Станіслав Лем: неоднозначний майстер запитань

Замість дисклеймера. Взагалі-то цей текст був задуманий ще кілька місяців тому як текст про «Суму технологій», і саме тоді автор вирішив підготувати його до 100-річчя Станіслава Лема. У підсумку вийшло все-таки не зовсім про те – чи й зовсім не про те. Навряд чи він буде цікавим (та й зрозумілим) тим, хто не є фанатом чи хоч би знавцем як творчості, так і біографії нашого видатного земляка. Тобто для популяризації Лема і його спадку цей текст не годиться. З іншого боку, знавцям і фанатам багато що здасться аж надто «загальновідомим». Автор цілком віддає собі в цьому звіт.

Втім, сам Лем про ту ж «Суму технологій» писав, що книга вийшла зовсім не такою, як він планував. Напевне, це стосується будь-якого тексту, хоч трохи довшого за SMS.

Станіслав Лем

Мій Лем

 

Якби я бачив майбутнє, чи хоч би намагався його прогнозувати, я б ще тоді запам’ятав дату. Але у мене з майбутнім завжди були кепські стосунки. Можу сказати лише, що це був початок 2000-х. Я абсолютно випадково натрапив на сторінку LiveJournal, яка належала нікому іншому, як Станіславу Лему. Ні секунди не гаючи, я надіслав запитання (навіщось англійською) десь у такому стилі: пане Лем, я ваш відданий шанувальник з дитинства etc., etc., etc., повідомте мені, заради бога, то чим НАСПРАВДІ закінчується роман «Фіаско»?

 

Само собою, відповіді я не отримав – і, їй-богу, кумедно було у віці вже за двадцять сподіватися на щось інше (не кажучи вже про те, щоб ставити ідіотські запитання). А 27 березня 2006 року мого кумира не стало.

 

Як кожен чемний радянський хлопчик, я дійсно зачитувався Лемом з дитинства – в блискучих, ніде правди діти, радянських перекладах. Але, звичайно ж, це були «Кіберіада» та серія про Йона Тихого. Втім, навряд чи варто дивуватися, що той-таки «Соляріс» в десять років справив на мене гнітюче, ба навіть лякаюче враження.

 

Тож до «дорослого» Лема я дійшов уже у старших класах та студентстві, і перше, що з подивом відзначив – це скільки спільного у нього з моїми улюбленими от дійсно з дитинства братами Стругацькими. Спільного в постановці найголовніших питань, настільки головних, що ніхто з цих авторів майже ніде й не формулює їх прямо. До цих питань (у виконанні Лема, звісно), ми ще повернемося; Стругацькі ж, як я незабаром зрозумів, просто перебували під його потужним впливом. І не вони одні.

 

У світовій фантастиці свого часу він дійсно був зіркою першої величини. Різні джерела дають різні (хоч і не дуже) загальні наклади його книг – порядку 45 мільйонів, і різну кількість мов, на які його перекладено: від 37 до «понад 40». Сторінка про Лема в англомовній Вікіпедії докладніша і більша за обсягом, ніж, наприклад, україно- та російськомовна сторінки. Ясно, що тут подбали про свого великого співвітчизника поляки (нинішній рік, коли письменникові могло би виповнитися сто років, у Польщі взагалі оголошено «літературним роком Лема»). І все ж це з біса показово.

 

Якоюсь мірою Лем – людина-загадка. Офіційно він народився 12 вересня, але стверджував, що 13-го, просто число змінили як «негарне». За багатьма довідниками, в дитинстві цей виходець з родини ополячених євреїв вивчав у рідному Львові основи юдейської релігії – але сам він казав, що зрозумів свою приналежність до єврейства лише під час нацистської окупації, а доти «на жаль мій, нічого про єврейську культуру не знав». У окупованому нацистами Львові він та батьки, до речі, врятувалися завдяки підробленим документам і… «арійській зовнішності» юнака. Що ж до релігії, то неоднозначному Лему приписували (паралельно з юдаїзмом!) і римо-католицьке виховання, а сам він називав себе то «атеїстом», то «агностиком», а то й обома одночасно (sic!). Підтримуючи при цьому дружні стосунки з іще відомішим поляком Каролем Войтилою – пізніше Папою Іваном Павлом ІІ.

 

Або: під час візиту до СРСР Лема буквально носили на руках – а він підтримував, хоч і не надто публічно, польську «Солідарність». Після встановлення у Польщі жорстко прорадянського режиму генерала Ярузельського Лем емігрував, чим, знов-таки, мусив заробити собі тавро «антисовєтчіка» – а американський фантаст Філіп К. Дік писав на нього заяви до ФБР як на радянського шпигуна. Скільки в усіх цих історіях міфу? Та хто його зна.

 

До речі, ймовірно, до міфів належить і широко розтиражована нашими ЗМІ під день народження фантаста фраза «Я львів’янин і львів’янином залишуся до смерті». Повний варіант, у якому ця фраза гуляє сайтами, такий: «Однак мешкаючи у Кракові, Відні чи Берліні, Лем завжди наголошував: «Я львів’янин і львів’янином залишуся до смерті. Я не можу сказати, що повністю щасливий. Моє щастя залишилося, коли довелося залишити Львів». Але першоджерела «завжди» проголошуваного письменником кредо мені віднайти не вдалося.

 

Словом, така людина не могла не зацікавитися дійсно ВЕЛИКИМИ проблемами цілого людства. І, ймовірно, не могла не спробувати висловитися в першу чергу через мегапопулярний у ті часи в усьому світі фантастичний жанр.

 

 

Лем науки

 

Зараз (особливо от буквально зараз, «під дату») Лему прийнято приписувати передбачення купи технічних і технологічних досягнень сучасного людства. Але при ближчому розгляді низка з цих приписок не витримує критики.Станіслав Лем

Авжеж, тач-скрін на інтерактивних мапах у «Поверненні з зірок» 1961 року (як і на «оптонах» із того ж роману) – це чудове передбачення, хоча описані і там, і в інших книгах Лема «кристали пам’яті» не дуже схожі на сучасну флеш-пам’ять. Але вже «калстери» з «Магелланової хмари» схожі на наші кредитні картки хіба що умовно. Авжеж, «Магелланова хмара» – твір досить давній (1955), але ж ідея магнітного запису була технічно реалізована ще в останні роки ХІХ століття! Тож навіть трохи дивно, що така прозірлива людина, як Лем, у ролі «кредитної картки» виводить коробочку, що містить мікроскопічні пластмасові «монетки».

 

А от, наприклад, об’ємне відео, пророцтво про яке теж нерідко приписують Лему, йому просто не потрібно було «передбачати». Достоту так само, як Жуль Верн насправді абсолютно не мусив «передбачати» підводний човен. В обох випадках на час написання відповідних романів вже відбувалися, і неодноразово, більш-менш успішні спроби реалізувати згадані технології. Ну а спроба деяких «дослідників» видати за передбачення клонування ніщо інше, як анекдотичне «розмноження» Йона Тихого через петлю часу, взагалі викликає тільки посмішку.

 

Все це сказано зовсім не для того, аби похизуватись ерудицією, і навіть не для розбору творчості митця. Насправді Лем у багатьох випадках вловив МАГІСТРАЛЬНІ напрямки розвитку технологій. Тут він виявився таким собі Стівом Джобсом, тільки в іншій сфері. Зрештою, сам я двадцять років тому, переглянувши стрічку «Матриця», з неймовірним подивом усвідомив, що це просто якась тобі варіація на тему «Футурологічного конгресу»! Тільки замість хімічних препаратів діє електроніка, от вам і вся різниця.

 

Тут ми й підійшли до головного. Адже головним у Лема чимало критиків (та й фанатів, гадаю, теж) вважають «фантоплікатори» – пристрої, здатні, грубо кажучи, створювати штучну реальність. Хто тільки не вказував на передбачення Лемом давно вже звичної для нас віртуальної реальності! Проте штука в тому, що тут є велика різниця.

 

Як відомо, найбільше про фантоплікатори Лем говорить не у своїй фантастиці, а в знаменитій «Сумі технологій». Книзі, яку, напевне, таки варто назвати філософським трактатом – хоча сам автор неодноразово кривився на таку характеристику свого дітища. Що ж, Тома Аквінський теж, напевне, не погодився б назвати філософською свою «Summa Theologica», від якої юдей-католик-атеїст Лем і запозичив назву свого «опус магнум». Хоча Тома Аквінський, імовірно, заперечував би в першу чергу через язичницьке походження терміну :)

 

Так от, фантоплікатори Лема не просто модулюють реальність. У дуже віддаленому майбутньому вони її справді СТВОРЮЮТЬ. Принаймні, допомагають це робити. У «Сумі» Лем, як відомо, багато розмірковує про можливість прямого, так би мовити, перетворення природи людиною. В новій, штучній природі, неодмінною частиною якої будуть і фантоплікатори, людина існуватиме в буквальному симбіозі з середовищем. Контактувати зі «справжньою» природою ці люди майбутнього будуть лише за посередництва цього середовища. Отут фантоплікатори і знадобляться.

 

Між іншим, це – непрямий, але явний варіант відповіді на популярну у фантастиці тему «бунту машин». І, по роздумах, скидається на те, що вже сьогодні наша цивілізація іде саме цим-о шляхом симбіозу.

 

Як конкретно все це має виглядати? Майстер прямо заявляє, що не береться робити подібних прогнозів. Але я особисто найголовнішим його прозрінням вважав би не тач-скріни й не аналог кредитних карток, а саме це зрощення людини та «штучної природи», ознаки якого, на моє переконання, ми спостерігаємо вже сьогодні.

 

 

Лем книги

 

Напевне, не помилюся, сказавши, що ті з нас, хто цінують не так Лема-футуролога, як Лема-фантаста (наскільки взагалі можна розділити цих «двох»), так от, цінуємо ми Лема не за стиль, і навіть не те щоб за сюжет. Авжеж, згадані вище «дитячі» (хоча насправді-то ні!) серії на кшталт «Кіберіади» вражають, так би мовити, буянням барв. Проте не можеш не дивуватися, як людина, здатна так весело бавитися з мовою і серйозним тоном вводити в триптих часовигнанця Босха дванадцятимісний хронобус, настільки вміє змалювати почуття. Щоправда, у Лема гама почуттів неширока – аж радієш, що в українській мові «почуття» однаково пишеться і в множині, і в однині.

Станіслав ЛемЛем добре лякає – але майже ніде не ОПИСУЄ страху. Лем багато пише про кохання – але це почуття він саме ОПИСУЄ, й не більше. Що він МАЛЮЄ – так, що це аж «бачиш» (тобто відчуваєш) – це всепроникне почуття самотності. Самотні всі без винятку космічні мандрівники. Самотній екіпаж «Непереможного» на планеті, захопленій виром некроеволюції (й окремо самотнім є – а от і не вгадали, не головний герой, який у фіналі підкреслено сам-один іде в пащеку звіра. А його командир Горпах). Самотні п’ятеро землян на планеті Едем. Самотній головний герой «Фіаско» (настільки самотній, що навіть не знає, хто ж він такий). Про самотність у «Солярісі», напевне, зайве й казати.

 

Характерно, що здебільшого ці герої самотні, водночас перебуваючи серед інших людей, або позаземних істот, або і те, і інше одночасно. Численні астронавти, які повертаються на Землю через тисячі років після відльоту – тут усе зрозуміло, і недарма цей сюжет є «фішкою» лише ранніх книг Лема. Цікавіше з пізнішими, на кшталт вже згаданих «Фіаско» та «Едема» (до певної міри, «Непереможного» теж). Тут виражена літературними засобами самотність героїв, як на мене, недвозначно символізує філософське питання – космічної самотності людства.

 

У «Сумі технологій» Лем приділяє цьому питанню гігантську увагу і, слідом за радянським астрофізиком Йосифом Шкловським (якого прямо називає натхненником «Суми») рішуче відкидає можливість існування у Всесвіті, чи навіть у нашій Галактиці, лише однієї-єдиної цивілізації – людської. Чому ж тоді ми не зустрічаємо іншопланетян, не ловимо їхніх сигналів, не бачимо навіть сліду їхньої космічної діяльності? Знов-таки слідом за Шкловським та іншими, Лем не так відповідає на це питання, як ставить нові – скажімо, про можливе припинення на певному етапі технологічного розвитку цивілізацій. Повторюся, відповідей від Лема чекати майже завжди дарма – і в даному випадку єдиним запропонованим варіантом є інформаційне перевантаження цивілізації («Мегабітова бомба»). При цьому сам же Лем погоджується, що проти цього варіанту можна висунути серйозні заперечення.

 

То чому ж людство (поки що?) почувається самотнім у Космосі? Не даючи відповіді на це запитання, Лем-футуролог підіймається до висот Лема-письменника у спробах всебічно його поставити. А що, як інші цивілізації існують, проте існують і причини, через які з ними неможливо порозумітися? Саме цьому питанню присвячені і «Едем», і «Фіаско», і, звичайно ж, «Соляріс».

 

З іншого боку, а навіщо нам узагалі чужі цивілізації? Чому ми так прагнемо їх відшукати? От на це питання Лем таки дає відповідь: нам потрібно щось на кшталт дзеркала, через яке ми могли б поглянути на себе збоку.

 

Особисто я не маю сумніву, що «Соляріс» став найпопулярнішою книгою Лема саме тому, що там цю тему розкрито в максимальній повноті та чесності: а чи можна зрозуміти навіть самого себе? І – до речі – чи не вб’є людину погляд у «дзеркало», яке покаже її справжньою?

 

Саме тут, як на мене, і виявляється талант письменника. І саме тому, а не через «технічні пророцтва» чи навіть глибокі футурологічні роздуми, його сторіччя стало такою подією – всупереч зовсім новій психології молодих поколінь, кризі жанру фантастики і навіть екранізації «Соляріса» із Джорджем Клуні :) Amen.

Статево неблагонадійні

(не-дуже-фантастичне оповідання)

З того часу, як світ змінився, мої батьки разом з іншими біженцями тулилися серед руїн покинутого міста на високому березі річки, яка колись мала назву Дніпро. Здається саме цю назву згадувала мати, коли розповідала про минуле. То було минуле, яке вона бачила, будучи ще маленькою дівчинкою, про яке майже нічого не памʼятала, оскільки її батьки загинули чи то від якоїсь хвороби, чи то від голоду.

З того часу, як світ змінився, мої батьки разом з іншими біженцями тулилися серед руїн покинутого міста на високому березі річки, яка колись мала назву Дніпро. Здається саме цю назву згадувала мати, коли розповідала про минуле. То було минуле, яке вона бачила, будучи ще маленькою дівчинкою, про яке майже нічого не памʼятала, оскільки її батьки загинули чи то від якоїсь хвороби, чи то від голоду.

Як я пізніше дізнався, знаходячись в “таборі для статево неблагонадійних”, все почалося зі знаменитого Пакту Демаскулізації. Згідно з цим документом, ухваленим Світовим Урядом, кожен чоловік або жінка, хлопець або дівчина, починаючи з трьох років, в організмі яких рівень тестостерону перевищував норму, визначену Організацією Статевого Виховання, повинен був пройти курс гармональної терапії, що позбавляв людський організм “токсичних”, “шкідливих”, “небезпечних” та “непотрібних” маскулінних рис.

Читать далее Статево неблагонадійні

Чому людський мозок не схожий на компʼютер?

Вчені, які вивчають людський мозок, ніколи не знайдуть там копії 5-ї симфонії Бетховена – або ж слів, зображень, граматичних правил чи будь-яких інших звичних для нас речей дійсності. Звичайно, людський мозок не модна вважати порожнім, але він напевно не містить інформацію у звичному для нас вигляді.

Вивчення властивостей мозку має глибокі історичні корені, але винахід комп’ютерів у 1940-х роках трохи сплутав  уявлення науковців про структуру мозку. Вже більше як півстоліття психологи, лінгвісти, неврологи та інші експерти з поведінки людини стверджують, що мозок людини працює як комп’ютер. Але чи так це насправді?

Що всередині?

Аби побачити, наскільки хибною є ця ідея, погляньте на мозок немовлят. Завдяки еволюції новонароджені діти, як і всі інші  ссавці, потрапляють у світ вже підготовленими до ефективної взаємодії з ним. Зір у дитини нечіткий, але вона приділяє особливу увагу обличчям і швидко може визначити материнське. Дитя віддає перевагу звуку голосів перед немовними звуками і може відрізняти один основний мовний звук від іншого. 

Здорове немовля від природи “озброєне” набором рефлексів – реакцій на певні подразники, необхідних для  виживання. Новонароджена дитина повертає голову в напрямку чогось, що чухає їй щічку, а потім смокче все, що потрапляє в рот. Під час занурення у воду вона затримує подих, хапає речі, що трапляються під руки.

І що найголовніше, новонароджені отримують від природи потужні механізми самонавчання, які дозволяють їм швидко змінюватися, аби ефективніше взаємодіяти зі світом, навіть якщо цей світ не схожий на той з яким стикалися їхні далекі пращури.

Відчуття, рефлекси та здатність до навчання – це те, з чого ми починаємо, і це досить багато. Якби в нас не було хоча б однієї з цих здатностей, ми б напевно не вижили.

А ось з чим ми не народжуємося: інформація, дані, правила, знання, алгоритми, програми, зображення, підпрограми, кодери, декодери, символи – одним словом, всі ті компоненти, які дозволяють комп’ютерам поводитися розумно. Ми не тільки не народжуємося з усім цим, але й не розвиваємо це.

Ми не зберігаємо слів або правил, які вказують нам, як з ними поводитися. Ми не створюємо візуальні образи, які потрібно зберігати у буфері оператичної пам’яті, а потім записувати на жорсткий диск. Ми не отримуємо інформацію, зображення чи слова з реєстрів пам’яті. Комп’ютери роблять все це, а живі організми – ні.

Люди – не машини

Комп’ютери буквально обробляють інформацію, яка спочатку повинна бути закодована у певний формат послідовності одиниць та нулів (біти, байти т.п.). На звичайному комп’ютері кожен байт містить 8 бітів. Певний набір цих байтів означає букву д, інший – букву o, і так далі. Певна кількість та послідовність цих бітів утворюють якесь слово.

Світлина на вашому робочому столі утворена складною композицією таких байтів зі спеціальними позначками, які вказують компʼютеру інтерпретувати її саме як світлину.

Комп’ютери буквально переміщують ці групи бітів з місця на місце в різних фізичних зонах зберігання, копіюють, видаляють або змінюють їх за нашою командою. Правила, якими керуються комп’ютери щодо переміщення, копіювання та роботи з цими масивами даних, також зберігаються всередині комп’ютера. Разом набір правил називається «алгоритмом». Група алгоритмів, які працюють разом, щоб допомогти нам щось зробити (наприклад, купити акції або знайти щось в мережі), називається тим, що зараз більшість людей називає «додатком».

Іншими словами, комп’ютери працюють із символічними системами. Вони дійсно зберігають та перероблють дані, справді мають фізичні “спогади” та керуються певними алгоритмами.

Люди усього цього не роблять – ніколи не робили та ніколи не будуть робити. Чому ж так багато вчених говорять про наше психічне життя, наче це масив данних на компʼютері?

На що це схоже?

У своїй книзі «В нашому власному образі» (2015) експерт зі штучного інтелекту Джордж Заркадакіс описує шість різних метафор, які люди використовували протягом останніх двох тисяч років аби пояснити людський інтелект.

У першій, що збереглася в Біблії, люди були сформовані з глини або бруду, яку розумний Бог потім наповнив своїм духом. Цей дух «пояснює» наш інтелект – принаймні граматично.

Винайдення гідротехніки в 3 столітті до н. е. призвело до популярності так званоґ гідравлічної моделі людського інтелекту, тобто думки про те, що потік різних рідин в організмі (так звані «гумори» ) відповідає як нашому фізичному, так і психічному функціонуванню. Гідравлічна метафора була популярною протягом наступних 1600 років, значно гальмуючи розвиток медицини.

Приблизно у 15 столітті набувають поширення різноманітні автоматичні механізми з пружинами та шестернями, що надихали таких мислителів як Рене Декарт, стверджувати, що люди – це складні машини.

У 1600-х роках британський філософ Томас Гоббс припустив, що мислення виникає через особливі механічні рухи мозку. Пізніше відкриття електричного струму та хімії призвели до нових теорій людського інтелекту – знову ж таки здебільшого метафоричного характеру.

У середині 19 століття, вражений досягненнями науки в галузі зв’язку, німецький фізик Герман фон Гельмгольц порівняв мозок із телеграфом.

Математик Джон фон Нейман в свою чергу стверджував, що функція нервової системи людини є “prima facie digital”, порівнюючи людський мозок з компонентами обчислювальних машин своєї доби.

Як бачимо, кожна метафора відображала уявлення епохи, що породило її. Як і можна було передбачити, лише через кілька років після винайдення комп’ютерних технологій у 1940-х роках, мозок в розумінні вчених вже працював як комп’ютер, при цьому роль фізичного обладнання виконував сам мозок, а думки, слугували програмним забезпеченням.

Знаковою подією, яка розпочала те, що зараз широко називають «когнітивною наукою», стала публікація «Мова та спілкування» (1951) психологом Джорджем Міллером. Міллер припустив, що психічний світ можна ретельно вивчати, використовуючи поняття теорії інформації, обчислень та лінгвістики.

Цей тип мислення отримав остаточне вираження в книзі «Комп’ютер і мозок» (1958), в якій математик Джон фон Нойман рішуче заявив, що функція нервової системи людини є «prima facie digital». Хоча він визнав, що насправді мало що відомо про те, як влаштована наша памʼять та пропроцес мислення, але вважав цілком доречними паралелі між компонентами обчислювальних машин та мозком людини.

Подальший розвиток компютерних технологій надалі спонукав вчених вважати, що люди є свого роду процесорами, які обробляють інформацію. Сьогодні на зусилля в цьому напрямку залучені тисячі дослідників, витрачені мільярди доларів та написано безліч праць.

Наприклад, згадаємо книгу Рея Курцвейла «Як створити розум: розкрита таємниця людської думки» (2013) , в якій Автор розмірковує про «алгоритми» мозку та про те, як він «обробляє дані», і навіть про те, як його будова зовні нагадує інтегральні схеми.

Метафора “обробки інформації” (ОІ). Чому ні?

Метафора обробки інформації (ОІ) людського інтелекту зараз домінує в сучасній науці. Практично не існує жодної форми дискурсу про розумову поведінку людини, яка б відбувалася без використання постулатів ОІ, так само, як жодна форма дискурсу про людський розум не могла б тривати в певні епохи без посилання на дух, божество, або на закони гідротехніки.

Але необхідно визнати: метафора ОІ – це, зрештою, лише чергова метафора – історія, яку ми розповідаємо, аби зрозуміти те, чого насправді не розуміємо. І, як всі попередні метафори, вона у певний момент буде відкинута, або поступиться іншій метафорі, або, зрештою, замінена фактичним знанням.

Під час візиту до одного з найпрестижніших світових науково-дослідних інститутів, я закликав тамтешніх дослідників пояснити розумну поведінку людини без посилання на будь-який аспект концепції ОІ. Вони не змогли цього зробити, і коли я ввічливо підняв це питання наступного разу декілька місяців по тому, їм все одно не було що запропонувати. Вони так і не змогли запропонувати якусь альтернативу. Іншими словами, метафора ОІ настільки обтяжує наше мислення певними ідеями, що вони заважають нам поглянути на проблему інтелекту під іншим кутом зору.

Помилкову логіку метафори ОІ досить легко викрити. Вона базується на хибному силогізмі, що складається з двох тверджень та помилкового висновку.

Твердженн перше: усі комп’ютери здатні поводитися розумно.

Твердження друге: усі комп’ютери мають засобами переробки інформації.

Помилковий висновок: усі істоти, які здатні поводитися розумно, мають засобами переробки інформації.

Якщо подумати, переконання, що люди повинні бути природними переробниками данних лише тому, що комп’ютери чинять так само, є безпідставною. Безперечно прийде час, коли вчені майбутнього визнають нарешті метафору ОІ такою ж безглуздою, як це сталося з її попередниками раніше.

Якщо метафора ОІ така безглузда, чому ж вона така приваблива для сучасних вчених?

Чи є спосіб зрозуміти людський інтелект, не спираючись на цю інтелектуальну милицю? І яку ціну нам доведеться заплатити за те, що ми так довго спирались на неї? Зрештою, концепція ОІ протягом десятиліть володіла розумом великої кількості дослідників у різних галузях.

Як виглядає долар?

Під час занять, які я проводжу для студентів протягом багатьох років викладання, я прошу студента намалювати на дошці купюру номіналом в один долар – «якомога детальніше».

Коли студент закінчить, я накриваю малюнок аркушем паперу, виймаю доларову купюру з гаманця, приклеюю скотчем до дошки і прошу студента повторити завдання. Коли він або вона виконують завдання, я знімаю аркуш з першого малюнка, і прошу аудиторію прокоментувати відмінності між двома малюнками.

Як можна здогадатися, малюнок, зроблений за відсутності купюри в доларах, є набагато менш деталізованим у порівнянні з малюнком, зробленим з натури, хоча студент бачив цю купюру тисячі разів.

В чому проблема? Хіба ми не маємо в голові «зразка» доларової купюри, що «зберігається» у «реєстрі пам’яті»? Чи не можемо ми просто «дістати» його та використати для створення нашого малюнка?

Очевидно, що ні. І навряд хтось колись зможе знайти зображення доларової купюри, що зберігається всередині людського мозку, з тієї простої причини, що її там не існує.

Багато досліджень мозку говорить нам про те, що численні, а іноді і великі ділянки мозку часто беруть участь у запамʼятовуванні, навіть коли треба згадати найсвіжіші та найпростіші спогади. Більш того, коли задіяні сильні емоції, мільйони нейронів можуть стати більш активними, ніж зазвичай. Наприклад, у 2016 році в ході нейропсихологічних досліджень людей, які вижили в результаті авіакатастрофи, виявили, що аварія посилила нервову активність в мигдалевидному тілі, скроневій частині, а зоровій корі» пасажирів, що робило їхні спогади більш яскравими та насиченими.

Ідея, висунута кількома вченими, про те, що конкретні спогади якимось чином зберігаються в окремих нейронах робить феномен пам’яті ще більш заплутаним. Головне питання лишається відкритим: як і де зберігається інформація?

Отже, що відбувається, коли студент малює купюру в доларах за її відсутності перед очима? Якби він ніколи раніше не бачив доларову купюру, його перший малюнок, мабуть, зовсім не нагадував би другий. Але бачивши доларові купюри раніше, студентові вдалося досягти бодай концеатуальної подоби.

Структура мозку дозволяє візуалізувати доларову купюру – тобто пережити досвід бачення доларової купюри, принаймні певною мірою.

Та різниця між двома ескізами долара нагадує нам, що візуалізація чогось (тобто бачення чогось у його відсутності) набагато менш точна, ніж бачення безпосередньо. Ось чому ми набагато краще розпізнаємо, ніж згадуємо.

Можна звісно заперечити, зауваживши, що студент раніше бачив купюри в доларах, але не докладав зусиль, щоб “запам’ятати” деталі. В іншому випадку перший малюнок міг бути більш детальним.

Однак навіть у цьому випадку жоден образ купюри у жодному сенсі не зберігався у мозку студента. Студент просто став би краще підготовленим до його точного відтворення.

На основі цієї простої вправи з відтворенням долару ми можемо почати будувати основи нової когнитивної теорії  людини, не апелюючи до метафори ОІ.

Мозок змінюється в процесі набуття досвіду

Ми змінюємся під впливом вражень, які отримуємо з навколишнього світу. Цей процес називають набуттям досвіду.

Особливо слід зазначити досвід трьох типів:

(1) ми спостерігаємо за тим, що відбувається навколо (поведінка інших людей, звуки музики, вказівки, слова на сторінках, зображення на екранах);

(2) ми стикаємося з поєднанням неважливих стимулів (таких як сирени) з важливими стимулами (наприклад, поява поліцейських машин);

(3) нас карають або винагороджують за певну поведінку.

Ми стаємо ефективнішими у своєму житті, якщо змінюємося у у відповідності до набутого досвіду. Якщо ми можемо зараз продекламувати вірш чи заспівати пісню, якщо ми можемо виконувати вказівки, які нам надано, якщо відповідно реагуємо на певні стимули та утримуємось від поведінки, яка була покарана, тоді отримуємо нагороду.

Незважаючи на оманливі твердження, ніхто насправді не має чіткого уявлення про те, як змінюється мозок після того, як ми навчилися співати пісню чи читати вірш. Але ні пісня, ні вірш у ньому не «зберігаються». Мозок просто змінився певним чином, що тепер дозволяє нам співати пісню чи декламувати вірш за певних умов. Коли мене закликають до виступу, ні пісню, ні вірш ні в якому сенсі я не «витягую» з будь-якого місця мого мозку. Я просто співаю або декламую.

Чому бейсболист ловить мʼяч?

Деякі спеціалісти з когнитивної психології, зокрема Ентоні Чемеро з Університету Цинциннаті, автор книги “Когнітивна наука” (2009) – повністю відкидають думку про те, що людський мозок працює як комп’ютер. Основна точка зору полягає в тому, що ми, як і комп’ютери, осмислюємо світ, виконуючи обчислення на його ментальних уявленнях, але Чемеро та інші описують інший спосіб розуміння розумової поведінки – як безпосередню взаємодію між організмом та світом.

Мій улюблений приклад ілюструє проблему розуміння того, як гравцю бейсболу вдається зловити м’яч. Він чудово описаний Майклом Макбітом в Університеті штату Арізона та його колеги в 1995 р.

ОІ вимагає від гравця сформулювати оцінку різних початкових умов польоту м’яча – сили удару, траєкторії  т.і. – потім створити та проаналізувати шлях по якому м’яч, швидше за все, рухатиметься аби перехопити м’яч в потрібний момент.

Так було б, якби ми функціонували подбіно до компʼютерів, але Макбіт та його колеги дали простіший виклад: щоб зловити м’яч, гравцеві просто потрібно продовжувати рухатися таким чином, аби мати з мʼячем постійний візуальний контакт.

Це може здатися складним, але насправді це неймовірно просто і повністю позбавлене обчислень, аналізу та необхідності створення алгоритмів.

Чи можливе кібернетичне безсмертя?

Професори психології з університету Лідса Беккета у Великобританії – Ендрю Вілсон та Сабріна Голонка – наводять приклад бейсболу серед багатьох інших, за допомогою яких можна поглянути на роботу мозку поза концепцією ОІ. Але це напрямок досліджень, на жаль, досі не став основним у вивченні роботи людської памʼяті. Більшість вчених продовжують робити прогнози майбутнього розвитку людства, виходячи з моделі ОІ.

Одне передбачення, зроблене, зокрема, футурологом Курцвейлом, фізиком Стівеном Хокінгом та неврологом Рендалом Кьоном, полягає в тому, що, оскільки людська свідомість нібито схожа на комп’ютерне програмне забезпечення, незабаром з’явиться можливість завантажувати людські уми на комп’ютер, завдяки чому ми станемо надзвичайно розумними і, цілком можливо, безсмертними. Ця концепція надихнула творців стрічки «Трансцендентність» (2014) з Джоні Деппом у ролі вченого, схожого на Курцвейла, чий розум був завантажений в Інтернет із катастрофічними для людства результатами.

На щастя, оскільки метафора ОІ не є достовірною, нам ніколи не доведеться турбуватися про те, що людський розум зникне в кіберпросторі; на жаль, ми також ніколи не досягнемо безсмертя за допомогою завантаження. Це не станеться не лише через відсутність у мозку програмного забезпечення для свідомості; тут є більш глибока причина – назвемо її проблемою унікальності – яка надихає і пригнічує одночасно.

Як впливає набутий досвід на наш мозок?

В мозку не існує жодних «банків пам’яті». Він змінюється комплексно в результаті отримання нами життєвого досвіду. Крім того, немає підстави вважати, що один і той самий досвід змінює різних людей в однаковій мірі.

Якщо ми з вами відвідаємо один і той же концерт, зміни, що відбуваються в моєму мозку, коли я слухаю пʼяту сонату Бетховена, майже напевно будуть абсолютно відмінними від змін, що відбуваються у вашому. Ці зміни, якими б вони не були, відбуваються на базі унікальної нейронної структури, що вже існує ірозвивалася протягом усього життя.

Ось чому, як продемонстрував сер Фредерік Бартлетт у своїй книзі «Запамʼятовування» (1932), різні люди, які почули одну й ту саму історію, будуть розповідати її по-різному, і з часом різниця у відтворенні подій та ґх інтерпретації буде збільшуватися. Не відбувається ніякого копіювання історії; скоріше, кожна людина, почувши історію, певною мірою змінюється під впливом почутого та сворює свою власну.

Це, напевно, надихає, бо означає, що кожен із нас справді унікальний не лише за своїм генетичним складом, але навіть за тим, як наш мозок змінюються з часом. Це також пригнічує, оскільки робить завдання невролога надто складним. Для будь-якого даного досвіду впорядковані зміни можуть включати тисячу нейронів, мільйон нейронів або навіть увесь мозок, причому схема змін є унікальною у кожної людини.

Чому реплікація мозку не має сенсу?

Гірше того, навіть якби ми мали можливість зробити знімок усіх 86 мільярдів нейронів мозку, а потім змоделювати стан цих нейронів у комп’ютері, ця величезна картина не означала б нічого поза тілом мозку. Тоді як комп’ютери зберігають точні копії даних – копії, які можуть зберігатися незмінними протягом тривалого періоду часу, навіть якщо живлення було відключено, – мозок підтримує наш інтелект лише до тих пір, поки він залишається живими. Перемикач увімкнення-вимкнення відсутній. Або мозок продовжує функціонувати, або ми зникаємо. Більше того, як зазначив нейробіолог Стівен Роуз, знімок поточного стану мозку також може бути безглуздим, якщо ми не знаємо всієї історії життя власника цього мозку – можливо, навіть про соціальний контекст у яку він або вона виховувалися.

Подумайте, наскільки складна ця проблема. Щоб зрозуміти навіть основи того, як мозок підтримує людський інтелект, нам може знадобитися знати не просто поточний стан усіх 86 мільярдів нейронів та їхні 100 трильйонів взаємозв’язків, не лише врахувати силу, з якою вони пов’язані між собою, та не лише стан понад 1000 білків, які існують у кожній точці з’єднання, але про всю активність мозку від моменту початку функціонування системи. Додайте до цього унікальність кожного мозку, частково спричинену унікальністю життєвим досвідом кожної кожної окремої людини, і передбачення Канделя починає звучати надмірно оптимістично. (В нещодавно опублікованій в “Нью-Йорк Таймс” невролог Кеннет Міллер припустив, що знадобляться “століття”, щоб просто відтворити базову нейронну мережу людського мозку).

Куди уходять гроші?

Тим часом щорічно величезні кошти витрачаються на реалізацію ідей, які базуються на хибних теоріях. Дослідники дають інвесторам обіцянки, які неможливо виконати.

Найяскравіший випадок зафіксований нещодавно у доповіді Scientific American. Він стосується проекту людського мозку коштом 1,3 мільярда доларів, започаткованого Європейським Союзом у 2013 році.

Переконані харизматичним Генрі Маркрамом в тому, що він може створити симуляцію людського мозку на суперкомп’ютері до 2023 року, і що така модель зробить революцію в лікуванні хвороби Альцгеймера, чиновники ЄС фінансували його проект практично без обмежень. Але не минуло і двох років, як проект перетворився на «мозкову катастрофу», і Маркраму було запропоновано залишити свою посаду.

Проіснувавши майже півстоліття метафора ОІ надала науці надто мало розуміння в розумінні роботи мозку. Ми живі організми, а не комп’ютери. Тож настав час натиснути кнопку ВИДАЛИТИ.

Джерело

Про “Алфавіт для андроїда” Олексія Деканя. 

Стандартний огляд зі спойлерами. Окремі оповідання я бачив ще до виходу збірки як бета-рідер. Про кожне оповідання окремо і те, що сподобалося в них чи навпаки. І загальне враження від збірки. 

Читать далее Про “Алфавіт для андроїда” Олексія Деканя. 

Стівен Кінг: “Безсоння” та “11 22 63”. Відчув дихання одноповерхової Америки.

Так сталося, що на декілька тижнів я випав з реального життя та підсів на твори Стівена Кінга. Але обрав для читання не його класичні жахи, а тексти, які більш тяжіють до соціальної фантастики. Мова йде про два романи “Безсоння” та “11.22.63”. Точніше я був впевнений, що маю справу з соціальною фантастикою, але почавши читати, зрозумів, що королю жахів вдалося таки мене здивувати, оскільки означені твори є здебільшого соціальною драмою, в яку маститий письменник майстерно вплів фантастичні елементи. Докладніше про мої враження далі в огляді.

Безсоння”

Вийдіть на вулицю, прогуляйтеся типовим спальним районом українського міста, поїдьте до центру, придивіться, і ви їх обов’язково побачите та, можливо, здивуєтеся наскільки їх багато. Вони одягнені не по моді, здебільшого дивляться собі під ноги, коли йдуть, несучи полотняну торбинку. Вони сидять біля парадного на лавочці та переповідають одне одному новини та плітки, лають державу та сусідів, прискіпливо роздивляються вас, коли ви йдете повз них і дуже ображаються, коли ви не вітаєтесь з ними, не помічаєте. Бо вони вам нецікаві, бо їм вже перевалило за 60, в них все позаду, а вам треба дивитися в майбутнє. І в тому майбутньому ми з вами ладні бачити що завгодно, окрім старості й смерті. Десь так я бачу людей похилого віку в Україні. Але на відміну від мене та багатьох моїх однолітків, охочих до писемного слова, пан Кінг написав про цих людей цілий роман. Читать далее Стівен Кінг: “Безсоння” та “11 22 63”. Відчув дихання одноповерхової Америки.

“Проблема трьох тіл” – науково обгрунтоване бачення одного з варіантів майбутнього людства

“Що воно таке, фантастика по-китайськи?” Саме це питання спонукало мене купити книгу “Проблема трьох тіл” в одній з книгарень міста Харкова цієї зими. Перед цим я багато прочитав схвальних рецензій на цей роман, отже вирішив самостійно познайомитися з автором на імʼя Лю Цисінь. Що з цього вийшло читайте далі.

Хто такий Лю Цисінь?

Почавши збирати інформацію про цього китайського письменника, я виявив, що мій пошуковик стійко асоціює його з єдиним відомим українському читачеві романом “Проблема трьох тіл”.  Тож біографію митця та більш докладну інформацію про його творчий доробок довелося шукати трохи довше.

Зокрема з Вікіпедії я дізнався, що Лю Цисінь вважається обличчям сучасної китайської фантастки та лауреатом багатьох престижних китайських та світових премій з літератури. Переглянувши його життєпис також дізнався, що успіх на літературній ниві до нього прийшов не одразу, хоча він починав писати ще в юності. Справжній літературний успіх приходить до автора тільки в нульові після публікації оповідання “Космічний колапс” в одному з літературних журналів, де його нарешті помітили критики.

Народився Лю Цисінь в родині працівника одного з китайських інститутів,  в 60-ті роки минулого століття під час так званої “Культурної революції”. Тоді багато представників наукової інтелігенції нерідко зазнавали гонінь з боку тодішньої китайської влади та вимушені були працювати в копальнях або виконувати важку чорну роботу. Саме цей темний період в історії КНР досить емоційно та яскраво Лю Цисінь зобразив в романі “Проблема трьох тіл”.

Серед інших творів письменника відомі наступні: “Ера наднової”, “Кульова блискавка”, романи з трилогії “Памʼять про минуле землі” (в яку і входить роман “Проблема трьох тіл”), а також безліч повістей та оповідань.

Що мені сподобалося

Перш, ніж перелічити усі принади цього твору, скажу лише одне: “Проблема трьох тіл” безумовно стала подією в моєму читацькому житті. Я багато чого дізнався та багато над чим замислився. Але про все по черзі:

  1. Як я вже казав, історія в романі починається з драматичних подій під час “Культурної революції”, коли головна героїня, ще молода дівчина, стає свідком того, як фанатично налаштовані однолітки звіряче й привселюдно вбивають її батька. Саме ця, майстерно прописана сцена на початку твору, стала особисто для мене поштовхом для того, щоб продовжити читати далі. Я зрозумів, що насправді історія головної героїні Є Веньцзє — це не про фантастику, точніше не тільки про неї, а про те, як горе та біль, що зачаїлися в душі слабкої дівчини можуть цілком радикально вплинути на долю всього людства. Тож, по-перше, роман “Проблема трьох тіл” – це драма. Обіцяю, що далі спойлерити не буду ;)
  2. Друге, що мені сподобалося: твір написаний у формі детективної історії з непередбачуваним та динамічним сюжетом, який не відпускає від себе читача ані на хвилю. Я прочитав роман лише за три вечори.
  3. Це, так би мовити, “хардова” наукова фантастика. Я маю на увазі, що автор майже не робить реверансів в бік читача та не поспішає пояснювати йому ту величезну кількість наукових термінів та понять, якими так вільно послуговується. Читаючи текст, особисто я постійно зупинявся, щоб освіжити власні знання з фізики та астрофізики, аби краще зрозуміти сутність описуваних в книзі явищ. Крім цього, “Проблема трьох тіл” виявився чудовим посібником з історії Китаю, його культури з прірвою цікавої інформації про відомих політичних діячів та науковців.

Деякі зауваження

Звісно, не має особливої потреби наголошувати, що вони стосуються виключно мого субʼєктивного сприйняття та не повинні сприйматися в якості істини в останній інстанції. Можливо, когось вказані нижче моменти взагалі не зачепили. Тож, ближче до справи:

  1. Мені здалося, що переклад міг би бути кращим. Деякі речення, перекладені таким чином, що доволі важко сприймаються. Сподіваюся, що наступні частини трилогії в цьому плані будуть краще;
  2. Якщо не рахувати емоційний початок, герої виписані доволі скупо. Особисто мені не вистачило глибини в образі Мяо, його відносин з родиною а також з пані Є. На фоні драматизму останньої Мяо виглядає невиразно. Та й сама Є в останній третині книги теж зображена нашвидкуруч.
  3. Іноді мені здавалося, що я читаю підручник з фізики. Я отримав море цікавої наукової інформації, але мені здалося, що вона мала б бути більш адаптована до художнього тексту.

Ну, це, мабуть, все. Усім натхнення.

Енді Веєр, “Марсіанин”: читати, дивитися, радіти.

Прочитав книгу за три дні. Загальне враження – море позитиву. Огляд буде стандартний, за схемою “сподобалося-не сподобалося”, в резюме трохи порівняння з кіно.

Про текст загалом

  1. Дуже легкий і зрозумілий текст. Стиль – бортовий журнал, з вкрапленнями реальних подій. Часто подається як мінімум дві точки зору на події, що призводить до подальшого розвитку сюжету. Весь сюжет зав’язаний на виживання головного героя.
  2. Сюжет. Сюжетних ліній спочатку дві: події на Марсі і сприйняття цих подій на Землі. Згодом додається третя сюжетна лінія – події на космічному кораблі Гермес, яка об’єднує дві попередні і приводить роман до фіналу. Ця лінія органічно розвивається з моменту повідомлення екіпажу Гермеса, що член команди, якого вважали мертвим, вижив.
  3. Динаміка подій, постійна боротьба за життя – надихають. Автор не дає нудьгувати, а описи технологій – прості і простими словами пояснені. Навіть якщо щось незрозуміло, то автор робить прості і зрозумілі резюме, що дозволяє не пірнати кожного разу у мережу для пошуку поясненнь. Діалоги і монологи – стислі, конкретні, що змушує читача залишатися зацікавленим. Схема розмов проста: питання – відповідь – висновок чи пропозиція, ніяких загадок.

Читать далее Енді Веєр, “Марсіанин”: читати, дивитися, радіти.

«Цифрові дощі часу»: роман про опади, що падають догори

Олена Красносельська (автор цієї книжки) – інженер-робототехнік. Тема, яку підіймає авторка, – це час, дуже важливий для розуміння нашого існування. Після прочитання книжки хочеться сказати «мало»: мало пояснень, мало ілюстрацій, мало всього, що має стосунок до теми. Побудований авторкою світ неоднозначний для сприйняття. Є про що думати і що читати. Далі – роздуми і спойлери.

Читать далее «Цифрові дощі часу»: роман про опади, що падають догори

«Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

 

Маркетинг? Ні – не чули

Збірка дуже яскраво заявила про себе: реклама, презентація з відомими артистами справили враження. Я, як підігріта цільова аудиторія, бажав її придбати і без того, ще коли з’явилися перші оголошення про конкурс та вихід книжки за його результатами. Рівень очікування був на межі. Дочекався.

Далі суто про мене (про маркетинг теж буде і буде цікаво, почекайте). Далі був цікавий процес придбання книги. На стадії замовлення ми всім інтернетом визначали вартість і як достукатися до відповідальних за розповсюдження – витрачено три дні загалом. Достукались: рахунок я отримував тиждень. Чого так – не знаю, що зламалося у видавців на самій відповідальній стадії – мене, як споживача, не хвилює. Таким чином рівень очікування поступово переріс у зворотно пропорційний рівень роздратованості.

Останнім штрихом, який знівелював всі очікування, було надсилання книги дорогою службою доставки. Таким чином до 150 грн додалися 40 гривень від НП, і книжка загалом вийшла 190 грн. Стільки я не розраховував витратити на дане видання. Що платити за доставку буде треба – я знав. Тому просив вислати книгу УкрПоштою, що коштувало б мені максимум 15 гривень. На моє прохання ніхто не звернув уваги – ну кому воно треба зважати на нещасні 25 гривень якось там читача, правда?

Тепер питання: що я, який витратив гроші – власні, теж десь зароблені не крадіжками чи торгівлею зброєю, який чекав загалом понад два тижні (рахуємо від початку продажів), маю відчувати і писати про дану збірку? З ДНТЦ, як видавником, а скоріш за все як з державною структурою (яка спочатку здалася сучасною і цікавою) співпрацювати більше не хочеться. Мої «нещасні 150 гривень за ту книжку» скоріш за все до них більше на рахунок не впадуть. Читать далее «Український постапокаліпсис»: не все погано, але до якості – далеко

«Ріплі» або про те, як не просто фанфіки писати

автор: Роман МТТ

Я не очікував від збірки багато, тому не розчарований. Насправді тема складна: важко вигадати щось нове у світі Чужого чи Хижака. На що я сподівався? Сподівався на якісь відкриття, нове прочитання (так – саме так), можливо автори побачать щось те, чого глядач не розгледів протягом існування франшизи усі ці роки. Сподівався без надії, бо знаю, що додати щось до культового сюжету важко. І сприйматися воно буде однозначно в розрізі порівняння з оригіналом. Але і невдалою спробу назвати не можу – збірка вийшла непоганою, попри всі побоювання і видавців, і авторів (вони теж насправді знали на що йдуть, боялися наразитися на критику, звинувачення в плагіаті тощо).
Загалом можу сказати, що дана збірка не є ідеальна, але вона цікава в деяких моментах (далі за текстом знайдете), що частково виправдало мої очікування. Для повного «ВАУ!», можливо не вистачило оповідань. Якби ще дві-три оповідки (про які далі буде йтися в огляді) – було б «ВАУ!», а так – стримане «Добре». Далі про кожне оповідання окремо з мінімумом чи максимумом спойлерів.
Читать далее «Ріплі» або про те, як не просто фанфіки писати