Варшавський Сomic Con: мерч, ігри і Відьмак-одинак

Масштаб події

Все дуже масштабно. Загалом локацію розміром десь в 8 футбольних полів (в експоцентрі Warsaw Comic Con зайняв два павільйони), за день відвідало як мінімум 15 тисяч людей (цифри приблизні, від мого приходу зали були заповнені на третину, а за дві години пройти було неможливо – мені здалося, що людей збільшилося рази в три точно). Помножити на три дні (подія відбувалася 26-28 жовтня), то вийде дуже немаленька цифра. Більшість відвідувачів – молодь від 12 до 18 років. Щоб спокійно дістатися до місця проведення заходу, у суботу і неділю курсували безплатні автобуси-гармошки кожні 10 хвилин з центрального вокзалу польської столиці.

Читать далее Варшавський Сomic Con: мерч, ігри і Відьмак-одинак

Ірина Червінська: з дванадцяти років писала фантастику при свічках :)

Ірина Червінська — український автор фантастики. Її твори наповнені психологізмом, психоделікою і різними іншими “психо”, які затягують читача у безодню підсвідомого героя. Авторка пише від душі, працює на хімічному підприємстві, знається на медицині та психології. Її тексти захоплюють з перших абзаців. Рекомендуємо.

 

Частина перша «Письменник»

Чому ви обрали фантастику? Чи свідомо це було, чи якось раптово прийшли до цієї думки?

Усвідомлення, чому саме фантастика, звісно, прийшло не одразу. Більше того, я ніколи не планувала писати саме наукову фантастику. Коли тільки заснували конкурс «Коронація слова», то я намагалася (зараз мені дивний такий вибір) написати на конкурс любовний роман. І знаєте — просто прекрасно, що цього таки не сталось! Чому саме фантастика? Здається, мене завжди тягло до якихось прогнозів, чогось нереального, передбачень тощо. Можна сказати, що перший досвід написання фантастичного тексту в мене відбувся у віці дев’яти років. Ми з дітьми вигадали гру, здається, про інопланетян, а я записала те все, звісно, зі згоди друзів, у коротке оповідання. Той зошит давно загубився, на жаль. Зараз би було цікаво почитати, що я там наскриптила тоді. Ще одним фактором, який суттєво вплинув на крен саме в бік чогось незвичайного, стало те, що у 12 років моєю настільною книжкою була добірка класики готичної прози: Б. Олшеврі «Вампіри», Горас Уолпол «Замок Отранто», Вільям Бекфорд «Ватек». На той час також припадають мої наївні дитячі спроби написати вже щось велике за обсягом — я замахнулась не більше і не менше на фанфік за «Вампірами» Олшеврі. Писала при свічці, бо вечорами вимикали світло. Потім мені стало нецікаво, з’явились інші «теми» (почався період «віршиків»), і я закинула ту справу.

Які твори вже опубліковані?

З великих текстів опублікований лише психологічний трилер «Світи і Лабіринти» (Видавництво 21, 2017). Але я би не назвала це фантастикою у класичному розумінні цього визначення. Там є елементи: левова частина подій відбувається у високотехнологічному майбутньому, присутні спроби спрогнозувати, ну хоча б, як виглядатиме пенітенціарна служба років так через 100—150, хоч я і не вказую, коли саме відбуваються події. Але починала з малих форм: новел, оповідань. Деякі з них («Спочатку було…», «Завіса часу», «Палац утраченої слави») опубліковані на інтернет-ресурсах, зокрема на порталі Проба пера і Вкурсі.com. Мені важко сказати, що з написаного я вважаю кращим, а що гіршим. Найкращим, мабуть, завжди є текст, над яким працюєш, поки він ще не написаний, а ті всі тексти вже давно мною відпущені, як дорослі діти з дому, тому для мене вони мають як переваги, так і недоліки. Але моя думка стосовно цього навряд чи співпадатиме з думками читачів, тому акцентувати мені як автору на особливостях моїх текстів було б недоречно — нехай читачі з цим розбираються, а я краще працюватиму над чимось новим.

Над чим зараз працюєте? 

Ще того року дописала (я так думаю, що це таки воно) науково-фантастичний роман «Шулак». Цей роман має паралелі з оповіданням «Завіса часу» — в обох однією з ідей звучать екологічні проблеми та їхні наслідки. Правда, на цьому схожість закінчується, оскільки «Завіса часу» — це тема маячіння та галюцинацій при параноїдальній шизофренії, а «Шулак» про своєрідне «кастове» суспільство майбутнього, де доля окремого індивідуума визначена наперед згідно з особливостями будови його мозку, а також про Контроль, якого, при дуже серйозному розвиткові технологій, просто не уникнути. І цей процес почався ще тоді, коли придумали інтернет. А наразі я почала роботу ще над одним великим текстом. Поки що він без назви, бо це тільки «замальовки». Одне можу сказати, що тематика в чомусь перегукуватиметься із фільмом Зака Снайдера «Заборонений прийом», але тільки тематика.

Які події останнім часом відвідували?

Того року мене було багато: участь у дискусії «Не Кінгом єдиним» на Книжковому арсеналі, презентації «Світів і лабіринтів» у багатьох містах України: Київ, Харків, Запоріжжя, Вінниця, Одеса та інші. Звісно, Львівський форум, звідки привезла кілька цікавинок. Цього року наприкінці липня могла поїхати у Слов’янськ на «Книжкову толоку», але не склалось. В основному я «домашній автор», працюю вже 17 років на одному із хімічних підприємств Калуша, а робота по змінах не дуже дозволяє кудись поїхати надовго.

Що треба людині, на вашу думку щоб бути письменником?

Впертість у своєму бажанні писати добре, системність і відкритість до нового. Усе решта додасться.

Який маєте досвід участі в міжавторських збірках?

Якщо говорити про публікації поетичних текстів, то їх трохи є, зокрема вірш «коли засуваєш штори а вони прозорі прозорі…» здобув третє місце на Конкурсі готичної поезії і опублікований у другому томі «Крамнички жахіть». Якщо брати поетичний доробок, то 2016 року я стала дипломантом на міжнародному конкурсі «Гранослов». А більше, по суті, у моєму портфоліо нема визначальних перемог. Хіба що роман «Світи і лабіринти» у 2015 році увійшов у десятку кращих прозових текстів на конкурсі «Смолоскип», але без премії. Коротка проза взагалі мешкає лише в інтернеті. До речі, диплом від «Гранослову» став для мене великою несподіванкою. Не тому, що я не вірю у власні можливості чи скептично ставлюся до конкурсів, а, швидше, тому, що я ніколи нічого не виграю — мені навіть у лотерею катастрофічно не щастить (сміється).

Частина 2 «Про себе»

Звідки ви самі, де працювали?

Народилася, виросла і проживаю у славетному місті Калуш з дуже цікавою історією, незважаючи на те, що вже вісім років це місто має не найкращу репутацію в Україні. Мабуть, те, що я щодня спостерігаю з вікна квартири «солянку» (відстійник відходів після виробництва калійних добрив) і велетенський насип біля Домбровського кар’єру, визначило тему розгортання екологічної катастрофи світового масштабу в романі «Шулак». Так, я знаю, що ця тема піднімалась не раз іншими письменниками, але я вибудовувала свій варіант подій відповідно до того, з чим стикнулась особисто. Іншими словами, у перелицьований спосіб частково я розказую сучасну історію Калуша з його проблемами як в екології, так і на деяких виробництвах. Без певних специфічних знань, які я отримала під час навчання ще в Калуському хіміко-технологічному технікумі (зараз Калуський політехнічний коледж), а також пов’язаних із особливістю моєї професії, я би «Шулак», мабуть, не написала. Друга освіта, вища, — філологічна. Ну тут зв’язок з письмом безпосередній — Прикарпатський університет ім. Стефаника остаточно закріпив моє відчуття приреченості бути письменницею і займатися літературою :-)

Що ви читаєте і дивитися?

Фільмів дивлюся порівняно мало, люблю хорошу фантастику на рівні «Інтерстелар», якщо брати сучасні, або ж «Соляріса» Тарковського. З фантастів наразі залишаються улюбленими Філіп Дік, Станіслав Лем і Тед Чан, хоча я читаю багато різних авторів, серед них і такі, яких прийнято вважати ненормативними — мені цікаві не лише сюжетні тексти, але й робота з формою. Ну наприклад, цікаво було читати Роба Грійє — це один із представників французької «нової хвилі» в кінематографі та літературі, його тексти так само «дивні», як і фільми, але то лише на перший погляд, поки не починаєш цікавитися становленням того руху — приходить розуміння, навіщо вони це все робили, знаючи, що їхня аудиторія буде вкрай обмежена: пошук нового, іконоборство і створення чогось свого, того, чого ні з чим не сплутаєш, вираження певних ідей, підняття нових тем, зокрема і гостросоціальних. Це якщо дуже спрощено.

Частина 3 «Про фантастику»

Що саме для вас фантастика? 

Я відповім на це питання цитатою Мічіо Кайку: «Країна, яка ставить лише на сільське господарство, приречена на відсталість», і абсолютно не дослівною цитатою з чийогось допису у Фейсбуці: «Коли китайців запитали, як склалось, що вони так швидко просунулись технологічно, вони відповіли: «Ми читали фантастику»». Фантастична література — тут я згідна з Лемом — це спроба спрогнозувати майбутнє на основі того стану технологій, який існує на сьогодні. Але такий погляд на цей жанр був близько півстоліття тому, зараз фантастикою називають і фентезі, які у певних піджанрах до реального світу і технологій мають мало стосунку. Є класичні тексти, так звані Біблії фантастики, фентезі, як от «Володар перснів», «Гобіт» Толкіна, чи «20000 льє під водою» Жюля Верна, тексти Чапека, Азімова, братів Стругацьких. Зараз же з’явилися змішані жанри, наприклад, техно-фентезі. Або й зовсім нові на зразок кібер-панку, дизель-панку і тому подібне. А входження в «еру візуалів» спричинилося до популярності графічних романів — вочевидь, масовий читач, нагодований короткими дописами в соцмережах, стає вже просто нездатний сприймати великі тексти, та ще й без картинок. Того року я була в складі журі фентезійного конкурсу «Брама», на який надійшло близько півтисячі робіт. Зважаючи на багатство сучасних жанрів і піджанрів фантастики, щось однозначно говорити про якісь рамки чи характеристики стилю безглуздо — тепер про це можна, мабуть, розводитись годинами. На нас усіх вплинув постмодернізм. Почитайте хоча б «Історію твого життя» Теда Чана. Попри те, що вважається, що він пише тверду фантастику, автор змішує фізику, лінгвістику, драму, прибульців, психологію і в якійсь мірі семіотику. А «Вавилонська вежа»? Це взагалі християнське фентезі за мотивами відомої біблійної історії, ще й з добрим домішком іронії.

Як відбувалася робота над книгою “Світи і лабіринти”?

Роман «Світи і лабіринти» почався, фактично, з інтерв’ю з Івано-Франківським письменником Степаном Процюком. Можна сказати, що робота над питаннями дала своєрідний поштовх писати. Правда, спочатку текст не задумувався як роман, а лише новела про безглузде вбивство художника його підопічним. Наступного дня написалося продовження — втеча злочинця з місця злочину, і тоді мені спало на думку: «А чому б не спробувати попрацювати над чимось більшим, ніж оповідання чи повість?» Другим вагомим поштовхом таки продовжити текст (в усіх авторів бувають такі моменти, коли хочеться все закинути, бо починаються сумніви) стала участь у 2014 році в Літній літературній школі від ЦЛО (Центр літературної освіти), де Ростислав Семків обмовився про конкурс від «Смолоскипу». Я встигла вкластися в дедлайн, але, мабуть, текст був занадто «сирим», бо нічого суттєвого не здобув, лише відзнаку журі. Так склалося, що «Світи і лабіринти» удосконалювалися впродовж двох років, перш ніж потрапили до видавця. І так склалося, що біля мене опинилися люди, які дуже мені допомогли його удосконалити — це Роман Онищенко та Ігор Дацко.

Як ви писали “Шулак”?

Із «Шулаком» була вже зовсім інша історія. Якщо «Світи і лабіринти» виникли із запалу, миті, спалаху, то ідею цього тексту я виношувала кілька місяців, придивлялася до неї, мізкувала, як би то краще зробити — ніби розглядала якусь фігуру з різних сторін. В моїй голові крутилися кілька варіантів початку і основних подій, але з того всього я майже нічого не використала. Натомість наштовхнулась на теорію професора Сергія Савєльєва про індивідуальну мінливість мозку і мені видалось цікавим використати її в книжці, додавши до цього, як я вже казала, екологічні проблеми мого міста і прогнози, у що то може вилитись. Це стало антуражем для «Шулака». Найцікавіші моменти… Мабуть, це відкриття вченого Люе Виготського, несподіване і випадкове, як і будь-яке відкриття, ідея якого мене саму дуже сильно здивувала і пронизала наскрізь — хочете вірте, хочете ні, але в той момент я відчувала себе Архімедом, який вигукував своє «Еврика!». Але я вам нізащо не зізнаюсь, що за відкриття зробив професор Виготський — вийде книжка, тоді прочитаєте.

Ви пишете багато поезії. Серед ваших віршів багато химерної поезії, фантастичних образів. Як ваша поезія впливає на вашу прозу?

За настроєм, чи напрямком, поезії я тяжію до сюрреалізму. На становлення і розвиток цього напрямку на початку минулого століття безпосередньо вплинув Зігмунд Фройд і його праця «Тлумачення сновидінь» — сюрреалістична проза нагадує сни. Але я не пишу останнім часом віршів так, як їх колись писали сюрреалісти, використовуючи метод «автоматичного письма». Останні мої поезії продумані, за типом роботи над текстами, вони більше схожі до тих, які вміщені у збірці Юрія Тарнавського «Без Еспанії». Звісно, зв’язок між поезією та прозою тут очевидний — і там, і там я люблю писати про сни та божевілля.

Нещодавно вийшла ваша нова поетична збірка. Розкажіть про неї. Чи побачимо в цій збірці алюзії, аналогії чи паралелі з вашою фантастичною прозою?

Вона ще не вийшла, поки що лише в друці. Називається поетична книжка «Територія звіра». Саме книжка, а не збірка, оскільки я намагалась витримати певний настрій, який би червоною ниткою прошивав усі тексти. Назва концептуальна — це книжка про баланс між людським і тваринним всередині індивідуума. На вибір настрою книжки і наскрізної теми суттєво вплинуло моє знайомство із поезією французького філософа і письменника Жоржа Батая, а також його праця «Історія еротизму». У кожному з нас живе частинка чогось такого, що належить природі, бо так ми влаштовані, що жодні штучні конструкти, вибудувані «над-Я» для пристосування до життя в соціумі, не здатні відмінити роботу несвідомого, котре проривається то в сни, то через перверзії — багато хто мріє про трансгресію, але мало хто може собі про це зізнатися.

Кого б ви порадили читати з закордонних і вітчизняних авторів?

Деякі книжки і авторів я трохи вже згадувала. Тому давайте поговоримо ще про кінематограф.

Ок, давайте…

Я не є аж таким «прохаваним спецом» щодо фантастичних фільмів, але кілька маю таких, які передивлялась по кілька разів і щоразу відкриваю для себе щось нове. Це уже згаданий «Інтерстеллар» — ніяк не можу дотепер зрозуміти, як вчені майбутнього зуміли створити той багатовимірний простір, в який втрапив Купер; «12 мавп» Террі Гільяма — шизофренія чи і справді вірус знищив майже все людство; «Призначення» Майкла і Пітера Спіріґів, знятий за оповіданням Роберта Гайнлайна «Всі ви зомбі» — непросте кіно, яке варто дивитися впритул і думати, наскільки ми самі творці свого майбутнього (до речі, фото газети про катастрофу в Німеччині — це насправді фото катастрофи Чорнобильської АЕС); «Містер Ніхто» Жако Ван Дормеля — теж фільм, який мене сильно вразив, водночас це фантастика і дуже глибока філософія про значення вибору і множинність варіантів розвитку подій, які, в принципі, є, по суті, чистою випадковістю, котрій ми надаємо стільки значення. Ну і топ серед серіалів — це, звісно, «Чорне дзеркало». Мабуть, єдиний фантастичний серіал, якому я повірила, — деякі речі звідти не такі вже й нереальні.

Ваш погляд на ринок фантастичної літератури? 

За кордоном з будь-якими жанрами добре, бо там і читають більше, і процеси видавництва та розповсюдження/популяризації літератури краще налагоджені. В Україні цей ринок, на мою суб’єктивну думку, тільки народжується. Думаю, фантастика буде розвиватися, бо вона вже має кілька потужних платформ: «Зоряна фортеця», «LiTerraCon», «Брама», «Крамничка жахіть». Та і видавництва починають поволі звертати на фантастику свою увагу, хоча, направду, поки що читацький попит на українську фантастику відносно малий. Причин тому кілька, як на мене. Не всі люблять читати фантастичні тексти, бо, наприклад, для того, щоб справді отримати насолоду від читання космічних одісей потрібно хоча б трохи цікавитись астрофізикою — справжній читач любить розуміти, про що читає. Інша причина, мабуть, у тому, що українська фантастика не має достатньо авторів, які б могли на рівні конкурувати із закордонними. А, може, і має, але про них чомусь невідомо, або ж мало відомо. І знову усе впирається у роботу видавництв, грамотний пі-ар і охоплення відповідної аудиторії. Проблема ще в тому, що не існує української традиції фантастики. Поодинокі тексти, як от романтичні оповідання Пантелеймона Куліша чи роман Володимира Винниченка «Сонячна машина», чи романи періоду радянської України ситуації не рятують, тому перед сучасними авторами-фантастами фактично постало завдання створити усе з нуля. А нам лише 27 років, у нас ще все попереду.

Що для вас найбільш актуально сьогодні, важливе, на вашу думку, що впливає на розвиток прози в Україні?

Я не знаю, хто є автором цієї цитати, я її почула колись від колишнього директора Калуського краєзнавчого музею Уляни Паньо, але вона мені страшенно подобається. (Звісно, що не дослівно) «Проза в країні починається тоді, коли починається життя». Навіть ненормативний письменник, який працює більше з формою і змістом, але не завжди із сюжетом, розповідає читачеві якусь історію (це може бути навіть історія ідеї), відповідно до власного досвіду, знань, інтелектуального рівня. Текст — це завжди мережа, мережа реальних подій в житті автора, прочитаних книжок, побаченого, відчутого автором, вивченого, зрозумілого ним чи не зовсім ets. Головне для літератури, як і для кіно, музики чи інших видів мистецтва, — це мати щó сказати, і розуміти те, що ти хочеш сказати, а інакше навіщо творити? Чим більше авторів дотримуватиметься цих двох простих правил, тим краще розвиватиметься література.

Автор огляду: Роман МТТ

Cім принципів справжнього творчого успіху (за Карлосом Кастанедою)

Прочитавши ці сім принципів успішної творчості від Карлоса Кастанеди, я зловив себе на тому, що несвідомо слідую цим порадам. Але завжди користно нагадати собі про те, з чого складається наш творчій шлях.

Першим принципом творчості є те, що автор сам обирає тему. Автор ніколи не починає працювати, не вивчивши те, про що збирається писати.

Відкидати все зайве – другий принцип творчості. Автор нічого не ускладнює. Він націлений на те, щоб бути максимально простим і зрозумілим своєму читачу. Читать далее Cім принципів справжнього творчого успіху (за Карлосом Кастанедою)

Відрізане вухо, або роздуми про долю Ван Гога (враження від фільму “Твій Ван Гог”)

Автор: Руслан Бєдов

(в публікації використано фотографії з фільму “Твій Ван Гог”)

Нещодавно потрапив на безкоштовний показ анімаційного фільму від режисерів Дорота Кобела та Хью Вельшмана “Твій Ван Гог”. Російськомовному глядачеві цей твір більше відомий під назвою “Ван Гог. С любовью Винсент”.

Над фільмом працювало 85 художників, які майстерно промалювали масляними фарбами кожен кадр у стилі картин славетного художника. Загальний бюджет фільму склав більш, ніж 5 млн. євро. Світова премʼєра відбулася 12 червня 2017 року.

Як зрозуміло з назви, стрічка біографічна, але режисери висвітлили останні дні життя Ван Гога з доволі несподіваного боку, перетворивши біографію на захопливу детективну історю.

Але вразила мене не детективна історія, а психологічне підґрунтя долі славетного митця. Саме про це хочу написати нижче Читать далее Відрізане вухо, або роздуми про долю Ван Гога (враження від фільму “Твій Ван Гог”)

Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»


«Що дав кіберпанк нам нині? Нині ми чекаємо на безкоштовний інтернет, який Ілон Маск скоро в космос запустить – ось вам результат впливу кібербанку 80-90-х років того століття. Так, того самого, нині смішного жанру – з купою дротів і каструль на головах, що імітували VR-окуляри.» Про кіберпанк спілкуємось з Олексієм Деканем, автором з Харкова.

Частина 1. Письменник

Олексію, чому ви взагалі почали писати фантастику?

Дуже давно, ще до того як полюбив читати книги, пам’ятаю в молодших класах написав невеличкий детектив. І потім в школі хтось на щось виміняв в мене той зошит з рукописом. Потім я по пам’яті переписав той текст. З тих пір я не переставав відчувати жагу до письменництва. Останньою краплею було моє знайомство з книжками Стівена Кінга. Я був переляканим школярем, якому потім часто снилися жахіття після тих книжок. Але я не міг перестати читати. По-перше, тому що розумів – Кінг це не просто король жахів, він – вчитель. І я навчався через його книги, і книги інших улюблених з дитинства авторів-фантастів. Читать далее Олексій Декань: «Кіберпанк попереджає: не зловживайте технологіями»

«Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

 

Маркетинг? Ні – не чули

Збірка дуже яскраво заявила про себе: реклама, презентація з відомими артистами справили враження. Я, як підігріта цільова аудиторія, бажав її придбати і без того, ще коли з’явилися перші оголошення про конкурс та вихід книжки за його результатами. Рівень очікування був на межі. Дочекався.

Далі суто про мене (про маркетинг теж буде і буде цікаво, почекайте). Далі був цікавий процес придбання книги. На стадії замовлення ми всім інтернетом визначали вартість і як достукатися до відповідальних за розповсюдження – витрачено три дні загалом. Достукались: рахунок я отримував тиждень. Чого так – не знаю, що зламалося у видавців на самій відповідальній стадії – мене, як споживача, не хвилює. Таким чином рівень очікування поступово переріс у зворотно пропорційний рівень роздратованості.

Останнім штрихом, який знівелював всі очікування, було надсилання книги дорогою службою доставки. Таким чином до 150 грн додалися 40 гривень від НП, і книжка загалом вийшла 190 грн. Стільки я не розраховував витратити на дане видання. Що платити за доставку буде треба – я знав. Тому просив вислати книгу УкрПоштою, що коштувало б мені максимум 15 гривень. На моє прохання ніхто не звернув уваги – ну кому воно треба зважати на нещасні 25 гривень якось там читача, правда?

Тепер питання: що я, який витратив гроші – власні, теж десь зароблені не крадіжками чи торгівлею зброєю, який чекав загалом понад два тижні (рахуємо від початку продажів), маю відчувати і писати про дану збірку? З ДНТЦ, як видавником, а скоріш за все як з державною структурою (яка спочатку здалася сучасною і цікавою) співпрацювати більше не хочеться. Мої «нещасні 150 гривень за ту книжку» скоріш за все до них більше на рахунок не впадуть. Читать далее «Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

Енн Маккефрі: Пернський цикл або «Дракони Перну»

Автор огляду: Ірина Тейлор

Енн Маккефрі – перша жінка-фантаст, яка отримала премії Хьюго та Небула, неодноразовий номінант цих та багатьох інших премій. Серед багатьох її серій найвідомішою та найуспішнішою Пернський цикл, який складається з 15 романів, 1 збірника та 6 окремих оповідань. Ще 5 романів були написані в співавторстві з сином Тодом та 3 – ним особисто. Ще один роман був запланований, але на жаль, так і не завершений, спочатку в зв’язку з проблемами зі здоров’ям, а потім і смертю письменниці в 2011 році.

Моє знайомство з цим світом відбулося в уже далеких 90-х років, коли шкільна подруга принесла почитати 2 книги видавництва «Северо-Запад» серії  Fantasy – це були «Політ дракона» (Dragonflight) та «Мандри дракона» (Dragonquest), з російським, звісно, перекладом. Перечитані вони були кілька разів і сприймалися мною як справжнє фентезі, незважаючи на передмову. Пізніше, уже в університеті, на книжкових розкладках я побачила продовження в іншій серії – видавництва «Ексмо-Пресс», серія «Дракони Перну». І доукомплектовувала свою збірку серією «Хроніки Перна» видавництва «Ексмо». Загалом, як я підрахувала, в різних серіях і різними видавництвами (а також різною комплектацією) цей цикл російською видавався 6 разів. Українською, на жаль, жодного, але я не втрачаю надії. Читать далее Енн Маккефрі: Пернський цикл або «Дракони Перну»

“Відьмак” Анджея Сапковського: польський фентезійний ренесанс, або комерційний проект?

Дуже рідко пишу рецензії на прочитані книжки. Можливо, лише тоді, коли текст добряче зачепив, і без усіляких там “спойлерів”. Але цього разу, мабуть, планети разом із зірками вистроїлися в якусь особливу заковику, тому нижче спробую поділитися враженням від книги, яку зараз читаю.

Як ви, напевно, здогадалися мова піде про “Відьмака” від відомого зараз всьому світові польского письменника Анджея Сапковського. Під цією короткою, але промовистою назвою криється ціла літературна серія, яку обʼєднує головний герой на імʼя Геральт  (відьмак, що полює на мутантів та інших потвор) та створений автором фентезійний світ. Ось Вікіпедія підказує мені, що за цими текстами роблять навіть компʼютрені ігри і, якщо не помиляюся, збираються знімати чи то фільм, чи то серіал. Вирішив і я закрити пробіл у своєму літературному резюме та ознайомитися з “Відьмаком”.

Спитав у книгарні з якої книги краще почати це знайомство і мені порадили (хто б сумнівався) читати з початку. Початком є збірка коротких новел “Останнє бажання”. Саме про нього і піде мова в цій публікації.

А, ще один момент: в силу деяких обставин знайомлюсь з твором в оригіналі, що накладає деякий відбиток на його сприйняття: доводиться читати повільно та вдумливо, щоб добре зрозуміти, що там до чого. Але це так, ліричний відступ… Читать далее “Відьмак” Анджея Сапковського: польський фентезійний ренесанс, або комерційний проект?

Питання людяності. Фантастичні оповідання.

Книжку придбав ще місяць назад. Читав по оповіданню за день-два. Коротенько враження про кожне і як воно мені щодо заявленої теми збірки. Увага, спойлери – будуть. Мою нелюбов і упередженість до фентазі прошу сприймати спокійно – то стара, ще дитяча травма і маю якось з нею жити :)

Про оповідання

  1. Наталія Матолінець, «Тричі Арі». Нічого надзвичайного, як на мене, але легко читається. Вважаю, що сподобається поціновувачам фентазі. Плюси: добре виписано, все зрозуміло, якісно побудований лінійний сюжет. Мінуси: по-перше, видалося нуднуватим, коли всі, абсолютно всі герої, стають героями вигаданого світу, який виявляється таки реальним, по-друге, третій Арі з’являється лише у фіналі і якоїсь особливості сюжету не надає, як на мене. Загальне враження – двояке, бо з одного боку я не є прихильником такого стилю і мене не вразило, але з іншого боку – написано якісно, чого в оповідання не забрати. Про відповідність темі, чи це про питання людяності – не впевнений, бо там де говорилося про людяність, здалося прив’язаним за вуха. В першу чергу це непогана сімейна історія, де багато почуттів, роздумів, трохи є дії, але я б не назвав оповідання таким, яке не відповідає на якісь глобальні питання людяності. Читать далее Питання людяності. Фантастичні оповідання.

«Правда» Террі Пратчетта

Це вкрай важко – писати рецензію на улюбленого автора, після прочитання якого хочеться сказати лише одне: ВАУ! До цього читав Пратчетта лише російською і не був розчарований – він глузує з усього що важливо і неважливо, перевертає з ніг на роги і правду і неправду, зображує банальні речі поетично (так, не менше) і освистує поетику загальновідомих стереотипів, що живіт рве від сміху.

Але «Правду» раніше я не читав. Книгу було придбано місяць назад в Книгарні Є і прочитано за 4 вечори. І я не лишився розчарованим: переклад – ідеальний, примітки перекладача – доречні, видання – вилизане до останньої крапки, і дух Пратчетта весело сновигає поміж сторінками. Приємний бонус – вшита стрічка-закладка. Слабким місто книги є її обкладинка. Не дизайн. Матеріал і тиснена поверхня – це майбутній накопичувач бруду, правди ніде діти.
Тепер про саму Правду: молодий аристократ Вільям Де Ворд, який заробляє на життя збиранням важливих новин і надсиланням цих нових впливовим людям, випадково знайомиться з гномами, які притарабанили до АнкМорпоку друкарський верстат. У Де Ворда виникає думка – розповсюджувати новини за меншу ціну для більшого числа людей, використавши верстат. Гноми, якими командує Доброгір, жваво сприймають ідею. Читать далее «Правда» Террі Пратчетта