Станіслав Лем: неоднозначний майстер запитань

Замість дисклеймера. Взагалі-то цей текст був задуманий ще кілька місяців тому як текст про «Суму технологій», і саме тоді автор вирішив підготувати його до 100-річчя Станіслава Лема. У підсумку вийшло все-таки не зовсім про те – чи й зовсім не про те. Навряд чи він буде цікавим (та й зрозумілим) тим, хто не є фанатом чи хоч би знавцем як творчості, так і біографії нашого видатного земляка. Тобто для популяризації Лема і його спадку цей текст не годиться. З іншого боку, знавцям і фанатам багато що здасться аж надто «загальновідомим». Автор цілком віддає собі в цьому звіт.

Втім, сам Лем про ту ж «Суму технологій» писав, що книга вийшла зовсім не такою, як він планував. Напевне, це стосується будь-якого тексту, хоч трохи довшого за SMS.

Станіслав Лем

Мій Лем

 

Якби я бачив майбутнє, чи хоч би намагався його прогнозувати, я б ще тоді запам’ятав дату. Але у мене з майбутнім завжди були кепські стосунки. Можу сказати лише, що це був початок 2000-х. Я абсолютно випадково натрапив на сторінку LiveJournal, яка належала нікому іншому, як Станіславу Лему. Ні секунди не гаючи, я надіслав запитання (навіщось англійською) десь у такому стилі: пане Лем, я ваш відданий шанувальник з дитинства etc., etc., etc., повідомте мені, заради бога, то чим НАСПРАВДІ закінчується роман «Фіаско»?

 

Само собою, відповіді я не отримав – і, їй-богу, кумедно було у віці вже за двадцять сподіватися на щось інше (не кажучи вже про те, щоб ставити ідіотські запитання). А 27 березня 2006 року мого кумира не стало.

 

Як кожен чемний радянський хлопчик, я дійсно зачитувався Лемом з дитинства – в блискучих, ніде правди діти, радянських перекладах. Але, звичайно ж, це були «Кіберіада» та серія про Йона Тихого. Втім, навряд чи варто дивуватися, що той-таки «Соляріс» в десять років справив на мене гнітюче, ба навіть лякаюче враження.

 

Тож до «дорослого» Лема я дійшов уже у старших класах та студентстві, і перше, що з подивом відзначив – це скільки спільного у нього з моїми улюбленими от дійсно з дитинства братами Стругацькими. Спільного в постановці найголовніших питань, настільки головних, що ніхто з цих авторів майже ніде й не формулює їх прямо. До цих питань (у виконанні Лема, звісно), ми ще повернемося; Стругацькі ж, як я незабаром зрозумів, просто перебували під його потужним впливом. І не вони одні.

 

У світовій фантастиці свого часу він дійсно був зіркою першої величини. Різні джерела дають різні (хоч і не дуже) загальні наклади його книг – порядку 45 мільйонів, і різну кількість мов, на які його перекладено: від 37 до «понад 40». Сторінка про Лема в англомовній Вікіпедії докладніша і більша за обсягом, ніж, наприклад, україно- та російськомовна сторінки. Ясно, що тут подбали про свого великого співвітчизника поляки (нинішній рік, коли письменникові могло би виповнитися сто років, у Польщі взагалі оголошено «літературним роком Лема»). І все ж це з біса показово.

 

Якоюсь мірою Лем – людина-загадка. Офіційно він народився 12 вересня, але стверджував, що 13-го, просто число змінили як «негарне». За багатьма довідниками, в дитинстві цей виходець з родини ополячених євреїв вивчав у рідному Львові основи юдейської релігії – але сам він казав, що зрозумів свою приналежність до єврейства лише під час нацистської окупації, а доти «на жаль мій, нічого про єврейську культуру не знав». У окупованому нацистами Львові він та батьки, до речі, врятувалися завдяки підробленим документам і… «арійській зовнішності» юнака. Що ж до релігії, то неоднозначному Лему приписували (паралельно з юдаїзмом!) і римо-католицьке виховання, а сам він називав себе то «атеїстом», то «агностиком», а то й обома одночасно (sic!). Підтримуючи при цьому дружні стосунки з іще відомішим поляком Каролем Войтилою – пізніше Папою Іваном Павлом ІІ.

 

Або: під час візиту до СРСР Лема буквально носили на руках – а він підтримував, хоч і не надто публічно, польську «Солідарність». Після встановлення у Польщі жорстко прорадянського режиму генерала Ярузельського Лем емігрував, чим, знов-таки, мусив заробити собі тавро «антисовєтчіка» – а американський фантаст Філіп К. Дік писав на нього заяви до ФБР як на радянського шпигуна. Скільки в усіх цих історіях міфу? Та хто його зна.

 

До речі, ймовірно, до міфів належить і широко розтиражована нашими ЗМІ під день народження фантаста фраза «Я львів’янин і львів’янином залишуся до смерті». Повний варіант, у якому ця фраза гуляє сайтами, такий: «Однак мешкаючи у Кракові, Відні чи Берліні, Лем завжди наголошував: «Я львів’янин і львів’янином залишуся до смерті. Я не можу сказати, що повністю щасливий. Моє щастя залишилося, коли довелося залишити Львів». Але першоджерела «завжди» проголошуваного письменником кредо мені віднайти не вдалося.

 

Словом, така людина не могла не зацікавитися дійсно ВЕЛИКИМИ проблемами цілого людства. І, ймовірно, не могла не спробувати висловитися в першу чергу через мегапопулярний у ті часи в усьому світі фантастичний жанр.

 

 

Лем науки

 

Зараз (особливо от буквально зараз, «під дату») Лему прийнято приписувати передбачення купи технічних і технологічних досягнень сучасного людства. Але при ближчому розгляді низка з цих приписок не витримує критики.Станіслав Лем

Авжеж, тач-скрін на інтерактивних мапах у «Поверненні з зірок» 1961 року (як і на «оптонах» із того ж роману) – це чудове передбачення, хоча описані і там, і в інших книгах Лема «кристали пам’яті» не дуже схожі на сучасну флеш-пам’ять. Але вже «калстери» з «Магелланової хмари» схожі на наші кредитні картки хіба що умовно. Авжеж, «Магелланова хмара» – твір досить давній (1955), але ж ідея магнітного запису була технічно реалізована ще в останні роки ХІХ століття! Тож навіть трохи дивно, що така прозірлива людина, як Лем, у ролі «кредитної картки» виводить коробочку, що містить мікроскопічні пластмасові «монетки».

 

А от, наприклад, об’ємне відео, пророцтво про яке теж нерідко приписують Лему, йому просто не потрібно було «передбачати». Достоту так само, як Жуль Верн насправді абсолютно не мусив «передбачати» підводний човен. В обох випадках на час написання відповідних романів вже відбувалися, і неодноразово, більш-менш успішні спроби реалізувати згадані технології. Ну а спроба деяких «дослідників» видати за передбачення клонування ніщо інше, як анекдотичне «розмноження» Йона Тихого через петлю часу, взагалі викликає тільки посмішку.

 

Все це сказано зовсім не для того, аби похизуватись ерудицією, і навіть не для розбору творчості митця. Насправді Лем у багатьох випадках вловив МАГІСТРАЛЬНІ напрямки розвитку технологій. Тут він виявився таким собі Стівом Джобсом, тільки в іншій сфері. Зрештою, сам я двадцять років тому, переглянувши стрічку «Матриця», з неймовірним подивом усвідомив, що це просто якась тобі варіація на тему «Футурологічного конгресу»! Тільки замість хімічних препаратів діє електроніка, от вам і вся різниця.

 

Тут ми й підійшли до головного. Адже головним у Лема чимало критиків (та й фанатів, гадаю, теж) вважають «фантоплікатори» – пристрої, здатні, грубо кажучи, створювати штучну реальність. Хто тільки не вказував на передбачення Лемом давно вже звичної для нас віртуальної реальності! Проте штука в тому, що тут є велика різниця.

 

Як відомо, найбільше про фантоплікатори Лем говорить не у своїй фантастиці, а в знаменитій «Сумі технологій». Книзі, яку, напевне, таки варто назвати філософським трактатом – хоча сам автор неодноразово кривився на таку характеристику свого дітища. Що ж, Тома Аквінський теж, напевне, не погодився б назвати філософською свою «Summa Theologica», від якої юдей-католик-атеїст Лем і запозичив назву свого «опус магнум». Хоча Тома Аквінський, імовірно, заперечував би в першу чергу через язичницьке походження терміну :)

 

Так от, фантоплікатори Лема не просто модулюють реальність. У дуже віддаленому майбутньому вони її справді СТВОРЮЮТЬ. Принаймні, допомагають це робити. У «Сумі» Лем, як відомо, багато розмірковує про можливість прямого, так би мовити, перетворення природи людиною. В новій, штучній природі, неодмінною частиною якої будуть і фантоплікатори, людина існуватиме в буквальному симбіозі з середовищем. Контактувати зі «справжньою» природою ці люди майбутнього будуть лише за посередництва цього середовища. Отут фантоплікатори і знадобляться.

 

Між іншим, це – непрямий, але явний варіант відповіді на популярну у фантастиці тему «бунту машин». І, по роздумах, скидається на те, що вже сьогодні наша цивілізація іде саме цим-о шляхом симбіозу.

 

Як конкретно все це має виглядати? Майстер прямо заявляє, що не береться робити подібних прогнозів. Але я особисто найголовнішим його прозрінням вважав би не тач-скріни й не аналог кредитних карток, а саме це зрощення людини та «штучної природи», ознаки якого, на моє переконання, ми спостерігаємо вже сьогодні.

 

 

Лем книги

 

Напевне, не помилюся, сказавши, що ті з нас, хто цінують не так Лема-футуролога, як Лема-фантаста (наскільки взагалі можна розділити цих «двох»), так от, цінуємо ми Лема не за стиль, і навіть не те щоб за сюжет. Авжеж, згадані вище «дитячі» (хоча насправді-то ні!) серії на кшталт «Кіберіади» вражають, так би мовити, буянням барв. Проте не можеш не дивуватися, як людина, здатна так весело бавитися з мовою і серйозним тоном вводити в триптих часовигнанця Босха дванадцятимісний хронобус, настільки вміє змалювати почуття. Щоправда, у Лема гама почуттів неширока – аж радієш, що в українській мові «почуття» однаково пишеться і в множині, і в однині.

Станіслав ЛемЛем добре лякає – але майже ніде не ОПИСУЄ страху. Лем багато пише про кохання – але це почуття він саме ОПИСУЄ, й не більше. Що він МАЛЮЄ – так, що це аж «бачиш» (тобто відчуваєш) – це всепроникне почуття самотності. Самотні всі без винятку космічні мандрівники. Самотній екіпаж «Непереможного» на планеті, захопленій виром некроеволюції (й окремо самотнім є – а от і не вгадали, не головний герой, який у фіналі підкреслено сам-один іде в пащеку звіра. А його командир Горпах). Самотні п’ятеро землян на планеті Едем. Самотній головний герой «Фіаско» (настільки самотній, що навіть не знає, хто ж він такий). Про самотність у «Солярісі», напевне, зайве й казати.

 

Характерно, що здебільшого ці герої самотні, водночас перебуваючи серед інших людей, або позаземних істот, або і те, і інше одночасно. Численні астронавти, які повертаються на Землю через тисячі років після відльоту – тут усе зрозуміло, і недарма цей сюжет є «фішкою» лише ранніх книг Лема. Цікавіше з пізнішими, на кшталт вже згаданих «Фіаско» та «Едема» (до певної міри, «Непереможного» теж). Тут виражена літературними засобами самотність героїв, як на мене, недвозначно символізує філософське питання – космічної самотності людства.

 

У «Сумі технологій» Лем приділяє цьому питанню гігантську увагу і, слідом за радянським астрофізиком Йосифом Шкловським (якого прямо називає натхненником «Суми») рішуче відкидає можливість існування у Всесвіті, чи навіть у нашій Галактиці, лише однієї-єдиної цивілізації – людської. Чому ж тоді ми не зустрічаємо іншопланетян, не ловимо їхніх сигналів, не бачимо навіть сліду їхньої космічної діяльності? Знов-таки слідом за Шкловським та іншими, Лем не так відповідає на це питання, як ставить нові – скажімо, про можливе припинення на певному етапі технологічного розвитку цивілізацій. Повторюся, відповідей від Лема чекати майже завжди дарма – і в даному випадку єдиним запропонованим варіантом є інформаційне перевантаження цивілізації («Мегабітова бомба»). При цьому сам же Лем погоджується, що проти цього варіанту можна висунути серйозні заперечення.

 

То чому ж людство (поки що?) почувається самотнім у Космосі? Не даючи відповіді на це запитання, Лем-футуролог підіймається до висот Лема-письменника у спробах всебічно його поставити. А що, як інші цивілізації існують, проте існують і причини, через які з ними неможливо порозумітися? Саме цьому питанню присвячені і «Едем», і «Фіаско», і, звичайно ж, «Соляріс».

 

З іншого боку, а навіщо нам узагалі чужі цивілізації? Чому ми так прагнемо їх відшукати? От на це питання Лем таки дає відповідь: нам потрібно щось на кшталт дзеркала, через яке ми могли б поглянути на себе збоку.

 

Особисто я не маю сумніву, що «Соляріс» став найпопулярнішою книгою Лема саме тому, що там цю тему розкрито в максимальній повноті та чесності: а чи можна зрозуміти навіть самого себе? І – до речі – чи не вб’є людину погляд у «дзеркало», яке покаже її справжньою?

 

Саме тут, як на мене, і виявляється талант письменника. І саме тому, а не через «технічні пророцтва» чи навіть глибокі футурологічні роздуми, його сторіччя стало такою подією – всупереч зовсім новій психології молодих поколінь, кризі жанру фантастики і навіть екранізації «Соляріса» із Джорджем Клуні :) Amen.

“Містер Мерседес” та “Кінець варти”: раціоналізація суїцидального демона

Моє знайомство з творами Стівена Кінга розпочалося років в 15, коли до рук потрапив якийсь його жахастик. В тому творі герой проходив через серію жахливих та майстерно прописаних автором пригод. Аби зрозуміти природу тих явищ, головному герою потрібно було відповісти лише на одне питання: те, що з ним відбувається то насправді, чи лише страшний сон. Не памʼятаю, чим все закінчилося, але досі памʼятаю, що після тої книги я не міг нормально спати декілька ночей — мав аж надто вразливу психіку. Після того не брався за “короля жахів” багато років. Вистачало мені в житті власних :). Але як виявилося нещодавно — дарма.

Читать далее “Містер Мерседес” та “Кінець варти”: раціоналізація суїцидального демона

Колм Тойбін “Будинок імен” – історія написана з душею

З іменем Колма Тойбіна вперше я зіткнувся тоді, коли отримав його книжку в якості подарунку на Новий Рік. Роман “Будинок імен” трохи змінив моє ставлення до психологічної драми в сучасній художній літературі та водночас дав можливість поглибити розуміння того, як перетворити роздуми та почуття головного героя на захопливий сюжет. Про враження від творчості Колма Тойбіна читайте далі.

 

Інформація про автора

Можливо я, єдиний серед українських читачів, для кого Колм Тойбін виявився літературним відкриттям, але тим не менше дозволю собі надати трохи базової інформації про цього, на мій погляд, неординарного письменника. Отже, декілька промовистих фактів з його біографії:

  • ірландський письменник, автор декількох романів, серед яких можна згадати “Ніч”, “Нічна історія”, “Майстер”, “Заповіт Марії” та, звісно, “Будинок імен”, про який піде мова в цьому огляді.
  • пан Койбін є володарем кількох престижних літературних премій та нагород, серед яких “Дублінська літературна премія”, “Премія Коста” та інші.
  • митець має величезний досвід у викладацькій та журналістській роботі.

Тож, з автором ми трохи познайомилися, повернімося до його “Будинку імен”.

Що було цікавого в “Будинку імен”?

Тут маю наголосити на декількох моментах:

Перш за все хочу сказати, що я б класифікував цей твір як майстерно виписану психологічну драму на певному культурно-історичному тлі. Саме це вважаю найбільшим плюсом книги. Письменник майстерно вводить читача у внутрішній світ головних героїв твору. Їх декілька. Кожен з розділів присвячений одну з них.

Психологію персонажів можна подавати по-різному. Іноді, особливо, коли мова йде про текст, написаний в такому стилі, читати його доволі важко. Тоді кажуть, що він “на любителя”. Але “Будинок імен” зовсім не той випадок. Дії, роздуми, відчуття, розкриття характерів та взаємовідносин між героями виписані настільки живо та майстерно, що я не зупинився, поки не дочитав до кінця.

Митець вибрав доволі колоритний  історичний контекст: події відбуваються в царському будинку напівміфічного персонажа з творів – Агамемнона. Легендарний воєначальник заради перемоги в битві приносить у жертву богам власну доньку. Пізніше, повернувшись з переможного походу, Агамемнон вмирає від руки  дружини, яка не змогла пробачити чоловікові смерть доньки. Влада над величезним царством переходить до її рук. Що з цього вийшло, читайте в книзі Колма Койбіна “Будинок імен”, не пожалкуєте.

Що мені не сподобалося?

Вся історія завʼязана виключно на двірцевих інтригах та родинній драмі царської родини. Це боротьба за владу, за виживання за власне місце під сонцем, і все це без допомоги “богів, які більше не беруть участь в людських справах”. Як на мене, творові не вистачило більш виразної сюжетної лінії, до якої можна було б привʼязати історії головних героїв. Через відсутність такої лінії, кінцівка вийшла якоюсь млявою.

Якщо Ви теж прочитали цю книгу і у Вас є власна думка, то ласкаво прошу до обговорення!

Усім натхнення!

 

 

“Проблема трьох тіл” – науково обгрунтоване бачення одного з варіантів майбутнього людства

“Що воно таке, фантастика по-китайськи?” Саме це питання спонукало мене купити книгу “Проблема трьох тіл” в одній з книгарень міста Харкова цієї зими. Перед цим я багато прочитав схвальних рецензій на цей роман, отже вирішив самостійно познайомитися з автором на імʼя Лю Цисінь. Що з цього вийшло читайте далі.

Хто такий Лю Цисінь?

Почавши збирати інформацію про цього китайського письменника, я виявив, що мій пошуковик стійко асоціює його з єдиним відомим українському читачеві романом “Проблема трьох тіл”.  Тож біографію митця та більш докладну інформацію про його творчий доробок довелося шукати трохи довше.

Зокрема з Вікіпедії я дізнався, що Лю Цисінь вважається обличчям сучасної китайської фантастки та лауреатом багатьох престижних китайських та світових премій з літератури. Переглянувши його життєпис також дізнався, що успіх на літературній ниві до нього прийшов не одразу, хоча він починав писати ще в юності. Справжній літературний успіх приходить до автора тільки в нульові після публікації оповідання “Космічний колапс” в одному з літературних журналів, де його нарешті помітили критики.

Народився Лю Цисінь в родині працівника одного з китайських інститутів,  в 60-ті роки минулого століття під час так званої “Культурної революції”. Тоді багато представників наукової інтелігенції нерідко зазнавали гонінь з боку тодішньої китайської влади та вимушені були працювати в копальнях або виконувати важку чорну роботу. Саме цей темний період в історії КНР досить емоційно та яскраво Лю Цисінь зобразив в романі “Проблема трьох тіл”.

Серед інших творів письменника відомі наступні: “Ера наднової”, “Кульова блискавка”, романи з трилогії “Памʼять про минуле землі” (в яку і входить роман “Проблема трьох тіл”), а також безліч повістей та оповідань.

Що мені сподобалося

Перш, ніж перелічити усі принади цього твору, скажу лише одне: “Проблема трьох тіл” безумовно стала подією в моєму читацькому житті. Я багато чого дізнався та багато над чим замислився. Але про все по черзі:

  1. Як я вже казав, історія в романі починається з драматичних подій під час “Культурної революції”, коли головна героїня, ще молода дівчина, стає свідком того, як фанатично налаштовані однолітки звіряче й привселюдно вбивають її батька. Саме ця, майстерно прописана сцена на початку твору, стала особисто для мене поштовхом для того, щоб продовжити читати далі. Я зрозумів, що насправді історія головної героїні Є Веньцзє — це не про фантастику, точніше не тільки про неї, а про те, як горе та біль, що зачаїлися в душі слабкої дівчини можуть цілком радикально вплинути на долю всього людства. Тож, по-перше, роман “Проблема трьох тіл” – це драма. Обіцяю, що далі спойлерити не буду ;)
  2. Друге, що мені сподобалося: твір написаний у формі детективної історії з непередбачуваним та динамічним сюжетом, який не відпускає від себе читача ані на хвилю. Я прочитав роман лише за три вечори.
  3. Це, так би мовити, “хардова” наукова фантастика. Я маю на увазі, що автор майже не робить реверансів в бік читача та не поспішає пояснювати йому ту величезну кількість наукових термінів та понять, якими так вільно послуговується. Читаючи текст, особисто я постійно зупинявся, щоб освіжити власні знання з фізики та астрофізики, аби краще зрозуміти сутність описуваних в книзі явищ. Крім цього, “Проблема трьох тіл” виявився чудовим посібником з історії Китаю, його культури з прірвою цікавої інформації про відомих політичних діячів та науковців.

Деякі зауваження

Звісно, не має особливої потреби наголошувати, що вони стосуються виключно мого субʼєктивного сприйняття та не повинні сприйматися в якості істини в останній інстанції. Можливо, когось вказані нижче моменти взагалі не зачепили. Тож, ближче до справи:

  1. Мені здалося, що переклад міг би бути кращим. Деякі речення, перекладені таким чином, що доволі важко сприймаються. Сподіваюся, що наступні частини трилогії в цьому плані будуть краще;
  2. Якщо не рахувати емоційний початок, герої виписані доволі скупо. Особисто мені не вистачило глибини в образі Мяо, його відносин з родиною а також з пані Є. На фоні драматизму останньої Мяо виглядає невиразно. Та й сама Є в останній третині книги теж зображена нашвидкуруч.
  3. Іноді мені здавалося, що я читаю підручник з фізики. Я отримав море цікавої наукової інформації, але мені здалося, що вона мала б бути більш адаптована до художнього тексту.

Ну, це, мабуть, все. Усім натхнення.

Світлана Тараторіна: Роман “Лазарус”— про Київ, пошуки себе, про «інакшість»

Роман “Лазарус” без перебільшення можна назвати великою подією в українських літературних колах. Це свіжий погляд на фентезі в суто українському стилі. Дізнайтеся більше про творця “Лазарусу” — Світлану Тараторіну, її творчий шлях, погляди на життя та фантастику.

«Про творчість»

Світлана, як ви почали писати?

У школі. Я росла у Криму, вчилася у російськомовній школі і до 18-ти років спілкувалася виключно російською. Але я маю унікальну маму. І вона мала за тими кримськими стандартами унікальну професію – викладала українську мову та літературу. Вона перша показала наскільки красивою і універсальною може бути українська. А тоді (зараз про це навіть дивно згадувати) українська була для мене книжною, майже мертвою, на кшталт латини) І от від бажання опанувати цю прекрасну мову народилися мої перші прозові тексти. Зараз радію, що вони десь загубилися при остаточній втечі з Криму.

Читать далее Світлана Тараторіна: Роман “Лазарус”— про Київ, пошуки себе, про «інакшість»

“Ебола” Анатолія Шкаріна, або як створити шалений квест

В українській постапокаліптиці зʼявився новий-старий твір, написаний автором з Херсона. Вперше текст роману “Ебола: шалений квест” було опубліковано ще до війни російською мовою. Переклад і перевидання тривали майже два роки. На виході отримали доволі цікавий текст, про який і поговоримо нижче.

Сюжет

Роман складається з шіснадцяти глав, протягом яких головний герой твору, сімнадцятирічний Олесь, має виживати в постапокліптичному світі. Експозиція наступна: після атомної війни Землю захоплює невідомий вірус – Ебола Нова, від якого люди помирають протягом двох-трьох тижнів після зараження.

Починається роман з того, що Олеся виганяють з “бомбосховища”, в якому склався такий собі місцевий диктаторський режим на чолі з головним партійцем, що дуже нагадує якийсь радянський союз чи країну недорозвиненого соціалізму.

В цей самий час на “обʼєкті 221” біля Севастополя (колишній підземний бункер для керування підводними човнами) висаджується група російського спецназу, що має знайти і вивезти до Росії, десь в район Уралу, академика Большакова, який останнім часом працював над пошуком вакцини проти Еболи. За сетінгом в Росії зберіглося щось на кшталт держави, але в дуже невеличких розмірах, і ця теріторія розташована десь біля Уральських гір.

Не знайшовши академіка на “обʼєкті 221”, спецназ вирушає в подорож Кримом на пошуки вченого.

Тим часом, опинившись на поверхні, неподалік міста Олешки Херсонської області, Олесь зустрічає місцевого волоцюгу, який йому трохи розповідає про новий світ і правила поведінки в ньому.

Через деякий час Олесь стикається з бандою людожерів. Російські спецназівці, не знайшовши академіка в Криму, у пошуках вченого теж опиняються в Херсонській області. Всі три сюжетні лінії перетинаються в Херсоні, де відбувається основна дія роману.

“Про сподобалось”

Сетінг і атмосфера. Місце дії – південь України, описаний достовірно, яскраво. Автор правильно обрав локацію, що вона буквально відчувається читачем аж до останнього змальованого кварталу. Думаю, що автору не було складно на картинку пострадянських міст та містечок, майже однотипних за своїм плануванням, архітерктурою та стилем життя загалом накласти маску постапокаліптичного світу. Картинка вийшла соковита. На тлі зображених подій постійно відчуваютьсярезультати третьої світової. Автор майстерно зображує деталі цього світу: кислотні дощі, відсутність рослинності, руїни, вічно сіре небо без сонця. Описи не напрягають, вони є невеликими, але своєчасними вкрапленнями під час розгортання подій в романі.

Щоб не спойлерити, можу ще зазначити, що дуже сподобався опис Київа, дістатися куди є метою головного героя.

Герої. Героїв у романі багато – близько двох десятків. Натомість запамʼятовуються легко за простими прізвіськами і зовнішніми характеристиками. Діалоги між героями прості, зрозумілі. Я би не сказав, що в більшості з них якось змінюються характери. Від початку всі герої, їх задачі, їх мета є зрозумілими для читача, що є добре для екшену. Змінюється лише головний герой в створених автором обставинах, що концентрує увагу читача саме на історії Олеся.

Квест. Події розгортаються динамічно. Завдяки постійній зміні ситуацій, підкидання автором нових пригод і випробувань, вчасного переключення з подій однієї сюжетної лінії на іншу – текст утримував мою увагу. Зазвичай, я оцінюю, чи цікавий твір в перші 30-40 сторінок. З “Еболою” про це правило я реально згадав десь на сторінці 70. Загалом книга була прочитана за чотири вечора у спокійному режимі.

“Не сподобалось”

  • Перше, не сподобалися відсилки до радянських та російських мемів з кіно, мультфільмів, літератури, пісень тощо. Загалом, їх небагато, але вони дуже вибиваються в україномовній версії роману. Можливо, варто було б їх замінити з урахуванням української автентики чи сучасних українських мемів. Принамні можна було б використати місцевий херсонський фольклор або історії.

  • Друге, підкридання автором головному герою (хоч і улюбленому) “подарунків” – у вигляді складу продовольства, одягу, зброї та набоїв до неї, виглядає роялем в кущах. Подібних місць в романі три чи чотири (це не схожі ситуації, вони проявляються по-різному), в яких автор відверто витягає героя з халеп, нещасть та інших негараздів.

На прикладі подарунка зі складом колишнього міліціонера, автор міг би трохи ускладнити задачу герою і змусити його шукати необхідні речі протягом декількох днів прийнамні в межах десятка кварталів. Хоча це моє суто субʼєктивне ставлення до даної ситуації, але мушу зазначити, що саме в цьому моменті я автору не повірив.

  • Третє, зайві герої. Окремі епізоди, на мою думку, переобтяжені героями другого плану, які не несуть ніякого функціонального навантаження в принципі. Зображені ситуації настільки стислі, що за їх відсутності роман би не втратив ані на крихту. Таких ситуацій загалом небагато, але вони теж знижують рівень довіри до тексту.

    Резюме

Читати. Однозначно такий твір треба читати всім, хто любить постапокаліптику і екшн.

  1. Мова автора – гарна, насичена. Якби не згадані мною меми, я б ніколи не подумав, що цей текст спершу був написаний російською.

  2. Щодо фантастики: її небагато, але вона є ключовою причиною появи цього світу. Цю фантастику не можна назвати науковою, але вона доволі яскрава і цікава в рамках вигаданого сетінгу.

  3. Про жахи: автор не боїться писати яскраві описи, які дійсно викликають почуття жаху чи огиди.

  4. Про фінал: не скажу, що я передбачав фінал. Чесно, під час читання навіть не думав про нього. Скажу, що всі герої досягнуть мети і означу його як хепіенд.

  5. Про Бога: автор роману, насправді, віруюча людина. В книзі використані біблійні сюжети, роздуми про Бога. Їх небагато. Вписані доволі органічно, моралізаторства немає, текст ними не обтяжений.

  6. Технічні характеристики книги: тверда політурка, 316 сторінок, початки розділів з ілюстраціями.

Рекомендую.

Автор огляду: Роман МТТ

“Одинак. Смерть – це ще не привід” Юлія Сиромолот (уривок)

Водій зсадив компанію на шосе біля бетонної споруди – «зупинки». Накрапав дощ. Згодом піднявся вітер, розігнав низькі хмари. З’явилося навіть тьмяне сонце, але калюжі від того веселіші на вигляд не зробилися. Небо було не таке, до якого Умо звик угорі – воно не мало живого блакитного відтінку, було блякле та пласке, затягнуте довічним серпанком випарів. Взагалі Нижній світ без будь–яких зусиль перетворював минуле на суцільний непрозорий туман, а теперішнє – на безперервну боротьбу.

Читать далее “Одинак. Смерть – це ще не привід” Юлія Сиромолот (уривок)

Відгук зі спойлерами про роман Олексія Деканя «Коріння Всесвіту»

Я довго не знав що написати про цей твір. Відразу хочу зауважити передмову Радія Радутного – написано три сторінки тексту, які просто говорять до читача: «читайте, круто написано, автору передмови зайшло гарно». І це написано настільки просто і ясно, що віриш Радію Радутному, а потім – бачиш, що рецензент не помилився, бо читаєш наступні сторінки запоєм.

Так, текст мені сподобався. До автора і його стилю прискіпуватися навіть не хотілося, окрім суто технічних моментів, які непідготований читач не помітить навіть – текст заходить на всі сто відсотків. Одна з небагатьох книжок із високим рівнем вичитки – на висоті.

І коли розумієш, що людина пише гарно, то відповідно цікавить сюжет. А він дуже неоднозначний. Про нього і будемо далі говорити.

Читать далее Відгук зі спойлерами про роман Олексія Деканя «Коріння Всесвіту»

Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»


«Що дав кіберпанк нам нині? Нині ми чекаємо на безкоштовний інтернет, який Ілон Маск скоро в космос запустить – ось вам результат впливу кібербанку 80-90-х років того століття. Так, того самого, нині смішного жанру – з купою дротів і каструль на головах, що імітували VR-окуляри.» Про кіберпанк спілкуємось з Олексієм Деканем, автором з Харкова.

Частина 1. Письменник

Олексію, чому ви взагалі почали писати фантастику?

Дуже давно, ще до того як полюбив читати книги, пам’ятаю в молодших класах написав невеличкий детектив. І потім в школі хтось на щось виміняв в мене той зошит з рукописом. Потім я по пам’яті переписав той текст. З тих пір я не переставав відчувати жагу до письменництва. Останньою краплею було моє знайомство з книжками Стівена Кінга. Я був переляканим школярем, якому потім часто снилися жахіття після тих книжок. Але я не міг перестати читати. По-перше, тому що розумів – Кінг це не просто король жахів, він – вчитель. І я навчався через його книги, і книги інших улюблених з дитинства авторів-фантастів. Читать далее Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»

«Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

 

Маркетинг? Ні – не чули

Збірка дуже яскраво заявила про себе: реклама, презентація з відомими артистами справили враження. Я, як підігріта цільова аудиторія, бажав її придбати і без того, ще коли з’явилися перші оголошення про конкурс та вихід книжки за його результатами. Рівень очікування був на межі. Дочекався.

Далі суто про мене (про маркетинг теж буде і буде цікаво, почекайте). Далі був цікавий процес придбання книги. На стадії замовлення ми всім інтернетом визначали вартість і як достукатися до відповідальних за розповсюдження – витрачено три дні загалом. Достукались: рахунок я отримував тиждень. Чого так – не знаю, що зламалося у видавців на самій відповідальній стадії – мене, як споживача, не хвилює. Таким чином рівень очікування поступово переріс у зворотно пропорційний рівень роздратованості.

Останнім штрихом, який знівелював всі очікування, було надсилання книги дорогою службою доставки. Таким чином до 150 грн додалися 40 гривень від НП, і книжка загалом вийшла 190 грн. Стільки я не розраховував витратити на дане видання. Що платити за доставку буде треба – я знав. Тому просив вислати книгу УкрПоштою, що коштувало б мені максимум 15 гривень. На моє прохання ніхто не звернув уваги – ну кому воно треба зважати на нещасні 25 гривень якось там читача, правда?

Тепер питання: що я, який витратив гроші – власні, теж десь зароблені не крадіжками чи торгівлею зброєю, який чекав загалом понад два тижні (рахуємо від початку продажів), маю відчувати і писати про дану збірку? З ДНТЦ, як видавником, а скоріш за все як з державною структурою (яка спочатку здалася сучасною і цікавою) співпрацювати більше не хочеться. Мої «нещасні 150 гривень за ту книжку» скоріш за все до них більше на рахунок не впадуть. Читать далее «Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко