Статево неблагонадійні

(не-дуже-фантастичне оповідання)

З того часу, як світ змінився, мої батьки разом з іншими біженцями тулилися серед руїн покинутого міста на високому березі річки, яка колись мала назву Дніпро. Здається саме цю назву згадувала мати, коли розповідала про минуле. То було минуле, яке вона бачила, будучи ще маленькою дівчинкою, про яке майже нічого не памʼятала, оскільки її батьки загинули чи то від якоїсь хвороби, чи то від голоду.

З того часу, як світ змінився, мої батьки разом з іншими біженцями тулилися серед руїн покинутого міста на високому березі річки, яка колись мала назву Дніпро. Здається саме цю назву згадувала мати, коли розповідала про минуле. То було минуле, яке вона бачила, будучи ще маленькою дівчинкою, про яке майже нічого не памʼятала, оскільки її батьки загинули чи то від якоїсь хвороби, чи то від голоду.

Як я пізніше дізнався, знаходячись в “таборі для статево неблагонадійних”, все почалося зі знаменитого Пакту Демаскулізації. Згідно з цим документом, ухваленим Світовим Урядом, кожен чоловік або жінка, хлопець або дівчина, починаючи з трьох років, в організмі яких рівень тестостерону перевищував норму, визначену Організацією Статевого Виховання, повинен був пройти курс гармональної терапії, що позбавляв людський організм “токсичних”, “шкідливих”, “небезпечних” та “непотрібних” маскулінних рис.

Читать далее Статево неблагонадійні

Чому людський мозок не схожий на компʼютер?

Вчені, які вивчають людський мозок, ніколи не знайдуть там копії 5-ї симфонії Бетховена – або ж слів, зображень, граматичних правил чи будь-яких інших звичних для нас речей дійсності. Звичайно, людський мозок не модна вважати порожнім, але він напевно не містить інформацію у звичному для нас вигляді.

Вивчення властивостей мозку має глибокі історичні корені, але винахід комп’ютерів у 1940-х роках трохи сплутав  уявлення науковців про структуру мозку. Вже більше як півстоліття психологи, лінгвісти, неврологи та інші експерти з поведінки людини стверджують, що мозок людини працює як комп’ютер. Але чи так це насправді?

Що всередині?

Аби побачити, наскільки хибною є ця ідея, погляньте на мозок немовлят. Завдяки еволюції новонароджені діти, як і всі інші  ссавці, потрапляють у світ вже підготовленими до ефективної взаємодії з ним. Зір у дитини нечіткий, але вона приділяє особливу увагу обличчям і швидко може визначити материнське. Дитя віддає перевагу звуку голосів перед немовними звуками і може відрізняти один основний мовний звук від іншого. 

Здорове немовля від природи “озброєне” набором рефлексів – реакцій на певні подразники, необхідних для  виживання. Новонароджена дитина повертає голову в напрямку чогось, що чухає їй щічку, а потім смокче все, що потрапляє в рот. Під час занурення у воду вона затримує подих, хапає речі, що трапляються під руки.

І що найголовніше, новонароджені отримують від природи потужні механізми самонавчання, які дозволяють їм швидко змінюватися, аби ефективніше взаємодіяти зі світом, навіть якщо цей світ не схожий на той з яким стикалися їхні далекі пращури.

Відчуття, рефлекси та здатність до навчання – це те, з чого ми починаємо, і це досить багато. Якби в нас не було хоча б однієї з цих здатностей, ми б напевно не вижили.

А ось з чим ми не народжуємося: інформація, дані, правила, знання, алгоритми, програми, зображення, підпрограми, кодери, декодери, символи – одним словом, всі ті компоненти, які дозволяють комп’ютерам поводитися розумно. Ми не тільки не народжуємося з усім цим, але й не розвиваємо це.

Ми не зберігаємо слів або правил, які вказують нам, як з ними поводитися. Ми не створюємо візуальні образи, які потрібно зберігати у буфері оператичної пам’яті, а потім записувати на жорсткий диск. Ми не отримуємо інформацію, зображення чи слова з реєстрів пам’яті. Комп’ютери роблять все це, а живі організми – ні.

Люди – не машини

Комп’ютери буквально обробляють інформацію, яка спочатку повинна бути закодована у певний формат послідовності одиниць та нулів (біти, байти т.п.). На звичайному комп’ютері кожен байт містить 8 бітів. Певний набір цих байтів означає букву д, інший – букву o, і так далі. Певна кількість та послідовність цих бітів утворюють якесь слово.

Світлина на вашому робочому столі утворена складною композицією таких байтів зі спеціальними позначками, які вказують компʼютеру інтерпретувати її саме як світлину.

Комп’ютери буквально переміщують ці групи бітів з місця на місце в різних фізичних зонах зберігання, копіюють, видаляють або змінюють їх за нашою командою. Правила, якими керуються комп’ютери щодо переміщення, копіювання та роботи з цими масивами даних, також зберігаються всередині комп’ютера. Разом набір правил називається «алгоритмом». Група алгоритмів, які працюють разом, щоб допомогти нам щось зробити (наприклад, купити акції або знайти щось в мережі), називається тим, що зараз більшість людей називає «додатком».

Іншими словами, комп’ютери працюють із символічними системами. Вони дійсно зберігають та перероблють дані, справді мають фізичні “спогади” та керуються певними алгоритмами.

Люди усього цього не роблять – ніколи не робили та ніколи не будуть робити. Чому ж так багато вчених говорять про наше психічне життя, наче це масив данних на компʼютері?

На що це схоже?

У своїй книзі «В нашому власному образі» (2015) експерт зі штучного інтелекту Джордж Заркадакіс описує шість різних метафор, які люди використовували протягом останніх двох тисяч років аби пояснити людський інтелект.

У першій, що збереглася в Біблії, люди були сформовані з глини або бруду, яку розумний Бог потім наповнив своїм духом. Цей дух «пояснює» наш інтелект – принаймні граматично.

Винайдення гідротехніки в 3 столітті до н. е. призвело до популярності так званоґ гідравлічної моделі людського інтелекту, тобто думки про те, що потік різних рідин в організмі (так звані «гумори» ) відповідає як нашому фізичному, так і психічному функціонуванню. Гідравлічна метафора була популярною протягом наступних 1600 років, значно гальмуючи розвиток медицини.

Приблизно у 15 столітті набувають поширення різноманітні автоматичні механізми з пружинами та шестернями, що надихали таких мислителів як Рене Декарт, стверджувати, що люди – це складні машини.

У 1600-х роках британський філософ Томас Гоббс припустив, що мислення виникає через особливі механічні рухи мозку. Пізніше відкриття електричного струму та хімії призвели до нових теорій людського інтелекту – знову ж таки здебільшого метафоричного характеру.

У середині 19 століття, вражений досягненнями науки в галузі зв’язку, німецький фізик Герман фон Гельмгольц порівняв мозок із телеграфом.

Математик Джон фон Нейман в свою чергу стверджував, що функція нервової системи людини є “prima facie digital”, порівнюючи людський мозок з компонентами обчислювальних машин своєї доби.

Як бачимо, кожна метафора відображала уявлення епохи, що породило її. Як і можна було передбачити, лише через кілька років після винайдення комп’ютерних технологій у 1940-х роках, мозок в розумінні вчених вже працював як комп’ютер, при цьому роль фізичного обладнання виконував сам мозок, а думки, слугували програмним забезпеченням.

Знаковою подією, яка розпочала те, що зараз широко називають «когнітивною наукою», стала публікація «Мова та спілкування» (1951) психологом Джорджем Міллером. Міллер припустив, що психічний світ можна ретельно вивчати, використовуючи поняття теорії інформації, обчислень та лінгвістики.

Цей тип мислення отримав остаточне вираження в книзі «Комп’ютер і мозок» (1958), в якій математик Джон фон Нойман рішуче заявив, що функція нервової системи людини є «prima facie digital». Хоча він визнав, що насправді мало що відомо про те, як влаштована наша памʼять та пропроцес мислення, але вважав цілком доречними паралелі між компонентами обчислювальних машин та мозком людини.

Подальший розвиток компютерних технологій надалі спонукав вчених вважати, що люди є свого роду процесорами, які обробляють інформацію. Сьогодні на зусилля в цьому напрямку залучені тисячі дослідників, витрачені мільярди доларів та написано безліч праць.

Наприклад, згадаємо книгу Рея Курцвейла «Як створити розум: розкрита таємниця людської думки» (2013) , в якій Автор розмірковує про «алгоритми» мозку та про те, як він «обробляє дані», і навіть про те, як його будова зовні нагадує інтегральні схеми.

Метафора “обробки інформації” (ОІ). Чому ні?

Метафора обробки інформації (ОІ) людського інтелекту зараз домінує в сучасній науці. Практично не існує жодної форми дискурсу про розумову поведінку людини, яка б відбувалася без використання постулатів ОІ, так само, як жодна форма дискурсу про людський розум не могла б тривати в певні епохи без посилання на дух, божество, або на закони гідротехніки.

Але необхідно визнати: метафора ОІ – це, зрештою, лише чергова метафора – історія, яку ми розповідаємо, аби зрозуміти те, чого насправді не розуміємо. І, як всі попередні метафори, вона у певний момент буде відкинута, або поступиться іншій метафорі, або, зрештою, замінена фактичним знанням.

Під час візиту до одного з найпрестижніших світових науково-дослідних інститутів, я закликав тамтешніх дослідників пояснити розумну поведінку людини без посилання на будь-який аспект концепції ОІ. Вони не змогли цього зробити, і коли я ввічливо підняв це питання наступного разу декілька місяців по тому, їм все одно не було що запропонувати. Вони так і не змогли запропонувати якусь альтернативу. Іншими словами, метафора ОІ настільки обтяжує наше мислення певними ідеями, що вони заважають нам поглянути на проблему інтелекту під іншим кутом зору.

Помилкову логіку метафори ОІ досить легко викрити. Вона базується на хибному силогізмі, що складається з двох тверджень та помилкового висновку.

Твердженн перше: усі комп’ютери здатні поводитися розумно.

Твердження друге: усі комп’ютери мають засобами переробки інформації.

Помилковий висновок: усі істоти, які здатні поводитися розумно, мають засобами переробки інформації.

Якщо подумати, переконання, що люди повинні бути природними переробниками данних лише тому, що комп’ютери чинять так само, є безпідставною. Безперечно прийде час, коли вчені майбутнього визнають нарешті метафору ОІ такою ж безглуздою, як це сталося з її попередниками раніше.

Якщо метафора ОІ така безглузда, чому ж вона така приваблива для сучасних вчених?

Чи є спосіб зрозуміти людський інтелект, не спираючись на цю інтелектуальну милицю? І яку ціну нам доведеться заплатити за те, що ми так довго спирались на неї? Зрештою, концепція ОІ протягом десятиліть володіла розумом великої кількості дослідників у різних галузях.

Як виглядає долар?

Під час занять, які я проводжу для студентів протягом багатьох років викладання, я прошу студента намалювати на дошці купюру номіналом в один долар – «якомога детальніше».

Коли студент закінчить, я накриваю малюнок аркушем паперу, виймаю доларову купюру з гаманця, приклеюю скотчем до дошки і прошу студента повторити завдання. Коли він або вона виконують завдання, я знімаю аркуш з першого малюнка, і прошу аудиторію прокоментувати відмінності між двома малюнками.

Як можна здогадатися, малюнок, зроблений за відсутності купюри в доларах, є набагато менш деталізованим у порівнянні з малюнком, зробленим з натури, хоча студент бачив цю купюру тисячі разів.

В чому проблема? Хіба ми не маємо в голові «зразка» доларової купюри, що «зберігається» у «реєстрі пам’яті»? Чи не можемо ми просто «дістати» його та використати для створення нашого малюнка?

Очевидно, що ні. І навряд хтось колись зможе знайти зображення доларової купюри, що зберігається всередині людського мозку, з тієї простої причини, що її там не існує.

Багато досліджень мозку говорить нам про те, що численні, а іноді і великі ділянки мозку часто беруть участь у запамʼятовуванні, навіть коли треба згадати найсвіжіші та найпростіші спогади. Більш того, коли задіяні сильні емоції, мільйони нейронів можуть стати більш активними, ніж зазвичай. Наприклад, у 2016 році в ході нейропсихологічних досліджень людей, які вижили в результаті авіакатастрофи, виявили, що аварія посилила нервову активність в мигдалевидному тілі, скроневій частині, а зоровій корі» пасажирів, що робило їхні спогади більш яскравими та насиченими.

Ідея, висунута кількома вченими, про те, що конкретні спогади якимось чином зберігаються в окремих нейронах робить феномен пам’яті ще більш заплутаним. Головне питання лишається відкритим: як і де зберігається інформація?

Отже, що відбувається, коли студент малює купюру в доларах за її відсутності перед очима? Якби він ніколи раніше не бачив доларову купюру, його перший малюнок, мабуть, зовсім не нагадував би другий. Але бачивши доларові купюри раніше, студентові вдалося досягти бодай концеатуальної подоби.

Структура мозку дозволяє візуалізувати доларову купюру – тобто пережити досвід бачення доларової купюри, принаймні певною мірою.

Та різниця між двома ескізами долара нагадує нам, що візуалізація чогось (тобто бачення чогось у його відсутності) набагато менш точна, ніж бачення безпосередньо. Ось чому ми набагато краще розпізнаємо, ніж згадуємо.

Можна звісно заперечити, зауваживши, що студент раніше бачив купюри в доларах, але не докладав зусиль, щоб “запам’ятати” деталі. В іншому випадку перший малюнок міг бути більш детальним.

Однак навіть у цьому випадку жоден образ купюри у жодному сенсі не зберігався у мозку студента. Студент просто став би краще підготовленим до його точного відтворення.

На основі цієї простої вправи з відтворенням долару ми можемо почати будувати основи нової когнитивної теорії  людини, не апелюючи до метафори ОІ.

Мозок змінюється в процесі набуття досвіду

Ми змінюємся під впливом вражень, які отримуємо з навколишнього світу. Цей процес називають набуттям досвіду.

Особливо слід зазначити досвід трьох типів:

(1) ми спостерігаємо за тим, що відбувається навколо (поведінка інших людей, звуки музики, вказівки, слова на сторінках, зображення на екранах);

(2) ми стикаємося з поєднанням неважливих стимулів (таких як сирени) з важливими стимулами (наприклад, поява поліцейських машин);

(3) нас карають або винагороджують за певну поведінку.

Ми стаємо ефективнішими у своєму житті, якщо змінюємося у у відповідності до набутого досвіду. Якщо ми можемо зараз продекламувати вірш чи заспівати пісню, якщо ми можемо виконувати вказівки, які нам надано, якщо відповідно реагуємо на певні стимули та утримуємось від поведінки, яка була покарана, тоді отримуємо нагороду.

Незважаючи на оманливі твердження, ніхто насправді не має чіткого уявлення про те, як змінюється мозок після того, як ми навчилися співати пісню чи читати вірш. Але ні пісня, ні вірш у ньому не «зберігаються». Мозок просто змінився певним чином, що тепер дозволяє нам співати пісню чи декламувати вірш за певних умов. Коли мене закликають до виступу, ні пісню, ні вірш ні в якому сенсі я не «витягую» з будь-якого місця мого мозку. Я просто співаю або декламую.

Чому бейсболист ловить мʼяч?

Деякі спеціалісти з когнитивної психології, зокрема Ентоні Чемеро з Університету Цинциннаті, автор книги “Когнітивна наука” (2009) – повністю відкидають думку про те, що людський мозок працює як комп’ютер. Основна точка зору полягає в тому, що ми, як і комп’ютери, осмислюємо світ, виконуючи обчислення на його ментальних уявленнях, але Чемеро та інші описують інший спосіб розуміння розумової поведінки – як безпосередню взаємодію між організмом та світом.

Мій улюблений приклад ілюструє проблему розуміння того, як гравцю бейсболу вдається зловити м’яч. Він чудово описаний Майклом Макбітом в Університеті штату Арізона та його колеги в 1995 р.

ОІ вимагає від гравця сформулювати оцінку різних початкових умов польоту м’яча – сили удару, траєкторії  т.і. – потім створити та проаналізувати шлях по якому м’яч, швидше за все, рухатиметься аби перехопити м’яч в потрібний момент.

Так було б, якби ми функціонували подбіно до компʼютерів, але Макбіт та його колеги дали простіший виклад: щоб зловити м’яч, гравцеві просто потрібно продовжувати рухатися таким чином, аби мати з мʼячем постійний візуальний контакт.

Це може здатися складним, але насправді це неймовірно просто і повністю позбавлене обчислень, аналізу та необхідності створення алгоритмів.

Чи можливе кібернетичне безсмертя?

Професори психології з університету Лідса Беккета у Великобританії – Ендрю Вілсон та Сабріна Голонка – наводять приклад бейсболу серед багатьох інших, за допомогою яких можна поглянути на роботу мозку поза концепцією ОІ. Але це напрямок досліджень, на жаль, досі не став основним у вивченні роботи людської памʼяті. Більшість вчених продовжують робити прогнози майбутнього розвитку людства, виходячи з моделі ОІ.

Одне передбачення, зроблене, зокрема, футурологом Курцвейлом, фізиком Стівеном Хокінгом та неврологом Рендалом Кьоном, полягає в тому, що, оскільки людська свідомість нібито схожа на комп’ютерне програмне забезпечення, незабаром з’явиться можливість завантажувати людські уми на комп’ютер, завдяки чому ми станемо надзвичайно розумними і, цілком можливо, безсмертними. Ця концепція надихнула творців стрічки «Трансцендентність» (2014) з Джоні Деппом у ролі вченого, схожого на Курцвейла, чий розум був завантажений в Інтернет із катастрофічними для людства результатами.

На щастя, оскільки метафора ОІ не є достовірною, нам ніколи не доведеться турбуватися про те, що людський розум зникне в кіберпросторі; на жаль, ми також ніколи не досягнемо безсмертя за допомогою завантаження. Це не станеться не лише через відсутність у мозку програмного забезпечення для свідомості; тут є більш глибока причина – назвемо її проблемою унікальності – яка надихає і пригнічує одночасно.

Як впливає набутий досвід на наш мозок?

В мозку не існує жодних «банків пам’яті». Він змінюється комплексно в результаті отримання нами життєвого досвіду. Крім того, немає підстави вважати, що один і той самий досвід змінює різних людей в однаковій мірі.

Якщо ми з вами відвідаємо один і той же концерт, зміни, що відбуваються в моєму мозку, коли я слухаю пʼяту сонату Бетховена, майже напевно будуть абсолютно відмінними від змін, що відбуваються у вашому. Ці зміни, якими б вони не були, відбуваються на базі унікальної нейронної структури, що вже існує ірозвивалася протягом усього життя.

Ось чому, як продемонстрував сер Фредерік Бартлетт у своїй книзі «Запамʼятовування» (1932), різні люди, які почули одну й ту саму історію, будуть розповідати її по-різному, і з часом різниця у відтворенні подій та ґх інтерпретації буде збільшуватися. Не відбувається ніякого копіювання історії; скоріше, кожна людина, почувши історію, певною мірою змінюється під впливом почутого та сворює свою власну.

Це, напевно, надихає, бо означає, що кожен із нас справді унікальний не лише за своїм генетичним складом, але навіть за тим, як наш мозок змінюються з часом. Це також пригнічує, оскільки робить завдання невролога надто складним. Для будь-якого даного досвіду впорядковані зміни можуть включати тисячу нейронів, мільйон нейронів або навіть увесь мозок, причому схема змін є унікальною у кожної людини.

Чому реплікація мозку не має сенсу?

Гірше того, навіть якби ми мали можливість зробити знімок усіх 86 мільярдів нейронів мозку, а потім змоделювати стан цих нейронів у комп’ютері, ця величезна картина не означала б нічого поза тілом мозку. Тоді як комп’ютери зберігають точні копії даних – копії, які можуть зберігатися незмінними протягом тривалого періоду часу, навіть якщо живлення було відключено, – мозок підтримує наш інтелект лише до тих пір, поки він залишається живими. Перемикач увімкнення-вимкнення відсутній. Або мозок продовжує функціонувати, або ми зникаємо. Більше того, як зазначив нейробіолог Стівен Роуз, знімок поточного стану мозку також може бути безглуздим, якщо ми не знаємо всієї історії життя власника цього мозку – можливо, навіть про соціальний контекст у яку він або вона виховувалися.

Подумайте, наскільки складна ця проблема. Щоб зрозуміти навіть основи того, як мозок підтримує людський інтелект, нам може знадобитися знати не просто поточний стан усіх 86 мільярдів нейронів та їхні 100 трильйонів взаємозв’язків, не лише врахувати силу, з якою вони пов’язані між собою, та не лише стан понад 1000 білків, які існують у кожній точці з’єднання, але про всю активність мозку від моменту початку функціонування системи. Додайте до цього унікальність кожного мозку, частково спричинену унікальністю життєвим досвідом кожної кожної окремої людини, і передбачення Канделя починає звучати надмірно оптимістично. (В нещодавно опублікованій в “Нью-Йорк Таймс” невролог Кеннет Міллер припустив, що знадобляться “століття”, щоб просто відтворити базову нейронну мережу людського мозку).

Куди уходять гроші?

Тим часом щорічно величезні кошти витрачаються на реалізацію ідей, які базуються на хибних теоріях. Дослідники дають інвесторам обіцянки, які неможливо виконати.

Найяскравіший випадок зафіксований нещодавно у доповіді Scientific American. Він стосується проекту людського мозку коштом 1,3 мільярда доларів, започаткованого Європейським Союзом у 2013 році.

Переконані харизматичним Генрі Маркрамом в тому, що він може створити симуляцію людського мозку на суперкомп’ютері до 2023 року, і що така модель зробить революцію в лікуванні хвороби Альцгеймера, чиновники ЄС фінансували його проект практично без обмежень. Але не минуло і двох років, як проект перетворився на «мозкову катастрофу», і Маркраму було запропоновано залишити свою посаду.

Проіснувавши майже півстоліття метафора ОІ надала науці надто мало розуміння в розумінні роботи мозку. Ми живі організми, а не комп’ютери. Тож настав час натиснути кнопку ВИДАЛИТИ.

Джерело

Відгук зі спойлерами про роман Олексія Деканя «Коріння Всесвіту»

Я довго не знав що написати про цей твір. Відразу хочу зауважити передмову Радія Радутного – написано три сторінки тексту, які просто говорять до читача: «читайте, круто написано, автору передмови зайшло гарно». І це написано настільки просто і ясно, що віриш Радію Радутному, а потім – бачиш, що рецензент не помилився, бо читаєш наступні сторінки запоєм.

Так, текст мені сподобався. До автора і його стилю прискіпуватися навіть не хотілося, окрім суто технічних моментів, які непідготований читач не помітить навіть – текст заходить на всі сто відсотків. Одна з небагатьох книжок із високим рівнем вичитки – на висоті.

І коли розумієш, що людина пише гарно, то відповідно цікавить сюжет. А він дуже неоднозначний. Про нього і будемо далі говорити.

Читать далее Відгук зі спойлерами про роман Олексія Деканя «Коріння Всесвіту»

«Цифрові дощі часу»: роман про опади, що падають догори

Олена Красносельська (автор цієї книжки) – інженер-робототехнік. Тема, яку підіймає авторка, – це час, дуже важливий для розуміння нашого існування. Після прочитання книжки хочеться сказати «мало»: мало пояснень, мало ілюстрацій, мало всього, що має стосунок до теми. Побудований авторкою світ неоднозначний для сприйняття. Є про що думати і що читати. Далі – роздуми і спойлери.

Читать далее «Цифрові дощі часу»: роман про опади, що падають догори

«Перші українські роботи» в стилі агрокіберпанк від Олега Шинкаренка

Автор: Роман МТТ

Ця книга Олега Шинкаренка легка для прочитання і наповнена іронією. Сюжет (саме як сюжет) трохи сумбурний, але більш-менш ясний, якщо порівняти з попередньою книгою автора «Кагарлик». Просто про книгу не скажеш: з одного боку це еклектика до абсурду і абсурдний еклектизм одночасно, з іншого – цікавий аналіз сучасного стану і майбутнього розвитку цифрових технологій і роботизації. Також автор аналізує ряд соціальних і етичних питань, пов’язаних з трансформацією сприйняття  традиційних цінностей під впливом сучасних технологій. Читать далее «Перші українські роботи» в стилі агрокіберпанк від Олега Шинкаренка

Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»


«Що дав кіберпанк нам нині? Нині ми чекаємо на безкоштовний інтернет, який Ілон Маск скоро в космос запустить – ось вам результат впливу кібербанку 80-90-х років того століття. Так, того самого, нині смішного жанру – з купою дротів і каструль на головах, що імітували VR-окуляри.» Про кіберпанк спілкуємось з Олексієм Деканем, автором з Харкова.

Частина 1. Письменник

Олексію, чому ви взагалі почали писати фантастику?

Дуже давно, ще до того як полюбив читати книги, пам’ятаю в молодших класах написав невеличкий детектив. І потім в школі хтось на щось виміняв в мене той зошит з рукописом. Потім я по пам’яті переписав той текст. З тих пір я не переставав відчувати жагу до письменництва. Останньою краплею було моє знайомство з книжками Стівена Кінга. Я був переляканим школярем, якому потім часто снилися жахіття після тих книжок. Але я не міг перестати читати. По-перше, тому що розумів – Кінг це не просто король жахів, він – вчитель. І я навчався через його книги, і книги інших улюблених з дитинства авторів-фантастів. Читать далее Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»