Станіслав Лем: неоднозначний майстер запитань

Замість дисклеймера. Взагалі-то цей текст був задуманий ще кілька місяців тому як текст про «Суму технологій», і саме тоді автор вирішив підготувати його до 100-річчя Станіслава Лема. У підсумку вийшло все-таки не зовсім про те – чи й зовсім не про те. Навряд чи він буде цікавим (та й зрозумілим) тим, хто не є фанатом чи хоч би знавцем як творчості, так і біографії нашого видатного земляка. Тобто для популяризації Лема і його спадку цей текст не годиться. З іншого боку, знавцям і фанатам багато що здасться аж надто «загальновідомим». Автор цілком віддає собі в цьому звіт.

Втім, сам Лем про ту ж «Суму технологій» писав, що книга вийшла зовсім не такою, як він планував. Напевне, це стосується будь-якого тексту, хоч трохи довшого за SMS.

Станіслав Лем

Мій Лем

 

Якби я бачив майбутнє, чи хоч би намагався його прогнозувати, я б ще тоді запам’ятав дату. Але у мене з майбутнім завжди були кепські стосунки. Можу сказати лише, що це був початок 2000-х. Я абсолютно випадково натрапив на сторінку LiveJournal, яка належала нікому іншому, як Станіславу Лему. Ні секунди не гаючи, я надіслав запитання (навіщось англійською) десь у такому стилі: пане Лем, я ваш відданий шанувальник з дитинства etc., etc., etc., повідомте мені, заради бога, то чим НАСПРАВДІ закінчується роман «Фіаско»?

 

Само собою, відповіді я не отримав – і, їй-богу, кумедно було у віці вже за двадцять сподіватися на щось інше (не кажучи вже про те, щоб ставити ідіотські запитання). А 27 березня 2006 року мого кумира не стало.

 

Як кожен чемний радянський хлопчик, я дійсно зачитувався Лемом з дитинства – в блискучих, ніде правди діти, радянських перекладах. Але, звичайно ж, це були «Кіберіада» та серія про Йона Тихого. Втім, навряд чи варто дивуватися, що той-таки «Соляріс» в десять років справив на мене гнітюче, ба навіть лякаюче враження.

 

Тож до «дорослого» Лема я дійшов уже у старших класах та студентстві, і перше, що з подивом відзначив – це скільки спільного у нього з моїми улюбленими от дійсно з дитинства братами Стругацькими. Спільного в постановці найголовніших питань, настільки головних, що ніхто з цих авторів майже ніде й не формулює їх прямо. До цих питань (у виконанні Лема, звісно), ми ще повернемося; Стругацькі ж, як я незабаром зрозумів, просто перебували під його потужним впливом. І не вони одні.

 

У світовій фантастиці свого часу він дійсно був зіркою першої величини. Різні джерела дають різні (хоч і не дуже) загальні наклади його книг – порядку 45 мільйонів, і різну кількість мов, на які його перекладено: від 37 до «понад 40». Сторінка про Лема в англомовній Вікіпедії докладніша і більша за обсягом, ніж, наприклад, україно- та російськомовна сторінки. Ясно, що тут подбали про свого великого співвітчизника поляки (нинішній рік, коли письменникові могло би виповнитися сто років, у Польщі взагалі оголошено «літературним роком Лема»). І все ж це з біса показово.

 

Якоюсь мірою Лем – людина-загадка. Офіційно він народився 12 вересня, але стверджував, що 13-го, просто число змінили як «негарне». За багатьма довідниками, в дитинстві цей виходець з родини ополячених євреїв вивчав у рідному Львові основи юдейської релігії – але сам він казав, що зрозумів свою приналежність до єврейства лише під час нацистської окупації, а доти «на жаль мій, нічого про єврейську культуру не знав». У окупованому нацистами Львові він та батьки, до речі, врятувалися завдяки підробленим документам і… «арійській зовнішності» юнака. Що ж до релігії, то неоднозначному Лему приписували (паралельно з юдаїзмом!) і римо-католицьке виховання, а сам він називав себе то «атеїстом», то «агностиком», а то й обома одночасно (sic!). Підтримуючи при цьому дружні стосунки з іще відомішим поляком Каролем Войтилою – пізніше Папою Іваном Павлом ІІ.

 

Або: під час візиту до СРСР Лема буквально носили на руках – а він підтримував, хоч і не надто публічно, польську «Солідарність». Після встановлення у Польщі жорстко прорадянського режиму генерала Ярузельського Лем емігрував, чим, знов-таки, мусив заробити собі тавро «антисовєтчіка» – а американський фантаст Філіп К. Дік писав на нього заяви до ФБР як на радянського шпигуна. Скільки в усіх цих історіях міфу? Та хто його зна.

 

До речі, ймовірно, до міфів належить і широко розтиражована нашими ЗМІ під день народження фантаста фраза «Я львів’янин і львів’янином залишуся до смерті». Повний варіант, у якому ця фраза гуляє сайтами, такий: «Однак мешкаючи у Кракові, Відні чи Берліні, Лем завжди наголошував: «Я львів’янин і львів’янином залишуся до смерті. Я не можу сказати, що повністю щасливий. Моє щастя залишилося, коли довелося залишити Львів». Але першоджерела «завжди» проголошуваного письменником кредо мені віднайти не вдалося.

 

Словом, така людина не могла не зацікавитися дійсно ВЕЛИКИМИ проблемами цілого людства. І, ймовірно, не могла не спробувати висловитися в першу чергу через мегапопулярний у ті часи в усьому світі фантастичний жанр.

 

 

Лем науки

 

Зараз (особливо от буквально зараз, «під дату») Лему прийнято приписувати передбачення купи технічних і технологічних досягнень сучасного людства. Але при ближчому розгляді низка з цих приписок не витримує критики.Станіслав Лем

Авжеж, тач-скрін на інтерактивних мапах у «Поверненні з зірок» 1961 року (як і на «оптонах» із того ж роману) – це чудове передбачення, хоча описані і там, і в інших книгах Лема «кристали пам’яті» не дуже схожі на сучасну флеш-пам’ять. Але вже «калстери» з «Магелланової хмари» схожі на наші кредитні картки хіба що умовно. Авжеж, «Магелланова хмара» – твір досить давній (1955), але ж ідея магнітного запису була технічно реалізована ще в останні роки ХІХ століття! Тож навіть трохи дивно, що така прозірлива людина, як Лем, у ролі «кредитної картки» виводить коробочку, що містить мікроскопічні пластмасові «монетки».

 

А от, наприклад, об’ємне відео, пророцтво про яке теж нерідко приписують Лему, йому просто не потрібно було «передбачати». Достоту так само, як Жуль Верн насправді абсолютно не мусив «передбачати» підводний човен. В обох випадках на час написання відповідних романів вже відбувалися, і неодноразово, більш-менш успішні спроби реалізувати згадані технології. Ну а спроба деяких «дослідників» видати за передбачення клонування ніщо інше, як анекдотичне «розмноження» Йона Тихого через петлю часу, взагалі викликає тільки посмішку.

 

Все це сказано зовсім не для того, аби похизуватись ерудицією, і навіть не для розбору творчості митця. Насправді Лем у багатьох випадках вловив МАГІСТРАЛЬНІ напрямки розвитку технологій. Тут він виявився таким собі Стівом Джобсом, тільки в іншій сфері. Зрештою, сам я двадцять років тому, переглянувши стрічку «Матриця», з неймовірним подивом усвідомив, що це просто якась тобі варіація на тему «Футурологічного конгресу»! Тільки замість хімічних препаратів діє електроніка, от вам і вся різниця.

 

Тут ми й підійшли до головного. Адже головним у Лема чимало критиків (та й фанатів, гадаю, теж) вважають «фантоплікатори» – пристрої, здатні, грубо кажучи, створювати штучну реальність. Хто тільки не вказував на передбачення Лемом давно вже звичної для нас віртуальної реальності! Проте штука в тому, що тут є велика різниця.

 

Як відомо, найбільше про фантоплікатори Лем говорить не у своїй фантастиці, а в знаменитій «Сумі технологій». Книзі, яку, напевне, таки варто назвати філософським трактатом – хоча сам автор неодноразово кривився на таку характеристику свого дітища. Що ж, Тома Аквінський теж, напевне, не погодився б назвати філософською свою «Summa Theologica», від якої юдей-католик-атеїст Лем і запозичив назву свого «опус магнум». Хоча Тома Аквінський, імовірно, заперечував би в першу чергу через язичницьке походження терміну :)

 

Так от, фантоплікатори Лема не просто модулюють реальність. У дуже віддаленому майбутньому вони її справді СТВОРЮЮТЬ. Принаймні, допомагають це робити. У «Сумі» Лем, як відомо, багато розмірковує про можливість прямого, так би мовити, перетворення природи людиною. В новій, штучній природі, неодмінною частиною якої будуть і фантоплікатори, людина існуватиме в буквальному симбіозі з середовищем. Контактувати зі «справжньою» природою ці люди майбутнього будуть лише за посередництва цього середовища. Отут фантоплікатори і знадобляться.

 

Між іншим, це – непрямий, але явний варіант відповіді на популярну у фантастиці тему «бунту машин». І, по роздумах, скидається на те, що вже сьогодні наша цивілізація іде саме цим-о шляхом симбіозу.

 

Як конкретно все це має виглядати? Майстер прямо заявляє, що не береться робити подібних прогнозів. Але я особисто найголовнішим його прозрінням вважав би не тач-скріни й не аналог кредитних карток, а саме це зрощення людини та «штучної природи», ознаки якого, на моє переконання, ми спостерігаємо вже сьогодні.

 

 

Лем книги

 

Напевне, не помилюся, сказавши, що ті з нас, хто цінують не так Лема-футуролога, як Лема-фантаста (наскільки взагалі можна розділити цих «двох»), так от, цінуємо ми Лема не за стиль, і навіть не те щоб за сюжет. Авжеж, згадані вище «дитячі» (хоча насправді-то ні!) серії на кшталт «Кіберіади» вражають, так би мовити, буянням барв. Проте не можеш не дивуватися, як людина, здатна так весело бавитися з мовою і серйозним тоном вводити в триптих часовигнанця Босха дванадцятимісний хронобус, настільки вміє змалювати почуття. Щоправда, у Лема гама почуттів неширока – аж радієш, що в українській мові «почуття» однаково пишеться і в множині, і в однині.

Станіслав ЛемЛем добре лякає – але майже ніде не ОПИСУЄ страху. Лем багато пише про кохання – але це почуття він саме ОПИСУЄ, й не більше. Що він МАЛЮЄ – так, що це аж «бачиш» (тобто відчуваєш) – це всепроникне почуття самотності. Самотні всі без винятку космічні мандрівники. Самотній екіпаж «Непереможного» на планеті, захопленій виром некроеволюції (й окремо самотнім є – а от і не вгадали, не головний герой, який у фіналі підкреслено сам-один іде в пащеку звіра. А його командир Горпах). Самотні п’ятеро землян на планеті Едем. Самотній головний герой «Фіаско» (настільки самотній, що навіть не знає, хто ж він такий). Про самотність у «Солярісі», напевне, зайве й казати.

 

Характерно, що здебільшого ці герої самотні, водночас перебуваючи серед інших людей, або позаземних істот, або і те, і інше одночасно. Численні астронавти, які повертаються на Землю через тисячі років після відльоту – тут усе зрозуміло, і недарма цей сюжет є «фішкою» лише ранніх книг Лема. Цікавіше з пізнішими, на кшталт вже згаданих «Фіаско» та «Едема» (до певної міри, «Непереможного» теж). Тут виражена літературними засобами самотність героїв, як на мене, недвозначно символізує філософське питання – космічної самотності людства.

 

У «Сумі технологій» Лем приділяє цьому питанню гігантську увагу і, слідом за радянським астрофізиком Йосифом Шкловським (якого прямо називає натхненником «Суми») рішуче відкидає можливість існування у Всесвіті, чи навіть у нашій Галактиці, лише однієї-єдиної цивілізації – людської. Чому ж тоді ми не зустрічаємо іншопланетян, не ловимо їхніх сигналів, не бачимо навіть сліду їхньої космічної діяльності? Знов-таки слідом за Шкловським та іншими, Лем не так відповідає на це питання, як ставить нові – скажімо, про можливе припинення на певному етапі технологічного розвитку цивілізацій. Повторюся, відповідей від Лема чекати майже завжди дарма – і в даному випадку єдиним запропонованим варіантом є інформаційне перевантаження цивілізації («Мегабітова бомба»). При цьому сам же Лем погоджується, що проти цього варіанту можна висунути серйозні заперечення.

 

То чому ж людство (поки що?) почувається самотнім у Космосі? Не даючи відповіді на це запитання, Лем-футуролог підіймається до висот Лема-письменника у спробах всебічно його поставити. А що, як інші цивілізації існують, проте існують і причини, через які з ними неможливо порозумітися? Саме цьому питанню присвячені і «Едем», і «Фіаско», і, звичайно ж, «Соляріс».

 

З іншого боку, а навіщо нам узагалі чужі цивілізації? Чому ми так прагнемо їх відшукати? От на це питання Лем таки дає відповідь: нам потрібно щось на кшталт дзеркала, через яке ми могли б поглянути на себе збоку.

 

Особисто я не маю сумніву, що «Соляріс» став найпопулярнішою книгою Лема саме тому, що там цю тему розкрито в максимальній повноті та чесності: а чи можна зрозуміти навіть самого себе? І – до речі – чи не вб’є людину погляд у «дзеркало», яке покаже її справжньою?

 

Саме тут, як на мене, і виявляється талант письменника. І саме тому, а не через «технічні пророцтва» чи навіть глибокі футурологічні роздуми, його сторіччя стало такою подією – всупереч зовсім новій психології молодих поколінь, кризі жанру фантастики і навіть екранізації «Соляріса» із Джорджем Клуні :) Amen.

Оксана Самара, перекладач: «Читач має право на доступ до оригінального авторського стилю і змісту»

Оксана Самара – українська поетка, письменниця і перекладачка. В якості перекладачки ми з нею і познайомилися, коли готувалися до обговорення книг Террі Пратчетта, що серією виходять у ВСЛ. Але згодом це спілкування трохи переросло розмову на одну тему, і ми вирішили створити окреме інтерв’ю з цією непересічною людиною. Говоримо про перекладацькі будні, про недбалі й спрощені російськомовні переклади відомих авторів. Можемо підтвердити, зі спілкування з перекладачами, що ті проблеми, які висвітила пані Оксана, актуальні для більшості учасників перекладацького цеху.

Оксана Самара

Отже, Оксана Самара народилася і виросла в Києві. Закінчила Києво-Могилянську Академію. Має два фахи – біолога й культуролога. Пише поезію, прозу і перекладає фантастику, фентезі та химерну прозу. Опублікувала 3 поетичні книги, перекладає відомих авторів («Знищення» Джеффа Вандермеєра, «Жнець» Террі Пратчетта, «Дев’ять життів Крістофера Чанта» Діани Вінн Джонс). Має десятки відзнак за участь в низці відомих в Україні та світі конкурсів, серед яких «Новела по-українськи», «Коронація слова» та премія Міжнародного Кіплінгівського товариства за кращий переклад.

Читать далее Оксана Самара, перекладач: «Читач має право на доступ до оригінального авторського стилю і змісту»

Анатомія жаху: деякі особливості страшних історій

Про те, як писати страшні історії, які б користувалися популярністю серед читачів, досить непросто. По-перше, про це вже багато написано, по-друге, мова йде про специфічний, на мій погляд, літературний жанр, робота в якому потребує спеціальних знань, навичок та, що найважливіше, відмінного розуміння людської природи, або як люблять говорити літературні критики, вміння препарувати людську свідомість. Ця здатність дається далеко не кожному авторові, саме тому ми зустрічаємо не так багато майстрів цього жанру.

В цій публікації не буде ніякої “вищої математики” жаху. Автор лише зробить перелік деяких особливостей психіки, на яких грає вправний автор горору.

Про досвід “короля жахів”

Коли ми говоримо про жахи, оминути увагою Стівена Кінга якось не “комільфо”. Тож трохи про нього.

На написання цього тексту мене надихнула стаття, написана у вигляді інтервʼю зі Стівеном Кінгом. Автор статті намагався зʼясувати, які саме літературні засоби використовував творець жахів. Особисто мене здивував той факт, що майстер розповідав про граматику, своє важке життя в молодості, переваги відсутності/необовʼязковості сюжету в історії та вміння  правильно розділяти історію на абзаци.

Можливо десь він ділився більш “фундаментальними” таємницями ремесла, але мені здалося, що він таки лукавить, адже за його текстами я бачу не просто письменника, який добре навчився маніпулювати почуттями читача, а такого собі хірурга-дослідника, який проводить неспокійні грозові ночі в моторошному анатомічному театрі, аби краще зрозуміти природу людського страху: що саме найбільше лякає кожного з нас і в той самий час притягує до себе. А здобуті знання використовує аби заволодіти симпатіями вічно спраглих до спілкування з власними демонами читачів.

Поділюся деякими власними спостереженнями за тим, що приховують письменники та сценаристи поміж рядками.

Докладніше про жах

Мова піде про ряд явищ, які найбільше впливають на психіку читача/глядача. В більшості випадків автор/сценарист/режисер використовує поєднання цих подразників, аби досягти найбільшого ефекту.

Смерть

Вона є центральним явищем більшості успішних жахастиків. Автори полюбляють смерть у різних її проявах тому, що та тітка з косою стоїть в центрі підсвідомих страхів читача/глядача. Якщо письменнику вдається реалізувати тему смерті через яскравий образ, який витягне з темряви несвідомого жах перед смертю, тоді оповідку можна називати вдалою. Стівен Кінг майстерно використовує цю тему в багатьох своїх творах, іноді супроводжуючи її глибоким соціально-філософським контекстом. Тут можна згадати наприклад “Безсоння”.

Невідоме

Людину завжди лякає те, про що вона не має ясного уявлення, але з чим їй неминуче доводиться стикатися. Саме тому жахастики за участі позапланетних монстрів та прибульців, які є невідомо чим, прагнуть невідомо чого і яких невідомо як вбити. Щоб краще зрозуміти, як саме відомі письменники реалізують цю тему, варто перечитати “Живе” або подивитися стрічку з аналогічною назвою.

 

 

Присутність

Присутність потойбічної сили нерідко обігрується у містичних творах на релігійну тематику. Дія в таких сюжетах може відбуватися наприклад в монастирі. Найгостріші епізоди побудовані на тому, що герой відчуває за спиною присутність могутнього духа, який прагне заволодіти його душею. Тут важливе розуміння сутності більшість релігійних вчень, які побудовані на страху перед божеством, яке нескінченно далеке та небезпечно близьке в один і той самий час. Непогано тему творці жахів розкривають творці “Воно”.

 

Замкнутий простір

Кожен на підсвідомому рівні відчуває неусвідомлений безмежний жах перед замкнутим простором. У деяких людей цей жах має тенденцію до більш активного проявлення. В психології для нього є навіть спеціальний термін — клаустрофобія. Події в оповіданні можуть відбуватися в кімнаті, або в будинку, з якого герої розповіді прагнуть вибратися за будь-яку ціну, оскільки від цього залежить їх фізичне виживання. Тема замкнутого простору доволі часто майстерно розкривається через ситуації, коли персонаж опиняється всередині домовини в цілковитій темряві.

Біль/страждання

Біль має визначені фізіологічну та психологічну функції: попередити про проблеми функціонування в нашому тілі, тобто про хворобу або ж фізичне страждання є втіленням моральних/душевних страждань, у вигляді спалення, розчленування, катування вони нерідко є справедливою/несправедливою відплатою за вчинені у минулому дії. В останньому випадку біль має глибоко символічний характер, що і дає можливість автору витягати з підсвідомості читача цілком реальне відчуття жаху.

Гостре відчуття провини або самотності

Абсолютна більшість ґорорних сюжетів літературі та кінематографії мають потужний психологічний рушій у вигляді відчуттів провини або самотності головних героїв. Саме ці відчуття, або подібні їм, не тільки обʼєднують перераховані вище подразники людської психіки, але й надають останнім сенс, обʼєднуючи свідомість та події.

Вище викладений перелік особливостей страшних оповідок, звісно, не вичерпним та є результатом субʼєктивного аналізу автора.

автор огляду: Руслан Бєдов

Cім принципів справжнього творчого успіху (за Карлосом Кастанедою)

Прочитавши ці сім принципів успішної творчості від Карлоса Кастанеди, я зловив себе на тому, що несвідомо слідую цим порадам. Але завжди користно нагадати собі про те, з чого складається наш творчій шлях.

Першим принципом творчості є те, що автор сам обирає тему. Автор ніколи не починає працювати, не вивчивши те, про що збирається писати.

Відкидати все зайве – другий принцип творчості. Автор нічого не ускладнює. Він націлений на те, щоб бути максимально простим і зрозумілим своєму читачу. Читать далее Cім принципів справжнього творчого успіху (за Карлосом Кастанедою)

Містичний роман “Характерники” Руслана Бєдова: Позбутися мертвого, аби повернути живе…

Містичний роман “Характерники” Руслана Бєдова

Беручись до читання нашого новітнього фентезі, вкотре переконуюся: українська історія та міфологія ― направду невичерпне джерело ідей та натхнення для сучасних письменників, котрі воліють не вдаватися до «позичання» узвичаєних сюжетів закордонних колег, а працювати з автентичним українським матеріалом ― унікальним і… досі не розкритим повною мірою у літературі й кінематографі. Особисто мені найперше пригадується «Чигиринський сотник» Леоніда Кононовича ― як роман, що приголомшив та перевернув уяву міфологічною складовою та історичним наповненням ― зокрема, тут масштабно охоплені часи козацтва, достовірно змальовані прадавні вірування наших предків на етапі химерного змішування-симбіозу з християнством (і ось цей період сплетення релігій особливо цікаво спостерігати в авторській інтерпретації Кононовича) та витворено яскраві персонажі українських героїв-характерників. Тож коли мені трапився рукопис молодого автора Руслана Бєдова під однойменною «характерницькою» назвою, я з величезною цікавістю взялася до читання ― усе ж таки улюблена тема не відпускає.

Купити містичний роман “Характерники” Руслана Бєдова

Автор починає оповідь із родини статечного однорукого козака Миколи Соболя, старший син котрого «загинув від шаблі бусурманської», відтак молодшого, Петра, стара Соболиха воліє тримати вдома, при господарстві, аби й цю дитину війна не забрала. Проте спокій мальовничого українського хутора вмить щезає, щойно до Соболів на гостину приїздить Іван Рудий ― славетний вояк, друг легендарного Івана Сірка та ще й, за чутками, також характерник. І читач затамовує подих, адже саме з Рудим юний Петро вирушає на Січ, де йому належить зробитися справжнім козаком, зустріти живого Івана Сірка й пізнати науку характерництва. «А це правда, що Сірко самого чорта при собі в служках тримає?» ― зачудовано цікавиться Петро, але відповідь, звісно, не очікує читача на перших сторінках роману, мусимо пройти разом з героєм його шлях. Читать далее Містичний роман “Характерники” Руслана Бєдова: Позбутися мертвого, аби повернути живе…

Денис Скорбатюк: «Три роки тому я починав з піратських перекладів коміксів на українську – офіційних перекладів у видавців тоді навіть в планах не існувало»

 

Денис Скорбатюк – автор коміксу «Сага про сонценосців», який нещодавно вийшов на ринок. З автором говоримо про його роботу, досвід і уподобання.

Денисе, як стати автором/письменником/перекладачем? Цікавить як саме ти прийшов в цю професію?

Я думаю, професія письменника – це в першу чергу покликання душі, зокрема я пишу тому, що не можу не писати, сам процес написання викликає в мене неабияке задоволення, а та насолода, що виникає коли ти закінчив писати якийсь твір, неможливо замінити жодними наркотиками. Також присутня якась внутрішня необхідність розповісти історію, поділитися своїми думками, переконаннями, ідеями.

Сам я в підлітковому віці балувався написанням фанфіків на улюблені комп’ютерні ігри та книги, бо були моменти коли історія так сильно захоплювала, тримала й не відпускала, що я мав виплеснути з себе якусь свою історію. Зараз ці фанфіки поглинув час, але, думаю, саме тоді я зрозумів, що хочу створювати не тільки фанфікшн, а й свої оригінальні світи та історії. Власне десь у ті часи я захотів написати книгу у стилі фентезі. Адже тоді я не міг второпати, чому російською, польською, англійською існує не одна сотня фентезійної літератури, а українською – ніц (ну принаймні в моєму тогочасному уявленні фентезі). Звісно, як і всім підліткам, мені здавалося, що написати книгу – то раз плюнути. І цілком очевидно, що процес написання загруз щойно я зіштовхнувся з першими ж труднощами. Впевнений, молодому мені треба було проявити більше впертості та старанності, але що вже поробиш, книгу я закинув. Хоча ці перші свої записи я й досі зберігаю на своєму комп’ютері, і хто знає, може захочу до них повернутися. Читать далее Денис Скорбатюк: «Три роки тому я починав з піратських перекладів коміксів на українську – офіційних перекладів у видавців тоді навіть в планах не існувало»

Літературна критика 2017

Я відкриваю вордівський файл. Мені треба написати рецензію.

Один поважний викладач одного популярного серед могилянців-бакалаврів (що характерно – не лише філологів) вибіркового курсу любив говорити: автор, який думає, що він пише «ні для кого» чи «ні для кого конкретного», нескінченно обманює сам себе. Пізніше вже на своїх високочолих філологічних курсах, куди зась простим смертним (спойлер: не зась, але вони туди вкрай рідко записуються), ми читали й сперечалися на семінарах, сиплючи цитатами й аргументами, про концепції «Зразкового Читача» Еко, про структури «імпліцитного читача» Ізера, про рецептивну естетику й горизонт очікувань, про Бахтіна й діалогізм. І добре воно було, й цікаво віднаходити й відчитувати ці моделі явних і прихованих адресатів у творах, які ми читали на n+1 курсів літератури.

З усіма цими теоріями й безліччю інших, казали нам наші високочолі викладачі, мусить бути обізнаний і добрий письменник. Особливо сучасний. Він мусить уявляти собі, для кого він пише, мусить свідомо й розумно вибудовувати інтерпретативні структури в своєму тексті. Мусить, – і оглядали таким критичним оком нашу аудиторію. Дехто навіть говорили після цього: мені приємно думати, що тут серед вас сидять зараз майбутні українські письменники. Майже ніхто, втім, не додавав: і майбутні літературні критики. Бо, власне, чи потрібна критика там, де на пальцях можна перерахувати добрих сучасних письменників? Отож-бо.

Існує (ще й досі, ага) стереотип, що літературний критик – то такий собі Сальєрі. Заздрісний, озлоблений, дріб’язковенький такий. Ніби й теорій поначитувався, ніби й знає все і більше про те, як написати добре оповідання, роман чи хоч і вінок сонетів – а от не пише, а тільки читає й докопується до Моцартів, які змогли. Все йому не догодиш, все йому щось не так і не подобається. Все він… критикує. Адже ж «критикувати» – це «говорити щось погане»? То замість критикувати, візьми й досягни. Напиши і видай, а не просто критикуй. Це не твір поганий, не письменник і не література погана – це ти невдаха. Хочеш писати сам, а не пишеш. Тільки й вмієш, що критикувати.

Деякі з наших високочолих викладачів цілком собі на повному серйозі транслювали цей стереотип в аудиторіях. Може, й досі транслюють, бо, може, й досі в це вірять. Попри те, що частина їхніх студентів, у яких їм так хотілося бачити письменників, узяла та й поставала критиками. І критикує – часом літератури, які точно є (британську, американську, французьку, вписати потрібне), часом рідну українську, яка ще невідомо, чи є. Але критикує. А не пише. Поняття «писати» й «критикувати», на диво, теж чомусь звикло сприймаються в нашій культурі – як академічно-аудиторній, так і фейсбучно-загально-локальній – як антоніми. Причому перше з цих понять сприймається й оцінюється явно більш позитивно, аніж друге.

Ну добре, якщо критик «критикує», а не «пише», то стосовно літературної критики мали б діяти якісь інші правила. Про них нам теж трошки розповідали на наших парах, звісно. Казали, що критика, як і журналістика, має бути насамперед реакцією на найсвіжіші книжки й на останні події в літературному світі. Казали, що вона, як і літературознавство, має оперувати методологією (бути розумна), але, як блог чи колонку (тоді вже знали такі слова), її має бути легко й приємно читати. Але от хто її читає – письменники, інші критики, високочолі викладачі, студенти філологічних факультетів, чи хто? – нам не сказали. І правильно зробили.

2017 рік. Із «фахових журналів» (коли ми закінчували навіть магістерку, стосовно критики ще оперували такими термінами), найчастіше паперових, які треба було передплачувати, а для цього треба було піти на пошту – ну ви зрозуміли, довгий і марудний процес – літературна критика остаточно й безповоротно перебралася в онлайн. «Тоді» онлайн вона була лише на ЛітАкценті – принаймні для високочолих філологів; тепер вона онлайн скрізь. На онлайн-платформах, журналах чи просто сайтах, що позиціонують себе як присвячені літературній критиці й будь-чому іншому, у відкритих і закритих постах на сторінках у Facebook, Instagram, Twitter – де ще? З’явилося безліч нових видів і жанрів критики – їх колись опишуть теоретики літератури (або не опишуть). Проте чи не найважливіше – все ж те, що визначити, «для кого» вона, стало вкрай легко. І так, це дуже мало має до діла з методологією й авторським стилем критика.

Ні, вона не для письменника, на книжку якого написана – бо це в кращому разі +1 перегляд і невеликий срач у коментарях. Не для всіх інших письменників, бо вони пишуть, у них немає часу читати критику навіть якби вони всі читали рецензії бодай тільки на свої твори, їх теж занадто мало. Не для студентів-філологів. Не для інших критиків. Не для дипломованих літературознавців, не для кандидатів філологічних наук, не для PhD з літературних дисциплін. Бо якщо навіть усі вищеперераховані категорії систематично читали б усі підряд рецензії й огляди, в 2017 році це аж ніяк не гарантія їхнього успіху. А от коли рецензію читають студенти-правники, кандидати біологічних наук, а ще краще колишні однокласники й колишні колишніх однокласників автора/-ки, які потім постять цитати з рецензії у себе в Instagram під гарним фото з книгою – отоді це успіх.

Колеги-філологи радо відчитають всі алюзії, розгадають метафори, зацінять методологію й широту контексту, похвалять авторський стиль (якщо він є) – і це завжди приємно. Проте sorry, guys: Зразковий Читач рецензії в 2017 році – це людина без філологічної освіти. Людина-професіонал із будь-якої іншої сфери, крім філології чи й зовсім непрофесіонал, невизначеного віку, добре б, якби ще й невизначеної статі, але неодмінно власник/-ця акаунта в Facebook, Instagram чи Twitter. Чи краще всіх трьох. Людина, перед якою варто виглядати розумним (бо інакше вона тобі не повірить), але не занадто (бо вона роздратується й не дочитає до кінця твою офігенну рецензію).

Оці всі свої метафори, методології й локальні жартики (надто їх) краще приберегти для посиденьок за пивом із письменниками, критиками, однокурсниками й культурними менеджерами (так, із цими двома, з ким шановний критик кожного разу ходить на пиво). А Зразковим Читачам рецензій нашого часу треба що? Правильно, інформпривід. Чи радше контент-привід. Привід для репосту. Привід для цитати. Привід для фото з книжкою. Привід для відгуку на книжку – якщо прочитана рецензія таки спонукає її/його прочитати цю книжку. Чи бодай розділ із книжки. Чи бодай піврозділу.

Уявляти з себе Ортегу-і-Гассета й просвітителя мас легше (і приємніше, гвахаха), аніж намагатися влізти в шкуру Майка Йогансена і наочно й зрозуміло показати, як воно тут у нас все влаштовано, але можна спробувати. Так, лайки, репости й перегляди – то капітал навкололітературних онлайн-ресурсів. Так само, як і будь-яких інших онлайн-ресурсів. Дух часу, ну ви зрозуміли. Проте мета критики все ж трошки більш далекоглядна, аніж лайк і репост.

Мабуть, кожному критикові (який, як ми пам’ятаємо, просто письменник-невдаха) іноді хочеться побути Моцартом і потішитися з того, що його впізнають на вулицях, на події за його участю приходять «на ім’я», а його матеріали незмінно в топах за кількістю переглядів. Проте в одному наші високочолі могилянські викладачі точно були праві: слава критика – річ украй хистка. А от те, що рецензію таки прочитають, а після неї, можливо, навіть куплять і прочитають книжку, може докластися до значно вагоміших процесів. До розвитку українського книговидавництва, наприклад. До популяризації читання. До попиту на літературну критику. До вищих гонорарів…

Я прокидаюсь і підіймаю голову з клавіатури. Все ж треба намагатися спати трошки більше, ніж 4 години на добу. Намагаючись не думати про відбитки клавіш на своєму лобі (а вони там точно є), дивлюся у відкритий вордівський файл. Ctrl+A. І потім Backspace. Все-таки «пкуіолпоаьвдльмджвбмж» – не найкращий початок гарної рецензії. Хоча це цілком щиро. А, може, навіть проканало б як фішка авторського стилю.

Джерело: ЛітАкцент

Дев’ять кіл пекла, або як бути письменником

автор: Іванка Урда

Кожен письменник повинен любити подорожувати. Це обов’язкова умова, тому що в Україні автор мусить вміти сам себе презентувати, в Європі ж цим займається літагент, але не будемо про сумне.

Після видання книги слава не приходить, за тобою не бігають натовпи фанатів та фанаток, а тим пак видавці. Ти не прокидаєшся відомим. Ти можеш бути забитим інтровертом, але твоя книга вимагатиме тебе полюбити публіку.

Поки ти проходиш пекло всіх правок, редакцій, скорочень і уточнень, далі тебе чекає пекло презентацій з перервою в декілька днів, а то й годин, в ліпшому випадку між містами.

На перший погляд тільки здається, що це легко, адже автор мусить знати свій твір, отже знає як його презентувати. Не тут то було! Навіть якщо говориш тільки ти, публічний виступ виснажує. Ти мусиш знати, що ти будеш говорити, ти мусиш думати над кожним своїм словом. Найважче – ти мусиш концентрувати увагу публіки на собі під час всієї презентації.

Для того, щоб бути письменником треба не те, що любити подорожувати, треба це обожнювати. Проте разом з тим треба любити і сидіти вдома, коли ти зариваєшся в книжки і мусиш сидіти за історією, яка з’являється з під твого пера, з під твоєї ручки, під біганням твоїх пальців по клавіатурі. В якісь моменти твої герої вказуватимуть тобі дорогу, але так буде не завжди. В якийсь момент, вони зупиняться, подивляться на тебе і скажуть: «Ну що, мамцю/батечку, що ти зробиш далі?»

Вони, так само як і ти колись в своєму житті, стоятимуть на роздоріжжі і думатимуть куди їм піти. Тоді ти неумисно даруватимеш їм своє життя, переноситимеш себе в історію.

З одного боку література, твоя книга – це не страждання, але більшість з нас кричали і волали в своїх книгах, просто неопублікованих творах. Ти, певно, показуєш не все, що пишеш, відфільтровуючи шлак і занадто відверті речі, в яких люди справді впізнали б тебе.

Отож, коли ти вирішиш написати книгу, до моменту, коли ти зможеш донести свою думку до людей, ти муситимеш пройти свої дев’ять кіл пекла.

Коло перше: Текст

Спочатку ти маєш сконцентрувати в собі те, що змушує тебе писати. Простіше кажучи, змусити себе писати (хоча, напевно, до поезії це правило важко застосувати).

Навіть, якщо ти сидиш і лупаєш на той пустий аркуш своїми баньками, рано чи пізно ти вродиш слово, за словом речення ну і далі по тексту.

Потім ти маєш ознайомитись зі своїми потенційними «конкурентами», щоб бува випадково нічого не сплагіатити. Насправді, це все не так вже й легко, як може здатись на перший погляд.

Друге коло: Фідбек

Тут тебе очікує дві стадії.

Першими жертвами твоїх чудових творів стають близькі люди. Знай, поки ти не видаси книгу, вони тебе будуть ненавидіти, адже не всім їм насправді цікаво, але з ввічливості відмовити тобі вони не зможуть. Далі друзі, от тут, якщо в тебе правильне оточення, ти можеш знайти людей, які з нетерпінням чекатимуть книгу, або тому що ти вже задовбав мусолити цю тему, або їм справді подобається, проте не всім так щастить.

Другим етапом буде, після вихваляння перед близькими та знайомими, ти набираєшся сміливості прочитати свій твір перед незнайомцями. Ти починаєш ходити на літературники для молодих і недосвідченних. Набираєшся ще трохи сміливості, ну це тільки якщо ти пишеш гарно і отримуєш позитивні відгуки, в такому разі ти переходиш до третього кола.

Третє коло: Літконкурс або фідбек від професіонала.

Особливо хороші конкурси ті, в яких судді пояснюють чому ти не пройшов далі, аніж відбірковий тур. Бо якщо ти не пройшов навіть того, ти все одно повертаєшся на початок.

Отож, уявімо, що ти вже декілька разів програв, та не здався і вдосконалився до того, щоб перемогти.  Окей, чудово, але після конкурсу нічого не стається і ти переходиш до наступного кола.

Четверте коло:  Пошук видавництва

Тут ти подумки повертаєшся на перше коло, згадуєш всіх своїх «конкурентів» і приблизно маєш уявлення де вони видаються, разом з тим ти дивишся яке видавництво працює з молодими письменниками. І тут починається. Тобі будуть відмовляти і це нормально, бо не кожному видавництву ти потрібен. Коли ти в якийсь момент комусь сподобаєшся і тебе запросять до співпраці – ти потрапиш до наступного кола.

П’яте коло: Узгодження тексту, правки

Ти справді будеш повинен дещо прислухатись до редакторів, щось викинути, щось переписати, тобі здаватиметься, що твій твір геніальний. Він справді може бути таким. Ти можеш воювати навіть за пунктуацію і орфографію, не тільки за сюжет. Коли все буде узгоджено, книга пройде верстку, ти потрапляєш на інший рівень.

Шосте коло: Презентації

Якщо видавав книгу за свій кошт, отримав ти свої екземпляри, і от лежать вони в тебе на балконі чи в комірці, і що далі? Ну або за кошт видавництва, лежать вони собі тоді мирно на складі, а як навіть видавництво має налагоджену роботу з книгарнями, от ти сам як часто купуєш книги невідомо кого?

Отож, дійшло діло до організації, а у висновку і самої презентації. Якщо маєш гарного друга-модератора, то можна потягнути його з собою в тур, як то кажуть вдвох веселіше, головне не спитись. Ну ти ж розумієш говоріння на публіку стрес. А стрес як знімати? Правильно, в товаристві друга, десь в кнайпі, за чарочкою чогось міцніше, аніж чай.

Відбув ти тур і потрапляєш до наступного кола пекла.

Сьоме коло: Фанати і фанатки

Якось у нас так повелося, що навіть якщо ти й видав безтолкову книгу в тебе буде свій фан-клуб. Це добре з одного боку, бо вони купують твої книги, а з іншого – вони будуть слідкувати за тобою усюди, за кожним твоїм кроком, млітимуть при зустрічі з тобою. І цю любов щирою не назвеш, бо фанатизм, то як кажуть, що занадто, то не здраво.

Восьме коло: Критика

Разом з твоєю відомістю, ба навіть у вузьких колах, як з’явились ті, хто тебе любить, так знайдуться люди, яким ти не подобаєшся. Зрештою, ти не долар, аби всім подобатись. Найчастіша причина – заздрість. Спочатку ти довго думатимеш, чому так, адже ти ніц такого не зробив і президент не кличе тебе на обід, та і звання «письменника» не дає ніяких привілеїв, окрім як ти стаєш трішечки більше задоволений життям, бо нарешті виговорився.

Дев’яте коло: Вільний час

Наостанок, якщо ти гарно пишеш, пройшов через всі кола письменницького пекла, від деяких можна навіть отримати задоволення, але не думаю, що ти б зміг в якомусь з них знаходитись вічно, хоча є й ті, які постійно є.

Ти зумів гарно себе подати. Ти потрапляєш до дев’ятого кола: забудь про вільний час. Адже, якщо ти хороший автор, тебе багато куди кликатимуть і доведеться багато брати участь в різних фестивалях і заходах. Окрім того на одній книзі рідко все закінчується.

Ти повертаєшся на перше коло і починаєш все спочатку, вже з новою історією, новою книгою і досить часто ти варишся в тому до скону життя.

24-25.12.2015

Львів

VIII Літня літературна школа в Карпатах

7-12 серпня в Карпатах відбудеться найбільша неформальна літературна подія літа – VIII Літня літературна школаВідомі письменники поділяться літературним досвідом і практичним інструментарієм письма. У програмі – 6 днів насиченого відпочинку в горах, інтенсивного навчання та неформальне спілкування з письменниками і однодумцями.

Обов’язкова попередня реєстрація учасників.

Лектори – відомі та професійні письменники, видавці, літературознавці та критики:

Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Олександр Бойченко, Галина Крук, Ростислав Семків, Євгеній Стасіневич, Стаська Падалка, Оксана Пендерецька та ін.

Літшкола – це 6 днів цікавого і корисного відпочинку та навчання в Карпатах, неформальне спілкування з письменниками і однодумцями, незабутні враження і нові знайомства.

У програмі:

  • 20 годин лекцій та майстер-класів;
  • 30 годин практичних занять (creative writing), аналіз і обговорення текстів учасників;
  • літературні читання, веселі вечірки та барбекю паті;
  • походи в гори, ранкова йога та літературні ігри;
  • творча психотерапія, маса вправ для роботи над письмом;
  • 6 днів неформального спілкування нон-стоп з лекторами і учасниками.

Лектори розкажуть про:

  • як написати потрібний текст (загальні принципи, що працюють у будь-якому тексті; сприйняття матеріалу читачем; типові помилки; ознаки тексту; теорія трьох чернеток; як почати писати і не кинути цю справу;);
  • читання як письменницький тренінг (теорія художнього аналізу тексту; критерії якісного тексту; як навчитися читати як письменник, creative reading);
  • сюжет і персонаж (обов’язкові елементи сюжету, особливості конструювання; система світоглядів, мотивацій і конфліктів; робота над головним героєм та іншими типами персонажів; характери і взаємодія персонажів між собою);
  • мова і стиль, критика і редагування тексту (як стати самому для себе редактором; як працювати з мовою та стилістикою; як власного внутрішнього критика перетворити на конструктивного порадника, як уникнути типових помилок авторам-початківцям);
  • співпраця з видавцями (шляхи до видання книжки, просування автора тощо).

 

Як взяти участь?

Щоб стати учасником Літшколи, потрібно заповнити реєстраційну анкету. Кількість місць обмежена. Кожен учасник сплачує організаційний внесок. Вартість – 5500 грн.

У вартість входить:

  • навчальна і розважальна програма;
  • проживання у котеджі;
  • 3-разове харчування;
  • кава-брейки;
  • трансфер з Івано-Франківська і назад;
  • роздаткові матеріали;
  • інтеграційні вечірки.

Як оплатити?

Після реєстрації на Вашу пошту надішлемо лист із деталями щодо участі, детальною програмою тощо. Оплату за участь у Літшколі можна здійснити за допомогою платіжної системи LiqPay.

Дати і місце проведення: 7-12 серпня 2017 року, готельно-відпочинковий комплекс «Ворохта-МІМ» (с. Ворохта, Івано-Франківська обл.)

Контактна особа: Анастасія Денисова (тел.: 095-849-16-33, litosvita.org @ gmail.com)

 

Організатор: LITOSVITA

 

Створюємо фантастичні світи

Автор статті: Кемерон Харлі

Отже, ви готові написати науково-фантастичний чи фентезійний роман. Але з чого розпочати? Багато письменників розпочинають зі створення карти чи продумування богів. Після шостого роману в моїй письменницькій кар’єрі, написаного інтуїтивно, я відкрила для себе, що створюю свої найкращі роботи, коли починаю розбудовувати фантастичні світи не з магічних систем чи географії, а з конкретного персонажа. Ось чому цей метод став таким успішним для мене.

Читать далее Створюємо фантастичні світи