Чому людський мозок не схожий на компʼютер?

Вчені, які вивчають людський мозок, ніколи не знайдуть там копії 5-ї симфонії Бетховена – або ж слів, зображень, граматичних правил чи будь-яких інших звичних для нас речей дійсності. Звичайно, людський мозок не модна вважати порожнім, але він напевно не містить інформацію у звичному для нас вигляді.

Вивчення властивостей мозку має глибокі історичні корені, але винахід комп’ютерів у 1940-х роках трохи сплутав  уявлення науковців про структуру мозку. Вже більше як півстоліття психологи, лінгвісти, неврологи та інші експерти з поведінки людини стверджують, що мозок людини працює як комп’ютер. Але чи так це насправді?

Що всередині?

Аби побачити, наскільки хибною є ця ідея, погляньте на мозок немовлят. Завдяки еволюції новонароджені діти, як і всі інші  ссавці, потрапляють у світ вже підготовленими до ефективної взаємодії з ним. Зір у дитини нечіткий, але вона приділяє особливу увагу обличчям і швидко може визначити материнське. Дитя віддає перевагу звуку голосів перед немовними звуками і може відрізняти один основний мовний звук від іншого. 

Здорове немовля від природи “озброєне” набором рефлексів – реакцій на певні подразники, необхідних для  виживання. Новонароджена дитина повертає голову в напрямку чогось, що чухає їй щічку, а потім смокче все, що потрапляє в рот. Під час занурення у воду вона затримує подих, хапає речі, що трапляються під руки.

І що найголовніше, новонароджені отримують від природи потужні механізми самонавчання, які дозволяють їм швидко змінюватися, аби ефективніше взаємодіяти зі світом, навіть якщо цей світ не схожий на той з яким стикалися їхні далекі пращури.

Відчуття, рефлекси та здатність до навчання – це те, з чого ми починаємо, і це досить багато. Якби в нас не було хоча б однієї з цих здатностей, ми б напевно не вижили.

А ось з чим ми не народжуємося: інформація, дані, правила, знання, алгоритми, програми, зображення, підпрограми, кодери, декодери, символи – одним словом, всі ті компоненти, які дозволяють комп’ютерам поводитися розумно. Ми не тільки не народжуємося з усім цим, але й не розвиваємо це.

Ми не зберігаємо слів або правил, які вказують нам, як з ними поводитися. Ми не створюємо візуальні образи, які потрібно зберігати у буфері оператичної пам’яті, а потім записувати на жорсткий диск. Ми не отримуємо інформацію, зображення чи слова з реєстрів пам’яті. Комп’ютери роблять все це, а живі організми – ні.

Люди – не машини

Комп’ютери буквально обробляють інформацію, яка спочатку повинна бути закодована у певний формат послідовності одиниць та нулів (біти, байти т.п.). На звичайному комп’ютері кожен байт містить 8 бітів. Певний набір цих байтів означає букву д, інший – букву o, і так далі. Певна кількість та послідовність цих бітів утворюють якесь слово.

Світлина на вашому робочому столі утворена складною композицією таких байтів зі спеціальними позначками, які вказують компʼютеру інтерпретувати її саме як світлину.

Комп’ютери буквально переміщують ці групи бітів з місця на місце в різних фізичних зонах зберігання, копіюють, видаляють або змінюють їх за нашою командою. Правила, якими керуються комп’ютери щодо переміщення, копіювання та роботи з цими масивами даних, також зберігаються всередині комп’ютера. Разом набір правил називається «алгоритмом». Група алгоритмів, які працюють разом, щоб допомогти нам щось зробити (наприклад, купити акції або знайти щось в мережі), називається тим, що зараз більшість людей називає «додатком».

Іншими словами, комп’ютери працюють із символічними системами. Вони дійсно зберігають та перероблють дані, справді мають фізичні “спогади” та керуються певними алгоритмами.

Люди усього цього не роблять – ніколи не робили та ніколи не будуть робити. Чому ж так багато вчених говорять про наше психічне життя, наче це масив данних на компʼютері?

На що це схоже?

У своїй книзі «В нашому власному образі» (2015) експерт зі штучного інтелекту Джордж Заркадакіс описує шість різних метафор, які люди використовували протягом останніх двох тисяч років аби пояснити людський інтелект.

У першій, що збереглася в Біблії, люди були сформовані з глини або бруду, яку розумний Бог потім наповнив своїм духом. Цей дух «пояснює» наш інтелект – принаймні граматично.

Винайдення гідротехніки в 3 столітті до н. е. призвело до популярності так званоґ гідравлічної моделі людського інтелекту, тобто думки про те, що потік різних рідин в організмі (так звані «гумори» ) відповідає як нашому фізичному, так і психічному функціонуванню. Гідравлічна метафора була популярною протягом наступних 1600 років, значно гальмуючи розвиток медицини.

Приблизно у 15 столітті набувають поширення різноманітні автоматичні механізми з пружинами та шестернями, що надихали таких мислителів як Рене Декарт, стверджувати, що люди – це складні машини.

У 1600-х роках британський філософ Томас Гоббс припустив, що мислення виникає через особливі механічні рухи мозку. Пізніше відкриття електричного струму та хімії призвели до нових теорій людського інтелекту – знову ж таки здебільшого метафоричного характеру.

У середині 19 століття, вражений досягненнями науки в галузі зв’язку, німецький фізик Герман фон Гельмгольц порівняв мозок із телеграфом.

Математик Джон фон Нейман в свою чергу стверджував, що функція нервової системи людини є “prima facie digital”, порівнюючи людський мозок з компонентами обчислювальних машин своєї доби.

Як бачимо, кожна метафора відображала уявлення епохи, що породило її. Як і можна було передбачити, лише через кілька років після винайдення комп’ютерних технологій у 1940-х роках, мозок в розумінні вчених вже працював як комп’ютер, при цьому роль фізичного обладнання виконував сам мозок, а думки, слугували програмним забезпеченням.

Знаковою подією, яка розпочала те, що зараз широко називають «когнітивною наукою», стала публікація «Мова та спілкування» (1951) психологом Джорджем Міллером. Міллер припустив, що психічний світ можна ретельно вивчати, використовуючи поняття теорії інформації, обчислень та лінгвістики.

Цей тип мислення отримав остаточне вираження в книзі «Комп’ютер і мозок» (1958), в якій математик Джон фон Нойман рішуче заявив, що функція нервової системи людини є «prima facie digital». Хоча він визнав, що насправді мало що відомо про те, як влаштована наша памʼять та пропроцес мислення, але вважав цілком доречними паралелі між компонентами обчислювальних машин та мозком людини.

Подальший розвиток компютерних технологій надалі спонукав вчених вважати, що люди є свого роду процесорами, які обробляють інформацію. Сьогодні на зусилля в цьому напрямку залучені тисячі дослідників, витрачені мільярди доларів та написано безліч праць.

Наприклад, згадаємо книгу Рея Курцвейла «Як створити розум: розкрита таємниця людської думки» (2013) , в якій Автор розмірковує про «алгоритми» мозку та про те, як він «обробляє дані», і навіть про те, як його будова зовні нагадує інтегральні схеми.

Метафора “обробки інформації” (ОІ). Чому ні?

Метафора обробки інформації (ОІ) людського інтелекту зараз домінує в сучасній науці. Практично не існує жодної форми дискурсу про розумову поведінку людини, яка б відбувалася без використання постулатів ОІ, так само, як жодна форма дискурсу про людський розум не могла б тривати в певні епохи без посилання на дух, божество, або на закони гідротехніки.

Але необхідно визнати: метафора ОІ – це, зрештою, лише чергова метафора – історія, яку ми розповідаємо, аби зрозуміти те, чого насправді не розуміємо. І, як всі попередні метафори, вона у певний момент буде відкинута, або поступиться іншій метафорі, або, зрештою, замінена фактичним знанням.

Під час візиту до одного з найпрестижніших світових науково-дослідних інститутів, я закликав тамтешніх дослідників пояснити розумну поведінку людини без посилання на будь-який аспект концепції ОІ. Вони не змогли цього зробити, і коли я ввічливо підняв це питання наступного разу декілька місяців по тому, їм все одно не було що запропонувати. Вони так і не змогли запропонувати якусь альтернативу. Іншими словами, метафора ОІ настільки обтяжує наше мислення певними ідеями, що вони заважають нам поглянути на проблему інтелекту під іншим кутом зору.

Помилкову логіку метафори ОІ досить легко викрити. Вона базується на хибному силогізмі, що складається з двох тверджень та помилкового висновку.

Твердженн перше: усі комп’ютери здатні поводитися розумно.

Твердження друге: усі комп’ютери мають засобами переробки інформації.

Помилковий висновок: усі істоти, які здатні поводитися розумно, мають засобами переробки інформації.

Якщо подумати, переконання, що люди повинні бути природними переробниками данних лише тому, що комп’ютери чинять так само, є безпідставною. Безперечно прийде час, коли вчені майбутнього визнають нарешті метафору ОІ такою ж безглуздою, як це сталося з її попередниками раніше.

Якщо метафора ОІ така безглузда, чому ж вона така приваблива для сучасних вчених?

Чи є спосіб зрозуміти людський інтелект, не спираючись на цю інтелектуальну милицю? І яку ціну нам доведеться заплатити за те, що ми так довго спирались на неї? Зрештою, концепція ОІ протягом десятиліть володіла розумом великої кількості дослідників у різних галузях.

Як виглядає долар?

Під час занять, які я проводжу для студентів протягом багатьох років викладання, я прошу студента намалювати на дошці купюру номіналом в один долар – «якомога детальніше».

Коли студент закінчить, я накриваю малюнок аркушем паперу, виймаю доларову купюру з гаманця, приклеюю скотчем до дошки і прошу студента повторити завдання. Коли він або вона виконують завдання, я знімаю аркуш з першого малюнка, і прошу аудиторію прокоментувати відмінності між двома малюнками.

Як можна здогадатися, малюнок, зроблений за відсутності купюри в доларах, є набагато менш деталізованим у порівнянні з малюнком, зробленим з натури, хоча студент бачив цю купюру тисячі разів.

В чому проблема? Хіба ми не маємо в голові «зразка» доларової купюри, що «зберігається» у «реєстрі пам’яті»? Чи не можемо ми просто «дістати» його та використати для створення нашого малюнка?

Очевидно, що ні. І навряд хтось колись зможе знайти зображення доларової купюри, що зберігається всередині людського мозку, з тієї простої причини, що її там не існує.

Багато досліджень мозку говорить нам про те, що численні, а іноді і великі ділянки мозку часто беруть участь у запамʼятовуванні, навіть коли треба згадати найсвіжіші та найпростіші спогади. Більш того, коли задіяні сильні емоції, мільйони нейронів можуть стати більш активними, ніж зазвичай. Наприклад, у 2016 році в ході нейропсихологічних досліджень людей, які вижили в результаті авіакатастрофи, виявили, що аварія посилила нервову активність в мигдалевидному тілі, скроневій частині, а зоровій корі» пасажирів, що робило їхні спогади більш яскравими та насиченими.

Ідея, висунута кількома вченими, про те, що конкретні спогади якимось чином зберігаються в окремих нейронах робить феномен пам’яті ще більш заплутаним. Головне питання лишається відкритим: як і де зберігається інформація?

Отже, що відбувається, коли студент малює купюру в доларах за її відсутності перед очима? Якби він ніколи раніше не бачив доларову купюру, його перший малюнок, мабуть, зовсім не нагадував би другий. Але бачивши доларові купюри раніше, студентові вдалося досягти бодай концеатуальної подоби.

Структура мозку дозволяє візуалізувати доларову купюру – тобто пережити досвід бачення доларової купюри, принаймні певною мірою.

Та різниця між двома ескізами долара нагадує нам, що візуалізація чогось (тобто бачення чогось у його відсутності) набагато менш точна, ніж бачення безпосередньо. Ось чому ми набагато краще розпізнаємо, ніж згадуємо.

Можна звісно заперечити, зауваживши, що студент раніше бачив купюри в доларах, але не докладав зусиль, щоб “запам’ятати” деталі. В іншому випадку перший малюнок міг бути більш детальним.

Однак навіть у цьому випадку жоден образ купюри у жодному сенсі не зберігався у мозку студента. Студент просто став би краще підготовленим до його точного відтворення.

На основі цієї простої вправи з відтворенням долару ми можемо почати будувати основи нової когнитивної теорії  людини, не апелюючи до метафори ОІ.

Мозок змінюється в процесі набуття досвіду

Ми змінюємся під впливом вражень, які отримуємо з навколишнього світу. Цей процес називають набуттям досвіду.

Особливо слід зазначити досвід трьох типів:

(1) ми спостерігаємо за тим, що відбувається навколо (поведінка інших людей, звуки музики, вказівки, слова на сторінках, зображення на екранах);

(2) ми стикаємося з поєднанням неважливих стимулів (таких як сирени) з важливими стимулами (наприклад, поява поліцейських машин);

(3) нас карають або винагороджують за певну поведінку.

Ми стаємо ефективнішими у своєму житті, якщо змінюємося у у відповідності до набутого досвіду. Якщо ми можемо зараз продекламувати вірш чи заспівати пісню, якщо ми можемо виконувати вказівки, які нам надано, якщо відповідно реагуємо на певні стимули та утримуємось від поведінки, яка була покарана, тоді отримуємо нагороду.

Незважаючи на оманливі твердження, ніхто насправді не має чіткого уявлення про те, як змінюється мозок після того, як ми навчилися співати пісню чи читати вірш. Але ні пісня, ні вірш у ньому не «зберігаються». Мозок просто змінився певним чином, що тепер дозволяє нам співати пісню чи декламувати вірш за певних умов. Коли мене закликають до виступу, ні пісню, ні вірш ні в якому сенсі я не «витягую» з будь-якого місця мого мозку. Я просто співаю або декламую.

Чому бейсболист ловить мʼяч?

Деякі спеціалісти з когнитивної психології, зокрема Ентоні Чемеро з Університету Цинциннаті, автор книги “Когнітивна наука” (2009) – повністю відкидають думку про те, що людський мозок працює як комп’ютер. Основна точка зору полягає в тому, що ми, як і комп’ютери, осмислюємо світ, виконуючи обчислення на його ментальних уявленнях, але Чемеро та інші описують інший спосіб розуміння розумової поведінки – як безпосередню взаємодію між організмом та світом.

Мій улюблений приклад ілюструє проблему розуміння того, як гравцю бейсболу вдається зловити м’яч. Він чудово описаний Майклом Макбітом в Університеті штату Арізона та його колеги в 1995 р.

ОІ вимагає від гравця сформулювати оцінку різних початкових умов польоту м’яча – сили удару, траєкторії  т.і. – потім створити та проаналізувати шлях по якому м’яч, швидше за все, рухатиметься аби перехопити м’яч в потрібний момент.

Так було б, якби ми функціонували подбіно до компʼютерів, але Макбіт та його колеги дали простіший виклад: щоб зловити м’яч, гравцеві просто потрібно продовжувати рухатися таким чином, аби мати з мʼячем постійний візуальний контакт.

Це може здатися складним, але насправді це неймовірно просто і повністю позбавлене обчислень, аналізу та необхідності створення алгоритмів.

Чи можливе кібернетичне безсмертя?

Професори психології з університету Лідса Беккета у Великобританії – Ендрю Вілсон та Сабріна Голонка – наводять приклад бейсболу серед багатьох інших, за допомогою яких можна поглянути на роботу мозку поза концепцією ОІ. Але це напрямок досліджень, на жаль, досі не став основним у вивченні роботи людської памʼяті. Більшість вчених продовжують робити прогнози майбутнього розвитку людства, виходячи з моделі ОІ.

Одне передбачення, зроблене, зокрема, футурологом Курцвейлом, фізиком Стівеном Хокінгом та неврологом Рендалом Кьоном, полягає в тому, що, оскільки людська свідомість нібито схожа на комп’ютерне програмне забезпечення, незабаром з’явиться можливість завантажувати людські уми на комп’ютер, завдяки чому ми станемо надзвичайно розумними і, цілком можливо, безсмертними. Ця концепція надихнула творців стрічки «Трансцендентність» (2014) з Джоні Деппом у ролі вченого, схожого на Курцвейла, чий розум був завантажений в Інтернет із катастрофічними для людства результатами.

На щастя, оскільки метафора ОІ не є достовірною, нам ніколи не доведеться турбуватися про те, що людський розум зникне в кіберпросторі; на жаль, ми також ніколи не досягнемо безсмертя за допомогою завантаження. Це не станеться не лише через відсутність у мозку програмного забезпечення для свідомості; тут є більш глибока причина – назвемо її проблемою унікальності – яка надихає і пригнічує одночасно.

Як впливає набутий досвід на наш мозок?

В мозку не існує жодних «банків пам’яті». Він змінюється комплексно в результаті отримання нами життєвого досвіду. Крім того, немає підстави вважати, що один і той самий досвід змінює різних людей в однаковій мірі.

Якщо ми з вами відвідаємо один і той же концерт, зміни, що відбуваються в моєму мозку, коли я слухаю пʼяту сонату Бетховена, майже напевно будуть абсолютно відмінними від змін, що відбуваються у вашому. Ці зміни, якими б вони не були, відбуваються на базі унікальної нейронної структури, що вже існує ірозвивалася протягом усього життя.

Ось чому, як продемонстрував сер Фредерік Бартлетт у своїй книзі «Запамʼятовування» (1932), різні люди, які почули одну й ту саму історію, будуть розповідати її по-різному, і з часом різниця у відтворенні подій та ґх інтерпретації буде збільшуватися. Не відбувається ніякого копіювання історії; скоріше, кожна людина, почувши історію, певною мірою змінюється під впливом почутого та сворює свою власну.

Це, напевно, надихає, бо означає, що кожен із нас справді унікальний не лише за своїм генетичним складом, але навіть за тим, як наш мозок змінюються з часом. Це також пригнічує, оскільки робить завдання невролога надто складним. Для будь-якого даного досвіду впорядковані зміни можуть включати тисячу нейронів, мільйон нейронів або навіть увесь мозок, причому схема змін є унікальною у кожної людини.

Чому реплікація мозку не має сенсу?

Гірше того, навіть якби ми мали можливість зробити знімок усіх 86 мільярдів нейронів мозку, а потім змоделювати стан цих нейронів у комп’ютері, ця величезна картина не означала б нічого поза тілом мозку. Тоді як комп’ютери зберігають точні копії даних – копії, які можуть зберігатися незмінними протягом тривалого періоду часу, навіть якщо живлення було відключено, – мозок підтримує наш інтелект лише до тих пір, поки він залишається живими. Перемикач увімкнення-вимкнення відсутній. Або мозок продовжує функціонувати, або ми зникаємо. Більше того, як зазначив нейробіолог Стівен Роуз, знімок поточного стану мозку також може бути безглуздим, якщо ми не знаємо всієї історії життя власника цього мозку – можливо, навіть про соціальний контекст у яку він або вона виховувалися.

Подумайте, наскільки складна ця проблема. Щоб зрозуміти навіть основи того, як мозок підтримує людський інтелект, нам може знадобитися знати не просто поточний стан усіх 86 мільярдів нейронів та їхні 100 трильйонів взаємозв’язків, не лише врахувати силу, з якою вони пов’язані між собою, та не лише стан понад 1000 білків, які існують у кожній точці з’єднання, але про всю активність мозку від моменту початку функціонування системи. Додайте до цього унікальність кожного мозку, частково спричинену унікальністю життєвим досвідом кожної кожної окремої людини, і передбачення Канделя починає звучати надмірно оптимістично. (В нещодавно опублікованій в “Нью-Йорк Таймс” невролог Кеннет Міллер припустив, що знадобляться “століття”, щоб просто відтворити базову нейронну мережу людського мозку).

Куди уходять гроші?

Тим часом щорічно величезні кошти витрачаються на реалізацію ідей, які базуються на хибних теоріях. Дослідники дають інвесторам обіцянки, які неможливо виконати.

Найяскравіший випадок зафіксований нещодавно у доповіді Scientific American. Він стосується проекту людського мозку коштом 1,3 мільярда доларів, започаткованого Європейським Союзом у 2013 році.

Переконані харизматичним Генрі Маркрамом в тому, що він може створити симуляцію людського мозку на суперкомп’ютері до 2023 року, і що така модель зробить революцію в лікуванні хвороби Альцгеймера, чиновники ЄС фінансували його проект практично без обмежень. Але не минуло і двох років, як проект перетворився на «мозкову катастрофу», і Маркраму було запропоновано залишити свою посаду.

Проіснувавши майже півстоліття метафора ОІ надала науці надто мало розуміння в розумінні роботи мозку. Ми живі організми, а не комп’ютери. Тож настав час натиснути кнопку ВИДАЛИТИ.

Джерело

Оксана Самара, перекладач: «Читач має право на доступ до оригінального авторського стилю і змісту»

Оксана Самара – українська поетка, письменниця і перекладачка. В якості перекладачки ми з нею і познайомилися, коли готувалися до обговорення книг Террі Пратчетта, що серією виходять у ВСЛ. Але згодом це спілкування трохи переросло розмову на одну тему, і ми вирішили створити окреме інтерв’ю з цією непересічною людиною. Говоримо про перекладацькі будні, про недбалі й спрощені російськомовні переклади відомих авторів. Можемо підтвердити, зі спілкування з перекладачами, що ті проблеми, які висвітила пані Оксана, актуальні для більшості учасників перекладацького цеху.

Оксана Самара

Отже, Оксана Самара народилася і виросла в Києві. Закінчила Києво-Могилянську Академію. Має два фахи – біолога й культуролога. Пише поезію, прозу і перекладає фантастику, фентезі та химерну прозу. Опублікувала 3 поетичні книги, перекладає відомих авторів («Знищення» Джеффа Вандермеєра, «Жнець» Террі Пратчетта, «Дев’ять життів Крістофера Чанта» Діани Вінн Джонс). Має десятки відзнак за участь в низці відомих в Україні та світі конкурсів, серед яких «Новела по-українськи», «Коронація слова» та премія Міжнародного Кіплінгівського товариства за кращий переклад.

Читать далее Оксана Самара, перекладач: «Читач має право на доступ до оригінального авторського стилю і змісту»

“Безодня” (збірка військових оповідань), Влад Сорд. (в-во “Дім Химер”)

Мій традиційний огляд, по абзацу на кожне з оповідань збірки, майже без спойлерів і загальне резюме.

ПРО АВТОРА

Влад Сорд – письменник, ветеран російсько-української війни (позивний “Змій”), поет. Засновник і художній редактор видавництва «Дім Химер»

 

Читать далее “Безодня” (збірка військових оповідань), Влад Сорд. (в-во “Дім Химер”)

Валентин Терлецький «Книга Сили. Воля»

Рекомендую звернути увагу на книгу. З автором спілкувався про неї тричі, ще до виходу. Мій екземпляр чекав на мене довго. І коли я дістався до книги – це було наче відкриття, я не думав що Терлецький риє саме в цьому напрямку так глибоко. Але, якщо згадати хто є автор, а це дуже творча людина, яка не перший рік цікавиться козацькою історією, знімає вже не перший сезон програму «Козацька звитяга», яку рекомендую всім подивитися, то все стає на свої місця.

 

Читать далее Валентин Терлецький «Книга Сили. Воля»

“Містер Мерседес” та “Кінець варти”: раціоналізація суїцидального демона

Моє знайомство з творами Стівена Кінга розпочалося років в 15, коли до рук потрапив якийсь його жахастик. В тому творі герой проходив через серію жахливих та майстерно прописаних автором пригод. Аби зрозуміти природу тих явищ, головному герою потрібно було відповісти лише на одне питання: те, що з ним відбувається то насправді, чи лише страшний сон. Не памʼятаю, чим все закінчилося, але досі памʼятаю, що після тої книги я не міг нормально спати декілька ночей — мав аж надто вразливу психіку. Після того не брався за “короля жахів” багато років. Вистачало мені в житті власних :). Але як виявилося нещодавно — дарма.

Читать далее “Містер Мерседес” та “Кінець варти”: раціоналізація суїцидального демона

Філософія метамодернізму, яку ми заслужили (попередній огляд)

Вже другий раз на Студії я намагаюся підступитися до теми метамодернізму. Хочу зрозуміти, що воно за такий звір, чому він виник, чим відрізняється від вже звичних модернізму та постмодернізму, а головне, як метамодернізм втілюється в царині мистецтва, зокрема літературного.

Ознайомившись з деякими вартими уваги матеріалами, я зрозумів, що метамодернізм, так само як і його попередники, це доволі складна філософська система, яка народилася в суспільно-політичних умовах сьогодення. Її покликання – відповідь на нагальні потреби сучасної людини постіндустріального суспільства, яке чим далі, ти глибше занурюється в кризу самоідентифікації та розуміння власного існування на тлі шаленого розвитку технологій.

Читать далее Філософія метамодернізму, яку ми заслужили (попередній огляд)

Стівен Кінг: “Безсоння” та “11 22 63”. Відчув дихання одноповерхової Америки.

Так сталося, що на декілька тижнів я випав з реального життя та підсів на твори Стівена Кінга. Але обрав для читання не його класичні жахи, а тексти, які більш тяжіють до соціальної фантастики. Мова йде про два романи “Безсоння” та “11.22.63”. Точніше я був впевнений, що маю справу з соціальною фантастикою, але почавши читати, зрозумів, що королю жахів вдалося таки мене здивувати, оскільки означені твори є здебільшого соціальною драмою, в яку маститий письменник майстерно вплів фантастичні елементи. Докладніше про мої враження далі в огляді.

Безсоння”

Вийдіть на вулицю, прогуляйтеся типовим спальним районом українського міста, поїдьте до центру, придивіться, і ви їх обов’язково побачите та, можливо, здивуєтеся наскільки їх багато. Вони одягнені не по моді, здебільшого дивляться собі під ноги, коли йдуть, несучи полотняну торбинку. Вони сидять біля парадного на лавочці та переповідають одне одному новини та плітки, лають державу та сусідів, прискіпливо роздивляються вас, коли ви йдете повз них і дуже ображаються, коли ви не вітаєтесь з ними, не помічаєте. Бо вони вам нецікаві, бо їм вже перевалило за 60, в них все позаду, а вам треба дивитися в майбутнє. І в тому майбутньому ми з вами ладні бачити що завгодно, окрім старості й смерті. Десь так я бачу людей похилого віку в Україні. Але на відміну від мене та багатьох моїх однолітків, охочих до писемного слова, пан Кінг написав про цих людей цілий роман. Читать далее Стівен Кінг: “Безсоння” та “11 22 63”. Відчув дихання одноповерхової Америки.

Усачова Д. Є.: Жанрова модифікація твору «Зомбі-Україна» Романа Мтт.

Роман Онищенко (за псевдонімом – Роман Мтт) – український письменник, публіцист та засновник спільноти «Фантастика UA» з Донеччини. Свої твори почав писати ще у 2002 році: оповідання, мініатюри, новели, байки, поезії. Майже всі вони об’єднані однією рисою – написані у жанрах фантастики.

У 2017 році автор дебютував із романом «Зомбі-Україна», який є першою частиною із запланованої трилогії про зомбі. Спочатку його було видано в електронному форматі, а у 2018 році вийшов друком у м. Запоріжжя. Книга є розповіддю про альтернативний світ, у якому йде 2019‑й рік. Закінчилася Війна за незалежність, Україна вийшла зі складу СРСР (Союзу республік-сателітів Росії), у країні встановився режим анархо-демократії. Але наслідки війни виявилися гіршими, ніж здавалось на перший погляд. Під час бомбардувань було зруйновано Запорізьку атомну станцію, що призвело до появи нової загрози – «живих мерців».

Читать далее Усачова Д. Є.: Жанрова модифікація твору «Зомбі-Україна» Романа Мтт.

“Проблема трьох тіл” – науково обгрунтоване бачення одного з варіантів майбутнього людства

“Що воно таке, фантастика по-китайськи?” Саме це питання спонукало мене купити книгу “Проблема трьох тіл” в одній з книгарень міста Харкова цієї зими. Перед цим я багато прочитав схвальних рецензій на цей роман, отже вирішив самостійно познайомитися з автором на імʼя Лю Цисінь. Що з цього вийшло читайте далі.

Хто такий Лю Цисінь?

Почавши збирати інформацію про цього китайського письменника, я виявив, що мій пошуковик стійко асоціює його з єдиним відомим українському читачеві романом “Проблема трьох тіл”.  Тож біографію митця та більш докладну інформацію про його творчий доробок довелося шукати трохи довше.

Зокрема з Вікіпедії я дізнався, що Лю Цисінь вважається обличчям сучасної китайської фантастки та лауреатом багатьох престижних китайських та світових премій з літератури. Переглянувши його життєпис також дізнався, що успіх на літературній ниві до нього прийшов не одразу, хоча він починав писати ще в юності. Справжній літературний успіх приходить до автора тільки в нульові після публікації оповідання “Космічний колапс” в одному з літературних журналів, де його нарешті помітили критики.

Народився Лю Цисінь в родині працівника одного з китайських інститутів,  в 60-ті роки минулого століття під час так званої “Культурної революції”. Тоді багато представників наукової інтелігенції нерідко зазнавали гонінь з боку тодішньої китайської влади та вимушені були працювати в копальнях або виконувати важку чорну роботу. Саме цей темний період в історії КНР досить емоційно та яскраво Лю Цисінь зобразив в романі “Проблема трьох тіл”.

Серед інших творів письменника відомі наступні: “Ера наднової”, “Кульова блискавка”, романи з трилогії “Памʼять про минуле землі” (в яку і входить роман “Проблема трьох тіл”), а також безліч повістей та оповідань.

Що мені сподобалося

Перш, ніж перелічити усі принади цього твору, скажу лише одне: “Проблема трьох тіл” безумовно стала подією в моєму читацькому житті. Я багато чого дізнався та багато над чим замислився. Але про все по черзі:

  1. Як я вже казав, історія в романі починається з драматичних подій під час “Культурної революції”, коли головна героїня, ще молода дівчина, стає свідком того, як фанатично налаштовані однолітки звіряче й привселюдно вбивають її батька. Саме ця, майстерно прописана сцена на початку твору, стала особисто для мене поштовхом для того, щоб продовжити читати далі. Я зрозумів, що насправді історія головної героїні Є Веньцзє — це не про фантастику, точніше не тільки про неї, а про те, як горе та біль, що зачаїлися в душі слабкої дівчини можуть цілком радикально вплинути на долю всього людства. Тож, по-перше, роман “Проблема трьох тіл” – це драма. Обіцяю, що далі спойлерити не буду ;)
  2. Друге, що мені сподобалося: твір написаний у формі детективної історії з непередбачуваним та динамічним сюжетом, який не відпускає від себе читача ані на хвилю. Я прочитав роман лише за три вечори.
  3. Це, так би мовити, “хардова” наукова фантастика. Я маю на увазі, що автор майже не робить реверансів в бік читача та не поспішає пояснювати йому ту величезну кількість наукових термінів та понять, якими так вільно послуговується. Читаючи текст, особисто я постійно зупинявся, щоб освіжити власні знання з фізики та астрофізики, аби краще зрозуміти сутність описуваних в книзі явищ. Крім цього, “Проблема трьох тіл” виявився чудовим посібником з історії Китаю, його культури з прірвою цікавої інформації про відомих політичних діячів та науковців.

Деякі зауваження

Звісно, не має особливої потреби наголошувати, що вони стосуються виключно мого субʼєктивного сприйняття та не повинні сприйматися в якості істини в останній інстанції. Можливо, когось вказані нижче моменти взагалі не зачепили. Тож, ближче до справи:

  1. Мені здалося, що переклад міг би бути кращим. Деякі речення, перекладені таким чином, що доволі важко сприймаються. Сподіваюся, що наступні частини трилогії в цьому плані будуть краще;
  2. Якщо не рахувати емоційний початок, герої виписані доволі скупо. Особисто мені не вистачило глибини в образі Мяо, його відносин з родиною а також з пані Є. На фоні драматизму останньої Мяо виглядає невиразно. Та й сама Є в останній третині книги теж зображена нашвидкуруч.
  3. Іноді мені здавалося, що я читаю підручник з фізики. Я отримав море цікавої наукової інформації, але мені здалося, що вона мала б бути більш адаптована до художнього тексту.

Ну, це, мабуть, все. Усім натхнення.

Елен Тен: головним для мене є психологія, внутрішній світ моїх персонажів, їхні взаємини з оточенням.

До цього часу ми багато уваги приділяли авторам жахів, наукової фантастики та фентезі. Але наважилися розширити коло жанрів та запросили до Творчої Майстерні талановиту письменницю Елен Тен. Отже, сьогодні говоримо про її книгу “Сила пристрасті”, реалізм в сучасній  українській літературі та містику.

Про мистецьке життя

Як ви почали писати?

Писати я почала дуже давно. Ще до того, як сісти за письмовий стіл і спробувати перенести свої думки на папір, в моїй свідомості вже жило безліч історій. Деякі з них я розповідала друзям, інші – розігрувала зі своїми іграшками. Мої Барбі не гралися в доньки-матері, школу або лікарню. Вони проводили детективні розслідування, потрапляли у незвідані чарівні світи, час від часу рятували Землю.

Читать далее Елен Тен: головним для мене є психологія, внутрішній світ моїх персонажів, їхні взаємини з оточенням.