Слово «сарматський» у назві роману Руслана Бєдова «Характерники. Спадщина сарматських віщунів» не повинне вводити в оману. Власне про сарматів у книзі не йдеться. Авжеж, текст містить натяки, що могутній артефакт, за яким полюють герої (та антигерої) роману, може походити зі скіфо-сарматських часів стародавньої історії наших земель. Але, зрештою, конкретне походження, природа і навіть зовнішній вигляд цього артефакту так і лишаються «за кадром». Козаки бачать його булавою, та текст недвозначно вказує, що це – лише бачення.
Цей момент можна вважати недоліком роману; критик, безумовно, віднайде в ньому і ще чимало недоліків. Так, вчинки героїв не завжди виглядають «психологічно вмотивованими». А плавне перетворення суто географічних мандрів на подорожі різноманітними магічними світами (чи все-таки одним і тим самим світом?) іноді, схоже, покликане не так показати «розвиток характерів», як продемонструвати от саму цю різноманітність – царство Польовика, володаря Дикого Степу; Оха, господаря Темних Скель; Мамуни… Знайомі імена, атож?
З іншого боку, автор і не приховує, що ставив собі саме таку задачу. Створення «українського фентезі» на суто вітчизняному ґрунті навряд чи й могло відбутися інакше: фахівці добре знають, що насправді українська міфологія, як і загалом давньослов’янська, дійшла до нас у вкрай фрагментарному вигляді. Чи не найавторитетніший дослідник творчості Дж. Р. Р. Толкіна, його колега по цеху професор Томас Шиппі стверджував, що поштовхом до створення світу Арди для того став прикрий факт: відсутність єдиного, потужного міфічного циклу суто англосаксонського походження – на відміну від кельтського чи навіть скандинавського. Тож якщо вже ми маємо справу з бажанням вітчизняного автора створити щось таке на українському матеріалі, то де ж і брати цей матеріал, коли не з залишків (сказати б – решток) переказів про характерників, відьом, мавок і весь той контингент, начебто й відомий нам із дитинства, але далеко не цілісний?..
Тут ми й повертаємося до слова «сарматський»: і серед турків, і серед поляків населення Гетьманщини нерідко називалося «сарматами» (хоча це ім’я не було єдиною чи «головною» назвою для наших предків серед їхніх сусідів). Тим паче, і турки, і поляки, і татари, і московити теж є важливими дійовими особами роману. Здебільшого колективними – за винятком головного негативного героя, старого суфія-тасаввуфа, що його доля кидає чи не всій території теперішньої України в пошуках магічної булави.
До речі, фахівець, звичайно ж, помітить певний анахронізм у вживанні слова «тасаввуф» за описаних в книзі часів. Але ж роман містить і більше анахронізмів: насправді Богдан Хмельницький пережив хана Іслям Ґерая (за легендою, отруєного невільницею-українкою), а отаман Іван Сірко серйозно пережив обох… Сам автор у стислій передмові до роману чесно каже про це: «Історичний період та відомі постаті зі славетного українського минулого постають в творі більше як тло, на якому розгортаються події. Саме цим треба пояснювати певні розбіжності в сюжеті з історичною наукою». З іншого боку, очевидно, читачеві, перш ніж братися за «Характерників», варто знати той-таки переказ про відрубану руку «характерника» Сірка; тож і в історичному тлі він має більш-менш орієнтуватися.
Напевне, саме тут вкорінено і авторську «неувагу» до історичних процесів, згадки про які часто трапляються в першій половині роману. Битви та дипломатичні інтриги дійсно служать тільки фоном, на якому зі згаданими (і не згаданими) вище історичними й казковими персонажами взаємодіють брати Соболі, відьми Орися та Калина і низка другорядних, теж вигаданих автором, осіб. Головним у романі, як і належить жанру фентезі, є Шлях, який проходять герої. Знов-таки як і належить цьому жанру, лише позірно це – шлях до могутнього артефакту. Це – навіть не шлях одне до одного, як видається ближче до фіналу книжки. І не просто «шлях до себе», що є традиційно головною темою літературних сюжетів у нашій частині світу десь так із часів шекспірівського «Гамлета». Можливо, це – дорога до Любові, але, здається, й така думка буде неповною. Особливо з огляду на відсутність того, що можна було б назвати хепі-ендом.
Втім, навіть фінал вже згаданої саги Толкіна теж не назвеш цілком щасливим. І це – за відомої, підміченої всіма критиками відрази Професора до вбивства позитивних персонажів. У «Характерниках» зі смертю проблем немає – вона, можливо, є головною наскрізною героїнею всього сюжету. І тут про Смерть має йтися з великої літери – так само, як і про Любов.
Безумовно, «Характерники» не претендують на звання світового шедевра. Але на кілька годин оживити світ українських легенд цій книзі цілком під силу. Ніхто ж не вимагає вірити в легенди. Проте всякому народові годиться знати, що вони були.
Автор рецензії Olexander Mykhelson
