«Характерники. Спадщина сарматських віщунів». Смерть, Любов та суфії: куди мандрують герої фентезійного роману Руслана Бєдова

Слово «сарматський» у назві роману Руслана Бєдова «Характерники. Спадщина сарматських віщунів» не повинне вводити в оману. Власне про сарматів у книзі не йдеться. Авжеж, текст містить натяки, що могутній артефакт, за яким полюють герої (та антигерої) роману, може походити зі скіфо-сарматських часів стародавньої історії наших земель. Але, зрештою, конкретне походження, природа і навіть зовнішній вигляд цього артефакту так і лишаються «за кадром». Козаки бачать його булавою, та текст недвозначно вказує, що це – лише бачення.

Цей момент можна вважати недоліком роману; критик, безумовно, віднайде в ньому і ще чимало недоліків. Так, вчинки героїв не завжди виглядають «психологічно вмотивованими». А плавне перетворення суто географічних мандрів на подорожі різноманітними магічними світами (чи все-таки одним і тим самим світом?) іноді, схоже, покликане не так показати «розвиток характерів», як продемонструвати от саму цю різноманітність – царство Польовика, володаря Дикого Степу; Оха, господаря Темних Скель; Мамуни… Знайомі імена, атож?

З іншого боку, автор і не приховує, що ставив собі саме таку задачу. Створення «українського фентезі» на суто вітчизняному ґрунті навряд чи й могло відбутися інакше: фахівці добре знають, що насправді українська міфологія, як і загалом давньослов’янська, дійшла до нас у вкрай фрагментарному вигляді. Чи не найавторитетніший дослідник творчості Дж. Р. Р. Толкіна, його колега по цеху професор Томас Шиппі стверджував, що поштовхом до створення світу Арди для того став прикрий факт: відсутність єдиного, потужного міфічного циклу суто англосаксонського походження – на відміну від кельтського чи навіть скандинавського. Тож якщо вже ми маємо справу з бажанням вітчизняного автора створити щось таке на українському матеріалі, то де ж і брати цей матеріал, коли не з залишків (сказати б – решток) переказів про характерників, відьом, мавок і весь той контингент, начебто й відомий нам із дитинства, але далеко не цілісний?..

Тут ми й повертаємося до слова «сарматський»: і серед турків, і серед поляків населення Гетьманщини нерідко називалося «сарматами» (хоча це ім’я не було єдиною чи «головною» назвою для наших предків серед їхніх сусідів). Тим паче, і турки, і поляки, і татари, і московити теж є важливими дійовими особами роману. Здебільшого колективними – за винятком головного негативного героя, старого суфія-тасаввуфа, що його доля кидає чи не всій території теперішньої України в пошуках магічної булави.

До речі, фахівець, звичайно ж, помітить певний анахронізм у вживанні слова «тасаввуф» за описаних в книзі часів. Але ж роман містить і більше анахронізмів: насправді Богдан Хмельницький пережив хана Іслям Ґерая (за легендою, отруєного невільницею-українкою), а отаман Іван Сірко серйозно пережив обох… Сам автор у стислій передмові до роману чесно каже про це: «Історичний період та відомі постаті зі славетного українського минулого постають в творі більше як тло, на якому розгортаються події. Саме цим треба пояснювати певні розбіжності в сюжеті з історичною наукою». З іншого боку, очевидно, читачеві, перш ніж братися за «Характерників», варто знати той-таки переказ про відрубану руку «характерника» Сірка; тож і в історичному тлі він має більш-менш орієнтуватися.

Напевне, саме тут вкорінено і авторську «неувагу» до історичних процесів, згадки про які часто трапляються в першій половині роману. Битви та дипломатичні інтриги дійсно служать тільки фоном, на якому зі згаданими (і не згаданими) вище історичними й казковими персонажами взаємодіють брати Соболі, відьми Орися та Калина і низка другорядних, теж вигаданих автором, осіб. Головним у романі, як і належить жанру фентезі, є Шлях, який проходять герої. Знов-таки як і належить цьому жанру, лише позірно це – шлях до могутнього артефакту. Це – навіть не шлях одне до одного, як видається ближче до фіналу книжки. І не просто «шлях до себе», що є традиційно головною темою літературних сюжетів у нашій частині світу десь так із часів шекспірівського «Гамлета». Можливо, це – дорога до Любові, але, здається, й така думка буде неповною. Особливо з огляду на відсутність того, що можна було б назвати хепі-ендом.

Втім, навіть фінал вже згаданої саги Толкіна теж не назвеш цілком щасливим. І це – за відомої, підміченої всіма критиками відрази Професора до вбивства позитивних персонажів. У «Характерниках» зі смертю проблем немає – вона, можливо, є головною наскрізною героїнею всього сюжету. І тут про Смерть має йтися з великої літери – так само, як і про Любов.

Безумовно, «Характерники» не претендують на звання світового шедевра. Але на кілька годин оживити світ українських легенд цій книзі цілком під силу. Ніхто ж не вимагає вірити в легенди. Проте всякому народові годиться знати, що вони були.

Автор рецензії Olexander Mykhelson

Національний міф. Рудимент минулих епох чи необхідність?

Міфологія як базис для національних культур

Теоретики стверджують, що казки народів світу зазвичай є примітивізованими міфами. Ні довести, ні спростувати цю точку зору, строго кажучи, неможливо. Хто хоче вбачати в казці про яйце-райце дитячий переказ про створення світу – той і вбачатиме.

З чим сперечатися не випадає – то це з тим фактом, що міфи притаманні всім народам. Історики та соціологи не мають згоди щодо визначальних ознак цивілізації. Міста? Писемність? Бюрократія? Всі ці риси виникають на певних щаблях розвитку суспільного життя, але чіткої системи тут не існує. Полінезійці на час відкриття їхньої культури європейцями не мали ні міст, ні писемності, проте ієрархія влади (особливо військова) була там ще та. Деякі народи Чорної Африки, навпаки, мали вельми залюднені міста й складні логістичні, як ми сказали б тепер, системи обміну товарами – а до писемності так і не дійшли. Приклади можна множити. Але без чого не обходилася жодна культура – це без міфології.

Читать далее Національний міф. Рудимент минулих епох чи необхідність?

“Безодня” (збірка військових оповідань), Влад Сорд. (в-во “Дім Химер”)

Мій традиційний огляд, по абзацу на кожне з оповідань збірки, майже без спойлерів і загальне резюме.

ПРО АВТОРА

Влад Сорд – письменник, ветеран російсько-української війни (позивний “Змій”), поет. Засновник і художній редактор видавництва «Дім Химер»

 

Читать далее “Безодня” (збірка військових оповідань), Влад Сорд. (в-во “Дім Химер”)

Про “Алфавіт для андроїда” Олексія Деканя. 

Стандартний огляд зі спойлерами. Окремі оповідання я бачив ще до виходу збірки як бета-рідер. Про кожне оповідання окремо і те, що сподобалося в них чи навпаки. І загальне враження від збірки. 

Читать далее Про “Алфавіт для андроїда” Олексія Деканя. 

Валентин Терлецький «Книга Сили. Воля»

Рекомендую звернути увагу на книгу. З автором спілкувався про неї тричі, ще до виходу. Мій екземпляр чекав на мене довго. І коли я дістався до книги – це було наче відкриття, я не думав що Терлецький риє саме в цьому напрямку так глибоко. Але, якщо згадати хто є автор, а це дуже творча людина, яка не перший рік цікавиться козацькою історією, знімає вже не перший сезон програму «Козацька звитяга», яку рекомендую всім подивитися, то все стає на свої місця.

 

Читать далее Валентин Терлецький «Книга Сили. Воля»

“Містер Мерседес” та “Кінець варти”: раціоналізація суїцидального демона

Моє знайомство з творами Стівена Кінга розпочалося років в 15, коли до рук потрапив якийсь його жахастик. В тому творі герой проходив через серію жахливих та майстерно прописаних автором пригод. Аби зрозуміти природу тих явищ, головному герою потрібно було відповісти лише на одне питання: те, що з ним відбувається то насправді, чи лише страшний сон. Не памʼятаю, чим все закінчилося, але досі памʼятаю, що після тої книги я не міг нормально спати декілька ночей — мав аж надто вразливу психіку. Після того не брався за “короля жахів” багато років. Вистачало мені в житті власних :). Але як виявилося нещодавно — дарма.

Читать далее “Містер Мерседес” та “Кінець варти”: раціоналізація суїцидального демона

Філософія метамодернізму, яку ми заслужили (попередній огляд)

Вже другий раз на Студії я намагаюся підступитися до теми метамодернізму. Хочу зрозуміти, що воно за такий звір, чому він виник, чим відрізняється від вже звичних модернізму та постмодернізму, а головне, як метамодернізм втілюється в царині мистецтва, зокрема літературного.

Ознайомившись з деякими вартими уваги матеріалами, я зрозумів, що метамодернізм, так само як і його попередники, це доволі складна філософська система, яка народилася в суспільно-політичних умовах сьогодення. Її покликання – відповідь на нагальні потреби сучасної людини постіндустріального суспільства, яке чим далі, ти глибше занурюється в кризу самоідентифікації та розуміння власного існування на тлі шаленого розвитку технологій.

Читать далее Філософія метамодернізму, яку ми заслужили (попередній огляд)

Стівен Кінг: “Безсоння” та “11 22 63”. Відчув дихання одноповерхової Америки.

Так сталося, що на декілька тижнів я випав з реального життя та підсів на твори Стівена Кінга. Але обрав для читання не його класичні жахи, а тексти, які більш тяжіють до соціальної фантастики. Мова йде про два романи “Безсоння” та “11.22.63”. Точніше я був впевнений, що маю справу з соціальною фантастикою, але почавши читати, зрозумів, що королю жахів вдалося таки мене здивувати, оскільки означені твори є здебільшого соціальною драмою, в яку маститий письменник майстерно вплів фантастичні елементи. Докладніше про мої враження далі в огляді.

Безсоння”

Вийдіть на вулицю, прогуляйтеся типовим спальним районом українського міста, поїдьте до центру, придивіться, і ви їх обов’язково побачите та, можливо, здивуєтеся наскільки їх багато. Вони одягнені не по моді, здебільшого дивляться собі під ноги, коли йдуть, несучи полотняну торбинку. Вони сидять біля парадного на лавочці та переповідають одне одному новини та плітки, лають державу та сусідів, прискіпливо роздивляються вас, коли ви йдете повз них і дуже ображаються, коли ви не вітаєтесь з ними, не помічаєте. Бо вони вам нецікаві, бо їм вже перевалило за 60, в них все позаду, а вам треба дивитися в майбутнє. І в тому майбутньому ми з вами ладні бачити що завгодно, окрім старості й смерті. Десь так я бачу людей похилого віку в Україні. Але на відміну від мене та багатьох моїх однолітків, охочих до писемного слова, пан Кінг написав про цих людей цілий роман. Читать далее Стівен Кінг: “Безсоння” та “11 22 63”. Відчув дихання одноповерхової Америки.

Усачова Д. Є.: Жанрова модифікація твору «Зомбі-Україна» Романа Мтт.

Роман Онищенко (за псевдонімом – Роман Мтт) – український письменник, публіцист та засновник спільноти «Фантастика UA» з Донеччини. Свої твори почав писати ще у 2002 році: оповідання, мініатюри, новели, байки, поезії. Майже всі вони об’єднані однією рисою – написані у жанрах фантастики.

У 2017 році автор дебютував із романом «Зомбі-Україна», який є першою частиною із запланованої трилогії про зомбі. Спочатку його було видано в електронному форматі, а у 2018 році вийшов друком у м. Запоріжжя. Книга є розповіддю про альтернативний світ, у якому йде 2019‑й рік. Закінчилася Війна за незалежність, Україна вийшла зі складу СРСР (Союзу республік-сателітів Росії), у країні встановився режим анархо-демократії. Але наслідки війни виявилися гіршими, ніж здавалось на перший погляд. Під час бомбардувань було зруйновано Запорізьку атомну станцію, що призвело до появи нової загрози – «живих мерців».

Читать далее Усачова Д. Є.: Жанрова модифікація твору «Зомбі-Україна» Романа Мтт.

Колм Тойбін “Будинок імен” – історія написана з душею

З іменем Колма Тойбіна вперше я зіткнувся тоді, коли отримав його книжку в якості подарунку на Новий Рік. Роман “Будинок імен” трохи змінив моє ставлення до психологічної драми в сучасній художній літературі та водночас дав можливість поглибити розуміння того, як перетворити роздуми та почуття головного героя на захопливий сюжет. Про враження від творчості Колма Тойбіна читайте далі.

 

Інформація про автора

Можливо я, єдиний серед українських читачів, для кого Колм Тойбін виявився літературним відкриттям, але тим не менше дозволю собі надати трохи базової інформації про цього, на мій погляд, неординарного письменника. Отже, декілька промовистих фактів з його біографії:

  • ірландський письменник, автор декількох романів, серед яких можна згадати “Ніч”, “Нічна історія”, “Майстер”, “Заповіт Марії” та, звісно, “Будинок імен”, про який піде мова в цьому огляді.
  • пан Койбін є володарем кількох престижних літературних премій та нагород, серед яких “Дублінська літературна премія”, “Премія Коста” та інші.
  • митець має величезний досвід у викладацькій та журналістській роботі.

Тож, з автором ми трохи познайомилися, повернімося до його “Будинку імен”.

Що було цікавого в “Будинку імен”?

Тут маю наголосити на декількох моментах:

Перш за все хочу сказати, що я б класифікував цей твір як майстерно виписану психологічну драму на певному культурно-історичному тлі. Саме це вважаю найбільшим плюсом книги. Письменник майстерно вводить читача у внутрішній світ головних героїв твору. Їх декілька. Кожен з розділів присвячений одну з них.

Психологію персонажів можна подавати по-різному. Іноді, особливо, коли мова йде про текст, написаний в такому стилі, читати його доволі важко. Тоді кажуть, що він “на любителя”. Але “Будинок імен” зовсім не той випадок. Дії, роздуми, відчуття, розкриття характерів та взаємовідносин між героями виписані настільки живо та майстерно, що я не зупинився, поки не дочитав до кінця.

Митець вибрав доволі колоритний  історичний контекст: події відбуваються в царському будинку напівміфічного персонажа з творів – Агамемнона. Легендарний воєначальник заради перемоги в битві приносить у жертву богам власну доньку. Пізніше, повернувшись з переможного походу, Агамемнон вмирає від руки  дружини, яка не змогла пробачити чоловікові смерть доньки. Влада над величезним царством переходить до її рук. Що з цього вийшло, читайте в книзі Колма Койбіна “Будинок імен”, не пожалкуєте.

Що мені не сподобалося?

Вся історія завʼязана виключно на двірцевих інтригах та родинній драмі царської родини. Це боротьба за владу, за виживання за власне місце під сонцем, і все це без допомоги “богів, які більше не беруть участь в людських справах”. Як на мене, творові не вистачило більш виразної сюжетної лінії, до якої можна було б привʼязати історії головних героїв. Через відсутність такої лінії, кінцівка вийшла якоюсь млявою.

Якщо Ви теж прочитали цю книгу і у Вас є власна думка, то ласкаво прошу до обговорення!

Усім натхнення!