Характерники (уривок «Петро і Калина») Руслан Бєдов

Виринувши з солодких обійм молодечого сну, Петро відчув чиюсь присутність. До того ж, щось приємно лоскотало його чоло. Розплющивши очі, перше, що побачив — розкішне жіноче волосся. Соболь підскочив, здивовано розглядаючи дівчину у білій сорочці, що сиділа просто поряд з ним. Вона підставила замріяне обличчя напрочуд теплим променям ранкового сонця, що зазирало до яру.

Петро відчув, як задубіло від нічного холоду тіло, але навіть не ворухнувся, розглядаючи незнайомку. Боявся злякати

-У цьому році літо видалося теплим і довгим, — задумливо мовила дівчина, — саме так було того року…

Петро привітався, але відповіді не отримав.

-Ти заблукала? Змерзла? — спитав він, накинувши свій жупан на дівочі плечі — я можу відвезти тебе до хати.

Незнайомка нарешті повернулася до козака і чарівно йому посміхнулася.

-Якби, добрий козаче, я могла піти звідси, то дісталася б до хати без твоєї допомоги.

То був звичайний дівочий голос, але від нього Петрові стало моторошно. Він почав пильніше придивлятися до своєї нової знайомої, але нічого незвичайного не помітив, лише смуток у великих сірих очах.

-Хто ж тебе не відпускає з цього місця? — після короткого мовчання наважився спитати він. Щось йому підказувало, що проведений вчора ритуал починає вдаватися взнаки.

-Ота мотузка, — дівчина вказала на сухе дерево. На його нижній гілці дійсно висіла мотузка.

-Як же вона може тебе тримати? — недовірливо спитав Петро.

— Мати мене називала Калиною. Батька я не пам’ятаю, — почала розповідь Калина, не відриваючи сумного погляду від мертвого дерева, — коли я виросла, то стала першою красунею на селі. На гуляннях біля мене вилися майже усі парубки. З тієї, мабуть причини, доводилося обходитися без подруг, — Калина криво посміхнулася, — але в серце мені запав такий собі Тарас. Гарний чорнявий хлопчина, молодший за мене навіть. На відміну від інших, він ніколи не залицявся, навіть не вітався — не наважувався. Але я відчувала його довгий погляд на собі, посміхалася йому та він не відповідав. Тільки продовжував дивитися. І саме той клятий погляд запав мені в душу.

Ми познайомилися ближче на вечорницях. Він був сором’язливий та мовчазний, від чого здавався іншим надто нудним. А мені подобалося проводити з ним довгі зимні вечори. Здебільшого ми мовчали, і він увесь час дивився на мене. Здавалося, що хотів мені щось сказати, але продовжував грати у мовчанку. Навесні його батьки наказали мені не наближатися до їхнього сина, бо я, мовляв, розбещую хлопця, відволікаю його від роботи по господарству. Насправді, справа була в тому, що вони знайшли Тарасу наречену з заможньої родини. Не встигло минути Івана Купала, як свати вже стукали у її двері.

Увесь цей час ми зустрічалися із Тарасом таємно ось на цьому місті та дивилися на небо, що відбивалося у воді. Воно тут таке саме, як і вгорі — барвисте і яскраве. Заходиш у воду, наче крокуєш по небу…

Калина замовкла, розглядаючи кола на воді, що залишали дощові каплі. Вони тільки почали падати з сірої безодні, яка низько висіла над яром, та слухала розповідь дівчини, не стримуючи сліз, бо знала, напевне, чим закінчиться та історія. Петро не знав, тому, не помічаючи холодного вітру, нетерпляче дивився на Калину, чекаючи на продовження.

-Що ж було далі? — спитав він, піддавшись чарам оповідниці та на певний час забувши взагалі чого  сюди прийшов.

Калина подивилася на хлопця так, немов бачила вперше:

-Що далі?  Мій Тарасику обіцяв, що однієї ночі він кине все і ми втечемо разом. Одного липневого вечора він зробив те, що хотів із самого початку, — мовила вона. Петро побачив, що щоки в неї мокрі, чи то від сліз, чи від дощу, — я не пручалася, бо хотіла сама віддати йому всю себе. Наступного вечора сталося те саме, потім ще. І так цілий тиждень. Мабуть, у кожній хаті на селі того літа пліткували про наші походеньки, але я того не помічала. Мені було байдуже.

За весь час мати не сказала мені ані слова. Коли посеред ночі я тихенько заходила до хати, вона не спала, а чекала  в кутку під образами та дивилася на мене великими очами. Потім все скінчилось. Одного разу я прийшла на побачення, а Тарас не явився. Наступного дня, коли я поралася по господарству, дітвора закидала мене гнилими яблуками та з криками “повія” кинулися тікати. Наступні декілька тижнів після Тарасового весілля наше життя перетворилося на пекло. Ми сиділи вдома за зачиненими дверима, боячись вийти навіть у двір.

За весь час я почула жодного дорікання від мами, але помітила, що вона почала швидко слабнути. За місяць вже не вставала з постілі. Я тягнула все господарство сама, не відаю, де й сили бралися. Кривих поглядів сусідів на знущань дітвори навчилася не помічати. Одного дня мами не стало. Вона вмерла тихо серед ночі, не прокидаючись. Я помітила це вже вранці. Тоді ж зрозуміла, що вагітна. Не можу пригадати, що я робила, пам’ятаю тільки розпач і лють. Я вважала себе винною у матусиній смерті. Просила в неї прощення заливаючись сльозами, а наступної миті громила все в хаті, зриваючи голос від плачу. Ті, хто тоді мене бачив, розпатлану, з виряченими очима у брудній сорочці, вважали, що я втратила розум. Прямо в очі казали, мовляв, так тобі і треба.

Прокинувшись наступного ранку після похорон матері, я взяла мотузку і прийшла сюди. Тоді, кілька років тому, те дерево було живе, але, увібравши усю моє горе, засохло.

Сподобалось? Поділись з друзями!

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники

One thought on “Характерники (уривок «Петро і Калина») Руслан Бєдов”

  1. Шановні читачі Студії. У зв’язку з великою кількістю спаму, коментарі до допису вимкнено. Якщо Ви бажаєте залишити коментар до цього, або іншого допису, просимо відсилати його на електронну адресу (bedovruslan@gmail.com). Після перевірки його буде опубліковано. Дякуємо за розуміння.

Comments are closed.