Танцують фсє! Частина 5-6. Гостя в підпільній лабораторії


ЧАСТИНА 5

ДІЯ 1

 

Радіаційний чорнобильський ліс. З дерев опадає позаторішнє листя… Одним словом, весна. Туди-сюди гасають червоноокі кролики, завбільшки з добре теля, за ними ганяються здичавілі собаки. Через ліс неприкаяно бреде піздувата сталкерша Ряха Матроскіна. Вона бозна-коли їла, пила і спала, тому виглядає досить печально і пришелепкувато. Якщо уважніше прислухатися, можна почути, що сталкерша чи то бубонить собі щось під носа, чи то співає якусь заїжджену ще у совіцькі часи пісеньку. Її погляд – розфокусований, рухи – безладні.

Ряха Матроскіна: Прєкрасноє дальоко, нє будь ко мнє жестоко, нє будь ко мнє жестоко, жестоко нє будь… Тьху, блядь, и нахрєна я запьорлась в такую глушь. Даже пообщаться нє с кєм. Адні єбучиє  сосни да берьози… Как же мєня всє заєбали! Нигдє нєт мєста чєстному поету. Кругом адно предатєльство и нєвєжество! Думала, хоть здесь найду настоящих… людєй. Но іх нєт. Нигде іх нєт. Ахахахаха! У-у-у-у-у-у!

Деякий час Ряха Матроскіна розпачливо виє і навіть безслізно схлипує. У якийсь момент розуміє, що виє не одна.

Ряха Матроскіна: (ніби прийшовши до тями, завмирає) Кто здєсь? (Прислухається і перепитує) Здєсь єсть кто-нібудь? Люді? Людіііііі!!!

Десь із глибини лісу долинає щось подібне на відлуння: «І-і-і-і-і-і».

Ряха Матроскіна, зривається, і намагається бігти в напрямку звуку.

Ряха Матроскіна: Стойтє! Падаждітє! Я здєсь! Здєсь я!

Дерева раптом зникають і Ряха Матроскіна опиняється на галявині. Навпроти неї в кількох метрах сидить щасливе сімейство Єті. Їхні розумні очі проникливо вдивляються в непрохану зайду.

Ряха Матроскіна: (за інерцією) Людіііі! Лю… (Раптом завмирає як вкопана) Блядь, даже еті умудрились создать семью! (Далі до неї поступово доходить уся яскравість ситуації, і вона починає знічено задкувати звідки з’явилася). Ой, прастітє, гаспада, не хатєла помєшать вашему ужину!

Сімейство Єті мовчки проводжає її своїми розумними поглядами, у яких прочитується неабияке співчуття.

Відійшовши на кілька метрів від галявини, Ряха Матроскіна припускає з такою силою, ніби все життя перемагала у спринтерських забігах. Від інтенсивності емоцій вона то зривається на несусвітений вереск, то починає пиздіть сама із собою про якусь хуйню.

Ряха Матроскіна: А-а-а-а-а-а-а!!! Бля… Ето ж надо било на лєсних людєй нарваться. Ані ж мєня чуть нє сожралі… Помогитє! Е-е-е-е-е! А, может, ані і нє собіралісь мєня жрать, может, падружится хатєлі. А-а-а-а-а-а-а-а-а-а! Мамочкі-і-і-і-і-і-і!

Ряха Матроскіна продовжує нестися по лісу, видаючи воплі та верески. Чорнобильські кролі разом зі здичавілими псами, споглядаючи цю картину, ховаються по норам, обіймаються і плачуть.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 2

 

Моріжок перед призьбою самотньої поліської хатини. На моріжку пасеться руда корова з білими плямами і трьома парами рогів. Біля неї на розкладному стільчику сидить стара баба в очіпку та стоїть бородатий молодик. Баба в руках тримає замашний ціпок, а молодик однією рукою держиться за налигача, що прив’язаний до шиї корови, а в іншій стискає смартфона і щось у ньому строчить. Зусібіч до хатини підступає рудий ліс.

Баба: Сірожа, та кинь ти з рук того тіліхвона!

Сірожа: Ба, та я ще тільки один комент!

Баба: Сірожа, кинь тіліхвона, кажу!

Сірожа: (благально) Ну, ба!…

Баба: Тіко од компутера одорвала, він уже в тіліхвон вліз! Шо то за молодьож пошла! Воно й опасно так… Для здоров’я…

Сірожа: (роздратовано) Ба, ну шо тут опасного? Мені там срочно ще один комент надо написать. Про гендерну рівність…

Баба: (несхвально) Понапридумували отето! Гендери-шмендери! Раньше такого не було! І порядок був! А отето всьо – од радіації!

Сірожа: (нарешті відірвавши очі від смартфона) К вашему свєдєнью, ба, радіація тут ні при чом. Це усьо, ба, од упередженості і заскорузлості мишлєнія. І от, нарешті, ми зможемо переламати цей стереотип…

Баба: (перебиваючи) А я кажу, що причом! Баба жизнь прожила, баба лучше знає! А ти зелений іще, мене, бабу учить! Кинь тіліхвон, кажу!

Сірожа: (знову благально) Ну, ба!…

Баба: (розсердившись) Господі, шо за дитина! Перший раз за два місяці надвір витягла! Єлє сракою до стільця не приросло, і от маєш… Даже тут ніяк не вгомониться…

Бабине бурчання раптово вривається тріском кущів на узліссі. Звідти вибігає ошаліла Ряха Матроскіна і мчить просто на мирну пасущуся корову. Та з переляку зривається з місця і смикає за собою Сірожу, чия рука й досі стискає налигача. Сірожа падає і оре носом землю, не перестаючи при цьому строчити у смартфон. Настає повний хаос. Баба кидається за коровою і Сірожею, криючи усіх колоритною лайкою.

Баба: (розлючено) А коб ви срали три дні і три ночі! А коб вас ведмеді їбли! А коб мухи їли ваші патинки! Шастають тут потаскухи усякі! Миньку мені лякають!

Ряха Матроскіна: (затинаючись) З-з-з-з-здрастуйтє, б-б-баб-бушка! П-п-п-прастітє, я н-н-нєчаяно!

Баба: (не менш розлючено) Хуй лісного чєловєка тобі бабушка! Ану пішла отсюда! Киш! Сірожу мені чуть не угробила!

Сірожа тим часом підводиться, обтріпується і, навіть, відривається від телефона. Побачивши Ряху, він здивовано витріщає очі та розтуляє їбальника.

Сірожа: Ого-о!

Ряха Матроскіна миттю обертається до нього, гадаючи, що з ним їй буде проще знайти спільну мову.

Ряха Матроскіна: (все ще затинаючись) Х-хелло, г-гайз! М-мєня Р-ряхой з-зовут. М-Матроскіной. Я с-сталкєрша і п-паетка. А т-ти?

Сірожа: (безтурботно) Я Сірожа. Експерт і блогер. У Фейсбуці записаний як Сірожа Пиздунець. А це моя прийомна баба Ганя, я до неї на канікули приїхав, а виїхати не можу, бо карантін. А це наша корова Минька. Вона здєшня, чорнобильська.

Минька тим часом несхвально дивиться на Ряху Матроскіну, її три пари рогів загрозливо відстовбурчуються.

Ряха Матроскіна: Вау, как круто! Давай дружить! Я тєбє буду лайкі ставіть, а ти мнє! А в інстаграммє ти єсть?

Баба Ганя: Щаз ти в мене повиснеш на тій інстабрамі! Ану пошла од Сірожі! Геть пошла, кажу! Не нада тебе нам! Позарилась тута на хлопця! А то щаз, як дам! (грізно підносить вгору свого замашного ціпка).

Сірожа Пиздунець: (плаксивим голосом) Ну, ба…

Баба Ганя: (обернувшись до Сірожі) А ти бігом марш до хати! Кому сказала!

Ряха Матроскіна: Какая у тєбя злая бабушка! Ладно, ладно, ухажу! (починає задкувати і підносить руки вгору). Нє забудь бросіть зафренд! (вона продовжує відступати і поволі зникає з очей).

Сірожа Пиздунець: (печально) Ех, ба! Ну, нащо ти так?!

Баба Ганя: (категорично) Що, «ба», що, «ба»? Як був ти мальчіком-колокольчіком, так і лишився, зря тільки борода виросла! Подхватиш, ото, коронавірус од тієї прошмандовки, а бабі лічи! Шуруй, оно, до хати і комєнтіруй свої гєндєри! І не переч бабі!

Сірожа Пиздунець понуро плентається до хати. Баба Ганя, спираючись на ціпок, заганяє корову у хлів. З рудого лісу не долинає жодного звуку, окрім шелесту велетенського листя і виття здичавілих псів.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 3

 

Лісова пуща. На пеньку сидить знесилена Ряха Матроскіна. Вона перебуває в стані, близькому до відключки, і нерозбірливо бурмоче сама до  себе.

Ряха Матроскіна: Красниє шарікі, шарікі-смєшарікі… Красниє шарікі, шарікі-хуярікі. Ля-ля-ля-ля-ля… Говорила мнє мама не связиватца с етімі людьми… Нігдє, нігдє нєт нормальних людей. Чтож, буду жить с волками. А что? Ведь я – волчица. Олинокая волчица, мчица-мчица-мчица-мцица… А-а-а-а-а-а… А-а-а-а-а!!! А-ха-ха-ха-ха!

Раптом неподалік починають гучно тріщати гілки. Ряха налякано сіпається, намагається звестися, але натомість знесилено падає біля пенька.

Неподалік від пенька з гущавин вибираються Петрик П’яточкін і Пірат Валєрка.

Пірат Валєрка: Та немає тут нікого, Петре.

Петрик П’яточкін: То ви не вірите мені, потомственому хєроманту і тєлєпату? Я ще зранку сказав, що до нас має хтось прийти.

Пірат Валєрка: Ну хто сюди може прийти, в таку глушину й в таку годину? Хіба коронавірус який.

Петрик П’яточкін: Ая! Нема тут ніяких вірусів. Чули, шо Дуся казала? Це єдине місце в світі, де віруси не водяться. Зате тут водяться духи лісу…

Пірат Валєрка: (дещо напружено) Шо?!

Петрик П’яточкін: Не шо, а хто. Наприклад, лісові нявки…

Пірат Валєрка: (майже налякано). А вони безпечні?

Петрик П’яточкін: (загадково посміхаючись) Для кого як, пане Валєрко, для кого як.

Раптом Пірат Валєрка полотніє і роззявляє пащеку, готовий вересканити. Петрик П’яточкін, зрозумівши у чому річ, спокійно затуляє їбальника Валєрці рукою.

Петрик П’яточкін: Ціхо будьте. Бо ше покусає.

Пірат Валєрка вирячує очі і трясе головою на знак згоди. Петрик П’яточкін прибирає руку від його рота.

Петрик П’яточкін: (продовжуючи говорити спокійним тоном) Ходімо, пане Валєрко, глянемо, що то за з’ява.

Пірат Валєрка нажахано хитає головою у заперечливому жесті.

Петрик П’яточкін: Ну то постійте тут, лиш нікуди не йдіть, бо ше зблудите. Де вас буду шукав?

Петрик П’яточкін підходить до пенька і перевертає Ряху Матроскіну на спину. Пірат Валєрка перелякано спостерігає за цим дійством з безпечної відстані. Петрик П’яточкін тим часом намагається намацати пульс.

Петрик П’яточкін: Та не трясіться там, пане Валєрко. Це просто дівчина. До того ж вкрай знесилена. Мабуть, якась туристка заблукала. Якщо ми її звідси не заберемо, то загине.

Пірат Валєрка: Куди заберемо? Нащо? А, може, вона того… з вірусом?

Петрик П’яточкін: (набувши загадкового вигляду) А навіть як і з вірусом, то шо? Танки бруду не бояться! Відтеліпаємо трохи, то хоч тарабанити буде кого, бо хтозна, скільки нам ще в цих нетрях сидіти доведеться. А Дусі на всіх не вистачить.

Пірат Валєрка ошелешено витріщається на Петрика П’яточкіна, але заперечень знайти не може.

Петрик П’яточкін: Чого стоїмо? На кого чекаємо? Давайте, ноші з патиків змайструємо, чи шо?

Чоловіки розбрідаються на пошуки міцних гілок. Рудий ліс загрозливо хитається над їхніми головами. Ряха продовжує безвольно лежати на спині.

 

Завіса.

Кінець п’ятої частини.

 

 

 

ЧАСТИНА 6

ДІЯ 1

 

Підвал, де розташовані агрегати підпільної лабораторії. Тілівізор пиздить безостановочно, Бідон Гівна булькає пущє прєжнєго, а Раїска ХуйЦой вібрірує всім корпусом і раз-по-раз самонаводиться на усе, що іздає звуки. Усі мешканці лабораторії схилилися над нерухомим тілом Ряхи Матроскіної.

Мухтар Пукачов: (п’яно гикнувши) Шото кабанчик мєлкий. Совсєм без сала!

Дуся Пантелеймонівна: (роздратовано) Мухтаре, йди проспись! Не роби мені нерви!

Мухтар Пукачов: (ще раз гикнувши) Не кип’ятись, дєтка! Вопше-то, вони (невиразно тицяє рукою на Петрика П’яточкіна і Пірата Валєрку) мали нам дичини вполювати, а приперли хуй-зна шо.

Петрик П’яточкін: (незворушно) Молодий чоловіче, побудьте, хоч хвильку серйозним. Ми знайшли цю особу під пеньком, вона не подавала жодних ознак життя, окрім дихання, ми ж не могли пройти повз неї. Довелося забрати з собою.

Мар’ян Пуцюринків: (жалібно) Пане Петре, чому ж ви такі необачні? А раптом вона заразна? Якщо я від неї щось підчеплю, що про мене потім в інтернетах понаписують? Та й серце…

Дуся Пантелеймонівна: (саркастично) Я вам, як докторка, нагадую: рукавички, маски і нацюцюрник – і ніхто нічого не підчепить. (обернувшись до Мухтара) Мухтаре, швидко нашатир.

Мухтар виходить за нашатирем. Пуцюринків, зашарівшись, переминається з ноги на ногу.

Пірат Валєрка: А вона хоч жива ж іще?

Дуся Пантелеймонівна: От, зараз і перевіримо.

Тим часом Мухтар приносить нашатир. Дуся відкриває пляшку і впевненим рухом підносить її до шнобеля Ряхи Матроскіної. Та чхає, підводить голову і обводить усіх осоловілим поглядом.

Ряха Матроскіна: Гдє я? Што  со мной?

Раїска ХуйЦой миттєво наводить щілиною на Ряху і випускає залп з кількох дрібних монет. Ряха Матроскіна отримує в лобешнік і знову падає навзнак. Мар’ян Пуцюринків з несподіванки істерично вищить.

Дуся Пантелеймонівна: (роздратовано) От, блядьска коза! Заїбала! Вимкніть її хтось!

Пірат Валєрка миттєво висмикує штепсель з-під Раїски.

Петрик П’яточкін: (захоплено) Ти диви, яка завзята боротьбиця!

Дуся Пантелеймонівна тим часом повторно приводить в чувство Ряху Матроскіну.

Ряха Матроскіна: (скрививши носа) Фу! Что за фігня! Какого чорта! (раптом спантелично відсахується) Дуся???!!!

Дуся Пантелеймонівна: (напружено) Ряхо?!?!?!

Петрик П’яточкін: Дівчата, ви що, знайомі?

Дуся Пантелеймонівна: (зітхнувши) Та було колись… Разом в одній спільноті двіжували… Патріотичній…

Мухтар Пукачов: (знову гикнувши від несподіванки) Як – патріотичній? Та вона ж кацапка!

Ряха Матроскіна: (трохи пожвавішавши) І зовсім я не кацапка! Україну люблю, Бандеру поважаю, Шухевич – наш герой!

Петрик П’яточкін і Пірат Валєрка переглядаються.

Мар’ян Пуцюринків: (боязко) Але ж… перепрошую, шановне панство… Я щойно… на власні вуха чув… що вона… російською мовою…

Ряха Матроскіна: А я і Росію люблю. Я, взагалі, всіх люблю. Всі люди – браття. Піс!!!

Дуся Пантелеймонівна: (діловито) Бачу, Ряхо, тобі недобре. Давай, крапельницю поставлю. Мухтаре! Перенеси її в іншу кімнату!

Мухтар Пукачов перекидає Ряху через плече і виносить ногами вперед на очах в остовпілої публіки. Бідон Гівна рясно булькотить, як ніколи доти.

 

Завіса.

 

 

ДІЯ 2

 

Підвал, де розташовані агрегати підпільної лабораторії. В піздьож телевізора  та надокучливе булькання Бідона Гівна періодично вплітаються звуки суворої чоловічої бесіди. І лише вимкнена Раїска ХуйЦой стоїть мовчки, понуро похнюпивши свою щілину.

Петрик П’яточкін, Пірат Валєрка та Мухтар Пукачов знову бухають, тільки Мар’ян Пуцюринків сьорбає зелений чай.

Мухтар Пукачов: Слиш, касатік, шось ти вопше кислий. Одним чаєм  жив не будеш. Візьми-но 50 грам хильни, одразу попустить.

Петрик П’яточкін: пане Мухтаре, це марудна справа і перевід продукту. Не питиме він. Налийте краще нам з паном Валєркою.

Пірат Валєрка схвально хитає головою. Мухтар Пукачов наливає питущим по черговій.

Мухтар Пукачов: ну, за Бідон Гівна!

Петрик П’яточкін і Пірат Валєрка переглядаються, здивовані оригінальності такого тосту, але випивають оковиту до дна.

Пірат Валєрка: пане Мухтаре, то шо там тая Хрюха, тьху, Роха, тобто… я хтів сказати Ряха?

Мухтар Пукачов: Та шо, шо? Лежить ше. Але Дуська за неї добре дбає, то нічого їй не буде. Житиме.

Петрик П’яточкін: (перехоплюючи ініціативу і пляшку від Мухтара Пукачова) Тож давайте, шановне панство, вип’ємо за здоровля пані Дусі!

Пірат Валєрка: Так, так! Рятувати людям життя – то непроста справа!

Усі троє врочисто перехиляють гранчаки. Аж раптом брязкіт розбитого посуду виводить чоловіків із п’яного екстазу. Це Мар’ян Пуцюринків з усієї сили жбурнув своїм горням в стіну і те розбилося на дрібненькі шматочки. Мухтар Пукачов присвистує, Петрик П’яточкін і Пірат Валєрка розгублено вирячаються на Мар’яна Пуцюринківа.

Мар’ян Пуцюринків: Господи помилуй! Та як так можна жити?! Хіба ж це життя?! У цьому підвалі? Серед цих смердючих апаратів?! Ще й волоцюг усіляких лихий приносить. А що як… (розпачливо затуляє очі руками, кривиться і схлипує) А якщо кінець прийде у цих казематах…

Пірат Валєрка: (трохи прийшовши до тями, намагається філософствувати) Пане Мар’яне, ніхто не знає, де його застане той кінець… Воно як судьба, то й від грибів говорящих врятуєшся, і від анунаків, і навіть самі порохоботи не вхоплять… А як несудьба, то дасть жаба цицьки хоч і в самого Бога за пазухою! Так-то!

Петрик П’яточкін: (розпливаючись в широкій посмішці) Сказав як відрізав! Справжній пірат!

Мар’ян Пуцюринків: (трохи заспокоївшись) Та чи я смерті боюся?! Не боюся, бігме! Але як то помирати без сповіді і причастия?! Не по-людськи воно…

Мухтар Пукачов: (відригуючи) Тю-ю-ю… Знайшов чим перейматися! Та тута неподалік попи завелися. Кажуть, що зводять храм у зоні, щоб перевестися сюди з усіми етіми своїми, молящіміся, бо їх там теє… Вірус трохи трах-тібєдох…. Ха-ха-ха…

Мар’ян Пуцюринків: Пане Мухтаре, Ви не жартуєте? Хочете сказати, що тут десь є священнослужителі?

Мухтар Пукачов: Ясєн пєнь шо є. Де їх тільки нема, тих етіх… служителів. Не ми одні такі умні. Знають, черті, що тут можна від вірусу заникаться.

Мар’ян Пуцюринків: (майже радісно) Яка добра звістка! То де вони, пане Мухтаре, як мені їх знайти?

Мухтар Пукачов: та проще простого, сударь. Йдеш весь час прямо, а потім налєво і опять прямо. Доходиш до хати одної старої, а вона тобі дальнєйший путь підкаже.

Мар’ян Пуцюринків: Дякую! Дякую, Вам, світлий пане! Нехай дасть Вам бозя здоров’ячка і всьому вашому роду! Так Ви душу мою полегшили. (На радощах підходить до вже добре сп’янілого Мухтара Пукачова і трясе йому правицю, геть забувши про правила безпечного контакту).

Мухтар Пукачов: Не стоіт благодарності. Уйобуй вже, бо бухать мішаєш.

Мар’ян Пуцюринків: Дякую! Дякую! Дай боже вам, панство! (ніби не розчувши останніх слів Мухтара, простоволосий та розхристаний, прожогом вилітає з приміщення, не прихопивши ані маски, ані антисептика).

Петрик П’яточкін: (театрально витримавши павзу) Пане Мухтаре, то шо там дійсно церква будується? Священики є?

Мухтар Пукачов: А хуй його зна! Вроді були якісь, коли ми з Дуською останній раз сюди заїжджали… Є, нема… Який хєр разніца? А цьому вашому… мужчінкє прогулка не помішає.

Петрик П’яточкін: І то правда…

Пірат Валєрка: Хлопці, а давайте за любов? Ми ж не пили сьогодні за любов іще чи пили?

Мухтар Пукачов: Та похрєн!

Петрик П’яточкін: погнали, вйо! (Наповнює гранчаки товаришів новою порцією оковитої).

 

Завіса.

Кінець шостої частини.
.
.
.
…Далі буде…
(с) Вуйки Хрін

Танцують фсє! Частина 3-4. Несподівана зустріч і нова подорож

ЧАСТИНА 3

ДІЯ 1

 

Каптьорка Київського Питомника Ідіотів, переобладнана під чи то хімічну, чи то фармацевтичну лабораторію. Зразкова чистота, стіни пофарбовані набіло, ніде нема, ані бичків, ані недогризків, ані порваних мішків і целофанових пакетів, ані плаката із Дженніфер Лопес, де їй було домальовано хуя, ані картин у стилі «абстракціоністська хуєта». Жодних ознак запаху курива, водяри, шмалі і потняків. Натомість усюди полиці з мензурками, колбами, усіляким фармацевтичним приладдям та езотеричною літературою. Пахне якимись хімікатами та індійськими благовоніями. Блиск від білих-білісіньких стін сліпить очі кожному, хто потрапляє всередину.

На порозі колишньої каптьорки стоять троє: Пірат Валєрка, Петрик П’яточкін і Мар’ян Пуцюринків.

Пірат Валєрка: (схопившись за голову) Йоб. Твою. Мать…

Мар’ян Пуцюринків: А нічогенька у вас каптьорочка, пане Валєро.

Петрик П’яточкін: А антисептика, пане Мар’яне, вам на півроку вперед вистачить. Хоч обмийтеся, хоч залийтеся.

Пірат Валєрка: Хто ж цю всю поєбень зробив! Що це за сучі діти без мене тут хазяйнували? Чи то вже жидомасони сюди пробралися?

Мар’ян Пуцюринків: (стривожено) Які ще жидомасони?

Петрик П’яточкін: (з притиском) Натуральні! Ті, які всюди!

Мар’ян Пуцюринків: Та що ви дурниці говорите, пане Петре? То все вигадки. Нема ніяких жидомасонів. (розглядаючись) Давайте, беремо антисептик і йдемо звідси геть!

Між тим, Пірат Валєрка і Петрик П’яточкін стоять стовпами, наче й справді побачили жидомасона.

Мар’ян Пуцюринків: (помітно дратуючись) То давайте вже, або туди, або сюди! Нема чого на порозі стояти.

Пірат Валєрка нерішуче переступає поріг каптьорки. Слідом за ним заходять його супутники.

Пірат Валєрка: (зупинившись перед однією з полиць) Наколотили тут, розумієш, хуйні всякої! Де мої запаси на чорний день? Де мій стіл зі стільцями? Де меблі? Де мій плакат із Дженніфер Лопес? У-ух, падлюки! (розпачливо піднімає догори кулаки і сотрясає ними).

Мар’ян Пуцюринків: (з надією) А, може тут розробляють ліки від коронавірусів?

Петрик П’яточкін: Нє, пане Мар’яне, тут щось інше розробляють.

Пірат Валєрка: (люто) Я їм, блядь, розроблю!!! Зіпсували мені каптьорку!!! Нічого з тих часів не лишилося! (починає схлипувати).

Мар’ян Пуцюринків: (втішаючи) Та не журіться, пане Валєро. Життя бентежне. А ви ще такий молодий…

Петрик П’яточкін співчутливо поплескує Пірата Валєрку по плечу.

Петрик П’яточкін: Нам, характерникам, не варто перейматися таким дріб’язком. Ми ж, якщо хочемо, то й минуле можемо повернути, і в майбутнє заскочити.

Пірат Валєрка здивовано витріщає баньки на Петрика П’яточкіна.

Петрик П’яточкін: А ви що думали, пане Валєро? Гриби абикому не показуються. А всім тим фокусам я вас ще навчу (змовницьки моргає до Пірата Валєрки).

Мар’ян Пуцюринків відвертається і вдає, що ця розмова зовсім йому нецікава.

Раптом у дверях з’являється чоловіча постать із дробовиком навперейми.

Постать: (голосно і загрозливо) Стояти, блядь!!! Ви хто такі??? Ви що тут забули??? Маски шукаєте??? Чи, може, ви нишпорки-порохоботи??? Га???

Троє прибульців підіймають руки догори, як по команді. Постать не зводить із них зброї. На їбальниках Пірата Валєрки і Мар’яна Пуцюринківа написано переляк, лише Петрик П’яточкін зневажливо дивиться на постать і її ружжо.

Петрик П’яточкін: Не нервуйте, пане. Ми свої люди. Масок у нас самих вистачає, можемо ще й із вами поділитися.

Мар’ян Пуцюринків благально дивиться на Петрика П’яточкіна, але той вдає, що не помічає.

Петрик П’яточкін: А вашу пукавку заберіть, бо то несерйозно. Невже ви думаєте, що ми сюди шпигувати прийшли?

Постать: (агресивно) А хуй вас знає, на хєра ви прийшли. Зараз усяких повно. Ану, швидко кажіть, хто ви такі!

Пірат Валєрка: (затинаючись) Ц-це й-я, ц-це й-я їх с-сюди п-п-прив-вів! Й-я к-колись працював т-тут… З-з-завгосп-пом… Т-то д-думав рідним с-с-стінам вклонитися. А тут т-таке, що н-не впізнав…

 

Постать: (недовірливо) Яким ще завгоспом, блядь? У нас тут лабораторія, а не дитячий садок!

Пірат Валєрка: (поступово оговтуючись) К-колись т-тут був П-питомник… Н-на всю країну славився. М-ми п-плани розробляли. Як Україну в-від жидомасонів звільнити… І їх с-ставлеників. А т-тут, де м-ми с-стоїмо, у мене була к-каптьорка…

Постать: Ну, припустимо. А цих йовбаків ти нащо з собою привів? Якісь у них їбала непевні! Може, вони і є жидомасони?

Петрик П’яточкін: (втручаючись) Ну, знаєте, то вже занадто! Які ми вам жидомасони? Я сам є професійний жидоборець, а, до того ж, спадковий хєромант і тєлєпат. Я тих жидів за кільометр чую. Між іншим, нам би годилося познайомитися, а не перекрикуватися, ото, як дикуни.

Тут з-за дверей показується нова постать, цього разу жіноча.

Жіноча постать: (виглядаючи з-за плеча чоловічої постаті) А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!!!

Усі чоловіки нараз затуляють руками вуха. Дробовик падає на підлогу і стріляє, куля висаджує шибку. Тепер усі п’ятеро вересканять і ганяють по лабораторії в режимі броунівського руху. У цій усій катавасії жіноча постать випадково натикається на Пірата Валєрку.

Жіноча постать: (несамовито) Ти!?!?!? Невже ти!?!?!? Валєрко, ти повернувся!?!?!? Ой, людоньки!!! Ой, людоньки!!!

Пірат Валєрка: (сторопівши) Дусю Пантелеймонівно! Яка зустріч!

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 2

 

Та ж каптьорка Київського Питомнику Ідіотів, яка нині лабораторія. На підлозі валяється кілька потрощених колб і мензурок, крізь розбиту шибку повіває легенький весняний вітерець. За лаборантським столом сидять п’ятеро: Пірат Валєрка, Мар’ян Пуцюринків, Петрик П’яточкін, Дуся Пантелеймонівна і постать, яка виявилась Мухтаром Пукачовим. Вони бухають, закусюють і обговорюють свою зустріч і плани порятунку України від коронавірусу та жидомасонів. Лише Мар’ян Пуцюринків сидить тихо, не п’є і не їсть, та щодвіхвилини обробляє руки і мармизяку антисептиком.

Дуся Пантелеймонівна: Ну ви й налякали нас, Валєро! Я вже подумала, що то якісь мародери або порохоботські зайди.

Пірат Валєрка: Знаєте, ваш співробітник теж нас налякав. Думали, що живими вже не вийдемо.

Дуся Пантелеймонівна: А це мій чоловік, відомий патріот-учоний, можливо, остання надія нашої багатостраждальної нації.

Пірат Валєрка: (сторопіло) Та у вас же, наче, інший чоловік був?

Дуся Пантелеймонівна: (зневажливо) Був, та й загув! Справжня жінка може дозволити собі міняти чоловіків, як печатки! Але Мухтар – це особливий випадок.

Петрик П’яточкін: Пані Дусю, та ви говорите, як якась сексистка!

Дуся Пантелеймонівна: Не як сексистка, а як альфа-самка! Прошу не плутати!

Петрик П’яточкін: (охуївши) В наші часи воно їднакшим словом називалося, але най вам буде вже альфа-самка.

В цей час Пірат Валєрка наповнює гранчаки.

Пірат Валєрка: (урочисто) Давайте, вип’єм! За дам!

Усі перехиляють гранчаки, лише Мар’ян Пуцюринків вкотре бризкає на руки.

Мар’ян Пуцюринків: Пані Дусю, ви, яко докторка, поясніть нам, звідки взялася в світі тота зараза? Чи то вже кара небесна, чи кінець світу гряде?

Мухтар Пукачов: Та це ясно, як два пальця обісцять! Все від обіззян пішло!

Мар’ян Пуцюринків: (закашлявшись) Що ви маєте на увазі?

Мухтар Пукачов: Та що, що? Від китайських обіззян кажу! Там у них в Китаї бабів не хватає, то китайози їбуться з тими обіззянами, та й заразу чіпляють!

Мар’ян Пуцюринків блідне і хреститься.

Петрик П’яточкін: (зневажливо) Йой, пане Мар’яне, ви, як тая барвінка. Ніби, нігди такого не чули.

Мар’ян Пуцюринків: (сумніваючись) Якось-то воно не дуже по науковому, пане Петре.

Дуся Пантелеймонівна: По-науковому, по-науковому! Але є там ще деякі деталі…

Мар’ян Пуцюринків, Петрик П’яточкін і Пірат Валєрка: (в один голос) Це ж які?

Дуся Пантелеймонівна: (прибравши офіційного вигляду) Цю інтимну оказію використовують деякі дуже нехороші люди…

Мухтар Пукачов: (перехоплюючи ініціативу) Блядські жидомасони, експериментуючи на мавпах і людях, зуміли зробити вірус максимально смертоносним. І тепер він ставить раком увесь світ.

Мар’ян Пуцюринків: (недовірливо) Які там, у Китаї, можуть бути жидомасони?

Петрик П’яточкін: Які-які? Китайські!

Мар’ян Пуцюринків знову закашлюється і збризкує руки антисептиком.

Мухтар Пукачов: (киваючи на Мар’яна) Щось він мені не подобається. Може, він якусь бацилу вже піймав?…

Петрик П’яточкін: Спокійно, пане Мухтаре! Цей чоловік чистий, як ваша шклянка. Тільки нерви трохи розхиталися. І серце хоре…

Мар’ян Пуцюринків невдоволено кривиться, знову збризкується, але нічого не каже.

Пірат Валєрка: От, якби пив, то й нерви мав би в порядку! І ніяка зараза б не вчепилася! Говорив же один англійський блогер, що врятувався від вірусу в запої.

Дуся Пантелеймонівна: У мене є кращий план порятунку. І від коронавірусу вбережемося, і жидомасонів знищимо з порохоботами вкупі!

Мухтар Пукачов: А рускій мір і сам перемре! Там вже тії обіззяни з Китаю пачками границю нелегально переходять!

Пірат Валєрка: (наливаючи по новій) Ехххх…. (згадує, як сам нелегально переходив кордон з грибами-моуленнєками).

Дуся Пантелеймонівна: Значить так, хлопці! Сидіти тут – не вихід. Рано чи пізно нас або викриють, або запаси скінчаться. Треба їхати в Чорнобильську зону.

Мар’ян Пуцюринків, Петрик П’яточкін і Пірат Валєрка: (в один голос) Куди???

Дуся Пантелеймонівна: Так, ви правильно почули. В Чорнобильську зону. Тільки там ми зможемо врятуватися від коронавірусу. По-перше, його прикінчить радіація. По-друге, людей там майже немає. По-третє, за кілька днів тут розпочнеться спецоперація порохоботів. Будуть місто труткою з вертольотів посипати. Щоб добити мудрий український нарід, який ще від вірусу не помер. А, по-четверте (Дуся хтиво облизує губи і поправляє груди у бюстгальтері), у нас там є свій секретний проект, з якого почнеться справжнє визволення України!

Петрик П’яточкін: (з цікавістю) А що то за проект такий, пані Дусю?

Дуся Пантелеймонівна: Самі все побачите на місці. Тут я більше сказати не можу.

Петрик П’яточкін: Я, як потомственний хєромант і тєлєпат, а також, як професійний жидоборець, кажу, що плян Дусі Пантелеймонівни цілковито безальтернативний.

Пірат Валєрка: А випить там буде?

Дуся Пантелеймонівна: Буде, Валєро, і випить, і закусить, і сауна у нас там своя є (останні слова вимовляє підкреслено провокативно).

Мухтар Пукачов: (підводиться) Я пропоную збиратися, не гаючи часу. Нєхуй тут розсиджуватися!

Мар’ян Пуцюринків з острахом дивиться на рішучого Мухтара Пукачова, який знову встиг взяти до рук свого дробовика.

Мар’ян Пуцюринків: Шановне панство, боюся, що я не зможу до вас приєднатися. Бо мені ще треба до храму піти. Та й громада мене чекає. Не можу ж я їх покинути в такий критичний момент.

Мухтар Пукачов: Які, нахуй, храми? Їх позакривали два дні тому!

Петрик П’яточкін: (багатозначно посміхаючись) Чую я, пане Мар’яне, що далеко ви без нас не заїдете…

Мар’ян Пуцюринків: (з розпачем) То як же мені бути? Я ж обіцяв громаді… (знову бризкає на себе антисептик).

Петрик П’яточкін: То котрій ще громаді? Тій, що про вас в інтернетах дурне пише? Киньте то, шановний! Їдьмо з нами!

Мухтар Пукачов: Я б на вашому місці довго не думав. Бо вашій громаді і так пиздець. А у вас ще є шанс врятувати себе і долучитися до відбудови істинної Української Держави!

Пірат Валєрка вкотре наповнює гранчаки.

Пірат Валєрка: Ну, на коня!

Усі залпом випивають і тільки Мар’ян Пуцюринків похнюплено сидить, поклавши голову на руки.

 

Завіса.

Кінець третьої частини.

 

 

 

ЧАСТИНА 4

ДІЯ 1

 

Підвал закинутої будівлі на околиці Прип’яті, де розташована підпільна лабораторія. Біля дверей підвалу стоїть величезний залізний агрегат із опуклою півсферою на шарнірах, півсфера має щілину посередині. На агрегаті прикручена табличка «Раїска», а під нею видряпано (очевидно, якимсь ножиком) «Хуй» і «Цой». Апарат час від часу наводиться опуклою півсферою на Тілівізор, який висить на стіні і безупинно пиздить якусь дічь. Навпроти Тілівізора біля іншої стіни самотньо стримить величезного розміру Бідон, запах, який розповсюджується від нього, явно свідчить, що цей Бідон по вінця заповнений гівном. Бідон час від часу булькає.

Тілівізор: Шок! Сєнсація! Бувший керівник за час перебування на своєму посту збагатився у 82 рази! Журналісти програми «Свєми» провели сенсаційне розслідування! Спєшитє відєть!

Зачувши останні слова, Раїска ХуйЦой погрозливо наводить свою півсферу на Тілівізор. Той продовжує.

Тілівізор: Як свідчать дані, отримані з конфіденційних джерел, бувший радник президента займався торгівлею на крові! У той час, коли вся країна…

Бідон Гівна: (апатично) Бульк.

Тілівізор: У той час, коли вся країна потерпала від нечуваного зубожіння, пан Малярчук таємно крав танкові двигуни на заводі і продавав їх закордон за завищеними цінами! З вами канал «Г+Г», не перемикайтесь!

Бідон Гівна: (пожвавлено) Бульк! Бульк!

Тілівізор: (переклацнувшись) … і, коли вона підійшла до паркану, на неї накинувся невідомий! Він увігнав довгого  гострого ножа просто їй у…

Бідон Гівна: (зосереджено) Бульк! Бульк! Бульк!

Тілівізор: (знову переклацнувшись) Очевидиця нам розповіла, що на власні очі бачила, як бідний, але чисто вдягнений дідусь у супермаркеті пиляв манікюрною пилочкою замерзлий вареник. Коли його спитали, навіщо він це робить, у нього з очей покотилися сльози і…

Бідон Гівна: (енергійно) Бульк! Бульк! Бульк! Бульк!

Тілівізор: (вкотре переклацнувшись) Ето Рассия-24 и у нас в студии спеціальний совєтнік Министєрства абарони …ской народной рєспублікі, капитан Росгвардии Писюлькин…

Зненацька Раїска ХуйЦой розвертається усім корпусом до Тілівізора і починає зі своєї щілини шпурляти в нього копійчаними монетами. Тілівізор намагається пиздіти, але монети летять у нього одна за одною. На екрані з’являється тріщина, вона дедалі більше розширюється, серед усього цього пиздеця чути тільки дзенькіт монет об екран, булькання Бідона і окремі слова на кшталт «укропи», «русскоє аружиє», «чєсть родіни» і т.п. Звук у Тілівізора починає працювати з перебоями, тріщина от-от розповзеться на весь екран. Зненацька двері розчахуються і в лабораторію влітає Мухтар Пукачов.

Мухтар Пукачов: (вирячивши баньки) Дусю, бігом сюда!!!

На поріг влітає захекана Дуся Пантелеймонівна.

Дуся Пантелеймонівна: Ой, людоньки!!! Божечку милий!!! Що трапилось???

Мухтар Пукачов: Вирубай Раїску! Вона йобнулась!

Дуся Пантелеймонівна: (мечеться) Де? Як? Що робити?

Мухтар Пукачов: Штекер, блядь, знайди і висмикни його!!! (Просувається до Тілівізора, прикриваючись однією рукою від монет, що продовжують летіти зі щілини агрегата) А я зараз бігом його переключу, бо інакше пиздець усьому!

Дуся Пантелеймонівна продовжує метатися і лементувати.

Мухтар Пукачов: (злісно) Давай швидше, бо Тілівізор щаз наїбнеться!!!

Дуся Пантелеймонівна: (істерично) Я нічого не бачу!!!

На порозі з’являється Петрик П’яточкін.

Петрик П’яточкін: (нахилившись біля порогу) Та ось же він, пані Дусю! (легенько висмикує штекер від Раїски із розетки).

Потік копійок зі щілини агрегата тут же припиняється.

Мухтар Пукачов: (з полегшенням) Хууух, блядь! Спасибі, друже! Ти врятував наш експеримент, від якого залежить доля всієї України. (Гукає у прочинені двері) Гей ви, там! Заходьте, не бійтеся!

На порозі з’являються Пірат Валєрка та Мар’ян Пуцюринків. Вони спітнілі й перелякані. Руки в обох трясуться, погляди розфокусовані.

Мухтар Пукачов: Не бійтеся, вона не кидається. Вона тільки на кацапомовних реагує!

Товариство заходить всередину. Мухтар Пукачов починає возитися з пошкодженим Тілівізором. Усі мовчать і роззираються навколо, і тільки Бідон Гівна час від часу голосно булькає.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 2

 

Підпільна лабораторія на околиці Прип’яті. Кімната відпочинку а-ля «Пшонка стайл»: персидські килими, дорогі шкіряні меблі, розкішні гобелени. На стіні у золотій рамі висить портрет Мухтара Пукачова, а трохи вище – розкішні оленячі роги. Уся прибула гоп-компанія смакує дорогий коньяк, закусюючи бутербродами з червоною ікрою.

Пірат Валєрка: (зосереджено чеше репу): Ох, ні фіга собі ви штаб-квартіру забацали!

Дуся Пантелеймонівна: Ну, знаєш, Валєрко, некошерно лідерам Nації увесь час никатися по підвалах і сараях.

Пірат Валєрка: Воно-то так, Дусю, але звідки у вас стільки грошей? Вибач за мою цікавість.

Мухтар Пукачов: (втручається) Жиди подарували! Ги-ги-ги-ги-ги! (заливається дибільним сміхом).

Петрик П’яточкін: (нашорошившись) Що? Де жиди? Які жиди?

Мухтар Пукачов: (хильнувши до дна свою чарку) Натуральні!

На якийсь час в кімнаті западає мовчанка.

Пірат Валєрка: Дусю, можливо я занадто цікавий, але мені важливо знати, що трапилось з Євгеном, Грицьком, Вовкою, та й доля Шуріка мені небайдужа.

Дуся Пантелеймонівна: (задумливо) Це довга історія… Може, колись розкажу…

Пірат Валєрка: (наполегливо) І все ж, хоч два слова мені скажи про те, що з ними.

Дуся Пантелеймонівна: (зробивши паузу) Нема їх тепер серед нас, Валєрко! (Важко зітхає).

Пірат Валєрка: (знімаючи з макітри бандану) Господи, помилуй!

Мар’ян Пуцюринків налякано хреститься.

Мухтар Пукачов: (наливаючи усім по новій) Коцнули їх товариші анунаки!

Усі присутні, окрім Дусі пришелепувато вирячуються на Мухтара. Той веде далі.

Мухтар Пукачов: (зухвало) А нас із Дуською – не коцнули. Нас в санаторії тримали, а потім бабла дали і відпустили. Ібо ми – обрані! (Піднімає палець вгору і дурнувато посміхається).

Петрик П’яточкін: (до Мар’яна Пуцюринківа) А я казав вам, пане Мар’яне, а ви не вірили! Що то всьо тотії анунаки попридумували з тими жидами! І тую пандемію, і тоє всьо!

Мар’ян Пуцюринків: (зболено кривлячись) Такі часи настали, що вже й не знаєш, кому вірити, пане Петре!

Мухтар Пукачов: (до Мар’яна Пуцюринківа) А ти коньячини наїбни, то й легше віритиметься! А то сидиш, як дівка засватана!

Мар’ян Пуцюринків: Мені не можна, я – пластун. Та й серце…

Пірат Валєрка: Ну, як пан мер не хоче пити, то хай не п’є! Мені більше буде! Я й за двох можу!

Петрик П’яточкін: (моргаючи до Пірата Валєрки) Козарлюга! Ет!

Мухтар Пукачов: Та не вопріс! (Перехиляє пляшку до решти у Валєркіну чарку).

Дуся Пантелеймонівна: Шановне товариство! Мій чоловік Мухтар порядно випив – стрес і все таке… Деякі речі він зараз не може до пуття пояснити. Але ми дійсно мали пригоду з представниками позаземної цивілізації, яких прийнято називати анунаками. Того, що ми пережили – не розповіси за один раз. Але завдяки своєму розуму і наполегливості ми видряпалися з їхніх лабет, та ще й прихопили з собою трохи ресурсу, не лише наукового, але й матеріального. І на ці гроші ми розробили стратегію порятунку України від жидомасонів та інших ворогів. І заснували цю надсекретну лабораторію, у якій розробляємо надсучасну зброю. (Манірно усміхається).

Пірат Валєрка: (крутячи головою) Йоб. Твою. Мать.

Петрик П’яточкін: Браво! Браво! (плескає в долоні).

Мухтар Пукачов: (обводячи всіх осоловілим поглядом) Давайте, вип’ємо! За успіх!

Усі цокаються і тільки Мар’ян Пуцюринків нервово перебирає чотки в кишені. Збоку це виглядає, наче він бавиться зі своїм вужиком.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 3

 

Підвал, де розташовані агрегати підпільної лабораторії. Гоп-компанія у повному складі походжає поміж агрегатів. В усіх тріщить башка, навіть у Мар’яна Пуцюринківа, який не пив. Тілівізор пиздить, але на нього ніхто не звертає уваги.

Мар’ян Пуцюринків: (витріщаючись на підлогу) Певне, тут повно радіації…

Мухтар Пукачов: (голосно) Хуяції!

Петрик П’яточкін: Прошу, паньство, тримайте себе в руках. Ми тут не на базарі.

Дуся Пантелеймонівна: (поплескавши Раїску Хуйцой по залізному корпусу) Ну і, люба моя, що це вчора було? Тебе здати на металолом, чи як?

Пірат Валєрка:  (підходячи до Дусі) Дусю, а що це за байда і нахера вона треба?

Дуся Пантелеймонівна: (тоном гіда) Це Раїска, наша система захисту. Вичисляє усіх, хто пиздить на кацапській, і закидає їх градом дрібних монет.

Пірат Валєрка:  (охуївши) То пизде-ець.

Петрик П’яточкін: (підійшовши) Корисна штукенція, між іншим. А протижидівського нічого у вас нема?

Мухтар Пукачов: (повчально) Жидів дрібною монетою не подолаєш! А тому ми розробляємо проти них нашу таємну зброю.

Пірат Валєрка і Петрик П’яточкін: (в один голос) Яку-у?

Мухтар Пукачов: Зелену, блядь!

Пірат Валєрка, Петрик П’яточкін і Мар’ян Пуцюринків спантеличено переглядаються.

Дуся Пантелеймонівна: Ось там (показує на куток із Бідоном Гівна) наша експериментальна площадка із субстанцією, в якій під впливом інформаційного шуму з Тілівізора зароджуються зелені гомункули. Вони і є нашою надтаємною зброєю, яка допоможе Україні подолати підступний жидомасонський вплив агентів «Рошену».

Пірат Валєрка: Йоб твою мать…

Мар’ян Пуцюринків нервово хреститься.

Петрик П’яточкін: Та це геніально, пані Дусю!

Мухтар Пукачов: Гамна нє дєржим! Ги-ги-ги-ги-ги! (дурнувато регоче) Тілько Тілівізор часом викидає коники, а Раїска реагірує соотвєтствєнно. От і получаєця війна грибов. Га-га-га-га-га!

Дуся Пантелеймонівна: Звісно, система ще не ідеальна, але ми працюємо, щоб виправити усі недоліки. І, як тільки вони будуть усунені, світ вже ніколи не буде таким, як раніше.

Петрик П’яточкін: Ну і ну!

Мухтар Пукачов: А ви що думали? Жидів голим хуєм побореш! Тут нужна стратєгія!

Тут Раїска Хуйцой повертається в сторону Мухтара і наводить щілину на його їбальник.

Мухтар Пукачов: (налякано) Е! Е! Мала, ти шо??? Ду-усю!!! Ряту-у-уй!!!

Дуся починає нервово метатися по лабораторії, шукаючи, де вимикається Раїска. Петрик П’яточкін і Пірат Валєрка в паніці бігають за нею. Мар’ян Пуцюринків приречено затягує «Вірую».

 

Завіса.

Кінець четвертої частини.
.
.
.
…Далі буде…
(с) Вуйки Хрін

ТАНЦУЮТЬ ФСЄ АБО ПРИГОДИ МУДРИХ ЛЮДЕЙ У ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ ЗОНІ

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Пірат Валєрка – підстаркуватий довбень у бандані. Заробітчанин, новоявлений середній клас.

Мар’ян Пуцюринків – гіпернабожний мер провінційного галицького містечка. Троха мудакуватий.

Петрик П’яточкін – жидоборець, еліта Nації. Потомственний хєромант і тєлєпат.

Дуся Пантелеймонівна – директорка Київського Питомника Ідіотів. Докторша, наркоманша в зав’язці, дуринда по жизні.

Мухтар Пукачов – патріот-учоний із доброю вавою в голові. Муж Дусі Пантелеймонівни.

Раїска ХуйЦой – таємна зброя патріота-учоного. Апарат, що закидує копійками усіх кацапомовних.

Бідон Гівна – експериментальна площадка для вирощування зелених гомункулів. Найважливіший об’єкт у лабораторії патріота-учоного.

Тілівізор – пиздючий апарат, який воздєйствує на Бідон Гівна.

Ряха Матроскіна – псевдокацапка, недохохлуха, радикалолібералка, в опчем, шопопало. Піздовата сталкерша.

Поп-звьозди Філофєй і Мерседес – вєлічайші духовні гуру соврємєнності на підсосі у бандюків і спецури.

Баба Ганя – місцева жителька, гроза туристів, бомжів і сталкерів.

Минька баби Гані – звичайна чорнобильська корова. Руда з білими плямами і трьома парами рогів.

Сірожа Пиздунець – прийомний внук баби Гані, вєліковозрастний комп’ютерний задрот.

Чорнобильські кролики, здичавілі пси, їжаки, білки, ворони, єті, зелені гомункули, рептилоїди, анунаки.

 

 

 

ЧАСТИНА 1

ДІЯ 1

 

Зала управління міжгалактичної космічної станції. Звідусіль витріщаються яскраві зеленкуваті та голубуваті екрани, блимають червоним, зеленим та оранжевим різноманітні кнопки, важелі та прилади хуй-зна якого призначення. За пультами із цим начинням на надійно прикріплених до підлоги офісних стільцях сидять четверо анунаків у скафандрах неземного походження і пильно вдивляються у колонки химерних знаків, що танцюють на моніторах.

Перший анунак: (роздатовано) О, пута мерде! Знову заїло!

Другий анунак: Що там таке, Ему? Ви знову щось наплутали?

Перший анунак: Нічого страшного, пані Ангело. Просто, наш найновіший космовізор вкотре відмовляється працювати.

Другий анунак: Я ж говорила, що за ним потрібно краще доглядати. І в жодному разі не слід споживати сніданки на його захисному корпусі.

Третій анунак: А навіщо вам зараз космовізор? Ви спостерігаєте якусь підозрілу активність поблизу?

Перший анунак: Ні, о Верховний, поряд із нами нічого, вартого уваги нема. Проте, доволі дивні сигнали надходять із тієї планети, де міститься наша таємна лабораторія, замаскована під кондитерську фабрику «Рошен». Причому, сигнали долинають із місця, що розташоване неподалік.

Другий анунак: (стурбовано) кажете, із місця неподалік? То є вірогідність викриття нашої лабораторії?

Третій анунак: (заспокійливо) Ангело, дорогенька, наш об’єкт замасковано такими просторовими пастками, що жодному землянину не під силу їх подолати.

Четвертий анунак: (захоплено) Вау! Ні фіга собі захист!

Другий анунак: (докірливо) Бараку, я ж вас просила не вживати цих дурнуватих сленгових словечок під час відповідальної міжгалактичної експедиції.

Четвертий анунак: (винувато) Упс… Даруйте, пані Ангело, захопився.

Перший анунак: Саме тому мені й потрібен космовізор – без нього я з цієї відстані не зможу зрозуміти, що там робиться і чи загрожує воно нашій лабораторії.

Четвертий анунак: То у чому ж проблема? Давайте, підлетимо ближче та й усе роздивимося самі!

Другий анунак: (помітно стримуючи роздратування) Бараку, не забувайте про дисципліну. Рішення у нас приймає Верховний, а наша задача – обговорювати стратегію їх втілення.

Четвертий анунак: (похнюплено затинаючись) Прошу пробачення. Власне, я лише висунув пропозицію… Не більше…

Третій анунак: Я гадаю, що у словах нашого колеги є рація. Хоча, загроза мінімальна, та ми повинні зробити все, щоб запобігти викриттю нашого таємного об’єкту. Отже, полетимо в напрямку планети Е-564956 і з’ясуємо природу джерела підозрілої активності та його потенційні можливості. Усі погоджуються?

Другий анунак: (віддано) Так!

Перший анунак: (задумливо) Так…

Четвертий анунак: (весело) Так! Так! Так!

Третій анунак натискає правою кінцівкою зю-подібну кнопку на пульті. Через кілька секунд до зали управління заходить зелена страшна крокодилоподібна істота.

Третій анунак: Капітане фон Сорос, підготуйте бойових рептилоїдів! Будемо проходити конвертованим способом крізь міжгалактичний просторовий відрізок.

Капітан фон Сорос: (не розтуляючи своїх жахливих щелеп) Буде зроблено. Дозвольте виконувати?

Третій анунак: Дозволяю.

Капітан фон Сорос, шаркаючи здоровенними лаписьками, покидає залу.

Третій анунак: Друзі, приготуйтеся. Конвертація крізь простір почнеться через десять секунд!

Третій анунак натискає ще один важіль. Зала управління починає трястися, світло блимає і, зрештою, пропадає повністю. У темряві чути скрипіння, шамотіння і лайка французькою мовою.

 

Завіса.

Кінець першої частини.

 

 

 

ЧАСТИНА 2

ДІЯ 1

 

Об’їзна дорога під Тернополем. По ній рухається самотнє легкове авто. У салоні сидять двоє чоловіків середнього віку, середньої статури та, судячи з виразу їбальників, такого ж середнього інтелекту. Вони жваво дискутують поміж собою і розмахують руками.

Водій: Я би просив вас, пане Петре, пристебнути пасок безпеки. Бо, знаєте, береженого і Бог береже.

Пасажир: Пане Мар’яне, ви мені то вже кажете двайцять п’ятий раз. Чи ви, може, думаєте, що я глухий, чи дурний?

Водій: Та, знаєте, пане Петре, буває по всякому.

Пасажир: Я вам скажу, пане Мар’яне, що зі мною по всякому не буває. Абись-те знали, що я є потомственний хєромант і тєлєпат і такі речі, як котресь нещасне детепе, виджу далеко наперід. А от ви, пане Мар’яне, кажете, що маєте Бога в серці, а самі-сьте покладаєтеся не на його святу волю, а на якісь паски. Чи ви думаєте, жи то реміняччя має більшу силу, аніж Божий промисел?

Водій: (коротко охуївши) Ну, нащо ви таке говорите? Я, все-таки, лице міської громади, і не лише Боже, але й кесареве маю знати, закони там усілякі, правила дорожнього руху. І, знаєте, коли хто десь забачить, що я їжджу без паска, то знаєте, що потім в тих інтернетах понаписують…

Пасажир: Йой, та про вас і так вже всякого понаписували.

Водій: (червоніючи) Та що ви таке кажете? Нічого такого про мене не понаписували.

Пасажир: (незворушно) Аякже, нічого такого. Про ваші свячені ліфти вже вся країна говорить. Скандал із фалосом у шкарпетці й досі на перших шпальтах музичних новин. А фразу про геїв, які не можуть бути патріотами, внесли на цьогорічні випускні іспити.

Водій: (глибоко зітхаючи) То всьо, пане Петре, від заздрості. Поплутав людей лукавий, от і верзуть казна-що! (Якийсь час мовчить, а далі майже пошепки) А ліфти святити таки треба… Бо у Львові якось не посвятили, то він впав, та й забив двох чоловік… А ви кажете…

Пасажир махає рукою, кривиться, але нічого не відповідає. Якийсь час вони їдуть мовчки.

Водій: То, може, ви, як потомственний хєропат, чи як вас там, знаєте, що то далі буде з тим вірусом?

Пасажир: (зверхньо) Хєромант і тєлєпат, прошу не плутати. Це, по-перше. А, по-друге, ніц доброго з тим вірусом не буде.

Водій: То що, пане Петре, ви хочете сказати, що то вже кінець?

Пасажир: (прибравши врочистого та трагічного вигляду) То, пане мере, не просто кінець, а цілий ТРИНДЕЦЬ! (багатозначно замовкає).

Авто продовжує свій рух по тернопільській об’їзній.

 

Завіса.

 

 

 

 

ДІЯ 2

 

Траса на Київ. Те ж авто. Ті ж дійові особи. Пасажир, заколисаний дорогою, дрімає, водій слухає шансончік і підмугикує. Дорогою їм назустріч їдуть переважно фури. Приватних авто і пасажирських автобусів майже не спостерігається.

Раптом на дорогу вибігає якийсь довбень. Водій різко дає по гальмам. Пасажир б’ється лобешником об скло і прокидається. Екіпаж авта якийсь час перебуває у ступорі. Натомість мало не позбавлений життя довбень, радісно підбігає до машини і починає цілувати капота.

Водій: Петре, ви живі? Не сильно забилися? Добре хоч скло не побили!

Пасажир: (почісуючи лобешника, на якому просто-таки на очах з’являється добра гуля): Живіший за всіх живих я!І скла вашого я навіть не торкнувся.

Водій: (з насмішкою) Та певно шо так…

Пасажир: (протираючи очі і нарешті помічаючи довбня, який цілує капота) Ов-ва! А то шо за перець?

Водій: (з острахом) Катамадзе якийсь. Певно, на маски полює.

Пасажир: (майже оговтавшись) Ка-мі-ка-дзе, пане Мар’яне, ка-мі-ка-дзе. Але чого ви відразу про гірше. Може чоловікові зле?

Водій: Та певно шо зле, пане Петре. Хіба як кому добре, то вони під машини  кидаються?

Пасажир: (по-діловому) Мусимо з ним переговорити.

Водій: (схвильовано) Щось мені не дуже подобається ваша пропозиція, пане Петре. Може він того, прокажений? Тобто… Еммм… Я хотів сказати заражений.

Пасажир: (цинічно) А якби навіть і заражений, то шо не людина вже? Тим більше, що я зарази у ньому не чую. Ми маємо з ним переговорити.

Водій: (трохи заспокоюючись) Ну якщо ви кажете, пане Петре, що зарази не чуєте, то йдіть і поговоріть. Але масками я ділитися з ним не буду. Так і знайте!

Пасажир: Йой, пане Мар’яне! Та нашо йому тута на трасі тії маски? Навіть повій не видко. (Жестом Джеймса Бонда поправляє комір сорочки і відчиняє вікно машини) Гей, шановний, що ви там капота облизуєте? А якщо там віруси?

З-під капота вилазить підстаркуватий довбень в бандані, увесь в пилюці та грязюці, з наплічником за спиною. Мармизяка довбня розпливається у світлій посмішці. Він, похитуючись, зводиться на дві і підходить до відчиненого вікна авта.

Довбень в бандані: Доброго дня, добродії! Дякую! Дякую! Дякую, що ви зупинилися! Півдня стоплю, а ніхто не бере. Та й машин майже нема…

Пасажир: А звідки їм бути? Карантин ввели. Сказали всім по домах сидіти. Ви шо, за новинами не стежите?

Довбень в бандані: Та я… теє… Не оцінив серйозності становища. Еххх… (простягаючи руку крізь відчинене вікно авта) Я, до речі, Валєра. Друзяки мене прозивали Піратом Валєркою… (раптом замовкає, сумніє і на кілька секунд переводить погляд в небо. Знову глибоко зітхає і повертається до розмови з пасажиром) А куди ви, хлопці хороші, прямуєте? Чи не на Київ бува?

Пасажир: (набувши офіційного та до всирачки серйозного вигляду) Петро. Петрик П’яточкін. До ваших послуг. Тільки руку заберіть. Бо антисептика ви, певно, не використовуєте. Мені то ніц не буде, але в цій машині їде пан мер Мар’ян Пуцюринків, лице громади і шановний політик. Якщо його яка зараза вхопе, то про нього в інтернетах дурне понаписують. Знаєте, який то шкандаль буде? А в нього серце хоре…

Пірат Валєрка здивовано витріщається на Петрика П’яточкіна, і широко розявляє їбальника, майже втрачаючи дар мови. З глибини авта долунає голос водія.

Мар’ян Пуцюринків: Пане Петре, ну шо ви таке говорите? Яке серце?

Петрик П’яточкін: (продовжуючи) Отже, Валєро, хочете чи не хочете, а мусите використовувати антисептика. І рук без діла ні до кого не простягайте. (Говорячи, передає маленьку прозору пляшечку з рідиною довбню. Той слухняно бере і пшикає собі на руки. Петрик продовжує). Ну, тепер, коли ви вже продезінфіковані, можете сідати в машину та й поїхали з нами на Київ.

Водій відкриває рота у намаганні щось заперечити, але красномовний погляд Петрика П’яточкіна безапеляційно свідчить про те, що жодні заперечення розглядатися не будуть.

Пірат Валєрка вмощується на заднє сидіння. Авто продовжує рух по спорожнілій трасі.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 3

 

Троє в салоні авта, яке  далі рухається на Київ. Вечоріє. За вікнами пропливають сумні та мальовничі поліські краєвиди. Пірат Валєрка, що сидить на задньому сидінні, травить байки про своє емігрантське життя, супутники неуважно слухають, час від часу кидаючи репліки.

Пірат Валєрка: … і, отже, пішов я з тими грибами через румунську границю. А там, ви знаєте, в них все налагоджено: агенти зустрічають, роботу пропонують, тільки роби! Не по спеціальності, щоправда, але перекваліфікація безкоштовна. Значить, влаштувався я кухарем, навчився готувати мамалигу і банош, заробив трохи грошенят, віддав борги тим грибам і їхнім агентам, та й собі дещиця зосталася. Працював у порядній ресторації, платили добре… Еххх… Тільки горілка там паскудна, скажу я вам… І на роботі вживати не дозволяється…

Мар’ян Пуцюринків: (скептично усміхаючись) Мене, пане Валєро, цікавить інше – де ви знайшли оті гриби, про які нам тута розповідаєте?

Пірат Валєрка: Та кажу ж вам, в Карпатах зустрів! Під час таємної операції по врятуванню України від порохоботів, жидомасонів і провідників руского міра!

Мар’ян Пуцюринків: (зневажливо хмикнувши) Дивина та й годі!

Петрик П’яточкін: Пане Мар’яне, то, шо ви сорок літ прожили, а про грибів-мовленнєків нічого не знаєте, ото є справжня дивина! Відразу видно, шо ви не мєсний!

Мар’ян Пуцюринків: (ображено) Не треба на мене бочку котити! Я тут вчився, ходив до ліцею, до інституту, до церкви, оженився і, навіть, став мером! Але про ваших отих грибів перший раз чую!

Пірат Валєрка: Та вони мені по секрету сказали, що показуються не всім, а тільки обраним! Таким, як ми з паном Петром!

Мар’ян Пуцюринків: (скептично) Ага! Воно й видно!

Петрик П’яточкін раптово починає кашляти. Пірат Валєрка в цей час витягає з наплічника пляшку і одноразовий стаканчик, наливає і простягає Петрику.

Петрик П’яточкін: (відкашлявшись, відсовує рукою стаканчик) А що ж то вас сподвигло в такий час повернутися в Україну, раз ви кажете, що так добре в Румунії жилося?

Пірат Валєрка: (перехиливши стаканчик, який пропонував Петрику) Та… (махає рукою, а потім продовжує) Навідатися хочу до свого Питомника. Двадцять літ завгоспом у ньому, як-не-як, проробив. Та й друзі в мене там були… Де вони тепер… (важко зітхає).

Мар’ян Пуцюринків: Не дуже вдалий час ви обрали для відвідин. Не факт, що вас взагалі пустять у той Питомник. Кажуть, що всіх, хто з-за кордону приїхав, будуть тримати в резервації…

Петрик П’яточкін: (втручається) В обсервації, пане Мар’яне, в обсервації.

Пірат Валєрка: А як вони дізнаються, що я з-за кордону? Я ж теє… нелегально кордон перетнув. Відмітини в паспорті немає.

Петрик П’яточкін і Мар’ян Пуцюринків мовчки переглядаються.

Пірат Валєрка: А відвідати Питомник мені таки треба. Бо, як би на румунах добре не було, а совість гризе… Не знаю, чи повернувся з них хто із тієї операції… Чи пропали десь у казематах, як говорили мені тії гриби… Ехххх…

Мар’ян Пуцюринків: (співчутливо) Знаєте, пане Валєро, на все Божа воля. Але помолитися за них, хоч за живих, хоч за мертвих, завжди не завадить. Тому можу вам запропонувати поїхати з нами до святого храму для молитовного єднання із Всевишнім.

Пірат Валєрка: (залпом перехиляючи другий стакан з невідомим питвом) Я, пане Мар`яне, хоч людина й не дуже релігійна, але знаю, що свічки за здравіє і за упокій під різні ікони ставляться. Тому, аби не брати зайвий гріх на душу – а я й так грішний – мушу спочатку з’ясувати, чи топчуть ще цю землю мої друзяки, а чи перейшли в засвіти.

Петрик П’яточкін: Мудрі речі говорите, пане Валєро.

Пірат Валєрка: (жвавішаючи) А знаєте що, панове? Пропоную нам разом навідатися до Питомника, попоїсти, відпочити з дороги. У мене там затишна каптьорочка є… Точніше, була… Авто своє від вірусів повідмиваєте. Знаєте, скільки там антисептика? Ого-го!

Мар’ян Пуцюринків: Що, такого як ви щойно спожили?

Пірат Валєрка: А хоч би й такого. Де ви зараз іншого дістанете? А в румунів він весь недобрий і до вживання не придатний, ані внутрішньо, ані зовнішньо. Еххх…

Петрик П’яточкін: Дякуємо за пропозицію, пане Валєро. Добрий плян.

Мар’ян Пуцюринків: (кволо пручаючись) Я, пане Петре, як вам відомо, жодних променад і гостей в Києві не планував. Тільки до верховного греко-католицького храму, помолитися за порятунок громади від коронавірусу, і назад. Гадаю, не варто у такі часи піддавати себе невиправданому ризику інфікування.

Петрик П’яточкін: А я, пане Мар’яне, як Ви вже знаєте, хєромант і тєлєпат, і заразу чую за сто кільометрів. Тому, Ви, власне, й долучили мене до цієї експедиції. (Набувши ще серйознішого вигляду і перейшовши на бас) Ризику інфікуватися коронавірусом у Питомнику для нас немає. Навіть без масок і антисептика.

Пірат Валєрка: Урааа! Привіт, рідний Питомнику!

Мар’ян Пуцюринків: (тихо собі під ніс, кривляючи Пірата Валєрку) Привіт, рідний наркодиспансере.

У цей момент Мар’ян Пуцюринків помічає дорожний покажчик, який свідчить, що до Києва залишається 100 км. Він скоса дивиться на незворушного Петрика П’яточкіна і розуміє, що одними відвідинами храму господнього їхня подорож до Києва на обмежиться.

 

Завіса.

Кінець другої частини.

.

.

.

Далі буде…

(с) Вуйки Хрін

Нові пригоди мудрих людей. Частина 6. Завершення

ЧАСТИНА 6

ДІЯ 1

 

Космічний корабель неземного походження у міжгалактичному просторі. У відсіку, обладнаному під конференц-залу за круглим столом сидять шестеро: чотири анунаки у сріблястих скафандрах, Барсік Зімундович та Тарел Варел. Вони також одягнені у скафандри дещо іншої модифікації, за якими видніються тільки їхні очі, носи і вуса. У скафандр Барсіка Зігмундовича вмонтовано спеціальний чохол для хвоста, яким він час від часу розмахує, наче яничар ятаганом. За вікном періодично проносяться зорі, метеорити, шлейфи космічного пилу та усіляке інше неназване лайно.

Перший анунак: (з хранцузьким акцентом) О, мсьє Барсік, вітаю Вас із вдалим завершенням напрочуд складної операції!

Другий анунак: Приєднуюся до привітань, герр Барсік Зігмундович! Мушу визнати, що я не очікувала на такий швидкий і блискучий результат!

Барсік Зігмундович: Дякую за вітання, достойне товариство! Заради правди мушу зазначити, що операція виявилася легшою, аніж я очікував. Усе йшло чітко за планом.

Третій анунак: Це свідчить про те, що план був розроблений дуже грамотно, тому можете не применшувати Ваших заслуг, пане докторе.

Барсік Зігмундович: О, Верховний, позитивний відгук із ваших вуст для мене особливо приємний.

Тим часом четвертий анунак і Тарел Варел, який сидить поруч, роблять дивні рухи руками, наче грають між собою на чувачі.

Другий анунак: Бараку, а ви не хочете привітати нашого друга із успішним завершенням операції?

Четвертий анунак: (розгублено) Еммм… Так, так, пані, Ангело, я приєднуюся до вітань! Браво, браво, містере Барсіку!

Другий анунак строго дивиться на четвертого анунака та Тарела Варела. Ті чемно кладуть руки на стіл і роблять вигляд, що уважно слухають.

Барсік Зігмундович: Шановні присутні, о Верховний, дозвольте відзвітувати!

Третій анунак: Прошу, пане докторе, звітуйте.

Барсік Зігмундович: Внаслідок операції успішно відпрацьовані усі сім об’єктів. Проте, попередні дослідження, проведені спільно з паном Тарелом Варелом під час транспортування об’єктів, підтверджують побоювання щодо невисокої цінності матеріалу для подальших експериментів.

Четвертий анунак: (радісно) Так я і знав!

Другий анунак: Бараку, притримайте ваші коментарі до завершення доповіді гера Барсіка.

Барсік Зігмундович: (продовжує) отже, ми отримали наступні результати. Об’єкт № 1, самоназва – Мухтар Пукачов: прогресуюча паранояльна шизофренія на етапі парафренії. Об`єкт № 2, самоназва Льоха Вол: погана освіта, токсичне оточення, знижений когнітивний резерв. Об’єкт № 3, самоназва Потап Піздоу: демонстративний розлад особистості, ускладнений маячнею релігійного змісту та надцінної ідеї окремішності галицької раси. Об’єкт № 4, самоназва Вовка Карандаш: друга стадія алкоголізму, хронічний невроз на грунті психотравмуючих подій дитинства, астенічний синдром. Об’єкт № 5, самоназва Шурік Сироїденко: параноїдний розлад особистості. Тяжка анемія. Об’єкт № 6, самоназва Дуся Пантелеймонівна: кокаїнова наркоманія, хронічний психоз паранояльного типу із систематизованою маячнею на тему всесвітньої змови і т.д. Об’єкт № 7, самоназва Анаксімандр Сосенко: стрімко прогресуюча стареча деменція, ускладнена психопатологічним станом, що супроводжується манією величі та філософською інтоксикацією.

Перший анунак: (присвиснувши) Ну і ну…

Четвертий анунак: Оце так-так…

Другий анунак: Картина і справді невтішна…

Третій анунак: Скажіть, пане докторе, чи можна хоч когось із них використати для експериментів?

Барсік Зігмундович: (стукнувши хвостом у скафандрі об підлогу) На мою думку, для експериментів можуть бути використані об’єкти № 2 і № 3. Також вважаю, що об’єкти № 1, № 6 і № 7 абсолютно непридатні для наших цілей і їх слід повернути назад. Що ж до об’єктів № 4 і № 5, маю серйозні сумніви.

Другий анунак: Можливо, їх слід взяти у первинну розробку і провести додаткові дослідження?

Третій анунак: Я теж так вважаю. Нехай Максим Ботштейн вирішить це питання на власний розсуд. Він саме розробляє наноботів супер-плюс класу.

Перший анунак: А що, попередні виявилися не надто ефективними?

Другий анунак: Наноботи екстра-плюс, якраз, ефективні, Ему. Але багато чого залежить від нейронних мереж, у які вони вживлюються. Як показали проведені на попередньому матеріалі експерименти, ми маємо справу з нейронними зв’язками, які сформовані хаотично, непослідовно та з елементами фізіологічних уражень. Тож для роботи з таким специфічним матеріалом, потрібна деяка модифікація.

Тарел Варел, відкривши від здивування вусатий їбальник, зацікавлено слухає розмову. Раптом він встає і схвильовано намагається щось сказати.

Тарел Варел: Та-та-таваріщі! Раз-раз-разрешитє! У міня вап-вапрос!

Другий анунак невдоволено зиркає на Тарела Варела.

Третій анунак: (роблячи дозволяючий жест рукою) Запитуйте!

Тарел Варел: (схвильовано й урочисто) Бит ілі не бит… Жит ілі не жит… етаму народу… етай земле?..  Вот в чом вапрос.

Третій анунак: Сказати по правді, шанси у них благенькі.

Тарел Варел: Вай! Как жал! Какой хароший ребята!

Третій анунак: А головне – мудрі.

Четвертий анунак: хіхіхіхіхіхіхіхіхіхі!!!

Другий анунак критично дивиться на четвертого анунака, але решту анунаків і Барсік Зігмундович починають і собі підхихикувати. Поступово гучний регіт заповнює конференц-залу космічного корабля і, врешті, другий анунак здається і починає й собі сміятися на всю горлянку. Лише Тарел Варел стоїть із сумним виразом на їблеті та скрушно хитає головою в скафандрі.

 

Завіса.

Кінець.

.

.

.

(с) Вуйки Хрін

Нові пригоди мудрих людей. Частина 5. На борту-3

ДІЯ 5

 

Ранок в українському степу. Імпровізована «конференцзала» у підводній лодці. Довкола добре покоцаної подоби стола сидять шестеро: Льоха Вол, Потап Піздоу, Вовка Карандаш, Шурік Сироїденко та Анаксімандр Сосенко. У останнього в ротяці – кляп із смердючої брудної шмати, а руки міцно зв’язані за спиною. Він періодично сіпається і щось мукає, як худоба.

Компанія за кілька днів перебування на підводній лодці поїла усіх довколишніх вужогадюк та бабаків, а щурі самі повтікали геть, зачувши недобре. Тому усі присутні голодні та злі. Вони зібралися на стратегічну нараду, щоб вирішити, що робити далі.

Потап Піздоу: (врочисто, як у парламенті) Шановне товариство! Ми зібралися на це кризове засідання аби вирішити кілька нагальних і невідкладних питань порядку денного. По-перше, мусимо розв’язати проблему продовольчого забезпечення. По-друге, маємо розробити та ухвалити стратегію порятунку української нації. Як мінімум. А як максимум – визначити нарешті національну ідею, яка зробить нашу любу неньку такою, яку кожен з нас собі вимріяв! Так як наш провідник, майбутній президент України, прийняв аскезу і увійшов в таїнство довгих переговорів із святим духом, мусимо тимчасово взяти увесь тягар відповідальности за святу справу на себе. У кого які будуть думки та пропозиції з цієї преважливої оказії?

Льоха Вол: (безкомпромісно) Пропоную рішення на мільйон, за допомогою якого вирішимо одразу всі питання порядку денного. Знайдемо серед нас зрадників-порохоботів. Принесемо їх в жертву за мир і благоденствіє в Українських землях. Гарно наїмося. І буде всім щастя.

Дуся Пантелеймонівна: (захоплено) Так, Льохо! Так! Ти – геній! (По нервовому блиску в її очах видно, що вона або дуже збуджена, або знову обкурилася). Порішаємо швиденько і не будемо затягувати цей балаган! А зекономлений час можемо використати на себе. (Останнє слово вимовляє кокетливо і провокативно).

Потап Піздоу: (уважно обводячи поглядом усіх присутніх) Гадаю, що свою думку має висловити кожен.

Льоха Вол: Шо, і цей? (киває в бік Анаксімандра Сосенка).

Потап Піздоу: Безперечно. Адже сей пан також є повноправним членом нашого товариства.

Льоха Вол: Та він же йобнутий!

Потап Піздоу: Усі ми не без гріха, пане Льохо.

Льоха Вол знехотя підходить до Анаксімандра Сосенка і виймає з його їбальника кляп. Шурік Сироїденко із жахом спостерігає за цим процесом.

Льоха Вол: Ти чув, про що ми балакали? Давай кажи свою думку, але без піздабольства!

Анаксімандр Сосенко: (відплювавшись) Маю сказати вам, друзі мої, що марнуєм ми час надаремно,

Тратимо час наш на сварку, на зваду, на різні такі непотребства,

А, поміж тим, як писав мудрий грецький філософ Геракліт Ефеський,

Наше життя все тече і минає, неначе вода у бурхливім потоці,

Що, в горах взявши початок, вже століттями довгими

Все на рівнини збігає, аж поки дістанеться моря…

Тут Льоха Вол, не витримавши цієї тиради, засовує кляп назад. Шурік Сироїденко полегшено зітхає.

Потап Піздоу: Ет, то було, певне, таки зайвим. (Обертається до Вовки Карандаша і Шуріка Сироїденка) А ви, товариство, що скажете?

Вовка Карандаш: А я що? Що усі, те й я! (налякано обводить очима усю компанію).

Шурік Сироїденко: Я – веган, мені м’ясо не підходить, тим більше людське.

Льоха Вол: (буркоче, але так, щоб усі чули) Веган-хуян, а от бабаків жер і не кривився!

Шурік Сироїденко: (ображено) Я ж не можу помирати з голоду тільки через те, що дехто не хоче піти зі мною в степ по траву та коріння!

Льоха Вол: Сиш, ти! Ти, взагалі, не охуїв часом? А, може, ти і є порохоботська шестьора?

Шурік Сироїденко: (сполотнівши) Й-й-я – ук-країнсь-ський х-художник-ім-м-пресіоніст з-з-з бездоганною реп-путацією. Й-я н-не можу б-бути п-порох-хоботом!

Дуся Пантелеймонівна: (екзальтовано) А я думаю, що можеш! Це ти, ти зрадив наших товаришів і віддав їх у лабети рептилоїдів!!!

Шурік Сироїденко: (вкрай нажахано) Дусю, та як ти можеш таке казати? Ти ж мене добре знаєш!

Дуся Пантелеймонівна: (зверхньо) Отепер вже точно добре! А я давно підозрювала, що щось тут не сходиться! Адже з Карпат повернувся лише ти!

Вовка Карандаш: (глибокодумно) А й справді! Якось воно підозріло, Шуріку…

Шурік Сироїденко: (нестямно) Вовко, і ти туди ж! Та ти був ще донедавна моїм другом і відданим фанатом! Схаменися!!!

Дуся Пантелеймонівна: (переможно) Порохобот! Порохобот! Порохобот!

Анаксімандр Сосенко корчиться і безтямно мукає, намагаючись вислизнути з мотузків.

Потап Піздоу: Товариство, враховуючи кількість та переконливість свідчень проти цього чоловіка (вказує правицею на Шуріка Сироїденка), маємо усі підстави вважати, що він і є зрадником, тобто – порохоботом. І підлягає сакральному жертвопринесенню.

Льоха Вол: (підводячись і взявши руки в боки) От ти і попався в мої руки, зраднику…

Шурік Сироїденко: (переходячи на вереск) Стривайте!!! Я знаю, хто порохобот! Це він! (судомно тицяє рукою в бік Анаксімандра Сосенка).

Анаксімандр Сосенко починає істерично звиватися і мукати на всю горлянку.

Льоха Вол: Та то, шо він порохобот, то і коню понятно…

Потап Піздоу: Щодо пана Анаксімандра я не маю такої впевнености, але принесення його у сакральну жертву, вочевидь, матиме певну практичну користь.

Льоха Вол зривається з місця, хапає сторопілого Шуріка Сироїденка та прив’язує його до Анаксімандра Сосенка спиною до спини. Останній продовжує судомно сіпатися, а Шурік починає істерично ридати.

В цей момент з-за борту лунає довгий та пронизливий гудок автомобільного клаксона. Всі, хто не зв’язаний, зриваються та біжать на звук.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 6

 

Біля борта підводної лодки диркає щойно прибула фура. З її кабіни виглядає вусатий їбальник ліца кавказкой національності. Ліцо сигналить у клаксон і щось собі наспівує під носа. З підводної лодки один за одним вибігають наші прочани. Першим біжить Льоха Вол, за ним Потап Піздоу, далі можна  розгледіти Дусю і Вовку. Усі вони застигають, наче вкопані навпроти фури.

Ліцо кавказкой національності: Падхаді, дарагой-хароший, кушать будешь?

Льоха Вол: (недовірливо) А ти, чурка, звідки тута взявся?

Ліцо кавказкой національності: Я вам гастинчик привьоз! Апелсин, мандарин, канфет, шікалат, тортик! (Вискакує з кабіни і береться відкривати кузов).

Гоп-компанія спантеличено переглядається між собою.

Льоха Вол: Бля буду, це якась підстава.

Потап Піздоу: Воно, звісно, дивина, пане Льохо, проте чому ви так песимістично налаштовані? Може, це наш майбутній Президент вимолив у Боженьки для нас якогось покровителя, щоб ми не вмерли з голоду?

Льоха Вол: (скептично) Ніхуясє, покровитель… Оцей хач?

Потап Піздоу: (не приховуючи роздратування) Льохо, майте стримання, притримайте язика за зубами. Людина приїхала здалеку, може й справді поживу нам привезла. Бо, знаєте, на отих наших сакральних жертвах довго ми все рівно не протягнемо – одні кістки на драглі.

Тим часом ліцо кавказкой національності виносить із кузова коробки, які апетитно пахнуть фруктами та солодощами. Дуся Пантелеймонівна та Вовка Карандаш, ковтаючи слинку, починають поволі наближатися.

Льоха Вол: Стояти, йоб вашу мать! А якщо ці апельсини – наколоті?

Ліцо кавказкой національності: (відкриваючи коробки) Какой-такой наколотий? Вікусний апелсин, очень силаткій! Виший сорт! Вітамін Це, штоби нє било моршин на ліце!

Запах від смаколиків все більше дурманить голови голодним мандрівникам. Усі, крім Льохи Вола, уже скупчилися навколо коробок.

Льоха Вол: Дебіли, блядь! Стійте! Не чіпайте цього! Не чіпайте, кажу вам!

Раптом зсередини лодки долинає голосний вереск. Всі з жахом обертають голови на звук. Звідти вискакує худий, зелений і засраний Мухтар Пукачов, і, розштовхавши всіх, кидається на одну з коробок. Доки всі спантеличено переглядаються, він уже набиває пельку шоколадом і апельсинами.

Мухтар Пукачов: (плямкаючи) А-а-арх! Амнямням! Оргх! У-ум! Мням! Мням! Мням!

Льоха Вол: (вкрай охуївши) Блядь, це піздєц…

Наступним нерви не витримують у Вовки Карандаша і він жадібно налітає на сусідню з Пукачовим коробку. Тепер вони уже двоє синхронно плямкають і наминають смаколики.

Ліцо кавказкой національності: Кушій, радной, кушій! Тарель Варель плахім не накорміт.

Дуся Пантелеймонівна з хижим вереском і собі накидається на коробку. Вона жере і при цьому стогне, наче її їбуть.

Льоха Вол: (з розпукою в голосі) Дусю! Йобана дуриндо! Куда ти полізла…

Потап Піздоу: (нетерпляче) Пане Льохо, але ж гостинці виглядають апетитно і пахнуть, як свіжі. (обертаючись до Тарела Варела). Сердечно дякуємо вам, пане Тареле Вареле! А чи, може, ви маєте якийсь посуд, бо ж порядному галичанину не пасує їсти, як тій худобині?

Тарел Варел: Какой проблема, друг? Хатішь пасуд, найдьом пасуд! (лізе в кабіну).

Тим часом у підводній лодці знову починається кіпіш. За кілька секунд на світ божий виповзають Анаксімандр Сосенко та Шурік Сироїденко, зв’язані спиною до спини. Борсаючись, штовхаючи та копаючи один одного, вони повзуть до розставлених коробок.

Тарел Варел: (подає Потапу Піздоу набір одноразового посуду) Держи, дарагой.

Потап Піздоу бере одноразовий посуд, чемно кланяється і накидається на смаколики. Льоха Вол невдоволено кусає губи.

Тарел Варел: (до Льохи Вола) Не грусті, дарагой! У миня для тибя єсть что-то особенний! (весело підморгуючи, витягає з-за пазухи пляшку п’ятизіркового «Хенесі»). Асса! Трідцатілетний видержка! Бєрі, пей! Тарель Варель плохого не предлагаєт! (простягає пляшку).

Зобачивши такого гостинця, Льоха Вол помітно жвавішає та, довго не роздумуючи, відкорковує пляшку та присмоктується. Спорожнивши залпом половину вмісту, він обводить гоп-компанію трохи посоловілими очима і розпливається у щасливій бородатій посмішці.

Тарел Варел: А вот і закусочка для дарагого друга! Свежий, кієвскій! (тицяє в руки Льосі Волу добрячий шмат торта на одноразовій тарілці).

Льоха Вол: А, мать його так! (хапає тарілку і починає жерти).

У цей час Тарел Варел звільняє з пут Шуріка Сироїденка і Анаксімандра Сосенка, які тут же накидаються на смаколики.

Тарел Варел: (співчутливо) Бедненкіє, прагаладалісь… Но нічаво, дядя Тарель накорміть всєх… Даже тєх, кто прішоль паслєднім.

За кілька хвилин плямкання, цямкання, риганння, стогнання та інші звуки, що супроводжують цю пекельну трапезу, починають потроху стихати. Пожирачі смаколиків один за одним поринають у глибокий коматозний сон. Останнім до сну відходить Льоха Вол, який, ніби погрожуючи комусь, сотрясає кулаками і п’яно бубонить собі під носа матюки. Тарел Варел спостерігає за цим дійством, плескаючи в долоні, пританцьовуючи та співаючи ритмічну кавказьку пісню.

Тарел Варел: Ти кто такой, давай, да свіданія!

Ти кто такой, давай, да свіданія!

Ти кто такой, давай, да свіданія!

Давай, дарагой, давай, да свіданія!

Асса!

Ти кто такой, давай, да свіданія!

Ти кто такой, давай, да свіданія!………

Після того, як перед бортом підводної лодки не зосталося притомних людей, окрім самого Варела Тарела, зсередини показується велетенська постать Барсіка Зігмундовича. Повільно пританцьовуючи на задніх лапах, він наближається до Тарела Варела, підспівуючи й собі кавказьку мелодію.

Барсік Зігмундович: Я, Барсік Зігмундович, видатний котопсихіатр,

А ти хто такий, давай, до здибання!

Ти хто такий, давай, до здибання!

Ти хто такий, давай, до здибання!……..

Барсік Зігмундович і Тарел Варел, весело співаючи, стають один навпроти одного і танцюють лезгинку.

 

Завіса.

Кінець п’ятої частини.

.

.

.

… Далі буде…

(с) Вуйки Хрін

Нові пригоди мудрих людей. Частина 5. На борту-2

ДІЯ 3

 

Металеві нутрощі підводної лодки. Пітьма і задуха. Тісний коридор. Біля дверей сральника сидить Потап Піздоу і намагається вести бесіду з Мухтаром Пукачовим, який уже цілу добу з-за них не показувався. Їбальник у Потапа пом’ятий, голос – писклявий.

Потап Піздоу: (категорично) Пане Мухтаре, якщо ви сеї ж миті не вийдете із кльозету, я мусітиму вибити двері!

Мухтар Пукачов: (з-за дверей) Нахуй пішов!

Потап Піздоу: (обурено) Та як ви смієте? Ви ж – майбутній президент України, помазанець Божий! Вам не пасують москальські матюки!

Мухтар Пукачов: (агресивно) Геть звідси, паскудо порохоботська! Чого ви до мене приперлися? Я чекав на шістьох спасителів, а прийшли якісь чмошники! Не потрібні ви мені! Я сам сюди море прикличу! І попливе цей човен під попутними вітрилами і жовто-синім стягом! І звільню Україну від ворогів лютих! І бу….

Потап Піздоу: (вкрай роздратовано) чоловіче добрий, та ви, хоча б, віходок від себе звільніть! Бо нас тут семеро, навіть жінка серед нас є, а через вас і ше отого ненормального вегана навіть, звиняйте, висратися нема де. Майте Бога в серці! Я вже два рази ходив у степ з лопатою, а там знаєте, хто водиться? Вужогадюки і Джигурда, отак-то!

Мухтар Пукачов: (врочисто та голосно) так! І попливу я по морю, по океану, і припливу у стольний град Київ, і паде до моїх ніг верховний жрець наших пращурів, великий Джа! (Враз затинається, починає кашляти. Відкашлявшись, продовжує) І поглине мара пекельна усіх виблядків, зрадників та колаборантів, усіх тих порохоботських мудрагелів, що з мене сміялися! В пекельному вогні їм горіти, і вовіки стогнати в геєні вогняній! Ій-Ій-ій…гі—гі-гі-гі-і-і-і-і-і-і-і… (починає огидно скиглити).

Потап Піздоу: (тривожно і з певною жалістю до співрозмовника) Пане Мухтаре, бачу вам недобре. То, певно, від недоїдання… А, може, у вас гарячка? Вам не можна там більше залишатися. В жодному разі! Виходьте якнайшвидше. Я вам зла не заподію, присягаюся херувимами й серафимами. Виходьте, прошу вас!

Мухтар Пукачов: Тобохороп! Тобохороп! Тобохороп!

Потап Піздоу: Що, що? На якій мові ви говорите? На мадярській?

Мухтар Пукачов: Тобохороп! Тобохороп! Йитялк!

Потап Піздоу: (сам до себе) Ні, то не мадярська. Більше схожа на монгольську. А, може, на древню арамейську? Мабуть, це транс, дух святий зійшов… Шкода тільки, що справити потребу не вдалося, зате став свідком таїнства сего і переконався у правдивости відкритих мені пророцтв. Потрібно товаришам се повідати.

Потап Піздоу, не змінюючи позиції біля сральника, хреститься три рази та читає «Отче наш». Зі сральника доносяться дивні вигуки «древньою арамейською».

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 4

 

Металеві нутрощі підводної лодки. Пітьма і задуха. Тісний коридор. Ще один сральник. Цього разу під дверима у врочистій позі стовбичить Анаксімандр Сосенко, а з-за дверей доноситься переляканий і розсерджений голос Шуріка Сироїденка.

Анаксімандр Сосенко: Друже мій юний, навіщо закрився ти в темній вбиральні,

Справи важливі чекають на нас, тож давай, не вагайся,

Двері оті відчини, бо ж не тільки з любові прийшов я до тебе,

Також велику потребу я маю, як і всі решту, ввійти в цю кабіну,

Де ти засів, як ведмідь…

Шурік Сироїденко: (розсерджено) геть звідси йдіть!

Анаксімандр Сосенко: (здивовано) Що? Ти мене проганяєш? За віщо така неповага?

До старця мудрого, друга й наставника всяким піїтам-невдахам.

Ми ж із тобою ще маємо справу важливу взаємнокорисну звершити…

Шурік Сироїденко: Нащо вчепились мене? Я й без вас зміг прожити!

Анаксімандр Сосенко: (покашлявши в кулак) Кажеш, прожити? Чом же тоді віршувати ти кинув?

Де твої рими й рядки, де верлібри і силаботоніка?

Де твоя слава, відзнаки і премії, натовпи хтивих фанаток?

Наче, розвіяв усе цеє вітер з високих Карпат…

Шурік Сироїденко: (люто) Ви вже дістали! Зараз перейду на мат!

Анаксімандр Сосенко: Що ти, юначе, говориш, отямся й послухай премудрості перли!

Ми б із тобою такі могли збірки разом видавати, що навіть

Премії нам би вручали достойні мужі із галактики Альфа-Центаври,

А не якісь там земляни, що всесвіту світло для них не відкрилося зовсім…

Шурік Сироїденко: (зриваючись на крик) Знаєте, що пане Сосенку?! А йдіть-но ви в пизду!

Невже ви не розумієте, що накликаєте на всіх нас біду своєю Альфа-Центаврою?! Думаєте, що ви бо-зна, яке цабе? Хвілозоф… Знаю я вас, старих пердунів, що пропили мізки і продали честь ще замолоду! Позасідаєте у Спілці і не даєте молодим талантам дороги! І редактор з вас, чесно кажучи, хуйовий!

Після цих слів Анаксімандр Сосенко намагається щось сказати, але не може. Його починає трясти і судомити. Він, широко роззявивши пиздливу пащеку і хапаючись за серце, важко падає додолу і відключається.

Зачувши гуркіт падіння, Шурік Сироїденко обережно визирає з-за дверей сральника, а відтак, зрозумівши, що дідуган у відключці, сторожко пробирається повз нього, підтримуючи рукою штани. Зробивши кілька обережних кроків темним коридором, він раптом чує дивні звуки, схожі на чпокання, стогони та ритмічний скрип. Один із голосів (схожий на голос Дусі Пантелеймонівни) увесь час ахає і повторює, «ой, мамочки», а інший (схожий на голос Льохи Вола) кричить «давай, мала, давай!». З цього всього можна зробити припущення, що, принаймні, двоє із пасажирів підводної лодки їбуться. У цю палітру звуків, вплітається відчайдушне виття рогоносця (схоже на голос Вовки Карандаша), що долинає десь з-за борту.

Шурік Сироїденко: (філософськи зітхаючи)  Ох, бідний Вовка, начебто й не лох,

Хоча «Вован» – то прокляте ім’я.

Він плаче. Та на місці отих двох

Хотів би опинитись, навіть, я!

 

Завіса.

.

.

.

… Далі буде.

(с) Вуйки Хрін

Нові пригоди мудрих людей. Частина 5. На борту

ЧАСТИНА 5

ДІЯ 1

 

Підводна лодка в степах України. Біля поіржавілого борта сидять п’ятеро: Льоха Вол, Потап Піздоу, Вовка Карандаш, Шурік Сироїденко та Дуся Пантелеймонівна. Усі вже встигли перезнайомитися і пересратися. Льоха Вол порається над розведеним багаттям – смажить шашлик із свіженьких, власноруч наловлених вужогадюк. Решта пиздять хуй-зна про шо, чекаючи на хавчик.

Льоха Вол: Підіть гукніть хтось того припиждженого.

Дуся Пантелеймонівна: Як ти смієш говорити так про видатного вченого України. Можливо, він – наша остання надія?!

Льоха Вол: (незворушно) Замаж їбало, тупа манда! Я сам думав, що то дух Сірка, а то лише якийсь дурнуватий ушльопок.

Вовка Карандаш, кахикаючи, піднімається, з наміром вступитися за честь Дусі Панталеймонівни, але під важким поглядом Льохи Вола, осікається і сідає на місце.

Вовка Карандаш: (тоскно) Еххх…

Потап Піздоу: Але де ж, прошу пана, подівся сей добродій?

Льоха Вол:(пораючись із шашликом) Та закрився десь у сральнику та й  на гімно медитує.

Потап Піздоу: Але ж, пане Льохо, він може там іще щось робити…

Льоха Вол: Хіба дрочити!

Потап Піздоу: Побійтеся бога, пане Льохо! Я мав на увазі молитися.

Раптом у розмову втручається невпевнений голос Шуріка Сироїденка.

Шурік Сироїденко: А у нас тільки м’ясне на обід? Вегетаріанського чогось немає?

Льоха Вол: (саркастично хмикаючи) Тут тобі, хлопче, не веганська ресторація. Що є, те й жертимеш. А ні, то піди у степ та й якогось коріння собі насмикай. Звісно, якщо не боїшся Хуй-Пизди-Джигурди.

Шурік Сироїденко: (жалюгідно кривлячись, до Льохи Вола) А чи могли б ви мене до степу супроводити?

Льоха Вол:(невдоволено) Я вам тут що, мамкою-нянькою найнявся? І палатку постав, і їсти приготуй, і Хуй-Пизду нажени… Заїбали!

Потап Піздоу: (повчально) Але ж, пане Льохо, хто до чого родився, то й і має виконувати те перед Богом і людьми.

Льоха Вол: (лютішаючи) Ах ти ж шмаркачу очкатий! Ше ти мені тута будеш звиздіти! От, для чого народився ти?! Га?!

Потап Піздоу: (спокійно) Я народився, щоб відкривати галичанам очі на доконечну потребу їхньої незалежности. А ви, пане Льохо, зі своїми москальськими матюками вже втратили всякий встид. Фе – так говорити. Покайтеся!

Льоха Вол, наливаючись кров’ю, обертається до Потапа Піздоу, але раптом помічає на обрії якийсь рух.

Льоха Вол: (протяжно) Бля-я-я-я…

Вовка Карандаш: (насторожено) Що? Що там таке?

Всі зриваються на рівні.

Шурік Сироїденко: Та це ж… це ж… вона… (синхронно з Потапом Піздоу): Хуй-Пизда-Джигурда!

Дуся Пантелеймонівна: (нервово) От лахудра грьобана! Льоха, зроби щось! Ти ж мужик чи хто?

Льоха Вол: (вдивляючись у далечінь) Та вона, по ходу, не до нас.

Компанія чує лемент, який традиційно супроводжує появу Хуй-Пизди-Джигурди. До нього додається щось монотонно-речитативне. За якусь мить пілігрими бачать обриси уже знайомої персонажихи, яка щодуху втікає, а за нею біжить босий і сивий дядяша.

Шурік Сироїденко: Та вона ж налякана!

Вовка Карандаш: Цікаво, чим? Чи ким?

Дуся Пантелеймонівна: Невже цього стариганя налякалася?

Потап Піздоу: Та не може такого бути! Вона ж, окрім пана Льохи, нікого і нічого не боїться!

Льоха Вол: (заінтриговано) Та вона в натурі сйобує!

І справді, погоня віддаляється на очах у всієї компанії. Та раптом дядяша перечіплюється і летить шкереберть. Хуй-Пизда-Джигурда, зчинивши несосвітенний лемент, щодуху припускає і зникає на горизонті.

Льоха Вол: Йобушки-воробушки! Нашому герою, схоже, потрібна допомога!

Потап Піздоу: (гречно) Дусю Пантелеймонівно, ви ж, таки, дохторка! Може, підіть, та погляньте, що з тим паном. А ви, пане Льохо, не матюкайтеся, бо ваші матюки тілько біду накликають!

Дуся Пантелеймонівна: Тільки, якщо Льоха буде мене супроводжувати! Сама в цей блядсьий степ не сунуся.

Льоха Вол: Які питання? Пішли, крихітко! (Ляскає її по сідниці).

Льоха Вол та Дуся Пантелеймонівна, фліртуючи, відходять у степ. Вовка Карандаш невдоволено кривить їбальник, але щось сказати явно сцить.

Потап Піздоу: А ми, шановне панство, приступімо ж до трапези. Але перед цим, давайте, прочитаємо «Отченаш».

Потап Піздоу хреститься і починає бубоніти молитву собі під носа. Вовка Карандаш і Шурік Сироїденко підмугикують і ласо позирають на шашлик із вужогадюк.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 2

 

Те ж місце, та ж компанія плюс новоприбулий зі степу Анаксімандр Сосенко. Усі жадібно наминають свіжоспечений шашлик, навіть Шурік Сироїденко жує за обидві щоки, так, ніби той шашлик і справді є вегетаріанським. Якийсь момент чути тільки апетитне плямкання шести пащек.

Вовка Карандаш: (вхопивши останній шматок і прицмокуючи) Ніколи не думав, що м’ясо вужогадюки таке смачне.

Потап Піздоу: А й справді, ніби гиндичка. А все тому, що Дух Святий зійшов на сей скромний наїдок.

Льоха Вол: (мало не вдавившись) Шо-шо?! Який-такий дух? Це ж я, оцими руками… (піднімає вгору обидві руки і сотрясає ними в повітрі) наловив зміюк, обпатрав, насмажив…

Дуся Пантелеймонівна: (кокетливо) Хіхіхіхіххіхі…

Анаксімандр Сосенко: (прибравши врочистої пози) Знаєте, що я скажу вам з оказії цеї, о юні братове,

Всякий з вас рацію має, але і не має так само.

Різні є сутності в світі, і з плоті, і з духу, і, навіть, з ефіру.

Кожна субстанція має утілення в вимірах різних.

Ви ж-бо зациклились лиш на однім розумінні, однім трактуванні,

Того, що має безмежне число еманацій-проявлень.

Якось до мене…

Льоха Вол: (вкрай охуївши) І що той піздабол несе? Хтось що-небудь розуміє?

Всі остовпіло мовчать і переглядаються. На їхніх мармизах написано, що краще б вони терпіли загрозу нападу від Хуй-Пизди-Джигурди.

Потап Піздоу: (знайшовшись) Пане Льохо, се, мабуть, блаженний старець.  А блаженним, як відомо, є Царствіє Небесне. Тому нехай закінчить свою думку.

Льоха Вол: (гмикнувши) Думку! Словесний понос, а не думка!

Вовка Карандаш: (зібравшись із духом, нарешті вставляє свої п’ять копійок) Дійсно, нехай договорить. Може, він має нам сказати щось важливе.

Льоха Вол приречено махає рукою на знак згоди.

Анаксімандр Сосенко: Якось до мене, коли я гуляв уночі під покровом небесним,

З темних космічних глибин, де ширяють незвідані гази прасвіту,

Кругле, гладеньке і гарне, таке, як яйце, НЛО прилетіло,

Сіло навпроти пісочниці, де заривав свою каку мій вірний собака,

З нього до мене явився космічний прибулець, філософ пан Коцький,

Мовив, що з Альфа-Центаври самої, де мудрі живуть анунаки,

Він у цей світ прилетів, щоб його врятувати від наглої смерти,

Заради цього велів мені йти у славетні степи українські,

І відшукати те місце, де схимник живе, наймудріший у світі,

Разом ми маємо світ врятувати…

Вовка Карандаш: (перебиваючи Анаксімадра) Друзі,  стривайте! Та це ж порохобот!

Льоха Вол: А й справді! Це ж тільки порохоботи можуть нести таку несосвітенну маячню! Нормальним людям такого нізащо у світі не вигадати!

Дуся Пантелеймонівна: (істерично) То, може, його краще відразу замочити? Хороший ворог – мертвий ворог!

Потап Піздоу: (бліднучи) Шановне панство, я пропоную заспокоїтися! Я розумію ваші підозри, але ми не маємо достатньо доказів, аби брати такий гріх на душу. Може, нехай блаженний пан ще щось трохи про себе розповість?

Льоха Вол: А, може, харе?

Дуся і Вовка стверджувально кивають головами.

Шурік Сироїденко: (в сторону) Когось він мені нагадує…

Потап Піздоу: І, все ж таки, я наполягаю на викінченні промови.

Льоха Вол: (неохоче) Та нехай вже допиздить свою промову. Але недовго, бо від цієї хуйні можна здуріти!

Анаксімандр Сосенко: Я, товариство, нічого лихого нікому в житті ще не вдіяв.

Всіх шкодував і кохав – і людей, і комах і кургани німі степовії.

Навіть, кудлате оте, що на мене підступно напало в оцьому безлюдді,

Й те я на праведний шлях поспішив спрямувати, покликання згідно,

Що ж я, в тім винен, що дременуло воно світ за очі?

Льоха Вол: (про себе) Їй-богу, я б, ото, теж дременув…

Анаксімандр Сосенко: (продовжуючи) Скільки я душ врятував молодих, що не знали нічого й не вміли,

Я їм наставником був, добрий смак прививав у поезії й прозі,

Також в глибинах премудрості, у філософії справжній і в сексі…

Льоха Вол: (присвистуючи) Оце дядяша віджигає!

Анаксімандр Сосенко: (не зупиняючись) Скільки я діл всеблагих сотворив для культурного фронту,

Видав газет і журналів, і збірок я силу-силенну для людства,

Їздив суддею на конкурси різні, гуртки й фестивалі,

Для молодих був і другом, й партнером, й наставником люблячим, мудрим.

Шурік Сироїденко: (вражено) По-по-постривайте, а Ви часом не Анаксімандр Сосенко?

Анаксімандр Сосенко: (радісно) О, милий хлопче, та я це, персоною власною тут об’явився,

Звідки ім’я моє скромне спізнав ти, чи були знайомі раніше?

Чи не тобі я проклав світлий шлях у поезії царину дивну?

Чи друкував твої вірші колись у своїм альманаху?

Шурік Сироїденко: (нажахано) Ой… Мамо… (кидається навтьоки у нутрощі підводної лодки. Анаксімандр Сосенко біжить за ним, не припиняючи щось глаголити гекзаметром).

Льоха Вол: По ходу, другий сральник сьогодні також буде зайнятий.

Вовка Карандаш: Еххх…

 

Завіса.

.

.

.

… Далі буде…

(с) Вуйки Хрін

Нові пригоди мудрих людей. Частина 4. Промова філософа

ЧАСТИНА 4

ДІЯ1

 

Спекотний степовий полудень. Курган. Посеред кургану бовваніє кам’яна баба, до якої притулився спиною босий і простоволосий дядяша з люлькою в зубах і виразом непозбувної бентеги в очах. Дядяша веде поважну бесіду, періодично посмоктуючи люльку, на перший погляд – сам із собою, але, якщо уважніше придивитися, то виявляється, що він звертається до великого ґедзя, який сидить на бадилиниі навпроти.

Дядяша: Ось і дістався нарешті я славних степів запорозьких,

В пошуках істини й правди, якщо не кривити душею.

Брів я сюди із асфальту, із сірого міста гнилого.

Кажуть, тут схимник живе десь, що істини знає джерела.

Слава про нього гуляє, як вітер, по всій Україні.

Це через нього на старість покинув я рідну хатину –

Теплу квартиру, диван, телевізор, комп’ютер і порно,

Жінку й дітей, і посаду у спілці, і друзів найкращих,

З котрими я і по з’їздах, і по фестивалях бухав і тинявся,

І цілував молоденьких сцикух, так, щоб жінка не знала.

Кажуть вони, що з роками я йобнувся, геть остаточно.

Та не дано усім смертним збагнути глибин філософії справжніх.

Я ж…

Тут ґедзь, втрачаючи терпіння, раптом злітає з бадилини і кусає дядяшу в носа. Дядяша хапається за носа і починає читати нотацію комасі.

Дядяша: Нице створіння, як смів ти здійняти свій жальник на мене?

Я ж-бо філософ, письменник, політик і просто достойник великий,

Анаксімандром мене величають, а прізвище моє – Сосенко.

Знають мене і в столиці, й у Львові, й у Рівному, й навіть,

Сам голова Виноградова, міста славетного цього.

Навіть Говерла велична слід пам’ятає моїх черевиків,

Дупу мені цілував буйний вітер карпатських просторів.

Ти ж-бо запрагнув кількох крапельок геніальної крові,

Випив – і стали з тобою ми кревно єдині братове.

Будеш, комахо, тепер наймудріший між всім своїм родом,

Між комашнею, що водиться тут, в цьому краю пекельнім.

Я ж-бо рушаю в дорогу, що стелиться далі і далі,

Що привести мене має до місця святої людини.

Так заповів мені мудрий наставник, філософ пан Коцький.

Анаксімандр Сосенко важко підводиться, щоб рушити своєю дорогою, але раптом помічає вдалечині якийсь рух. Повитріщавшись кілька секунд, філософ усвідомлює, що до нього наближається кудлате непоймишо.

Анаксімандр Сосенко: Що ти за дивне створіння степів, що до мене з’явилось?

Чи вже й тобі моя мудрість відкрилась велика й широка?

Я на усенькі твої запитання тлумачення можу навести.

Маєш ти честь величезну уздріти мене у степу цім прадавнім.

Тож не соромся, кудлатий мій друже, питай, що тебе непокоїть.

Можу тобі зачитати свою геніальну поезію й прозу.

Або й пісень заспівати прадавніх народних і навіть сучасних попсових…

Зачувши цей спіч, кудлате непоймишо вражено зупиняється в кількох метрах від Анаксімандра Сосенка, і починає задкувати, знічено попискуючи.

Анаксімандр Сосенко: Стій, зупинися, мій друже, невже ти кудись поспішаєш?

Ми познайомитись, навіть, як слід, із тобою не встигли.

Шанс не втрачай ти сьогодні послухати мудру людину,

Справи облиш свої бренні, бо шанс такий раз на життя випадає.

Кращими творами я поділюся своїми з тобою, а хочеш –

Стану тобі я наставником, батьком, і, навіть, редактором збірки…

Зачувши останню репліку, кудлате непоймишо не витримує і прожогом кидається навтьоки. Анаксімандр Сосенко припускає навздогін.

 

Завіса.

Кінець четвертої частини.

.

.

.

… Далі буде

(с) Вуйки Хрін

Нові пригоди мудрих людей. Частина 3. Дуся веде усіх

ЧАСТИНА 3

ДІЯ 1

 

Каптьорка у Київському Питомнику Ідіотів. Навколо безлад, бруд і піздєц, на підлозі валяються порожні пляшки та подерті пакети. На стіні поряд із вже знайомим плакатом Дженніфер Лопес висять декілька картин у стилі «абстракціоністська хуєта». До смороду курива, дешевої горілки та потняків додався пронизливий запах шмалі.

За подобою стола самотньо сидить Вовка Карандаш, перед ним порожній гранчак і почата пляшка. З наїдків – три зубці часнику. Вовка уважно та зосереджено розглядає картини у стилі «абстракціоністська хуєта» і говорить сам із собою.

Вовка Карандаш: (задумливо) І що воно таке… Чи їжак, чи ровер…  Хто ж тих художників зрозуміє… Щось Шуріка зовсім не в той степ понесло. От, вірші які писав… Не те, що січас… Чи то я чогось не розумію… Чи то життя таке… Сумні часи настали… (важко зітхає, наливає півгранчака і випиває залпом). Еххх…

Раптом двері каптьорки відчиняються. Всередину проникає свіже повітря, а також Шурік Сироїденко з великим полотном в руках.

Шурік Сироїденко: Вітаю, Вовко! В мене для тебе подарунок! Вгадай який?

Вовка Карандаш: (серйозно) А підказку можна?

Шурік Сироїденко: Чудова річ ручної роботи!

Вовка Карандаш: Невже картина?

Шурік Сироїденко: (радісно) Так! Мій новий мистецький шедевр! Ось, поглянь! (демонструє).

Вовка Карандаш з усіх сил намагається зрозуміти, що там намальовано, але в нього в очах усе двоїться і пливе.

Шурік Сироїденко: Ну як, друже? Тобі подобається?

Вовка Карандаш: О, так! Майстерна робота! От тільки я не розумію, чого в цієї корови п’ять ніг?

Шурік Сироїденко: (трохи знітившись) Але ж тут немає корови! Це нутрощі підводного човна! Ти уявляєш собі, він мені нині наснився!

Вовка Карандаш: Перший раз бачу, щоб човен мав бебехи! (Трохи похитавшись, він гепається мордою об стіл).

Шурік Сироїденко: (розчаровано) Ет, знову перепив! Бідний Карандаш! Звісно, в такому стані людина не має змоги оцінити всю красу та образність художнього твору.

Шурік Сироїденко закидає до рота зубець часнику, пережовує, кривиться і вішає картину поверх плакату із Дженніфер Лопес.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 2

 

Все та ж каптьорка у Київському Питомнику Ідіотів, тільки на місці плакату із Дженніфер Лопес висить свіжо створений шедевр Шуріка Сироїденка. Сам автор шедевру і Вовка Карандаш сидять, пиздять і киряють самогонку.

Шурік Сироїденко: (загризши чергову стопку зубцем часнику) Гадаю, цей сон мені явився не просто так.

Вовка Карандаш: (тупо) Ти про що?

Шурік Сироїденко: Про підводний човен. Непокоїть мене усе це… Чи не попередження воно часом…

Вовка Карандаш: Яке ще попередження, брате?

Шурік Сироїденко: Та мало, яке… Світ такий небезпечний… А раптом станеться щось недобре…

Вовка Карандаш: (повчально піднявши палець) Я тобі, Шуріку, ось що скажу: дурне спить – дурне снить. Куди ніч – туди й сон! І взагалі, увесь оцей фрейдизм-шмейдизм – усе це від лукавого! Хто вірить в Бога і в мудрий український нарід – тому ніякі небезпеки не страшні! О! (знайшовшись). За це й вип’ємо! (наливає по черговій).

Однак випити вони не встигають. Раптом двері каптьорки прожогом відчиняються і всередину вривається бліда і розпатлана Дуся Пантелеймонівна. Її погляд безтямно бігає туди-сюди, ні на чому не фокусуючись і взагалі, вона схожа на чортицю, яка вирвалась у відпустку з пекла.

Дуся Пантелеймонівна: (голосить, заламуючи руки) Ой, людоньки! Лишенько! Лишенько! Я таке знаю! Я таке побачила! Є! Є! Є надія! Треба йти! Обов’язково треба йти!

Вовка Карандаш і Шурік Сироїденко: (в один голос) Куди? (Обоє вмить тверезіють із переляку).

Дуся Пантелеймонівна: У степи! В просторі українські степи! Мерщій! Мерщій! Збираймося!

Вовка Карандаш: Дусю, вгамуйся! Якого милого ми там забули?

Дуся Пантелеймонівна: (істерично) Не можна втрачати ані секунди! Бо є надія! Є!

Шурік Сироїденко: (перелякано) Хто мені може пояснити, що відбувається?

Вовка Карандаш: Дусю, та сядь уже! (хапає її за руку та намагається всадовити собі на коліна).

Дуся Пантелеймонівна: (різко висмикнувши руку та ще більше заводячись) То ви мужчини чи ні? Тюхтії, мамині синочки, сцикуни, курва ваша мати!

Шурік Сироїденко: (падає на коліна) Шановна Дусю Пантелеймонівно! Пробачте нас за різкий тон, але поясніть, що ви маєте на увазі! Бо ж ми не в курсі, присягаюся!

Дуся Пантелеймонівна люто хапає гранчак Шуріка і випиває залпом його вміст. Після цього, нарешті, фокусує погляд і глибоко зітхає.

Дуся Пантелеймонівна: (скрипучим голосом, схожим на шаманське камлання) Він сьогодні приходив до мене знову. Говорив, що надія є. Що живі наші друзі і провідники. Але лиха їхня доля. Мучаться в полоні тяжко. Закриті у підвалах, в катівнях нелюдської фабрики «Рошен», де жидомасони проводять над ними жорстокі досліди. Їм роблять звірячі операції на мозку. Формують критичне мислення шляхом вживлення наноботів… Але! Ми можемо їх порятувати! Він розповів мені, як! Він знає, усе знає! Він такий…

Вовка Карандаш: Дусю, ти знову перебрала з тим своїм порошком?

Дуся Пантелеймонівна: (з ненавистю) В голові твоїй порошок, а не мозок! Добре, що ти з водярою щодня перебираєш, алкаш засраний!

Шурік Сироїденко: Друзі, заспокійтеся! Не сваріться! Нехай Дуся Пантелеймонівна пояснить, про кого йде мова.

Дуся Пантелеймонівна: Як то – про кого? Про Батька Нації! Про Тараса Григоровича!

Вовка Карандаш і Шурік Сироїденко спантеличено переглядаються.

Дуся Пантелеймонівна: Якісь ви телепні нездогадливі, їй-богу! Прийшов до мене, значить, Тарас Григорович у вигляді велетенського сірого кота, та й повідав мені усю правду про наших товаришів, а також розповів, що єдина можливість їх визволити – це йти з паломництвом в український степ і шукати таємну лабораторію, де геній вітчизняної науки розробляє сироватку проти наноботів. Кажуть, однієї дози достатньо, щоб вивести цю гидоту з організму і повернути людину до її природного стану.

Вовка Карандаш: (охуїваючи) Тю!…

Шурік Сироїденко: Щось воно докупи не складається… кіт… Тарас Григорович… степи… вчений…

Дуся Пантелеймонівна: (люто) Не твоє то сране діло, хлопче, мізкувать, що складається, а що не складається. Сказав Батько Нації в степи піздувать, значить попіздуємо! Збирайтеся!

Вовка Карандаш: Дусю, та зараз же така спека у тих степах, ми ж помремо від перегріву…

Шурік Сироїденко: Так, це правда… Я сам родом із Півдня України, то можу сказати, що у степу зараз шлюбний сезон у гадюк і усіляких там бабаків. Можуть загризти, що й живого місця не залишиться. Може, є якийсь інший спосіб наших друзів врятувати?

Дуся Пантелеймонівна починає оскаженіло метатися каптьоркою. Вовка Карадаш та Шурік Сироїденко позабивалися по кутках.

Дуся Пантелеймонівна: Ушльопки кончені! Спека їм заважає! А яйця не заважають?! (Хапає заіржавілого ножа з полиці і хтиво його облизує, а тоді крутить над головою нещасного Вовки Карандаша). Гадюк вони полякалися!

Вовка Карандаш вмить відчуває, що дуже хоче у вбиральню, але встати боїться. Шурик Сироїденко тремтить у кутку, прикривши однією рукою голову, а іншою, про всяк випадок, причинне місце. Дуся Пантелеймонівна раптом заскакує на одну з табуреток, хвацько розстібає медичний халатик і дістає з-під панчохи справжню бойову гранату, яку одразу ж підносить переможно догори, ніби статуя Свободи свій факел. Цицьки Дусі визирають з-під халатика, як двійко молодих козенят.

Дуся Пантелеймонівна: Збирайтеся я сказала!

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 3

 

Погожий ранок у степу. Мертву тишу порушує тільки скрекотіння цвіркунів. Вовка Карандаш та Шурік Сироїденко втомлено перебирають ногами, на їх мармизяках відображається увесь біль цього недосконалого світу, вони страждають від спраги, недосипу та важких наплічників. І тільки Дуся Пантелеймонівна крокує попереду, мов заведена, раз-по-раз оглядаючись на супутників та люто бурмочучи під носа.

Вовка Карандаш: (жалібно) Їй легко, вона під кайфом, а ми…

Шурік Сироїденко: Терпи, братику. Зв’язалися з цією навіженою, на свою голову…

Вовка Карандаш: (приречено)  Еххх…

Шурік Сироїденко: Після пригоди в Карпатах я зарікся встрягати в будь-які авантюри, і от, знову… (багатозначно хитає головою).

Вовка Карандаш: Зарікалася свиня гівна не їсти.

Дуся Пантелеймонівна: (озираючись) Що ви плететесь, ніби повсиралися? Менше пиздіть, жвавіше рухайтеся, то й швидше дойдемо!

Шурік Сироїденко: (благально) А, може, привал зробимо?

Дуся Пантелеймонівна: (відрізавши) Хуял! Ви мужики чи членоносці кінчені? Прийдемо на місце і буде вам привал!

Вовка Карандаш: Дусю, може й справді, перепочинемо!?  Ми вже другий день без сну, без харчів…

Дуся Пантелеймонівна: На тому світі перепочинеш, алкашу, а тут ще справ у нас – ого-го! Друзів маємо визволити, а потім і неньку-Україну від жидомасонів, порохоботів і всякої нечисті!

Вовка Карандаш і Шурік Сироїденко важко зітхають і плентаються далі. Раптом на горизонті з’являється хмарка куряви, яка стрімко наближається до подорожніх.

Дуся Пантелеймонівна: Загін, стій, раз-два! Зайняти оборону!

Всі троє напружено завмирають і вдивляються у явище. На їбальниках чоловіків відображається придуркуватий послух. Дуся Пантелеймонівна із завзяттям амазонки готується прийняти бій.

Від хмарки куряви долинає пронизливий лемент «Ігігігігігігігігігі!!!».

Шурік Сироїденко: (нажахано) Ой, мамочки…

Вовка Карандаш судомно хреститься.

Дуся Пантелеймонівна: (командирським тоном) Засранці, відставити паніку!

За якусь секунду усі троє помічають обриси чогось кудлатого і пиздуватого.

Шурік Сироїденко: Та це ж Пенісовагінус Джигурдінус!

Дуся Пантелеймонівна і Вовка Карандаш (в один голос) Що-о!?

Шурік Сироїденко: Хуй-Пизда-Джигурда по нашому.

Вовка Карандаш: (затинаючись) Т-то! Т-то-т-то шо? З-звір чи л-люд-дина?

Шурік Сироїденко: Мелюзина! Тікаємо!!!

Шурік Сироїденко миттю дає драпака, за ним втікають його компаньйони, піддавшись стадному рефлексу. Слідом женеться невідома кудлата з’ява, лементуючи на бігу.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 4

 

Вечірній степ. Лежать три тіла, біля яких зацікавлено скачуть бабаки і повзають вужогадюки. На небі поволі з’являються перші зірки. Повіває прохолодний вітерець. Збоку за цією ідилією мовчки спостерігає ясноока постать у білому.

Раптом одне з тіл починає рухатися. Постать махає рукою і зникає.

Тіло, яке ворушилося, підхоплюється і починає верещати.

Тіло: (яке виявилося Шуріком Сироїденком) Ааааааааааааааааа!

Тіло-2: (у якому можна впізнати Дусю Пантелеймонівну) Та заткайся ти, дай поспати!

Тіло-3: (яке, безперечно, є Вовкою Карандашем) Хто? Де? Га? Нащо?

Тіло-1 і Тіло-3 обіймаються і ридають. Бабаки зі зміями ховаються по норах.

Тіло-2 продовжує валятися, як неживе.

Тіло-3: (схлипуючи) Де ми? Що з нами?

Тіло-1: Здається, відірвалися.

Тіло-3: Брате, що це було?

Тіло-1: За нами гналася Хуй-Пизда-Джигурда, відома організаторка мистецьких заходів, приставуча і кусюча, як скотина.

Тіло-3: Може б ти, краще, не матюкався, бо наврочиш.

Тіло-1: Та хіба ж я матюкаюся? Її й справді так звати.

Тіло-3: Ну й імена в людей, хай Бог милує…

Якийсь час обоє сидять мовчки.

Тіло-3: (порушуючи тишу) І що тепер? Може, хоч багаття розпалимо?

Тіло-2: (прокинувшись) Хуяття! А якщо воно на вогник завітає?

Тіло-3: Невже все пропало? То що ж нам робити?

Тіло-2: Плювати і ловити! Встаємо і піздуємо далі!

Тіло-1: Куди? В ніч?

Тіло-2: До пункту призначення, дурнику! Наша місія ще не виконана, то схуялі теревені розводити?

Тіло-1: (нахилившись до Тіла-3) Може від неї втекти?

Тіло-3: Пізно. Куди тепер дінешся з підводної лодки?

Тіло 1 приречено зітхає.

Зненацька до компанії долинають ледь чутні звуки, в яких, якщо добре прислухатися, можна розчути щось схоже на гітарний перебір. Троє тіл синхронно встають і обертаються в напрямку звуку. На темному горизонті пілігрими помічають апокаліптичний обрис підводної лодки.

 

Завіса.

Кінець третьої частини.

.

.

.

Далі буде…

(с) Вуйки Хрін

Нові пригоди мудрих людей. Частина 2. Несподівана зустріч

ЧАСТИНА 2

ДІЯ 1

 

Розпечене літнє надвечір’я в українському степу. Пересвистуються бабаки, по траві повзають вужогадюки, на горизонті бовваніють кам’яні баби. Безлюдну ідилію порушує одинока постать, яка ледь перебирає ногами і щось бубонить собі під носа. В цій постаті можна впізнати широковідомого у вузьких колах їбанутого барда Льоху Вола. Його вигляд свідчить про те, що він або втік з дурдому, або повертається з рок-сейшну: побита і подряпана мармиза, часткова відсутність одежі, на спині – покоцаний наплічник, в руках – гітара, на якій він награє незатійливу мелодію.

Льоха Вол: раз-два! Раз-два!

Блядь, як болить голова!

І сонце пече,

І річка тече,

І баба стоїть, як жива.

От щаз я до баби дойду,

В тіньочку собі упаду,

Трохи відлежуся,

А потім зведуся

І всуну їй хуя в пизду.

Льоха Вол доповзає до найближчої кам’яної баби і безсило падає під неї.

Льоха Вол: (лежачи на спині і мрійливо вдивляючись у небо) а що робити, коли живої баби я вже місяць не бачив? От пиздять про те, про се, про духовне утримання, аскезу-хуєзу, але, коли у тебе стояк вже ходити мішає, то тут не до аскез! І вопше, усю цю поїбень васточну придумали жидомасони, щоб підривати здоровий дух українських аріїв-козарлюг! Таких, як я! (при цих словах їбашить себе кулаком у могутні волохаті груди, як молодий самець горили).

Раптом звіддаля долинає пронизливий лемент. Льоха Вол різко зводиться і бачить якийсь незрозумілий двіж – в його напрямку мчить притрушений очкарик, за яким женеться якась несосвітенна кудлата химородина на тонких ніжках. Обоє лементують, як недорізані.

Льоха Вол: ахуєть, кричали гості! А це що за панахида? Ви куди? Ви хто?

Пришельці тим часом намотують круги навколо Льохи і баби, не збираючись зупинятися. При цьому вони волають дикими голосами.

Льоха Вол: (недовго думаючи, хапає гітару) А на! А на! А на! А на! (їбашить обох, по чому попало).

Після ударів очкарик гепається навзнак, а кудлата химородина, підвиваючи, утікає в степ.

Льоха Вол: (наблизившись до очкарика) Ти хоч живий там?

Очкарик: (тихим голосом) Та живий. (Боязко підводячи голову) А вона де? Невже втекла?

Льоха Вол: (здивовано) То шо була вона?!

Очкарик: (трохи сміливіше) Та… ніби…

Льоха Вол: А чого ти від неї втікав?

Очкарик: (сідаючи і тручи руками новоявлену гулю на лобешнику) Ет… Бо вона… Приставуча як біда. Вистежила мене серед цього дурнуватого степу і давай лізти зі своїми пропозиціями…

Льоха Вол: (біліючи від здивування) Шо, їбаться?!

Очкарик: та яке! Творчий вечір організовувати. Для кам’яних баб.

Льоха Вол: (остовпівши) їдрід-мадрід!

Очкарик: (встаючи та отріпуючись) Та цих організаторів у наш час – як бруду. Тільки дай шось організувати. А публіка, а гонорари де?! Дурня це все, скажу я вам, добрий пане. До речі, я – відомий журналіст, талановитий публіцист та видатний політичний оглядач. Ви б мали мене знати.

Льоха Вол: Щось не пригадую…

Очкарик: Ну то, певно, прошу пана, ви телевізора не маєте вдома. По вас, знаєте, видко, що ви взагалі мало що маєте… Ну, менше з тим. Мене звати Потап. Потап Піздоу. Абись знали.

Льоха Вол: (ще не переваривши вищесказане) Льоха. Льоха Вол.

Потап Піздоу: Дуже приємно, добрий пане. І файно дякую за порятунок.

Льоха Вол: Немає за що, в принципі…

Потап Піздоу: Ну, знаєте, є. У цих степах серед бабаків та зміїв людина людині тре.

Льоха Вол: То шо це вопше було? Щось я так і не поняв.

Потап Піздоу: Ну то всьо, пане Льохо, не так вже й просте, щоб надатися до розуміння. Ота істота відрекомендувалася мені, як Хуй-Пизда-Джигуда, знана організатокиня усіляких дурнуватих творчих заходів. А за своє довге та буремне життя, я набачився вже того всього з надлишком. Добрими були, звісна річ, лише ті заходи, в яких я сам брав учать у ролі головного гостя. Організаторкиня ця, певно, є моєю давньою фанаткою, якщо змогла мене відшукати навіть тут, під час мого святого паломництва до вкраїнського степу.

Льоха Вол: (явно не маючи здатності переварити стільки інформації і хапаючись за головне) То хуй воно чи пизда?

Потап Піздоу: І те й інше, добрий пане. Більше того усі причинні місця в неї замість лиця і тіла.

Льоха Вол: А чим же воно кричало?

Потап Піздоу: Мабуть, пиздою. Добре хоч не вкусило.

Льоха Вол: (злякано витріщаючись на співрозмовника) А кусається воно чим?

Потап Піздоу: Певно, що хуєм, добрий пане. Інших подробиць не знаю. Але ж уже й вечоріє. Чи маєте ви палатку?

Льоха Вол: (спантеличений наніц) та маю…

Потап Піздоу: тож давайте поставимо і заночуємо. Треба триматися разом, бо ж такі в степу речі робляться… Самі бачили.

Льоха Вол: То справа рук порохоботів і жидомасонських агентів! Вже й мутантів на своїх фабриках вирощувати навчились! Тварюки кляті!

Потап Піздоу: про це та інше поговоримо завтра, добрий пане. Кладіть палатку й діставайте їдло. Бо я через ту Хуй-Пизду-Джигурду всі свої запаси розгубив.

Льоха Вол, так і не відійшовши від глибокого ахую, починає розкладати палатку. Потап Піздоу хресним знаменням освячує місце ночівлі.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 2

 

Спекотний день в українському степу. Поховалося все – бабаки, вужогадюки, навіть кам’яні баби щезли з горизонту. Лише надокучливі ґедзі дзижчать над головами двох подорожніх, які правлять теревені, помалу просуваючись десь у степових єбенях.

Льоха Вол: (здивовано) То кажеш, що й тобі та мара являлася?

Потап Піздоу: Та певно, що так, пане Льохо.

Льоха Вол: (задумливо покрутивши головою) Перший раз у житті стикаюся з таким, що одна білочка на двох!

Потап Піздоу: Т-с-с! Що ви таке говорите? Яка білочка? То був справжній маленький Ісусик, який явився мені уві сні у вигляді пухнастого сірого котика. Він закликав мене іти на прощу у славний козацький степ. «Там», – сказав він мені, – «у залізній келії ти зустрінеш чоловіка, який стане Президентом України і подарує Галичині незалежність». А я, знаєте, з дитинства мрію про незалежність Галичини. Бо то єдина Україна, яка, направду, є українською і богообраною, адже сам Ісус Христос, як ви знаєте, був галилеянином, себто, галичанином.

Льоха Вол: (відкашлявшись) Шо за брєд ти несеш? Який Ісусик? Яка, нахуй, Галичина?

Потап Піздоу: Ніякий то не брєд, пане Льохо, а справдешня істина, яку вперше побачив у своєму видінні святий Андрій.

Льоха Вол: Ви що там, усі, звиздонулися?

Потап Піздоу: (докірливо) Не маєте ви Бога в серці, пане Льохо. Ви, певно, і до сповіді та святого причастя не ходите.

Льоха Вол: Та чого ж? Причащаюся іноді… після сауни…

Потап Піздоу: От, всі ви такі, східняки! Майже як москалі! Не гнівайтеся, але то через вас Україна не може ніяк стати на ноги. А галичани інакші, вони і в церкву щонеділі йдуть, і до сповіді та причастя вчасно стають, і вишиванки до костюма вдягають!

Льоха Вол: (різко зупинившись) Ти кого москалем назвав? Очкарик недороблений! Та ми!… Та я!…

Потап Піздоу: Я б на вашому місці проявляв чемність і повагу. Все-таки, не з худобою розмовляєте, ми з вами разом кози не пасли.  Тим більше, в мене є образок, який мене оберігає від вужогадюк.

У цей час за два метри від них проповзає вужогадюка, товста, як колода. Обоє завмирають. Після того, як змія поповзла собі геть, продовжують шлях мовчки.

Після тривалої мовчанки:

Потап Піздоу: Ну а вам, пане Льохо, що свята з’ява повідала?

Льоха Вол: (знехотя) Мені ця тварюка сказала, що дух Івана Сірка реінкарнував. І я йому маю вклонитися і стати під його бойове знамено. І разом ми винищимо усю жидомасонську нечисть з української землі, а паскуд-порохоботів згноїмо в залізних клітках.

Потап Піздоу: (в сторону) Таки, певно, то була білочка.

Льоха Вол: Шо-шо ти кажеш?

Потап Піздоу: Та он, кажу, вдалині щось видніється.

Обоє зосереджено вдивляються в сторону горизонту і бачать обриси підводної лодки.

Льоха Вол: (захоплено) Сіркова чайка!…

Потап Піздоу: (благоговійно) Залізна келія!…

 

Завіса.

Кінець другої частини.

.

.

.

Далі буде…

(с) Вуйки Хрін