Анатолій Шкарін: це не я вибрав фантастику, а фантастика – мене.

Постійні читачі Творчої Майстерні вже мали змогу познайомитися з рецензією на роман Анатолія Шкаріна «Ебола. Шалений квест» від Романа МТТ. Книга настільки сильно зацікавила нашу команду, що ми вирішили познайомитися з її автором ближче. Говоримо про українську постапокаліптику, фантастику та віру в Бога.

Про фантастику та життя

Чому саме фантастика, а не інший жанр?

Фантастика – це вибір не розуму, а серця. Якось так вийшло. Тут можна навіть пожартувати: це не я вибрав фантастику, а фантастика – мене. Але чи навряд мої твори за жанром можна віднести до фантастики чистої води. Мабуть, вони містять в собі елементи фантастики, і їх не дуже багато, і вони досить реалістичні. На сьогодні я маю десять опублікованих творів. Найвідомішими та моїми найулюбленішими є три твори. Це романи «Чистая сила», «Поздний дождь» та «Ебола: шалений квест». Я вважаю, що вони вийшли найвдалішими та привернули до себе найбільшу увагу певних кіл читачів.

Розкажіть про вашу наступну роботу.

Зараз я працюю над романом «Завтра». До речі, це перший з моїх творів, котрий можна по-справжньому назвати фантастикою. Він є симбіозом принаймні трьох відомих мені піджанрів фантастики – це технотрилер, кібер-панк та наукова фантастика. Якось хтось мені сказав, що в наш вік постмодернізму дуже складно знайти геть нову ідею для свого твору, і що письменники сьогодення переважно намагаються якось обіграти вже всім відому та розкручену тему. Мій роман «Завтра» не став винятком. Він розповідає про майбутнє, коли Штучний Інтелект став настільки потужним, що перетворився на всесвітнього диктатора. Але я намагався зробити ключовими все ж якісь фішки, котрі належать тільки мені. Принаймні, мені так здається.

Які події відвідуєте? Де плануєте бути?

Добре враження на мене справив цьогорічний Форум видавців у Львові. Там моя книжка «Ебола: шалений квест» була представлена видавництвом «Книгоноша». До речі, в рамках цього видавництва на Форумі мій «Квест» став хітом продаж. Розумію, дрібничка, бо не на загальному тлі всього форуму, а лише в рамках одного видавництва. Але, погодьтеся, дрібничка приємна. Бажано, щоб у письменників подібних дрібничок було якомога більше. Це надихає.

Як звичайна людина може перетворитися на письменника?

Щоб бути письменником, на мою думку, треба перш за все мати те, що люди називають «іскрою Божою». Я маю на увазі дар, або талант. Бо навчитися писати зможе багато хто. Але чи варто це робити? Може, краще зайнятися якоюсь іншою справою? Писати треба тоді, коли невисловлені думки – ніби вогонь в твоїх кістах. І коли це є, то треба поступово навчатися цієї справи. Писати і навчатися, писати і навчатися. Якось Володимир Яворівський підписав мені свою книжечку «Портрет з уяву». Я йому тихо повідомив, що теж письменник. Метр посміхнувся мені та відповів: «Так вам і треба…»


Про життя, освіту та подорожі

Розкажіть трохи про себе.

Усе життя до 20-річного віку я провів у маленькому селі Любимівка Іванівського р-ну Херсонської обл. З десятирічного віку мріяв стати письменником, але рівень сільської школи дозволив мені поступити лише в Херсонський Педагогічний Інститут (нині університет), іто з другого разу. Поступав, звичайно, на філфак, тому що прагнув бути ближчим до літератури. Так склалося, що універ я не закінчив. Коли видавав перші книжки, то мав «корочки» машиніста насосних установ та оператора котельних установ. Тобто я лише кочегар, як Цой. Але зовсім недавно отримав фах «бакалавр теології» – я закінчив з червоним дипломом Таврійський Християнський Інститут. Чи допомагало це мені в написанні творів? Так, інколи. Наприклад, коли я описував покинуту котельню, в котрій мешкала мутована постапокаліптична потвора, в «Ебола: шалений квест», я робив це з розумінням справи. В «Чистій силі», наприклад, головний герой був вчителем мови та літератури з Харкова. Герой такої професії був мені зрозумілим. Понад п’ятнадцять років я був священиком протестантської церкви. Звісно, цей досвід мені дуже допоміг при написанні «Позднего дождя», де головним героєм є проповідник з Алжиру, котрий стає пастором церкви в Парижі.

Що ви читаєте, які фільми дивитися?

Читаю та дивлюся переважно екшн. Полюбляю жорсткий екшн, де є пригоди, бійки та все таке інше. Читаю, на жаль, не дуже багато. Я не можу заставити себе читати, якщо книжка мене не зачепила. Розумію, хороший письменник має дуже багато читати, як писав Кінг. Але у кожного письменника свої вади. В моєму випадку «чукча не читач, чукча письменник…»

Поділіться Вашим досвідом від подорожей

Декілька років тому я почав мріяти про подорожі, щоб збагатити свої творчі враження, бо майже ніде не був. Тому перші подорожі були у Європу. Я побував в Польщі, Чехії, Угорщині, Германії, Сербії та в країнах Прибалтики. Найбільш мене вразили такі міста як Будапешт та Таллінн. Вразили архітектурою, атмосферою. Я там назбирав багато вражень, але поки що не виплеснув їх в якомусь творі. Що ще вразило мене в Європі? Велика кількість п’яних людей у Будапешті в п’ятницю ввечері (у мене склалося враження, що бухало все місто) та жіночка в маленькому містечку в Угорщині, котра стояла перед червоним сигналом світлофору посеред геть порожньої вулиці.

Про роман “Ебола. Шалений квест”

Що саме для вас фантастика?

Фантастика для мене – це необмежений творчий світ, на теренах якого можна творити все що завгодно. Фантастика дуже різнопланова. Але якою б вона не була фантастичною, мені все ж більше подобається реалізм у фантастиці, якщо можна так виразитися.

Як відбувалася робота над книгою “Ебола. Шалений квест”? Чому вирішили зробити україномовний переклад саме цієї книги?

Дякую за влучне запитання. Так, спершу «Ебола» була написана російською у далекому 2012 році. У 2013 вона була видана видавництвом «Брайт Букс». Та я писав книжку до конфлікту з Росією, тому історична епоха вимагала змінити в романі деякі акценти. До того ж, у мене був цікавий досвід, коли разом з відомим в України режисером Олександром Березанем я працював над сценарієм по цій книзі. Під час цієї праці я побачив велику кількість нюансів, як можна удосконалити сюжетну лінію (бо в спілкуванні з фахівцем я більше зрозумів, з чого складається драматургія). Але як це можна зробити, адже книжка вже опублікована? Тому видати її ще раз українською було дуже влучною ідеєю. По-перше, я віддав данину рідній мові, і на ній моя історія зазвучала інакше. По-друге, я отримав нагоду допрацювати сюжетну лінію. На теренах творчої уяви я зробив ще декілька кроків вперед у пошуках досконалості, котра, як кажуть, не має меж. Тому «Ебола» українською – це ніби зовсім нова книжка. Остання. На цей час моя найулюбленіша.

Кого порадите читати з закордонних та вітчизняних авторів?

Якщо це белетристика, то вона має розважати. Вершин жанру досягає той автор, котрий не дає читачеві відірватися від сторінок. З зарубіжних авторів вважаю неперевершеним Стівена Кінга, хоч це може здатися банальним та передбачуваним. З вітчизняних, відомих мені – це Варя Єналь. На жаль, як мешканка Севастополю, вона пише російською. Але я чув, що її твори будуть перекладатися українською. Вона пише дуже круто. ЇЇ книжка «Живые», котра відкрила популярну серію, мене дуже вразила. Вона для мене стала книжкою десятиріччя.

 

Ваш погляд на ринок фантастичної літератури взагалі.

Сьогодні є така тенденція, що на українському книжковому ринку фантастика погано продається. Деякі видавництва так мені й відповідали, що не видають фантастику, бо не продається. Деякі видають на свій страх та ризик, експериментують, але, на жаль, очікуваних продажів не отримують. Можливо, це обумовлено тим, що в наш час, коли видати свою книжку може будь-хто, на полицях книгарень опинилося багато неякісної фантастики. Тому впав попит на фантастику взагалі. Це не зовсім зрозуміло, адже найпопулярнішими брендами в кіно і літературі ще й досі залишаються фантастичні твори – «Матриця», «Термінатор», «Аватар», сага про супергероїв від Marvel тощо. Де хто на цьому заробляє дуже великі гроші. То ж вважаю, що фантастика, як жанр, не вичерпала себе, бо вона має фантастично необмежений потенціал. Найцікавіші роки української фантастики ще попереду.


Нещодавно на херсонському телебачення зʼявилося інтервʼю з Анатолієм Шкаріним. Його книга “Ебола. Шалений квест” опинилася в топі продаж.


Що, на вашу думку, сьогодні що впливає на розвиток україномовної прози в Україні?

Дуже приємно спостерігати, що сьогодні в Україні більш популярною є проза українською мовою. Нарешті. Ця тенденція проглядається не тільки на заході країни, але й на сході та півдні. Я побачив це зокрема на своєму останньому романі «Ебола: шалений квест».

Як ви співвідносите написання фантастики з церковним життям?

Це досить цікаве запитання. Віра зазвичай збагачує внутрішній світ людини, вона формує та закладає в характері чесноти доброти, милосердя, любові тощо. Віруюча людина стає добрішою, чеснішою, відповідальнішою. Але, на жаль, з іншого боку інколи релігія здатна накладати на світосприйняття людини деякі невиправдані обмеження. Тому потенційно можливо, що дехто з віруючих буде засуджувати фантастику як жанр та світську літературу взагалі. Щодо мене, то, як кажуть, Бог милував. Свою літературну творчість я намагаюся ніяк не співвідносити з церковним життям – це геть інша сфера діяльності, котра інколи переплітається з церковним життям. Я за світоглядом християнин, але я намагаюся не позиціювати себе як християнського письменника. На жаль, цей термін накладає певні обмеження на сприйняття мене. Я не приховую від читача свого теїстичного світогляду, але дуже боюся, щоб мої книжки не перетворювалися на нудні моралі – ніхто цього не любить. Я не відчував зазвичай тиску з боку релігійної спільноти, що пишу фантастику. Але розумію, що мої книжки направлені перш за все не для людей, котрі знаходяться в церкві, а для людей взагалі. Так, інколи я чув відгуки від церковних людей, що вони в мені, як в письменникові, розчарувалися. Та я не засмучуюся. Навпаки, радію, що про мене подейкують, як про справжнього письменника – дехто в мені навіть встиг розчаруватися. В особистому житті я намагаюся не переступати межу, за якою починається те, що я вважаю гріхом (що Святе Письмо вважає гріхом). Чи завжди виходить? Звісно, не завжди. Той, хто скаже, що у нього таке виходить завжди – перш за все не до кінця щирий. Але в особистому житті, будучи віруючою людиною, я менш за все хотів би перетворитися на святошу. Мені здається, що сам Ісус Христос не був святошею. Він був гарним хлопцем, з котрим можна було б провести час у дуже цікавому спілкуванні навіть про фантастику. Тож мої романи, як і я, не виглядають святошами.

При спілкуванні в ФБ я зрозумів, що вам цікавий жанр жахів зокрема та темної літератури взагалі…

Мені подобається важкий метал, трилер, постапокаліпсис. Але не всякий метал я хотів би слухати, та не всякий фільм жахів я хотів би дивитися. Я визнаю, що Кінг є майстром своєї справи, але чи навряд я порадив би своїм дітям перечитати всього Кінга. Тому в жахах та темній літературі мені не все подобається. Є межа, за котру я не хочу переходити, як читач та глядач. Це такі речі, як невиправдана жорстокість, вульгарність, бруд еротичного змісту, окультизм тощо. Але я розумію, що потенційно герой може потрапити в подібні обставини. Це навіть цікаво – занурити його в такі обставини та спостерігати, як він буде поводитись, як буде виживати, який моральний вибір буде робити в скрутному становищі. Є дуже гарні книжки подібних жанрів, котрі мене сильно вразили. Наприклад, якось я прочитав «Я легенда» Річарда Метісона. Це такий собі зомбі-апокаліпсис, хоча у Метісона в якості зомбі виступають інфіковані люди, котрі поводяться як вампіри. Це настільки жанрова та атмосферна книга! Я отримував насолоду від читання на кожній сторінці. Та ця історія – доля однієї людини, непоганої, що опинилася у такому світі. Вона страждає, намагається розв’язувати проблеми, несе свій біль, своє кохання, свою ненависть. За цим героєм цікаво спостерігати. Взагалі книжка навчає чомусь хорошому. Щось торкається на емоційному рівні та серце змінюється…

Я обожнюю робити щось подібне. На сторінках своїх романів я занурюю звичайних людей з буденного життя в карколомні ситуації і спостерігаю за ними, як вони будуть поводитися. Вони, звісно, недосконалі, як ми з вами, тому мені цікаво, чи витримають вони тиск, чи не зламаються, чи зможуть зберегти людське обличчя. Мені здається, що заради цієї мети найбільшої драматичності можна досягти саме в трилері як жанрі. Цей трилер може мати різне тло – від детективу до хорору. Це мені подобається.

Взагалі є інший «я». Під впливом своєї маленької донечки я почав полюбляти пухнастих котиків та рожевий колір.

Розмову провів Роман МТТ

Елен Тен: головним для мене є психологія, внутрішній світ моїх персонажів, їхні взаємини з оточенням.

До цього часу ми багато уваги приділяли авторам жахів, наукової фантастики та фентезі. Але наважилися розширити коло жанрів та запросили до Творчої Майстерні талановиту письменницю Елен Тен. Отже, сьогодні говоримо про її книгу “Сила пристрасті”, реалізм в сучасній  українській літературі та містику.

Про мистецьке життя

Як ви почали писати?

Писати я почала дуже давно. Ще до того, як сісти за письмовий стіл і спробувати перенести свої думки на папір, в моїй свідомості вже жило безліч історій. Деякі з них я розповідала друзям, інші – розігрувала зі своїми іграшками. Мої Барбі не гралися в доньки-матері, школу або лікарню. Вони проводили детективні розслідування, потрапляли у незвідані чарівні світи, час від часу рятували Землю.

Читать далее Елен Тен: головним для мене є психологія, внутрішній світ моїх персонажів, їхні взаємини з оточенням.

Наталка Ліщинська: фентезі – це дівчинка-казка, що виросла на підлітка-максималістку

Сьогодні говоримо з письменницею Наталкою Ліщинською, авторкою роману із загадковою назвою “Не Люди, Люди, Нелюди”. Все, що ви хотіли знати про її натхнення, наполегливість у досягненні мети та, звісно, про любов до фентезі. Все це, а також дещо інше читайте в бесіді з нашим гостем.

Про натхнення і творчість

Що або хто надихає Вас творити?

Гадаю, що власне те, що спонукає співака зі слухом-голосом співати, або обдарованого архітектора проектувати будівлі.

А надихнути може будь-що, ідеї народжуються, як у фокусника з’являється букет із рукава. Цей букет в мені є, він назбираний упродовж років життя, просто він невидимий до того моменту, як витягну його на світ Божий. Чомусь я дуже жадібна до нових знань, легко і з радістю навчаюся – мені це приносить задоволення, а ще й досвід, знання, думки складаються отак квітка за квіткою всередині. А потім – раз! Магія! Букет уже в руках. 

Пишу фантастику, вельми різну. Від містики та фентезі до твердої наукової чи зоряної. Кажуть, що так не можна, що треба обрати один підвид фантастики і працювати лише в ньому. Та вважаю, що такий підхід мені дуже зашкодить, бо швидко занудьгую, от і не обмежую себе. Може, комусь і не можна так, а мені так треба.

Читать далее Наталка Ліщинська: фентезі – це дівчинка-казка, що виросла на підлітка-максималістку

Наталія Матолінець: “фантастика завжди була присутня в моєму читацькому житті”

Книга Наталії Матолінець “Варта у грі” — ще одна зірка міського фентезі, яка нещодавно з’явилася на небокраї сучасної української літератури. Можу сказати, у нас вийшла цікава та доволі жвава розмова про місце, яке посідає література в житті письменниці та його вплив на молоде покоління читачів в цілому. Спілкуючись з Наталією, вчергове переконався, що реальність та фантастика це світи, в яких набагато більше спільного, ніж нам часом здається.

«Про Письменника»

Чому ви обрали фантастику?

Сталося так, що фантастика завжди була присутня в моєму читацькому житті. Тож бажання писати в цьому жанрі виросло з тих книг, які я любила (і люблю) читати. Насправді, ніколи не ставлю собі жанрових рамок, але фентезі — це моя пристрасть. Це змога вплести у наш світ трішки магії, балансувати на межі реальності та вигадки і проговорювати певні проблеми крізь метафори. До того ж, у фентезі стільки піджанрів, що воно може охоплювати величезну читацьку аудиторію. Мені здається, що упередження щодо цього жанру переважно є в тих, хто насправді й не дуже цікавився ним.

2018 рік став для мене у певному сенсі дебютом — вийшли друком одразу дві книги, фентезійні романи “Гессі” та “Варта у Грі”. Вони потрапили на полиці магазинів з різницею у два тижні, тож це був подвійний старт. До того виходили друком багацько віршів — усіх публікацій і не візьмуся рахувати. Оповідання публікували у веб-журналі “Світ фентезі”, в альманахах “Питання людяності”, “Харків”, у журналі “Дніпро”. Велика збірка оповідань побачила світ у чиказькій газеті для діаспори “Час і події”. Найбільш улюблені читачами – наскільки я розумію з відгуків – оповідання «Тричі Арі» про двох братів-чародіїв, від яких все життя намагалися приховувати інформацію про магічну спільноту, та «Дванадцятий диявол» – про кривавий квест нечисті в Празі. Часто ще пишу оповідання з персонажами, які дотичні до моїх романів. Ось до наступного Арсеналу одне з цих оповідань побачить світ у збірці від КМ-Букс. Читать далее Наталія Матолінець: “фантастика завжди була присутня в моєму читацькому житті”

Світлана Тараторіна: Роман “Лазарус”— про Київ, пошуки себе, про «інакшість»

Роман “Лазарус” без перебільшення можна назвати великою подією в українських літературних колах. Це свіжий погляд на фентезі в суто українському стилі. Дізнайтеся більше про творця “Лазарусу” — Світлану Тараторіну, її творчий шлях, погляди на життя та фантастику.

«Про творчість»

Світлана, як ви почали писати?

У школі. Я росла у Криму, вчилася у російськомовній школі і до 18-ти років спілкувалася виключно російською. Але я маю унікальну маму. І вона мала за тими кримськими стандартами унікальну професію – викладала українську мову та літературу. Вона перша показала наскільки красивою і універсальною може бути українська. А тоді (зараз про це навіть дивно згадувати) українська була для мене книжною, майже мертвою, на кшталт латини) І от від бажання опанувати цю прекрасну мову народилися мої перші прозові тексти. Зараз радію, що вони десь загубилися при остаточній втечі з Криму.

Читать далее Світлана Тараторіна: Роман “Лазарус”— про Київ, пошуки себе, про «інакшість»

Ірина Червінська: з дванадцяти років писала фантастику при свічках :)

Ірина Червінська — український автор фантастики. Її твори наповнені психологізмом, психоделікою і різними іншими “психо”, які затягують читача у безодню підсвідомого героя. Авторка пише від душі, працює на хімічному підприємстві, знається на медицині та психології. Її тексти захоплюють з перших абзаців. Рекомендуємо.

 

Частина перша «Письменник»

Чому ви обрали фантастику? Чи свідомо це було, чи якось раптово прийшли до цієї думки?

Усвідомлення, чому саме фантастика, звісно, прийшло не одразу. Більше того, я ніколи не планувала писати саме наукову фантастику. Коли тільки заснували конкурс «Коронація слова», то я намагалася (зараз мені дивний такий вибір) написати на конкурс любовний роман. І знаєте — просто прекрасно, що цього таки не сталось! Чому саме фантастика? Здається, мене завжди тягло до якихось прогнозів, чогось нереального, передбачень тощо. 

Читать далее Ірина Червінська: з дванадцяти років писала фантастику при свічках :)

Назарій Вівчарик: ”Часто ці всі жахи і жахастики вчать нас просто бути відповідальними”

З Назарієм Вівчариком ми намагалися поспілкуватися декілька разів, але все якось не виходило. І так протягом цілого року. Нарешті всі зірки зійшлися до купи: читайте про творчість цього автора, його методи роботи і його «соціальну» містику.

Частина перша «Письменник»

Як ви почали писати?

У дитинстві вигадав історію про хлопчика, який мав дар допомагати людям долати хвороби, який зумів за допомогою чарів одразу ж вилікувати зламану руку друга. Той рукопис десь згубився. Інші історії виношував в голові і писав вже в студентському віці. Більше для себе. Це був як момент медитації, можливість відволіктися від реальних турбот і пофантазувати, можливість будувати свою реальність і керувати нею. Така собі медитація – це, мабуть, найкраще слово до цих відчуттів.

Читать далее Назарій Вівчарик: ”Часто ці всі жахи і жахастики вчать нас просто бути відповідальними”

Дмитро Піскорський: “Більшість моїх персонажів — це ті, хто досяг дна. І смерть для них нестрашна, на перший погляд…”

З Дмитром Піскорським сьогодні говоримо про таку тему в хорорі, як смерть. Творчий доробок автора складає декілька книг і багато оповідань, де смерть завжди виграє. Дмитру вдається, на наш погляд, якнайбільше містифікувати це явище і образно описати, довівши макаричність процесу до такого рівня, що при його читанні сиротами вкривається все тіло аж до самих п’ят.

Читать далее Дмитро Піскорський: “Більшість моїх персонажів — це ті, хто досяг дна. І смерть для них нестрашна, на перший погляд…”

Євген Товстоног: «Термінатор, після Електроніка – це було справжнє відкриття!»

Сьогодні спілкуємось з Євгеном Товстоногом, автором з Білої Церкви. Це людина, яка пише довго, розмірено і спокійно, не переймаючись за популярність. Зате якість, за яку автор бореться в кожному абзаці – дійсно варта уваги, бо речі, що виходять з під його пера, інакше як непередбачуваними, назвати не можна. Отже, знайомимось ближче!

Про вас геть нема ніякої інформації в інтернеті, окрім опублікованих оповідань. Розкажіть як почали писати?

Перше оповідання було написане у 2008 році за шість вечорів. Я тоді вчився на першому курсі політехнічного інституту і мені купили ноутбук. Пам’ятаю, як пізніми вечорами тикав одним пальцем у клавіатуру, щоб набрати ті десять сторінок. Воно про нерозділене кохання. Деякі знайомі, якби його прочитали, могли б себе впізнати. Читать далее Євген Товстоног: «Термінатор, після Електроніка – це було справжнє відкриття!»

Володимир Кузнєцов, письменник: «Хвороби росту – є усюди. У нас вони іще не почались»

Ми продовжуємо спілкування з українськими письменниками, що творять в стилі горор. Володимир Кузнєцов – один з авторів, якій вміє лякати майже без крові. З його містикою, атмосферністю я познайомився в оповіданні «Знаряддя» десь рік тому. В історії з середньовічним антуражем він тоді загнав мій мозок в самий дальній куток черепу і змусив битися в паніці. І це тоді, коли ще нікого не вбивали і не патрали. Нині випала нагода познайомитися ближче з цим автором і тепер розумію, скільки треба прикладати зусиль для створення таких речей.

Далі говоримо про все. Для бажаючих писати (і не тільки жахачки) це інтерв’ю по суті є майстер-класом. Використована Володимиром схема роботи – відома, проста і надійна, класична одним словом. Роздуми про жанр, умови його зародження, становлення і розвитку – досить змістовні, системні. Воно наче і зрозуміло, скажу вам – багато хто спостерігає ці процеси, сам знаходиться в них, але саме цей письменник з Сєвєродонецьку структурує, аналізує, систематизує і розкладає по поличках, простою мовою і спокійним тоном. Читать далее Володимир Кузнєцов, письменник: «Хвороби росту – є усюди. У нас вони іще не почались»