Чигиринська відьма. Початок (1)

Гануся чіплялася маленькими тонкими пальцями за його широкі кремезні долоні. Гострі нігті впивалися в грубу шкіру, але він не звертав на те увагу. Тільки милувався її по-дитячому ніжним обличчям з величезними сірими очима та щирою посмішкою. Насолоджувався тим дзвінким сміхом, що весело блукав по лісовій галявині. Грайливі дзвіночки розліталися навколо, відбиваючись від дерев та повертаючись до господині гулким відлунням.

Петро міцно тримав дівчину за тоненькі наче ті лози руки, та крутив навколо себе, а вона, захлинаючись від сміху кричала:

-Ще, дядько Петро, ще, будь-ласка!

Але Соболя не потрібно було спонукати, адже він ладен був бавитися в такий спосіб годинами, аби чути дитячі голос та заливистий сміх. Тоді демони, що постійно мучали його, на якийсь час відступали і він уявляв себе знову дурнуватим хлопчиськом в батьківській хаті, де був зайнятий лише пошуком пригод на власну нестрижену голову.

Найбільше Петро любив потайки від батька діставати з-за припічку батьківську шаблю та вимахувати нею, уявляючи собі, як він бʼє ляхів та бусурманів на право та наліво. Потім до розваги додавалися пістолі, які старий Соболь забороняв чіпати під загрозою справжнього козацького батога по голій спині, але кого ті погрози спиняли? Головне треба переконатися, що пістоль не заряджений, а тоді вже, обережно, обома руками, братися за інкрустоване коштовним камінням руківʼя та направляти на уявне обличчя ворога, перекошене від страху та безсилої злоби…

-Дядько Петро! Дядько Петро, татари їдуть! Татари!

Голос Івана, брата Ганни, повернув Соболя з полону марень до реального світу. Дівочий сміх обірвався і козак обережно поставив дитину на траву.

Козак присів та уважно подивися в Іванові очі, такі ж, як у молодшої сестри, тільки трохи менші і погляд в них був пронизливий, колючий.

-Де ти бачив татар? — спокійно спитав у хлопця.

Їдуть з боку сусідського поля, шість або сім вершників, — заїкаючись від хвилювання майже вигукнув той, — вони їдуть забрати ясир!

-Який ще ясир? — не зрозумів Петро.

-Минулого разу батько не сплатив все, що мусив. Сказали, якщо не сплатить борг, вони заберуть ясир…

Позаду почулися Ганнові схлипування.

-Хапай сестру і тікай в ліс, — наказав козак, — туди, де останнього разу ми гралися в хованки. Памʼятаєш?

Іван мотнув головою, схопив Ганну за руку і потягнув її до хащів.

Соболь підібрав шаблю, свій старенький каптан та побіг до села. Коли він увійшов на подвірʼя, татар не було видно, але їхнє улюлюканя, затамувавши подих від жаху, напевно чув кожен в цьому понівеченому Руїною селі.

Юрко Книш сидів на ганку та протирав чистою ганчіркою шаблю, намагаючись не звертати уваги на голосіння дружини в сінях.

-Ой, Свята Матінка Божа, що ж це коїться таке? Що ж буде? Ох, мої діточки, квітки мої…

-Чому не заспокоїш дружину? — спитав Петро, присівши поряд.

-Її вже ніхто не заспокоїть, — похмуро відказав Юрко, — нехай там про що домовився Дорошенко з бусурманами, дітей своїх я не віддам.

Книш підняв голову і зиркнув на Петра, кинув ганчірку собі під ноги та з силою втоптав тканину в вологу землю.

-Віддали простий люд на поталу татарам та ляхам. Де ж козацька слава поділася, га? — мовив крізь зуби.

На дорозі залунав стукіт копит. Голосіння в світлиці припинилося. Юрко завмер та сунув шаблю під ганок. Петрові здалося, що навіть вітер зачаївся десь в пустій Юрковій коморі. Двоє татарських вершників в новеньких юшманах вʼїхали на подвірʼя, поваливши кволий тин, та зупинилися в декількох кроках від господаря.

-Холоп, сплачуй податок, як належить, або заберемо ясир — твоїх дітей, — гукнув один з них.

У Юрка на скронях надулися жили, худе та бліде обличчя почервоніло. Перш, ніж він вихопив сховану під ґанком шаблю, Петро піднявся, поправивши пістолі за кушаком та став між чоловіком та вершниками.

-В цьому краю не мають звичаю вдиратися на чуже подвірʼя, ламаючи тин, — мовив він.

Татари почали з цікавістю роздивлятися незнайомого козака, який тримав одну руку на пістолі, іншу на руківʼї шаблі.

-Його величність султан Порти та ваш гетьман домовилися, що представники імперії мають право збирати данину на цих землях. Ось почитай наказ, якщо, звісно, вмієш читати, — з виразом огиди на круглому обличчі татарин кинув Петрові сувій з гетьманською печаткою. Другий вершник тим часом зістрибнув з коня, минувши Юрка, увійшов до хати. Пролунав крик жінки, щось впало. Юрко підхопився й кинувся до сіней.

Петро віддав сувій та було подався слідом, але вершник окриком його зупинив:

-Гей. Ми повинні зібрати данину з кожного двору в цьому селищі. Якщо ризикнеш порушити цей договір, — татарин помахав сувоєм над головою, — владі вашого гетьмана на цих землях кінець.

В дверях зʼявився другий татарин. Він волік за волоси жінку Юрка. Лише на мить вони з Петром зустрілися поглядами, але козакові вистачило, щоб прочитати в тих очах відчай і благання, благання не видати цим потворам її дітей. Петро миттю вихопив клинок.

-Відпусти жінку татарський виродку, — ледве себе стримуючи, прохрипів він.

Позаду якось дуже гучно клацнув замок мушкета:

-Облиш ці ігри, козаче, — мовив вершник, — я влучно стріляю!

-Дітей в хаті немає, — доповів другий бусурманин, наче не помічаючи Петра, — напевне вони десь сховалися, але розвʼяжу їй язика…

Соболь вирішив, що встигне підстрелити вершника а потім розібратися з його напарником. Його рука вже потягнулася до пістоля, але з боку дороги почулося знайоме улюлюкання. Вершник придивившись, опустив зброю.

-Облиш її, вони знайшли дітей, — спокійно мовив він та нагородив Петра кривою презирливою посмішкою.