Замальовка сновиди (есей)

Сьогодні наснилося щось дивне. Начебто я бачу сон і розумію, що це сон, а не дійсність. Я опинився у великому коридорі з високою стелею, червоними стінами і білою ліпниною. То був наче якись палац. З одного боку коридору двері, багато дверей. Я підходив до них, пробував выдкрити, але вони усі були закриті. При цьому я  повторював собі, що я сплю, щоб не втратити котроль над тим, що відбуваєтся у моїй підсвідомості. Важко сказати, чи вдавалося мені там щось змінювати по ходу справи, чи ні. Здається, я не намагався. Я просто хотів роздивитися усе як слід і почекати, чим все закінчиться.
Після, мабуть, десятої двері наступна відкрилася. З нею раптом ожила вулиця. «Реальність» була якась змазана, не така чітка, як в палаці. Я побачив двох чловіків з мангалом, на якому готувався апетитний  шашлик. Памятаю, що ми про щось з ними розмовляли зовсім недовго. Не можу сказати про що саме, можливо про те, яке смачне в них мясо. Вони дали мені шомпур з шашликами та я пішов. Усіма силами намагався зберегти це сновидіння в межах свідомості, але за декілька хвилин прокинувся.
Було ще темно. З вікна на підлогу лягали полоси світла від вуличного ліхтаря. По них сновидами мерехтіли тіні бука біля вікна.
Я перевернувся на інший бік і знову намагався заснути, відновлюючи у свідомості той коридор з червоними стінами, але в мене нічого не вийшло. Я заснув і прокинувся, коли мій мобільник грав навязливу мелодію — час вставати.
Залишається тільки дивуватися, яким буває ліжко рано вранці, коли потрібно з нього вставати, та як важко знайти зручне положення, щоб поринути в сон ввечері.
Я сів і почав роздивляться свої ноги, але все ще бачив той палац зі сну. Що він значить? Не знаю. Мені просто хотілося вірити — це щось особливе.
Побачив зошит з ручкою. Згадав, що вчора не міг заснути і щось почав писати. Нічого серйозного, без сюжету і якоїсь перспективи, просто замальовка. Пробігся очами по строкам: є помилки, надто складні речення, багато повторів. Треба або редагувати, або геть усе переписувати. Або вирвати аркуш, викинути і забути. Мимохідь зиркнув на покритий пилюкою лептоп. Скільки там вже збережено файлів з подібними обрубками думки, плутаної, карявої, як усе життя…
Не хотілося б зранку думати про погане. На мене чекає фантастична повість. Вона якось робиться. Можливо, справа в тому, що я пишу на компьютері, там мені заважає інтернет та іграшки. А може щось інше. Коли  писав на папері, більше трьох-чотирьох абзаців за раз мені не виходило.

Згадав чиїсь слова:  якщо можешь не писати,  краще не пиши. Чи можу я не писати? Буває, минають місяці коли не пишу жодного рядка. Може не варто взагалі? А що тоді робити в житті, якщо не писати, хоча б зрідка. Колись брав участь у місцевому літературному конкурсі зі своєю фантастичною книжкою. Отримав друге місце. Голова жюрі тоді сказав, напевне, маючи на увазі мене, що деякі автори пишуть, коли знаходяться в депресії. І книжки виходять такі, що після них плакати хочеться. Адже у світлих людей і проза світла…
Досить думати, час йти на роботу.

Сподобалось? Поділись з друзями!

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники