Уривок з оповідання «Тиша» (Дмитро Казка)

Ночі. Скільки їх уже кануло в безвість? Осяяні й ні зорями. Сповиті й ні туманами. Застигнуті й

ні березолем (дух початку весни). Безсонно-тягучі. Піщано-брунатні… Та якою б й не була

тутешня весна – вона прийшла, принісши із собою вітер змін. Щоправда не зовсім зрозуміло, для

нього Дима, поганих а чи яких. Сховище, два корінних, загублені в часі й просторі, майже

проковтнуті морем чорно-брунатного піску, руїни ерріанського міста… ну й звісно, два незбагнені

чорні кам’яні куби в глибині скель — от й все що було його теперішнім всесвітом. Призвичаївшись

до нових умов, його тіло вже майже повністю відновилося, та чим ясніше він відчував що одужує,

тим усе меншим було розуміння що з ним – не просто як з сукупністю кісток й м’язів, а з ним

загалом, відбудеться далі. Дим встав з ліжника, поправив каганець, знову влігся, й в черговий раз

задивився на повідь зарубок.

Танцююча діва, яка то розкидає, то знову складає крила-руки. Раптом перетворюючись мовби

на птаху, а за мить вже на гнучке деревце. Стрімкі рухи, в такт яким здіймаються й опускаються

перса… Дивовижно як майстерно примітивний різьбяр передав не просто рухи — красу рухів,

здавалося б, простим нанесенням зарубок на камені. Ким він був, володар сієї талановитої руки?

Чи й справді тільки простим різьбярем, а чи можливо, й поза межами сього, тепер роз’їденого

часом, гроту, мав славу праведника і віщував далеко на різні боки? Хтозна. Але чом би й не друге?

Особливо якщо співставити ймовірність появи на сих піщаних стінах малозмістовної картинки

танцю, й картин прадавньої легенди, окремі частинки якої Дим навіть видавалося розумів…

вгадував… Втім, звісно ж, не осягаючи цілісної сутності, яку, чомусь, зовсім не поспішали йому

пояснювати, скільки він й не питав, корінні. Й він уже, було, навіть змирився з тим що повідь

зарубок так й залишиться для нього недосяжною, та якось, таки почув з за спини :

— Спочатку, те вірно, не було Нічого. Потім, те вірно, з Нічого вродились Світила. Безліч безлічей

Світил, що безладно розліталися, зіштовхувалися, розбивалися на окрушини… То, було Велике

Народження. За тим, повстала потреба в Порядку, й вроджений, те вірно, був Той. Той споглядав

за усим, й по потребі,те вірно, розводив або зводив Світила. Також, те вірно, він слідкував а чи не

проростають де поза його волею Зерна Життя. Для сього, те вірно, він утворив з свого тіла Птахів,

щоби вони літали поміж Світил шукаючи Зерна, й якщо б знаходили їх, щоб зносили до його

пупа… Ти ж се хотів почути? – Впізнавши голос Дорра, Дим спочатку все одно не одразу повірив

що почуті ним слова злітали саме з вуст велетня, так не в’язалися вони до дотеперішнього

сприйняття ним сього, донині, неговіркого корінного. Й все ж, озирнувшись, й не побачивши

нікого довкола, просто змушений був прийняти сю даність. – Отож, незбагнений час тільки таким

й був Порядок. Та якось, одна Птаха, те вірно, знайшовши Зерно Життя втаємничила се від інших

Птахів й не віднесла його, те вірно, ік Тою. – Знов полилися з вуст ерріанина якісь по особливому

звучні слова. – Й не просто не віднесла – вирішила, те вірно, дізнатися що виросте з нього. Раз

по раз, те вірно, потайки прилітала вона до Каменю на якому знайшла Зерно й споглядала як

проростає із нього Життя. Й дивним, те вірно, видавалося то їй. Й вподобалося, було, їй, те вірно,

бути берегинею того Життя. А згодом, ще більше вподобалося їй змінювати сутність речей,

проникати за межу осяжного, самій творити поза Правою Яву. Й за якийсь час, те вірно, мало вже

що могло утворитися на Камені без втручання в те Матері-Птахи…

Звісно, ані на мить, те вірно, не став таємницею для Тоя учинок тієї Птахи. Але нічого

надзвичайного не зробив він щоб покарати переступницю Порядку. Тільки й того, те вірно, що

дозволив вільно проростати Зерну Життя допоки Птаха не прикипіла до нього усім своїм серцем.

Тільки й того, те вірно, що опалив Невидимим Вогнем її підкрилки.

Не одразу збагнула Птаха що вже не здатна літати поміж Світил. Не одразу, те вірно, збагнула

що її торкнулась Покара. Знову й знову била вона обпаленими крильми, намагаючись вільно

розправити їх, й, як завжди було, легко злетіти вище самого неба, й знову й знову не була у силі

навіть на скільки-небудь помітно відірватися від Каменю. Й так, те вірно, було ажно допоки до неї,

ізрештою, добулось Прозріння.

Й затихла тоді вона у безсилій покорі. Й, не одразу, але майже усе-усе, те вірно, стерлось

звідтоді з її пам’яті. Й згадка про те як збирала вона Зерна для Тоя. Й про те, те вірно, як

намагалась утаємничити знахідку одного з тих Зерен. Й як була його берегинею… Й упокоїлася

тоді, те вірно, Птаха у найглибшій печері Каменя Забуття. Й хіба лише інколи, немовби самі

собою, те вірно, пробували розправитися її обпалені крила. І здригались тоді й самі гори… Та

нічого більшого, те вірно, ніколи не виростало з тих спроб, най й давно вже вмирало Життя на

Камені без оберегу Матері-Птахи…

Ось така-от вона – ся повідь зарубок. Й єдина надія у сій безнадії збудити, те вірно, від забуття

Мати-Птаху. Треба лишень дочекатись ПОЯВИ. Таке-от пророцтво, те вірно, несе до нас Слово.

Але, й досі не явлений Він. Хоч й давно і збудований струг для Його. Хоч й недовго лишилося нам

і давно приспів уже час…

Химерний танок розпливчастих тіней на кам’яних стінах… Вогник каганця заблимав від нестачі

олії, повернувши Дима у реальність. Він встав, загасив непевний, такий що вже майже нічого й не

світлював, пломінь, й знову улігся на ліжник.

Сон прийшов майже одразу. Дивний сон в якому, тільки-но повідана йому Дорром оповідь

зарубок переросла в якесь зовсім інше, химерне видіння.

— Дістанешся плеса, то буду твоєю, – зазивно обіцяла йому в тому сні, не перестаючи кружеляти

навколо нього у дивному танку, чорнява красуня. Вона кружеляла й кружеляла навколо нього,

переливаючи свою обіцянку срібними дзвіночками сміху, а він дивився на неї через якесь чарівне

марево, й вірив й не вірив їй. Й міг, й не міг вгадати її. Ось вона видавалася йому вже зовсім

близькою й до болю знайомою. Здавалося, іще лише мить, й він упізнає… пригадає її… Іще б

кілька її кроків назустріч… Але наближаючись майже впритул, не доступаючи до нього хіба

якийсь крок, незнайомка, всяк раз, ховала себе за помахом широких й довгих, схожих на крила,

рукавів свого вбрання, так й залишаючи себе невпізнаною. Й віддалившись, ізнову розливала

довкола нього луну глузливо-зазивного сміху. А потім, ізнову наближувалась. Й так

повторювалось безліч разів… Та най би те продовжувалось й нескінчено, й се, здавалося б, не

зупинило його спроб пригадати хто вона є. Він, начебто, зовсім й не збирався здаватися, а навпаки

лише іще завзятіше силився скинути з себе невидимі пута що сковували його тіло й не давали

змоги дістатися до пересмішниці… Але струнка чорнявка, так само, як марево пропливала між

його рук, щоби, за якусь хвильку, ізнову виринути неподалік, й повторити свою обіцянку у

переливах срібного сміху…

— Мало в те вірю, але хтозна, раптом ти ще побачиш танок Матері-Птахи. Він в нашій крові…

— немовби витали, поряд з тим сміхом, й кинуті йому вже по закінченню легенди-повіді, слова

Дорра. А він ізнову й ізнову робив спроби упіймати невловиму красуню. Все метався й метався на

ліжнику розмахуючи руками як крилами…

Сподобалось? Поділись з друзями!

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники

0 thoughts on “Уривок з оповідання «Тиша» (Дмитро Казка)”

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *