Станіслав Лем: неоднозначний майстер запитань

Замість дисклеймера. Взагалі-то цей текст був задуманий ще кілька місяців тому як текст про «Суму технологій», і саме тоді автор вирішив підготувати його до 100-річчя Станіслава Лема. У підсумку вийшло все-таки не зовсім про те – чи й зовсім не про те. Навряд чи він буде цікавим (та й зрозумілим) тим, хто не є фанатом чи хоч би знавцем як творчості, так і біографії нашого видатного земляка. Тобто для популяризації Лема і його спадку цей текст не годиться. З іншого боку, знавцям і фанатам багато що здасться аж надто «загальновідомим». Автор цілком віддає собі в цьому звіт.

Втім, сам Лем про ту ж «Суму технологій» писав, що книга вийшла зовсім не такою, як він планував. Напевне, це стосується будь-якого тексту, хоч трохи довшого за SMS.

Станіслав Лем

Мій Лем

 

Якби я бачив майбутнє, чи хоч би намагався його прогнозувати, я б ще тоді запам’ятав дату. Але у мене з майбутнім завжди були кепські стосунки. Можу сказати лише, що це був початок 2000-х. Я абсолютно випадково натрапив на сторінку LiveJournal, яка належала нікому іншому, як Станіславу Лему. Ні секунди не гаючи, я надіслав запитання (навіщось англійською) десь у такому стилі: пане Лем, я ваш відданий шанувальник з дитинства etc., etc., etc., повідомте мені, заради бога, то чим НАСПРАВДІ закінчується роман «Фіаско»?

 

Само собою, відповіді я не отримав – і, їй-богу, кумедно було у віці вже за двадцять сподіватися на щось інше (не кажучи вже про те, щоб ставити ідіотські запитання). А 27 березня 2006 року мого кумира не стало.

 

Як кожен чемний радянський хлопчик, я дійсно зачитувався Лемом з дитинства – в блискучих, ніде правди діти, радянських перекладах. Але, звичайно ж, це були «Кіберіада» та серія про Йона Тихого. Втім, навряд чи варто дивуватися, що той-таки «Соляріс» в десять років справив на мене гнітюче, ба навіть лякаюче враження.

 

Тож до «дорослого» Лема я дійшов уже у старших класах та студентстві, і перше, що з подивом відзначив – це скільки спільного у нього з моїми улюбленими от дійсно з дитинства братами Стругацькими. Спільного в постановці найголовніших питань, настільки головних, що ніхто з цих авторів майже ніде й не формулює їх прямо. До цих питань (у виконанні Лема, звісно), ми ще повернемося; Стругацькі ж, як я незабаром зрозумів, просто перебували під його потужним впливом. І не вони одні.

 

У світовій фантастиці свого часу він дійсно був зіркою першої величини. Різні джерела дають різні (хоч і не дуже) загальні наклади його книг – порядку 45 мільйонів, і різну кількість мов, на які його перекладено: від 37 до «понад 40». Сторінка про Лема в англомовній Вікіпедії докладніша і більша за обсягом, ніж, наприклад, україно- та російськомовна сторінки. Ясно, що тут подбали про свого великого співвітчизника поляки (нинішній рік, коли письменникові могло би виповнитися сто років, у Польщі взагалі оголошено «літературним роком Лема»). І все ж це з біса показово.

 

Якоюсь мірою Лем – людина-загадка. Офіційно він народився 12 вересня, але стверджував, що 13-го, просто число змінили як «негарне». За багатьма довідниками, в дитинстві цей виходець з родини ополячених євреїв вивчав у рідному Львові основи юдейської релігії – але сам він казав, що зрозумів свою приналежність до єврейства лише під час нацистської окупації, а доти «на жаль мій, нічого про єврейську культуру не знав». У окупованому нацистами Львові він та батьки, до речі, врятувалися завдяки підробленим документам і… «арійській зовнішності» юнака. Що ж до релігії, то неоднозначному Лему приписували (паралельно з юдаїзмом!) і римо-католицьке виховання, а сам він називав себе то «атеїстом», то «агностиком», а то й обома одночасно (sic!). Підтримуючи при цьому дружні стосунки з іще відомішим поляком Каролем Войтилою – пізніше Папою Іваном Павлом ІІ.

 

Або: під час візиту до СРСР Лема буквально носили на руках – а він підтримував, хоч і не надто публічно, польську «Солідарність». Після встановлення у Польщі жорстко прорадянського режиму генерала Ярузельського Лем емігрував, чим, знов-таки, мусив заробити собі тавро «антисовєтчіка» – а американський фантаст Філіп К. Дік писав на нього заяви до ФБР як на радянського шпигуна. Скільки в усіх цих історіях міфу? Та хто його зна.

 

До речі, ймовірно, до міфів належить і широко розтиражована нашими ЗМІ під день народження фантаста фраза «Я львів’янин і львів’янином залишуся до смерті». Повний варіант, у якому ця фраза гуляє сайтами, такий: «Однак мешкаючи у Кракові, Відні чи Берліні, Лем завжди наголошував: «Я львів’янин і львів’янином залишуся до смерті. Я не можу сказати, що повністю щасливий. Моє щастя залишилося, коли довелося залишити Львів». Але першоджерела «завжди» проголошуваного письменником кредо мені віднайти не вдалося.

 

Словом, така людина не могла не зацікавитися дійсно ВЕЛИКИМИ проблемами цілого людства. І, ймовірно, не могла не спробувати висловитися в першу чергу через мегапопулярний у ті часи в усьому світі фантастичний жанр.

 

 

Лем науки

 

Зараз (особливо от буквально зараз, «під дату») Лему прийнято приписувати передбачення купи технічних і технологічних досягнень сучасного людства. Але при ближчому розгляді низка з цих приписок не витримує критики.Станіслав Лем

Авжеж, тач-скрін на інтерактивних мапах у «Поверненні з зірок» 1961 року (як і на «оптонах» із того ж роману) – це чудове передбачення, хоча описані і там, і в інших книгах Лема «кристали пам’яті» не дуже схожі на сучасну флеш-пам’ять. Але вже «калстери» з «Магелланової хмари» схожі на наші кредитні картки хіба що умовно. Авжеж, «Магелланова хмара» – твір досить давній (1955), але ж ідея магнітного запису була технічно реалізована ще в останні роки ХІХ століття! Тож навіть трохи дивно, що така прозірлива людина, як Лем, у ролі «кредитної картки» виводить коробочку, що містить мікроскопічні пластмасові «монетки».

 

А от, наприклад, об’ємне відео, пророцтво про яке теж нерідко приписують Лему, йому просто не потрібно було «передбачати». Достоту так само, як Жуль Верн насправді абсолютно не мусив «передбачати» підводний човен. В обох випадках на час написання відповідних романів вже відбувалися, і неодноразово, більш-менш успішні спроби реалізувати згадані технології. Ну а спроба деяких «дослідників» видати за передбачення клонування ніщо інше, як анекдотичне «розмноження» Йона Тихого через петлю часу, взагалі викликає тільки посмішку.

 

Все це сказано зовсім не для того, аби похизуватись ерудицією, і навіть не для розбору творчості митця. Насправді Лем у багатьох випадках вловив МАГІСТРАЛЬНІ напрямки розвитку технологій. Тут він виявився таким собі Стівом Джобсом, тільки в іншій сфері. Зрештою, сам я двадцять років тому, переглянувши стрічку «Матриця», з неймовірним подивом усвідомив, що це просто якась тобі варіація на тему «Футурологічного конгресу»! Тільки замість хімічних препаратів діє електроніка, от вам і вся різниця.

 

Тут ми й підійшли до головного. Адже головним у Лема чимало критиків (та й фанатів, гадаю, теж) вважають «фантоплікатори» – пристрої, здатні, грубо кажучи, створювати штучну реальність. Хто тільки не вказував на передбачення Лемом давно вже звичної для нас віртуальної реальності! Проте штука в тому, що тут є велика різниця.

 

Як відомо, найбільше про фантоплікатори Лем говорить не у своїй фантастиці, а в знаменитій «Сумі технологій». Книзі, яку, напевне, таки варто назвати філософським трактатом – хоча сам автор неодноразово кривився на таку характеристику свого дітища. Що ж, Тома Аквінський теж, напевне, не погодився б назвати філософською свою «Summa Theologica», від якої юдей-католик-атеїст Лем і запозичив назву свого «опус магнум». Хоча Тома Аквінський, імовірно, заперечував би в першу чергу через язичницьке походження терміну :)

 

Так от, фантоплікатори Лема не просто модулюють реальність. У дуже віддаленому майбутньому вони її справді СТВОРЮЮТЬ. Принаймні, допомагають це робити. У «Сумі» Лем, як відомо, багато розмірковує про можливість прямого, так би мовити, перетворення природи людиною. В новій, штучній природі, неодмінною частиною якої будуть і фантоплікатори, людина існуватиме в буквальному симбіозі з середовищем. Контактувати зі «справжньою» природою ці люди майбутнього будуть лише за посередництва цього середовища. Отут фантоплікатори і знадобляться.

 

Між іншим, це – непрямий, але явний варіант відповіді на популярну у фантастиці тему «бунту машин». І, по роздумах, скидається на те, що вже сьогодні наша цивілізація іде саме цим-о шляхом симбіозу.

 

Як конкретно все це має виглядати? Майстер прямо заявляє, що не береться робити подібних прогнозів. Але я особисто найголовнішим його прозрінням вважав би не тач-скріни й не аналог кредитних карток, а саме це зрощення людини та «штучної природи», ознаки якого, на моє переконання, ми спостерігаємо вже сьогодні.

 

 

Лем книги

 

Напевне, не помилюся, сказавши, що ті з нас, хто цінують не так Лема-футуролога, як Лема-фантаста (наскільки взагалі можна розділити цих «двох»), так от, цінуємо ми Лема не за стиль, і навіть не те щоб за сюжет. Авжеж, згадані вище «дитячі» (хоча насправді-то ні!) серії на кшталт «Кіберіади» вражають, так би мовити, буянням барв. Проте не можеш не дивуватися, як людина, здатна так весело бавитися з мовою і серйозним тоном вводити в триптих часовигнанця Босха дванадцятимісний хронобус, настільки вміє змалювати почуття. Щоправда, у Лема гама почуттів неширока – аж радієш, що в українській мові «почуття» однаково пишеться і в множині, і в однині.

Станіслав ЛемЛем добре лякає – але майже ніде не ОПИСУЄ страху. Лем багато пише про кохання – але це почуття він саме ОПИСУЄ, й не більше. Що він МАЛЮЄ – так, що це аж «бачиш» (тобто відчуваєш) – це всепроникне почуття самотності. Самотні всі без винятку космічні мандрівники. Самотній екіпаж «Непереможного» на планеті, захопленій виром некроеволюції (й окремо самотнім є – а от і не вгадали, не головний герой, який у фіналі підкреслено сам-один іде в пащеку звіра. А його командир Горпах). Самотні п’ятеро землян на планеті Едем. Самотній головний герой «Фіаско» (настільки самотній, що навіть не знає, хто ж він такий). Про самотність у «Солярісі», напевне, зайве й казати.

 

Характерно, що здебільшого ці герої самотні, водночас перебуваючи серед інших людей, або позаземних істот, або і те, і інше одночасно. Численні астронавти, які повертаються на Землю через тисячі років після відльоту – тут усе зрозуміло, і недарма цей сюжет є «фішкою» лише ранніх книг Лема. Цікавіше з пізнішими, на кшталт вже згаданих «Фіаско» та «Едема» (до певної міри, «Непереможного» теж). Тут виражена літературними засобами самотність героїв, як на мене, недвозначно символізує філософське питання – космічної самотності людства.

 

У «Сумі технологій» Лем приділяє цьому питанню гігантську увагу і, слідом за радянським астрофізиком Йосифом Шкловським (якого прямо називає натхненником «Суми») рішуче відкидає можливість існування у Всесвіті, чи навіть у нашій Галактиці, лише однієї-єдиної цивілізації – людської. Чому ж тоді ми не зустрічаємо іншопланетян, не ловимо їхніх сигналів, не бачимо навіть сліду їхньої космічної діяльності? Знов-таки слідом за Шкловським та іншими, Лем не так відповідає на це питання, як ставить нові – скажімо, про можливе припинення на певному етапі технологічного розвитку цивілізацій. Повторюся, відповідей від Лема чекати майже завжди дарма – і в даному випадку єдиним запропонованим варіантом є інформаційне перевантаження цивілізації («Мегабітова бомба»). При цьому сам же Лем погоджується, що проти цього варіанту можна висунути серйозні заперечення.

 

То чому ж людство (поки що?) почувається самотнім у Космосі? Не даючи відповіді на це запитання, Лем-футуролог підіймається до висот Лема-письменника у спробах всебічно його поставити. А що, як інші цивілізації існують, проте існують і причини, через які з ними неможливо порозумітися? Саме цьому питанню присвячені і «Едем», і «Фіаско», і, звичайно ж, «Соляріс».

 

З іншого боку, а навіщо нам узагалі чужі цивілізації? Чому ми так прагнемо їх відшукати? От на це питання Лем таки дає відповідь: нам потрібно щось на кшталт дзеркала, через яке ми могли б поглянути на себе збоку.

 

Особисто я не маю сумніву, що «Соляріс» став найпопулярнішою книгою Лема саме тому, що там цю тему розкрито в максимальній повноті та чесності: а чи можна зрозуміти навіть самого себе? І – до речі – чи не вб’є людину погляд у «дзеркало», яке покаже її справжньою?

 

Саме тут, як на мене, і виявляється талант письменника. І саме тому, а не через «технічні пророцтва» чи навіть глибокі футурологічні роздуми, його сторіччя стало такою подією – всупереч зовсім новій психології молодих поколінь, кризі жанру фантастики і навіть екранізації «Соляріса» із Джорджем Клуні :) Amen.

Оксана Самара, перекладач: «Читач має право на доступ до оригінального авторського стилю і змісту»

Оксана Самара – українська поетка, письменниця і перекладачка. В якості перекладачки ми з нею і познайомилися, коли готувалися до обговорення книг Террі Пратчетта, що серією виходять у ВСЛ. Але згодом це спілкування трохи переросло розмову на одну тему, і ми вирішили створити окреме інтерв’ю з цією непересічною людиною. Говоримо про перекладацькі будні, про недбалі й спрощені російськомовні переклади відомих авторів. Можемо підтвердити, зі спілкування з перекладачами, що ті проблеми, які висвітила пані Оксана, актуальні для більшості учасників перекладацького цеху.

Оксана Самара

Отже, Оксана Самара народилася і виросла в Києві. Закінчила Києво-Могилянську Академію. Має два фахи – біолога й культуролога. Пише поезію, прозу і перекладає фантастику, фентезі та химерну прозу. Опублікувала 3 поетичні книги, перекладає відомих авторів («Знищення» Джеффа Вандермеєра, «Жнець» Террі Пратчетта, «Дев’ять життів Крістофера Чанта» Діани Вінн Джонс). Має десятки відзнак за участь в низці відомих в Україні та світі конкурсів, серед яких «Новела по-українськи», «Коронація слова» та премія Міжнародного Кіплінгівського товариства за кращий переклад.

Читать далее Оксана Самара, перекладач: «Читач має право на доступ до оригінального авторського стилю і змісту»

“Безодня” (збірка військових оповідань), Влад Сорд. (в-во “Дім Химер”)

Мій традиційний огляд, по абзацу на кожне з оповідань збірки, майже без спойлерів і загальне резюме.

ПРО АВТОРА

Влад Сорд – письменник, ветеран російсько-української війни (позивний “Змій”), поет. Засновник і художній редактор видавництва «Дім Химер»

 

Читать далее “Безодня” (збірка військових оповідань), Влад Сорд. (в-во “Дім Химер”)

Про “Алфавіт для андроїда” Олексія Деканя. 

Стандартний огляд зі спойлерами. Окремі оповідання я бачив ще до виходу збірки як бета-рідер. Про кожне оповідання окремо і те, що сподобалося в них чи навпаки. І загальне враження від збірки. 

Читать далее Про “Алфавіт для андроїда” Олексія Деканя. 

Валентин Терлецький «Книга Сили. Воля»

Рекомендую звернути увагу на книгу. З автором спілкувався про неї тричі, ще до виходу. Мій екземпляр чекав на мене довго. І коли я дістався до книги – це було наче відкриття, я не думав що Терлецький риє саме в цьому напрямку так глибоко. Але, якщо згадати хто є автор, а це дуже творча людина, яка не перший рік цікавиться козацькою історією, знімає вже не перший сезон програму «Козацька звитяга», яку рекомендую всім подивитися, то все стає на свої місця.

 

Читать далее Валентин Терлецький «Книга Сили. Воля»

Анатолій Шкарін: це не я вибрав фантастику, а фантастика – мене.

Постійні читачі Творчої Майстерні вже мали змогу познайомитися з рецензією на роман Анатолія Шкаріна «Ебола. Шалений квест» від Романа МТТ. Книга настільки сильно зацікавила нашу команду, що ми вирішили познайомитися з її автором ближче. Говоримо про українську постапокаліптику, фантастику та віру в Бога.

Про фантастику та життя

Чому саме фантастика, а не інший жанр?

Фантастика – це вибір не розуму, а серця. Якось так вийшло. Тут можна навіть пожартувати: це не я вибрав фантастику, а фантастика – мене. Але чи навряд мої твори за жанром можна віднести до фантастики чистої води. Мабуть, вони містять в собі елементи фантастики, і їх не дуже багато, і вони досить реалістичні. На сьогодні я маю десять опублікованих творів. Найвідомішими та моїми найулюбленішими є три твори. Це романи «Чистая сила», «Поздний дождь» та «Ебола: шалений квест». Я вважаю, що вони вийшли найвдалішими та привернули до себе найбільшу увагу певних кіл читачів.

Розкажіть про вашу наступну роботу.

Зараз я працюю над романом «Завтра». До речі, це перший з моїх творів, котрий можна по-справжньому назвати фантастикою. Він є симбіозом принаймні трьох відомих мені піджанрів фантастики – це технотрилер, кібер-панк та наукова фантастика. Якось хтось мені сказав, що в наш вік постмодернізму дуже складно знайти геть нову ідею для свого твору, і що письменники сьогодення переважно намагаються якось обіграти вже всім відому та розкручену тему. Мій роман «Завтра» не став винятком. Він розповідає про майбутнє, коли Штучний Інтелект став настільки потужним, що перетворився на всесвітнього диктатора. Але я намагався зробити ключовими все ж якісь фішки, котрі належать тільки мені. Принаймні, мені так здається.

Які події відвідуєте? Де плануєте бути?

Добре враження на мене справив цьогорічний Форум видавців у Львові. Там моя книжка «Ебола: шалений квест» була представлена видавництвом «Книгоноша». До речі, в рамках цього видавництва на Форумі мій «Квест» став хітом продаж. Розумію, дрібничка, бо не на загальному тлі всього форуму, а лише в рамках одного видавництва. Але, погодьтеся, дрібничка приємна. Бажано, щоб у письменників подібних дрібничок було якомога більше. Це надихає.

Як звичайна людина може перетворитися на письменника?

Щоб бути письменником, на мою думку, треба перш за все мати те, що люди називають «іскрою Божою». Я маю на увазі дар, або талант. Бо навчитися писати зможе багато хто. Але чи варто це робити? Може, краще зайнятися якоюсь іншою справою? Писати треба тоді, коли невисловлені думки – ніби вогонь в твоїх кістах. І коли це є, то треба поступово навчатися цієї справи. Писати і навчатися, писати і навчатися. Якось Володимир Яворівський підписав мені свою книжечку «Портрет з уяву». Я йому тихо повідомив, що теж письменник. Метр посміхнувся мені та відповів: «Так вам і треба…»


Про життя, освіту та подорожі

Розкажіть трохи про себе.

Усе життя до 20-річного віку я провів у маленькому селі Любимівка Іванівського р-ну Херсонської обл. З десятирічного віку мріяв стати письменником, але рівень сільської школи дозволив мені поступити лише в Херсонський Педагогічний Інститут (нині університет), іто з другого разу. Поступав, звичайно, на філфак, тому що прагнув бути ближчим до літератури. Так склалося, що універ я не закінчив. Коли видавав перші книжки, то мав «корочки» машиніста насосних установ та оператора котельних установ. Тобто я лише кочегар, як Цой. Але зовсім недавно отримав фах «бакалавр теології» – я закінчив з червоним дипломом Таврійський Християнський Інститут. Чи допомагало це мені в написанні творів? Так, інколи. Наприклад, коли я описував покинуту котельню, в котрій мешкала мутована постапокаліптична потвора, в «Ебола: шалений квест», я робив це з розумінням справи. В «Чистій силі», наприклад, головний герой був вчителем мови та літератури з Харкова. Герой такої професії був мені зрозумілим. Понад п’ятнадцять років я був священиком протестантської церкви. Звісно, цей досвід мені дуже допоміг при написанні «Позднего дождя», де головним героєм є проповідник з Алжиру, котрий стає пастором церкви в Парижі.

Що ви читаєте, які фільми дивитися?

Читаю та дивлюся переважно екшн. Полюбляю жорсткий екшн, де є пригоди, бійки та все таке інше. Читаю, на жаль, не дуже багато. Я не можу заставити себе читати, якщо книжка мене не зачепила. Розумію, хороший письменник має дуже багато читати, як писав Кінг. Але у кожного письменника свої вади. В моєму випадку «чукча не читач, чукча письменник…»

Поділіться Вашим досвідом від подорожей

Декілька років тому я почав мріяти про подорожі, щоб збагатити свої творчі враження, бо майже ніде не був. Тому перші подорожі були у Європу. Я побував в Польщі, Чехії, Угорщині, Германії, Сербії та в країнах Прибалтики. Найбільш мене вразили такі міста як Будапешт та Таллінн. Вразили архітектурою, атмосферою. Я там назбирав багато вражень, але поки що не виплеснув їх в якомусь творі. Що ще вразило мене в Європі? Велика кількість п’яних людей у Будапешті в п’ятницю ввечері (у мене склалося враження, що бухало все місто) та жіночка в маленькому містечку в Угорщині, котра стояла перед червоним сигналом світлофору посеред геть порожньої вулиці.

Про роман “Ебола. Шалений квест”

Що саме для вас фантастика?

Фантастика для мене – це необмежений творчий світ, на теренах якого можна творити все що завгодно. Фантастика дуже різнопланова. Але якою б вона не була фантастичною, мені все ж більше подобається реалізм у фантастиці, якщо можна так виразитися.

Як відбувалася робота над книгою “Ебола. Шалений квест”? Чому вирішили зробити україномовний переклад саме цієї книги?

Дякую за влучне запитання. Так, спершу «Ебола» була написана російською у далекому 2012 році. У 2013 вона була видана видавництвом «Брайт Букс». Та я писав книжку до конфлікту з Росією, тому історична епоха вимагала змінити в романі деякі акценти. До того ж, у мене був цікавий досвід, коли разом з відомим в України режисером Олександром Березанем я працював над сценарієм по цій книзі. Під час цієї праці я побачив велику кількість нюансів, як можна удосконалити сюжетну лінію (бо в спілкуванні з фахівцем я більше зрозумів, з чого складається драматургія). Але як це можна зробити, адже книжка вже опублікована? Тому видати її ще раз українською було дуже влучною ідеєю. По-перше, я віддав данину рідній мові, і на ній моя історія зазвучала інакше. По-друге, я отримав нагоду допрацювати сюжетну лінію. На теренах творчої уяви я зробив ще декілька кроків вперед у пошуках досконалості, котра, як кажуть, не має меж. Тому «Ебола» українською – це ніби зовсім нова книжка. Остання. На цей час моя найулюбленіша.

Кого порадите читати з закордонних та вітчизняних авторів?

Якщо це белетристика, то вона має розважати. Вершин жанру досягає той автор, котрий не дає читачеві відірватися від сторінок. З зарубіжних авторів вважаю неперевершеним Стівена Кінга, хоч це може здатися банальним та передбачуваним. З вітчизняних, відомих мені – це Варя Єналь. На жаль, як мешканка Севастополю, вона пише російською. Але я чув, що її твори будуть перекладатися українською. Вона пише дуже круто. ЇЇ книжка «Живые», котра відкрила популярну серію, мене дуже вразила. Вона для мене стала книжкою десятиріччя.

 

Ваш погляд на ринок фантастичної літератури взагалі.

Сьогодні є така тенденція, що на українському книжковому ринку фантастика погано продається. Деякі видавництва так мені й відповідали, що не видають фантастику, бо не продається. Деякі видають на свій страх та ризик, експериментують, але, на жаль, очікуваних продажів не отримують. Можливо, це обумовлено тим, що в наш час, коли видати свою книжку може будь-хто, на полицях книгарень опинилося багато неякісної фантастики. Тому впав попит на фантастику взагалі. Це не зовсім зрозуміло, адже найпопулярнішими брендами в кіно і літературі ще й досі залишаються фантастичні твори – «Матриця», «Термінатор», «Аватар», сага про супергероїв від Marvel тощо. Де хто на цьому заробляє дуже великі гроші. То ж вважаю, що фантастика, як жанр, не вичерпала себе, бо вона має фантастично необмежений потенціал. Найцікавіші роки української фантастики ще попереду.


Нещодавно на херсонському телебачення зʼявилося інтервʼю з Анатолієм Шкаріним. Його книга “Ебола. Шалений квест” опинилася в топі продаж.


Що, на вашу думку, сьогодні що впливає на розвиток україномовної прози в Україні?

Дуже приємно спостерігати, що сьогодні в Україні більш популярною є проза українською мовою. Нарешті. Ця тенденція проглядається не тільки на заході країни, але й на сході та півдні. Я побачив це зокрема на своєму останньому романі «Ебола: шалений квест».

Як ви співвідносите написання фантастики з церковним життям?

Це досить цікаве запитання. Віра зазвичай збагачує внутрішній світ людини, вона формує та закладає в характері чесноти доброти, милосердя, любові тощо. Віруюча людина стає добрішою, чеснішою, відповідальнішою. Але, на жаль, з іншого боку інколи релігія здатна накладати на світосприйняття людини деякі невиправдані обмеження. Тому потенційно можливо, що дехто з віруючих буде засуджувати фантастику як жанр та світську літературу взагалі. Щодо мене, то, як кажуть, Бог милував. Свою літературну творчість я намагаюся ніяк не співвідносити з церковним життям – це геть інша сфера діяльності, котра інколи переплітається з церковним життям. Я за світоглядом християнин, але я намагаюся не позиціювати себе як християнського письменника. На жаль, цей термін накладає певні обмеження на сприйняття мене. Я не приховую від читача свого теїстичного світогляду, але дуже боюся, щоб мої книжки не перетворювалися на нудні моралі – ніхто цього не любить. Я не відчував зазвичай тиску з боку релігійної спільноти, що пишу фантастику. Але розумію, що мої книжки направлені перш за все не для людей, котрі знаходяться в церкві, а для людей взагалі. Так, інколи я чув відгуки від церковних людей, що вони в мені, як в письменникові, розчарувалися. Та я не засмучуюся. Навпаки, радію, що про мене подейкують, як про справжнього письменника – дехто в мені навіть встиг розчаруватися. В особистому житті я намагаюся не переступати межу, за якою починається те, що я вважаю гріхом (що Святе Письмо вважає гріхом). Чи завжди виходить? Звісно, не завжди. Той, хто скаже, що у нього таке виходить завжди – перш за все не до кінця щирий. Але в особистому житті, будучи віруючою людиною, я менш за все хотів би перетворитися на святошу. Мені здається, що сам Ісус Христос не був святошею. Він був гарним хлопцем, з котрим можна було б провести час у дуже цікавому спілкуванні навіть про фантастику. Тож мої романи, як і я, не виглядають святошами.

При спілкуванні в ФБ я зрозумів, що вам цікавий жанр жахів зокрема та темної літератури взагалі…

Мені подобається важкий метал, трилер, постапокаліпсис. Але не всякий метал я хотів би слухати, та не всякий фільм жахів я хотів би дивитися. Я визнаю, що Кінг є майстром своєї справи, але чи навряд я порадив би своїм дітям перечитати всього Кінга. Тому в жахах та темній літературі мені не все подобається. Є межа, за котру я не хочу переходити, як читач та глядач. Це такі речі, як невиправдана жорстокість, вульгарність, бруд еротичного змісту, окультизм тощо. Але я розумію, що потенційно герой може потрапити в подібні обставини. Це навіть цікаво – занурити його в такі обставини та спостерігати, як він буде поводитись, як буде виживати, який моральний вибір буде робити в скрутному становищі. Є дуже гарні книжки подібних жанрів, котрі мене сильно вразили. Наприклад, якось я прочитав «Я легенда» Річарда Метісона. Це такий собі зомбі-апокаліпсис, хоча у Метісона в якості зомбі виступають інфіковані люди, котрі поводяться як вампіри. Це настільки жанрова та атмосферна книга! Я отримував насолоду від читання на кожній сторінці. Та ця історія – доля однієї людини, непоганої, що опинилася у такому світі. Вона страждає, намагається розв’язувати проблеми, несе свій біль, своє кохання, свою ненависть. За цим героєм цікаво спостерігати. Взагалі книжка навчає чомусь хорошому. Щось торкається на емоційному рівні та серце змінюється…

Я обожнюю робити щось подібне. На сторінках своїх романів я занурюю звичайних людей з буденного життя в карколомні ситуації і спостерігаю за ними, як вони будуть поводитися. Вони, звісно, недосконалі, як ми з вами, тому мені цікаво, чи витримають вони тиск, чи не зламаються, чи зможуть зберегти людське обличчя. Мені здається, що заради цієї мети найбільшої драматичності можна досягти саме в трилері як жанрі. Цей трилер може мати різне тло – від детективу до хорору. Це мені подобається.

Взагалі є інший «я». Під впливом своєї маленької донечки я почав полюбляти пухнастих котиків та рожевий колір.

Розмову провів Роман МТТ

Елен Тен: головним для мене є психологія, внутрішній світ моїх персонажів, їхні взаємини з оточенням.

До цього часу ми багато уваги приділяли авторам жахів, наукової фантастики та фентезі. Але наважилися розширити коло жанрів та запросили до Творчої Майстерні талановиту письменницю Елен Тен. Отже, сьогодні говоримо про її книгу “Сила пристрасті”, реалізм в сучасній  українській літературі та містику.

Про мистецьке життя

Як ви почали писати?

Писати я почала дуже давно. Ще до того, як сісти за письмовий стіл і спробувати перенести свої думки на папір, в моїй свідомості вже жило безліч історій. Деякі з них я розповідала друзям, інші – розігрувала зі своїми іграшками. Мої Барбі не гралися в доньки-матері, школу або лікарню. Вони проводили детективні розслідування, потрапляли у незвідані чарівні світи, час від часу рятували Землю.

Читать далее Елен Тен: головним для мене є психологія, внутрішній світ моїх персонажів, їхні взаємини з оточенням.

Наталка Ліщинська: фентезі – це дівчинка-казка, що виросла на підлітка-максималістку

Сьогодні говоримо з письменницею Наталкою Ліщинською, авторкою роману із загадковою назвою “Не Люди, Люди, Нелюди”. Все, що ви хотіли знати про її натхнення, наполегливість у досягненні мети та, звісно, про любов до фентезі. Все це, а також дещо інше читайте в бесіді з нашим гостем.

Про натхнення і творчість

Що або хто надихає Вас творити?

Гадаю, що власне те, що спонукає співака зі слухом-голосом співати, або обдарованого архітектора проектувати будівлі.

А надихнути може будь-що, ідеї народжуються, як у фокусника з’являється букет із рукава. Цей букет в мені є, він назбираний упродовж років життя, просто він невидимий до того моменту, як витягну його на світ Божий. Чомусь я дуже жадібна до нових знань, легко і з радістю навчаюся – мені це приносить задоволення, а ще й досвід, знання, думки складаються отак квітка за квіткою всередині. А потім – раз! Магія! Букет уже в руках. 

Пишу фантастику, вельми різну. Від містики та фентезі до твердої наукової чи зоряної. Кажуть, що так не можна, що треба обрати один підвид фантастики і працювати лише в ньому. Та вважаю, що такий підхід мені дуже зашкодить, бо швидко занудьгую, от і не обмежую себе. Може, комусь і не можна так, а мені так треба.

Читать далее Наталка Ліщинська: фентезі – це дівчинка-казка, що виросла на підлітка-максималістку

Наталія Матолінець: “фантастика завжди була присутня в моєму читацькому житті”

Книга Наталії Матолінець “Варта у грі” — ще одна зірка міського фентезі, яка нещодавно з’явилася на небокраї сучасної української літератури. Можу сказати, у нас вийшла цікава та доволі жвава розмова про місце, яке посідає література в житті письменниці та його вплив на молоде покоління читачів в цілому. Спілкуючись з Наталією, вчергове переконався, що реальність та фантастика це світи, в яких набагато більше спільного, ніж нам часом здається.

«Про Письменника»

Чому ви обрали фантастику?

Сталося так, що фантастика завжди була присутня в моєму читацькому житті. Тож бажання писати в цьому жанрі виросло з тих книг, які я любила (і люблю) читати. Насправді, ніколи не ставлю собі жанрових рамок, але фентезі — це моя пристрасть. Це змога вплести у наш світ трішки магії, балансувати на межі реальності та вигадки і проговорювати певні проблеми крізь метафори. До того ж, у фентезі стільки піджанрів, що воно може охоплювати величезну читацьку аудиторію. Мені здається, що упередження щодо цього жанру переважно є в тих, хто насправді й не дуже цікавився ним.

2018 рік став для мене у певному сенсі дебютом — вийшли друком одразу дві книги, фентезійні романи “Гессі” та “Варта у Грі”. Вони потрапили на полиці магазинів з різницею у два тижні, тож це був подвійний старт. До того виходили друком багацько віршів — усіх публікацій і не візьмуся рахувати. Оповідання публікували у веб-журналі “Світ фентезі”, в альманахах “Питання людяності”, “Харків”, у журналі “Дніпро”. Велика збірка оповідань побачила світ у чиказькій газеті для діаспори “Час і події”. Найбільш улюблені читачами – наскільки я розумію з відгуків – оповідання «Тричі Арі» про двох братів-чародіїв, від яких все життя намагалися приховувати інформацію про магічну спільноту, та «Дванадцятий диявол» – про кривавий квест нечисті в Празі. Часто ще пишу оповідання з персонажами, які дотичні до моїх романів. Ось до наступного Арсеналу одне з цих оповідань побачить світ у збірці від КМ-Букс. Читать далее Наталія Матолінець: “фантастика завжди була присутня в моєму читацькому житті”

Світлана Тараторіна: Роман “Лазарус”— про Київ, пошуки себе, про «інакшість»

Роман “Лазарус” без перебільшення можна назвати великою подією в українських літературних колах. Це свіжий погляд на фентезі в суто українському стилі. Дізнайтеся більше про творця “Лазарусу” — Світлану Тараторіну, її творчий шлях, погляди на життя та фантастику.

«Про творчість»

Світлана, як ви почали писати?

У школі. Я росла у Криму, вчилася у російськомовній школі і до 18-ти років спілкувалася виключно російською. Але я маю унікальну маму. І вона мала за тими кримськими стандартами унікальну професію – викладала українську мову та літературу. Вона перша показала наскільки красивою і універсальною може бути українська. А тоді (зараз про це навіть дивно згадувати) українська була для мене книжною, майже мертвою, на кшталт латини) І от від бажання опанувати цю прекрасну мову народилися мої перші прозові тексти. Зараз радію, що вони десь загубилися при остаточній втечі з Криму.

Читать далее Світлана Тараторіна: Роман “Лазарус”— про Київ, пошуки себе, про «інакшість»