Наталка Ліщинська: фентезі – це дівчинка-казка, що виросла на підлітка-максималістку

Сьогодні говоримо з письменницею Наталкою Ліщинською, авторкою роману із загадковою назвою “Не Люди, Люди, Нелюди”. Все, що ви хотіли знати про натхнення митця, його наполегливість у досягненні меті та, звісно, про любов до фентезі. Все це, а також дещо інше читайте в бесіді з нашим гостем.

Про натхнення і творчість

Що або хто надихає Вас творити?

Гадаю, що власне те, що спонукає співака зі слухом-голосом співати, або обдарованого архітектора проектувати будівлі.

А надихнути може будь-що, ідеї народжуються, як у фокусника з’являється букет із рукава. Цей букет в мені є, він назбираний упродовж років життя, просто він невидимий до того моменту, як витягну його на світ Божий. Чомусь я дуже жадібна до нових знань, легко і з радістю навчаюся – мені це приносить задоволення, а ще й досвід, знання, думки складаються отак квітка за квіткою всередині. А потім – раз! Магія! Букет уже в руках. 

Пишу фантастику, вельми різну. Від містики та фентезі до твердої наукової чи зоряної. Кажуть, що так не можна, що треба обрати один підвид фантастики і працювати лише в ньому. Та вважаю, що такий підхід мені дуже зашкодить, бо швидко занудьгую, от і не обмежую себе. Може, комусь і не можна так, а мені так треба.

Читать далее Наталка Ліщинська: фентезі – це дівчинка-казка, що виросла на підлітка-максималістку

Наталія Матолінець: “фантастика завжди була присутня в моєму читацькому житті”

Книга Наталії Матолінець “Варта у грі” — ще одна зірка міського фентезі, яка нещодавно з’явилася на небокраї сучасної української літератури. Можу сказати, у нас вийшла цікава та доволі жвава розмова про місце, яке посідає література в житті письменниці та його вплив на молоде покоління читачів в цілому. Спілкуючись з Наталією, вчергове переконався, що реальність та фантастика це світи, в яких набагато більше спільного, ніж нам часом здається.

«Про Письменника»

Чому ви обрали фантастику?

Сталося так, що фантастика завжди була присутня в моєму читацькому житті. Тож бажання писати в цьому жанрі виросло з тих книг, які я любила (і люблю) читати. Насправді, ніколи не ставлю собі жанрових рамок, але фентезі — це моя пристрасть. Це змога вплести у наш світ трішки магії, балансувати на межі реальності та вигадки і проговорювати певні проблеми крізь метафори. До того ж, у фентезі стільки піджанрів, що воно може охоплювати величезну читацьку аудиторію. Мені здається, що упередження щодо цього жанру переважно є в тих, хто насправді й не дуже цікавився ним.

2018 рік став для мене у певному сенсі дебютом — вийшли друком одразу дві книги, фентезійні романи “Гессі” та “Варта у Грі”. Вони потрапили на полиці магазинів з різницею у два тижні, тож це був подвійний старт. До того виходили друком багацько віршів — усіх публікацій і не візьмуся рахувати. Оповідання публікували у веб-журналі “Світ фентезі”, в альманахах “Питання людяності”, “Харків”, у журналі “Дніпро”. Велика збірка оповідань побачила світ у чиказькій газеті для діаспори “Час і події”. Найбільш улюблені читачами – наскільки я розумію з відгуків – оповідання «Тричі Арі» про двох братів-чародіїв, від яких все життя намагалися приховувати інформацію про магічну спільноту, та «Дванадцятий диявол» – про кривавий квест нечисті в Празі. Часто ще пишу оповідання з персонажами, які дотичні до моїх романів. Ось до наступного Арсеналу одне з цих оповідань побачить світ у збірці від КМ-Букс. Читать далее Наталія Матолінець: “фантастика завжди була присутня в моєму читацькому житті”

Світлана Тараторіна: Роман “Лазарус”— про Київ, пошуки себе, про «інакшість»

Роман “Лазарус” без перебільшення можна назвати великою подією в українських літературних колах. Це свіжий погляд на фентезі в суто українському стилі. Дізнайтеся більше про творця “Лазарусу” — Світлану Тараторіну, її творчий шлях, погляди на життя та фантастику.

«Про творчість»

Світлана, як ви почали писати?

У школі. Я росла у Криму, вчилася у російськомовній школі і до 18-ти років спілкувалася виключно російською. Але я маю унікальну маму. І вона мала за тими кримськими стандартами унікальну професію – викладала українську мову та літературу. Вона перша показала наскільки красивою і універсальною може бути українська. А тоді (зараз про це навіть дивно згадувати) українська була для мене книжною, майже мертвою, на кшталт латини) І от від бажання опанувати цю прекрасну мову народилися мої перші прозові тексти. Зараз радію, що вони десь загубилися при остаточній втечі з Криму.

Чому ви обрали фантастику? Чи свідомо це було, чи якось раптово прийшли до цієї думки?

Переконана, всі письменники-фантасти починали у ролі читачів-фанатів жанру. Мої перші фантастичні книжки – серія “Северо-Запад” у жахливих суперах. Урсула Ле Гуїн, Желязни, Андре Нортон та інше. Я досі пам’ятаю запах цих книг: коли хочеться занурити ніс між сторінками і вдихати типографську фарбу. Для мене цей запах досі асоціюється з дивом, із зануренням у чарівні світи. Це неймовірні враження я зараз хочу передати у своїх книжках. Фантастика дає суперможливості. Вона здатна схопити читача, витягнути з буденного сірої реальності і перенести у незнане. Я взагалі не розумію, як можна писати не фантастику? І, якщо направду, безліч сучасних мейнстримних авторів, письменників “високою полиці” пишуть фантастику, просто чомусь про це не говорять.

Над чим зараз працюєте?

В мене у роботі кілька проектів. У тому числі продовження мого дебютного роману “Лазарус”.

Які літературні події відвідали в цьому році, на які хотіли б потрапити?

Книжковий Арсенал, Форум видавців у Львові, де відбулася перша презентація “Лазарусу” і фестиваль фентезі “Брама”, що відбувся у жовтні в Івано-Франківську.

Що треба людині, на вашу думку, щоб бути письменником?

Писати і отримувати від цього неймовірне задоволення.

В яких літературних конкурсах довелося брати участь? Який досвід, окрім публікації творів, отримали?

Я писала про це у подяках наприкінці “Лазарусу” і не перестану повторювати. Цей світ вперше постав на сторінках порталу літературного об’єднання “Зоряна Фортеця”. Після довгої перерви у писанні я надіслала на конкурс “Зоряної Фортеці” оповідання і воно одразу потрапило у фінал. А пройти у фінал “Зоряної Фортеці” – це велика школа. Конкурс анонімний, крім того оцінки виставляють самі конкурсанти. А це значить – жорстка критика. Оцінює і обирає вже перевірена тусовка, що не дуже полюбляє пропускати чужих. Я відразу отримала купу критики. Але і великий поштовх на майбутнє. Наступного конкурсу моє нове оповідання посіло третє місце, а ще через півроку я відправила два оповідання. Одне стало переможцем конкурсу, а друге отримало третє місце. Переможне оповідання “Мова Вавілону” увійшло до першого альманаху “Зоряної фортеці” і досі збирає схвальні відгуки. Мені це особливо приємно, тому що це складна філологічна наукова фантастика, і я не те що не очікувала, що воно сподобається, а не вірила, що його взагалі “прочитають”. У тому конкурсі, де перемогла “Мова Вавілону”, я “ставила” на інший текст – на апокаліптичний біопанк, на який мене надихнула книга Доккінза “Егоїстичний ген”. Взагалі я люблю конкурси. Особливо вигравати. Минулого року я виграла конкурс макабрічних оповідань від журналу “Стос”. Там переміг, як класифікував один читач, шпигунський вампіро-бойовик – своєрідний “вбоквел” “Лазаруса”. Цього року отримала особливу відзнаку на “Брамі” за постапокаліптичний горор про Крим. Але, оскільки я пишу повільно, то на конкурси подаюся не так часто, як хотілося б.

«Про себе»

Чи любите подорожувати? Де довелося вже побувати? Що особливо запам’яталося? Як подорожі впливають на вашу творчість?

Якщо говорити про “фантастичні подорожі”, то чи не найбільше враження на мене справив Ворлдкон, що відбувався у Гелсінкі у 2017 році. Я писала про нього репортаж Ворлдкони організовують регіональні фан-спільноти, що здобувають право проведення у бурхливій боротьбі. Черга розписана на роки. У 2018-му Ворлдкон відбувався у США, у 2019 конвент буде приймати Ірландія.

Конвент у Гельсінкі для мене був першою подією такого масштабу. Достатньо сказати, що ніколи до того я не бачила стільки фанатів фантастики. Це були абсолютно різні люди з усього світу. В основному, люди дорослі, що вже відбулися (квитки на Ворлдкон не з дешевих), подекуди з дітьми. І це особливо дивує, бо в наших широтах любов до фантастики приписують здебільшого підліткам. Вразили черги за автографами до Мартіна, Вандермеєр, Аберкромбі, Лю Цисіня… Черги були усюди – на лекції від представників НАСА, на дискусії про жанри чи на обговорення теми – “Коли ж люди заселять Місяць” за участі Президента Місяця. Дуже хотілося, щоб і наша фан-спільнота “доросла” до проведення подібних подій.

«Про фантастику»

Кого порадите читати з закордонних і вітчизняних авторів? Які твори вас найбільше вразили?

З останніх книжок, що мене приємно вразили, можу прокоментувати вітчизняний наукпоп етнографа Юлії Буйських “Колись русалки по землі ходили”. Сучасний науковий погляд на етнографію і фольклор. Особливо люблю книжки про історію Києва. Для “Лазаруса” перечитала неймовірну кількість. У тому числі про київські скарби, кому буде цікаво, поділюся джерелами. Зараз читаю про історію і вірування кримських татар. Щодо художньої літератури, то в мене на столі український переклад “Криги” польського фантаста Яцека Дукая. Як тільки завершу, обов’язково поділюся враженнями.

Ваш погляд на ринок сучасної фантастичної літератури.

Я на боці оптимістів. На мій погляд, справи з фантастикою в Україні не такі й погані. Принаймні кращі, ніж були на початку 2000-х. З’являється дуже багато перекладів українською. Ми нарешті освоюємо класику жанру, видавці не бояться братися за сучасних авторів, що є надзвичайно популярними за кордоном, але поки не дуже знаними у нас. Все це має сприяти появі в Україні нових вітчизняних імен, яких поки не дуже багато. Звісно нашим авторам доводиться “змагатися” передусім із знаними закордонними письменниками. Але, попри загальну думку, видавці зацікавлені в українських іменах. Про це свідчать видавничі конкурси, зокрема, і той, на якому переміг “Лазарус” (Видавнича група “КМ-Букс”). На фентезійному фестивалі “Брама” в Івано-Франківську до переможців конкурсу оповідань підходив представник одного з українських видавництво і просив надсилати тексти. Відзначу, що це видавництво спеціалізується на підлітковій літературі.

Про «Лазарус»

Нещодавно вийшла ваш роман «Лазарус». Про що книга? Як з’явилася назва —”Лазарус”?

Про Київ, пошуки себе, про «інакшість». Володимир Арєнєв написав шикарну передмову, де досить точно вловив «дух» книги. Про те, чому така назва, що вона значить, читач зможе дізнатися, прочитавши книгу.

Звідки брали ідею для цієї книги?

Книга народилася від великої любові до Києва. На її створення в мене пішло три роки. Британець Ніл Гейман написав «Американських богів» з бажання зрозуміти нову для себе країну. Він хотів полюбити США, принаймні так пише у передмові. І йому це вдалося. Я ж хотіла поділитися своєю історією «звикання» до Міста. Від несприйняття великого чужого мегаполісу, до шаленої закоханості у таємничу історію тисячолітнього поселення над Дніпром. Мабуть, звідси пошуки відповіді на питання, хто ж такий «чужий»? Чи може нечисть і люди існувати поруч? Чи таке сусідство обов’язково веде до війни?

Як шукали видавця і які проблеми при цьому виникали? Чи є “Лазарус” першою Вашою виданою книгою?

Це мій перший роман. «Лазарус» переміг у номінації “література для дорослих” на конкурсі, що був організований Видавничою групою «Км-Букс», за що їм велика подяка. Видавництво шукало нові українські імена. В результаті був виданий мій роман і два романи, що отримали відзнаку в категорії «книги для дітей та підлітків». Крім того, мої оповідання друкувалися в альманасі літературного об’єднання «Зоряна Фортеця», журналі «Азимут», збірці переможців конкурсу фентезійних оповідань «Брама».

Ірина Червінська: з дванадцяти років писала фантастику при свічках :)

Ірина Червінська — український автор фантастики. Її твори наповнені психологізмом, психоделікою і різними іншими “психо”, які затягують читача у безодню підсвідомого героя. Авторка пише від душі, працює на хімічному підприємстві, знається на медицині та психології. Її тексти захоплюють з перших абзаців. Рекомендуємо.

 

Частина перша «Письменник»

Чому ви обрали фантастику? Чи свідомо це було, чи якось раптово прийшли до цієї думки?

Усвідомлення, чому саме фантастика, звісно, прийшло не одразу. Більше того, я ніколи не планувала писати саме наукову фантастику. Коли тільки заснували конкурс «Коронація слова», то я намагалася (зараз мені дивний такий вибір) написати на конкурс любовний роман. І знаєте — просто прекрасно, що цього таки не сталось! Чому саме фантастика? Здається, мене завжди тягло до якихось прогнозів, чогось нереального, передбачень тощо. Можна сказати, що перший досвід написання фантастичного тексту в мене відбувся у віці дев’яти років. Ми з дітьми вигадали гру, здається, про інопланетян, а я записала те все, звісно, зі згоди друзів, у коротке оповідання. Той зошит давно загубився, на жаль. Зараз би було цікаво почитати, що я там наскриптила тоді. Ще одним фактором, який суттєво вплинув на крен саме в бік чогось незвичайного, стало те, що у 12 років моєю настільною книжкою була добірка класики готичної прози: Б. Олшеврі «Вампіри», Горас Уолпол «Замок Отранто», Вільям Бекфорд «Ватек». На той час також припадають мої наївні дитячі спроби написати вже щось велике за обсягом — я замахнулась не більше і не менше на фанфік за «Вампірами» Олшеврі. Писала при свічці, бо вечорами вимикали світло. Потім мені стало нецікаво, з’явились інші «теми» (почався період «віршиків»), і я закинула ту справу.

Які твори вже опубліковані?

З великих текстів опублікований лише психологічний трилер «Світи і Лабіринти» (Видавництво 21, 2017). Але я би не назвала це фантастикою у класичному розумінні цього визначення. Там є елементи: левова частина подій відбувається у високотехнологічному майбутньому, присутні спроби спрогнозувати, ну хоча б, як виглядатиме пенітенціарна служба років так через 100—150, хоч я і не вказую, коли саме відбуваються події. Але починала з малих форм: новел, оповідань. Деякі з них («Спочатку було…», «Завіса часу», «Палац утраченої слави») опубліковані на інтернет-ресурсах, зокрема на порталі Проба пера і Вкурсі.com. Мені важко сказати, що з написаного я вважаю кращим, а що гіршим. Найкращим, мабуть, завжди є текст, над яким працюєш, поки він ще не написаний, а ті всі тексти вже давно мною відпущені, як дорослі діти з дому, тому для мене вони мають як переваги, так і недоліки. Але моя думка стосовно цього навряд чи співпадатиме з думками читачів, тому акцентувати мені як автору на особливостях моїх текстів було б недоречно — нехай читачі з цим розбираються, а я краще працюватиму над чимось новим.

Над чим зараз працюєте? 

Ще того року дописала (я так думаю, що це таки воно) науково-фантастичний роман «Шулак». Цей роман має паралелі з оповіданням «Завіса часу» — в обох однією з ідей звучать екологічні проблеми та їхні наслідки. Правда, на цьому схожість закінчується, оскільки «Завіса часу» — це тема маячіння та галюцинацій при параноїдальній шизофренії, а «Шулак» про своєрідне «кастове» суспільство майбутнього, де доля окремого індивідуума визначена наперед згідно з особливостями будови його мозку, а також про Контроль, якого, при дуже серйозному розвиткові технологій, просто не уникнути. І цей процес почався ще тоді, коли придумали інтернет. А наразі я почала роботу ще над одним великим текстом. Поки що він без назви, бо це тільки «замальовки». Одне можу сказати, що тематика в чомусь перегукуватиметься із фільмом Зака Снайдера «Заборонений прийом», але тільки тематика.

Які події останнім часом відвідували?

Того року мене було багато: участь у дискусії «Не Кінгом єдиним» на Книжковому арсеналі, презентації «Світів і лабіринтів» у багатьох містах України: Київ, Харків, Запоріжжя, Вінниця, Одеса та інші. Звісно, Львівський форум, звідки привезла кілька цікавинок. Цього року наприкінці липня могла поїхати у Слов’янськ на «Книжкову толоку», але не склалось. В основному я «домашній автор», працюю вже 17 років на одному із хімічних підприємств Калуша, а робота по змінах не дуже дозволяє кудись поїхати надовго.

Що треба людині, на вашу думку щоб бути письменником?

Впертість у своєму бажанні писати добре, системність і відкритість до нового. Усе решта додасться.

Який маєте досвід участі в міжавторських збірках?

Якщо говорити про публікації поетичних текстів, то їх трохи є, зокрема вірш «коли засуваєш штори а вони прозорі прозорі…» здобув третє місце на Конкурсі готичної поезії і опублікований у другому томі «Крамнички жахіть». Якщо брати поетичний доробок, то 2016 року я стала дипломантом на міжнародному конкурсі «Гранослов». А більше, по суті, у моєму портфоліо нема визначальних перемог. Хіба що роман «Світи і лабіринти» у 2015 році увійшов у десятку кращих прозових текстів на конкурсі «Смолоскип», але без премії. Коротка проза взагалі мешкає лише в інтернеті. До речі, диплом від «Гранослову» став для мене великою несподіванкою. Не тому, що я не вірю у власні можливості чи скептично ставлюся до конкурсів, а, швидше, тому, що я ніколи нічого не виграю — мені навіть у лотерею катастрофічно не щастить (сміється).

Частина 2 «Про себе»

Звідки ви самі, де працювали?

Народилася, виросла і проживаю у славетному місті Калуш з дуже цікавою історією, незважаючи на те, що вже вісім років це місто має не найкращу репутацію в Україні. Мабуть, те, що я щодня спостерігаю з вікна квартири «солянку» (відстійник відходів після виробництва калійних добрив) і велетенський насип біля Домбровського кар’єру, визначило тему розгортання екологічної катастрофи світового масштабу в романі «Шулак». Так, я знаю, що ця тема піднімалась не раз іншими письменниками, але я вибудовувала свій варіант подій відповідно до того, з чим стикнулась особисто. Іншими словами, у перелицьований спосіб частково я розказую сучасну історію Калуша з його проблемами як в екології, так і на деяких виробництвах. Без певних специфічних знань, які я отримала під час навчання ще в Калуському хіміко-технологічному технікумі (зараз Калуський політехнічний коледж), а також пов’язаних із особливістю моєї професії, я би «Шулак», мабуть, не написала. Друга освіта, вища, — філологічна. Ну тут зв’язок з письмом безпосередній — Прикарпатський університет ім. Стефаника остаточно закріпив моє відчуття приреченості бути письменницею і займатися літературою :-)

Що ви читаєте і дивитися?

Фільмів дивлюся порівняно мало, люблю хорошу фантастику на рівні «Інтерстелар», якщо брати сучасні, або ж «Соляріса» Тарковського. З фантастів наразі залишаються улюбленими Філіп Дік, Станіслав Лем і Тед Чан, хоча я читаю багато різних авторів, серед них і такі, яких прийнято вважати ненормативними — мені цікаві не лише сюжетні тексти, але й робота з формою. Ну наприклад, цікаво було читати Роба Грійє — це один із представників французької «нової хвилі» в кінематографі та літературі, його тексти так само «дивні», як і фільми, але то лише на перший погляд, поки не починаєш цікавитися становленням того руху — приходить розуміння, навіщо вони це все робили, знаючи, що їхня аудиторія буде вкрай обмежена: пошук нового, іконоборство і створення чогось свого, того, чого ні з чим не сплутаєш, вираження певних ідей, підняття нових тем, зокрема і гостросоціальних. Це якщо дуже спрощено.

Частина 3 «Про фантастику»

Що саме для вас фантастика? 

Я відповім на це питання цитатою Мічіо Кайку: «Країна, яка ставить лише на сільське господарство, приречена на відсталість», і абсолютно не дослівною цитатою з чийогось допису у Фейсбуці: «Коли китайців запитали, як склалось, що вони так швидко просунулись технологічно, вони відповіли: «Ми читали фантастику»». Фантастична література — тут я згідна з Лемом — це спроба спрогнозувати майбутнє на основі того стану технологій, який існує на сьогодні. Але такий погляд на цей жанр був близько півстоліття тому, зараз фантастикою називають і фентезі, які у певних піджанрах до реального світу і технологій мають мало стосунку. Є класичні тексти, так звані Біблії фантастики, фентезі, як от «Володар перснів», «Гобіт» Толкіна, чи «20000 льє під водою» Жюля Верна, тексти Чапека, Азімова, братів Стругацьких. Зараз же з’явилися змішані жанри, наприклад, техно-фентезі. Або й зовсім нові на зразок кібер-панку, дизель-панку і тому подібне. А входження в «еру візуалів» спричинилося до популярності графічних романів — вочевидь, масовий читач, нагодований короткими дописами в соцмережах, стає вже просто нездатний сприймати великі тексти, та ще й без картинок. Того року я була в складі журі фентезійного конкурсу «Брама», на який надійшло близько півтисячі робіт. Зважаючи на багатство сучасних жанрів і піджанрів фантастики, щось однозначно говорити про якісь рамки чи характеристики стилю безглуздо — тепер про це можна, мабуть, розводитись годинами. На нас усіх вплинув постмодернізм. Почитайте хоча б «Історію твого життя» Теда Чана. Попри те, що вважається, що він пише тверду фантастику, автор змішує фізику, лінгвістику, драму, прибульців, психологію і в якійсь мірі семіотику. А «Вавилонська вежа»? Це взагалі християнське фентезі за мотивами відомої біблійної історії, ще й з добрим домішком іронії.

Як відбувалася робота над книгою “Світи і лабіринти”?

Роман «Світи і лабіринти» почався, фактично, з інтерв’ю з Івано-Франківським письменником Степаном Процюком. Можна сказати, що робота над питаннями дала своєрідний поштовх писати. Правда, спочатку текст не задумувався як роман, а лише новела про безглузде вбивство художника його підопічним. Наступного дня написалося продовження — втеча злочинця з місця злочину, і тоді мені спало на думку: «А чому б не спробувати попрацювати над чимось більшим, ніж оповідання чи повість?» Другим вагомим поштовхом таки продовжити текст (в усіх авторів бувають такі моменти, коли хочеться все закинути, бо починаються сумніви) стала участь у 2014 році в Літній літературній школі від ЦЛО (Центр літературної освіти), де Ростислав Семків обмовився про конкурс від «Смолоскипу». Я встигла вкластися в дедлайн, але, мабуть, текст був занадто «сирим», бо нічого суттєвого не здобув, лише відзнаку журі. Так склалося, що «Світи і лабіринти» удосконалювалися впродовж двох років, перш ніж потрапили до видавця. І так склалося, що біля мене опинилися люди, які дуже мені допомогли його удосконалити — це Роман Онищенко та Ігор Дацко.

Як ви писали “Шулак”?

Із «Шулаком» була вже зовсім інша історія. Якщо «Світи і лабіринти» виникли із запалу, миті, спалаху, то ідею цього тексту я виношувала кілька місяців, придивлялася до неї, мізкувала, як би то краще зробити — ніби розглядала якусь фігуру з різних сторін. В моїй голові крутилися кілька варіантів початку і основних подій, але з того всього я майже нічого не використала. Натомість наштовхнулась на теорію професора Сергія Савєльєва про індивідуальну мінливість мозку і мені видалось цікавим використати її в книжці, додавши до цього, як я вже казала, екологічні проблеми мого міста і прогнози, у що то може вилитись. Це стало антуражем для «Шулака». Найцікавіші моменти… Мабуть, це відкриття вченого Люе Виготського, несподіване і випадкове, як і будь-яке відкриття, ідея якого мене саму дуже сильно здивувала і пронизала наскрізь — хочете вірте, хочете ні, але в той момент я відчувала себе Архімедом, який вигукував своє «Еврика!». Але я вам нізащо не зізнаюсь, що за відкриття зробив професор Виготський — вийде книжка, тоді прочитаєте.

Ви пишете багато поезії. Серед ваших віршів багато химерної поезії, фантастичних образів. Як ваша поезія впливає на вашу прозу?

За настроєм, чи напрямком, поезії я тяжію до сюрреалізму. На становлення і розвиток цього напрямку на початку минулого століття безпосередньо вплинув Зігмунд Фройд і його праця «Тлумачення сновидінь» — сюрреалістична проза нагадує сни. Але я не пишу останнім часом віршів так, як їх колись писали сюрреалісти, використовуючи метод «автоматичного письма». Останні мої поезії продумані, за типом роботи над текстами, вони більше схожі до тих, які вміщені у збірці Юрія Тарнавського «Без Еспанії». Звісно, зв’язок між поезією та прозою тут очевидний — і там, і там я люблю писати про сни та божевілля.

Нещодавно вийшла ваша нова поетична збірка. Розкажіть про неї. Чи побачимо в цій збірці алюзії, аналогії чи паралелі з вашою фантастичною прозою?

Вона ще не вийшла, поки що лише в друці. Називається поетична книжка «Територія звіра». Саме книжка, а не збірка, оскільки я намагалась витримати певний настрій, який би червоною ниткою прошивав усі тексти. Назва концептуальна — це книжка про баланс між людським і тваринним всередині індивідуума. На вибір настрою книжки і наскрізної теми суттєво вплинуло моє знайомство із поезією французького філософа і письменника Жоржа Батая, а також його праця «Історія еротизму». У кожному з нас живе частинка чогось такого, що належить природі, бо так ми влаштовані, що жодні штучні конструкти, вибудувані «над-Я» для пристосування до життя в соціумі, не здатні відмінити роботу несвідомого, котре проривається то в сни, то через перверзії — багато хто мріє про трансгресію, але мало хто може собі про це зізнатися.

Кого б ви порадили читати з закордонних і вітчизняних авторів?

Деякі книжки і авторів я трохи вже згадувала. Тому давайте поговоримо ще про кінематограф.

Ок, давайте…

Я не є аж таким «прохаваним спецом» щодо фантастичних фільмів, але кілька маю таких, які передивлялась по кілька разів і щоразу відкриваю для себе щось нове. Це уже згаданий «Інтерстеллар» — ніяк не можу дотепер зрозуміти, як вчені майбутнього зуміли створити той багатовимірний простір, в який втрапив Купер; «12 мавп» Террі Гільяма — шизофренія чи і справді вірус знищив майже все людство; «Призначення» Майкла і Пітера Спіріґів, знятий за оповіданням Роберта Гайнлайна «Всі ви зомбі» — непросте кіно, яке варто дивитися впритул і думати, наскільки ми самі творці свого майбутнього (до речі, фото газети про катастрофу в Німеччині — це насправді фото катастрофи Чорнобильської АЕС); «Містер Ніхто» Жако Ван Дормеля — теж фільм, який мене сильно вразив, водночас це фантастика і дуже глибока філософія про значення вибору і множинність варіантів розвитку подій, які, в принципі, є, по суті, чистою випадковістю, котрій ми надаємо стільки значення. Ну і топ серед серіалів — це, звісно, «Чорне дзеркало». Мабуть, єдиний фантастичний серіал, якому я повірила, — деякі речі звідти не такі вже й нереальні.

Ваш погляд на ринок фантастичної літератури? 

За кордоном з будь-якими жанрами добре, бо там і читають більше, і процеси видавництва та розповсюдження/популяризації літератури краще налагоджені. В Україні цей ринок, на мою суб’єктивну думку, тільки народжується. Думаю, фантастика буде розвиватися, бо вона вже має кілька потужних платформ: «Зоряна фортеця», «LiTerraCon», «Брама», «Крамничка жахіть». Та і видавництва починають поволі звертати на фантастику свою увагу, хоча, направду, поки що читацький попит на українську фантастику відносно малий. Причин тому кілька, як на мене. Не всі люблять читати фантастичні тексти, бо, наприклад, для того, щоб справді отримати насолоду від читання космічних одісей потрібно хоча б трохи цікавитись астрофізикою — справжній читач любить розуміти, про що читає. Інша причина, мабуть, у тому, що українська фантастика не має достатньо авторів, які б могли на рівні конкурувати із закордонними. А, може, і має, але про них чомусь невідомо, або ж мало відомо. І знову усе впирається у роботу видавництв, грамотний пі-ар і охоплення відповідної аудиторії. Проблема ще в тому, що не існує української традиції фантастики. Поодинокі тексти, як от романтичні оповідання Пантелеймона Куліша чи роман Володимира Винниченка «Сонячна машина», чи романи періоду радянської України ситуації не рятують, тому перед сучасними авторами-фантастами фактично постало завдання створити усе з нуля. А нам лише 27 років, у нас ще все попереду.

Що для вас найбільш актуально сьогодні, важливе, на вашу думку, що впливає на розвиток прози в Україні?

Я не знаю, хто є автором цієї цитати, я її почула колись від колишнього директора Калуського краєзнавчого музею Уляни Паньо, але вона мені страшенно подобається. (Звісно, що не дослівно) «Проза в країні починається тоді, коли починається життя». Навіть ненормативний письменник, який працює більше з формою і змістом, але не завжди із сюжетом, розповідає читачеві якусь історію (це може бути навіть історія ідеї), відповідно до власного досвіду, знань, інтелектуального рівня. Текст — це завжди мережа, мережа реальних подій в житті автора, прочитаних книжок, побаченого, відчутого автором, вивченого, зрозумілого ним чи не зовсім ets. Головне для літератури, як і для кіно, музики чи інших видів мистецтва, — це мати щó сказати, і розуміти те, що ти хочеш сказати, а інакше навіщо творити? Чим більше авторів дотримуватиметься цих двох простих правил, тим краще розвиватиметься література.

Автор огляду: Роман МТТ

Назарій Вівчарик: ”Часто ці всі жахи і жахастики вчать нас просто бути відповідальними”

З Назарієм Вівчариком ми намагалися поспілкуватися декілька разів, але все якось не виходило. І так протягом цілого року. Нарешті всі зірки зійшлися до купи: читайте про творчість цього автора, його методи роботи і його «соціальну» містику.

Частина перша «Письменник»

Як ви почали писати?

У дитинстві вигадав історію про хлопчика, який мав дар допомагати людям долати хвороби, який зумів за допомогою чарів одразу ж вилікувати зламану руку друга. Той рукопис десь згубився. Інші історії виношував в голові і писав вже в студентському віці. Більше для себе. Це був як момент медитації, можливість відволіктися від реальних турбот і пофантазувати, можливість будувати свою реальність і керувати нею. Така собі медитація – це, мабуть, найкраще слово до цих відчуттів.

Читать далее Назарій Вівчарик: ”Часто ці всі жахи і жахастики вчать нас просто бути відповідальними”

Дмитро Піскорський: “Більшість моїх персонажів — це ті, хто досяг дна. І смерть для них нестрашна, на перший погляд…”

З Дмитром Піскорським сьогодні говоримо про таку тему в хорорі, як смерть. Творчий доробок автора складає декілька книг і багато оповідань, де смерть завжди виграє. Дмитру вдається, на наш погляд, якнайбільше містифікувати це явище і образно описати, довівши макаричність процесу до такого рівня, що при його читанні сиротами вкривається все тіло аж до самих п’ят.

Читать далее Дмитро Піскорський: “Більшість моїх персонажів — це ті, хто досяг дна. І смерть для них нестрашна, на перший погляд…”

Євген Товстоног: «Термінатор, після Електроніка – це було справжнє відкриття!»

Сьогодні спілкуємось з Євгеном Товстоногом, автором з Білої Церкви. Це людина, яка пише довго, розмірено і спокійно, не переймаючись за популярність. Зате якість, за яку автор бореться в кожному абзаці – дійсно варта уваги, бо речі, що виходять з під його пера, інакше як непередбачуваними, назвати не можна. Отже, знайомимось ближче!

Про вас геть нема ніякої інформації в інтернеті, окрім опублікованих оповідань. Розкажіть як почали писати?

Перше оповідання було написане у 2008 році за шість вечорів. Я тоді вчився на першому курсі політехнічного інституту і мені купили ноутбук. Пам’ятаю, як пізніми вечорами тикав одним пальцем у клавіатуру, щоб набрати ті десять сторінок. Воно про нерозділене кохання. Деякі знайомі, якби його прочитали, могли б себе впізнати. Читать далее Євген Товстоног: «Термінатор, після Електроніка – це було справжнє відкриття!»

Володимир Кузнєцов, письменник: «Хвороби росту – є усюди. У нас вони іще не почались»

Ми продовжуємо спілкування з українськими письменниками, що творять в стилі горор. Володимир Кузнєцов – один з авторів, якій вміє лякати майже без крові. З його містикою, атмосферністю я познайомився в оповіданні «Знаряддя» десь рік тому. В історії з середньовічним антуражем він тоді загнав мій мозок в самий дальній куток черепу і змусив битися в паніці. І це тоді, коли ще нікого не вбивали і не патрали. Нині випала нагода познайомитися ближче з цим автором і тепер розумію, скільки треба прикладати зусиль для створення таких речей.

Далі говоримо про все. Для бажаючих писати (і не тільки жахачки) це інтерв’ю по суті є майстер-класом. Використована Володимиром схема роботи – відома, проста і надійна, класична одним словом. Роздуми про жанр, умови його зародження, становлення і розвитку – досить змістовні, системні. Воно наче і зрозуміло, скажу вам – багато хто спостерігає ці процеси, сам знаходиться в них, але саме цей письменник з Сєвєродонецьку структурує, аналізує, систематизує і розкладає по поличках, простою мовою і спокійним тоном. Читать далее Володимир Кузнєцов, письменник: «Хвороби росту – є усюди. У нас вони іще не почались»

Про декілька оповідань “на мільйон” із збірки «Шепіт сосен» Ігоря Антонюка

 

Автор огляду: Роман МТТ

Тернопільське видавництво «Мандрівець» видало недавно дві збірки оповідань хорорно-містичного змісту. Про першу ми писали – Назарій Вівчарик видав «Те що серед нас» – читати тут). Мова про другу – «Шепіт сосен», авторства Ігоря Антонюка з Івано-Франківська піде далі.

 

Processed with VSCO with hb2 preset

Про кожне оповідання окремо

Загалом сподобалось, бо в автора є декілька оповідань на мільйон гривень. Вони вдалі, цікаві, виписані. Відчуття «вау-ефекту» – було, картинка складалася до купи. Не сподобались окремі оповідання, які здавалися незавершеними чи слабкими. Далі по кожному твору докладно. Читать далее Про декілька оповідань “на мільйон” із збірки «Шепіт сосен» Ігоря Антонюка

(18+) Більш ніж відверта розмова про горор з Максимом Деккером

«Умова гарного горору проста – без цензури і гальм» – так я розумію «секрет» чи «сценарій» роботи цього автора. Розмова була дійсно відверта і місцями шокуюча. Хочу сказати, що до цього інтерв’ю, я думав, що багато чого не боюся, бо знаюся трохи на страхах. Як мінімум – я боюся менше інших, виходячи зі знання теми і життєвого досвіду. Але цей літератор, який спочатку здається домашнім милим хлопчиком, виявляється знає за жахи набагато більше. І знає не в плані «автор, назва твору, теорія, антологія від 18… року». А знає з психологічного боку, відчуває. Страшно було спілкуватися… Якщо маєте протипоказання до жахів чи надчутливість – не шукайте означених Максимом Деккером творів. Хоча, з іншого боку, я тепер розумію, чого мене рік назад вразило його оповідання «Тріск хребців». Далі читати – за самопочуттям, місцями можливі огида і жах. Читать далее (18+) Більш ніж відверта розмова про горор з Максимом Деккером