Дюна: класика фантастики, яку розікрали на цитати (частина 1)

Загальне враження

Я довго не міг сприйняти «Дюну» Френка Герберта (так, ту саму Дюну, того самого Герберта), та й досі не сприйняв. Шедевр – безперечно, бо так каже більшість, хто прочитав. І я кажу – шедевр, бо я насправді прочитав, а окремі епізоди – декілька разів. І кіно подивився. Кіно – не шедевр, хоч і сам Девід Лінч зняв. Знаєте що, на мою думку, об’єднує кіно і книгу? Нудність. Але нудність – шедевральна, бо реально цей твір розтягнуто на явні та замасковані репліки, цитати та фанфіки. Читати було дуже важко – я не люблю повільний лінійний розвиток подій, схожий на серіал. Легше читати другу її частину – про Аракіс. От там веселіше (обіцяю – там дійсно роман перестає бути нудним, зростає динаміка подій). Але, давайте, все поступово.

Я наголошую, що це не критика, а саме відгук: суб’єктивний, дуже особистий, бо на те є важлива причина – я читав не тільки Дюну, і можу сказати, що «Вулик Хельстрома» (того ж Герберта) – набагато цікавіший в плані динаміки подій і героїв (правда, автор і писав його набагато пізніше). Ще зауважу, щоб було зрозуміло, що я трохи вивчав історію життя самого письменника, його творчість, і не розумію, чому він вирішив першою написати саме Дюну, бо наступні його твори, наприклад, роман «Зелений мозок» чи роман «Бар’єр Сантароги» набагато цікавіші, де автор не розпилює свої сили на створення великого міжзоряного світу, а якісно описує окрему невелику локацію в межах однієї планети.

Для фанатів Дюни зауважу наступне: Дюна дійсно шедевр, ви не дарма ним захоплюєтеся. Але, як на мене, таке цікаво читати років до 20, ну хай до 25, бо нереальність описаних взаємовідносин між людьми (одна з самих нудних частин) відверто стирчить в усіх діалогах, ситуаціях. Я так думаю, що це була одна з тренувальних речей Френка Герберта, який по-справжньому відкрився лише за 5-7 років.

Про «Сподобалось»

  1. Окремі описи, діалоги – Герберт вміє створювати атмосферу, пояснювати причини і наслідки. Мотивація окремих персонажів виписана цікаво, яскраво, за них реально переживаєш (як от за зрадника доктора Юе, наприклад).
  2. Описи планет (погода, рельєфи, фауна і флора – все побачив) та описи взаємовідносин на рівні світів, між Домами, Імператором та іншими структурними одиницями показаного в романі соціуму.
  3. Окремо Аракіс і його описи: рельєф, флора та фауна, люди, їх помешкання, приладдя – продумано все! Я в захваті. Але тільки від початку другої частини книги, не раніше.

Про «не сподобалось»

  1. Картонний Владімір Харконен – абсолютно плаский злодій, боров. Герберту не довелося старатися, щоб визвати огиду з перших рядків опису цього дядька: описи прості і прямолінійні, зрозуміло відразу, що це головний негідник роману. Так не цікаво – хтілося б якоїсь інтриги. Відносини між людьми в серпентарії Харконена головного – теж без інтриги: барон вирішує все, як і повинен самий тиранистий тиран, і ніхто проти нього не має ніякої сили чи розуму, щоб скинути пихату наволоч з його місця.
  2. Основний сюжет. Він складений на компіляції двох вічних сюжетів: перший називається «ініціація» (про хлопчика, що стає дорослим), що мені не цікаво як таке, другий (за Борхесом – це перший і вічний сюжет) – «місто що обороняється і лишається непереможеним, чи падає під натиском ворога». Нажаль Поля Атредіса надто багато, щоб оцінити за найвищим балом Арракіс, і сам світ, який існує навколо цієї дивної планети.
  3. Штампи і окремі описи при моделюванні ситуацій: скромний і сильний головний герой, сувора і розсудлива мати, батько-простак головного героя, дивна відьма, яка пропонує незрозуміле випробування, яке Герберту не вдалося описати, як найстрашніший біль, який ви тільки можете собі уявити. Загалом описи другорядних персонажів і якихось другорядних подій – мені були достатні, але так описувати головних героїв і переломні моменти так просто, як це зробив автор – мені не зайшло: мало і картонно, як ото пишуть.
  4. «Серіальність». Лінійний розжований сюжет – то прекрасно для більшості читачів, хто хоче відпочити (саме відпочити, розважитися, кому треба, щоб автор розжував і поклав до рота). Я теж люблю твори без особливих сюжетних заворотів, флешбеків тощо, щоб саме читати і не напружуватись. Але тут лінійності забагато. А зважаючи на той факт, що кожній главі передує цитата зі «Спогадів про Муаддіба» (про якого і так відомо, що то ГГ у майбутньому) – інтрига взагалі припиняє існувати як така.

Спайс/меланж, як основа конфлікту

Цікава ідея – зробити наркотики одним з важливих чинників роману. Але не нова, бо наркотики завжди відігравали важливу роль у політиці та економіці протягом всього часу існування людства: саме за наркотики Китай колись втратив незалежність, а Колумбія і Афганістан і нині знаходяться під сталою увагою світових лідерів ( а про шаманів і простих наркоманів годі й писати). Тут, у романі, спайс і його роль виписані дуже органічно: спеція є базисом для функціонування економіки, подовження життя і прогнозування – від наявності спайсу в організмі залежить, чи можуть окремі герої бачити своє майбутнє. Але це не новина нині: Герберт вдало підхопив і був одним з популяризаторів тих знань, які вважалися раніше сакральними, а нині стали звичайними.

Думаю, роман став одним з каталізаторів зростання цікавості до теми наркотиків для гуд-трипів, яку в той час жваво обговорювали в Америці. Але, наприклад, роман «Барьєр Сантароги», який є прикладом функціонування малого наркозалежного суспільства в суспільстві набагато більшого розміру, в цьому плані в Герберта вийшов краще: там конфлікт побудовано на протистоянні двох систем, одна з яких, більша, яка за «життя без наркотиків», а інша, яка значно менше – за життя з наркотиком, що продукується відносно розумним грибом, який переймається більше власним виживанням, що призводить до симбіозу людини і гриба, який керує своїм носієм за допомогою хімічних речовин. Саме цікаве в цьому те, що мале «наркозалежне» суспільство є більш ефективним, продуктивним і раціональним, ніж «здорова» більшість.

В інших своїх творах Герберт також не раз звертався до цієї теми, де наркотики, гормони чи інша хімія виступали серйозними чинниками впливу на людей, що призводило до переломних моментів в сюжеті. Почитайте романи цього автора – зрозумієте, наскільки смішно читати про монокультурне середовище, де всі знають, що наркотик то і важливо, і корисно, і майже вітаміни, якщо так можна сказати. Набагато цікавіше читати роман, де одні «проти» , а інші – «за». Тоді реально конфлікт піднімається на більш якісний рівень на фоні конфліктів особистостей. А так історія змагання малого Пола Атредіса за трон – то лише його особиста історія змагання за трон і не більше.

Резюме

Висновок 1: Дюна стає жертвою своєї популярності. Це сумно, бо Герберт старався писати цей твір – це відчувається, але – перестарався, бо нинішня аудиторія (я – її частина і середній представник) – дуже балувана, строката, хоче динаміки, а не жуйки. А космічна опера в стилі аристократичного світу – то нудно, навіть не зважаючи на те, що це зразок, еталон створення світу, який запропонував Герберт.

Висновок 2. Треба читати. Для того щоб розуміти, де взяли свої ідеї багато письменників, сценаристів, режисерів. От тепер хоч ріжте мене, але я знаю звідкіля в Джеймса Кемерона взявся Аватар верхи на Драконі, чи звідкіля взялися кіношні Черви тощо.

Висновок 3. Треба читати – це таки класика, без знання якої важко розуміти, чого з вашого сюжету будуть сміятися чи ні. До того ж це дуже вдалий зразок лінійного сюжету. Великий зразок, важкий для читання, але важливий для розуміння схеми написання творів з лінійним зображенням подій. І тому останнє «за» в цей же пункт: треба читати, бо Дюна, як на мене, є зразком для наслідування, як пишуться романи, де все зрозуміло (хоч і нудно).

Про цитати та репліки Дюни зокрема, і Герберта взагалі

  1. Одну я вже згадував тут: сюжет для сценарію Аватара повністю взятий зі схеми, за якою писалася Дюна. Щоб зрозуміти – треба читати Дюну. З пантелику збиває лише одне: головний герой Аватару – інвалід на візку,він не хлопчик.АлеГГ Аватара теж проходить свій шлях ініціації, тільки від людини до лідера Пандори, як це зробив Пол на Арракісі, приручивши великого Подавача.
  2. Дюна є джерелом натхнення для тих, хто хоче бачити світ без машин і роботів. Герберт дуже цікавився екологією, бактеріями, грибами, біологією взагалі. В більшості його романів машини не мають визначальної ролі, основа сюжетів – взаємини та конфлікти між людьми і їх антагоністами, які можуть представлені як людьми, так і іншими організмами.
  3. «Енциклопедія Дюни» — великий фантастичний документальний твір, написаний фанатами Дюни. Ті, хто це писав, приділили більше уваги саме світу, який створив Герберт: планети, прилади, техніка (чи їх властивості) описані та вигадані саме з точки зору наукової фантастики більш об’ємно ніж у автора. Поява цього твору свідчить про цікавість саме до Всесвіту Дюни, а не до героїв. Окрім цього існує багато фанфіків, а сама Дюна стала успішною франшизою: кіно, серіал, комп’ютерні ігри і всі інші ознаки повної комерційної реалізації вдалої творчої ідеї в наявності, як то кажуть. Я робив поверхневий огляд даного твору і мені вистачило цього для такого висновку.
  4. Матриця. Герберт в своїх творах завжди приділяє увагу такому аспекту, як репродукція людей. В Дюні – це жорсткий генетичний відбір і звичайна людська репродукція. А от у «Вулику Хельстрома», написаному ним значно пізніше, це вже цехи з обрубками жіночих тіл, які штучно підтримуються для лише однієї мети – інкубація зародків і вирощування майбутніх членів вулика. Але з тим самим правилом жорсткого генетичного відбору: генні набори вчених суттєво відрізняються від генотипів простих робітників. І над тими і над іншими дуже ретельно працюють, щоб організми в результаті отримали потрібні якості, відповідну ступінь розумності, певну фізичну силу тощо. Саме «маточні цехи» в мурашнику Хельстрома мені більше всього нагадують енергетичні башти в Матриці. Матриця організована за принципом мурашника, а люди в матриці використовуються для підтримки її існування, як і люди у Вулику. Думаю, брати/сестри Вачовські недовго доходили б висновку, що в них люди будуть батарейками, коли б проаналізували Герберта. Я це не стверджую, бо не знаю напевно чи вони читали Дюну і інші твори Френка Герберта, але коли читали – то ця думка в них виникла б дуже швидко.
  5. Дюна – екологічний роман. Сьогодні б його ще назвали романом про терраформінг. Це дуже серйозна тема, актуальна, цікава. З іншого боку: чи потрібно терраформувати планету заради людей, які бажають житина ній краще, ніж живуть в даний момент. Як на мене – ні. Умови для життя – є, люди, як вид, для життя в даних умовах – пристосовані. Нащо вимагати більшого від природи, коли вона все дає? Ідея зміни Арракісу з його унікальною екосистемою мені не до вподоби і оборює. Можливо, саме Дюна є першим романом про терраформінг і надихнула багатьох сучасних письменників описати процеси терраформінгу Марсу, на який так схожий Арракіс? Думаю – так.

Про кіно

Кіно, так того самого Девіда Лінча, саме кіно про Дюну – відстій. Краще читати Дюну, бо користі з того більше, розуміння подій, мотивів героїв – краще, плюс, стандартне «збагачення словникового запасу», що теж є важливим, хоч і банальним.

Такий от відгук на першу половину тексту. Думаю, буду писати ще

Автор: Роман МТТ

Сподобалось? Поділись з друзями!

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники