютрені ігри і, якщо не помиляюся, збираються знімати чи то фільм, чи то серіал. Вирішив і я закрити пробіл у своєму літературному резюме та ознайомитися з «Відьмаком».

Спитав у книгарні з якої книги краще почати це знайомство і мені порадили (хто б сумнівався) читати з початку. Початком є збірка коротких новел «Останнє бажання». Саме про нього і піде мова в цій публікації.

А, ще один момент: в силу деяких обставин знайомлюсь з твором в оригіналі, що накладає деякий відбиток на його сприйняття: доводиться читати повільно та вдумливо, щоб добре зрозуміти, що там до чого. Але це так, ліричний відступ… Читать далее «Відьмак» Анджея Сапковського: польський фентезійний ренесанс, або комерційний проект?

Питання людяності. Фантастичні оповідання.

Книжку придбав ще місяць назад. Читав по оповіданню за день-два. Коротенько враження про кожне і як воно мені щодо заявленої теми збірки. Увага, спойлери – будуть. Мою нелюбов і упередженість до фентазі прошу сприймати спокійно – то стара, ще дитяча травма і маю якось з нею жити :)

Про оповідання

  1. Наталія Матолінець, «Тричі Арі». Нічого надзвичайного, як на мене, але легко читається. Вважаю, що сподобається поціновувачам фентазі. Плюси: добре виписано, все зрозуміло, якісно побудований лінійний сюжет. Мінуси: по-перше, видалося нуднуватим, коли всі, абсолютно всі герої, стають героями вигаданого світу, який виявляється таки реальним, по-друге, третій Арі з’являється лише у фіналі і якоїсь особливості сюжету не надає, як на мене. Загальне враження – двояке, бо з одного боку я не є прихильником такого стилю і мене не вразило, але з іншого боку – написано якісно, чого в оповідання не забрати. Про відповідність темі, чи це про питання людяності – не впевнений, бо там де говорилося про людяність, здалося прив’язаним за вуха. В першу чергу це непогана сімейна історія, де багато почуттів, роздумів, трохи є дії, але я б не назвав оповідання таким, яке не відповідає на якісь глобальні питання людяності. Читать далее Питання людяності. Фантастичні оповідання.

«Правда» Террі Пратчетта

Це вкрай важко – писати рецензію на улюбленого автора, після прочитання якого хочеться сказати лише одне: ВАУ! До цього читав Пратчетта лише російською і не був розчарований – він глузує з усього що важливо і неважливо, перевертає з ніг на роги і правду і неправду, зображує банальні речі поетично (так, не менше) і освистує поетику загальновідомих стереотипів, що живіт рве від сміху.

Але «Правду» раніше я не читав. Книгу було придбано місяць назад в Книгарні Є і прочитано за 4 вечори. І я не лишився розчарованим: переклад – ідеальний, примітки перекладача — доречні, видання – вилизане до останньої крапки, і дух Пратчетта весело сновигає поміж сторінками. Приємний бонус – вшита стрічка-закладка. Слабким місто книги є її обкладинка. Не дизайн. Матеріал і тиснена поверхня – це майбутній накопичувач бруду, правди ніде діти.
Тепер про саму Правду: молодий аристократ Вільям Де Ворд, який заробляє на життя збиранням важливих новин і надсиланням цих нових впливовим людям, випадково знайомиться з гномами, які притарабанили до АнкМорпоку друкарський верстат. У Де Ворда виникає думка – розповсюджувати новини за меншу ціну для більшого числа людей, використавши верстат. Гноми, якими командує Доброгір, жваво сприймають ідею. Читать далее «Правда» Террі Пратчетта

«Характерники» Руслана Бєдова: Позбутися мертвого, аби повернути живе…

Support independent publishing: Buy this book on Lulu.

Беручись до читання нашого новітнього фентезі, вкотре переконуюся: українська історія та міфологія ― направду невичерпне джерело ідей та натхнення для сучасних письменників, котрі воліють не вдаватися до «позичання» узвичаєних сюжетів закордонних колег, а працювати з автентичним українським матеріалом ― унікальним і… досі не розкритим повною мірою у літературі й кінематографі. Особисто мені найперше пригадується «Чигиринський сотник» Леоніда Кононовича ― як роман, що приголомшив та перевернув уяву міфологічною складовою та історичним наповненням ― зокрема, тут масштабно охоплені часи козацтва, достовірно змальовані прадавні вірування наших предків на етапі химерного змішування-симбіозу з християнством (і ось цей період сплетення релігій особливо цікаво спостерігати в авторській інтерпретації Кононовича) та витворено яскраві персонажі українських героїв-характерників. Тож коли мені трапився рукопис молодого автора Руслана Бєдова під однойменною «характерницькою» назвою, я з величезною цікавістю взялася до читання ― усе ж таки улюблена тема не відпускає.

Автор починає оповідь із родини статечного однорукого козака Миколи Соболя, старший син котрого «загинув від шаблі бусурманської», відтак молодшого, Петра, стара Соболиха воліє тримати вдома, при господарстві, аби й цю дитину війна не забрала. Проте спокій мальовничого українського хутора вмить щезає, щойно до Соболів на гостину приїздить Іван Рудий ― славетний вояк, друг легендарного Івана Сірка та ще й, за чутками, також характерник. І читач затамовує подих, адже саме з Рудим юний Петро вирушає на Січ, де йому належить зробитися справжнім козаком, зустріти живого Івана Сірка й пізнати науку характерництва. «А це правда, що Сірко самого чорта при собі в служках тримає?» ― зачудовано цікавиться Петро, але відповідь, звісно, не очікує читача на перших сторінках роману, мусимо пройти разом з героєм його шлях. Читать далее «Характерники» Руслана Бєдова: Позбутися мертвого, аби повернути живе…

Дюна: класика фантастики, яку розікрали на цитати (частина 1)

 

Загальне враження

Я довго не міг сприйняти «Дюну» Френка Герберта (так, ту саму Дюну, того самого Герберта), та й досі не сприйняв. Шедевр – безперечно, бо так каже більшість, хто прочитав. І я кажу – шедевр, бо я насправді прочитав, а окремі епізоди – декілька разів. І кіно подивився. Кіно – не шедевр, хоч і сам Девід Лінч зняв. Знаєте що, на мою думку, об’єднує кіно і книгу? Нудність. Але нудність – шедевральна, бо реально цей твір розтягнуто на явні та замасковані репліки, цитати та фанфіки. Читати було дуже важко – я не люблю повільний лінійний розвиток подій, схожий на серіал. Легше читати другу її частину – про Аракіс. От там веселіше (обіцяю – там дійсно роман перестає бути нудним, зростає динаміка подій). Але, давайте, все поступово.

Я наголошую, що це не критика, а саме відгук: суб’єктивний, дуже особистий, бо на те є важлива причина – я читав не тільки Дюну, і можу сказати, що «Вулик Хельстрома» (того ж Герберта) – набагато цікавіший в плані динаміки подій і героїв (правда, автор і писав його набагато пізніше). Ще зауважу, щоб було зрозуміло, що я трохи вивчав історію життя самого письменника, його творчість, і не розумію, чому він вирішив першою написати саме Дюну, бо наступні його твори, наприклад, роман «Зелений мозок» чи роман «Бар’єр Сантароги» набагато цікавіші, де автор не розпилює свої сили на створення великого міжзоряного світу, а якісно описує окрему невелику локацію в межах однієї планети.

Для фанатів Дюни зауважу наступне: Дюна дійсно шедевр, ви не дарма ним захоплюєтеся. Але, як на мене, таке цікаво читати років до 20, ну хай до 25, бо нереальність описаних взаємовідносин між людьми (одна з самих нудних частин) відверто стирчить в усіх діалогах, ситуаціях. Я так думаю, що це була одна з тренувальних речей Френка Герберта, який по-справжньому відкрився лише за 5-7 років. Читать далее Дюна: класика фантастики, яку розікрали на цитати (частина 1)

Виходу іншого немає, але Терлецький все одно про це пише (далі спойлери – будьте обережні)

Стисло про нову книгу Валентина Терлецького «В.І.Н»

 

Про текст: легко читається, сам текст – простий. Можна сказати – відпочиваєш, бо автор не змушує думати майже до кінця книги: події викладені лінійно, все тримається купи, сюжет плавно веде від події до події , не згадуєш хто і звідки взявся, незважаючи на купу пересічних персонажів, яких обходить головний герой під час своїх пошуків. Дякую автору що дав можливість відпочити і розуму і оку – іноді хочеться саме так і читати: спокійно, без зупинок на роздуми «що автор хтів сказати» і таке інше. Загалом в спокійному ритмі прочитав за три вихідних. Респект за вичитку – немає до чого прискіпатися.

 

Про сюжет: він не новий, далеко не новий. Але пошук себе – то справа серйозна, тема завжди цікава. Інтриги, як такої, для мене не було – від початку відчував, що головний герой і є тим самим Ним (Він), але: весь час сподівався, що Шульц – то не Він. Не знаю як тут оцінити: з одногу боку те, що герой знайде самого себе, і наче правильно, хоч і не цікаво. З іншого боку: а що він має знайти окрім себе справжнього? Може якийсь приз чи торт? Це правильно чисто з матеріальної точки зору – героя має чекати винагорода, та й читачу буде цікавіше: дадуть солодку кетю дитині чи ні? Але якщо герой знаходить не себе, то про знайденого «нового» треба тоді писати окрему нову книгу. (Тут, до речі, Терлецькому бажано про маркетинг усілякий почитати – мав би тему для нової книги, чи серії :) ) Хай це все смішки, але цікавіше інше, а саме: що ж з цього всього випливає? Читать далее Виходу іншого немає, але Терлецький все одно про це пише (далі спойлери – будьте обережні)

Українська військова проза: чергове випробування на єдність?

Будь-яке покоління, якому випало жити в часи військових потрясінь, трансформує свої почуття і враження через творчість. В якості прикладу можна привести мистецтво, присвячене участі українців у Другій Світовій Війні. На жаль, нашим сучасникам теж доводиться стикатись із висвітленням війни в мистецтві, і в літературі зокрема.

Чому я вирішив написати саме про військову прозу, а не про кіно, наприклад? Справа в особливостях цього явища. Адже окрім емоційного та інформаційного навантаження українська військова проза є феноменом, який народився під час культурного зламу та наростання цивілізаційних протиріч в нашому суспільстві. Українець нарешті починає відчувати себе самодостатнім суб’єктом політичного і культурного світового простору, а не пасивним об’єктом чужинських маніпуляцій. Сам по собі цей процес революційний і болісний для багатьох в Україні. Військова проза в свою чергу, як «дитя епохи», також є носієм, так би мовити, соціальної турбулентності сучасного українського суспільства.

Отже, зазначимо декілька її характеристик:

  1. Зазвичай, військову прозу пишуть безпосередні учасники подій, тобто самі військові. Рідко це робиться з глобальною метою передати якесь послання нащадкам. Скоріше, це спроба впоратися з величезним психологічним навантаженням, яке отримує кожен солдат під час бойових дій.
  2. Автор самостійно проходить весь процес створення книги, від написання тексту до пересилання готової книги замовнику. Чомусь на моїй пам’яті жодне з українських видавництв ще не зацікавилося текстами АТОшників. То ж вони самотужки здобувають фінансування (наприклад, продають власне авто), шукають підтримки у друзів і вдячних читачів у соціальних мережах, і, як результат, створюють доволі якісний інформаційний продукт, який, до того ж, користується неабияким попитом.
  3. Якщо говорити про жанр такої прози, то це напівдокументальні спогади (мемуари) окремих людей про конкретні події на фронті («14 друзей хунты», «Пехота» Мартіна Бреста), художні повісті, сюжет яких тісно привʼязаний до реальних подій Майдану і війни на Донбасі («Психи двух морей» Юрія Руденка та інше). Великою популярністю також користуються гостросюжетні повісті з елементами фантастики (наприклад, цикл «Позывной Шульга» Александра Суркова). Як на мене, то початком розвитку в Україні сучасної військової прози став відомий роман американського журналіста російського походження Сергія Лойка «Аеропорт».

Особливості української військової прози

Так чомусь склалося, що тексти про сучасну українсько-російську війну пишуть російськомовні військові російською мовою. Ось тут і починається «зрада», адже навіть таке, здавалось би,  патріотичне явище, як оповідання про подвиги українського солдата, стає приводом для справжнього соціального протистояння в інформаційному просторі. В народі це зветься не дуже політкоректним терміном «мовосрач».

Немає сенсу в цьому контексті говорити про ворожі “вкиди” з цього приводу, оскільки зрозуміло, якби не існувало проблеми, ніхто із зовні її б не намагався “підігріти” ще більше.

Скажу чесно, важко на цю тему написати так, щоб нікого не образити, але якщо почав писати «а», треба дописувати «б». Спробую описати проблему, спираючись на точки зору опонентів, і запропонувати конструктивне вирішення.

  1. Як вже було зазначено, абсолютна більшість військових, що вирішили довірити суспільству свої спогади про війну, — російськомовні. І пишуть вони російською. Це не значить, що вони не знають рідну українську, або, не приведи Бог, зневажають її. Просто так склалося, що все життя вони послуговувалися саме російською, їм так зручніше, адже пишуть вони не про «квіточки» та «веселку», а намагаються скласти з літер і слів те, про що кричить їх серце — про кров, смерть і людські страждання , які бачили на власні очі
  2. Позиція опонентів ґрунтується на неприпустимості тиражування російськомовного продукту в умовах інформаційної, культурної та військової агресії нашого північного сусіда. Приводиться аргумент, що саме на захист російської мови на українську землю прийшов окупант, і не можна давати йому жодного приводу продовжувати свою чорну справу.

Якщо ви більш-менш активний користувач українського сегменту «Фейсбуку», то вам не потрібно розповідати, які дискусії точаться між прихильниками української військової прози та опонентами «зросійщення» останньої. При чому достатньо поверхневого аналізу, щоб зрозуміти, що в цих дискусіях відсутній ключовий елемент: конструктив. Про нього нижче.

 

Висновки і пропозиції

По-перше, не коректно, як на мене, людині, яка пережила найстрашніше — війну, вказувати, якою мовою передавати свої враження. Це безвідповідально і жорстоко.

По-друге, військова проза в Україні повинна видаватися українською мовою, це не обговорюється. Постає питання, яким чином втілити це в життя? Автор бачить декілька варіантів:

Перший: збираємося всім світом і перекладаємо наявні тексти українською. Їх не так поки багато, до того ж автори тільки «за».

Другий: я не розумію, чому ніхто з україномовних АТОшників не пише власні спогади про війну українською. Вони, напевно, користувалися б величезним попитом на сучасному книжковому ринку.

Третій: чи не час долучатися до процесу видавництвам? Невже на військовій прозі сьогодні не можна заробити?

Закінчити свої роздуми хотілося б наступним: панове, ми один народ, одна країна. Ми йдемо надважким шляхом до становлення власної нації. Якщо ми сьогодні не здамо екзамен на єдність та спроможність оперативно вирішувати складні питання у цивілізований спосіб, нащадки нам цього не пробачать. Слава Україні.

Автор: Руслан Бєдов