Стівен Кінг: “Безсоння” та “11 22 63”. Відчув дихання одноповерхової Америки.

Так сталося, що на декілька тижнів я випав з реального життя та підсів на твори Стівена Кінга. Але обрав для читання не його класичні жахи, а тексти, які більш тяжіють до соціальної фантастики. Мова йде про два романи “Безсоння” та “11.22.63”. Точніше я був впевнений, що маю справу з соціальною фантастикою, але почавши читати, зрозумів, що королю жахів вдалося таки мене здивувати, оскільки означені твори є здебільшого соціальною драмою, в яку маститий письменник майстерно вплів фантастичні елементи. Докладніше про мої враження далі в огляді.

Безсоння”

Вийдіть на вулицю, прогуляйтеся типовим спальним районом українського міста, поїдьте до центру, придивіться, і ви їх обов’язково побачите та, можливо, здивуєтеся наскільки їх багато. Вони одягнені не по моді, здебільшого дивляться собі під ноги, коли йдуть, несучи полотняну торбинку. Вони сидять біля парадного на лавочці та переповідають одне одному новини та плітки, лають державу та сусідів, прискіпливо роздивляються вас, коли ви йдете повз них і дуже ображаються, коли ви не вітаєтесь з ними, не помічаєте. Бо вони вам нецікаві, бо їм вже перевалило за 60, в них все позаду, а вам треба дивитися в майбутнє. І в тому майбутньому ми з вами ладні бачити що завгодно, окрім старості й смерті. Десь так я бачу людей похилого віку в Україні. Але на відміну від мене та багатьох моїх однолітків, охочих до писемного слова, пан Кінг написав про цих людей цілий роман.

Живучи у власній країні, ми завжди схильні ідеалізувати побут та життя пересічних громадян в країнах розвиненого світу, таке мислення нам передалося ще за пізньої радянської епохи, коли багато хто з нас почав таки роздивлятися що і як там у вщент “загнівших буржуєв”. Тож мені здавалося, що, до прикладу, американські пенсіонери то зовсім інші люди. Саме такі, яких я нерідко бачив туристів з-за далекого кордону: підтягнуті, усміхнені та добре одягнені. Але прочитавши “Безсоння”, я зрозумів, що люди в похилому віці в чомусь завжди схожі. Це щось: своєрідне сприйняття дійсності, відчуття самотності, почуття провини та образи, бажання уваги від родичів та поваги від молодших. І все це приправлене ледве чутним, але від цього не менш нудотним очікування кінця, страхом перед ним. І цього не здатні змінити ані розмір пенсії, ані зайві квадратні метри будинку або квартири, ані будь-які ніші “цукерки” західного світу, бо старість та смерть не знає кордонів. Саме це я побачив та відчув в романі Стівена Кінга “Безсоння”. Майстер зумів живо та правдиво відтворити картину внутрішнього світу американського пенсіонера та атмосферу “одноповерхової Америки” початку 90-х, а фантастичні елементи в тексті лише підсилювали враження.

11.22.63”

Одразу зізнаюся: спочатку я подивився серіал з такою назвою. Фільм мені сподобався, але я був впевнений, що сценаристи, коли робили його, багато чого проігнорували та змінили відносно оригінального тексту. В цьому, звичайно, немає нічого поганого, але мені таки хотілося прочитати книгу і я це зробив.

Знову Стівен Кінг блискуче розкриває перед читачем психологічну та соціальну реальність маленьких американських містечок епохи правління президента Кеннеді. Головний герой, вчитель літератури з двотисячних, хоче запобігти резонансному вбивству, оскільки вважає, що тоді Сполучені Штати чекає краще майбутнє. Скориставшись часовим переходом, він потрапляє в 1958 рік…і отут, панове, для мене фантастика закінчилася, а почалася якісно виписана соціально-психологічна драма за участю пересічних американців і саме в цьому, як на мене, є основна цінність цього роману.

Письменник ніби по черзі наводить збільшувальне скло на кожного з героїв, вдивляється в його очі, читає його душу, розшифровуючи ребуси слів, посмішок, сліз, прискіпливо розбираючи ієрогліфи зморшок на обличчі.

Читаючи текст мимоволі забуваєш, що перед тобою наукова фантастика, белетристика, і виникає таке відчуття, що сидиш перед проникливим психоаналітиком, який, професійно користуючись декількома майстерно створеними образами, вивертає твоє нутро і показує його тобі, аби ти збагнув нарешті, хто ти є насправді та щось змінив у власному житті. Принаймні спробував подібно до героїв роману Кінга.

Питання часових парадоксів, на мою думку, письменник таки не розкрив, та, як я зрозумів, він і не ставив перед собою таке завдання. Хоча саме аналітичного прогнозу того, якою могла б бути Америка за живого Кеннеді мені не вистачило. Всі зміни за книгою звелися до наслідків природних катаклізмів від часових переміщень, які у свою чергу і спричинили політичну та гуманітарну катастрофу в альтернативних США. Прикре спрощення. Але роман від того не втратив своєї привабливості. Всім раджу.