«Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

 

Маркетинг? Ні – не чули

Збірка дуже яскраво заявила про себе: реклама, презентація з відомими артистами справили враження. Я, як підігріта цільова аудиторія, бажав її придбати і без того, ще коли з’явилися перші оголошення про конкурс та вихід книжки за його результатами. Рівень очікування був на межі. Дочекався.

Далі суто про мене (про маркетинг теж буде і буде цікаво, почекайте). Далі був цікавий процес придбання книги. На стадії замовлення ми всім інтернетом визначали вартість і як достукатися до відповідальних за розповсюдження – витрачено три дні загалом. Достукались: рахунок я отримував тиждень. Чого так – не знаю, що зламалося у видавців на самій відповідальній стадії – мене, як споживача, не хвилює. Таким чином рівень очікування поступово переріс у зворотно пропорційний рівень роздратованості.

Останнім штрихом, який знівелював всі очікування, було надсилання книги дорогою службою доставки. Таким чином до 150 грн додалися 40 гривень від НП, і книжка загалом вийшла 190 грн. Стільки я не розраховував витратити на дане видання. Що платити за доставку буде треба – я знав. Тому просив вислати книгу УкрПоштою, що коштувало б мені максимум 15 гривень. На моє прохання ніхто не звернув уваги – ну кому воно треба зважати на нещасні 25 гривень якось там читача, правда?

Тепер питання: що я, який витратив гроші – власні, теж десь зароблені не крадіжками чи торгівлею зброєю, який чекав загалом понад два тижні (рахуємо від початку продажів), маю відчувати і писати про дану збірку? З ДНТЦ, як видавником, а скоріш за все як з державною структурою (яка спочатку здалася сучасною і цікавою) співпрацювати більше не хочеться. Мої «нещасні 150 гривень за ту книжку» скоріш за все до них більше на рахунок не впадуть.

Тепер про маркетинг (нарешті не про мене, але все таки про мене)З точки зору простого покупця, я перегорів ще на стадії отримання рахунку. Спробували б так потягати рахунок в Ідео-графіці чи іншій крамниці, думаю, власник робив би висновки щодо персоналу, а персонал – оновлював резюме на сайтах роботи.

Забув написати – це просто збірка, не книга як така – в книгарнях ви примірники першого накладу не знайдете, у видавця не вистачило сил та натхнення придбати ISBN, який за 150-250 гривень можна отримати з допомогою посередника, щоб самим тим головняком не страждати.

Про тексти

Вільна, або нагодуй машину (Марина Старжевська). Написано доброю мовою, динамічно, читав з захватом, але не зрозумів фінал. Якийсь він трохи зім’ятий вийшов. Я не зрозумів навіщо відловлювати людей і перетворювати на кіборгів чи біокіборгів, якщо достатньо власних людей? Використовувати власний людський резерв — це просто, ефективно, вигідно, тільки стимулюй народжуваність. Або при такому рівні технологій можна і взагалі того не робити – клепай собі роботів чи кіборгів на конвеєрі та й годі. Щось автор чи недописала, чи написала, але незрозуміло, бо фінал після такого шикарно написаного розвитку подій, і на початку, і в основній частині(темп, напругу, динаміку витримано весь текст) виглядає тьмяним. Схожий на відмазку, хоча і читалося на одному подиху.

Викуп за наречену (Іван Хом’як). Шикарна річ. З героєм пройшовся усіма тими стежками і обривами, якими його мордував автор. Оповідка дуже атмосферна, проста за змістом, але читав не відриваючись, на одному подиху. Фінал – це вишенька на торту. Не розповідаю про сюжет і деталі – їх там досить небагато, бо викажу все. Саме це оповідання – рекомендую, автору дякую за емоції, враження і відчуття справжньої радості в фіналі, бо дійсно переживав за героя.

Сага про народну пам’ять (Борис Явір). Якщо чесно – не вразило взагалі. Ні як сага, ні за змістом. Це стилізована під народні легенди історія апокаліпсису з моралізаторською настановою в фіналі. Так, є якісь роботи, які воюють між собою, і занедбані люди, які мають після них вижити, якась непевна пригода-вилазка. А в результаті – ні про що. Це читати – нецікаво, сюжет – не новий.

Богиня із зони відчуження (Лілія Мусіхина). Невелике, але класне оповідання. Навіть якщо героїню перенести в будь-яку іншу географічну точку України чи світу – буде цікаво. Спойлеру немає – самі враження і відчуття від тексту. Текст у авторки – тихий і спокійний, засмоктує і обволочує тебе поступово, і коли ковтаєш три сторінки і бачиш фінал, кажеш: «Хлопці-дівчата, я хочу ще такого тексту, настільки він смачнючий і якісний, давайте такі тексти: містичні, які заворожують, але при тому про сьогодення і актуальні». Авторка подала відому більшості тему дуже незвичайно і якісно, вона «прожила, відчула свою героїню» і зуміла ці відчуття перетворити на чарівні слова. Рекомендую читати. Дякую за цю історію.

Це все вода (Анна Степовик, Катерина Діхтярук). Це романтична історія зі складною просторовою структурою вигаданого світу, в якій я не зміг розібратися – вона для мене виявилася надскладною. Структура стосунків героїв – зрозуміла. А от як герої «переходять» з рівня на рівень у цьому дивному світі – загадка. Не можу явно сказати чи погане, чи добре це оповідання. Дивне, я б сказав. Спробувати розібратися – можете. Але головоломки в тексті мають мати відповіді у фіналі, бо другий раз таке читати не хочеться: автор (автори) мають давати відповідь, а не змушувати думати про те, чого не зміг толком уявити.

Поклик землі (Ніна Фіалко). Це не про фантастику – це про реальність зони ЧАЕС. Мені дуже сподобалося. Оповідання – цікаве і динамічне. Може трохи затягнутий початок, але основні події і фінал – це дуже круто написано. Сюжет простий і ясний, і розумієш яке рішення приймуть герої – авторка то не ховає, фінал не буде сюрпризом, але дочитуєш до кінця – бо так затягує ця історія. Зовні сам текст – легкий для сприйняття, хоча і про дуже непрості, важкі події, про суперечливі рішення. Рекомендую – це дуже сильне оповідання.

Рождение чернобильських сказок от стакера-сказочника (Олександр Купний). Не читав, бо не знаю російської. Переклад не завадив би. Був би переклад – тоді міг би щось сказати.

Тут бувають дивні ночі (Артур Закордонець). Без критики – оповідання не даремно визнано переможцем конкурсу. Атмосферність і актуальність тексту – зашкалюють. Дякую автору і рекомендую читати. Це історія рівня довго триваючого «ВАУ!».

Доки ти муруєш стіни (Юлія Васильєва). Динамічно написано, погоню відчув, але не повірив у мотиви переслідування випадкової людини, звинуваченої героєм в смерті матері. Якби не знати причин цієї гонитви (а вони досить ясно прописані на початку тексту) – текст ідеальний. Рекомендую читати: постапокаліптичний світ змальовано реально, фінал – очікуваний, але не розчарував, написано легкою мовою, читається на одному диханні. Але ще раз про причини переслідування: можна звісно сказати, що мотиви героя – це лише мотиви героя, ну так йому привиділося. Але тоді чого він простив Стаса, за яким бігав принаймні років сорок щоб помститися? Дійшло до героя за цей час, що треба прощати? Дивно трохи.

Зустріч із Нестором (Мар’яна Бобрівець). Непогане легке оповідання для шкільного віку. Про людські чесноти, про освіту як таку. Утопічний постапокаліпсис, мабуть так би визначив жанр цього твору.

Вахта (Денис Виноградов). Автор спалив інтригу на самому початку оповідання, тому фінал був нецікавий. Те що герой навчив комп’ютери гратися один з одним у війну і отримав за те покарання – додатковий гіперсон, нічого особливого в цьому не побачив. Все оповідання, по суті – про гру і гравців, які знаються на багатьох іграх. Відправка такої «ігробратії» в космос, в складі одного екіпажу, для видобутку корисних копалин десь за орбітою Нептуна (в світлі мого власного сприйняття цього процесу) виглядає несерйозною, бо не можна так відверто тупити в космосі.

Звалище резервацій (Олександр Рожно). Мені було мало тексту для його розуміння. Роздуми героя про апокаліпсис, якась містика-алхімія, уривки спогадів. Або щось не допрацьовано, або просто дуже дивна мініатюра з ядерним світанком у фіналі.

Навздогін (Радій Радутний). Це радше повість, а не оповідання – 50 сторінок мілкого шрифту. Початок – реально зацікавив, мова – жива, смачна, динаміка подій – крута, хотілося читати. А потім текст «здувся», бо пішли нескінченні роздуми і спогади героя, а основні події про вибух в лабораторії автор відвів на якийсь «надцятий» план. Ближче до 20 сторінки цього тексту я остаточно занудився, бо почав плутатися де реальне, де спогади, які саме події відбуваються в даний момент і що до них призвело. Розбиратися наново не став – кинув читання. А початок був реально цікавий.

Місто рисових туманів (Олег Стецюк). Цікавий світ з точки зору постапокаліптики. Антиутопія. Основна ідея – згасло сонце, світло стає основним мірилом, товаром, грошима по суті, культом за змістом. І коли з’являється безкоштовне світло – починаються проблеми у власника цього джерела безкоштовного світла. Мені мало тексту, хотів би познайомитися з цим світом більше. Текст не ідеальний, але читати хочеться, бо ідея – цікава, а подача – заслуговує на увагу. Дякую автору. Рекомендую читачу.

Спосіб безсмертя (Дмитро Піскорсьий). Ідея не нова, але реалізація – на високому рівні. Тема автору знайома – читати цікаво. І взагалі цікавий автор – рекомендую звернути увагу читачам.

Ос (Наталка Ліщинська). Рекомендую. Бо цікаво, але при умові що любите затягнуті роздуми і спогади, нуднуваті вагання героїв, бо чесно – ще б трохи авторка затягнула початок, і я б тоді зіскочив – не люблю довгих описів внутрішніх станів. А так – рекомендую!

Загалом про збірку

1. З
бірка не коштує витрачених на неї грошей. Якісних оповідань (якщо прибрати моє суб’єктивне ставлення, вподобання, смаки і мою незадоволеність ціною) – ну, трохи більше половини є читабельним. Щодо змісту і сюжетів, то відвертого трешу нема, але і нового чи просто цікаво написаного – мало, лише третина.

2. Чи рекомендувати таку збірку читачам? Не знаю, бо неналагоджений зворотній зв’язок зі споживачем. Літературознавцям, письменникам, журналістам, окремим фанатам жанру, щоб зрозуміти таку збірку як явище – так.

3. Останнє, про зовнішнє: палітурка – тверда, книжка добре зшита, поліграфія – якісна, дизайн – не можу оцінити напевно, але мене він влаштував, бо ілюстрації витримані в одному стилі. Обсяг, думаю, можна було зробити меншим на один–два зошити, це зменшило б вартість кінцевого продукту.

Чи потрібні такі збірки? В майбутньому, якщо питання якості (від моменту задуму збірки до того як читач прочитає до останньої літери) не буде на першому місці – ні. В даному випадку списувати на перший досвід нічого не хочу. Це не перша збірка в Україні і світі, думаю, аналоги є. Можна було їх подивитися, проаналізувати як люди роблять, почитати відгуки. Ми ж не в ізоляції живемо, правильно?

Автор: Роман МТТ