Назарій Вівчарик: ”Часто ці всі жахи і жахастики вчать нас просто бути відповідальними”

З Назарієм Вівчариком ми намагалися поспілкуватися декілька разів, але все якось не виходило. І так протягом цілого року. Нарешті всі зірки зійшлися до купи: читайте про творчість цього автора, його методи роботи і його «соціальну» містику.

 

Частина перша «Письменник»

Як ви почали писати?

У дитинстві вигадав історію про хлопчика, який мав дар допомагати людям долати хвороби, який зумів за допомогою чарів одразу ж вилікувати зламану руку друга. Той рукопис десь згубився. Інші історії виношував в голові і писав вже в студентському віці. Більше для себе. Це був як момент медитації, можливість відволіктися від реальних турбот і пофантазувати, можливість будувати свою реальність і керувати нею. Така собі медитація – це, мабуть, найкраще слово до цих відчуттів.

А загалом, думаю, бажання писати виникло вже згодом після зародження любові до читання. У батьків і дідусів-бабусів була велика бібліотека, і дитяча, й історична, і художня література. Особливо любив про індіанців книги, любив детективи.

Чому ви обрали жахи і містику?

Мої містичні оповідки, які я зібрав у книзі «Те, що серед нас» – це казки для дорослих. Казки з мораллю та смисловим навантаженням. Малим засинав, коли батько додивлявся серіал «Твін Пікс». Він був таємничий, дивний, незбагненний для дитини. У бабусів-дідусів засинав під казки. У школі я вчив фольклор, міфи, і це було цікаво. Багато містичного є в нашому житті. Для чого ми, вертаючись по забуту удома річ, дивимося у дзеркало? Чому боїмося чорної кішки, що перебігла дорогу? Шурхіт в домі можемо сприйняти як присутність домовика. Вже не говоритиму про русалок, летавиць, чортів, упирів. І це міфологія, частина нашого прадавнього світогляду. З назви збірки випливає, що порушені ті проблеми, які є серед нас. Це ніби й містичні оповідання, з детективними, саркастичними елементами, але містика – це поверхня. За основу ж взято реальні події.

Люблю своє оповідання «Коли земля бунтує». Якось дискутував про нього з школярами. Їх реакція була цікава. В оповіданні порушена тема екології. Його можна прочитати в інтернеті, зокрема, публікував журнал «Стос».

Які події відвідали останнім часом чи де збираєтеся?

Дуже сподобався другий книжковий фестиваль у Черкасах. Він не понизив планку, а навіть став більш якісною подією, ніж минулорічний. Радий був бачити на ньому багатьох друзів, знайомих. Особливо порадував мене приїзд до Черкас Галини Пагутяк. Торік вдалося запросити на фестиваль Леоніда Кононовича. Мабуть, якби не фестиваль, то ще б сто років не бачився і не спілкувався з цими потужними українським письменниками.

Вдячний своєму видавництву «Мандрівець», що якраз до фестивалю встигло цьогоріч видати мою збірку «Те, що серед нас».

Вже наприкінці вересня поїду зі своєю попередньо книгою «П’ятеро як один» на міжнародний книжковий фестиваль «Book Space» в Дніпро. Щодо інших презентацій, то планую презентацію збірки в західноукраїнських містах, але то ще узгоджуватиметься з видавництвом.

Що треба людині, на вашу думку щоб бути письменником?

Треба багато читати самому, а не лише писати. Треба мати уяву, але насамперед, мабуть, жити цим, писати не для когось, а для себе. Любити це діло, розуміти, що воно важке, бо таки треба вкладатися душею. Тоді дійсно щось може вийти путнє, що помітять люди. Важливо мати вже якийсь життєвий досвід, багаж знань. Ну і насамперед сприймати критику, слухати інших, писати не про себе гарного, а вслухатися в світ.

Участь у конкурсах і збірках. Розкажіть про свій досвід.

Досвід участі в конкурсах, звісно, цікавий і важливий. Щоб отримати медаль за досягнення в спорті, треба ж перемагати, брати участь в змаганнях. Так і в літературі. Тут мені цікаво було отримати реакцію від більш маститих і досвідчених колег, що входять до журі конкурсів. Те, що мої оповідання входили до збірок, означало для мене, що твори чогось варті, що їх помітили, що треба працювати далі. Коли отримував відмову, а таке було не раз, то не розчаровувався, а просто працював далі, намагався обдумати краще сюжет, переписував і допрацьовував рукопис.

А ще ж важливо, що ці всі конкурси, збірки, – це не лише перемоги, це ще й класна літературна тусовка. Я познайомився з багатьма цікавими людьми, тепер спілкуюся, раджуся, отримую відгуки на свою роботу, поради. Подобається, що люди з різних регіонів України, буває геть різні, але водночас схожі.

І навіть якщо моє оповідання не входить до тієї чи іншої збірки, то я стежу за її виходом, бо ініціатива людей по створенню чогось завжди радує. Творити, надсилати, входити до збірок, піарити потім книгу, поширювати, — це крутий процес.

Частина 2 «Про себе»

Розкажіть трохи про себе…

Народився 19 грудня 1985 року в місті Черкаси, виростав у місті Сміла. Батьки – діти репресованих, педагоги за освітою. Коріння роду – з Західної України. Закінчив Черкаський національний університет імені Б. Хмельницького за спеціальністю «Журналістика», маю ступінь магістра. Також навчався на курсі «Журналістика цифрового майбутнього» (DFJ) при Києво-Могилянській академії.

Навчаючись на першому курсі, почав працювати журналістом. Журналістика була свідомо обраною професією, бо з дитинства спостерігав за роботою батька, який працював у газеті. Мав досвід роботи на телебаченні, у прес-службі міського голови, у всеукраїнському інформагентстві.

2010 року став відповідальним редактором новоствореного інтернет-видання «Прочерк». Сайт є одним із лідерів серед інтернет-видань Черкащини за кількістю відвідувачів.

Моя освіта допомагає мені в роботі, безпосередньо у професії, але щодо мого літературного хобі, то я б це не пов’язував.

Що ви читаєте і дивитися?

Намагаюся читати і літературні нашумілі, а також невідомі загалу новинки.

Зараз чекаю від одного з видавництв відповіді по своєму новому роману. Він писався на одному настрої. У період писання я якраз читав Лі Чайлда, Данила Корецького, Бюссі Мішель, Лінвуд Барклей, звісно ж, Стівена Кінга, а ще нашого (а може й не нашого, а російського) Куркова. Багато чого мене наштовхувало на нові думки.

Люблю дуже дивитися закордонні фільми і серіали, якщо є час. З останнього – переглянув «Аутсайдера» з Джераром Лето. Пригадуються серіали «Гострі картузи» та «Табу» з Томом Харді. Серія норвежських фільмів з тими ж акторами про розслідування задавнених злочинів сподобалася. Там грав Ніколай Лі Кос, данський актор. Чомусь його інколи порівнював зі своїм вигаданим героєм детективом Артуром, оповідання про якого можна знайти в інтернеті («Справи старого Арчі»).

Інформація про ваші подорожі: де були в Україні і світі, які знакові для себе місця відвідували? Можете освітити географію та найцінніші враження: зустрічі, люди, історії, будь що, що залишило слід в пам’яті та душі, вплинуло на творчість?

Банально, але ж факт, що подорожі таки впливають на творчість, бо це нові враження, зустріч з новими людьми, це життєвий досвід, це натхнення в роботі. Я люблю кудись поїхати в мандрівку. Часто поїздки пов’язані з журналістською роботою. Об’їздив нашу Черкащину, бував в багатьох селах, а особливо люблю бувати на святі на честь богатиря Піддубного в селі Красенівка. Там чудова атмосфера. Щодо України, то часто їжджу в Західну Україну. Це Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Гусятин, Добромиль. Був і в інших регіонах України, але, звісно, мені, через те, що коріння мого роду з Західної, то ближчий до душі саме цей регіон.

Доводилося бувати й за кордоном. Я теплолюбивий, тому найбільше сподобався Туніс, куди я їздив в рамках журналістської роботи. Хотілося б дуже поїхати кудись глибше в Африку, у саму-саму її глибинку. Звісно хочу ще побувати в багатьох інших країнах, визначних місцях, але це поки мрії.

Частина 3 «Про жахи і містику в літературі»

Що саме для вас жахи і містика? Дайте свою характеристику даного стилю. Як ваше сприйняття різниться чи співпадає з тими характеристиками, які ви чули?

Містика для мене – це те, існування чого б можна було припустити. Тобто щось, що на межі вигадки і реальності. Тим вона і лякає людей. А щодо жахів, хорору – то це більш концентроване нагнітання страху. Часто ці всі жахи і жахастики вчать нас просто бути відповідальними. Тобто, ну наприклад, не смітити навколо і не вбивати природу, щоб потім якесь зле страшне дерево не прийшло і не задушило вас гіллям. Це якщо просто, а складних визначень наводити не хочеться.

Звісно в літературі все залежить від майстерності оповідача. Якщо це змальовано дуже реально і дуже правдоподібно, якщо це грає на відчуттях читача, то і впливу на того, хто читає книгу, буде більше.

Як відбувалася робота над збіркою оповідань “Те, що серед нас”?

У збірку увійшло 13 розповідей. Сюжет більшості з них ґрунтується на реальних подіях та журналістських буднях. У них я піднімаю гостро-соціальні теми – несправедливість у суспільстві, злочини, крадіжки, наркоманія, аборти.

Завжди прискіпливо спостерігаю і «ловлю» цікаві деталі. Так роблять у репортажах. Спілкуюсь, як журналіст, з багатьма людьми. Не все йде в ефір, дещо лишається за кадром. Ці роздуми, невиписані розмови проростають в мені певними думками, ідеями.

Отримав гарний відгук з приводу оповідання «Русалки з червоного минулого», що увійшло до збірки. Читачка сказала, що читала б це оповідання дітям на виховній годині. Там йдеться про те, що вчинений гріх може мати відгук в майбутньому, а розплачуватись за нього можуть навіть діти грішників. Люди часто думають, що можна відкупитися у попа. Але ж не в Бога, бо в Нього рахуються лише твої добрі вчинки. «Русалки» також народилися з життя. Під Черкасами було створено водосховище і затоплено багато сіл. Зараз історики і екологи кажуть, що це водосховище приносить небагато користі. Невідомо, чи була доцільність міняти природний рух річки, змінювати життєвий уклад жителів, виганяти їх з насиджених місць. Це оповідання написане після журналістського матеріалу до річниці цих подій і спілкування з переселенцями.

В оповіданні «Плюс два дні життя» «покарав» винних. Воно також з’явилось завдяки реальній історії. Дуже часто гроші і зв’язки допомагають виправдати винних у ДТП. Це оповідання про несправедливість і нерівність в Україні. У журналістиці можна показати лише факти. Якщо ДТП стається за участі впливової людини, то я можу тільки описати подію. У таких оповіданнях я можу помедитувати, відволіктись від життя і створити таку віртуальну реальність, де можу вплинути на ситуацію і «покарати» винних.

Як відбувалася робота і самі цікаві моменти з книги “П’ятеро як один”?

У школі я не лише вчився, а й займався спортом – карате, вільною боротьбою, дзюдо, волейболом, бігом. Завдяки батькам і спорту я не був привчений до шкідливих звичок. Прив’язаність до спорту на довгі роки зробила мене впевненішим в собі і здоровішим. Однокласники хворіли взимку, а нас у секції карате вчитель ганяв по снігу босими – ми не боялися ніякого грипу. І в дорослому віці намагаюся не полишати спорт. Принаймні не забуваю про вранішні пробіжки у парку. Тож писати на тему спортивних єдиноборств мені тепер легше, бо, хоч і не став великим чемпіоном, але в єдиноборствах орієнтуюся.

Першу книгу писав мало не десять років протягом навчання, зовсім потрохи. «П’ятеро як один» – це чоловіча повість «з перчинкою». Ода на честь чоловічої дружби, вірності та мужності. Люблю бойовики, містику. Намагався це поєднати, додавши місцевого черкаського колориту, а героями взяв сучасних українців. Якось купив у тернопільському видавництві «Мандрівець» книгу про бойове мистецтво гуцулів. Тема зацікавила. А тоді слово за слово і запропонував видавництву свою повість. Так моя книга побачила світ першим тиражем у тисячу примірників. Книга видана за кошти видавця. Він на свій страх і ризик вирішив спробувати «засвітити» нового автора.

Чому в ваших текстах так багато соціалки?

Мабуть, я інколи не можу відірватися від роботи і при написанні творів все ще живу темами, порушеними у своїх журналістських публікаціях.

Кого з «вузьких спеців» жанру порадити читати з закордонних і вітчизняних авторів? Які з них найбільше вас вразили?

Кожна людина дуже індивідуально підходить до читання книг. Знаєте, взагалі, книга коштує набагато дешевше, ніж автомобіль. Але здається, що вимог до неї набагато більше. Тож бути порадником для всіх не хочу. Але мені дуже подобаються всі книги Леоніда Кононовича. Просто геть усі, а особливо збірка оповідань «Повернення». Це дуже потужні рефлексії. Це загалом про те, що люблю, а саме щодо жанру, то звісно майстерно пише Стівен Кінг, і я люблю його книги. Люблю читати Діна Кунца, сподобалася робота Лансдейла.

Щодо наукових чи дослідницьких робіт, то, звісно, мені насамперед була важлива для прочитання книга «Мага Віра» Лева Силенка. Дещо з наших прадавніх вірувань є цікавим для вивчення (ті ж книги про бойовий гопак Володимира Пилата).

Ваш погляд на ринок фантастичної літератури, його стан?

Фантастика потрібна, навіть, необхідна! Вона відкриває завіси прогресу. Раніше лиш писали про апарати, з допомогою яких можна зв’язатися людині з іншою людиною на відстані, а тепер от є мобільні телефони, супутники — це самий простий приклад, щоб далеко не ходити.

Звісно, на ринок впливає і освіченість людей, і рівень культури, і купівельна спроможність. Порівняйте лиш видані тиражі в нас, у Росії, в Німеччині… Сумна для нас статистика. А ще думаю треба більше літературних конкурсів, щоб більше викристалізовувалося тих, хто може і хоче творити. Бо поряд з збільшенням кількості треба ж тримати якість на певному рівні. В цілому, читайте книги і буде вам щастя!