«З хронік Ель-Дори» (оповідання) Руслан Бєдов

Дванадцятирічний мінер на ім’я Арк живе разом з батьком-інвалідом та старшим братом Холіфом, який з усіх сил намагається прогодувати свою бідну родину. Одного дня хлопець знаходить загадковий артефакт, призначення якої йому розкриває Холів. Арк дізнається від брата про родинну таємницю, успадковану ним від матері, яка зникла багато років тому при незрозумілих обставинах. З цього часу розмірене життя бідних мінерів докорінно змінюється. Від їхніх подальших дій залежить не тільки їхні життя, але й доля усіх народів Ель-Дори.

З хронік Ель-Дори

(фантастичне оповідання)

Розділ перший

Прикриваючи від пустельного піску худе обличчя шовковою хусткою, Депорг нетерпляче поглядав на небо. Позаду нього на деякому віддаленні стояла купка придворних. Їх лишилося сім плантів — тих, кому не вдалося вибратися з цього майже мертвого світу.

Дворецький, вже немолодий плант зі статурою професійного прислужника, одягнений у нову ліврею, стояв осторонь від інших, теж пильно спостерігаючи за хмарами. Колишні підлеглі дивилися на нього з повагою та надією отримати пояснення того, що насправді відбувається. Усіх цікавило питання: куди цього разу летить Депорг і коли він повернеться? Дехто з них несміливо запитував його дворецького, але він не звертав на них уваги. Багатьох із цих невдах він неодноразово рятував від гніву правителя, вимагаючи за покровительство чимале винагородження. Саме тому зараз, коли Депорг наважився остаточно полишити повільно помираючий феод, їм не вистачить на переліт навіть до найближчого світу. Він був упевнений, що господаря не тільки візьме його з собою, але й заплатить за нього, оскільки постійно потребує його допомоги.

Еол з’явився перед Депоргом як завжди несподівано. Він був схожий на величезного птаха з напівпрозорим тілом. Тільки ці істоти мали здатність подорожувати між феодами і брати з собою пасажирів. Тому їхні послуги коштували дуже недешево. Більш того, ціна постійно зростала. Планти платили їм енергією від Вогнищ феодів, і еоли старанно стежили за тим, щоб ніхто не створив технічних засобів для пересування в Просторі, постійно стверджуючи, що подібні спроби призведуть до неминучої загибелі мандрівників.

Тим мешканцям феодів, яким подібне пояснення не здавалося переконливим, погрожували війною. Врешті, підкоряючись волі еолів, народи Всесвіту ухвалили Конвенцію, постанови якої неухильно виконувалися протягом декількох століть. У відповідності з ними знання про літаючі кораблі з магічним живленням поступово викорінювалося, поки воно не зникло остаточно, перетворившись на легенду.

У волохатих лапах еола виникла куля з надтонкої плівки. Депорг зробив крок і опинився всередині.

Буду відвертий: Кворум одностайно висловився проти того, щоб я тебе обслуговував, — пролунав голос еола в голові у Депорга.

Плант скинув каптур і на повні груди ковтнув чисте повітря.

Я завжди діяв в інтересах Кворуму, — подумки відповів він, — сподіваюся, це остання моя подорож: лише я та мій мажордом. Ретранслятор налаштований так, щоб ти отримав третину всієї енергії, що лишилася у Вогнищі цього феоду. Це добра ціна.

Еол довго не відповідав, і Депорг почав нервувати.

Половина — то все, що я можу запропонувати!

Після того, як ти схибив, необачно лишивши в Сховищі заборонені Конвенцією сувої, справи у Кворуму йдуть не найкращим чином, — нарешті відгукнувся еол, — довелося добряче знизити ціну, щоб переконати правителів продовжувати користуватися нашими послугами, адже воювати з трьома десятками феодів одночасно Кворум наразі не здатен.

Депорг трохи здивувався такій відвертості. Еоли рідко коли говорили про політику з плантами. З чого б це?

Скільки? — ледве стримуючись, процідив він. Торгуватися правитель не любив, але тут не мав вибору.

Все, що є зараз у Вогнищі, й тільки за одного. Або лишайся тут!

Згода! — навіть не замислившись, відповів плант.

Еол разом з плантом всередині кулі повільно піднявся над пустелею. Далеко внизу його колишні придворні несамовито розмахували руками, падали на коліна, щось кричали. Але Депорг не дивився собі під ноги. Він добре знав, що коли Еол виснажить Вогнище, феод розвалиться, забравши життя тих, хто на ньому залишився. Та особливого жалю в серці планта ця обставина не викликала.

Куди летимо? — спитав еол.

На Андакар, — відповів пасажир.

То був великий та квітучий феод, де мешкав кузен Депорга – заможний та впливовий плант. Він напевно допоможе влаштуватися і почати нове життя. Можливо, навіть вдасться втертися в довіру до місцевого правителя і отримати привілеї.

Розмірковуючи про своє майбутнє життя, Депорг розглядав феод, яким він правив останні п’ятдесят із гаком циклів. Невеличкий острівець суходолу плинув блідою плямою суцільних пустель у блакитно-помаранчевому просторі. Дуже давно Депорг отримав цей феод у спадок від батька. Тоді то був райський куточок, відомий плантам з найвіддаленіших феодів під назвою Ель-Дора — ідеальне місце для відпочинку та розваг.

З батьком стосунки не склалися. Жадібний маразматик, як поза очі називав батька Депорг, контролював кожен брайт енергії від Вогнища феоду. Жалівся, що син “пускає дорогоцінний ресурс на вітер”. Але той вперто вважав, що не повинен ні в чому себе обмежувати. В тому ж, що батьків спадок за півстоліття перетворився на пустелю, Депорг звинувачував мінерів, які, на його думку, погано піклувалися про Вогнище. Останнім часом вони настільки знахабніли, що майже безперешкодно крали силу, будували кляті кораблі й тікали з феоду. Почали масово підкуповувати жандармів, щоб ті їх не арештовували, пропонуючи летіти разом з ними. Влада швидко висипалася пустельним піском з долоней Депорга поміж його ніжних тонких пальців. І коли втрачати стало нічого, він наважився на втечу.

Мої піддані мене зрадили, — говорив правитель сам до себе під час безсонних ночей, виправдовуючи таке рішення.

Батько постійно казав, що мінери створені, аби обслуговувати Вогнище та ділитися його енергією з плантами та еолами. Цей підземний народ є основою виживання всіх живих істот у Всесвіті, тому мінери гідні поваги і з ними варто завжди підтримувати дружні стосунки. Але мудреці, яких Депорг наблизив до себе, роками втокмачували йому, що мінери —це раби, нижчі створіння, які існують для служіння “вищим расам”. Врешті Депорг дав себе переконати і почав із того, що заблокував постачання продуктів харчування та інших товарів до підземного лабіринту, де мешкали мінери. Радники з піною у рота вимагали від від них безумовної покори.

Ви повинні надавати нам стільки сили від Вогнища, скільки ми будемо потребувати. В іншому випадку більшість із вас помре з голоду, — наполягали вони під час перемовин. Ви повинні зрозуміти: зрештою, планти здатні прожити без енергії, а от ви без їжі — ні! Мінери всіх інших світів сумлінно виконують свої обов’язки перед вищими народами. Прийшов час і вам жити у відповідності до власного призначення.

Мінери-старійшини, які ніколи за все життя не покидали рідного феоду, не могли перевірити правдивість тих тверджень, тому під загрозою голоду вимушені були погодитися на запропоновані умови.

Депорг вважав себе переможцем. Ті, хто не погоджувався з ним, жорстоко каралися. Так тривало багато років. Але те, що трапилося потім, ніхто з радників Депорга передбачити не міг. І от тепер вони заплатять смертю за власну недалекоглядність. Якщо, звичайно, якимось дивом не знайдуть забутого каліку-мінера, що допоможе їм втекти на одному з недобудованих жерцями-мінерами кораблів, адже керувати тими недолугими штуками можуть лише вони.

Шкода тільки мажордома — досвідчений лакей добре вирішував усі побутові питання. Але навіть ця смерть не надто засмучувала Депорга. Він був упевнений: незважаючи на всі негаразди останніх років, на нього чекає блискуче майбутнє.

Ніколи не бачив, як розвалюється феод, — задумливо мовив плант.

І не побачиш, — відповів еол, розмірено махаючи прозорими крилами.

Депорг криво посміхнувся. Він неодноразово чув, що ці створіння можуть виявляти дива шляхетності, наприклад, не забирати останню енергію з Вогнища. Еол, який зараз його перевозив, як здавалося плантові, не належав до таких, і напевно сподівався на винагороду за свою доброту.

Гадаєш, мій кузен погодиться заплатити за твої послуги? — спитав він. — Дарма. Бери зараз те, що є.

Я не візьму плати за твою подорож, — пролунало у відповідь, — але не лишу без покарання того, хто занапастив феод і кинув напризволяще своїх підданих.

Що ти маєш на увазі? — перепитав спантеличений Депорг.

За жадібність та недбалість Кворум еолів засудив тебе до страти!

Не встиг правитель якось відреагувати на ті слова, як стінки кулі раптом розчинилися. Плант безпорадно завис у просторі, хапаючи ротом отруйне блакитне марево та з відчаєм спостерігаючи, як поволі віддаляється ледве помітна тінь еола.

Розділ другий

З чого все починалося?

Арк був сином бідного вдівця-мінера. Він, його старший брат Холів і престарілий батько мешкали в убогій норі майже на самому краю мінерського лабіринту. Сюди навіть монорейка не доходила. Щоб скупитися, доводилося дертися драбиною по вузькій вертикальній штольні, а потім ще їхати тісною вагонеткою шість зупинок до ринку.

Батько рано втратив службу при Вогнищі. Випромінювання і вогнева лихоманка доволі швидко випалили його внутрішнє око, без якого мінер не здатен бути провідником сили. З того часу, як молодий Депорг почав хазяйнувати на феоді, це стало звичним явищем серед мінерів. Через надмірний відбір енергії з Вогнища, їхній організм швидко зношувався. На відміну від тих калік, які змушені були жебракувати, ховаючись від плантівських жандармів, батькові Арка пощастило більше. Адже він мав дорослого працездатного сина.

Старий ніколи не втрачав оптимізму. Вечорами, після чарки вогневого елю, він піднімав тонкі волохаті руки до низької стелі та урочисто проголошував:

Маємо за честь жити в самому серці феоду і кожної миті чути, як пульсує життя в його жилах.

Арк пам’ятав: мати, коли була жива, казала, що батько молодим писав для неї непогані вірші та карбував їх на стінах лабіринту в усіх людних місцях. Схильність до поезії і до тепер не лишала старого: страшенно любив проголошувати в закопчену стелю вигадливі промови.

За нашими стінами, батьку, немає нічого, крім мертвої гірської породи, — огризався Холів.

Батько опускав руки, впирався ними в стіл і кидав на старшого сина похмурий погляд з-під сивих густих брів.

За цими стінами пульсує вічне життя, смаркачу. І не тобі…

Приблизно після цих слів Арк ішов до своєї темної комірчини, яку вперто називав “кімнатою”, хоча на справжню кімнату те тісне приміщення зовсім не було схоже. Навіть зі своїм невеликим зростом, Арк ледве туди пролазив. І це його влаштовувало, оскільки рідко хто наважувався завітати до нього. Тож Арк міг бути спокійним за приховані тут таємниці.

Вони надійно зберігалися під ліжком у скриньці, яку колись подарувала Аркові матуся. До сьогодні він згадував, як одного вечора вона прийшла до нього, сіла на ліжку та, змовницьки посміхаючись, подала йому ту загадкову шкатулку. В пам’яті закарбувалося кожне її слово.

Хочу подарувати тобі це, — напівпошепки мовила мати, — зробила її для тебе з кам’яного дерева, потайки від батька. Якщо він дізнається, скільки я витратила на це енергії, буде мені непереливки. Тож давай це буде наша з тобою спільна таємниця. Згода?

Арк сумлінно виконував умову. Минув час, мати чи то померла, чи то зникла без вісті (батько не любив про це розповідати). Ніхто, як здавалося, так і не дізнався про той подарунок.

Арк сам для себе називав скриньку магічним артефактом, який нібито притягував до свого хазяїна різні цікаві речі, які хлопець знаходив, блукаючи покинутими тунелями лабіринту. Іноді це були дорогоцінні камені або корінці кам’яного дерева, які Холів продавав на ринку. Але частіше Аркові впадали в очі маловартісні мінерали, що світилися в темряві, виблискуючи чудернацькими різнокольоровими переливами.

Те, що знаходив, Арк складав у скриньку. Часом, після чергової сварки брата з батьком, коли хлопець особливо гостро відчував себе самотнім, він діставав свої скарби та, лежачи в ліжку, перебирав їх. Мінливе світло лагідно огортало обличчя, і Арк бачив себе охоронцем Вогнища, прислухався до навколишньої тиші, намагаючись почути життя, яке нібито пульсувало за стінами його нори. Іноді йому здавалося, що він дійсно відчуває дихання рідного феоду.

Коли брат осліпне, прийде твоя черга служити Вогнищу! — згадував він слова батька, але в глибині душі не міг вирішити радіти йому такій перспективі чи ні.

Одного разу, вчергове висипавши свої камінці на постіль, Арк побачив дещо, схоже на ключ. Він був вирізаний з тієї ж породи дерева, що й скринька і тримався в пазі на внутрішньому боці кришки, тому Арк довго його не помічав.

Він розгледів бездоганно виконане складне різьблення. Без сумніву, невідомий майстер робив цей ключ надтонким енергетичним лезом, і Арк не міг повірити в те, що це зробила мати. А може шкатулка створена саме для ключа? Тоді це ідеальна схованка! Цікаво б дізнатися, що відчиняє цей ключ.

В дверях з’явилася волохата голова Холіва. Арк ледве встиг сховати свою нову знахідку. Якщо брат побачить ключ, то, вірогідно, захоче обміняти його на їжу або тканину, але хіба можна обмінювати на будь-що ненчин подарунок?

Розділ третій

Гостроверхі Холівові вуха аж тремтіли від хвилювання. Маленькі очі горіли так, наче Холів просто зараз відьмував над Вогнищем.

Ходімо, покажу цікаву річ!

Арк кинувся до виходу. Брати довго спускалися хиткими сходами в одну з найвіддаленіших штолень мінерівського лабіринту. Потім чи не цілу вічність повзли вузьким звивистим лазом. Арк встигнув добряче втомитися. Іноді йому здавалося, що він от-от застрягне, і тоді хлопця охоплював жах. Але він не наважувався навіть запитати Холіва, чи далеко їм ще добиратися, оскільки не хотів впасти в очах брата.

Нарешті тунель скінчився просторою печерою, вхід до якої, ймовірно, раніше був завалений, але потім розчищений. Зиркнувши на залишки гірської породи, Арк міг тільки уявити, скільки довелося докласти зусиль, щоб усе це розібрати.

Подивись сюди! — наказав брат.

Одна зі стін мала вигляд прямокутної брили з полірованого чорного каменю. Коли Холів торкнувся її, вона засвітилася жовтогарячим маревом.

Що це? — спитав приголомшений Арк.

Простір.

Простір?

Це вікно, з якого видно Простір, — нетерпляче пояснив Холів.

Тобто в цьому мареві пливе наш феод?

Брат кивнув.

І не тільки наш, — додав він.

Арк впритул підійшов до вікна. Серед чудернацьких хмар молодий мінер побачив дивну істоту — величезного птаха з напівпрозорим тілом та з кулею у волохатих лапах.

А це що? — не міг заспокоїтися Арк.

Еол, — відповів брат, — вони перевозять заможних плантів з одного феоду на інший. Пам’ятаєш, я розповідав?

Пам’ятаю, але те все уявляв собі зовсім по-іншому .

Тим часом еол наближався, елегантно вимахуючи крилами й утворюючи навколо себе хвилі блакитної імли. Всередині кулі знаходилася родина плантів: батько, мати й донька. Дівчина привітно помахала рукою. Хлопець відповів.

Вона не тобі, — повідомив Холів, — нас звідти не видно.

Але Арк продовжував посміхатися та енергійно махати незнайомці, поки куля разом з еолом не розтанула в просторі.

Вже пізно, — пролунав голос брата позаду, — мушу йти служити до Вогнища. Ти ж нікому не розповіси про це місце?

Арк у відповідь захитав кудлатою головою.

Якщо служаки Депорга дізнаються про вікно, то привласнять його.

Перш ніж лишити печеру, Арк помітив у лівому нижньому кутку “вікна” різьблення, за формою схоже на знайдений ним сьогодні ключ. Піднімаючись сходами на верхній ярус, хлопець думав про те, чи дійсно бувають такі збіги?

Розділ четвертий

Наступні два місяці після тієї подорожі Холів поводився доволі дивно. Міг годинами сидіти над тарілкою і думати, не звертаючи ні на кого уваги. Потім мовчки підводився з-за столу, так і не поївши.

Одного разу батько таки наважився запитати:

На службі все гаразд, сину?

Чому питаєш?

Той знизав плечима:

Раніше ти багато розповідав про Вогнище, жадібних плантів та дефіцит ліків…

Холів підняв голову і подивився на батька втомленими очима.

Про що з усього цього ти хочеш почути ще раз?

Сказав і пожалкував про свої слова. Батько одразу змарнів та знітився.

Ти правий, синку, — мовив старий стиха і піднявся. — Щось коліна сьогодні ниють. Мабуть, енергія у Вогнищі знову вирує.

І зашкутильгав до свого ліжка. Довго крутився, кашляв, зітхав, поки не захропів.

Після таких розмов Холів зазвичай теж ішов спати, але того вечора продовжував сидіти, колупаючи консервовані боби в полумиску, а потім спитав:

Пам’ятаєш тих плантів у кулі еола?

Так!

Останнім часом я багато чого дізнався, і тепер знаю спосіб, як подорожувати в Просторі без допомоги еолів.

Арк навіть побоявся спитати, де саме Холів дізнався про це. Книжкове сховище при Вогнищі було давно зачинено за наказом Депорга. Хлопець пам’ятав матусині розповіді про декількох допитливих мінерів, яких було покарано за читання заборонених старовинних сувоїв. Ходили чутки, що в них докладно описані пристрої для подорожей між феодами. Одні вірили цьому, інші вважали такі оповідки шкідливою вигадкою, яка тільки підбурювала молодих до порушення закону.

Арк обережно поклав ложку в свою порожню миску.

Ти читав сувої зі сховища? — спитав він пошепки.

Читав, і що? — Холів з викликом подивився в очі молодшому братові.

Але ж батько казав… — намагався заперечити Арк.

Та що ти зі своїм “батько казав”! — дратувався Холів. — Батько прожив життя законослухняного мінера і вважає, що речі повинні лишатися такими, як є.

Арк знову хотів почати фразою “батько казав”, але втримався.

Багато хто хотів змінити порядок речей, і де вони зараз?

Холів підвівся.

Краще подумай, де ти опинишся, коли Вогнище згасне, — тихо мовив він, — адже його смерть наближається.

Арк нічого не відповів. З братом було важко сперечатися. Багато чого Арк не розумів, але відчував: Холів має рацію. Він взагалі був завжди дуже розумним і здатним до чаклування мінером. Так говорили про нього навіть верховні жерці.

Тільки вчора я скінчив будувати корабель за тими кресленнями, які вдалося відшукати у сховищі, — зашепотів Холів, постійно озираючись на двері, — дещо довелося додумувати, оскільки майже всі сувої про це було спалено багато років тому. Для того, щоб ота штука полетіла, потрібні три кристали з енергією Вогнища. Два з них я маю. Сьогодні добуду останній. Допоможеш мені скінчити справу, гаразд?

Не дочекавшись відповіді, Холів дістав із кишені невеликий згорток і поклав його перед спантеличеним Арком:

Ось вони. Візьми та йди сьогодні вночі до печери з вікном. Ключа, що мати тобі лишила, не загубив?

Арк мотнув головою й потупив очі. Звісно, було б досить наївним вважати, що та шкатулка — лише їхня з матір’ю таємниця.

Пам’ятаєш, як колись планти обшукували кожну нору на нашому ярусі? — спитав Холів, уважно прислухаючись до батькового сопіння.

Угу…

Саме тому, що тоді ключ був у тебе, вони його не знайшли.

Звідки він опинився в мами? — схвильовано спитав Арк. У хлопця виникло таке відчуття, ніби перед ним повільно відкривається скринька, повна таємниць про його родину.

Вона викрала його зі Сховища, — пояснив старший брат. — Так ти полетиш зі мною?

А як же батько? — не міг вгамуватися Арк. — Невже ми лишимо його тут?

Холів знизав плечима, намагаючись не видати власні емоції. Це питання мучило молодого мінера з того часу, як мати вперше показала йому креслення літаючого корабля. Вона багато розповідала йому про нове життя, яким би вони зажили, якби вирвалися з цього феоду. Звідки вона знала, як живуть мінери на інших феодах, мати не зізнавалася, але Холів вірив кожному її слову.

Зараз тато не готовий сприйняти це, — заспокоювала вона сина, — можливо, пізніше.

Роки спливали, але Холів так і не наважився розповісти батькові про розроблений із матір’ю план.

Той, хто, немов щур, біжить із рідного феоду, не може носити почесне ім’я мінера! — одного разу з жаром виголосив батько.

Холів не розумів, чому старий так налаштований. Неодноразово розпитував його про це, але у відповідь натикався на вперту мовчанку. Тут крилася таємниця, через яку тато ніколи, напевно, не лишить убогу домівку, в якій прожив довге, але не надто щасливе життя. Але чи готовий Арк сприйняти таку звістку? Холів не був упевнений.

Він притулив вказівного пальця до губ.

Повідомимо йому пізніше, — пошепки мовив він. — Ходімо звідси. Скажу, що потрібно зробити, аби врятуватися.

Розділ п’ятий

Вогнище повільно помирало. Це розуміли всі, але ніхто не наважувався йти проти волі Депорга. Його посланці з металевими резервуарами за плечима продовжували чи не щотижня спускатися з поверхні на скрипучому ліфті. Та цього разу не минуло й декількох днів, як підйомний механізм знов ожив. До зали Вогнища увійшло п’ятеро плантів. Вони наблизилися до прозорої кварцової півкулі посеред гігантської печери, намагаючись роздивитися в молочному тумані згасаюче життя.

Чотири тисячі двісті одиниць до відбору, — звернулися вони до головного жерця, тицьнувши йому в обличчя сувій із печаткою, — його величність Депорг потребує енергію для святкування.

Старий жрець узяв сувій і помацав ще гарячу воскову печатку на ньому.

Вогнище не оговталося ще після минулого разу. Для нового відбору потрібно більше часу.

Один із плантів, знявши з плечей резервуар, підійшов впритул до головного мінера.

Слухай, у мене немає бажання сперечатися. За дві години я повинен доставити необхідну кількість енергії нагору. Тож берися до справи, якщо не хочеш, щоб тут знову з’явилися жандарми!

Жерцю нічого не лишалося, як підкоритися. Декілька місяців тому жандарми схопили його попередника і забрали з собою. Пізніше від плантів-купців мінери дізналися, що головного жерця катували, а потім стратили за начебто розкрадання Сховища.

…Зміна Холіва скінчилася. Він був радий, що йому не доведеться показуватися на очі новоприбулим плантам. Зазвичай, чекаючи поки енергію закачували до резервуарів, вони обшукували кожного, хто працював при Вогнищу, оскільки вважали мінерів крадіями. Сьогодні Холівові було що приховувати — за будь-яку ціну він повинен винести зі Сховища останній потрібний йому кристал.

Коли вагонетка, до якої він сів, уже покотилася по рейці, він помітив, як ліфтом спускається декілька жандармів. Холів видохнув із полегшенням, тільки коли нарешті опинився в печері з вікном і побачив там брата. Той монтував енергетичні кристали. Справа просувалася доволі мляво, оскільки доводилося постійно звірятися зі складною схемою, намальованою в давньому сувої. Малюнок був нечіткий, а в печері панувала напівтемрява. Холів мовчки взявся допомагати.

Бачив жандармів. Вони знову рейд затіяли, — мовив він. — Може, до нашого рівня не доберуться. Треба поспішати.

Арк приєднував товсті металеві дроти до відповідних клем. Він дуже боявся, але намагався не показувати це братові.

Вставив ключ до замка? — спитав Холів.

Арк ствердно хитнув головою.

Раптом у тунелі почулися голоси. Брати завмерли.

Коли скажу, подавай енергію на вітрила, — прошепотів Холів і сплигнув із корми.

Ти куди?

Брат не відповів.

За мить напівтемрява розбіглася по кутках печери, ніби зграя тарганів, злякавшись пронизливого сяйва магічних світильників. Арк побачив батька в супроводі десятка жандармів із кийками. Стало тісно й задушливо. Планти, одягнені в чорні однострої, обступили корабель з усіх боків.

Іменем Депорга ви звинувачуєтесь у незаконному привласненні державного майна та підлягаєте суду! — урочистим фальцетом проголосив один із жандармів.

Арк нерухомо сидів на юті, все ще тримаючи спітнілу руку на рубильникові.

Сину, злізь, і вони тебе відпустять, — ледве чутно мовив старий, — вони обіцяли…

Батько? — здивувався Холів.

Я не міг допустити, щоб ти занапастив долю Арка, тому повідомив про твої махінації…

Батьку, ти доніс на мене?

Негайно злізь! — наказав головний жандарм Аркові.

Хлопець намагався перехопити погляд брата.

Що ти зробив, тату? — з сумом спитав Холів.

На батькових очах з’явилися сльози. Сини жодного разу не бачили старого таким нещасним та самотнім.

Ці кляті кораблі відібрали в мене кохану жінку, потім тебе. Невже ти не лишиш мені на старість навіть Арка?

Зніміть його звідти, поки він не наробив біди! — кричав головний жандарм.

Його підлеглі по вантах лізли на корабель. Арк схопився за руків’я пристрою, продовжуючи напружено спостерігати за братом.

Не засмічуй малому мозок, йому ще жити й жити, — вів далі батько, намагаючись виглядати суворим, але навіть Арк помітив, що йому страшно. — До того ж ця колимага все одно не зрушить із місця. Чуєш, Арку, сину мій?!

Ну ж бо! — гаркнув Холів, долаючи заціпеніння.

Але Арк не ворухнувся.

А як же ти? — розгублено спитав він.

Тягни бісового рубильника! — що є сили закричав Холів.

Арк з усієї сили смикнув важіль. Над головою виникло прозоре склепіння. Його сила відкинула жандарма, який вже встиг видертися на ют. З гулким металевим дзвоном ключ повернувся в пазі, і полірована брила нечутно відійшла вбік. Дехто з жандармів кинувся назад до тунелю. Батько побіг слідом, але його одразу відштовхнули, і він упав в обійми Холіва. Так, разом, міцно тримаючи одне одного, батько і син вилетіли назовні у строкатий кисіль Простору. Корабель нечутно посунув до виходу, а потім почав швидко віддалятися від темної масивної глиби феоду.

Арк відпустив рубильник, намагаючись розгледіти в помаранчевому мареві батька й брата…

Розділ шостий

трохи згодом…

Депорг сидів у шкіряному кріслі, спостерігаючи, як поривчастий вітер барабанить по вікну сотнями піщинок. Це був подих пустелі. Впродовж останніх років вона поволі накривала мертві землі блідо-жовтим похоронним саваном. Колись у великому саду за вікном зростали дерева, які привозились із віддалених та екзотичних феодів протягом багатьох років. Перший саджанець власноруч садив ще батько. Але за правління Депорга рослини почали хворіти та помирати одне за іншим. Все навколо покривалося тонким шаром усюдисущого піску. Вогнище дедалі більше виснажувалося і не могло вже підтримувати життя на Ель-Дорі.

Велике, в увесь плантівський зріст, люстро, що висіло на стіні, засвітилося і на мідній поверхні з’явилося обличчя кузена. Він похмуро глянув на Депорга. Той підвівся з крісла та привітався.

Твоє прохання відхилено, — мовив кузен, — правитель Андакара вирішив залишити усіх, хто прилетів від тебе на літаючих кораблях…

Для чого йому ті бовдури? — не стримався Депорг.

Він надав їм статус біженців в обмін на кораблі та інформацію про їхню будову. Ти ж розумієш, ця технологія — потужний козир у відносинах з еолами.

То нехай лишить собі кораблі, а моїх підданих поверне! — гарячкував Депорг.

Кузен подивився на родича з докором.

Тут звикли дотримуватися законів, друже, — мовив він.

Депорг відкрив рота, хотів щось сказати, але передумав і знову знесилено опустився в крісло.

Тобі теж потрібно тікати звідти, поки не пізно, — після тривалої мовчанки додав кузен.

Мої радники стверджують, що Вогнище можна відродити, — сказав Депорг. — Для цього мені потрібні мої мінери.

Твої радники держані —злочинці, — роздратовано відповів кузен, — а ти дурень, що їх слухав. Якщо далі будеш розвішувати вуха, загинеш разом із Вогнищем!Я надіслав до тебе еола, але заплатиш за його послуги ти!

Я сам вирішу, що мені робити! — заверещав плант і перервав зв’язок. Люстро згасло.

Заклавши руки за спину, він почав ходити по кімнаті з одного кутка в інший. Потім викликав мажордома.

Накажи жерцям наповнити усі ручні резервуари силою Вогнища…

Дворецький опустив очі та зблід.

Що? — погрозливо спитав Депорг.

Жерці зникли…

Я ж наказав їх охороняти! — заревів плант.

Разом із жандармами, — пробелькотів мажордом.

Депорг ледве стримував себе.

Невідкладно змонтуй на Вогнищі ретранслятор енергії для еола.

Але я не вмію…

Депорг схопив дворецького за комір і прошипів у перелякане обличчя:

Або ти таки напружиш свій сухий мозок і зробиш це, або лишу тебе тут назавжди. Зрозумів?

Мажордом вийшов із кімнати, прикривши за собою двері. Депорг лишився один.

КІНЕЦЬ