«Характерники» (Степан Соболь і мамуни)

-Як мені допоможе щур? — не приховуючи сумніву, спитав Степан, пристібаючи ножни з шаблею до широкого шкіряного поясу.

-Йому відома дорога до Відьминої Стежки, — відповів Володар Дикого Степу, пестячи свого улюбленця, — а все, що знає він, будеш знати й ти.

-Он як… — тільки буркнув козак.

-Бережись і слухай свого провідника уважно, — зробив останню настанову польовий дух, — світ мертвих не менш небезпечний, ніж світ живих.

-Може, підкажеш, чого саме стерегтися? — спитав Степан, скочивши на коня, — бо не певен я, що зрозумію цього…поводиря.

Володар на мить замислився і відповів:

-Мамунів стережись. Останнім часом вони полюбляють полювати в наших місцях…

 

-Про Відьмину Стежку я колись чув від Орисі, вона багато про це розповідала. А от хто такі ті мамуни, твій хазяїн так і не сказав. Може, ти знаєш, га?  

Перший раз за багато годин подорожі Соболь звернувся до щура, але той, вцепившись тоненькими лапами в сорочку, не звернув на характерника уваги, витріщаючись у  пітьму та жалісно попискуючи. Якби не той писк та звук власного дихання, Степан опинився б у повній тиші, яка мала чорнильний колір холодної й мертвої темряви. Навіть тупіту копит по сухій степовій траві чомусь не було чутно. Згодом, серед низького хмарного неба з’явилася жовта місячна скиба, від якої  трохи стало світліше і на душі легше, захотілося з кимось поговорити.

Козак розчаровано похитав головою:

-Е, братику так справи не буде, Польовик обіцяв, що твої знання про цей світ стануть моїми, а ти пищиш щось незрозуміле. До речі, коли тут ранок? Мені здається, ми вже добу їдемо, а навколо тільки ніч…

Раптом щур запищав настільки пронизливо, що у Степана заклало вухо, та одразу ж кудись зник. Соболь помітив, що навколо  сгущується туман. Кінь став, немов його стриножили, не піддаючись ні на які вмовляння.

Несподівано, зовсім поряд, відразу декілька жіночих голосів затягнули якусь страшенно тужливу пісню. Туманна імла засвітилася блідим світлом, і з неї одна за одною почали виникати стрункі тіні.

Степан не боявся. Він повільно й глибоко вдихав ту сизу густу поволоку, але разом з нею в його тіло просочувалося млосна та липка, як мокра глина, туга. Наче він бачив у тому тумані щось, чого потребував найбільше в житті, але воно лишалося  недосяжним.

То було доволі дивно для суворого сорокарічного козака: хотілося одночасно плакати і сміятися. Може, дійсно просто зараз кинути впертого коня, забути про Відьмину Стежку, про заблукалу під склепіннями смерті Орисю, й пирнути в цей осяяний мінливим сяйвом серпанок?.

Миті одна за одною, повільно спадали у Степанову свідомість, як густий дикий мед у пусту діжку, наповнюючи її солодким до нудотності онімінням. Вузловаті пальці  відпустили руківʼя шаблі, і козак жадібно потягнувся к тим тіням, наче зголоднілий жебрак простягаючи руки до крокуючого повз нього пана.

Зненацька очі засліпила блискавка, і на коротку мить характерник побачив перед собою щура. Той стояв на двох задніх лапах і пронизливо пищав. Коли видіння зникло, Степан прокинувся, наче звільнившись від полону, і знову схопився за зброю: гостре відчуття небезпеки опікало нутро і спонукало до битви. Тіні навколо перетворилися на вродливих темноволосих жінок у коротких до колін чорних сорочках. Кожна тримала величезне біле перо невідомої птиці немов зброю.

Соболь ніколи в житті не бився з жінкою, і така перспектива його дещо збентежила. Інстинктивно він встиг наполовину витягти шаблю з ножен, але щось гостре та гаряче торкнулося до його шиї.

-Напевно за своє земне життя ти вбив нескінченну кількість ворогів, та зараз не твій час, — позаду промуркотів вкрадливий жіночий голос . Козак остовпів і випустив клинок — без всякого сумніву це була Орися.

Соболь знову почав грузнути у болоті липкої туги, але чергове блискавичне видіння голохвостого звіра вирвало його з чіпких обіймів сатанинських чар. Орися чекала на тому боці Відьминої Стежки, і щоб з нею зустрітися, треба вижити. Степан почувався роздратованим: якось дивно влаштовано світ — навіть після смерті втомлений козак повинен виживати. А як же рай і смачні книші на деревах?

-Ти запитував у Польовика-дивака, хто ми такі, — пролунало десь за спиною, — ми мамуни, мисливиці за людськими душами…

Тієї ж миті жінки-воїни зникли, а густий туман перетворився в смерч, легко підхопивши Соболя  з коня. Якась дика люта сила крутила, рвала тіло на шматки. Шалений вітер гнав пил з такою швидкістю, що кожна його частка, стикаючись зі шкірою, викликала гострий біль, немов то були дикі бджоли. Степан кричав від болю аж поки нарешті не провалився в бездонне провалля непритомності. Але то, як здалося, була лише коротка мить. Прийшовши до тями, він знову відчув біль у всьому тілі, наче його кістки, суглоби й мʼязи у єдиний згусток чистого страждання. Таких катувань навіть татари не знали.

Характерник підняв спухлі повіки і побачив перед собою молоду дівчину в чорному й довгому убранні, розкішне волосся було дбайливо зібране на потилиці у хвіст. В руці вона тримала схоже на гусяче перо, мʼяким кінчиком якого водила по Степановому обличчю. У величезних темних очах читалося цікавість і навіть здивування.

-Чого витріщаєшся, краще води принеси… — одними губами мовив Степан.

Дівчина відразу ж кудись побігла, вигукуючи щось незрозумілою мовою. Соболь  озирнувся. Він сидів посеред оточеного островерхими шатрами майдану, привʼзаний до стовбура величезного розлогого дуба. Чорне небо на чолі з місячною скибою продовжували пильнувати вічну ніч над Степом. На майдані, на невеликій відстані один від одного, стояли запалені каганці, утворюючі собою чудернацький визирунок. Здавалося, що хтось, познімав з траурного небесного бархату, щоб з них створити прикрасу для цього місця.

Десь здалеку знову почав лунати знайомий спів десятка жіночих голосів. Він ставав гучнішим і наближався. Минуло декілька довгих хвилин перед тим, як ступаючи поміж каганців, немов крокуючи Чумацьким Шляхом, на майдан вийшли жінки в коротких чорних сорочках, несучи на плечах велику жіночу  статую з розпростертими позаду крилами та короною на голові. Жінка мала доволі войовничий вигляд, тримаючи в обох руках тонкі та довгі пірʼїни. Вона з люттю дивилася на ворога з розкритими, певно, в бойовому кличі вустами..

Статую обережно поставили навпроти дуба, де сидів Степан. Козакові здалося, що це дивне камʼяне створіння от-от оживе і накинеться на нього.

Знову зʼявилася знайома дівчина і піднесла до нього потрісканих губ келих крижаної води.

-Я жриця Мамуни, нашої покровительки, — мовила незнайомка, спостерігаючи, як характерник жадібно ковтає довгоочікувану рідину, — зі світу живих до Дикого Степу потрапляє не так багато справжніх воїнів. Більшість з них забирає собі на службу Дух-Польовик. Тому для нас велика удача схопити когось, схожого на тебе. Ти зробив велику помилку, коли не схотів лишитися з Польовиком-диваком.

-Чому ти так вважаєш? — спокійно спитав Степан, розглядаючи вродливу жрицю.

-Ми принесемо тебе в Дар нашій заступниці Мамуні, — дівчина з жалем подивилася на козака, — мені б не хотілося, щоб такий воїн пішов у небуття, тому я буду молитися покровительці, щоб вона лишила твою душу тобі.

-Чому така прихильність?

Жриця озирнулася — на майдані не лишилося нікого, окрім статуї, але дівчина впритул наблизила власне обличчя до Степанового і зашепотіла:

-Зазвичай душа померлої людини схожа на муху, оплутану павутинням. Лишається тільки висмоктати з неї життя, як це робить павук. Але ти палаєш дивним вогнем. Любов, що в тобі колись поселилася, зуміла пережити смерть тіла. Хоча я служниця Мамуни від народження, але такого ще не бачила. Нехай покровителька явить свою волю! — останні слова жриця виголосила для когось невидимого, хто причаївся неподалік. Потім вона пішла.

— То ж як ти збираєшся приносити мене в жертву цій камʼяній бабі?

-Мамуна вбиватиме тебе так, як ти вбивав інших, — не обертаючись відповіла дівчина, — тільки полюбляє розтягувати задоволення…

Соболь лишився у мовчазній компанії мерехтливих каганців. У розлогій кроні дуба ще співав поховальний псалом вічно нічний вітер.

“Що ж — подумав козак, — за характерництво доводиться платити, навіть після смерті” Йому здавалося дивним, що у світі мертвих також можна відчувати втому та невгамовну жагу до життя.

Спливали хвилини. Степанів погляд постійно натикався на обличчі місцевої богині. ЇЇ скамʼянілі очі теж були зосереджені на ньому, знову огортаючи свідомість чарами, і він продовжував дивитися на неї наче зачарований. Йому здавалося, що риси обличчя Мамуни почали змінюватися і ставали добре йому знайомими. І чим пильніше Соболь вдивлявся, тим яскравіше поставав перед ним образ Орисі. Але Степан ніколи не бачив кохану настільки розлюченою і войовничою. Щось було в ній невимовно чуже і темне, що можна тільки відчути, але не пояснити. Воно лякало і одночасно притягувало до себе. Коли камʼяні очі Мамуни-Орисі стали живими, пірʼїни перетворилися на розпечені до червоного гострі леза, Степан несподівано почув щурячий писк. Характерник не встиг оговтатися від марення, як виявив, що його запʼсття вільні, а в долонях лишилися залишки перегризеної мотузки. Щур вже стояв у Степанових ніг на задніх лапах і призивно пищав.

-Як же ти, друже, вчасно зʼявився, — радісно мовив Степан, піднімаючись на онімілі ноги, — ти правий, тікаємо, бо ці навіженні баби до добра не доведуть…

Щось пронизливо просвистіло біля скроні і вдарилося в кору старого дуба. То була коротка пірʼїна жриці, яке перетворилося на розпечене бойове лезо. Його володарка стояла неподалік, похмуро роздивляючись втікачів.

-Ще ніхто не рятувався від чарів покровительки Мамунів, — глухо мовила вона. Її очі погрозливо виблискували, немов два чорні кристали, — зараз сюди прийдуть мої сестри та примусять тебе підкоритися долі.

-Чекай! — примирливо вигукнув Степан, — чи не молилася ти великій Мамуні, щоб вона лишила мою душу мені? Може, покровителька почула те прохання?

Жриця мовчала. Її зброя з шипінням вислизнула з дерева і наблизилася до горла характерника, опікаючи шкіру жаром розпеченого металу.

-Невже ти підеш проти волі своєї заступниці? — Степан намагався говорити спокійно і вкрадливо.

-Тікай, якщо зможеш, — нарешті мовила дівчина, — але я покличу на допомогу.

Першим на слова жриці відреагував щур, Соболь кинувся за ним.

 

Сподобалось? Поділись з друзями!

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники