Усачова Д. Є.: Жанрова модифікація твору «Зомбі-Україна» Романа Мтт.

Роман Онищенко (за псевдонімом – Роман Мтт) – український письменник, публіцист та засновник спільноти «Фантастика UA» з Донеччини. Свої твори почав писати ще у 2002 році: оповідання, мініатюри, новели, байки, поезії. Майже всі вони об’єднані однією рисою – написані у жанрах фантастики.

У 2017 році автор дебютував із романом «Зомбі-Україна», який є першою частиною із запланованої трилогії про зомбі. Спочатку його було видано в електронному форматі, а у 2018 році вийшов друком у м. Запоріжжя. Книга є розповіддю про альтернативний світ, у якому йде 2019‑й рік. Закінчилася Війна за незалежність, Україна вийшла зі складу СРСР (Союзу республік-сателітів Росії), у країні встановився режим анархо-демократії. Але наслідки війни виявилися гіршими, ніж здавалось на перший погляд. Під час бомбардувань було зруйновано Запорізьку атомну станцію, що призвело до появи нової загрози – «живих мерців».

Читать далее Усачова Д. Є.: Жанрова модифікація твору «Зомбі-Україна» Романа Мтт.

“Проблема трьох тіл” – науково обгрунтоване бачення одного з варіантів майбутнього людства

“Що воно таке, фантастика по-китайськи?” Саме це питання спонукало мене купити книгу “Проблема трьох тіл” в одній з книгарень міста Харкова цієї зими. Перед цим я багато прочитав схвальних рецензій на цей роман, отже вирішив самостійно познайомитися з автором на імʼя Лю Цисінь. Що з цього вийшло читайте далі.

Хто такий Лю Цисінь?

Почавши збирати інформацію про цього китайського письменника, я виявив, що мій пошуковик стійко асоціює його з єдиним відомим українському читачеві романом “Проблема трьох тіл”.  Тож біографію митця та більш докладну інформацію про його творчий доробок довелося шукати трохи довше.

Зокрема з Вікіпедії я дізнався, що Лю Цисінь вважається обличчям сучасної китайської фантастки та лауреатом багатьох престижних китайських та світових премій з літератури. Переглянувши його життєпис також дізнався, що успіх на літературній ниві до нього прийшов не одразу, хоча він починав писати ще в юності. Справжній літературний успіх приходить до автора тільки в нульові після публікації оповідання “Космічний колапс” в одному з літературних журналів, де його нарешті помітили критики.

Народився Лю Цисінь в родині працівника одного з китайських інститутів,  в 60-ті роки минулого століття під час так званої “Культурної революції”. Тоді багато представників наукової інтелігенції нерідко зазнавали гонінь з боку тодішньої китайської влади та вимушені були працювати в копальнях або виконувати важку чорну роботу. Саме цей темний період в історії КНР досить емоційно та яскраво Лю Цисінь зобразив в романі “Проблема трьох тіл”.

Серед інших творів письменника відомі наступні: “Ера наднової”, “Кульова блискавка”, романи з трилогії “Памʼять про минуле землі” (в яку і входить роман “Проблема трьох тіл”), а також безліч повістей та оповідань.

Що мені сподобалося

Перш, ніж перелічити усі принади цього твору, скажу лише одне: “Проблема трьох тіл” безумовно стала подією в моєму читацькому житті. Я багато чого дізнався та багато над чим замислився. Але про все по черзі:

  1. Як я вже казав, історія в романі починається з драматичних подій під час “Культурної революції”, коли головна героїня, ще молода дівчина, стає свідком того, як фанатично налаштовані однолітки звіряче й привселюдно вбивають її батька. Саме ця, майстерно прописана сцена на початку твору, стала особисто для мене поштовхом для того, щоб продовжити читати далі. Я зрозумів, що насправді історія головної героїні Є Веньцзє — це не про фантастику, точніше не тільки про неї, а про те, як горе та біль, що зачаїлися в душі слабкої дівчини можуть цілком радикально вплинути на долю всього людства. Тож, по-перше, роман “Проблема трьох тіл” – це драма. Обіцяю, що далі спойлерити не буду ;)
  2. Друге, що мені сподобалося: твір написаний у формі детективної історії з непередбачуваним та динамічним сюжетом, який не відпускає від себе читача ані на хвилю. Я прочитав роман лише за три вечори.
  3. Це, так би мовити, “хардова” наукова фантастика. Я маю на увазі, що автор майже не робить реверансів в бік читача та не поспішає пояснювати йому ту величезну кількість наукових термінів та понять, якими так вільно послуговується. Читаючи текст, особисто я постійно зупинявся, щоб освіжити власні знання з фізики та астрофізики, аби краще зрозуміти сутність описуваних в книзі явищ. Крім цього, “Проблема трьох тіл” виявився чудовим посібником з історії Китаю, його культури з прірвою цікавої інформації про відомих політичних діячів та науковців.

Деякі зауваження

Звісно, не має особливої потреби наголошувати, що вони стосуються виключно мого субʼєктивного сприйняття та не повинні сприйматися в якості істини в останній інстанції. Можливо, когось вказані нижче моменти взагалі не зачепили. Тож, ближче до справи:

  1. Мені здалося, що переклад міг би бути кращим. Деякі речення, перекладені таким чином, що доволі важко сприймаються. Сподіваюся, що наступні частини трилогії в цьому плані будуть краще;
  2. Якщо не рахувати емоційний початок, герої виписані доволі скупо. Особисто мені не вистачило глибини в образі Мяо, його відносин з родиною а також з пані Є. На фоні драматизму останньої Мяо виглядає невиразно. Та й сама Є в останній третині книги теж зображена нашвидкуруч.
  3. Іноді мені здавалося, що я читаю підручник з фізики. Я отримав море цікавої наукової інформації, але мені здалося, що вона мала б бути більш адаптована до художнього тексту.

Ну, це, мабуть, все. Усім натхнення.

Дмитро Піскорський: “Більшість моїх персонажів — це ті, хто досяг дна. І смерть для них нестрашна, на перший погляд…”

З Дмитром Піскорським сьогодні говоримо про таку тему в хорорі, як смерть. Творчий доробок автора складає декілька книг і багато оповідань, де смерть завжди виграє. Дмитру вдається, на наш погляд, якнайбільше містифікувати це явище і образно описати, довівши макаричність процесу до такого рівня, що при його читанні сиротами вкривається все тіло аж до самих п’ят.

Читать далее Дмитро Піскорський: “Більшість моїх персонажів — це ті, хто досяг дна. І смерть для них нестрашна, на перший погляд…”

Cім принципів справжнього творчого успіху (за Карлосом Кастанедою)

Прочитавши ці сім принципів успішної творчості від Карлоса Кастанеди, я зловив себе на тому, що несвідомо слідую цим порадам. Але завжди користно нагадати собі про те, з чого складається наш творчій шлях.

Першим принципом творчості є те, що автор сам обирає тему. Автор ніколи не починає працювати, не вивчивши те, про що збирається писати.

Відкидати все зайве – другий принцип творчості. Автор нічого не ускладнює. Він націлений на те, щоб бути максимально простим і зрозумілим своєму читачу. Читать далее Cім принципів справжнього творчого успіху (за Карлосом Кастанедою)

“В “сірій” зоні. Марійкине інтервʼю”

автор: Руслан Бєдов

(засноване на реальних подіях)

До сморіду торішньої гнилої картоплі додався запах гару. Марійка притулила до обличчя вологу хустку, як вчила її мати, намагаючись не ворушитись.

Коли гупати нарешті перестало, наважилася підвестися. Намацала засув, потягнула його та, штовхнувши важкі двері, вибралася з льоху. На дворі лунала мертва тиша: ані гавкоту сусідських собак, ані птиць, навіть вітру не було. Але Марійка вже звикла, що після бомбардування завжди так тихо. В сусідів дійсно щось горіло, але тушити було нікому. Читать далее “В “сірій” зоні. Марійкине інтервʼю”

«Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

 

Маркетинг? Ні – не чули

Збірка дуже яскраво заявила про себе: реклама, презентація з відомими артистами справили враження. Я, як підігріта цільова аудиторія, бажав її придбати і без того, ще коли з’явилися перші оголошення про конкурс та вихід книжки за його результатами. Рівень очікування був на межі. Дочекався.

Далі суто про мене (про маркетинг теж буде і буде цікаво, почекайте). Далі був цікавий процес придбання книги. На стадії замовлення ми всім інтернетом визначали вартість і як достукатися до відповідальних за розповсюдження – витрачено три дні загалом. Достукались: рахунок я отримував тиждень. Чого так – не знаю, що зламалося у видавців на самій відповідальній стадії – мене, як споживача, не хвилює. Таким чином рівень очікування поступово переріс у зворотно пропорційний рівень роздратованості.

Останнім штрихом, який знівелював всі очікування, було надсилання книги дорогою службою доставки. Таким чином до 150 грн додалися 40 гривень від НП, і книжка загалом вийшла 190 грн. Стільки я не розраховував витратити на дане видання. Що платити за доставку буде треба – я знав. Тому просив вислати книгу УкрПоштою, що коштувало б мені максимум 15 гривень. На моє прохання ніхто не звернув уваги – ну кому воно треба зважати на нещасні 25 гривень якось там читача, правда?

Тепер питання: що я, який витратив гроші – власні, теж десь зароблені не крадіжками чи торгівлею зброєю, який чекав загалом понад два тижні (рахуємо від початку продажів), маю відчувати і писати про дану збірку? З ДНТЦ, як видавником, а скоріш за все як з державною структурою (яка спочатку здалася сучасною і цікавою) співпрацювати більше не хочеться. Мої «нещасні 150 гривень за ту книжку» скоріш за все до них більше на рахунок не впадуть. Читать далее «Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

Денис Скорбатюк: «Три роки тому я починав з піратських перекладів коміксів на українську – офіційних перекладів у видавців тоді навіть в планах не існувало»

 

Денис Скорбатюк – автор коміксу «Сага про сонценосців», який нещодавно вийшов на ринок. З автором говоримо про його роботу, досвід і уподобання.

Денисе, як стати автором/письменником/перекладачем? Цікавить як саме ти прийшов в цю професію?

Я думаю, професія письменника – це в першу чергу покликання душі, зокрема я пишу тому, що не можу не писати, сам процес написання викликає в мене неабияке задоволення, а та насолода, що виникає коли ти закінчив писати якийсь твір, неможливо замінити жодними наркотиками. Також присутня якась внутрішня необхідність розповісти історію, поділитися своїми думками, переконаннями, ідеями.

Сам я в підлітковому віці балувався написанням фанфіків на улюблені комп’ютерні ігри та книги, бо були моменти коли історія так сильно захоплювала, тримала й не відпускала, що я мав виплеснути з себе якусь свою історію. Зараз ці фанфіки поглинув час, але, думаю, саме тоді я зрозумів, що хочу створювати не тільки фанфікшн, а й свої оригінальні світи та історії. Власне десь у ті часи я захотів написати книгу у стилі фентезі. Адже тоді я не міг второпати, чому російською, польською, англійською існує не одна сотня фентезійної літератури, а українською – ніц (ну принаймні в моєму тогочасному уявленні фентезі). Звісно, як і всім підліткам, мені здавалося, що написати книгу – то раз плюнути. І цілком очевидно, що процес написання загруз щойно я зіштовхнувся з першими ж труднощами. Впевнений, молодому мені треба було проявити більше впертості та старанності, але що вже поробиш, книгу я закинув. Хоча ці перші свої записи я й досі зберігаю на своєму комп’ютері, і хто знає, може захочу до них повернутися. Читать далее Денис Скорбатюк: «Три роки тому я починав з піратських перекладів коміксів на українську – офіційних перекладів у видавців тоді навіть в планах не існувало»

Літературна критика 2017

Я відкриваю вордівський файл. Мені треба написати рецензію.

Один поважний викладач одного популярного серед могилянців-бакалаврів (що характерно – не лише філологів) вибіркового курсу любив говорити: автор, який думає, що він пише «ні для кого» чи «ні для кого конкретного», нескінченно обманює сам себе. Пізніше вже на своїх високочолих філологічних курсах, куди зась простим смертним (спойлер: не зась, але вони туди вкрай рідко записуються), ми читали й сперечалися на семінарах, сиплючи цитатами й аргументами, про концепції «Зразкового Читача» Еко, про структури «імпліцитного читача» Ізера, про рецептивну естетику й горизонт очікувань, про Бахтіна й діалогізм. І добре воно було, й цікаво віднаходити й відчитувати ці моделі явних і прихованих адресатів у творах, які ми читали на n+1 курсів літератури.

З усіма цими теоріями й безліччю інших, казали нам наші високочолі викладачі, мусить бути обізнаний і добрий письменник. Особливо сучасний. Він мусить уявляти собі, для кого він пише, мусить свідомо й розумно вибудовувати інтерпретативні структури в своєму тексті. Мусить, – і оглядали таким критичним оком нашу аудиторію. Дехто навіть говорили після цього: мені приємно думати, що тут серед вас сидять зараз майбутні українські письменники. Майже ніхто, втім, не додавав: і майбутні літературні критики. Бо, власне, чи потрібна критика там, де на пальцях можна перерахувати добрих сучасних письменників? Отож-бо.

Існує (ще й досі, ага) стереотип, що літературний критик – то такий собі Сальєрі. Заздрісний, озлоблений, дріб’язковенький такий. Ніби й теорій поначитувався, ніби й знає все і більше про те, як написати добре оповідання, роман чи хоч і вінок сонетів – а от не пише, а тільки читає й докопується до Моцартів, які змогли. Все йому не догодиш, все йому щось не так і не подобається. Все він… критикує. Адже ж «критикувати» – це «говорити щось погане»? То замість критикувати, візьми й досягни. Напиши і видай, а не просто критикуй. Це не твір поганий, не письменник і не література погана – це ти невдаха. Хочеш писати сам, а не пишеш. Тільки й вмієш, що критикувати.

Деякі з наших високочолих викладачів цілком собі на повному серйозі транслювали цей стереотип в аудиторіях. Може, й досі транслюють, бо, може, й досі в це вірять. Попри те, що частина їхніх студентів, у яких їм так хотілося бачити письменників, узяла та й поставала критиками. І критикує – часом літератури, які точно є (британську, американську, французьку, вписати потрібне), часом рідну українську, яка ще невідомо, чи є. Але критикує. А не пише. Поняття «писати» й «критикувати», на диво, теж чомусь звикло сприймаються в нашій культурі – як академічно-аудиторній, так і фейсбучно-загально-локальній – як антоніми. Причому перше з цих понять сприймається й оцінюється явно більш позитивно, аніж друге.

Ну добре, якщо критик «критикує», а не «пише», то стосовно літературної критики мали б діяти якісь інші правила. Про них нам теж трошки розповідали на наших парах, звісно. Казали, що критика, як і журналістика, має бути насамперед реакцією на найсвіжіші книжки й на останні події в літературному світі. Казали, що вона, як і літературознавство, має оперувати методологією (бути розумна), але, як блог чи колонку (тоді вже знали такі слова), її має бути легко й приємно читати. Але от хто її читає – письменники, інші критики, високочолі викладачі, студенти філологічних факультетів, чи хто? – нам не сказали. І правильно зробили.

2017 рік. Із «фахових журналів» (коли ми закінчували навіть магістерку, стосовно критики ще оперували такими термінами), найчастіше паперових, які треба було передплачувати, а для цього треба було піти на пошту – ну ви зрозуміли, довгий і марудний процес – літературна критика остаточно й безповоротно перебралася в онлайн. «Тоді» онлайн вона була лише на ЛітАкценті – принаймні для високочолих філологів; тепер вона онлайн скрізь. На онлайн-платформах, журналах чи просто сайтах, що позиціонують себе як присвячені літературній критиці й будь-чому іншому, у відкритих і закритих постах на сторінках у Facebook, Instagram, Twitter – де ще? З’явилося безліч нових видів і жанрів критики – їх колись опишуть теоретики літератури (або не опишуть). Проте чи не найважливіше – все ж те, що визначити, «для кого» вона, стало вкрай легко. І так, це дуже мало має до діла з методологією й авторським стилем критика.

Ні, вона не для письменника, на книжку якого написана – бо це в кращому разі +1 перегляд і невеликий срач у коментарях. Не для всіх інших письменників, бо вони пишуть, у них немає часу читати критику навіть якби вони всі читали рецензії бодай тільки на свої твори, їх теж занадто мало. Не для студентів-філологів. Не для інших критиків. Не для дипломованих літературознавців, не для кандидатів філологічних наук, не для PhD з літературних дисциплін. Бо якщо навіть усі вищеперераховані категорії систематично читали б усі підряд рецензії й огляди, в 2017 році це аж ніяк не гарантія їхнього успіху. А от коли рецензію читають студенти-правники, кандидати біологічних наук, а ще краще колишні однокласники й колишні колишніх однокласників автора/-ки, які потім постять цитати з рецензії у себе в Instagram під гарним фото з книгою – отоді це успіх.

Колеги-філологи радо відчитають всі алюзії, розгадають метафори, зацінять методологію й широту контексту, похвалять авторський стиль (якщо він є) – і це завжди приємно. Проте sorry, guys: Зразковий Читач рецензії в 2017 році – це людина без філологічної освіти. Людина-професіонал із будь-якої іншої сфери, крім філології чи й зовсім непрофесіонал, невизначеного віку, добре б, якби ще й невизначеної статі, але неодмінно власник/-ця акаунта в Facebook, Instagram чи Twitter. Чи краще всіх трьох. Людина, перед якою варто виглядати розумним (бо інакше вона тобі не повірить), але не занадто (бо вона роздратується й не дочитає до кінця твою офігенну рецензію).

Оці всі свої метафори, методології й локальні жартики (надто їх) краще приберегти для посиденьок за пивом із письменниками, критиками, однокурсниками й культурними менеджерами (так, із цими двома, з ким шановний критик кожного разу ходить на пиво). А Зразковим Читачам рецензій нашого часу треба що? Правильно, інформпривід. Чи радше контент-привід. Привід для репосту. Привід для цитати. Привід для фото з книжкою. Привід для відгуку на книжку – якщо прочитана рецензія таки спонукає її/його прочитати цю книжку. Чи бодай розділ із книжки. Чи бодай піврозділу.

Уявляти з себе Ортегу-і-Гассета й просвітителя мас легше (і приємніше, гвахаха), аніж намагатися влізти в шкуру Майка Йогансена і наочно й зрозуміло показати, як воно тут у нас все влаштовано, але можна спробувати. Так, лайки, репости й перегляди – то капітал навкололітературних онлайн-ресурсів. Так само, як і будь-яких інших онлайн-ресурсів. Дух часу, ну ви зрозуміли. Проте мета критики все ж трошки більш далекоглядна, аніж лайк і репост.

Мабуть, кожному критикові (який, як ми пам’ятаємо, просто письменник-невдаха) іноді хочеться побути Моцартом і потішитися з того, що його впізнають на вулицях, на події за його участю приходять «на ім’я», а його матеріали незмінно в топах за кількістю переглядів. Проте в одному наші високочолі могилянські викладачі точно були праві: слава критика – річ украй хистка. А от те, що рецензію таки прочитають, а після неї, можливо, навіть куплять і прочитають книжку, може докластися до значно вагоміших процесів. До розвитку українського книговидавництва, наприклад. До популяризації читання. До попиту на літературну критику. До вищих гонорарів…

Я прокидаюсь і підіймаю голову з клавіатури. Все ж треба намагатися спати трошки більше, ніж 4 години на добу. Намагаючись не думати про відбитки клавіш на своєму лобі (а вони там точно є), дивлюся у відкритий вордівський файл. Ctrl+A. І потім Backspace. Все-таки «пкуіолпоаьвдльмджвбмж» – не найкращий початок гарної рецензії. Хоча це цілком щиро. А, може, навіть проканало б як фішка авторського стилю.

Джерело: ЛітАкцент

“Характерники” (Степан Соболь і мамуни)

-Як мені допоможе щур? – не приховуючи сумніву, спитав Степан, пристібаючи ножни з шаблею до широкого шкіряного поясу.

-Йому відома дорога до Відьминої Стежки, – відповів Володар Дикого Степу, пестячи свого улюбленця, – а все, що знає він, будеш знати й ти.

-Он як… – тільки буркнув козак.

-Бережись і слухай свого провідника уважно, – зробив останню настанову польовий дух, – світ мертвих не менш небезпечний, ніж світ живих.

-Може, підкажеш, чого саме стерегтися? – спитав Степан, скочивши на коня, – бо не певен я, що зрозумію цього…поводиря.

Володар на мить замислився і відповів:

-Мамунів стережись. Останнім часом вони полюбляють полювати в наших місцях…

Читать далее “Характерники” (Степан Соболь і мамуни)

Таланту недостатньо. Спробуйте deadline!

“Раніше я вважав, щоб написати роман потрібні наступні речі: багато кави, сюжет, герой, час та місце дійства. Насправді, потрібна лише секретна зброя – deadline!”, вважає засновник марафона Кріс Бейті. Ось його поради щодо національного місячника написання роману:

1. Дозвольте собі “розмаїття недосконалостей”. Справа в тому, що з роками дорослі люди багато печуться про свою компетентність та бояться виглядати нерозумно. Повірте, це розкіш і великий подарунок собі – бути недосконалим.

2. Щоб знайти час на письменництво, цілий тиждень записуйте все, що робите протягом дня. Наприкінці підкресліть червоним олівцем те, без чого не можна обійтись; синім – важливе, але від чого можна відмовитись на місяць; жовтим те, без чого з легкістю можна обійтись, наприклад, телевізор, ігри або соціальні мережі. Тепер ви знаєте, де взяти час 😉

3. Зробіть два переліка. В першому напишіть, що ви любите в романах (і не тільки). В другому – що викликає нудьгу. Тепер ви знаєте про що писати, а про що – ні. До речі, подібними переліками користувався і Рей Бредбері.

4. Оберіть персонажа та запишіть наступні речі: рік, стать, кого любить, де живе, хобі, цінності та принципи і невеличку передісторію. Тепер ви знаєте, про кого будете писати. Сюжет прийде сам.

Джерело: Клуб Анонімних Авторів