“Містер Мерседес” та “Кінець варти”: раціоналізація суїцидального демона

Моє знайомство з творами Стівена Кінга розпочалося років в 15, коли до рук потрапив якийсь його жахастик. В тому творі герой проходив через серію жахливих та майстерно прописаних автором пригод. Аби зрозуміти природу тих явищ, головному герою потрібно було відповісти лише на одне питання: те, що з ним відбувається то насправді, чи лише страшний сон. Не памʼятаю, чим все закінчилося, але досі памʼятаю, що після тої книги я не міг нормально спати декілька ночей — мав аж надто вразливу психіку. Після того не брався за “короля жахів” багато років. Вистачало мені в житті власних :). Але як виявилося нещодавно — дарма.

Читать далее “Містер Мерседес” та “Кінець варти”: раціоналізація суїцидального демона

Філософія метамодернізму, яку ми заслужили (попередній огляд)

Вже другий раз на Студії я намагаюся підступитися до теми метамодернізму. Хочу зрозуміти, що воно за такий звір, чому він виник, чим відрізняється від вже звичних модернізму та постмодернізму, а головне, як метамодернізм втілюється в царині мистецтва, зокрема літературного.

Ознайомившись з деякими вартими уваги матеріалами, я зрозумів, що метамодернізм, так само як і його попередники, це доволі складна філософська система, яка народилася в суспільно-політичних умовах сьогодення. Її покликання – відповідь на нагальні потреби сучасної людини постіндустріального суспільства, яке чим далі, ти глибше занурюється в кризу самоідентифікації та розуміння власного існування на тлі шаленого розвитку технологій.

Читать далее Філософія метамодернізму, яку ми заслужили (попередній огляд)

Ера коміксів в Україні. Короткий огляд за матеріалами видань.

Студія RUBIE вже публікувала декілька оглядів комікс-проектів Андрія Данковича та Дениса Скорбатюка. Якщо ви ще не читали їх, то запрошуємо за наведеними посиланнями.

Цей огляд присвячений тенденціям розвитку комікс культури в Україні за останні декілька років. Власне, динамічного розвитку українські комікси та перекладені українською графічні твори іноземних студій, почали набувати з 2014 року. До цього комікси, звісно, існували у продажу, але переважно російською мовою, та їх популярність була доволі низькою. Після Революції Гідності 2014 року ситуація почала кардинально змінюватися і на сьогодні зацікавленість графічним романом зростає, а разом з ним і присутність українського коміксу на  вітчизняному та закордонному ринках.

Читать далее Ера коміксів в Україні. Короткий огляд за матеріалами видань.

Анатомія жаху: деякі особливості страшних історій

Про те, як писати страшні історії, які б користувалися популярністю серед читачів, досить непросто. По-перше, про це вже багато написано, по-друге, мова йде про специфічний, на мій погляд, літературний жанр, робота в якому потребує спеціальних знань, навичок та, що найважливіше, відмінного розуміння людської природи, або як люблять говорити літературні критики, вміння препарувати людську свідомість. Ця здатність дається далеко не кожному авторові, саме тому ми зустрічаємо не так багато майстрів цього жанру.

В цій публікації не буде ніякої “вищої математики” жаху. Автор лише зробить перелік деяких особливостей психіки, на яких грає вправний автор горору.

Про досвід “короля жахів”

Коли ми говоримо про жахи, оминути увагою Стівена Кінга якось не “комільфо”. Тож трохи про нього.

На написання цього тексту мене надихнула стаття, написана у вигляді інтервʼю зі Стівеном Кінгом. Автор статті намагався зʼясувати, які саме літературні засоби використовував творець жахів. Особисто мене здивував той факт, що майстер розповідав про граматику, своє важке життя в молодості, переваги відсутності/необовʼязковості сюжету в історії та вміння  правильно розділяти історію на абзаци.

Можливо десь він ділився більш “фундаментальними” таємницями ремесла, але мені здалося, що він таки лукавить, адже за його текстами я бачу не просто письменника, який добре навчився маніпулювати почуттями читача, а такого собі хірурга-дослідника, який проводить неспокійні грозові ночі в моторошному анатомічному театрі, аби краще зрозуміти природу людського страху: що саме найбільше лякає кожного з нас і в той самий час притягує до себе. А здобуті знання використовує аби заволодіти симпатіями вічно спраглих до спілкування з власними демонами читачів.

Поділюся деякими власними спостереженнями за тим, що приховують письменники та сценаристи поміж рядками.

Докладніше про жах

Мова піде про ряд явищ, які найбільше впливають на психіку читача/глядача. В більшості випадків автор/сценарист/режисер використовує поєднання цих подразників, аби досягти найбільшого ефекту.

Смерть

Вона є центральним явищем більшості успішних жахастиків. Автори полюбляють смерть у різних її проявах тому, що та тітка з косою стоїть в центрі підсвідомих страхів читача/глядача. Якщо письменнику вдається реалізувати тему смерті через яскравий образ, який витягне з темряви несвідомого жах перед смертю, тоді оповідку можна називати вдалою. Стівен Кінг майстерно використовує цю тему в багатьох своїх творах, іноді супроводжуючи її глибоким соціально-філософським контекстом. Тут можна згадати наприклад “Безсоння”.

Невідоме

Людину завжди лякає те, про що вона не має ясного уявлення, але з чим їй неминуче доводиться стикатися. Саме тому жахастики за участі позапланетних монстрів та прибульців, які є невідомо чим, прагнуть невідомо чого і яких невідомо як вбити. Щоб краще зрозуміти, як саме відомі письменники реалізують цю тему, варто перечитати “Живе” або подивитися стрічку з аналогічною назвою.

 

 

Присутність

Присутність потойбічної сили нерідко обігрується у містичних творах на релігійну тематику. Дія в таких сюжетах може відбуватися наприклад в монастирі. Найгостріші епізоди побудовані на тому, що герой відчуває за спиною присутність могутнього духа, який прагне заволодіти його душею. Тут важливе розуміння сутності більшість релігійних вчень, які побудовані на страху перед божеством, яке нескінченно далеке та небезпечно близьке в один і той самий час. Непогано тему творці жахів розкривають творці “Воно”.

 

Замкнутий простір

Кожен на підсвідомому рівні відчуває неусвідомлений безмежний жах перед замкнутим простором. У деяких людей цей жах має тенденцію до більш активного проявлення. В психології для нього є навіть спеціальний термін — клаустрофобія. Події в оповіданні можуть відбуватися в кімнаті, або в будинку, з якого герої розповіді прагнуть вибратися за будь-яку ціну, оскільки від цього залежить їх фізичне виживання. Тема замкнутого простору доволі часто майстерно розкривається через ситуації, коли персонаж опиняється всередині домовини в цілковитій темряві.

Біль/страждання

Біль має визначені фізіологічну та психологічну функції: попередити про проблеми функціонування в нашому тілі, тобто про хворобу або ж фізичне страждання є втіленням моральних/душевних страждань, у вигляді спалення, розчленування, катування вони нерідко є справедливою/несправедливою відплатою за вчинені у минулому дії. В останньому випадку біль має глибоко символічний характер, що і дає можливість автору витягати з підсвідомості читача цілком реальне відчуття жаху.

Гостре відчуття провини або самотності

Абсолютна більшість ґорорних сюжетів літературі та кінематографії мають потужний психологічний рушій у вигляді відчуттів провини або самотності головних героїв. Саме ці відчуття, або подібні їм, не тільки обʼєднують перераховані вище подразники людської психіки, але й надають останнім сенс, обʼєднуючи свідомість та події.

Вище викладений перелік особливостей страшних оповідок, звісно, не вичерпним та є результатом субʼєктивного аналізу автора.

автор огляду: Руслан Бєдов

Стівен Кінг: “Безсоння” та “11 22 63”. Відчув дихання одноповерхової Америки.

Так сталося, що на декілька тижнів я випав з реального життя та підсів на твори Стівена Кінга. Але обрав для читання не його класичні жахи, а тексти, які більш тяжіють до соціальної фантастики. Мова йде про два романи “Безсоння” та “11.22.63”. Точніше я був впевнений, що маю справу з соціальною фантастикою, але почавши читати, зрозумів, що королю жахів вдалося таки мене здивувати, оскільки означені твори є здебільшого соціальною драмою, в яку маститий письменник майстерно вплів фантастичні елементи. Докладніше про мої враження далі в огляді.

Безсоння”

Вийдіть на вулицю, прогуляйтеся типовим спальним районом українського міста, поїдьте до центру, придивіться, і ви їх обов’язково побачите та, можливо, здивуєтеся наскільки їх багато. Вони одягнені не по моді, здебільшого дивляться собі під ноги, коли йдуть, несучи полотняну торбинку. Вони сидять біля парадного на лавочці та переповідають одне одному новини та плітки, лають державу та сусідів, прискіпливо роздивляються вас, коли ви йдете повз них і дуже ображаються, коли ви не вітаєтесь з ними, не помічаєте. Бо вони вам нецікаві, бо їм вже перевалило за 60, в них все позаду, а вам треба дивитися в майбутнє. І в тому майбутньому ми з вами ладні бачити що завгодно, окрім старості й смерті. Десь так я бачу людей похилого віку в Україні. Але на відміну від мене та багатьох моїх однолітків, охочих до писемного слова, пан Кінг написав про цих людей цілий роман. Читать далее Стівен Кінг: “Безсоння” та “11 22 63”. Відчув дихання одноповерхової Америки.

Усачова Д. Є.: Жанрова модифікація твору «Зомбі-Україна» Романа Мтт.

Роман Онищенко (за псевдонімом – Роман Мтт) – український письменник, публіцист та засновник спільноти «Фантастика UA» з Донеччини. Свої твори почав писати ще у 2002 році: оповідання, мініатюри, новели, байки, поезії. Майже всі вони об’єднані однією рисою – написані у жанрах фантастики.

У 2017 році автор дебютував із романом «Зомбі-Україна», який є першою частиною із запланованої трилогії про зомбі. Спочатку його було видано в електронному форматі, а у 2018 році вийшов друком у м. Запоріжжя. Книга є розповіддю про альтернативний світ, у якому йде 2019‑й рік. Закінчилася Війна за незалежність, Україна вийшла зі складу СРСР (Союзу республік-сателітів Росії), у країні встановився режим анархо-демократії. Але наслідки війни виявилися гіршими, ніж здавалось на перший погляд. Під час бомбардувань було зруйновано Запорізьку атомну станцію, що призвело до появи нової загрози – «живих мерців».

Читать далее Усачова Д. Є.: Жанрова модифікація твору «Зомбі-Україна» Романа Мтт.

Колм Тойбін “Будинок імен” – історія написана з душею

З іменем Колма Тойбіна вперше я зіткнувся тоді, коли отримав його книжку в якості подарунку на Новий Рік. Роман “Будинок імен” трохи змінив моє ставлення до психологічної драми в сучасній художній літературі та водночас дав можливість поглибити розуміння того, як перетворити роздуми та почуття головного героя на захопливий сюжет. Про враження від творчості Колма Тойбіна читайте далі.

 

Інформація про автора

Можливо я, єдиний серед українських читачів, для кого Колм Тойбін виявився літературним відкриттям, але тим не менше дозволю собі надати трохи базової інформації про цього, на мій погляд, неординарного письменника. Отже, декілька промовистих фактів з його біографії:

  • ірландський письменник, автор декількох романів, серед яких можна згадати “Ніч”, “Нічна історія”, “Майстер”, “Заповіт Марії” та, звісно, “Будинок імен”, про який піде мова в цьому огляді.
  • пан Койбін є володарем кількох престижних літературних премій та нагород, серед яких “Дублінська літературна премія”, “Премія Коста” та інші.
  • митець має величезний досвід у викладацькій та журналістській роботі.

Тож, з автором ми трохи познайомилися, повернімося до його “Будинку імен”.

Що було цікавого в “Будинку імен”?

Тут маю наголосити на декількох моментах:

Перш за все хочу сказати, що я б класифікував цей твір як майстерно виписану психологічну драму на певному культурно-історичному тлі. Саме це вважаю найбільшим плюсом книги. Письменник майстерно вводить читача у внутрішній світ головних героїв твору. Їх декілька. Кожен з розділів присвячений одну з них.

Психологію персонажів можна подавати по-різному. Іноді, особливо, коли мова йде про текст, написаний в такому стилі, читати його доволі важко. Тоді кажуть, що він “на любителя”. Але “Будинок імен” зовсім не той випадок. Дії, роздуми, відчуття, розкриття характерів та взаємовідносин між героями виписані настільки живо та майстерно, що я не зупинився, поки не дочитав до кінця.

Митець вибрав доволі колоритний  історичний контекст: події відбуваються в царському будинку напівміфічного персонажа з творів – Агамемнона. Легендарний воєначальник заради перемоги в битві приносить у жертву богам власну доньку. Пізніше, повернувшись з переможного походу, Агамемнон вмирає від руки  дружини, яка не змогла пробачити чоловікові смерть доньки. Влада над величезним царством переходить до її рук. Що з цього вийшло, читайте в книзі Колма Койбіна “Будинок імен”, не пожалкуєте.

Що мені не сподобалося?

Вся історія завʼязана виключно на двірцевих інтригах та родинній драмі царської родини. Це боротьба за владу, за виживання за власне місце під сонцем, і все це без допомоги “богів, які більше не беруть участь в людських справах”. Як на мене, творові не вистачило більш виразної сюжетної лінії, до якої можна було б привʼязати історії головних героїв. Через відсутність такої лінії, кінцівка вийшла якоюсь млявою.

Якщо Ви теж прочитали цю книгу і у Вас є власна думка, то ласкаво прошу до обговорення!

Усім натхнення!

 

 

“Проблема трьох тіл” – науково обгрунтоване бачення одного з варіантів майбутнього людства

“Що воно таке, фантастика по-китайськи?” Саме це питання спонукало мене купити книгу “Проблема трьох тіл” в одній з книгарень міста Харкова цієї зими. Перед цим я багато прочитав схвальних рецензій на цей роман, отже вирішив самостійно познайомитися з автором на імʼя Лю Цисінь. Що з цього вийшло читайте далі.

Хто такий Лю Цисінь?

Почавши збирати інформацію про цього китайського письменника, я виявив, що мій пошуковик стійко асоціює його з єдиним відомим українському читачеві романом “Проблема трьох тіл”.  Тож біографію митця та більш докладну інформацію про його творчий доробок довелося шукати трохи довше.

Зокрема з Вікіпедії я дізнався, що Лю Цисінь вважається обличчям сучасної китайської фантастки та лауреатом багатьох престижних китайських та світових премій з літератури. Переглянувши його життєпис також дізнався, що успіх на літературній ниві до нього прийшов не одразу, хоча він починав писати ще в юності. Справжній літературний успіх приходить до автора тільки в нульові після публікації оповідання “Космічний колапс” в одному з літературних журналів, де його нарешті помітили критики.

Народився Лю Цисінь в родині працівника одного з китайських інститутів,  в 60-ті роки минулого століття під час так званої “Культурної революції”. Тоді багато представників наукової інтелігенції нерідко зазнавали гонінь з боку тодішньої китайської влади та вимушені були працювати в копальнях або виконувати важку чорну роботу. Саме цей темний період в історії КНР досить емоційно та яскраво Лю Цисінь зобразив в романі “Проблема трьох тіл”.

Серед інших творів письменника відомі наступні: “Ера наднової”, “Кульова блискавка”, романи з трилогії “Памʼять про минуле землі” (в яку і входить роман “Проблема трьох тіл”), а також безліч повістей та оповідань.

Що мені сподобалося

Перш, ніж перелічити усі принади цього твору, скажу лише одне: “Проблема трьох тіл” безумовно стала подією в моєму читацькому житті. Я багато чого дізнався та багато над чим замислився. Але про все по черзі:

  1. Як я вже казав, історія в романі починається з драматичних подій під час “Культурної революції”, коли головна героїня, ще молода дівчина, стає свідком того, як фанатично налаштовані однолітки звіряче й привселюдно вбивають її батька. Саме ця, майстерно прописана сцена на початку твору, стала особисто для мене поштовхом для того, щоб продовжити читати далі. Я зрозумів, що насправді історія головної героїні Є Веньцзє — це не про фантастику, точніше не тільки про неї, а про те, як горе та біль, що зачаїлися в душі слабкої дівчини можуть цілком радикально вплинути на долю всього людства. Тож, по-перше, роман “Проблема трьох тіл” – це драма. Обіцяю, що далі спойлерити не буду ;)
  2. Друге, що мені сподобалося: твір написаний у формі детективної історії з непередбачуваним та динамічним сюжетом, який не відпускає від себе читача ані на хвилю. Я прочитав роман лише за три вечори.
  3. Це, так би мовити, “хардова” наукова фантастика. Я маю на увазі, що автор майже не робить реверансів в бік читача та не поспішає пояснювати йому ту величезну кількість наукових термінів та понять, якими так вільно послуговується. Читаючи текст, особисто я постійно зупинявся, щоб освіжити власні знання з фізики та астрофізики, аби краще зрозуміти сутність описуваних в книзі явищ. Крім цього, “Проблема трьох тіл” виявився чудовим посібником з історії Китаю, його культури з прірвою цікавої інформації про відомих політичних діячів та науковців.

Деякі зауваження

Звісно, не має особливої потреби наголошувати, що вони стосуються виключно мого субʼєктивного сприйняття та не повинні сприйматися в якості істини в останній інстанції. Можливо, когось вказані нижче моменти взагалі не зачепили. Тож, ближче до справи:

  1. Мені здалося, що переклад міг би бути кращим. Деякі речення, перекладені таким чином, що доволі важко сприймаються. Сподіваюся, що наступні частини трилогії в цьому плані будуть краще;
  2. Якщо не рахувати емоційний початок, герої виписані доволі скупо. Особисто мені не вистачило глибини в образі Мяо, його відносин з родиною а також з пані Є. На фоні драматизму останньої Мяо виглядає невиразно. Та й сама Є в останній третині книги теж зображена нашвидкуруч.
  3. Іноді мені здавалося, що я читаю підручник з фізики. Я отримав море цікавої наукової інформації, але мені здалося, що вона мала б бути більш адаптована до художнього тексту.

Ну, це, мабуть, все. Усім натхнення.

Анатолій Шкарін: це не я вибрав фантастику, а фантастика – мене.

Постійні читачі Творчої Майстерні вже мали змогу познайомитися з рецензією на роман Анатолія Шкаріна «Ебола. Шалений квест» від Романа МТТ. Книга настільки сильно зацікавила нашу команду, що ми вирішили познайомитися з її автором ближче. Говоримо про українську постапокаліптику, фантастику та віру в Бога.

Про фантастику та життя

Чому саме фантастика, а не інший жанр?

Фантастика – це вибір не розуму, а серця. Якось так вийшло. Тут можна навіть пожартувати: це не я вибрав фантастику, а фантастика – мене. Але чи навряд мої твори за жанром можна віднести до фантастики чистої води. Мабуть, вони містять в собі елементи фантастики, і їх не дуже багато, і вони досить реалістичні. На сьогодні я маю десять опублікованих творів. Найвідомішими та моїми найулюбленішими є три твори. Це романи «Чистая сила», «Поздний дождь» та «Ебола: шалений квест». Я вважаю, що вони вийшли найвдалішими та привернули до себе найбільшу увагу певних кіл читачів.

Розкажіть про вашу наступну роботу.

Зараз я працюю над романом «Завтра». До речі, це перший з моїх творів, котрий можна по-справжньому назвати фантастикою. Він є симбіозом принаймні трьох відомих мені піджанрів фантастики – це технотрилер, кібер-панк та наукова фантастика. Якось хтось мені сказав, що в наш вік постмодернізму дуже складно знайти геть нову ідею для свого твору, і що письменники сьогодення переважно намагаються якось обіграти вже всім відому та розкручену тему. Мій роман «Завтра» не став винятком. Він розповідає про майбутнє, коли Штучний Інтелект став настільки потужним, що перетворився на всесвітнього диктатора. Але я намагався зробити ключовими все ж якісь фішки, котрі належать тільки мені. Принаймні, мені так здається.

Які події відвідуєте? Де плануєте бути?

Добре враження на мене справив цьогорічний Форум видавців у Львові. Там моя книжка «Ебола: шалений квест» була представлена видавництвом «Книгоноша». До речі, в рамках цього видавництва на Форумі мій «Квест» став хітом продаж. Розумію, дрібничка, бо не на загальному тлі всього форуму, а лише в рамках одного видавництва. Але, погодьтеся, дрібничка приємна. Бажано, щоб у письменників подібних дрібничок було якомога більше. Це надихає.

Як звичайна людина може перетворитися на письменника?

Щоб бути письменником, на мою думку, треба перш за все мати те, що люди називають «іскрою Божою». Я маю на увазі дар, або талант. Бо навчитися писати зможе багато хто. Але чи варто це робити? Може, краще зайнятися якоюсь іншою справою? Писати треба тоді, коли невисловлені думки – ніби вогонь в твоїх кістах. І коли це є, то треба поступово навчатися цієї справи. Писати і навчатися, писати і навчатися. Якось Володимир Яворівський підписав мені свою книжечку «Портрет з уяву». Я йому тихо повідомив, що теж письменник. Метр посміхнувся мені та відповів: «Так вам і треба…»


Про життя, освіту та подорожі

Розкажіть трохи про себе.

Усе життя до 20-річного віку я провів у маленькому селі Любимівка Іванівського р-ну Херсонської обл. З десятирічного віку мріяв стати письменником, але рівень сільської школи дозволив мені поступити лише в Херсонський Педагогічний Інститут (нині університет), іто з другого разу. Поступав, звичайно, на філфак, тому що прагнув бути ближчим до літератури. Так склалося, що універ я не закінчив. Коли видавав перші книжки, то мав «корочки» машиніста насосних установ та оператора котельних установ. Тобто я лише кочегар, як Цой. Але зовсім недавно отримав фах «бакалавр теології» – я закінчив з червоним дипломом Таврійський Християнський Інститут. Чи допомагало це мені в написанні творів? Так, інколи. Наприклад, коли я описував покинуту котельню, в котрій мешкала мутована постапокаліптична потвора, в «Ебола: шалений квест», я робив це з розумінням справи. В «Чистій силі», наприклад, головний герой був вчителем мови та літератури з Харкова. Герой такої професії був мені зрозумілим. Понад п’ятнадцять років я був священиком протестантської церкви. Звісно, цей досвід мені дуже допоміг при написанні «Позднего дождя», де головним героєм є проповідник з Алжиру, котрий стає пастором церкви в Парижі.

Що ви читаєте, які фільми дивитися?

Читаю та дивлюся переважно екшн. Полюбляю жорсткий екшн, де є пригоди, бійки та все таке інше. Читаю, на жаль, не дуже багато. Я не можу заставити себе читати, якщо книжка мене не зачепила. Розумію, хороший письменник має дуже багато читати, як писав Кінг. Але у кожного письменника свої вади. В моєму випадку «чукча не читач, чукча письменник…»

Поділіться Вашим досвідом від подорожей

Декілька років тому я почав мріяти про подорожі, щоб збагатити свої творчі враження, бо майже ніде не був. Тому перші подорожі були у Європу. Я побував в Польщі, Чехії, Угорщині, Германії, Сербії та в країнах Прибалтики. Найбільш мене вразили такі міста як Будапешт та Таллінн. Вразили архітектурою, атмосферою. Я там назбирав багато вражень, але поки що не виплеснув їх в якомусь творі. Що ще вразило мене в Європі? Велика кількість п’яних людей у Будапешті в п’ятницю ввечері (у мене склалося враження, що бухало все місто) та жіночка в маленькому містечку в Угорщині, котра стояла перед червоним сигналом світлофору посеред геть порожньої вулиці.

Про роман “Ебола. Шалений квест”

Що саме для вас фантастика?

Фантастика для мене – це необмежений творчий світ, на теренах якого можна творити все що завгодно. Фантастика дуже різнопланова. Але якою б вона не була фантастичною, мені все ж більше подобається реалізм у фантастиці, якщо можна так виразитися.

Як відбувалася робота над книгою “Ебола. Шалений квест”? Чому вирішили зробити україномовний переклад саме цієї книги?

Дякую за влучне запитання. Так, спершу «Ебола» була написана російською у далекому 2012 році. У 2013 вона була видана видавництвом «Брайт Букс». Та я писав книжку до конфлікту з Росією, тому історична епоха вимагала змінити в романі деякі акценти. До того ж, у мене був цікавий досвід, коли разом з відомим в України режисером Олександром Березанем я працював над сценарієм по цій книзі. Під час цієї праці я побачив велику кількість нюансів, як можна удосконалити сюжетну лінію (бо в спілкуванні з фахівцем я більше зрозумів, з чого складається драматургія). Але як це можна зробити, адже книжка вже опублікована? Тому видати її ще раз українською було дуже влучною ідеєю. По-перше, я віддав данину рідній мові, і на ній моя історія зазвучала інакше. По-друге, я отримав нагоду допрацювати сюжетну лінію. На теренах творчої уяви я зробив ще декілька кроків вперед у пошуках досконалості, котра, як кажуть, не має меж. Тому «Ебола» українською – це ніби зовсім нова книжка. Остання. На цей час моя найулюбленіша.

Кого порадите читати з закордонних та вітчизняних авторів?

Якщо це белетристика, то вона має розважати. Вершин жанру досягає той автор, котрий не дає читачеві відірватися від сторінок. З зарубіжних авторів вважаю неперевершеним Стівена Кінга, хоч це може здатися банальним та передбачуваним. З вітчизняних, відомих мені – це Варя Єналь. На жаль, як мешканка Севастополю, вона пише російською. Але я чув, що її твори будуть перекладатися українською. Вона пише дуже круто. ЇЇ книжка «Живые», котра відкрила популярну серію, мене дуже вразила. Вона для мене стала книжкою десятиріччя.

 

Ваш погляд на ринок фантастичної літератури взагалі.

Сьогодні є така тенденція, що на українському книжковому ринку фантастика погано продається. Деякі видавництва так мені й відповідали, що не видають фантастику, бо не продається. Деякі видають на свій страх та ризик, експериментують, але, на жаль, очікуваних продажів не отримують. Можливо, це обумовлено тим, що в наш час, коли видати свою книжку може будь-хто, на полицях книгарень опинилося багато неякісної фантастики. Тому впав попит на фантастику взагалі. Це не зовсім зрозуміло, адже найпопулярнішими брендами в кіно і літературі ще й досі залишаються фантастичні твори – «Матриця», «Термінатор», «Аватар», сага про супергероїв від Marvel тощо. Де хто на цьому заробляє дуже великі гроші. То ж вважаю, що фантастика, як жанр, не вичерпала себе, бо вона має фантастично необмежений потенціал. Найцікавіші роки української фантастики ще попереду.


Нещодавно на херсонському телебачення зʼявилося інтервʼю з Анатолієм Шкаріним. Його книга “Ебола. Шалений квест” опинилася в топі продаж.


Що, на вашу думку, сьогодні що впливає на розвиток україномовної прози в Україні?

Дуже приємно спостерігати, що сьогодні в Україні більш популярною є проза українською мовою. Нарешті. Ця тенденція проглядається не тільки на заході країни, але й на сході та півдні. Я побачив це зокрема на своєму останньому романі «Ебола: шалений квест».

Як ви співвідносите написання фантастики з церковним життям?

Це досить цікаве запитання. Віра зазвичай збагачує внутрішній світ людини, вона формує та закладає в характері чесноти доброти, милосердя, любові тощо. Віруюча людина стає добрішою, чеснішою, відповідальнішою. Але, на жаль, з іншого боку інколи релігія здатна накладати на світосприйняття людини деякі невиправдані обмеження. Тому потенційно можливо, що дехто з віруючих буде засуджувати фантастику як жанр та світську літературу взагалі. Щодо мене, то, як кажуть, Бог милував. Свою літературну творчість я намагаюся ніяк не співвідносити з церковним життям – це геть інша сфера діяльності, котра інколи переплітається з церковним життям. Я за світоглядом християнин, але я намагаюся не позиціювати себе як християнського письменника. На жаль, цей термін накладає певні обмеження на сприйняття мене. Я не приховую від читача свого теїстичного світогляду, але дуже боюся, щоб мої книжки не перетворювалися на нудні моралі – ніхто цього не любить. Я не відчував зазвичай тиску з боку релігійної спільноти, що пишу фантастику. Але розумію, що мої книжки направлені перш за все не для людей, котрі знаходяться в церкві, а для людей взагалі. Так, інколи я чув відгуки від церковних людей, що вони в мені, як в письменникові, розчарувалися. Та я не засмучуюся. Навпаки, радію, що про мене подейкують, як про справжнього письменника – дехто в мені навіть встиг розчаруватися. В особистому житті я намагаюся не переступати межу, за якою починається те, що я вважаю гріхом (що Святе Письмо вважає гріхом). Чи завжди виходить? Звісно, не завжди. Той, хто скаже, що у нього таке виходить завжди – перш за все не до кінця щирий. Але в особистому житті, будучи віруючою людиною, я менш за все хотів би перетворитися на святошу. Мені здається, що сам Ісус Христос не був святошею. Він був гарним хлопцем, з котрим можна було б провести час у дуже цікавому спілкуванні навіть про фантастику. Тож мої романи, як і я, не виглядають святошами.

При спілкуванні в ФБ я зрозумів, що вам цікавий жанр жахів зокрема та темної літератури взагалі…

Мені подобається важкий метал, трилер, постапокаліпсис. Але не всякий метал я хотів би слухати, та не всякий фільм жахів я хотів би дивитися. Я визнаю, що Кінг є майстром своєї справи, але чи навряд я порадив би своїм дітям перечитати всього Кінга. Тому в жахах та темній літературі мені не все подобається. Є межа, за котру я не хочу переходити, як читач та глядач. Це такі речі, як невиправдана жорстокість, вульгарність, бруд еротичного змісту, окультизм тощо. Але я розумію, що потенційно герой може потрапити в подібні обставини. Це навіть цікаво – занурити його в такі обставини та спостерігати, як він буде поводитись, як буде виживати, який моральний вибір буде робити в скрутному становищі. Є дуже гарні книжки подібних жанрів, котрі мене сильно вразили. Наприклад, якось я прочитав «Я легенда» Річарда Метісона. Це такий собі зомбі-апокаліпсис, хоча у Метісона в якості зомбі виступають інфіковані люди, котрі поводяться як вампіри. Це настільки жанрова та атмосферна книга! Я отримував насолоду від читання на кожній сторінці. Та ця історія – доля однієї людини, непоганої, що опинилася у такому світі. Вона страждає, намагається розв’язувати проблеми, несе свій біль, своє кохання, свою ненависть. За цим героєм цікаво спостерігати. Взагалі книжка навчає чомусь хорошому. Щось торкається на емоційному рівні та серце змінюється…

Я обожнюю робити щось подібне. На сторінках своїх романів я занурюю звичайних людей з буденного життя в карколомні ситуації і спостерігаю за ними, як вони будуть поводитися. Вони, звісно, недосконалі, як ми з вами, тому мені цікаво, чи витримають вони тиск, чи не зламаються, чи зможуть зберегти людське обличчя. Мені здається, що заради цієї мети найбільшої драматичності можна досягти саме в трилері як жанрі. Цей трилер може мати різне тло – від детективу до хорору. Це мені подобається.

Взагалі є інший «я». Під впливом своєї маленької донечки я почав полюбляти пухнастих котиків та рожевий колір.

Розмову провів Роман МТТ

Елен Тен: головним для мене є психологія, внутрішній світ моїх персонажів, їхні взаємини з оточенням.

До цього часу ми багато уваги приділяли авторам жахів, наукової фантастики та фентезі. Але наважилися розширити коло жанрів та запросили до Творчої Майстерні талановиту письменницю Елен Тен. Отже, сьогодні говоримо про її книгу “Сила пристрасті”, реалізм в сучасній  українській літературі та містику.

Про мистецьке життя

Як ви почали писати?

Писати я почала дуже давно. Ще до того, як сісти за письмовий стіл і спробувати перенести свої думки на папір, в моїй свідомості вже жило безліч історій. Деякі з них я розповідала друзям, інші – розігрувала зі своїми іграшками. Мої Барбі не гралися в доньки-матері, школу або лікарню. Вони проводили детективні розслідування, потрапляли у незвідані чарівні світи, час від часу рятували Землю.

Читать далее Елен Тен: головним для мене є психологія, внутрішній світ моїх персонажів, їхні взаємини з оточенням.