Станіслав Лем: неоднозначний майстер запитань

Замість дисклеймера. Взагалі-то цей текст був задуманий ще кілька місяців тому як текст про «Суму технологій», і саме тоді автор вирішив підготувати його до 100-річчя Станіслава Лема. У підсумку вийшло все-таки не зовсім про те – чи й зовсім не про те. Навряд чи він буде цікавим (та й зрозумілим) тим, хто не є фанатом чи хоч би знавцем як творчості, так і біографії нашого видатного земляка. Тобто для популяризації Лема і його спадку цей текст не годиться. З іншого боку, знавцям і фанатам багато що здасться аж надто «загальновідомим». Автор цілком віддає собі в цьому звіт.

Втім, сам Лем про ту ж «Суму технологій» писав, що книга вийшла зовсім не такою, як він планував. Напевне, це стосується будь-якого тексту, хоч трохи довшого за SMS.

Станіслав Лем

Мій Лем

 

Якби я бачив майбутнє, чи хоч би намагався його прогнозувати, я б ще тоді запам’ятав дату. Але у мене з майбутнім завжди були кепські стосунки. Можу сказати лише, що це був початок 2000-х. Я абсолютно випадково натрапив на сторінку LiveJournal, яка належала нікому іншому, як Станіславу Лему. Ні секунди не гаючи, я надіслав запитання (навіщось англійською) десь у такому стилі: пане Лем, я ваш відданий шанувальник з дитинства etc., etc., etc., повідомте мені, заради бога, то чим НАСПРАВДІ закінчується роман «Фіаско»?

 

Само собою, відповіді я не отримав – і, їй-богу, кумедно було у віці вже за двадцять сподіватися на щось інше (не кажучи вже про те, щоб ставити ідіотські запитання). А 27 березня 2006 року мого кумира не стало.

 

Як кожен чемний радянський хлопчик, я дійсно зачитувався Лемом з дитинства – в блискучих, ніде правди діти, радянських перекладах. Але, звичайно ж, це були «Кіберіада» та серія про Йона Тихого. Втім, навряд чи варто дивуватися, що той-таки «Соляріс» в десять років справив на мене гнітюче, ба навіть лякаюче враження.

 

Тож до «дорослого» Лема я дійшов уже у старших класах та студентстві, і перше, що з подивом відзначив – це скільки спільного у нього з моїми улюбленими от дійсно з дитинства братами Стругацькими. Спільного в постановці найголовніших питань, настільки головних, що ніхто з цих авторів майже ніде й не формулює їх прямо. До цих питань (у виконанні Лема, звісно), ми ще повернемося; Стругацькі ж, як я незабаром зрозумів, просто перебували під його потужним впливом. І не вони одні.

 

У світовій фантастиці свого часу він дійсно був зіркою першої величини. Різні джерела дають різні (хоч і не дуже) загальні наклади його книг – порядку 45 мільйонів, і різну кількість мов, на які його перекладено: від 37 до «понад 40». Сторінка про Лема в англомовній Вікіпедії докладніша і більша за обсягом, ніж, наприклад, україно- та російськомовна сторінки. Ясно, що тут подбали про свого великого співвітчизника поляки (нинішній рік, коли письменникові могло би виповнитися сто років, у Польщі взагалі оголошено «літературним роком Лема»). І все ж це з біса показово.

 

Якоюсь мірою Лем – людина-загадка. Офіційно він народився 12 вересня, але стверджував, що 13-го, просто число змінили як «негарне». За багатьма довідниками, в дитинстві цей виходець з родини ополячених євреїв вивчав у рідному Львові основи юдейської релігії – але сам він казав, що зрозумів свою приналежність до єврейства лише під час нацистської окупації, а доти «на жаль мій, нічого про єврейську культуру не знав». У окупованому нацистами Львові він та батьки, до речі, врятувалися завдяки підробленим документам і… «арійській зовнішності» юнака. Що ж до релігії, то неоднозначному Лему приписували (паралельно з юдаїзмом!) і римо-католицьке виховання, а сам він називав себе то «атеїстом», то «агностиком», а то й обома одночасно (sic!). Підтримуючи при цьому дружні стосунки з іще відомішим поляком Каролем Войтилою – пізніше Папою Іваном Павлом ІІ.

 

Або: під час візиту до СРСР Лема буквально носили на руках – а він підтримував, хоч і не надто публічно, польську «Солідарність». Після встановлення у Польщі жорстко прорадянського режиму генерала Ярузельського Лем емігрував, чим, знов-таки, мусив заробити собі тавро «антисовєтчіка» – а американський фантаст Філіп К. Дік писав на нього заяви до ФБР як на радянського шпигуна. Скільки в усіх цих історіях міфу? Та хто його зна.

 

До речі, ймовірно, до міфів належить і широко розтиражована нашими ЗМІ під день народження фантаста фраза «Я львів’янин і львів’янином залишуся до смерті». Повний варіант, у якому ця фраза гуляє сайтами, такий: «Однак мешкаючи у Кракові, Відні чи Берліні, Лем завжди наголошував: «Я львів’янин і львів’янином залишуся до смерті. Я не можу сказати, що повністю щасливий. Моє щастя залишилося, коли довелося залишити Львів». Але першоджерела «завжди» проголошуваного письменником кредо мені віднайти не вдалося.

 

Словом, така людина не могла не зацікавитися дійсно ВЕЛИКИМИ проблемами цілого людства. І, ймовірно, не могла не спробувати висловитися в першу чергу через мегапопулярний у ті часи в усьому світі фантастичний жанр.

 

 

Лем науки

 

Зараз (особливо от буквально зараз, «під дату») Лему прийнято приписувати передбачення купи технічних і технологічних досягнень сучасного людства. Але при ближчому розгляді низка з цих приписок не витримує критики.Станіслав Лем

Авжеж, тач-скрін на інтерактивних мапах у «Поверненні з зірок» 1961 року (як і на «оптонах» із того ж роману) – це чудове передбачення, хоча описані і там, і в інших книгах Лема «кристали пам’яті» не дуже схожі на сучасну флеш-пам’ять. Але вже «калстери» з «Магелланової хмари» схожі на наші кредитні картки хіба що умовно. Авжеж, «Магелланова хмара» – твір досить давній (1955), але ж ідея магнітного запису була технічно реалізована ще в останні роки ХІХ століття! Тож навіть трохи дивно, що така прозірлива людина, як Лем, у ролі «кредитної картки» виводить коробочку, що містить мікроскопічні пластмасові «монетки».

 

А от, наприклад, об’ємне відео, пророцтво про яке теж нерідко приписують Лему, йому просто не потрібно було «передбачати». Достоту так само, як Жуль Верн насправді абсолютно не мусив «передбачати» підводний човен. В обох випадках на час написання відповідних романів вже відбувалися, і неодноразово, більш-менш успішні спроби реалізувати згадані технології. Ну а спроба деяких «дослідників» видати за передбачення клонування ніщо інше, як анекдотичне «розмноження» Йона Тихого через петлю часу, взагалі викликає тільки посмішку.

 

Все це сказано зовсім не для того, аби похизуватись ерудицією, і навіть не для розбору творчості митця. Насправді Лем у багатьох випадках вловив МАГІСТРАЛЬНІ напрямки розвитку технологій. Тут він виявився таким собі Стівом Джобсом, тільки в іншій сфері. Зрештою, сам я двадцять років тому, переглянувши стрічку «Матриця», з неймовірним подивом усвідомив, що це просто якась тобі варіація на тему «Футурологічного конгресу»! Тільки замість хімічних препаратів діє електроніка, от вам і вся різниця.

 

Тут ми й підійшли до головного. Адже головним у Лема чимало критиків (та й фанатів, гадаю, теж) вважають «фантоплікатори» – пристрої, здатні, грубо кажучи, створювати штучну реальність. Хто тільки не вказував на передбачення Лемом давно вже звичної для нас віртуальної реальності! Проте штука в тому, що тут є велика різниця.

 

Як відомо, найбільше про фантоплікатори Лем говорить не у своїй фантастиці, а в знаменитій «Сумі технологій». Книзі, яку, напевне, таки варто назвати філософським трактатом – хоча сам автор неодноразово кривився на таку характеристику свого дітища. Що ж, Тома Аквінський теж, напевне, не погодився б назвати філософською свою «Summa Theologica», від якої юдей-католик-атеїст Лем і запозичив назву свого «опус магнум». Хоча Тома Аквінський, імовірно, заперечував би в першу чергу через язичницьке походження терміну :)

 

Так от, фантоплікатори Лема не просто модулюють реальність. У дуже віддаленому майбутньому вони її справді СТВОРЮЮТЬ. Принаймні, допомагають це робити. У «Сумі» Лем, як відомо, багато розмірковує про можливість прямого, так би мовити, перетворення природи людиною. В новій, штучній природі, неодмінною частиною якої будуть і фантоплікатори, людина існуватиме в буквальному симбіозі з середовищем. Контактувати зі «справжньою» природою ці люди майбутнього будуть лише за посередництва цього середовища. Отут фантоплікатори і знадобляться.

 

Між іншим, це – непрямий, але явний варіант відповіді на популярну у фантастиці тему «бунту машин». І, по роздумах, скидається на те, що вже сьогодні наша цивілізація іде саме цим-о шляхом симбіозу.

 

Як конкретно все це має виглядати? Майстер прямо заявляє, що не береться робити подібних прогнозів. Але я особисто найголовнішим його прозрінням вважав би не тач-скріни й не аналог кредитних карток, а саме це зрощення людини та «штучної природи», ознаки якого, на моє переконання, ми спостерігаємо вже сьогодні.

 

 

Лем книги

 

Напевне, не помилюся, сказавши, що ті з нас, хто цінують не так Лема-футуролога, як Лема-фантаста (наскільки взагалі можна розділити цих «двох»), так от, цінуємо ми Лема не за стиль, і навіть не те щоб за сюжет. Авжеж, згадані вище «дитячі» (хоча насправді-то ні!) серії на кшталт «Кіберіади» вражають, так би мовити, буянням барв. Проте не можеш не дивуватися, як людина, здатна так весело бавитися з мовою і серйозним тоном вводити в триптих часовигнанця Босха дванадцятимісний хронобус, настільки вміє змалювати почуття. Щоправда, у Лема гама почуттів неширока – аж радієш, що в українській мові «почуття» однаково пишеться і в множині, і в однині.

Станіслав ЛемЛем добре лякає – але майже ніде не ОПИСУЄ страху. Лем багато пише про кохання – але це почуття він саме ОПИСУЄ, й не більше. Що він МАЛЮЄ – так, що це аж «бачиш» (тобто відчуваєш) – це всепроникне почуття самотності. Самотні всі без винятку космічні мандрівники. Самотній екіпаж «Непереможного» на планеті, захопленій виром некроеволюції (й окремо самотнім є – а от і не вгадали, не головний герой, який у фіналі підкреслено сам-один іде в пащеку звіра. А його командир Горпах). Самотні п’ятеро землян на планеті Едем. Самотній головний герой «Фіаско» (настільки самотній, що навіть не знає, хто ж він такий). Про самотність у «Солярісі», напевне, зайве й казати.

 

Характерно, що здебільшого ці герої самотні, водночас перебуваючи серед інших людей, або позаземних істот, або і те, і інше одночасно. Численні астронавти, які повертаються на Землю через тисячі років після відльоту – тут усе зрозуміло, і недарма цей сюжет є «фішкою» лише ранніх книг Лема. Цікавіше з пізнішими, на кшталт вже згаданих «Фіаско» та «Едема» (до певної міри, «Непереможного» теж). Тут виражена літературними засобами самотність героїв, як на мене, недвозначно символізує філософське питання – космічної самотності людства.

 

У «Сумі технологій» Лем приділяє цьому питанню гігантську увагу і, слідом за радянським астрофізиком Йосифом Шкловським (якого прямо називає натхненником «Суми») рішуче відкидає можливість існування у Всесвіті, чи навіть у нашій Галактиці, лише однієї-єдиної цивілізації – людської. Чому ж тоді ми не зустрічаємо іншопланетян, не ловимо їхніх сигналів, не бачимо навіть сліду їхньої космічної діяльності? Знов-таки слідом за Шкловським та іншими, Лем не так відповідає на це питання, як ставить нові – скажімо, про можливе припинення на певному етапі технологічного розвитку цивілізацій. Повторюся, відповідей від Лема чекати майже завжди дарма – і в даному випадку єдиним запропонованим варіантом є інформаційне перевантаження цивілізації («Мегабітова бомба»). При цьому сам же Лем погоджується, що проти цього варіанту можна висунути серйозні заперечення.

 

То чому ж людство (поки що?) почувається самотнім у Космосі? Не даючи відповіді на це запитання, Лем-футуролог підіймається до висот Лема-письменника у спробах всебічно його поставити. А що, як інші цивілізації існують, проте існують і причини, через які з ними неможливо порозумітися? Саме цьому питанню присвячені і «Едем», і «Фіаско», і, звичайно ж, «Соляріс».

 

З іншого боку, а навіщо нам узагалі чужі цивілізації? Чому ми так прагнемо їх відшукати? От на це питання Лем таки дає відповідь: нам потрібно щось на кшталт дзеркала, через яке ми могли б поглянути на себе збоку.

 

Особисто я не маю сумніву, що «Соляріс» став найпопулярнішою книгою Лема саме тому, що там цю тему розкрито в максимальній повноті та чесності: а чи можна зрозуміти навіть самого себе? І – до речі – чи не вб’є людину погляд у «дзеркало», яке покаже її справжньою?

 

Саме тут, як на мене, і виявляється талант письменника. І саме тому, а не через «технічні пророцтва» чи навіть глибокі футурологічні роздуми, його сторіччя стало такою подією – всупереч зовсім новій психології молодих поколінь, кризі жанру фантастики і навіть екранізації «Соляріса» із Джорджем Клуні :) Amen.

Дев’ять кіл пекла, або як бути письменником

автор: Іванка Урда

Кожен письменник повинен любити подорожувати. Це обов’язкова умова, тому що в Україні автор мусить вміти сам себе презентувати, в Європі ж цим займається літагент, але не будемо про сумне.

Після видання книги слава не приходить, за тобою не бігають натовпи фанатів та фанаток, а тим пак видавці. Ти не прокидаєшся відомим. Ти можеш бути забитим інтровертом, але твоя книга вимагатиме тебе полюбити публіку.

Поки ти проходиш пекло всіх правок, редакцій, скорочень і уточнень, далі тебе чекає пекло презентацій з перервою в декілька днів, а то й годин, в ліпшому випадку між містами.

На перший погляд тільки здається, що це легко, адже автор мусить знати свій твір, отже знає як його презентувати. Не тут то було! Навіть якщо говориш тільки ти, публічний виступ виснажує. Ти мусиш знати, що ти будеш говорити, ти мусиш думати над кожним своїм словом. Найважче – ти мусиш концентрувати увагу публіки на собі під час всієї презентації.

Для того, щоб бути письменником треба не те, що любити подорожувати, треба це обожнювати. Проте разом з тим треба любити і сидіти вдома, коли ти зариваєшся в книжки і мусиш сидіти за історією, яка з’являється з під твого пера, з під твоєї ручки, під біганням твоїх пальців по клавіатурі. В якісь моменти твої герої вказуватимуть тобі дорогу, але так буде не завжди. В якийсь момент, вони зупиняться, подивляться на тебе і скажуть: «Ну що, мамцю/батечку, що ти зробиш далі?»

Вони, так само як і ти колись в своєму житті, стоятимуть на роздоріжжі і думатимуть куди їм піти. Тоді ти неумисно даруватимеш їм своє життя, переноситимеш себе в історію.

З одного боку література, твоя книга – це не страждання, але більшість з нас кричали і волали в своїх книгах, просто неопублікованих творах. Ти, певно, показуєш не все, що пишеш, відфільтровуючи шлак і занадто відверті речі, в яких люди справді впізнали б тебе.

Отож, коли ти вирішиш написати книгу, до моменту, коли ти зможеш донести свою думку до людей, ти муситимеш пройти свої дев’ять кіл пекла.

Коло перше: Текст

Спочатку ти маєш сконцентрувати в собі те, що змушує тебе писати. Простіше кажучи, змусити себе писати (хоча, напевно, до поезії це правило важко застосувати).

Навіть, якщо ти сидиш і лупаєш на той пустий аркуш своїми баньками, рано чи пізно ти вродиш слово, за словом речення ну і далі по тексту.

Потім ти маєш ознайомитись зі своїми потенційними «конкурентами», щоб бува випадково нічого не сплагіатити. Насправді, це все не так вже й легко, як може здатись на перший погляд.

Друге коло: Фідбек

Тут тебе очікує дві стадії.

Першими жертвами твоїх чудових творів стають близькі люди. Знай, поки ти не видаси книгу, вони тебе будуть ненавидіти, адже не всім їм насправді цікаво, але з ввічливості відмовити тобі вони не зможуть. Далі друзі, от тут, якщо в тебе правильне оточення, ти можеш знайти людей, які з нетерпінням чекатимуть книгу, або тому що ти вже задовбав мусолити цю тему, або їм справді подобається, проте не всім так щастить.

Другим етапом буде, після вихваляння перед близькими та знайомими, ти набираєшся сміливості прочитати свій твір перед незнайомцями. Ти починаєш ходити на літературники для молодих і недосвідченних. Набираєшся ще трохи сміливості, ну це тільки якщо ти пишеш гарно і отримуєш позитивні відгуки, в такому разі ти переходиш до третього кола.

Третє коло: Літконкурс або фідбек від професіонала.

Особливо хороші конкурси ті, в яких судді пояснюють чому ти не пройшов далі, аніж відбірковий тур. Бо якщо ти не пройшов навіть того, ти все одно повертаєшся на початок.

Отож, уявімо, що ти вже декілька разів програв, та не здався і вдосконалився до того, щоб перемогти.  Окей, чудово, але після конкурсу нічого не стається і ти переходиш до наступного кола.

Четверте коло:  Пошук видавництва

Тут ти подумки повертаєшся на перше коло, згадуєш всіх своїх «конкурентів» і приблизно маєш уявлення де вони видаються, разом з тим ти дивишся яке видавництво працює з молодими письменниками. І тут починається. Тобі будуть відмовляти і це нормально, бо не кожному видавництву ти потрібен. Коли ти в якийсь момент комусь сподобаєшся і тебе запросять до співпраці – ти потрапиш до наступного кола.

П’яте коло: Узгодження тексту, правки

Ти справді будеш повинен дещо прислухатись до редакторів, щось викинути, щось переписати, тобі здаватиметься, що твій твір геніальний. Він справді може бути таким. Ти можеш воювати навіть за пунктуацію і орфографію, не тільки за сюжет. Коли все буде узгоджено, книга пройде верстку, ти потрапляєш на інший рівень.

Шосте коло: Презентації

Якщо видавав книгу за свій кошт, отримав ти свої екземпляри, і от лежать вони в тебе на балконі чи в комірці, і що далі? Ну або за кошт видавництва, лежать вони собі тоді мирно на складі, а як навіть видавництво має налагоджену роботу з книгарнями, от ти сам як часто купуєш книги невідомо кого?

Отож, дійшло діло до організації, а у висновку і самої презентації. Якщо маєш гарного друга-модератора, то можна потягнути його з собою в тур, як то кажуть вдвох веселіше, головне не спитись. Ну ти ж розумієш говоріння на публіку стрес. А стрес як знімати? Правильно, в товаристві друга, десь в кнайпі, за чарочкою чогось міцніше, аніж чай.

Відбув ти тур і потрапляєш до наступного кола пекла.

Сьоме коло: Фанати і фанатки

Якось у нас так повелося, що навіть якщо ти й видав безтолкову книгу в тебе буде свій фан-клуб. Це добре з одного боку, бо вони купують твої книги, а з іншого – вони будуть слідкувати за тобою усюди, за кожним твоїм кроком, млітимуть при зустрічі з тобою. І цю любов щирою не назвеш, бо фанатизм, то як кажуть, що занадто, то не здраво.

Восьме коло: Критика

Разом з твоєю відомістю, ба навіть у вузьких колах, як з’явились ті, хто тебе любить, так знайдуться люди, яким ти не подобаєшся. Зрештою, ти не долар, аби всім подобатись. Найчастіша причина – заздрість. Спочатку ти довго думатимеш, чому так, адже ти ніц такого не зробив і президент не кличе тебе на обід, та і звання «письменника» не дає ніяких привілеїв, окрім як ти стаєш трішечки більше задоволений життям, бо нарешті виговорився.

Дев’яте коло: Вільний час

Наостанок, якщо ти гарно пишеш, пройшов через всі кола письменницького пекла, від деяких можна навіть отримати задоволення, але не думаю, що ти б зміг в якомусь з них знаходитись вічно, хоча є й ті, які постійно є.

Ти зумів гарно себе подати. Ти потрапляєш до дев’ятого кола: забудь про вільний час. Адже, якщо ти хороший автор, тебе багато куди кликатимуть і доведеться багато брати участь в різних фестивалях і заходах. Окрім того на одній книзі рідко все закінчується.

Ти повертаєшся на перше коло і починаєш все спочатку, вже з новою історією, новою книгою і досить часто ти варишся в тому до скону життя.

24-25.12.2015

Львів

“Faithbook”: Як радіоведучий Володимир Бєглов шукає Бога в поезії

Анастасія Іванців, УП. Культура; Фото – Ірина Середа

Як говорити з Богом у ХХІ столітті та шукати ґрунт під ногами за допомогою віршів – розповідає Володимир Бєглов.

Про Faithbook

 

Деяким артистам потрібно видати альбом, аби закрити певний період життя, або тему, яка турбує. Мовляв, треба віддати в світ і жити далі. Так само я думав про збірку.

 

Я пишу вірші скільки себе пам’ятаю. В школі я написав вірш про зарубіжну літературу: “На чорному ядрі барон Мюнхгаузен летить, твою журбу здолає вмить”. У мене були люди, історії, міста, які надихали на поезію. Мені здається, коли я віддам ці історії, в житті з’явиться місце для нових вражень. Однак це не означає, що самі історії закінчаться.

Читать далее “Faithbook”: Як радіоведучий Володимир Бєглов шукає Бога в поезії

ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

(за матеріалами мережі Facebook)

Цікаві факти з життя (біографії) українських письменників відкриють вам невідомі сторони життя наших знаменитостей.

Іван Франко був першим професійним українським письменником, який відважився жити з праці пера. Не мав державної роботи, не мав жодних нагород, не мав кафедри в університеті.

Леся Українка вже в 5 років вона почала самостійно писати п’єси, а в 8 років — написала свій перший вірш. Але в 10 років у дівчинки почалися серйозні проблеми зі здоров’ям: у Лесі Українки діагностували туберкульоз кісток. Із цієї причини Лесі Українці довелося поставити хрест на музичній кар’єрі. Вона знала більше 10 іноземних мов, європейські і слов’янські мови (російську, польську, болгарську та ін.), а також давньогрецьку, латинську, що свідчило про її високий інтелектуальний рівень.

Олександр Довженко вирішив вступати до Глухівського вчительского інституту, не тому що хотів стати вчителем, а тому що там платили високу стипендію – 120 карбованців на рік. Захоплення Володимира Сосюри: Україна, її культура, традиції, але також частенько його помічали за пляшкою алкоголю, любив грати в більярд.

Андрій Чайковський відкрив власну адвокатську канцелярію, і всі справи в судах та установах вів тільки українсько мовою.

Борис Грінченко одружився двадцятирічним юнаком з учителькою Марією Гладиліною. Доля відвела їм тільки 28 років спільного життя. У родині панувала любов, письменник був прекрасним батьком, видавав для маленької доньки журнал, навчав її лише української мови, дбав про те, щоб донька отримала найкращу освіту.

Число «13» було фатальне у житті Миколи Хвильового. Тринадцятого він народився і помер. Микола Вороний за своє життя працював бібліотекарем, режисером українського театру, редактором газети «Життє і слово», коректором Наукового Товариства ім. Шевченка, неофіційним редактором газети «Зоря», актором, викладачем.

Миколу Куліша за написання п’єс антикомуністичних напрямів засуджили до ув’язнення на 10 років у спец таборах. Тримали його на Соловках як небезпечного злочинця, після чого його було розстріляно.

В. Сухомлинський мав неабияку силу волі, вирізнявся поміркованістю, надзвичайною скромністю, працездатністю (вставав щодня о четвертій годині ранку й писав власні твори до восьмої), людяністю.

Михайло Коцюбинський так і не отримав вищої освіти, але був високоосвідченою людиною. Був знайомий з Іваном Франком, М. Лисенком — який був його кращим другом, також з Василем Стефаником, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою та Михайлом Старицьким.

Котляревський віддав 25 років службі на посаді наглядача (директора) дому виховання дітей бідних дворян у Полтаві. За це, власне, й одержав від царя чин майора.

Михайло Старицький одружився з сестрою Миколи Лисенка, хоча вона була лише 14-літньою дівчиною. Шлюб виявився міцним, щасливим і багатим на дітей.

О Станиславе Леме

Stanislaw Lem - pisarz w swoim mieszkaniu w Krakowie. Tomasz Tomaszewski/forum
Станислав Лем в своем доме в Кракове (перевод с польского RAS)

 

Помните еще советский фильм “Чародеи”? Это экранизированная версия книги братьев Стругацких “Понедельник начинается в субботу”. Надо сказать, хотя сценаристы сдели совершенно другой, отличный от оригинала, фильм, он был одиним из моих любимых с раннего подросткового возраста.

Читать далее О Станиславе Леме

Братья Стругацкие

DSCF055948
автор: Руслан Бедов

Думаю, что наврядли ошибусь, если предположу, что у каждого автора, начинающего или уже состоявшегося, был один или несколько именитых писателей, произведения которых кардинальным образом повлияли на их творческие предпочтения: в каком жанре писать, какой стиль выбрать, какие-то литературные приемы, неуловимые искорки в тексте и образах.
Читать далее Братья Стругацкие

Рей Брэдбери

DSCF055948
автор: Руслан Бедов

Кто такой настоящий писатель? Тот, кто заполняет ровными рядами букв девственно чистое полотно бумаги? Тот, кто наблюдает за жизнью с отношением умудренного философа и, снисходительно посмеиваясь, садится строчить очередной сатирический фельетон? А может быть писатель – это тот, человек, который силой своего воображения создает целые миры, населнные такими же живыми людьми как и мы; и кто его знает, не является наша крохотная планета на окраине провинциальной галактики не чем иным как плодом воображения какого-то автора или целого авторского коллектива? Читать далее Рей Брэдбери