Українська військова проза: чергове випробування на єдність?

Будь-яке покоління, якому випало жити в часи військових потрясінь, трансформує свої почуття і враження через творчість. В якості прикладу можна привести мистецтво, присвячене участі українців у Другій Світовій Війні. На жаль, нашим сучасникам теж доводиться стикатись із висвітленням війни в мистецтві, і в літературі зокрема.

Чому я вирішив написати саме про військову прозу, а не про кіно, наприклад? Справа в особливостях цього явища. Адже окрім емоційного та інформаційного навантаження українська військова проза є феноменом, який народився під час культурного зламу та наростання цивілізаційних протиріч в нашому суспільстві. Українець нарешті починає відчувати себе самодостатнім суб’єктом політичного і культурного світового простору, а не пасивним об’єктом чужинських маніпуляцій. Сам по собі цей процес революційний і болісний для багатьох в Україні. Військова проза в свою чергу, як «дитя епохи», також є носієм, так би мовити, соціальної турбулентності сучасного українського суспільства.

Отже, зазначимо декілька її характеристик:

  1. Зазвичай, військову прозу пишуть безпосередні учасники подій, тобто самі військові. Рідко це робиться з глобальною метою передати якесь послання нащадкам. Скоріше, це спроба впоратися з величезним психологічним навантаженням, яке отримує кожен солдат під час бойових дій.
  2. Автор самостійно проходить весь процес створення книги, від написання тексту до пересилання готової книги замовнику. Чомусь на моїй пам’яті жодне з українських видавництв ще не зацікавилося текстами АТОшників. То ж вони самотужки здобувають фінансування (наприклад, продають власне авто), шукають підтримки у друзів і вдячних читачів у соціальних мережах, і, як результат, створюють доволі якісний інформаційний продукт, який, до того ж, користується неабияким попитом.
  3. Якщо говорити про жанр такої прози, то це напівдокументальні спогади (мемуари) окремих людей про конкретні події на фронті («14 друзей хунты», «Пехота» Мартіна Бреста), художні повісті, сюжет яких тісно привʼязаний до реальних подій Майдану і війни на Донбасі («Психи двух морей» Юрія Руденка та інше). Великою популярністю також користуються гостросюжетні повісті з елементами фантастики (наприклад, цикл «Позывной Шульга» Александра Суркова). Як на мене, то початком розвитку в Україні сучасної військової прози став відомий роман американського журналіста російського походження Сергія Лойка «Аеропорт».

Особливості української військової прози

Так чомусь склалося, що тексти про сучасну українсько-російську війну пишуть російськомовні військові російською мовою. Ось тут і починається «зрада», адже навіть таке, здавалось би,  патріотичне явище, як оповідання про подвиги українського солдата, стає приводом для справжнього соціального протистояння в інформаційному просторі. В народі це зветься не дуже політкоректним терміном «мовосрач».

Немає сенсу в цьому контексті говорити про ворожі “вкиди” з цього приводу, оскільки зрозуміло, якби не існувало проблеми, ніхто із зовні її б не намагався “підігріти” ще більше.

Скажу чесно, важко на цю тему написати так, щоб нікого не образити, але якщо почав писати «а», треба дописувати «б». Спробую описати проблему, спираючись на точки зору опонентів, і запропонувати конструктивне вирішення.

  1. Як вже було зазначено, абсолютна більшість військових, що вирішили довірити суспільству свої спогади про війну, — російськомовні. І пишуть вони російською. Це не значить, що вони не знають рідну українську, або, не приведи Бог, зневажають її. Просто так склалося, що все життя вони послуговувалися саме російською, їм так зручніше, адже пишуть вони не про «квіточки» та «веселку», а намагаються скласти з літер і слів те, про що кричить їх серце — про кров, смерть і людські страждання , які бачили на власні очі
  2. Позиція опонентів ґрунтується на неприпустимості тиражування російськомовного продукту в умовах інформаційної, культурної та військової агресії нашого північного сусіда. Приводиться аргумент, що саме на захист російської мови на українську землю прийшов окупант, і не можна давати йому жодного приводу продовжувати свою чорну справу.

Якщо ви більш-менш активний користувач українського сегменту «Фейсбуку», то вам не потрібно розповідати, які дискусії точаться між прихильниками української військової прози та опонентами «зросійщення» останньої. При чому достатньо поверхневого аналізу, щоб зрозуміти, що в цих дискусіях відсутній ключовий елемент: конструктив. Про нього нижче.

 

Висновки і пропозиції

По-перше, не коректно, як на мене, людині, яка пережила найстрашніше — війну, вказувати, якою мовою передавати свої враження. Це безвідповідально і жорстоко.

По-друге, військова проза в Україні повинна видаватися українською мовою, це не обговорюється. Постає питання, яким чином втілити це в життя? Автор бачить декілька варіантів:

Перший: збираємося всім світом і перекладаємо наявні тексти українською. Їх не так поки багато, до того ж автори тільки «за».

Другий: я не розумію, чому ніхто з україномовних АТОшників не пише власні спогади про війну українською. Вони, напевно, користувалися б величезним попитом на сучасному книжковому ринку.

Третій: чи не час долучатися до процесу видавництвам? Невже на військовій прозі сьогодні не можна заробити?

Закінчити свої роздуми хотілося б наступним: панове, ми один народ, одна країна. Ми йдемо надважким шляхом до становлення власної нації. Якщо ми сьогодні не здамо екзамен на єдність та спроможність оперативно вирішувати складні питання у цивілізований спосіб, нащадки нам цього не пробачать. Слава Україні.

Автор: Руслан Бєдов

Сподобалось? Поділись з друзями!

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники