Виходу іншого немає, але Терлецький все одно про це пише (далі спойлери – будьте обережні)

Стисло про нову книгу Валентина Терлецького «В.І.Н»

Про текст: легко читається, сам текст – простий. Можна сказати – відпочиваєш, бо автор не змушує думати майже до кінця книги: події викладені лінійно, все тримається купи, сюжет плавно веде від події до події , не згадуєш хто і звідки взявся, незважаючи на купу пересічних персонажів, яких обходить головний герой під час своїх пошуків. Дякую автору що дав можливість відпочити і розуму і оку – іноді хочеться саме так і читати: спокійно, без зупинок на роздуми «що автор хтів сказати» і таке інше. Загалом в спокійному ритмі прочитав за три вихідних. Респект за вичитку – немає до чого прискіпатися.

 

Про сюжет: він не новий, далеко не новий. Але пошук себе – то справа серйозна, тема завжди цікава. Інтриги, як такої, для мене не було – від початку відчував, що головний герой і є тим самим Ним (Він), але: весь час сподівався, що Шульц – то не Він. Не знаю як тут оцінити: з одногу боку те, що герой знайде самого себе, і наче правильно, хоч і не цікаво. З іншого боку: а що він має знайти окрім себе справжнього? Може якийсь приз чи торт? Це правильно чисто з матеріальної точки зору – героя має чекати винагорода, та й читачу буде цікавіше: дадуть солодку кетю дитині чи ні? Але якщо герой знаходить не себе, то про знайденого «нового» треба тоді писати окрему нову книгу. (Тут, до речі, Терлецькому бажано про маркетинг усілякий почитати – мав би тему для нової книги, чи серії :) ) Хай це все смішки, але цікавіше інше, а саме: що ж з цього всього випливає?

А випливає цікавість до процесу. І автору вдалося до цього процесу мене затягнути: в книзі витримано темп, події динамічно змінюють одна одну, оповідь не затягнуто, цікавість до подальшого читання підігрівається автором дуже невимушено. Мені здається, що Терлецькому вдалося серйозні речі втиснути у вир подій, і вони не загубилися на фоні постійної зміни локацій і другорядних героїв. Спогади головного героя подано доречно, вони насичені, не нудні – це теж змушує читати далі, підігріває цікавість до тексту. Роздуми Шульца, ліричні і філософські відступи – лаконічні і не відвертають від тексту (бо знаєте, як ото почнуть «філософію розводити» на 30-50 сторінок про внутрішні терзання героя – так книжку кинути зазвичай хочеться), то всі ці речі органічно вплетені в сюжет, вдало пояснюють ті чи інші моменти.

Натомість мені не вистачило окремих деталей: наприклад, які саме проекти реалізовував Він? (Бо автор – журналіст, гріх було не описати). Кому і як саме допоміг? (Наприкінці книги герої-супутники розповідають звісно про це, але в той момент мені то вже було не цікаво).

Що з цього може вирости. Маю думку, що Терлецький шукає шлях до читача, якого цікавить психологія і психоделіка. В.І.Н. – такий собі міський психотриллер. Багатьом ця книга може нагадати про всю цінність життя в провінційному місті, як такому, про цінність окремої особистості і цінність ставлення до неї збоку інших більш-менш активних учасників соціуму. Про цінність обласних центрів як таких – нині вони мало котуються, як і люди в них. Але і без них не можна – теж потрібні час від часу особистості, здатні збурити інфопростір, підняти хвилю, трохи поворушити це містечкове болото. І такі книги потрібні – нагадувати людям, що в провінції не все так погано, і є можливість її трохи оживити. Як і літературу в цілому, хоча б на рівні обласних центрів. (Звісно, вона існує, але процвітання її не видно, а процвітання – це дві популярні книгарні на кожні 20-30 кварталів міста, а не на все місто, як у нас нині. Про райцентри мовчу: в якому з них є «Книгарня Є» чи «Папірус»?)

Загалом про «Що сподобалось»

Початок цікавий: оповіді про Нього – затягують. Спочатку автор дає позитивні характеристики, потім трохи розповідає про секс в житті головного героя і про життя з різними жінками – все круто описано, зайшло. Наголошу повторно про динаміку тексту: коли автор тримає нормальний темп перші 30-40 сторінок, то це вже висока вірогідність того, що його книгу прочитають до останньої сторінки.

Герої-супутники Його (другорядними їх чогось не можу назвати – трохи не те). Валентин Терлецький наповнив життєвий шлях героя самими різними людьми: це і Папа Боря – прикольний дідок-музикант, і колега Галя (вітання і співчуття всім, хто працює поруч з такою жінкою – прихованим сексуальним вулканом, готовим вибухнути в будь який момент, але не в вашій присутності, чого вже губу розкотали?), і рокер (реально описаний характер і повадки, хто з рокерами спілкувався – оцінить), і дивакуваті персонажі типу Ніни чи Зомбі, і журналісти-колеги, і заступник мера, і ще до біса всіляких цікавих і не дуже людей. Я повірив в існування майже всіх.

Сеттінг. Сучасний провінційний обласний центр з усіма наслідками проживання в ньому: сірість, алкоголізм, одноманітність, дуркуваті розваги, однотипність буття і знову — алкоголізм. Я такі бачив в своєму житті, не дивлячись на те, що сам з маленького села на Миколаївщині, потім жив в селі побільше, а нині живу в селі трохи поменше. Село моє маленьке, а Україна – ще менше. Але, при всьому цьому, місто вийшло живим, різноманітним, хоча Терлецький і не приділяє йому багато уваги. Окремі локації описані дуже правдиво – відчувається, що автор там бував і писав з натури.

Окремі події. Бійка з Арсеном: написано дуже реалістично, гарно, динамічно — моє захопливе ВАУ, бо читав і бачив як все відбувається, і відчув, як перший сніг падав на перила того ганку, з якого той Арсен летів. Все що було потім – несуттєво.

Загалом про «Не сподобалось»

  1. В тексті зустрічаються повтори раніше викладених автором фактів. Недопрацював редактор чи сам автор – не знаю. Але саме об повтори (здебільшого це смислова тавтологія) я запнувся при читанні на декількох сторінках. Враження від книги це не псує, але звертати увагу на такі моменти треба – це якість подачі матеріалу. Терлецький занадто повторами не страждає, але це йому «дзвіночок» – бути уважнішим.
  2. Окремі сцени (їх небагато) виглядають натягнутими і теж вибиваються з тексту – їх видно. Там де автор знайомий з ситуацією, переживав ті чи інші події – написано дуже органічно, це буквально відчувається шкірою. А там де конструював ситуацію, моделював, робив припущення – там не повірив. Звісно, це дуже суб’єктивне враження, але і пишу я не за всіх, а лише за себе.
  3. Мало написано про пекло. У кожного воно своє, особисте. Автор розчарував, що так мало приділив уваги цьому моменту – завжди цікаво читати, як інші мучаться. А тут три чи чотири куцих абзаци – і все. Чиє недопрацювання: автора чи редакторів, слідство ще не знайшло, але дуже цікавиться цим епізодом.


Резюме

Загалом у книги гарний посил, гарний фінал, але – настільки нереальний.

Не знаю навіть: з одного боку вона навіює гарні спогади і почуття, відсилає до дитинства, коли хтів, щоб весь світ був щасливий і всі люди цінили одне одного. Наче як і наївно, але десь там, в глибині – торкається чогось забутого, важливого. І від того щемить: де все те поділося? Скажете, інфантильно? Та наче ні – все в книзі по дорослому: дорослі дядьки і тітки трахаються, п’ють, щось чудять по-дорослому, працюють над серйозними проектами чи мають якусь відповідальну роботу, тому не може вона навивати такий інфантильний стан… Але прочитаєш все і бачиш: герої ведуть себе – як діти, їй Богу…

З іншого боку книга про один з самих серйозних процесів у житті кожного: про пошук себе справжнього. Мало хто відважиться сприйняти себе таким, яким є насправді: без соціальних ролей, масок, без загравання з оточуючими, без ототожнення себе з образом «нормальної людини» і орієнтацією на те «що люди скажуть» тощо. То хто ж, кожен з нас, виглядає справжнім? Може для цього треба усамітнитись чи навпаки – перемогти всіх і зайняти найвищий щабель у суспільстві, чи здобути всі професійні нагороди?

Не знаю… Все так дивно в цьому світі. Саме на такі роздуми і навертає В.І.Н: може існує інший вихід, ніж спочатку створити себе, потім померти, а потім – воскреснути, щоб зрозуміти хто ти є і докорінно змінити своє життя? Не знаю, не певен.

Раджу читати: може який рецептик пошуку себе віднайдете, коли впізнаєте себе в одному із героїв. А я думаю – впізнаєте: цей автор щедрий на зображення законсервованих людських істот, зіпсованих повітрям обласних центрів.

Автор: Роман МТТ

 

Сподобалось? Поділись з друзями!

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники