Станіслав Лем: неоднозначний майстер запитань

Замість дисклеймера. Взагалі-то цей текст був задуманий ще кілька місяців тому як текст про «Суму технологій», і саме тоді автор вирішив підготувати його до 100-річчя Станіслава Лема. У підсумку вийшло все-таки не зовсім про те – чи й зовсім не про те. Навряд чи він буде цікавим (та й зрозумілим) тим, хто не є фанатом чи хоч би знавцем як творчості, так і біографії нашого видатного земляка. Тобто для популяризації Лема і його спадку цей текст не годиться. З іншого боку, знавцям і фанатам багато що здасться аж надто «загальновідомим». Автор цілком віддає собі в цьому звіт.

Втім, сам Лем про ту ж «Суму технологій» писав, що книга вийшла зовсім не такою, як він планував. Напевне, це стосується будь-якого тексту, хоч трохи довшого за SMS.

Станіслав Лем

Мій Лем

 

Якби я бачив майбутнє, чи хоч би намагався його прогнозувати, я б ще тоді запам’ятав дату. Але у мене з майбутнім завжди були кепські стосунки. Можу сказати лише, що це був початок 2000-х. Я абсолютно випадково натрапив на сторінку LiveJournal, яка належала нікому іншому, як Станіславу Лему. Ні секунди не гаючи, я надіслав запитання (навіщось англійською) десь у такому стилі: пане Лем, я ваш відданий шанувальник з дитинства etc., etc., etc., повідомте мені, заради бога, то чим НАСПРАВДІ закінчується роман «Фіаско»?

 

Само собою, відповіді я не отримав – і, їй-богу, кумедно було у віці вже за двадцять сподіватися на щось інше (не кажучи вже про те, щоб ставити ідіотські запитання). А 27 березня 2006 року мого кумира не стало.

 

Як кожен чемний радянський хлопчик, я дійсно зачитувався Лемом з дитинства – в блискучих, ніде правди діти, радянських перекладах. Але, звичайно ж, це були «Кіберіада» та серія про Йона Тихого. Втім, навряд чи варто дивуватися, що той-таки «Соляріс» в десять років справив на мене гнітюче, ба навіть лякаюче враження.

 

Тож до «дорослого» Лема я дійшов уже у старших класах та студентстві, і перше, що з подивом відзначив – це скільки спільного у нього з моїми улюбленими от дійсно з дитинства братами Стругацькими. Спільного в постановці найголовніших питань, настільки головних, що ніхто з цих авторів майже ніде й не формулює їх прямо. До цих питань (у виконанні Лема, звісно), ми ще повернемося; Стругацькі ж, як я незабаром зрозумів, просто перебували під його потужним впливом. І не вони одні.

 

У світовій фантастиці свого часу він дійсно був зіркою першої величини. Різні джерела дають різні (хоч і не дуже) загальні наклади його книг – порядку 45 мільйонів, і різну кількість мов, на які його перекладено: від 37 до «понад 40». Сторінка про Лема в англомовній Вікіпедії докладніша і більша за обсягом, ніж, наприклад, україно- та російськомовна сторінки. Ясно, що тут подбали про свого великого співвітчизника поляки (нинішній рік, коли письменникові могло би виповнитися сто років, у Польщі взагалі оголошено «літературним роком Лема»). І все ж це з біса показово.

 

Якоюсь мірою Лем – людина-загадка. Офіційно він народився 12 вересня, але стверджував, що 13-го, просто число змінили як «негарне». За багатьма довідниками, в дитинстві цей виходець з родини ополячених євреїв вивчав у рідному Львові основи юдейської релігії – але сам він казав, що зрозумів свою приналежність до єврейства лише під час нацистської окупації, а доти «на жаль мій, нічого про єврейську культуру не знав». У окупованому нацистами Львові він та батьки, до речі, врятувалися завдяки підробленим документам і… «арійській зовнішності» юнака. Що ж до релігії, то неоднозначному Лему приписували (паралельно з юдаїзмом!) і римо-католицьке виховання, а сам він називав себе то «атеїстом», то «агностиком», а то й обома одночасно (sic!). Підтримуючи при цьому дружні стосунки з іще відомішим поляком Каролем Войтилою – пізніше Папою Іваном Павлом ІІ.

 

Або: під час візиту до СРСР Лема буквально носили на руках – а він підтримував, хоч і не надто публічно, польську «Солідарність». Після встановлення у Польщі жорстко прорадянського режиму генерала Ярузельського Лем емігрував, чим, знов-таки, мусив заробити собі тавро «антисовєтчіка» – а американський фантаст Філіп К. Дік писав на нього заяви до ФБР як на радянського шпигуна. Скільки в усіх цих історіях міфу? Та хто його зна.

 

До речі, ймовірно, до міфів належить і широко розтиражована нашими ЗМІ під день народження фантаста фраза «Я львів’янин і львів’янином залишуся до смерті». Повний варіант, у якому ця фраза гуляє сайтами, такий: «Однак мешкаючи у Кракові, Відні чи Берліні, Лем завжди наголошував: «Я львів’янин і львів’янином залишуся до смерті. Я не можу сказати, що повністю щасливий. Моє щастя залишилося, коли довелося залишити Львів». Але першоджерела «завжди» проголошуваного письменником кредо мені віднайти не вдалося.

 

Словом, така людина не могла не зацікавитися дійсно ВЕЛИКИМИ проблемами цілого людства. І, ймовірно, не могла не спробувати висловитися в першу чергу через мегапопулярний у ті часи в усьому світі фантастичний жанр.

 

 

Лем науки

 

Зараз (особливо от буквально зараз, «під дату») Лему прийнято приписувати передбачення купи технічних і технологічних досягнень сучасного людства. Але при ближчому розгляді низка з цих приписок не витримує критики.Станіслав Лем

Авжеж, тач-скрін на інтерактивних мапах у «Поверненні з зірок» 1961 року (як і на «оптонах» із того ж роману) – це чудове передбачення, хоча описані і там, і в інших книгах Лема «кристали пам’яті» не дуже схожі на сучасну флеш-пам’ять. Але вже «калстери» з «Магелланової хмари» схожі на наші кредитні картки хіба що умовно. Авжеж, «Магелланова хмара» – твір досить давній (1955), але ж ідея магнітного запису була технічно реалізована ще в останні роки ХІХ століття! Тож навіть трохи дивно, що така прозірлива людина, як Лем, у ролі «кредитної картки» виводить коробочку, що містить мікроскопічні пластмасові «монетки».

 

А от, наприклад, об’ємне відео, пророцтво про яке теж нерідко приписують Лему, йому просто не потрібно було «передбачати». Достоту так само, як Жуль Верн насправді абсолютно не мусив «передбачати» підводний човен. В обох випадках на час написання відповідних романів вже відбувалися, і неодноразово, більш-менш успішні спроби реалізувати згадані технології. Ну а спроба деяких «дослідників» видати за передбачення клонування ніщо інше, як анекдотичне «розмноження» Йона Тихого через петлю часу, взагалі викликає тільки посмішку.

 

Все це сказано зовсім не для того, аби похизуватись ерудицією, і навіть не для розбору творчості митця. Насправді Лем у багатьох випадках вловив МАГІСТРАЛЬНІ напрямки розвитку технологій. Тут він виявився таким собі Стівом Джобсом, тільки в іншій сфері. Зрештою, сам я двадцять років тому, переглянувши стрічку «Матриця», з неймовірним подивом усвідомив, що це просто якась тобі варіація на тему «Футурологічного конгресу»! Тільки замість хімічних препаратів діє електроніка, от вам і вся різниця.

 

Тут ми й підійшли до головного. Адже головним у Лема чимало критиків (та й фанатів, гадаю, теж) вважають «фантоплікатори» – пристрої, здатні, грубо кажучи, створювати штучну реальність. Хто тільки не вказував на передбачення Лемом давно вже звичної для нас віртуальної реальності! Проте штука в тому, що тут є велика різниця.

 

Як відомо, найбільше про фантоплікатори Лем говорить не у своїй фантастиці, а в знаменитій «Сумі технологій». Книзі, яку, напевне, таки варто назвати філософським трактатом – хоча сам автор неодноразово кривився на таку характеристику свого дітища. Що ж, Тома Аквінський теж, напевне, не погодився б назвати філософською свою «Summa Theologica», від якої юдей-католик-атеїст Лем і запозичив назву свого «опус магнум». Хоча Тома Аквінський, імовірно, заперечував би в першу чергу через язичницьке походження терміну :)

 

Так от, фантоплікатори Лема не просто модулюють реальність. У дуже віддаленому майбутньому вони її справді СТВОРЮЮТЬ. Принаймні, допомагають це робити. У «Сумі» Лем, як відомо, багато розмірковує про можливість прямого, так би мовити, перетворення природи людиною. В новій, штучній природі, неодмінною частиною якої будуть і фантоплікатори, людина існуватиме в буквальному симбіозі з середовищем. Контактувати зі «справжньою» природою ці люди майбутнього будуть лише за посередництва цього середовища. Отут фантоплікатори і знадобляться.

 

Між іншим, це – непрямий, але явний варіант відповіді на популярну у фантастиці тему «бунту машин». І, по роздумах, скидається на те, що вже сьогодні наша цивілізація іде саме цим-о шляхом симбіозу.

 

Як конкретно все це має виглядати? Майстер прямо заявляє, що не береться робити подібних прогнозів. Але я особисто найголовнішим його прозрінням вважав би не тач-скріни й не аналог кредитних карток, а саме це зрощення людини та «штучної природи», ознаки якого, на моє переконання, ми спостерігаємо вже сьогодні.

 

 

Лем книги

 

Напевне, не помилюся, сказавши, що ті з нас, хто цінують не так Лема-футуролога, як Лема-фантаста (наскільки взагалі можна розділити цих «двох»), так от, цінуємо ми Лема не за стиль, і навіть не те щоб за сюжет. Авжеж, згадані вище «дитячі» (хоча насправді-то ні!) серії на кшталт «Кіберіади» вражають, так би мовити, буянням барв. Проте не можеш не дивуватися, як людина, здатна так весело бавитися з мовою і серйозним тоном вводити в триптих часовигнанця Босха дванадцятимісний хронобус, настільки вміє змалювати почуття. Щоправда, у Лема гама почуттів неширока – аж радієш, що в українській мові «почуття» однаково пишеться і в множині, і в однині.

Станіслав ЛемЛем добре лякає – але майже ніде не ОПИСУЄ страху. Лем багато пише про кохання – але це почуття він саме ОПИСУЄ, й не більше. Що він МАЛЮЄ – так, що це аж «бачиш» (тобто відчуваєш) – це всепроникне почуття самотності. Самотні всі без винятку космічні мандрівники. Самотній екіпаж «Непереможного» на планеті, захопленій виром некроеволюції (й окремо самотнім є – а от і не вгадали, не головний герой, який у фіналі підкреслено сам-один іде в пащеку звіра. А його командир Горпах). Самотні п’ятеро землян на планеті Едем. Самотній головний герой «Фіаско» (настільки самотній, що навіть не знає, хто ж він такий). Про самотність у «Солярісі», напевне, зайве й казати.

 

Характерно, що здебільшого ці герої самотні, водночас перебуваючи серед інших людей, або позаземних істот, або і те, і інше одночасно. Численні астронавти, які повертаються на Землю через тисячі років після відльоту – тут усе зрозуміло, і недарма цей сюжет є «фішкою» лише ранніх книг Лема. Цікавіше з пізнішими, на кшталт вже згаданих «Фіаско» та «Едема» (до певної міри, «Непереможного» теж). Тут виражена літературними засобами самотність героїв, як на мене, недвозначно символізує філософське питання – космічної самотності людства.

 

У «Сумі технологій» Лем приділяє цьому питанню гігантську увагу і, слідом за радянським астрофізиком Йосифом Шкловським (якого прямо називає натхненником «Суми») рішуче відкидає можливість існування у Всесвіті, чи навіть у нашій Галактиці, лише однієї-єдиної цивілізації – людської. Чому ж тоді ми не зустрічаємо іншопланетян, не ловимо їхніх сигналів, не бачимо навіть сліду їхньої космічної діяльності? Знов-таки слідом за Шкловським та іншими, Лем не так відповідає на це питання, як ставить нові – скажімо, про можливе припинення на певному етапі технологічного розвитку цивілізацій. Повторюся, відповідей від Лема чекати майже завжди дарма – і в даному випадку єдиним запропонованим варіантом є інформаційне перевантаження цивілізації («Мегабітова бомба»). При цьому сам же Лем погоджується, що проти цього варіанту можна висунути серйозні заперечення.

 

То чому ж людство (поки що?) почувається самотнім у Космосі? Не даючи відповіді на це запитання, Лем-футуролог підіймається до висот Лема-письменника у спробах всебічно його поставити. А що, як інші цивілізації існують, проте існують і причини, через які з ними неможливо порозумітися? Саме цьому питанню присвячені і «Едем», і «Фіаско», і, звичайно ж, «Соляріс».

 

З іншого боку, а навіщо нам узагалі чужі цивілізації? Чому ми так прагнемо їх відшукати? От на це питання Лем таки дає відповідь: нам потрібно щось на кшталт дзеркала, через яке ми могли б поглянути на себе збоку.

 

Особисто я не маю сумніву, що «Соляріс» став найпопулярнішою книгою Лема саме тому, що там цю тему розкрито в максимальній повноті та чесності: а чи можна зрозуміти навіть самого себе? І – до речі – чи не вб’є людину погляд у «дзеркало», яке покаже її справжньою?

 

Саме тут, як на мене, і виявляється талант письменника. І саме тому, а не через «технічні пророцтва» чи навіть глибокі футурологічні роздуми, його сторіччя стало такою подією – всупереч зовсім новій психології молодих поколінь, кризі жанру фантастики і навіть екранізації «Соляріса» із Джорджем Клуні :) Amen.

Оксана Самара, перекладач: «Читач має право на доступ до оригінального авторського стилю і змісту»

Оксана Самара – українська поетка, письменниця і перекладачка. В якості перекладачки ми з нею і познайомилися, коли готувалися до обговорення книг Террі Пратчетта, що серією виходять у ВСЛ. Але згодом це спілкування трохи переросло розмову на одну тему, і ми вирішили створити окреме інтерв’ю з цією непересічною людиною. Говоримо про перекладацькі будні, про недбалі й спрощені російськомовні переклади відомих авторів. Можемо підтвердити, зі спілкування з перекладачами, що ті проблеми, які висвітила пані Оксана, актуальні для більшості учасників перекладацького цеху.

Оксана Самара

Отже, Оксана Самара народилася і виросла в Києві. Закінчила Києво-Могилянську Академію. Має два фахи – біолога й культуролога. Пише поезію, прозу і перекладає фантастику, фентезі та химерну прозу. Опублікувала 3 поетичні книги, перекладає відомих авторів («Знищення» Джеффа Вандермеєра, «Жнець» Террі Пратчетта, «Дев’ять життів Крістофера Чанта» Діани Вінн Джонс). Має десятки відзнак за участь в низці відомих в Україні та світі конкурсів, серед яких «Новела по-українськи», «Коронація слова» та премія Міжнародного Кіплінгівського товариства за кращий переклад.

Читать далее Оксана Самара, перекладач: «Читач має право на доступ до оригінального авторського стилю і змісту»

Філософія метамодернізму, яку ми заслужили (попередній огляд)

Вже другий раз на Студії я намагаюся підступитися до теми метамодернізму. Хочу зрозуміти, що воно за такий звір, чому він виник, чим відрізняється від вже звичних модернізму та постмодернізму, а головне, як метамодернізм втілюється в царині мистецтва, зокрема літературного.

Ознайомившись з деякими вартими уваги матеріалами, я зрозумів, що метамодернізм, так само як і його попередники, це доволі складна філософська система, яка народилася в суспільно-політичних умовах сьогодення. Її покликання – відповідь на нагальні потреби сучасної людини постіндустріального суспільства, яке чим далі, ти глибше занурюється в кризу самоідентифікації та розуміння власного існування на тлі шаленого розвитку технологій.

Читать далее Філософія метамодернізму, яку ми заслужили (попередній огляд)

Анатомія жаху: деякі особливості страшних історій

Про те, як писати страшні історії, які б користувалися популярністю серед читачів, досить непросто. По-перше, про це вже багато написано, по-друге, мова йде про специфічний, на мій погляд, літературний жанр, робота в якому потребує спеціальних знань, навичок та, що найважливіше, відмінного розуміння людської природи, або як люблять говорити літературні критики, вміння препарувати людську свідомість. Ця здатність дається далеко не кожному авторові, саме тому ми зустрічаємо не так багато майстрів цього жанру.

В цій публікації не буде ніякої “вищої математики” жаху. Автор лише зробить перелік деяких особливостей психіки, на яких грає вправний автор горору.

Про досвід “короля жахів”

Коли ми говоримо про жахи, оминути увагою Стівена Кінга якось не “комільфо”. Тож трохи про нього.

На написання цього тексту мене надихнула стаття, написана у вигляді інтервʼю зі Стівеном Кінгом. Автор статті намагався зʼясувати, які саме літературні засоби використовував творець жахів. Особисто мене здивував той факт, що майстер розповідав про граматику, своє важке життя в молодості, переваги відсутності/необовʼязковості сюжету в історії та вміння  правильно розділяти історію на абзаци.

Можливо десь він ділився більш “фундаментальними” таємницями ремесла, але мені здалося, що він таки лукавить, адже за його текстами я бачу не просто письменника, який добре навчився маніпулювати почуттями читача, а такого собі хірурга-дослідника, який проводить неспокійні грозові ночі в моторошному анатомічному театрі, аби краще зрозуміти природу людського страху: що саме найбільше лякає кожного з нас і в той самий час притягує до себе. А здобуті знання використовує аби заволодіти симпатіями вічно спраглих до спілкування з власними демонами читачів.

Поділюся деякими власними спостереженнями за тим, що приховують письменники та сценаристи поміж рядками.

Докладніше про жах

Мова піде про ряд явищ, які найбільше впливають на психіку читача/глядача. В більшості випадків автор/сценарист/режисер використовує поєднання цих подразників, аби досягти найбільшого ефекту.

Смерть

Вона є центральним явищем більшості успішних жахастиків. Автори полюбляють смерть у різних її проявах тому, що та тітка з косою стоїть в центрі підсвідомих страхів читача/глядача. Якщо письменнику вдається реалізувати тему смерті через яскравий образ, який витягне з темряви несвідомого жах перед смертю, тоді оповідку можна називати вдалою. Стівен Кінг майстерно використовує цю тему в багатьох своїх творах, іноді супроводжуючи її глибоким соціально-філософським контекстом. Тут можна згадати наприклад “Безсоння”.

Невідоме

Людину завжди лякає те, про що вона не має ясного уявлення, але з чим їй неминуче доводиться стикатися. Саме тому жахастики за участі позапланетних монстрів та прибульців, які є невідомо чим, прагнуть невідомо чого і яких невідомо як вбити. Щоб краще зрозуміти, як саме відомі письменники реалізують цю тему, варто перечитати “Живе” або подивитися стрічку з аналогічною назвою.

 

 

Присутність

Присутність потойбічної сили нерідко обігрується у містичних творах на релігійну тематику. Дія в таких сюжетах може відбуватися наприклад в монастирі. Найгостріші епізоди побудовані на тому, що герой відчуває за спиною присутність могутнього духа, який прагне заволодіти його душею. Тут важливе розуміння сутності більшість релігійних вчень, які побудовані на страху перед божеством, яке нескінченно далеке та небезпечно близьке в один і той самий час. Непогано тему творці жахів розкривають творці “Воно”.

 

Замкнутий простір

Кожен на підсвідомому рівні відчуває неусвідомлений безмежний жах перед замкнутим простором. У деяких людей цей жах має тенденцію до більш активного проявлення. В психології для нього є навіть спеціальний термін — клаустрофобія. Події в оповіданні можуть відбуватися в кімнаті, або в будинку, з якого герої розповіді прагнуть вибратися за будь-яку ціну, оскільки від цього залежить їх фізичне виживання. Тема замкнутого простору доволі часто майстерно розкривається через ситуації, коли персонаж опиняється всередині домовини в цілковитій темряві.

Біль/страждання

Біль має визначені фізіологічну та психологічну функції: попередити про проблеми функціонування в нашому тілі, тобто про хворобу або ж фізичне страждання є втіленням моральних/душевних страждань, у вигляді спалення, розчленування, катування вони нерідко є справедливою/несправедливою відплатою за вчинені у минулому дії. В останньому випадку біль має глибоко символічний характер, що і дає можливість автору витягати з підсвідомості читача цілком реальне відчуття жаху.

Гостре відчуття провини або самотності

Абсолютна більшість ґорорних сюжетів літературі та кінематографії мають потужний психологічний рушій у вигляді відчуттів провини або самотності головних героїв. Саме ці відчуття, або подібні їм, не тільки обʼєднують перераховані вище подразники людської психіки, але й надають останнім сенс, обʼєднуючи свідомість та події.

Вище викладений перелік особливостей страшних оповідок, звісно, не вичерпним та є результатом субʼєктивного аналізу автора.

автор огляду: Руслан Бєдов

Усачова Д. Є.: Жанрова модифікація твору «Зомбі-Україна» Романа Мтт.

Роман Онищенко (за псевдонімом – Роман Мтт) – український письменник, публіцист та засновник спільноти «Фантастика UA» з Донеччини. Свої твори почав писати ще у 2002 році: оповідання, мініатюри, новели, байки, поезії. Майже всі вони об’єднані однією рисою – написані у жанрах фантастики.

У 2017 році автор дебютував із романом «Зомбі-Україна», який є першою частиною із запланованої трилогії про зомбі. Спочатку його було видано в електронному форматі, а у 2018 році вийшов друком у м. Запоріжжя. Книга є розповіддю про альтернативний світ, у якому йде 2019‑й рік. Закінчилася Війна за незалежність, Україна вийшла зі складу СРСР (Союзу республік-сателітів Росії), у країні встановився режим анархо-демократії. Але наслідки війни виявилися гіршими, ніж здавалось на перший погляд. Під час бомбардувань було зруйновано Запорізьку атомну станцію, що призвело до появи нової загрози – «живих мерців».

Читать далее Усачова Д. Є.: Жанрова модифікація твору «Зомбі-Україна» Романа Мтт.

“Проблема трьох тіл” – науково обгрунтоване бачення одного з варіантів майбутнього людства

“Що воно таке, фантастика по-китайськи?” Саме це питання спонукало мене купити книгу “Проблема трьох тіл” в одній з книгарень міста Харкова цієї зими. Перед цим я багато прочитав схвальних рецензій на цей роман, отже вирішив самостійно познайомитися з автором на імʼя Лю Цисінь. Що з цього вийшло читайте далі.

Хто такий Лю Цисінь?

Почавши збирати інформацію про цього китайського письменника, я виявив, що мій пошуковик стійко асоціює його з єдиним відомим українському читачеві романом “Проблема трьох тіл”.  Тож біографію митця та більш докладну інформацію про його творчий доробок довелося шукати трохи довше.

Зокрема з Вікіпедії я дізнався, що Лю Цисінь вважається обличчям сучасної китайської фантастки та лауреатом багатьох престижних китайських та світових премій з літератури. Переглянувши його життєпис також дізнався, що успіх на літературній ниві до нього прийшов не одразу, хоча він починав писати ще в юності. Справжній літературний успіх приходить до автора тільки в нульові після публікації оповідання “Космічний колапс” в одному з літературних журналів, де його нарешті помітили критики.

Народився Лю Цисінь в родині працівника одного з китайських інститутів,  в 60-ті роки минулого століття під час так званої “Культурної революції”. Тоді багато представників наукової інтелігенції нерідко зазнавали гонінь з боку тодішньої китайської влади та вимушені були працювати в копальнях або виконувати важку чорну роботу. Саме цей темний період в історії КНР досить емоційно та яскраво Лю Цисінь зобразив в романі “Проблема трьох тіл”.

Серед інших творів письменника відомі наступні: “Ера наднової”, “Кульова блискавка”, романи з трилогії “Памʼять про минуле землі” (в яку і входить роман “Проблема трьох тіл”), а також безліч повістей та оповідань.

Що мені сподобалося

Перш, ніж перелічити усі принади цього твору, скажу лише одне: “Проблема трьох тіл” безумовно стала подією в моєму читацькому житті. Я багато чого дізнався та багато над чим замислився. Але про все по черзі:

  1. Як я вже казав, історія в романі починається з драматичних подій під час “Культурної революції”, коли головна героїня, ще молода дівчина, стає свідком того, як фанатично налаштовані однолітки звіряче й привселюдно вбивають її батька. Саме ця, майстерно прописана сцена на початку твору, стала особисто для мене поштовхом для того, щоб продовжити читати далі. Я зрозумів, що насправді історія головної героїні Є Веньцзє — це не про фантастику, точніше не тільки про неї, а про те, як горе та біль, що зачаїлися в душі слабкої дівчини можуть цілком радикально вплинути на долю всього людства. Тож, по-перше, роман “Проблема трьох тіл” – це драма. Обіцяю, що далі спойлерити не буду ;)
  2. Друге, що мені сподобалося: твір написаний у формі детективної історії з непередбачуваним та динамічним сюжетом, який не відпускає від себе читача ані на хвилю. Я прочитав роман лише за три вечори.
  3. Це, так би мовити, “хардова” наукова фантастика. Я маю на увазі, що автор майже не робить реверансів в бік читача та не поспішає пояснювати йому ту величезну кількість наукових термінів та понять, якими так вільно послуговується. Читаючи текст, особисто я постійно зупинявся, щоб освіжити власні знання з фізики та астрофізики, аби краще зрозуміти сутність описуваних в книзі явищ. Крім цього, “Проблема трьох тіл” виявився чудовим посібником з історії Китаю, його культури з прірвою цікавої інформації про відомих політичних діячів та науковців.

Деякі зауваження

Звісно, не має особливої потреби наголошувати, що вони стосуються виключно мого субʼєктивного сприйняття та не повинні сприйматися в якості істини в останній інстанції. Можливо, когось вказані нижче моменти взагалі не зачепили. Тож, ближче до справи:

  1. Мені здалося, що переклад міг би бути кращим. Деякі речення, перекладені таким чином, що доволі важко сприймаються. Сподіваюся, що наступні частини трилогії в цьому плані будуть краще;
  2. Якщо не рахувати емоційний початок, герої виписані доволі скупо. Особисто мені не вистачило глибини в образі Мяо, його відносин з родиною а також з пані Є. На фоні драматизму останньої Мяо виглядає невиразно. Та й сама Є в останній третині книги теж зображена нашвидкуруч.
  3. Іноді мені здавалося, що я читаю підручник з фізики. Я отримав море цікавої наукової інформації, але мені здалося, що вона мала б бути більш адаптована до художнього тексту.

Ну, це, мабуть, все. Усім натхнення.

Дмитро Піскорський: “Більшість моїх персонажів — це ті, хто досяг дна. І смерть для них нестрашна, на перший погляд…”

З Дмитром Піскорським сьогодні говоримо про таку тему в хорорі, як смерть. Творчий доробок автора складає декілька книг і багато оповідань, де смерть завжди виграє. Дмитру вдається, на наш погляд, якнайбільше містифікувати це явище і образно описати, довівши макаричність процесу до такого рівня, що при його читанні сиротами вкривається все тіло аж до самих п’ят.

Читать далее Дмитро Піскорський: “Більшість моїх персонажів — це ті, хто досяг дна. І смерть для них нестрашна, на перший погляд…”

Cім принципів справжнього творчого успіху (за Карлосом Кастанедою)

Прочитавши ці сім принципів успішної творчості від Карлоса Кастанеди, я зловив себе на тому, що несвідомо слідую цим порадам. Але завжди користно нагадати собі про те, з чого складається наш творчій шлях.

Першим принципом творчості є те, що автор сам обирає тему. Автор ніколи не починає працювати, не вивчивши те, про що збирається писати.

Відкидати все зайве – другий принцип творчості. Автор нічого не ускладнює. Він націлений на те, щоб бути максимально простим і зрозумілим своєму читачу. Читать далее Cім принципів справжнього творчого успіху (за Карлосом Кастанедою)

“В “сірій” зоні. Марійкине інтервʼю”

автор: Руслан Бєдов

(засноване на реальних подіях)

До сморіду торішньої гнилої картоплі додався запах гару. Марійка притулила до обличчя вологу хустку, як вчила її мати, намагаючись не ворушитись.

Коли гупати нарешті перестало, наважилася підвестися. Намацала засув, потягнула його та, штовхнувши важкі двері, вибралася з льоху. На дворі лунала мертва тиша: ані гавкоту сусідських собак, ані птиць, навіть вітру не було. Але Марійка вже звикла, що після бомбардування завжди так тихо. В сусідів дійсно щось горіло, але тушити було нікому. Читать далее “В “сірій” зоні. Марійкине інтервʼю”

«Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

 

Маркетинг? Ні – не чули

Збірка дуже яскраво заявила про себе: реклама, презентація з відомими артистами справили враження. Я, як підігріта цільова аудиторія, бажав її придбати і без того, ще коли з’явилися перші оголошення про конкурс та вихід книжки за його результатами. Рівень очікування був на межі. Дочекався.

Далі суто про мене (про маркетинг теж буде і буде цікаво, почекайте). Далі був цікавий процес придбання книги. На стадії замовлення ми всім інтернетом визначали вартість і як достукатися до відповідальних за розповсюдження – витрачено три дні загалом. Достукались: рахунок я отримував тиждень. Чого так – не знаю, що зламалося у видавців на самій відповідальній стадії – мене, як споживача, не хвилює. Таким чином рівень очікування поступово переріс у зворотно пропорційний рівень роздратованості.

Останнім штрихом, який знівелював всі очікування, було надсилання книги дорогою службою доставки. Таким чином до 150 грн додалися 40 гривень від НП, і книжка загалом вийшла 190 грн. Стільки я не розраховував витратити на дане видання. Що платити за доставку буде треба – я знав. Тому просив вислати книгу УкрПоштою, що коштувало б мені максимум 15 гривень. На моє прохання ніхто не звернув уваги – ну кому воно треба зважати на нещасні 25 гривень якось там читача, правда?

Тепер питання: що я, який витратив гроші – власні, теж десь зароблені не крадіжками чи торгівлею зброєю, який чекав загалом понад два тижні (рахуємо від початку продажів), маю відчувати і писати про дану збірку? З ДНТЦ, як видавником, а скоріш за все як з державною структурою (яка спочатку здалася сучасною і цікавою) співпрацювати більше не хочеться. Мої «нещасні 150 гривень за ту книжку» скоріш за все до них більше на рахунок не впадуть. Читать далее «Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко