Володимир Кузнєцов, письменник: «Хвороби росту – є усюди. У нас вони іще не почались»

Ми продовжуємо спілкування з українськими письменниками, що творять в стилі горор. Володимир Кузнєцов – один з авторів, якій вміє лякати майже без крові. З його містикою, атмосферністю я познайомився в оповіданні «Знаряддя» десь рік тому. В історії з середньовічним антуражем він тоді загнав мій мозок в самий дальній куток черепу і змусив битися в паніці. І це тоді, коли ще нікого не вбивали і не патрали. Нині випала нагода познайомитися ближче з цим автором і тепер розумію, скільки треба прикладати зусиль для створення таких речей.

Далі говоримо про все. Для бажаючих писати (і не тільки жахачки) це інтерв’ю по суті є майстер-класом. Використована Володимиром схема роботи – відома, проста і надійна, класична одним словом. Роздуми про жанр, умови його зародження, становлення і розвитку – досить змістовні, системні. Воно наче і зрозуміло, скажу вам – багато хто спостерігає ці процеси, сам знаходиться в них, але саме цей письменник з Сєвєродонецьку структурує, аналізує, систематизує і розкладає по поличках, простою мовою і спокійним тоном.

 

Письменник

З чого почався ваш письменницький шлях?

Ох, це таке запитання, на яке кожен другий автор може розповідати докладно і розлого, а кожному другому читачеві це буде нудно читати. Я не можу сказати, що в мене був якийсь особливий чи надзвичайний шлях. Може моя невеличка відмінність в тому, що я ніколи не мав літературу єдиним творчим інструментом. Музика, театр, рольові ігри, гейм-дизайн – кінець-кінцем це все опинилося для мене сплетене в один великий клубок, в якому я зараз і сам не розберуся.

Щодо опублікованих творів – їх чимало, насправді, хоча здебільшого вони російськомовні і видані російськими видавництвами. Наразі, мені дуже незатишно залишатися в російському письменницькому середовищі. Можна сто разів повторювати мантри про «внє політікі», але воно так не працює. І з кожним роком розрив стає дедалі більший, і з кожним роком все менше хочеться бути причетним до будь-яких проектів з Росії. Непорозуміння стає дедалі сильнішим і для мене воно тим більш помітне, що я працюю зазвичай з історією, радше ніж з сучастністю. І виявилося, що, наприклад, навіть пряме цитування комуністичних діячів сучасному росіянину може здаватися образливим, тому що «антісовєцька агітка»

Українці задіяні в російському горор-сегменті (і не тільки) зреагували по-різному. Хтось мовчки проковтнув і відчуває себе нормально. Начаклував собі те саме «внє політікі» або «мнє стидно за мою страну» — і продовжує видаватися. Я їх розумію, насправді. Легко бути принциповим, коли нічого не втрачаєш. А коли в тебе є видавник, читачі, визнання – це вже погляд з іншого боку. Тут можна тисячу виправдань собі знайти, одне іншого логічніше. Та за ними всіма є тільки одна справжня причина – ніхто не хоче добровільно відкинути здобуте власною працею. Нікому не кортить добровільно визнавати себе жертвою обставин.

Є і ті, хто російським автором бути припинив, а українським так і не став. Вони ходять і скиглять: «я українською не думаю!», «Кремль не має монополії на російську мову!». Їм важко, напевне, важче за всіх інших. Бо вони, наче, і вольовий крок зробили, і замість винагороди отримали забуття і непричетність.

Тому, який мені сенс перераховувати мої російські видання? Ви їх навіть не купите – не зможете, їх не продають у нас. Можна, звичайно зпіратити – життя воно таке. Але який би я був автор, якби сам заохочував читачів красти мої книжки?

Українськи мої видання (аж цілих два наразі) – це така собі бібліографія. Оповідання «Знаряддя» торік вийшло в збірці екстрім-горору «Свині» від фензіну «Підвал» і тираж цієї збірки вже давно розійшовся. Нині ж от тільки-но вийшла з типографії «Крамничка Жахіть. том 2», де можна буде почитати моїх «Щуроловів». Підліткова повість «Нексус. Інструменти спротиву» увійшла до шорт-лісту конкурсу видавництва «Богдан» і, можливо, я ще повернуся до неї, розгорнувши в цикл з трьох повістей. Все інше поки що – плани та наміри. Як бачите – небагато здобутків. Але, як на мене, це добра нагода працювати завзято і старанно, а не жалкувати про втрачене.

Над чим зараз працюєте?

Сьогодні мій Magnum Opus – це графічна новела «Відлюдники» над якою ми працюємо разом з художницею Катериною Пархоменко. Катерина – неймовірно талановита художниця з дуже потужним і особливим стилем малювання, який увібрав у себе вплив провідних європейських графіків і досвід художника-оформлювача радше ніж простого коміксиста. Робота чималенька – новела виходитиме трьома частинами протягом не менше двох років, але перший випуск ми сподіваємося видати вже цього року. Видавником буде молоде київське комікс-видавництво «Вовкулака», що вже відомо загалу крутезним коміксом Олександра Корешкова «Серед Овець», а найближчим часом відмітиться ще низкою цікавих проектів, як то: «Тиша», «Банда» та Пітмен».

«Відлюдники» – це дуже масштабний проект, до якого долучилися вже чимало творчих людей (і ще тих, хто має намір долучитися). Наприклад, новела буде мати не тільки текстово-графічну складову, але й власний саундтрек, який створюють декілька музичних формацій різних стилів та напрямків. Взагалі, мені ідеологія мультимедійних творів завжди була цікавою, і такий підхід у «Відлюдниках» — це результат певної творчої еволюції яку я пройшов. І я дійсно радий, що в мене нарешті з’явилася нагода реалізувати свої задуми.

Окрім «Відлюдників» в мене є ще один довгобуд – відеогра BeastEon, в який я відповідаю за лор, наратив, квести та деяку дрібну навколоквестову ігромеханіку. Я працюю в команді вже два роки і за цей час написав цілу купу всяких штук англійською. Спочатку йшло не дуже, потім притерся і почав кайфувати. Воно завжди так, коли починаєш відчувати певну мову. Взагалі спробувати себе в дизайні відеоігор мріяв давно, от трапилася нагода – і я нею радо скористався. Спочатку думав, що це буде щось простеньке, але наразі проект опинився настільки глибоким, що я справді пишаюся своєю участю в ньому і сподіваюсь, що буду серед людей, що доведуть його до релізу.

З музичним гуртом Discordant System працюємо над дебютним альбомом. Перший максі-сінгл вже готовий, і наразі Катерина працює над обкладинкою – тож, вже скоро буде реліз.

Ну і як повертатися врешті до літератури – вже підготував ы відправив нове оповідання для збірки «Ліс» від працьовитого колективу «Підвалу» (яким бажаю всіляких успіхів). Сподіваюсь, мені пощастить. А тим часом, зрозумів що страх як скучив за крупною формою – і в вільний час працюю над новим романом, в якому замішав неймовірну купу всього химерного та дивного. Нічого поки не хочу спойлерити, скажу тільки що дику суміш жанрів, що його утворюють для себе назвав cinder-punk. Так, воно буде палаюче та пекуче :)

Участь у конкурсах і збірках. Що це дало окрім публікацій, скільки разів подавалися на конкурси і скільки разів отримували відмову чи перемогу?

Конкурси… То штука дуже складна, насправді. Будь який відбір – це не стільки питання майстерності, скільки збігу обставин, здатності потрапити в резонанс з очікуваннями журі чи укладачів. Я був свідком (і об’єктом) доволі неочікуваних судейських рішень – у будь-який бік. І майже ніколи мої власні враження від твору (свого чи чужого) не співпадали з колективною думкою. Те, що продирало мене до самих кісток судді частіше за все називали «картонним» та «неприродним», а те, що сам я вважав посередньою робото підносили як неймовірний шедевр.

Я майже ніколи не брав на конкурсах перші місця. Один раз чи двічі, і то – в якихось маленьких, локальних проектах. Але так само і не лишався пасти задніх. Спочатку комплексував навіть – що я, такий собі середнячок? Потім второпав. Не посередньо, а для вузької аудиторії. Екзотичні сетинги, зазвичай історичні, ідеї заховані в мета-сюжети, глибоко зариті посилання та аналогії. Воно далеко не всім заходить, а декого – просто бісить. «Важкий, перевантажений текст» — це те, що відзначають най не всі критики, що мене читають. Але ті, хто страждає СПГЗ’ом зазвичай знаходять свій кайф у моїх текстах. Я знаю, що вмію писати, але також знаю, що не вмію писати для масового читача. І мені це норм.

Це я до того, що «рецепту легкої перемоги» я не маю і ніколи не мав. Поразок в мене ледь не більше, ніж перемог. Але дещо можу зазначити впевнено: конкурси мають тенденцію ставати замкненими, ізольованими ком’юніті, які дуже швидко замилюють авторське око і створюють ілюзію визнання і досягнень. Насправді ж вони легко можуть стати таким собі заповідником, з якого не буде виходу. Не зачиняйтеся в них. Не орієнтуйте себе виключно на них. Перш за все – пишіть для себе. Як влучите в якийсь конкурс – буде добре. Як ні – пишіть далі, користуйтеся нагодами, як такі з’являться. Жоден приз не вартий того, що себе ламати і змушувати. Хіба тільки ви не плануєте кар’єру гоуст-райтера.

Так воно і в мене. «Щуролови» для «Крамнички Жахіть» влучили, оповідання для ЛДП – пішло повз касу. Воно від цього не стало поганим. Воно просто не втиснулося в формат збірки. При тому, це оповідання для мене більш значуще і важливе, ніж більшість написаних останнім часом. «Знаряддя» не вийшло справжнім сплатером – але сподобалося укладачам і потрапило в збірку. Три оповідання, три різні шляхи. І, Хастур мені свідок, я і гадки не мав хто з них як закінчить :)

Які тематичні події відвідуєте, враження від них?

Справді, останнім часом з’явилася нагода трохи покататися, тож радо користуюся нею. В листопаді минулого року був на ЛіТерраКоні, познайомився з багатьма чудовими людьми, мав суто приємні враження. Потім відвідав «Аль Мор», в березні – «Космікс Фест», в травні – КиївКомікКоні. «Арсенал» пропустив – багато справ в інших напрямках. Влітку, напевне, буде менше нагод мандрувати, але восени знов відвідаю столицю – хоча б на Київський Фестиваль Коміксів та свіжеанонсований КомікКон Україна. Взагалі, я легкий на ноги, можу зірватися будь-куди охоче та швидко – аби ресурсів вистачало.

Про себе

Я народився і виріс у Сєверодонецьку – маленькому промисловому містечку Луганської області. Там же навчався у місцевому ВУЗі, пішов працювати інженером на машинобудівний завод. Потім змінив місце і став проектантом. Взагалі, освіта та професія не дуже корелюють з моєю творчою діяльністю. Але це не означає, що моя робота мені не подобається. Навпаки, я так само відданий їй, як і справам творчим.

Щодо освіти – я економіст. Не можу сказати, що це дуже допомагає в творчості, але щонайменше, я розумію, що таке проект, як його контролювати і як ним керувати. Вмію планувати працю та розподіляти зусилля. Ну і ще маю професійну деформацію – бачу гроші як головний рушій людства – від особистих відносин до міждержавних.

Ми живемо в час інформаційного переповнення. Гадаю, кожен, кого ви спитаєте таке, відповість: «Та геть усе!» — і буде виглядати смішно, тому що те «все» в голову людині вже давно не влазить суто фізично. Мені легше сказати, що в мене в плей-листі просто зараз:

  • Mother Night Воннегута. Нарешті руки дійшли. Ми те, чим хочемо виглядати. Люблю цього автора.
  • Wizard and Glass Кінга. Вже вкотре намагаюся осягнути велич «Темної вежі», яку багато хто кличе ледь не кращою фентезі-сагою. Важкувато йде, чесно кажучи, хоча в оригіналі і краще, ніж в перекладі. Може треба було читати в 18 щоб второпати? Хоча сину от читав «Володаря Перснів», так той сьогодні мені навіть кращим здався, ніж у мої 15-ть.
  • Темна вежа (комікс) – туди ж. Треба визнати, в коміксі є певний шарм.
  • Bis Stalingrad 48 km Хорста Шайберта.
  • «Благослови тебе Боже! Чорний генсек» Олексія Жупанського. Нещодавно закінчив. Мабуть найпотужніше враження від українського твору за останній рік.
  • «Perfect Blue» Сатосі Коні. Обожнюю цього режисера, але до цієї стрічки тільки дійшов.
  • Da Hai (Велика риба та бегонія) – китайське ерзац-аніме, знов-таки, щоб трохи збити не дуже приємні враження від «Марі та відьомської квітки», на яку покладав певні сподівання.
  • Stoker – гарне кіно, просто свято кіно-естетики.
  • Into the Void – як казав мій знайомий: «Гаспар Ное – порнограф, якому пощастило надибати геніального оператора». Ця стрічка сподобалася менш ніж «Любов» та «Невідворотність», але це суто через вибрики з колір-корекцією та фокусом.
  • Екзорцист – єдина причина з якої я додивився перший сезон – це відсилки до культової кіно-стрічки. Вимоги формату напхати в серіал окремих сюжетних арок та різноманітних ліній (романтичної, політичної, детективної) – розмивають сюжет і роблять з подій на екрані якийсь балаган. І взагалі, я не люблю серіали. Якщо говорити про екзорцизми та демонів, «Автопсія Джейн Доу», що вийшла декілька років тому, сподобалася в рази більше.

Готовий їхати будь-куди в будь-який час. Сам факт переходу в просторі для мене – вже насолода. Але похизуватися широченною географією я не те щоб можу. За океаном не був, наприклад. Чехія, Німеччина, Італія, Угорщина, Польща, Казахстан, Узбекистан, Білорусь, Австрія, Росія – це, напевне, повний список. В Україні дуже щільно обкатав схід в музичних справах. Окрім того – Запоріжжя, Одеса, Кривий Ріг, Херсон, Полтава, Суми, Харків, Львів, Дніпро. Київ, само собою. До війни траплялося і в Луганську з Донецьком бувати, в Криму також (концертував). Десятків зо три містечок меншого розміру, усіх вже й не пригадаєш.

Враження…. Багато всякого було, веселого та не дуже. Воно краще під якусь оказію згадувати, до того ж, кожна історія – чималенька вийде. Був, наприклад в Атирау. Це такий собі місцевий казахський Львів з своїми власними бендерами та гілляками. Пішли гуляти, загуляли в центр. Там – майдан, величезний монумент – два вершники. Від них – довга алея з гранітними стелами в людський зріст , схожими на ікла. На них якісь написи казахською. Я одну сфотографував. Тут підходить до мене жіночка-казашка і питає:

А чого ви це фотографуєте?

Бо красиво, – відповідаю, – А що тут написано?

Вона вказує на пам’ятник:

Це – Махамбет Утемісов, акин (поет), що разом з іншим батиром керував повстанням проти руських, які витіснили казахів з родючих та багатих земель коло Волги. А на стелах – його вірші, що закликають вбивати руських загарбників, доки Казахстан не буде вільний. А ви самі звідки? – і так уважно на нас дивиться, стежить за реакцією.

Ми – з України.

З України? – вираз обличчя миттю змінився. Вона аж розквітла вся.

Отака історія.

А взагалі, в мандрах завжди щось трапляється. Навіть, як не з тобою, так поряд. Треба тільки уважно дивитися навкруги.

Про жахи і містику в літературі і кіно

Що саме для вас жахи і містика? Дайте свою характеристику даного стилю. Як ваше сприйняття різниться чи співпадає з тими характеристиками, які ви читали/вивчали/бачили.

Це перш за все шок-контент. Так, можна зауважити, що шок-контент сплатер-панку і романів Стокера та Шеллі зовсім у різних вагових категоріях, але ж, шановні, треба робити поправку на час та еволюцію. Те що вражало людей півтора сторіччя тому зараз сприймається доволі буденно. Хтось збільшує ставки, хтось грає в стилізацію, хтось шукає нових шляхів. Але всі вони так чи інакше орієнтується на певні ознаки шок-контенту: жах, огида, нездорова привабливість, чорний гумор. Від народних казок до сучасних жанрових перлин – це стовпи на яких все тримається.

Я не думаю, що тут моя думка чимось відрізняється від загальної. Хіба що я трохи узагальнюю речі. Та ж «Мати ніч» зовсім не жахи, і навіть не комедія жахів, але так-таки збудована на принципах чорного гумору, шокування та занурення в світ морального занепаду – інструментах, якими той же Кінг користується постійно.

Чим живе, на ваш погляд, український горор нині? Читаючи твори інших авторів, чий вплив відчуваєте найбільше?

Український горор нині живе тим, що розпочинається. Він тільки народжується, є перші спроби, дуже активні і енергійні, але все ще – перші. Навіть до загального визнання цього жанру в українській літературі ще мають бути докладені певні зусилля. Є ентузіасти, талановиті, вправні, працьовиті – але іменитих авторів вважай що немає. В нас горор часто витікає з пострадянської неформальної тусовки, тих, хто прийшов до екстремальної літератури крізь нонконформізм, бунтарство, метальну чи панк-естетику та атрибутику. Це доволі закономірний шлях, але горор-гіків в нас поки малувато. Присутні ті, хто створюють цей рух, але знов-таки, вони – лише початковий імпульс, який може з рівною ймовірністю розвитися в повноцінну жанрову культуру, а може і висохнути та самоізолюватися. Хвороби росту – вони є усюди. І ми до них ще навіть не дійшли.

Чий вплив я відчуваю? Це, певне, може здатися неправильним, але горор я майже не читаю. Звичайно, в моїй бібліотеці є джентельменське портфоліо від джерел до сьогодення: Стокера, Лавкрафта, По, Ходжсона, Шеллі, Говарда, Чемберса, Бірса, Ле Фаню, Мерріта, Монтеґю Джеймса, Віндема, Дерлета – і далі, повз Кінга, Баркера, Літла, Кунца, Стоктоу, Брайт та інших, вже до сьогодення з його Невілом, Сімонсом, Джо Гіллом та іншими. Як бачите, чим ближче до наших днів, тим коротшим стає мій список авторів. Я взагалі підзастряг десь на межі 19-20 сторічь і місцями мені важкувато звідти випростатися.

Але горор це зазвичай не те, що мене надихає. Я більш впевнено почуваю себе змішуючи жанри. Мені подобається працювати з реальною історією – там дуже легко відшукати підґрунтя і для містики, і для жахів, і навіть для наукової фантастики. Ретро-футуризм, усілякі там різнобарвні стім-, клок-, дізель-, атом- та інші -панки – це те що я люблю та всіляко експлуатую в творчості.

В кіно я останнім часом тягнуся більше до реалістичного жанру. Ті речі, що надихали і захоплювали в юнацтві зараз видаються вже занадто пласкими. Відеоігри, напроти, як на мене, з роками робляться все більш глибокими та цікавими – шкода тільки, що тепер вже не так легко знайти 80-100 годин на чергову крутасію. Бува навіть і 10-20 нема де взяти. Але от Hellblade, RE7, Bloodborne, Evil Within, Outlast 2 – варті уваги роботи, які поціновувачу горору не можна лишати без уваги. От вже скоро вийде Agony, а згодом і Ґіґерівський Scorn. Інтерактивність – важлива річ в шок-контенті. Причетність людини до нього найлегше досягти саме взаємодією. Баркерівський Undying свого часу налякав мене куди більш ніж усі його книжки та екранізації разом (вибач, Гелрейзоре).

Ми говорили про стилі, які вам подобаються в літературі жахів. В український літературознавчій енциклопедії, виявляється, нема визначення наступних стилів: Сплатерпанк, екстрім горрор, проза з чорним гумором, містика с кров’ю, вірд і бізаро і багато інших. (Є тільки визначення готичного роману). Коли можна – своїми словами про ці стилі, як саме ви їх бачите, без вікі, трохи характеристики і опис емоцій від творів в даних стилях. Ваше бачення цікавить.

Насправді, деякі з цих стилів настільки специфічні, що доволі важко знайти їх визначення у будь-якій енциклопедії, навіть в англомовній :) Бізарро – кльовий суб-жанр, але він, загалом обертається навколо майже одного-єдиного автора, який його власне і винайшов: Карлтона нашого Мелліка ІІІ-го. Чорний гумор може бути принадний багатьом жанрам від прози до того ж сплатеру, який зазвичай не дуже й прагне виглядати серйозним. До того ж між сплаттером та екстрім-горором доволі нечітка границя і розділити їх впевнено може тільки дуже підготовлений фан. З вірдом наче трохи легше, але вже й там є і вірд (від батечка Лавкрафта і далі) і н’ю-вірд (Вандермєєр тут перший, хто спадає на думку).

Дрібна деталізація потрібна, коли жанр є максимально розвинений і між його полярними представниками є вражаюча різниця. В Україні, як я вже казав, поки тільки розпочався процес формування. Який сенс говорити про десятки жанрів, коли на кожного з них, дайбо, буде 1-2 перекладених твори і один чи навіть нуль – місцевих? Скільки в сучасному українському горор-ком’юніті людей, що читають англійською? А скільки поза його межами?

Наразі, те що відбувається з темною літературою (і не тільки з нею, з більшістю жанрової прози) в Україні можна назвати «наздоганяючим зростанням». Це економічний термін, який означає високі темпи розвитку через те, що об’єкт «перейшов у іншу лігу». Ми почали створювати україномовний продукт буквально на порожньому місці – там де ще кілька років тому майже не було ані попиту, ані пропозиції. І раптом, нам усім відкрилися неймовірно широкі перспективи: десятки жанрів, сотні авторів, тисячі творів. Перекладний і власний контент. Перспективи здаються неосяжними, оченята розбігаються. Але, тільки-но заповниться перша ділянка, буде втамований перший голод – і стане питання: а що робити далі? Куди рухатися? Коли читач вже не буде купувати будь-що тільки тому, що воно українською, або тільки тому, що воно горор? Скільки тоді людей ладні будуть купувати сплаттер чи бізаро? Людей, які і зараз не дуже звикли платити за контент. Далі, коли вибір стане справді вибором, вони почнуть більш ретельно зважувати свої витрати. Це офігенно складна задача – створити нішевий жанр, який і не буде вимагати великих витрат від читача, і водночас забезпечуватиме працю та здобуток якої-ніякої когорти авторів. Власне для мене це поки доволі туманна перспектива. Он довоєнна Росія – вона мала своїх 140 мільйонів потенційних читачів, плюс Україну, Білорусь та інших сусідів як допоміжні ринки. І як був розвинений жанр в той час? Відповідь – ніяк. Скільки було визнаних горористів? Дайбо два-три з накладами в 8-10 тисяч примірників на видання. А наразі їм і дві-три тисячі вже за щастя. От і треба думати, що ми будемо робити і як рухати жанр.

Якщо ми говоримо про межі дозволеного в горорі (бо це взагалі, жанр «без гальм»), то до якого «рівня дозволеного» можна писати? Сплаттер-панк іноді буває як безмежно жорстоким, так і повною дурнею. Наприклад, коли я читаю, як жертву лишають стікати кров’ю з виколупаними очима, вона ще живе 5-6 годин, дико верещить, а з неї тим часом нарізають бутерброди, то я особисто це сприймаю за повну дурню, бо знаю що людина в таких умовах помирає від больового шоку. Як ставитеся до подібних речей, яких є достатньо багато?

Немає меж. Ніяких. Є бар’єри які мозок автора збудовує навколо найбільш темних своїх закутків. І кожен автор в міру здібностей (або власного безглуздя) руйнує ці бар’єри. Буває і навпаки – коли автор плекає свої комплекси та фобії, дає їм виплеснутися в текстах. Але загальна межа тут умовна: когось до нестями лякає звичайна темрява, і він так про це напише, що ви потім до туалету вночі не підете. А хтось буде писати скажене гуро, але окрім посмішки у вас воно нічого не викликатиме. І логіка тут ні до чого, насправді. Страх та огида – відчуття алогічні. Повторюся – важливе відчуття причетності. Якщо автор спроможний передати жах та безсилля жертви, покручений розум вбивці, невідворотність зустрічі з монстром – навіть нелогічність викладання вас не врятує. Але і ваша думка вірна, бо скепсис – це природній механізм боротьбі зі страхом.

Людина все намагається раціоналізувати – тому у автора є два шляхи протидії цьому:

а) слідувати за раціональною думкою, і жахати вже тоді, коли читачеві нікуди подітися. Плекати його віру, що він знаходиться над і назовні, а потім раптом занурити його на самісіньке дно.

б) від початку вказати, що раціональне тут не працює, що не варто шукати логіку. Жахати непередбачуваністю, запаленою хворобливістю подій та мотивів. Це по максимуму робить вірд, але прийом відомий і класичному горору, і сплатеру.

Дуже класно з цьома двома прийомами працює Невіл в своєму «Ритуалі»: спочатку жах його будується на дуже раціональних речах – втомі, безсиллі, страху городян перед дикою природою. А потім стикає з неочікуваною абсурдністю, віддаючи дорослого, сильного героя в полон придурковатих підлітків-блекарів.

Ну і звичайно, є третій шлях: «хай вони перестануть страждати і почнуть отримувати насолоду». Привабливість забороненого плоду – вона так само вбита на нашу підкірку, як і страх невідомого і захисний скепсис. Суккуби та сирени, інтелектуальні канібали, елегантні демони, нещасні маніяки – все це приваблює і змушує співчувати негативному персонажеві. Сексуальне збудження – шлях найпростіший. Сексуальні демонеси, збочений секс, або навіть як в слешері – не збочений, але під адреналіном від передчуття скорої різанини. Все це примітивні, але працюючі інструменти. Негативна харизма – більш складний засіб, але в довгостроковій перспективі – більш дієвий. І от дурнуватий сплатер – він більш про збочену звабливість, ніж про жах. Це засіб безпечно долучитися до забороненого, позамежного. Відчути гуро, коли сам навіть БДСМу цураєшся.

А що скажете до коміксів?

Комікси жахів – це дуже розвинений і багатогранний жанр. Від криваво-порнографічного гротеску «Реквієма, лицаря-вампіра», до психологічного боді-горору «Чорна діра», тут може бути все, що завгодно. Деякі культові жахи мають власні комікс-адаптації («Протистояння», наприклад), деякі комікс-жахи отримали адаптації в інших видах мистецтв (гелоу, WD! Хоча насправді, я мав на увазі Гелбоя).

Але здебільшого, комікси це доволі ізольований вид темних мистецтв. Через наявність візуальної складової, вони бувають просто дахозламні – і тому, доволі часто, маловідомі загалу. Світове Гік-ком’юніті досить самодостатнє і численне, йому не дуже потрібно виводити свій продукт за межі. Але як зануритися глибоко, можна багато чого неймовірно крутяцького відкопати. Крейзануто-відморожений Godkiller, японські безбаши Іто Дзюндзі (Спіраль) та Q Хаяшіда (Дорохедоро) – і ще багато чого, до чого література просто неспроможна дотягнутися через брак інструментів.

Що треба знати, щоб писати якісні жахи? Наскільки глибоко вивчати тему?

Я не впевнений, що я той, чию пораду варто слухати в цьому випадку – бо для мене дослідження та робота з матеріалом інколи навіть більш цікава, ніж сам процес написання текстів. Мій власний рецепт приблизно такий – об’єм прочитаного має бути в п’ять разів більший за об’єм написаного. Коли мова іде про коротеньке оповідання, коефіцієнт може бути і більший, з романом можна його дещо зменшити (залежить від насиченості тексту). Але я в принципі не розумію, як можна, за наявності вільного доступу до неймовірних об’ємів інформації, не користуватися ними. Як можна не перевіряти себе, навіть якщо, наче знаєш про що пишеш?

Інтернет – те без чого я просто б не сів писати. Навіть коли підготовку закінчено і йде робота над текстом це 5-7 пошукових запитів на годину. І все одно – ніякі блоги та статті в мережі вас не врятують. Звичайно, залежить від того, що ви збираєтесь писати, але скоріш за все Сай-Хаб ви не минете. Англійська мова – обов’язкова умова. Шукайте, дізнавайтесь, перевіряйте те, про що дізналися. Як пишете про буденність і знайомі місця – відвідуйте їх, звіряйтеся з картами. Шукайте примітні орієнтири, ознаки, риси – людей і місць. Усвідомте просту річ – те, що ви не візьмете з реальності, вам доведеться вигадувати самостійно. І це 100% у вас вийде гірше. До того ж, варто зекономити творчій потенціал для більш значущих елементів твору, аніж назви вулиць, марки машин та меню та інтер’єрів кафе. Шукайте прототипів своїм персонажам. Логіка «мій головний герой – це відображення мене» класна тільки в перших п’яти творах. Потім почнеться одноманітна фігня (якою б різнобарвною та багатогранною особистістю ви себе не мріяли).

Я розумію, що кожен працює на свій лад. Але письменництво – це перенос особистого досвіду в текст. Ніяк інакше. І як той досвід постійно не збагачувати – кінець кінцем ви загоните себе в замкнене коло самоповторів.

Кого з «вузьких спеців» жанру порадити читати з закордонних і вітчизняних авторів? Які з них (і їх твори) найбільше вас вразили? Які окремі дослідження науковців (етнографів, археологів тощо) порадите?

Ото так питаннячко! :) Часи homo universum, якого пропагандував Лео да Вінчі, як на мене, вже минулися. Тож, логічним буде вточнити: якого саме спеца вам порадити? Як обрати між хіміком, істориком та філологом?

Розберемо на прикладі. От те, з чим я працював останні місяці:

  • Ванда Віпорська «Відьомство у Польщі 1500-1800»;
  • Солов’йов «Сибірська зброя: від кам’яного віку до Середньовіччя»;
  • стаття Олега Гуцуляка «Кельтський слід в історії слов’ян», «Кельтські етимології топонімів України» Казакевича;
  • «Населення Лондону» Пабло Матеоса;
  • Керівництво з експлуатації мотоциклу «Дніпро МТ-11»;
  • Онлайн-Гендбук Техасу (дослідження східного нафтового басейну на початку 20 ст. та біографія Коламбуса «Татка» Джойнера);
  • «Розвиток і морфологія Печери Казімура, Гавайі», Кевіна та Карлін Алредів.
  • Суто з ремісницької точки зору продивлявся Галь «Слово живе і мертве» та «Кінговське «On writing». Обидві – не сподобалися.

Я й гадки не маю, кому з цього списку що може знадобитися. Підозрюю, що більшості воно взагалі буде мимо каси. Набір матеріалів під кожну роботу має бути свій. Універсального рецепту тут немає, напевне. Хіба що такий: перевіряйте себе. Пишете про наркотики – почитайте як вони діють на людину, який «прихід», які «відхідняки», засіб застосування, наслідки, фізичні ознаки. Пишете про зброю – пошукайте інструкції, огляди та відео її використання, відгуки людей, що використовували її. Описуєте місцевість – знайдіть прототипи для описів. Пишете про подорож – зважте маршрут, місцевість та час. Описуєте погоду – перевірте, яка вона в тих місцях насправді.

Це все деталі, але, як каже промовка, диявол саме в них ховається.

Ваш погляд на ринок фантастичної літератури взагалі: що відбувається в Україні нині?

Фантастика, наразі, один з найпотужніших світових літературних жанрів. Сотні тисяч тайтлів виходять щороку, і якщо додати сюди фентезі, темні жанри (зокрема містику і горор з фант-допущеннями, магреалізм та інше) – то вийде така здоровезна гідра, що втиснути її у будь-які загальні визначення буде неймовірно складною задачею. І власне мене щодо фантастики турбує лише брак часу, щоб читати усі ті класні книжки, що виходять, виходять і виходять і чекати на мене не збираються :)

І тут справа в тому, що ніякий наздоганяючий зріст не заповнить ту прірву, яка вже є між українською фантастикою та світовою. Мені прикро це говорити, але навряд ми найближчим часом отримаємо українських НФ-авторів рівня Уоттса, Вейра чи Райанемі, історичних стилізаторів маштабу Сюзани Кларк чи Дена Сімонса або фентезі-майстрів калібру Джордана, Хобба чи Аберкомбі (і це я не згадав справжніх титанів, імена яких всує навіть і згадувати грішно). Нам тут вже призначений шлях послідовників і тільки поєднання неймовірно талановитого автора з неймовірно працьовитим агентом може якось заявити про Україну в світі фантастичної літератури. Але імовірність цього настільки близька до нуля, що годі й казати.

Тут дуже багато чого треба зробити. Всім. Авторам – писати. Активно, але старанно, зважено. Не на кількість, а на якість. Бути критичними до себе, не робити собі поблажок типу «як в українських книжкових реаліях, то це добра робота». Світ глобалізований. Інформація розповсюджується вільно. Немає регіональних стандартів – кожен ваш читач може і мусить оцінювати вас за світовими стандартами. Який би незначущий та малий ви не були, ваші конкуренти – це все одно Толкін, Лавкрафт, Роулінг, Кінг, Мартін та інші. Бо вони пишуть тими ж літерами що і ви, на такій самій бумазі. Це, повертаючись до теми конкурсів, важлива річ для усвідомлення – змагайтесь не з такими ж недоучками, а з майстрами. Встановлюйте високу планку.

Ото вам і відерце пафосу. Дякувати не треба. :)

Що для вас найбільш актуально сьогодні, важливе, на вашу думку, що впливає на розвиток і популяризацію жанру жахів в Україні?

Є такий термін в сучасній культурології та соціології – інформаційний пузир. Перевантаження інформацією змушує людину фільтрувати її, відсікати зайве, цілком ігнорувати те, що не вписується в її життєвий устрій. Поступово вона створює навколо себе захисне поле, в якому більш-менш тонко налаштований пропуск інформації. Ті налаштування дуже складні та багатоумовні, іноді навіть сама людина не здатна розібратися, чому вона любить, скажемо, комікси Dark Horse, але терпіти не може південнокорейське кіно. В багатьох випадка такий фільтр формується підсвідомо – з наповнення хроніки в соцмережах, наборі каналів у Телеграмі та Ютуб, онлайн-кінотеатрах, які відвідує людина, електронних бібліотеках чи книжкових магазинах, які відвідує. Це десятки рівнів – від компанії, з якою ти безпосередньо спілкуєшся до прихованих налаштувань ФБ та гугла, які видають тобі результати пошуку та наповнюють твій рекламний простір.

І тут важливо не ставити питання під кутом «Як з тим пузирем боротися?». Боротися не треба, це необхідний механізм психологічного захисту людини. Але важливо усвідомити факт його існування і підходити до його формування максимально зважено, оновлювати його час ід часу, реагувати на те, що потрапляє до нього. Справа в тому, що є купа механізмів, які керуватимуть твоєю інформацією замість тебе. Їх втручання також неможливо нівелювати – та й немає такої потреби. Навпаки, така відмова – це щось на кшталт переходу на ручну працю. Усвідомлення існуючих культурних механізмів – кожною людиною – і вибір свого місця в цьому скаженому світі.

І ось тут насправді, найцікавіший висновок. Багато (дуже багато) людей, навіть знаючи це обиратимуть мінімальний власний контроль. Нам всім бракує вільного часу. Ми всі ладні віддати частину своїх свідомих рішень комусь іншому – людині чи програмі – неважливо. Ми прагнемо розвантажити себе. І так — дати відрізати від себе здоровезний шмат навколишнього інфополя, за найменшим натяком на дискомфорт.

Тож, український горор формується горором світовим. Ми вимушені слідувати світовим трендам, бо їм немає альтернативи – немає спільноти яка б здатна була створити продукт, достатньо впливовий навіть в межах України. Поки все, що є – це вторинний або нішовий контент. Або і вторинний, і нішовий водночас. Такий шлях теж можливий – Болівуд вам, як найуспішніший приклад. Роби для себе і не тре паритися про навколишній світ (хай твою творчість той світ давно розібрав на мемчики). Достатній об’єм виробництва + регіональний протекціонізм – і ось воно, щастя. Такий шлях теж не короткий, але він значно коротший ніж інтеграція в світові тренди і здобуток там свого місця. На пустому місці завжди простіше щось збудувати, ніж втиснутися в щільну низку вже існуючих споруд.

Власне я – я за інтеграцію.

Розмову підготував Роман МТТ

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *