Уривок з повісті «Характерники» (Руслан Бєдов)

                         З тої страшної ночі, як Ярина востаннє бачила Івана, її тримали під замком в одному з розкішних візирових покоїв без вікон. Декілька разів служниці з закритими шовком обличчями приносили смачну їжу, озброєні до зубів охоронці тільки мовчки відчиняли та безшумно зачиняли важкі двері. Але Ярина майже нічого не їла. Лише раз, виснажена від безсоння, вона дозволила собі напитися: сиплячи найстрашніші прокляття на хана, перетворила добре умебльовану кімнату на звалище знищених коштовностей, кожної миті чекаючи, що зараз її почують та вб’ють на місті. Але усі крики, сльози та прокльони розбивалися об глуху стіну — на неї не звертали увагу. Нарешті вона заснула. Коли розплющила очі, побачила трьох кремезних яничарів, що стояли над нею з шаблями наголо, витріщаючись на неї. Подивитися дійсно було на що, адже в запалі, вона розірвала на собі коштовний шовковий одяг.

На ті погляди Ярині було начхати. Вона підвелася, навіть не намагаючись прикрити оголені груди та прибрати розпатлане волосся з обличчя. Яничари відсахнулися від полонянки, яка у той момент здавалася їм справжньоюсправжньою відьмою з безодні північного Степу. Від неї віяло неприборканою силою дикої стихії, перед якою навіть досвідчені вояки на мить почулися беззахисними та мимоволі підняли клинки. Але Ярина не збиралася нападати. Просто стояла, і кожен  з тих яничар був певен, що ця відьма дивилася у вічі саме йому, і від того погляду мороз продирав до самих кісток.

Тепер вона йшла підземеллям на зустріч зі своїм коханим Іваном. При найми їй те пообіцяли. Заради цього вона зголосилася закутатись у коштовну персидську ковдру. Хотіла побачити Івана, може, востаннє. Поки він живий. Поки вони обидва живі.

Рудий висів  на дибі зовсім голий та скривавлений. Ярина  навіть спочатку не впізнала коханого у напівтемряві, поки яничар не підніс смолоскип до його понівеченого обличчя. Вона розгублено зупинилася посеред катівні й тільки могла, що видавити з себе:

-Іване?

Він не реагував. Тіло безсило висіло на іржавих ланцюгах та, здавалося, що життя вже пішло з нього. По щоках жінки текли сльози. Чи варто було прожити останні десять років у рабстві, щоб побачити свого коханого замордованим у поганських катівнях? Може помилилась вона, не встромивши  турецького клинка собі в груди, коли була така можливість? Ярина зробила крок, опустилася перед Іваном на коліна та розридалася.

Позаду з’явилася чиясь висока тінь.

-Залишається дивуватися тому, наскільки ці турецькі чарівники далекі від розуміння світу простих людей, — тихий скрипучий голос ятрив свіжі рани, завдаючи ще більше болю, — вони губляться у пустелях роками, вишукуючи у глибинах людської природи витоки великої сили, а коли, сповнені пихи, повертаються до людей, то виявляються безсилими проти почуттів звичайної жінки.

Ярина скам’яніла. Ненависть в її очах за мить висушила солоні сльози.

-А мені дивно, що хтось вважає, буцімто зможе  зломити козака тими тортурами, — мовила вона, з усіх сил намагаючись приховати зрадливе тремтіння в голосі.

-Напевне, панночка довго прожила в покоях султанського фаворита та бачила замало катувань, — відповіла тінь за спиною, — в іншому випадку вона не була б настільки простодушною.

-Ти закатував до смерті мого коханого, чого ще тобі треба?

-Гм…насправді твій козак живий, — пролунала відповідь, від якої Ярина підскочила й кинулася до Рудого, — він здатен пережити багато страждань перш, ніж його душа покине тіло. Але ти дійсно права, без твоєї присутності його страждання не мають сенсу, адже, скільки б він не зазнавав болі, дати мені те, чого я прагну він не в змозі.

-Чого ж ти прагнеш?

-Того ж, що твій мертвий хазяїн. Забери його силу у нього та віддай мені. Я збережу життя вам обом.

-Життя не буде мати значення, якщо ти оволодієш силою булави…

-Але чи готова ти багато днів поспіль спостерігати його муки?

Стало тихо. Тінь позаду завмерла, але Ярина відчувала той важкий погляд на собі. Чи встигла б вона вчепитись в горлянку тому привиду та перегризти її перш, ніж охорона вб’є її? Тоді б все закінчилося, але тільки для неї. Що буде з Іваном?

-Я згодна, — тихо мовила вона.

Зненацька тінь матеріалізувалася у постать татарського хана. Він схопив Ярину за плечі, ривком розвернув до себе та впритул наблизив своє лице до її.

-Я знав, що ти не будеш пручатися, але якщо ти хоча б спробуєш мене обдурити, я змушу вас обох дивитись на страждання одне одного багато днів.

У тісній катівні з’явився охоронець. Ярина перша помітила у мінливому світлі факела його розгублене обличчя.

-Ти приніс булаву? — спитав хан.

-Булава зникла, мій господар, — припавши майже до самої холодної кам’яної підлоги, тремтячим голосом мовив охоронець.

Немов яструб, правитель накинувся на нього, забувши про існування Ярини.

-Що значить зникла? — лютував хан, обома руками піднявши яничара за комір,  — хто її вкрав?

-Невідомо мій господар, — лепетав охоронець, — усі замки на місці…

-Стратити усіх, хто охороняв скарбницю!

-…слухаю мій господар, але…

-Що?!!!

-Мої люди взяли на себе сміливість перевірити могилу турецького чарівника…

-Навіщо?

-Вона розрита і пуста, мій господар…

Навіть у темряві тої катівні можна було побачити розгубленість на обличчі ханського правителя, яку він намагався прикрити несамовитою люттю.

-Що ти таке верзеш? Кому знадобився труп того шарлатана? Навіть якщо знайшовся такий божевільний, він не міг далеко втекти…

-Навколо могили багато вологої глини, — голос охоронця тремтів, — там тільки вовчі сліди…

Несподівано якась тінь позаду широкої ханової спини нечутно метнулася до найближчого кутка. Міцно зціпивши зуби та затаївши подих, Ярина з сокирою у руці кинулася просто на Іслама Герая. Палаючі люттю очі та розпущене волосся робили жінку схожою на страшну примару.

Охоронець миттєво відреагував, та наступної миті кволе тіло Ярини обм’якло на кривому яничарському клинкові. Важка сокира з брязкотом випала з худої долоні. На кам’яну підлогу якось особливо гучно закапала темна густа кров. Ярина ще довго дивилася в очі своєму вбивці, але вже не бачила його. Щось інше промайнуло перед її поглядом, від чого жінка щиро та широко посміхнулася та мертвою впала  до ніг хана. Цієї ж миті Іван Рудий підняв розбиті повіки та уперся важким поглядом на застиглу посмішку своєї коханої. З його грудей вирвався не то стогін, не то глухий рев.

 

Сподобалось? Поділись з друзями!

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники