Світлана Тараторіна: Роман “Лазарус”— про Київ, пошуки себе, про «інакшість»

Роман “Лазарус” без перебільшення можна назвати великою подією в українських літературних колах. Це свіжий погляд на фентезі в суто українському стилі. Дізнайтеся більше про творця “Лазарусу” — Світлану Тараторіну, її творчий шлях, погляди на життя та фантастику.

«Про творчість»

Світлана, як ви почали писати?

У школі. Я росла у Криму, вчилася у російськомовній школі і до 18-ти років спілкувалася виключно російською. Але я маю унікальну маму. І вона мала за тими кримськими стандартами унікальну професію – викладала українську мову та літературу. Вона перша показала наскільки красивою і універсальною може бути українська. А тоді (зараз про це навіть дивно згадувати) українська була для мене книжною, майже мертвою, на кшталт латини) І от від бажання опанувати цю прекрасну мову народилися мої перші прозові тексти. Зараз радію, що вони десь загубилися при остаточній втечі з Криму.

Чому ви обрали фантастику? Чи свідомо це було, чи якось раптово прийшли до цієї думки?

Переконана, всі письменники-фантасти починали у ролі читачів-фанатів жанру. Мої перші фантастичні книжки – серія “Северо-Запад” у жахливих суперах. Урсула Ле Гуїн, Желязни, Андре Нортон та інше. Я досі пам’ятаю запах цих книг: коли хочеться занурити ніс між сторінками і вдихати типографську фарбу. Для мене цей запах досі асоціюється з дивом, із зануренням у чарівні світи. Це неймовірні враження я зараз хочу передати у своїх книжках. Фантастика дає суперможливості. Вона здатна схопити читача, витягнути з буденного сірої реальності і перенести у незнане. Я взагалі не розумію, як можна писати не фантастику? І, якщо направду, безліч сучасних мейнстримних авторів, письменників “високою полиці” пишуть фантастику, просто чомусь про це не говорять.

Над чим зараз працюєте?

В мене у роботі кілька проектів. У тому числі продовження мого дебютного роману “Лазарус”.

Які літературні події відвідали в цьому році, на які хотіли б потрапити?

Книжковий Арсенал, Форум видавців у Львові, де відбулася перша презентація “Лазарусу” і фестиваль фентезі “Брама”, що відбувся у жовтні в Івано-Франківську.

Що треба людині, на вашу думку, щоб бути письменником?

Писати і отримувати від цього неймовірне задоволення.

В яких літературних конкурсах довелося брати участь? Який досвід, окрім публікації творів, отримали?

Я писала про це у подяках наприкінці “Лазарусу” і не перестану повторювати. Цей світ вперше постав на сторінках порталу літературного об’єднання “Зоряна Фортеця”. Після довгої перерви у писанні я надіслала на конкурс “Зоряної Фортеці” оповідання і воно одразу потрапило у фінал. А пройти у фінал “Зоряної Фортеці” – це велика школа. Конкурс анонімний, крім того оцінки виставляють самі конкурсанти. А це значить – жорстка критика. Оцінює і обирає вже перевірена тусовка, що не дуже полюбляє пропускати чужих. Я відразу отримала купу критики. Але і великий поштовх на майбутнє. Наступного конкурсу моє нове оповідання посіло третє місце, а ще через півроку я відправила два оповідання. Одне стало переможцем конкурсу, а друге отримало третє місце. Переможне оповідання “Мова Вавілону” увійшло до першого альманаху “Зоряної фортеці” і досі збирає схвальні відгуки. Мені це особливо приємно, тому що це складна філологічна наукова фантастика, і я не те що не очікувала, що воно сподобається, а не вірила, що його взагалі “прочитають”. У тому конкурсі, де перемогла “Мова Вавілону”, я “ставила” на інший текст – на апокаліптичний біопанк, на який мене надихнула книга Доккінза “Егоїстичний ген”. Взагалі я люблю конкурси. Особливо вигравати. Минулого року я виграла конкурс макабрічних оповідань від журналу “Стос”. Там переміг, як класифікував один читач, шпигунський вампіро-бойовик – своєрідний “вбоквел” “Лазаруса”. Цього року отримала особливу відзнаку на “Брамі” за постапокаліптичний горор про Крим. Але, оскільки я пишу повільно, то на конкурси подаюся не так часто, як хотілося б.

«Про себе»

Чи любите подорожувати? Де довелося вже побувати? Що особливо запам’яталося? Як подорожі впливають на вашу творчість?

Якщо говорити про “фантастичні подорожі”, то чи не найбільше враження на мене справив Ворлдкон, що відбувався у Гелсінкі у 2017 році. Я писала про нього репортаж Ворлдкони організовують регіональні фан-спільноти, що здобувають право проведення у бурхливій боротьбі. Черга розписана на роки. У 2018-му Ворлдкон відбувався у США, у 2019 конвент буде приймати Ірландія.

Конвент у Гельсінкі для мене був першою подією такого масштабу. Достатньо сказати, що ніколи до того я не бачила стільки фанатів фантастики. Це були абсолютно різні люди з усього світу. В основному, люди дорослі, що вже відбулися (квитки на Ворлдкон не з дешевих), подекуди з дітьми. І це особливо дивує, бо в наших широтах любов до фантастики приписують здебільшого підліткам. Вразили черги за автографами до Мартіна, Вандермеєр, Аберкромбі, Лю Цисіня… Черги були усюди – на лекції від представників НАСА, на дискусії про жанри чи на обговорення теми – “Коли ж люди заселять Місяць” за участі Президента Місяця. Дуже хотілося, щоб і наша фан-спільнота “доросла” до проведення подібних подій.

«Про фантастику»

Кого порадите читати з закордонних і вітчизняних авторів? Які твори вас найбільше вразили?

З останніх книжок, що мене приємно вразили, можу прокоментувати вітчизняний наукпоп етнографа Юлії Буйських “Колись русалки по землі ходили”. Сучасний науковий погляд на етнографію і фольклор. Особливо люблю книжки про історію Києва. Для “Лазаруса” перечитала неймовірну кількість. У тому числі про київські скарби, кому буде цікаво, поділюся джерелами. Зараз читаю про історію і вірування кримських татар. Щодо художньої літератури, то в мене на столі український переклад “Криги” польського фантаста Яцека Дукая. Як тільки завершу, обов’язково поділюся враженнями.

Ваш погляд на ринок сучасної фантастичної літератури.

Я на боці оптимістів. На мій погляд, справи з фантастикою в Україні не такі й погані. Принаймні кращі, ніж були на початку 2000-х. З’являється дуже багато перекладів українською. Ми нарешті освоюємо класику жанру, видавці не бояться братися за сучасних авторів, що є надзвичайно популярними за кордоном, але поки не дуже знаними у нас. Все це має сприяти появі в Україні нових вітчизняних імен, яких поки не дуже багато. Звісно нашим авторам доводиться “змагатися” передусім із знаними закордонними письменниками. Але, попри загальну думку, видавці зацікавлені в українських іменах. Про це свідчать видавничі конкурси, зокрема, і той, на якому переміг “Лазарус” (Видавнича група “КМ-Букс”). На фентезійному фестивалі “Брама” в Івано-Франківську до переможців конкурсу оповідань підходив представник одного з українських видавництво і просив надсилати тексти. Відзначу, що це видавництво спеціалізується на підлітковій літературі.

Про «Лазарус»

Нещодавно вийшла ваш роман «Лазарус». Про що книга? Як з’явилася назва —”Лазарус”?

Про Київ, пошуки себе, про «інакшість». Володимир Арєнєв написав шикарну передмову, де досить точно вловив «дух» книги. Про те, чому така назва, що вона значить, читач зможе дізнатися, прочитавши книгу.

Звідки брали ідею для цієї книги?

Книга народилася від великої любові до Києва. На її створення в мене пішло три роки. Британець Ніл Гейман написав «Американських богів» з бажання зрозуміти нову для себе країну. Він хотів полюбити США, принаймні так пише у передмові. І йому це вдалося. Я ж хотіла поділитися своєю історією «звикання» до Міста. Від несприйняття великого чужого мегаполісу, до шаленої закоханості у таємничу історію тисячолітнього поселення над Дніпром. Мабуть, звідси пошуки відповіді на питання, хто ж такий «чужий»? Чи може нечисть і люди існувати поруч? Чи таке сусідство обов’язково веде до війни?

Як шукали видавця і які проблеми при цьому виникали? Чи є “Лазарус” першою Вашою виданою книгою?

Це мій перший роман. «Лазарус» переміг у номінації “література для дорослих” на конкурсі, що був організований Видавничою групою «Км-Букс», за що їм велика подяка. Видавництво шукало нові українські імена. В результаті був виданий мій роман і два романи, що отримали відзнаку в категорії «книги для дітей та підлітків». Крім того, мої оповідання друкувалися в альманасі літературного об’єднання «Зоряна Фортеця», журналі «Азимут», збірці переможців конкурсу фентезійних оповідань «Брама».

“Ебола” Анатолія Шкаріна, або як створити шалений квест

В українській постапокаліптиці зʼявився новий-старий твір, написаний автором з Херсона. Вперше текст роману “Ебола: шалений квест” було опубліковано ще до війни російською мовою. Переклад і перевидання тривали майже два роки. На виході отримали доволі цікавий текст, про який і поговоримо нижче.

Сюжет

Роман складається з шіснадцяти глав, протягом яких головний герой твору, сімнадцятирічний Олесь, має виживати в постапокліптичному світі. Експозиція наступна: після атомної війни Землю захоплює невідомий вірус – Ебола Нова, від якого люди помирають протягом двох-трьох тижнів після зараження.

Починається роман з того, що Олеся виганяють з “бомбосховища”, в якому склався такий собі місцевий диктаторський режим на чолі з головним партійцем, що дуже нагадує якийсь радянський союз чи країну недорозвиненого соціалізму.

В цей самий час на “обʼєкті 221” біля Севастополя (колишній підземний бункер для керування підводними човнами) висаджується група російського спецназу, що має знайти і вивезти до Росії, десь в район Уралу, академика Большакова, який останнім часом працював над пошуком вакцини проти Еболи. За сетінгом в Росії зберіглося щось на кшталт держави, але в дуже невеличких розмірах, і ця теріторія розташована десь біля Уральських гір.

Не знайшовши академіка на “обʼєкті 221”, спецназ вирушає в подорож Кримом на пошуки вченого.

Тим часом, опинившись на поверхні, неподалік міста Олешки Херсонської області, Олесь зустрічає місцевого волоцюгу, який йому трохи розповідає про новий світ і правила поведінки в ньому.

Через деякий час Олесь стикається з бандою людожерів. Російські спецназівці, не знайшовши академіка в Криму, у пошуках вченого теж опиняються в Херсонській області. Всі три сюжетні лінії перетинаються в Херсоні, де відбувається основна дія роману.

“Про сподобалось”

Сетінг і атмосфера. Місце дії – південь України, описаний достовірно, яскраво. Автор правильно обрав локацію, що вона буквально відчувається читачем аж до останнього змальованого кварталу. Думаю, що автору не було складно на картинку пострадянських міст та містечок, майже однотипних за своїм плануванням, архітерктурою та стилем життя загалом накласти маску постапокаліптичного світу. Картинка вийшла соковита. На тлі зображених подій постійно відчуваютьсярезультати третьої світової. Автор майстерно зображує деталі цього світу: кислотні дощі, відсутність рослинності, руїни, вічно сіре небо без сонця. Описи не напрягають, вони є невеликими, але своєчасними вкрапленнями під час розгортання подій в романі.

Щоб не спойлерити, можу ще зазначити, що дуже сподобався опис Київа, дістатися куди є метою головного героя.

Герої. Героїв у романі багато – близько двох десятків. Натомість запамʼятовуються легко за простими прізвіськами і зовнішніми характеристиками. Діалоги між героями прості, зрозумілі. Я би не сказав, що в більшості з них якось змінюються характери. Від початку всі герої, їх задачі, їх мета є зрозумілими для читача, що є добре для екшену. Змінюється лише головний герой в створених автором обставинах, що концентрує увагу читача саме на історії Олеся.

Квест. Події розгортаються динамічно. Завдяки постійній зміні ситуацій, підкидання автором нових пригод і випробувань, вчасного переключення з подій однієї сюжетної лінії на іншу – текст утримував мою увагу. Зазвичай, я оцінюю, чи цікавий твір в перші 30-40 сторінок. З “Еболою” про це правило я реально згадав десь на сторінці 70. Загалом книга була прочитана за чотири вечора у спокійному режимі.

“Не сподобалось”

  • Перше, не сподобалися відсилки до радянських та російських мемів з кіно, мультфільмів, літератури, пісень тощо. Загалом, їх небагато, але вони дуже вибиваються в україномовній версії роману. Можливо, варто було б їх замінити з урахуванням української автентики чи сучасних українських мемів. Принамні можна було б використати місцевий херсонський фольклор або історії.

  • Друге, підкридання автором головному герою (хоч і улюбленому) “подарунків” – у вигляді складу продовольства, одягу, зброї та набоїв до неї, виглядає роялем в кущах. Подібних місць в романі три чи чотири (це не схожі ситуації, вони проявляються по-різному), в яких автор відверто витягає героя з халеп, нещасть та інших негараздів.

На прикладі подарунка зі складом колишнього міліціонера, автор міг би трохи ускладнити задачу герою і змусити його шукати необхідні речі протягом декількох днів прийнамні в межах десятка кварталів. Хоча це моє суто субʼєктивне ставлення до даної ситуації, але мушу зазначити, що саме в цьому моменті я автору не повірив.

  • Третє, зайві герої. Окремі епізоди, на мою думку, переобтяжені героями другого плану, які не несуть ніякого функціонального навантаження в принципі. Зображені ситуації настільки стислі, що за їх відсутності роман би не втратив ані на крихту. Таких ситуацій загалом небагато, але вони теж знижують рівень довіри до тексту.

    Резюме

Читати. Однозначно такий твір треба читати всім, хто любить постапокаліптику і екшн.

  1. Мова автора – гарна, насичена. Якби не згадані мною меми, я б ніколи не подумав, що цей текст спершу був написаний російською.

  2. Щодо фантастики: її небагато, але вона є ключовою причиною появи цього світу. Цю фантастику не можна назвати науковою, але вона доволі яскрава і цікава в рамках вигаданого сетінгу.

  3. Про жахи: автор не боїться писати яскраві описи, які дійсно викликають почуття жаху чи огиди.

  4. Про фінал: не скажу, що я передбачав фінал. Чесно, під час читання навіть не думав про нього. Скажу, що всі герої досягнуть мети і означу його як хепіенд.

  5. Про Бога: автор роману, насправді, віруюча людина. В книзі використані біблійні сюжети, роздуми про Бога. Їх небагато. Вписані доволі органічно, моралізаторства немає, текст ними не обтяжений.

  6. Технічні характеристики книги: тверда політурка, 316 сторінок, початки розділів з ілюстраціями.

Рекомендую.

Автор огляду: Роман МТТ

“Одинак. Смерть – це ще не привід” Юлія Сиромолот (уривок)

Водій зсадив компанію на шосе біля бетонної споруди – «зупинки». Накрапав дощ. Згодом піднявся вітер, розігнав низькі хмари. З’явилося навіть тьмяне сонце, але калюжі від того веселіші на вигляд не зробилися. Небо було не таке, до якого Умо звик угорі – воно не мало живого блакитного відтінку, було блякле та пласке, затягнуте довічним серпанком випарів. Взагалі Нижній світ без будь–яких зусиль перетворював минуле на суцільний непрозорий туман, а теперішнє – на безперервну боротьбу.

Читать далее “Одинак. Смерть – це ще не привід” Юлія Сиромолот (уривок)

Відгук зі спойлерами про роман Олексія Деканя «Коріння Всесвіту»

Я довго не знав що написати про цей твір. Відразу хочу зауважити передмову Радія Радутного – написано три сторінки тексту, які просто говорять до читача: «читайте, круто написано, автору передмови зайшло гарно». І це написано настільки просто і ясно, що віриш Радію Радутному, а потім – бачиш, що рецензент не помилився, бо читаєш наступні сторінки запоєм.

Так, текст мені сподобався. До автора і його стилю прискіпуватися навіть не хотілося, окрім суто технічних моментів, які непідготований читач не помітить навіть – текст заходить на всі сто відсотків. Одна з небагатьох книжок із високим рівнем вичитки – на висоті.

І коли розумієш, що людина пише гарно, то відповідно цікавить сюжет. А він дуже неоднозначний. Про нього і будемо далі говорити.

Читать далее Відгук зі спойлерами про роман Олексія Деканя «Коріння Всесвіту»

Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»


«Що дав кіберпанк нам нині? Нині ми чекаємо на безкоштовний інтернет, який Ілон Маск скоро в космос запустить – ось вам результат впливу кібербанку 80-90-х років того століття. Так, того самого, нині смішного жанру – з купою дротів і каструль на головах, що імітували VR-окуляри.» Про кіберпанк спілкуємось з Олексієм Деканем, автором з Харкова.

Частина 1. Письменник

Олексію, чому ви взагалі почали писати фантастику?

Дуже давно, ще до того як полюбив читати книги, пам’ятаю в молодших класах написав невеличкий детектив. І потім в школі хтось на щось виміняв в мене той зошит з рукописом. Потім я по пам’яті переписав той текст. З тих пір я не переставав відчувати жагу до письменництва. Останньою краплею було моє знайомство з книжками Стівена Кінга. Я був переляканим школярем, якому потім часто снилися жахіття після тих книжок. Але я не міг перестати читати. По-перше, тому що розумів – Кінг це не просто король жахів, він – вчитель. І я навчався через його книги, і книги інших улюблених з дитинства авторів-фантастів. Читать далее Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»

«Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

 

Маркетинг? Ні – не чули

Збірка дуже яскраво заявила про себе: реклама, презентація з відомими артистами справили враження. Я, як підігріта цільова аудиторія, бажав її придбати і без того, ще коли з’явилися перші оголошення про конкурс та вихід книжки за його результатами. Рівень очікування був на межі. Дочекався.

Далі суто про мене (про маркетинг теж буде і буде цікаво, почекайте). Далі був цікавий процес придбання книги. На стадії замовлення ми всім інтернетом визначали вартість і як достукатися до відповідальних за розповсюдження – витрачено три дні загалом. Достукались: рахунок я отримував тиждень. Чого так – не знаю, що зламалося у видавців на самій відповідальній стадії – мене, як споживача, не хвилює. Таким чином рівень очікування поступово переріс у зворотно пропорційний рівень роздратованості.

Останнім штрихом, який знівелював всі очікування, було надсилання книги дорогою службою доставки. Таким чином до 150 грн додалися 40 гривень від НП, і книжка загалом вийшла 190 грн. Стільки я не розраховував витратити на дане видання. Що платити за доставку буде треба – я знав. Тому просив вислати книгу УкрПоштою, що коштувало б мені максимум 15 гривень. На моє прохання ніхто не звернув уваги – ну кому воно треба зважати на нещасні 25 гривень якось там читача, правда?

Тепер питання: що я, який витратив гроші – власні, теж десь зароблені не крадіжками чи торгівлею зброєю, який чекав загалом понад два тижні (рахуємо від початку продажів), маю відчувати і писати про дану збірку? З ДНТЦ, як видавником, а скоріш за все як з державною структурою (яка спочатку здалася сучасною і цікавою) співпрацювати більше не хочеться. Мої «нещасні 150 гривень за ту книжку» скоріш за все до них більше на рахунок не впадуть. Читать далее «Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

«Ріплі» або про те, як не просто фанфіки писати

автор: Роман МТТ

Я не очікував від збірки багато, тому не розчарований. Насправді тема складна: важко вигадати щось нове у світі Чужого чи Хижака. На що я сподівався? Сподівався на якісь відкриття, нове прочитання (так – саме так), можливо автори побачать щось те, чого глядач не розгледів протягом існування франшизи усі ці роки. Сподівався без надії, бо знаю, що додати щось до культового сюжету важко. І сприйматися воно буде однозначно в розрізі порівняння з оригіналом. Але і невдалою спробу назвати не можу – збірка вийшла непоганою, попри всі побоювання і видавців, і авторів (вони теж насправді знали на що йдуть, боялися наразитися на критику, звинувачення в плагіаті тощо).
Загалом можу сказати, що дана збірка не є ідеальна, але вона цікава в деяких моментах (далі за текстом знайдете), що частково виправдало мої очікування. Для повного «ВАУ!», можливо не вистачило оповідань. Якби ще дві-три оповідки (про які далі буде йтися в огляді) – було б «ВАУ!», а так – стримане «Добре». Далі про кожне оповідання окремо з мінімумом чи максимумом спойлерів.
Читать далее «Ріплі» або про те, як не просто фанфіки писати

Енн Маккефрі: Пернський цикл або «Дракони Перну»

Автор огляду: Ірина Тейлор

Енн Маккефрі – перша жінка-фантаст, яка отримала премії Хьюго та Небула, неодноразовий номінант цих та багатьох інших премій. Серед багатьох її серій найвідомішою та найуспішнішою Пернський цикл, який складається з 15 романів, 1 збірника та 6 окремих оповідань. Ще 5 романів були написані в співавторстві з сином Тодом та 3 – ним особисто. Ще один роман був запланований, але на жаль, так і не завершений, спочатку в зв’язку з проблемами зі здоров’ям, а потім і смертю письменниці в 2011 році.

Моє знайомство з цим світом відбулося в уже далеких 90-х років, коли шкільна подруга принесла почитати 2 книги видавництва «Северо-Запад» серії  Fantasy – це були «Політ дракона» (Dragonflight) та «Мандри дракона» (Dragonquest), з російським, звісно, перекладом. Перечитані вони були кілька разів і сприймалися мною як справжнє фентезі, незважаючи на передмову. Пізніше, уже в університеті, на книжкових розкладках я побачила продовження в іншій серії – видавництва «Ексмо-Пресс», серія «Дракони Перну». І доукомплектовувала свою збірку серією «Хроніки Перна» видавництва «Ексмо». Загалом, як я підрахувала, в різних серіях і різними видавництвами (а також різною комплектацією) цей цикл російською видавався 6 разів. Українською, на жаль, жодного, але я не втрачаю надії. Читать далее Енн Маккефрі: Пернський цикл або «Дракони Перну»

“Відьмак” Анджея Сапковського: польський фентезійний ренесанс, або комерційний проект?

Дуже рідко пишу рецензії на прочитані книжки. Можливо, лише тоді, коли текст добряче зачепив, і без усіляких там “спойлерів”. Але цього разу, мабуть, планети разом із зірками вистроїлися в якусь особливу заковику, тому нижче спробую поділитися враженням від книги, яку зараз читаю.

Як ви, напевно, здогадалися мова піде про “Відьмака” від відомого зараз всьому світові польского письменника Анджея Сапковського. Під цією короткою, але промовистою назвою криється ціла літературна серія, яку обʼєднує головний герой на імʼя Геральт  (відьмак, що полює на мутантів та інших потвор) та створений автором фентезійний світ. Ось Вікіпедія підказує мені, що за цими текстами роблять навіть компʼютрені ігри і, якщо не помиляюся, збираються знімати чи то фільм, чи то серіал. Вирішив і я закрити пробіл у своєму літературному резюме та ознайомитися з “Відьмаком”.

Спитав у книгарні з якої книги краще почати це знайомство і мені порадили (хто б сумнівався) читати з початку. Початком є збірка коротких новел “Останнє бажання”. Саме про нього і піде мова в цій публікації.

А, ще один момент: в силу деяких обставин знайомлюсь з твором в оригіналі, що накладає деякий відбиток на його сприйняття: доводиться читати повільно та вдумливо, щоб добре зрозуміти, що там до чого. Але це так, ліричний відступ… Читать далее “Відьмак” Анджея Сапковського: польський фентезійний ренесанс, або комерційний проект?

Питання людяності. Фантастичні оповідання.

Книжку придбав ще місяць назад. Читав по оповіданню за день-два. Коротенько враження про кожне і як воно мені щодо заявленої теми збірки. Увага, спойлери – будуть. Мою нелюбов і упередженість до фентазі прошу сприймати спокійно – то стара, ще дитяча травма і маю якось з нею жити :)

Про оповідання

  1. Наталія Матолінець, «Тричі Арі». Нічого надзвичайного, як на мене, але легко читається. Вважаю, що сподобається поціновувачам фентазі. Плюси: добре виписано, все зрозуміло, якісно побудований лінійний сюжет. Мінуси: по-перше, видалося нуднуватим, коли всі, абсолютно всі герої, стають героями вигаданого світу, який виявляється таки реальним, по-друге, третій Арі з’являється лише у фіналі і якоїсь особливості сюжету не надає, як на мене. Загальне враження – двояке, бо з одного боку я не є прихильником такого стилю і мене не вразило, але з іншого боку – написано якісно, чого в оповідання не забрати. Про відповідність темі, чи це про питання людяності – не впевнений, бо там де говорилося про людяність, здалося прив’язаним за вуха. В першу чергу це непогана сімейна історія, де багато почуттів, роздумів, трохи є дії, але я б не назвав оповідання таким, яке не відповідає на якісь глобальні питання людяності. Читать далее Питання людяності. Фантастичні оповідання.