Олександр Ірванець «Харків 1938»: «Коли Ірванець казав, що роман буде зрозумілий лише небагатьом — я й гадки не мав, що настільки небагатьом. » Остап Українець

Остап Українець

(за матеріалами Facebook)

Коли Ірванець у своєму інтерв’ю «Читомо» казав, що роман «Харків.1938» буде зрозумілий лише небагатьом — я й гадки не мав, що настільки небагатьом. Бо, знаючи доволі широкий контекст української літератури ХХ століття, я просто не уявляю, для чого це було написано.
Насправді ця рецензія може складатися з єдиного слова. І якщо ви розумієте з якого — це все, що вам потрібно знати про новий роман Олександра Ірванця. Почнімо з того, що про нього було відомо. По-перше, це мав бути стімпанк. Ну, тут присутній один дирижабль. Загалом же розвиток світу нічим не відрізняється від реального розвитку світу 1938 року. Чому стімпанк? Невідомо. Спишемо цю промашку на не дуже вправних журналістів укрправди, які запостили уривок із роману під таким жанровим визначенням. По-друге, антиутопія. Так озаглавив роман сам автор. Антиутопія описує реальність, у якій домінують негативні тенденції розвитку. У певному розумінні світ антиутопії є утопічним для людей, які цей світ населяють (тобто підкоряються системі). Цей роман зображає світ, у якому УНР вистояла у війні та 9 травня 1920 року підписала з Росією перемир’я. 1938 року УНР називається вже УРСР (Українська Робітничо-Селянська Республіка) і є одним із провідних гравців на світовій арені зі своїм Президентом, Євгеном Коновальцем. Політичний устрій — національний комунізм. При цьому дозволено приватне підприємництво, а функціонування всієї системи нагадує принаймні НЕП, якщо не вільний ринок у чистому вигляді. Жодних уточнень чи пояснень тому, як функціонує ця дивовижна система у книжці немає. Відчуваєте, антиутопійністю запахло? Насправді ні. Ні сліду дистопії чи антиутопії, хіба що авторська іронія передбачає, що описана реальність за своїм означенням є репресивною і тоталітарною, бо є політичною. Виходить якась дуже буддистська концепція. Обидва запропоновані жанрові визначення в цьому тексті навіть не паслися — це чистої води альтернативна історія, при чому без жодних технічних спекуляцій і з наскрізь непропрацьованою політичною системою.
Що ж, можливо, ця книжка бере своїм наскрізь іронічним ставленням до альтернативної дійсності? Бо ж для побудови якісного сюжету потрібно створити якісну альтернативну дійсність. Отож, УРСР стала могутньою державою з передовою економікою і всуціль народницькою диктатурою. Оце, якби, кінець альтернативи. Натомість можу навести улюблений мною «Цепелін до Києва» Сіліври, де бездоганно виписано альтернативну реальність і присутній нерозривний зв’язок між альтернативною дійсністю та розгортанням сюжетних подій. Бо це вкрай важливо — щоб описані події не могли відбуватися за межами створеного світу. Це змушу нас проникнутися світом і повірити в нього. Тут же — всі персонажі з реальної історії залишаються на своїх місцях, хіба що Котовський і ще ряд історичних діячів виявляються «нашими». Всі пишуть книжки — тільки що з іншими назвами, ніж у дійсності. Мабуть, від цього стає шалено смішно. Роман Булґакова «Собачьї яйца»! От не сміюся чомусь. По-перше, я читав «Смерть малороса» і анальним проникненням у Бузину мене вже не здивуєш, навіть якщо це дівчинка Алєся БУзіна і трахає її Булґаков. По-друге, і в основному через це прикро, літературний контекст Ірванцем використовується не лише для створення ефекту альтернативної дійсності та наближення тексту до нашого контексту (критикеса Тетяна Трофименко і кобзар Компанієць дружно махають руками) — бо ж сам собою цей прийом не є поганим. Тільки от автор вдається до нього у двох випадках: 1) Показати невимовну крутизну України у світовому контексті (Ольга Кобилянська (у книжці румунська піддана, але всім байдуже) одержує маловідому Нобелівську премію в задрипаному Стокгольмі, Гемінґвей ні сіло ні впало цитує Сковороду, після чого їх із Міллером у темному провулку б’ють Остап Вишня з компанією). Ці ходи ще сяк-так можна виправдати. Якщо постаратися, суто концептуально вони здатні навіть посміхнути. Іноді. На тлі загальної безнадії.
2) Показати повну неповноцінність, недолугість та примітивність російського культурного коду. Пародійний імідж, у кращих традиціях третьосортної літератури передається через анально-генітальний код, у якому присутні вже згаданий гомосексуал-Булґаков, наркоманка Ахматова і морально нікчемний Ґумільов. Це навіть не гротеск. Це непояснюване в постаті автора та немотивоване в самому тексті люте пригорання і ресентимент, порівнювані хіба з «На незалежність України» Бродського.
Хоча тут я не надто справедливий — насправді в цій книжці всі наркомани і педофіли. Чи то кокаїніст Хвильовий, який домагається своєї пасербиці, чи то Семенко, який вчить малого Сергійка дрочити, чи то сам Сергійко, який вмовляє маленьку Ліну Костенко показати йому геніталії, за що й отримує удар в пах. Вкупі з акцентуванням на тому, що «як і кожна жінка, вона вміла готувати» і пародіюванням ініціативи «Я не боюсь сказати», можна сміливо стверджувати, що Ірванець прописав у цій книжці все, від чого йому пече нижче пояса (себто зокрема емансипованих жінок і табу на сексуальні домагання) і прикинувся, що так виглядає постмодерна іронія.
До речі, про іронію. Можливо, стилістично цей роман настільки гострий, що всі інші зауваження просто меркнуть на тлі бездоганного письма? Це було б небезпрецедентно. Репрезентація суспільної моралі не є не те що наріжним каменем, а взагалі необхідним елементом літератури, суспільне табу легко знімається в художньому тексті, якщо це виправдовує сюжет або навіть сама форма тексту (так знімається табу на окремі форми рецепції в «Запахах» Зюскінда). Ну, тут слід пам’ятати про те, що Ірванець — бубабіст. Це означає маленький кніксен у напрямку «Рекреацій» і крайслера, на якому тут приїздять Гемінґвей з Міллером. В кінці роману буде карнавал. З огляду на це книжку можна вважати бездарним есеєм на тему «Як я зрозумів Бахтіна». Ірванець пробує гратися зі стилями, перебивати прозовий наратив драматургічними епізодами в кабінеті Коновальця (бо без римованих рядків ці діалоги звучали б іще тупіше), вставляти посеред тексту незрозумілі списки і ні сіло ні впало вклинювати однорідні члени речення. Виглядає це настільки ж силувано і недоречно, як, скажімо, динамічне зображення запору. І так само не смішно, як і цей жарт. Щоразу, роблячи щось «постмодерністське» чи «бубабістське», Ірванець забуває, що це не риси постмодерної літератури і навіть не риси бубабу — це риси ідіостилю Андруховича. Тільки якщо Андрухович майстерно прописує подібні пасажі, ритмізує ряди одноріних членів майже до рівня мнемонічних лічилок, співвідносить вставні елементи із відповідним наративом, то Ірванець… ні. Він просто бере випадкові фрагменти і в довільному порядку вміщає їх у текст. Виглядає так само недоречно, якби я зробив цю рецензію вінком сонетів.
Можливо — просто можливо! — що саме в цьому й полягає іронія. Що таке хаотичне компонування елементів тексту приховує лише те, що воно нічого не приховує. Що це текст без контексту і, відповідно, без способу його прочитання як художнього твору. Можливо Ірванець у цьому бачить новий, авторський рівень постмодернізму. Цілком може бути. І це повертає нас до першого запитання — а для чого було написано цей текст, окрім як для того, щоб він не виконав жодної із заявлених функцій?
Відчуваю потребу окремим абзациком подати висновок. Це книжка про те, що цікавить Ірванця, із жартами, з яких сміється Ірванець. Це ті жарти, які смішні рівно в момент придумування. Постфактум вони переважно гидкі, а сам текст справляє доволі неприємне враження. «Харків.1938» урочисто потіснив «Крадіїв пам’яті» Комберянова в моєму особистому рейтингу марно витрачених грошей, а читати його варто лише у випадку, якщо вам шалено не вистачає дуже неприємного тексту, який не виправдає ваш горизонт очікувань.
П.С. Помітили, я жодним словом не сказав про сюжет? Це тому що його немає. Але це радше єдиний плюс роману.

Сподобалось? Поділись з друзями!

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники