Нові пригоди мудрих людей або Підводна лодка в степах України. Частина 1.

 

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Мухтар Пукачов – еталонний взірець патріота-довбойоба. Вірить в теорію перевернутого прапора.

Льоха Вол – героічєскій бард, бородате дурило з гітарою.

Потап Піздоу – галицький пиздючий сєпар, журнашлюха із задрипаного телеканалу.

Вовка Карандашв. о. директора Київського питомника ідіотів. Як був сцикливим мудлом, так ним і залишився.

Дуся Пантелеймонівнав.о. дєвушкі Вовки Карандаша. Дуринда і наркоманша.

Шурік Сироїденковоїнствующій паціфіст, кандидат в многочлени спілки художників. Їбанат.

Анаксімандр Сосенко – сивочолий хвілозоф-аматор, припизджений на всю макітру.

Хуй-Пизда-Джигурда – андрогінна кусюча сутність, яка водиться в степах України. Через укус передає хворобу організатора.

Барсік Зігмундович – жидомасонський котопсихіатр. Являється індивідам з різним рівнем набутого дибілізму у вигляді велетенського сірого кота з розумними очима під час снів, галюнів, білої гарячки та наркотичного марення.

Тарел Варел – ліцо кавказской національності, помічник Барсіка Зігмундовича. Екзорцист.

Привиди, щури, бабаки, кам’яні баби, ґедзі, цвіркуни, вужогадюки, анунаки.

 

 

 

ЧАСТИНА 1

ДІЯ 1

 

Металеві нутрощі підводної лодки. Пітьма, задуха, тиха українська ніч у степу. Серед іржавих конструкцій, прогнилих дерев’яних балок, запльованого круглого ілюмінатора та пульту приладів із дибільними абревіатурами, на продавленому тапчані лежить тіло. Воно хропе і прицмокує уві сні. Очевидно, тілу щось верзеться, бо час від часу воно починає підвивати.

В цей момент звідкись згори лунає гучний скрегіт.

Тіло: (різко підірвавшись) Хто, бля?

Скрегіт припиняється.

Тіло: (звівшись на ноги) Тю! Такий сон не дали додивитися! Нема спокою ні вдень, ні вночі!

Підлогою пробігає здоровенний гидкий щур з облізлим хвостом.

Тіло: єдині мої компаньйони тутешні… (досадливо хитає головою). І навіщо я сюди припхався? Думав, прапор переверну, прийде сюди море, а в Україну – процвітання, попливемо ми під попутними вітрами… Гей! Як тії запорожці! Ех, блядська жизнь! (розчаровано махає рукою і плентається до столу. Там наливає сто грам невідомої субстанції з пляшки під етикеткою «Ром» і випиває залпом. Після цього включає і налаштовує камеру на смартфоні).

Підлогою знову пробігає щур. Можливо, навіть той самий.

Тіло: шановні глядачі, як ви бачите, навіть цим створінням Божим кортить послухати видатного українського блогера та майбутнього президента. Лише порохоботи зневажливо кривлять писки. Але ж ви знаєте: порохоботи – це діагноз. Вони безнадійні. З вами на зв’язку я, Мухтар Пукачов, веду пряме включення просто зсередини підводного човна, який невдовзі відвезе нашу державу у світле майбутнє. (Чхає, харкає, спльовує і продовжує). А для тих, хто нещодавно підписався на мій ютуб-канал, я зараз розповім, чому саме я перебуваю у цій, непоказній на вигляд, бляшанці. (Кидає щуру шматок хлібного окрайця і робить паузу. Щур вдячно гризе окраєць).

Мухтар Пукачов: (раптово зриваючись на крик) А де ще, блядь, мені бути, якщо навколо самі жидомасони, запроданці, олігархи та рускій мір??? Але найгірша зараза – то порохоботи! Вони скрізь! Лізуть з усіх шпарин! Стежать через кожен отвір! Їх легше вбити, аніж довести їм очевидну та просту істину: справжнє благоденство в Україні настане тоді, коли буде відновлена геральдична справедливість! Єдине, що потрібно зробити – перевернути прапор, мать його так!

До столу підбігає ще кілька щурів. У них усіх лиснючі і противні писки, вони пожадливо поглядають на Мухтара. Той спересердя тупає ногою, але щурі не тікають.

Мухтар Пукачов: аааа, сучі діти! (скидає на підлогу їм усю хлібину, яку вони тут же роздирають, влаштувавши при цьому гризню). І от, я вже тиждень тут сиджу, у цьому, символічному для України місці, прапор давно перевернуто, а блядське море все ще не прийшло! А все тому, що кляті порохоботи домовилися з кацапами, а ті через своїх шаманів змінили погоду, і море вперлося рогом. Нахуя? Нахуя все це було? Тепер точно усім нам срака! Пора звідси валити! Я їбав такі розклади!

За якусь мить запал пиздуватого блогера зникає як і не було. Тіло Мухтара Пукачова починає чудернацько сіпатися та скручуватися, а на мармизі постає гримаса страху, огиди та благоговіння разом узятих, його очі спочатку хаотично бігають, а потім фокусуються на одній точці.

З темряви поступово виринає напівпрозора постать велетенської істоти, схожої на сірого кота. Це ніхто інший, як Барсік Зігмундович. Він повільно наближається до Мухтара, примружуючи жовті очі та саркастично хмикаючи у довгі вуса.

Мухтар Пукачов: (перелякано та з приреченістю) Це знову ти?! Чого ти від мене хочеш?! Я ж зробив усе, як ти казав, але моря нема, бабла нема, водяра закінчується і привиди дістають зі щурами навперебій…

Барсік Зігмундович: Твій психічний стан все ще викликає у мене велике занепокоєння. Людина, у якої така відповідальна місія, не повинна поводитися, як дурнувате чмо. Подивися на себе у дзеркало! З таким рилом ти не те що моря не привабиш, але й останні щурі, споглядаючи тебе, повтікають з цієї бляшанки. Зберися і чекай. Май терпіння. Скоро вони усі з’являться тут.

Мухтар Пукачов: Хто вони?! І коли вже?! Доки я ще маю сидіти серед цих смердючих уламків?! Дістало все це! А-а-а-а… (Починає ридати і рвати на собі волосся).

Барсік Зігмундович: Якщо зараз же не припиниш волать, скормлю тебе бабакам! Можна подумати, я тебе у лігві порохоботів тримаю.

Зачувши про порохоботів Мухтар Пукачов полотніє і витріщається на гігантського кота.

Мухтар Пукачов: Не згадуй про цих звірів пекельних! Краще вже бабаки… (Затихає, тільки періодично схлипує, ковтаючи шмарклі).

Барсік Зігмундович: (єхидно) терпи козаче – отаманом будеш. А ти як думав? Отак воно просто – політичні дивіденди заробляти? (Підморгує жовтим оком) Чи вже перехотів у президенти?

Мухтар Пукачов: Та ні… Не перехотів. (Без особливого ентузіазму в голосі) Кому, як не мені? Хто, як не я? Мені ж бабки-шептухи, престолопомазання, тобто  президентство, напророчили ще як я во чреві матері був.

Барсік Зігмундович: (підхихикуючи в кулак) Так отож, отож… Сиди значить, і не кіпішуй передчасно. А оті шестеро, кому на небесах написано бути спасителями святих земель україноаріїв, вже дуже скоро прийдуть, щоб вклонитися тобі, майбутньому президенту і героєві!  А ні то… Галюни, маячня, психдиспансер… (Зітхає  з нудьгою)

Мухтар Пукачов: (падає навколішки перед котячою марою) О, спасибі, мудрий друже і наставнику за довіру і натхнення! Задля такої справи я готовий ще хоч сто років просидіти тут, терпіти щурів, сморід і всяку іншу поєбень! Я готовий здійснити, покладену на мене священну місію!

Барсік Зігмундович: От і амінь. (Малює в повітрі загадковий символ і розчиняється, наче й не бувало).

Камера на смартфоні продовжує записувати трансляцію, от тільки Барсік Зігмундович на ній так і не відобразився.

 

Завіса.

Кінець першої частини.

.

.

.

Далі буде…

(с) Вуйки Хрін

Мудрі люди. Частина 8. Завершення

ЧАСТИНА 8

ДІЯ 1

 

Каптьорка Київського питомника ідіотів. Обстановка практично не змінилася. От тільки до хуя на плакаті  Дженіфер Лопес домальовано волохаті яйця. За подобою стола, сумно схиливши немиту голову сидить Вовка Карандаш. Навпроти нього Дуся Пантелеймонівна, спершись на мішки, нервово перебирає дамську сумочку. На столі маленьким ідолом височіє почата пляха, до якої пригорнулося двійко стаканчиків та пластикова тарілка з нарізаними малосольними огірками.

Дуся Пантелеймонівна: Десь я мала контакти одного мольфара з Карпат, але не можу знайти.

Вовка Карандаш: А я думав ти шмаль свою у закромах торбочки вишуковуєш…

Дуся Пантелеймонівна: (спалахуючи) Не верзи дурниць! І взагалі ти забагато пити став останнім часом.

Вовка Карандаш: Як тут не пити, коли таке навколо діється… (Наливає собі чергові 50 грам та випиває залпом) Еххх…

Якийсь час обоє спохмурніло мовчать та думають тяжку думу.

Дуся Пантелеймонівна:  Але ж ми маємо щось робити, Вовко! Потрібно їх шукати! Не могло ж троє людей десь отак просто пропасти безвісті!

Вовка Карандаш: Четверо. З ними, кажуть, ще Шурік Сироїденко був…

Дуся Пантелеймонівна: Тим більше! Видатний український письменник та троє відважних патріотів, хоробрих борців за визволення України, широковідомих у вузьких колах, два місяці, як не виходять на зв’язок, і ні слуху, ні духу! Від поліції – жодної інформації. Ми мусимо самі їхати за ними!

Вовка Карандаш увесь напружується і перелякано витріщається на Дусю Пантелеймонівну.

Вовка Карандаш: Ми?! За ними?! Це не варіант, Дусю. Там такі речі робляться останнім часом  в тих Карпатах…  Я туди не їздок. (Трохи заспокоюється і поважнішає). А документи, як виконуючий обов’язки директора, я і сам чудово підписую.

Дуся Пантелеймонівна зривається з місця і починає нервово ходити туди-сюди по каптьорці.

Дуся Пантелеймонівна:  Вовко, але ж справа зовсім не в документах. Пропала еліта нації, наші друзі і наставники, наймудріші з мудріших, кращі з кращих людей столиці!

Вовка Карандаш: (похмуро) Дусю, мушу тобі сказати, ти трохи ідеалізуєш…

В цей момент лунає боязкий стукіт у двері. Вовка Карандаш насторожується.

Дуся Пантелеймонівна: (нервово) Та проходьте вже!

До каптьорки заходить блідий, худий та зарослий Шурік Сироїденко. Його погляд настільки вимучений і стражденний, що викликає бажання добити, щоб не мучився. Дуся Пантелеймонівна від несподіванки затуляє рота руками і присідає на мішки. Вовка Карандаш нервово кліпає вже добряче осоловілими від алкоголю витрішками

Шурік Сироїденко: Доброго вечора вашій хаті.

Вовка Карандаш: (насторожено) І вам доброго здоров’я.

Дуся Пантелеймонівна: Ой, боженьку! Шуріку, невже це ви?!

Шурік Сироїденко: (втомлено посміхаючись) Та, ніби, я…

Дуся Пантелеймонівна: Ой, лишенько! Де ж ви пропадали? А хлопці з вами? Що, немає?! О, господи! Ось сідайте. (Присуває до Шуріка подобу стільця). Вовко, налий гостеві випити.

Шурік Сироїденко: Я алкоголь не вживаю. Я – веган.

Дуся Пантелеймонівна: Ой! Ну не страшно. І для веганів щось знайдемо. (Швидко виймає із сумочки щось схоже на жіночу пудру і простягає Шуріку. Шурік, не довго думаючи, нюхає запропоноване і трохи жвавішає).

Шурік Сироїденко: Дякую, вельмишановна панно за приємний гостинець!

Дуся Пантелеймонівна: (підлабузницьки) Маю за честь пригощати видатного поета сучасності!

Шурік Сироїденко: Мушу вас розчарувати – я більше не поет.

Дуся Пантелеймонівна і Вовка Карандаш: (в один голос) Як?!

Шурік Сироїденко: (махає приречено рукою) Ет… Зате я почав картини малювати. Ось, приніс кілька зразків. Буквально, вчора створив ці шедеври. (Виймає із торби кілька ватманів, на яких зображено якусь абстрактну хуйню).

Дуся Пантелеймонівна: (захоплено) Яка краса! Який сюжет! Який глибокий зміст!  Талановита людина талановита у всьому!

Вовка Карандаш: Певен, що Національна спілка художників буде мати за честь прийняти вас у свої лави!

Шурік Сироїденко розпливається в широкій посмішці, його настрій все покращується, а плечі розпрямляються, ніби соколині крила.

Дуся Пантелеймонівна: Чи маєте ви якісь новини про наших товаришів, пане Шуріку?

Шурік Сироїденко: (набувши врочистого та трагічного вигляду) Саме тому, власне, я й прийшов до вас, аби сповістити про втрату, яка спіткала Питомник…

Дуся Пантелеймонівна (налякано) і Вовка Карандаш (з надією): (в один голос) Яка втрата?!

Шурік Сироїденко: пан Євген Банько та пан Грицько Опіздайло загинули смертю хоробрих в казематах підпільної фабрики «Рошен».

Дуся Пантелеймонівна: (з ненавистю) У-у-у-у-у-у-у-у! Ой, лишенько! Кляті порохоботи! Зрадники! Сучі діти! Чортові запроданці! Я їм помщуся! (Починає ридати і рвати на собі волосся).

Вовка Карандаш: Інформація достовірна?

Шурік Сироїденко: на 100 %. Сам там був. Все бачив на власні очі.

Вовка Карандаш: А з Піратом Валєркою що?

Шурік Сироїденко: Пропав у горах. Мабуть, його схопила тая навіжена… Або ведмідь-людожер затягнув у своє лігво.

Вовка Карандаш: (хреститься три рази) Господи помилуй!

Дуся Пантелеймонівна: (крізь сльози) Шуріку, розкажіть, як це трапилось…

Шурік Сироїденко: нас зрадили… Наш провідник, місцевий гуцул-кагебіст, виявився порохоботом. Він натравив на нас загони бойових геїв. Ми намагалися боронитися, та сили були нерівними. Ці содоміти зв’язали нас і видали рептилоїдам…

Вовка Карандаш: вони що, навіть не спробували вами скористатися?

Шурік Сироїденко: молодий чоловіче, тут не до жартів! По нас на велетенських їжаках прибув спецзагін рептилоїдів – лютих ворогів України… Нас доправили у каземати «Рошену»… Я з боєм вирвався від них і втік, а нашим друзям поталанило менше…

Дуся Пантелеймонівна: (побілівши від люті та не контролюючи себе) я їм покажу каземати!!! Я їм покажу рептилоїдів!!! Та що ж це коїться на світі білому??? Ви за все заплатите!!! За все!!! За все!!!

Вовка Карандаш задумливо чеше репу та витріщається на волохаті яйця Дженніфер Лопес. Дуся Пантелеймонівна розлючено бігає по каптьорці. Шурік Сироїденко пускає скупу чоловічу сльозу.

Вовка Карандаш: (наливаючи у свій стакан і залпом вихиляючи його) Еххх…

 

 

Завіса.

Кінець.
.
.
.
(с) Вуйки Хрін

Мудрі люди. Частина 7. У рошенівській катівні

ЧАСТИНА 7

ДІЯ 1

 

Велика простора зала в футуристичному стилі, що знаходиться в підземеллі таємної фабрики «Рошен». За великим круглим скляним столом сидять четверо гуманоїдів в блискучих космічних костюмах. Їх обличчя ховаються в дивних затемнених скафандрах. Праворуч від столу стоїть проектор. Біля нього стовбичить Максим Кіндратович Ботштейн, який демонструє присутнім презентацію.

Максим Ботштейн: Отож, як ми знаємо, наноботи нового покоління долають енцефалічний бар’єр та, поступово накопичуючись в мозку, утворюють псевдонейронні когнітивні структури критичного мислення. (Змінює слайд на наступний і продовжує). Проект по транспортуванню наноботів ми почали реалізовувати через печиво «Есмеральда» та цукерки «Шалена бджілка». Однак експериментальним шляхом було доведено, що через «Київський» торт наноботи засвоюються і потрапляють у мозок значно ефективніше. (Змінює ще один слайд, серйозним поглядом окидає присутніх і пересвідчившись, що всі уважно слухають, веде далі). Сьогодні маю честь презентувати вам свою нову розробку – наноботів екстра-плюс, яких можна вводити внутрішньовенно. Ефект формування псевдонейронних когнітивних структур критичного мислення за цього способу введення досягається впродовж лічених годин.

Перший гуманоїд: Браво! Браво! Це просто таки екселенськи геніальний винахід!

Другий гуманоїд: Ему, друже, та в нас на Альфа-Центаврі таких наноботів винайшли ще мільйон років тому!

Третій гуманоїд:  Ангело, люба, порівнювати анунаків з людьми, м’яко кажучи, некоректно.

Другий гуманоїд: Маєте рацію, о Верховний! З такими кмітливими науковцями, як цей Максим Ботштейн, людство має досить непогані шанси через мільйон років досягти доволі пристойного цивілізаційного рівня.

Четвертий гуманоїд: Хі-хі-хі-хі-хі-хі…

Другий гуманоїд: Бараку, поводьте себе скромніше!

Четвертий гуманоїд: Так, о пані Ангело. Перепрошую…

В цей час у двері зали стукають.

Третій гуманоїд: (лунко) заходьте.

У двері заходить крокодилоподібний, у якому можна впізнати капітана фон Сороса.

Крокодилоподібний: Вітаю, вельмишановне товариство! (До третього гуманоїда) О Верховний, за вашим розпорядженням матеріал для експерименту доставлено до лабораторії.

Третій гуманоїд: дякую за добру роботу, капітане!

Максим Ботштейн: Капітане, фон Сорос, о Верховний, вибачте за втручання, але я хотів би знати скільки їх.

Крокодилоподібний: (незворушно) Троє. Як і було прописано в листі-замовленні.

Максим Ботштейн: (з надією) А чи нема часом з ними такого… молодого…графо…, тобто поета?

Крокодилоподібний: В групі захоплених є молодий, але його соціальний та творчий статус мені невідомі.

Максим Ботштейн: Чи можете ви, капітане, привести його сюди? З дозволу Верховного, хочу трохи розважити наших гостей.

Третій гуманоїд: (усміхаючись) Не заперечую.

Крокодилоподібний: Буде зроблено!

Крокодилоподібний залишає залу.

 

Завіса.

 

 

ДІЯ 2

 

Та ж зала і ті ж дійові особи. До зали заходить  капітан фон Сорос ведучи з собою блідого, брудного та виснаженого Шуріка Сироїденка.  Шурік, зобачивши анунаків, починає сильно тремтіти.

Максим Ботштейн: вітаю, мій юний друже! Як почуваєтеся?

Шурік Сироїденко: (несміливо та не дуже розбірливо) Д-доб-р-р-ого д-дня, М-максиме К-кін-д-р-ратовичу. Та я… Та… Норм… я…

Максим Ботштейн: (посміхаючись) Щось, я дивлюся, не в найкращій формі ви до нас прибули.

Шурік Сироїденко: Ну… та… Ну… я…

Другий гуманоїд: (скептично) Зовсім кепський матеріал для експериментів… Максиме, ви впевнені, що цій людській сутності можна сформувати критичне мислення, хай навіть за допомогою наноботів екстра-плюс?

Четвертий гуманоїд: Хі-хі-хі-хі-хі-хі…

Другий гуманоїд(з докором) Бараку, я ж вас просила!

Четвертий гуманоїд: (винувато) о, пані Ангело! Даруйте. Не стримався.

Максим Ботштейн: У тому то й справа, що такої впевненості я не маю. Радше навпаки…  У мене щодо нього дещо інші плани.

Шурік Сироїденко тремтить і кривиться, ніби ось-ось заплаче.

Максим Ботштейн: Бачу, що справи у вас, мій юний друже, йдуть так собі.

Шурік Сироїденко: Ем… Ну… я… Битва… А потім… Ці… Геї… І… Крокодили… Я… Ну…

Максим Ботштейн: (намагаючись говорити серйозним тоном, до Шуіка Сироїденка) Чи відомо вам, навіщо ви тут?

Шурік Сироїденко: Н-н-і…

Максим Ботштейн: Вам могла випасти честь взяти участь у надважливому науковому експерименті!

Шурік Сироїденко трохи заспокоюється і запитально кліпає баньками, в яких з’являється частка притомності та інтересу, його погляд звернений до Максима Ботштейна.

Максим Ботштейн: (ледь стримуючи сміх) Але не випала!  Бо ви не придатні ні до чого. Від вас не лише віршів нормальних годі чекати, з вас навіть аналізів путніх не візьмеш.

Шурік Сироїденко кривиться і починає рюмсати.

Максим Ботштейн: А зараз ви маєте відповісти мені на одне запитання. Чи хочете ви звідси піти?

Шурік Сироїденко перестає рюмсати, але стоїть мовчки, знічений і наляканий.

Максим Ботштейн: (помітно дратуючись) Запитую вас ще раз. Чи хочете ви звідси піти? На волю.

Шурік Сироїденко починає швидко трясти головою на знак згоди.

Максим Ботштейн: Ви зможете піти. Але за однієї умови. Навіть за двох. Умова перша. Ви маєте поклястися, що ніколи, чуєте, ніколи більше не писатимете графоманських віршів! (В кінці фрази переходить майже на крик).

Шурік Сироїденко вирячує здивовані баньки на Максима Ботштейна і завмирає.

Максим Ботштейн: То клянетеся чи ні?!

Шурік Сироїденко: (кривлячись і тремтячи) к-к-к-к-клянуся.

Максим Ботштейн: Скажіть нормально: «Я клянуся ніколи більше не писати графоманських віршів».

Шурік Сироїденко: (приречено) Я… клянуся… н-н-іколи більше н-не… п-п-исати… г-г-г-ра-фо-ман-сь-ких в-в-вір-шів… (Починає плакати)

Максим Ботштейн: А щоб запевнити усіх присутніх, що наміри у вас серйозні, і слів на вітер ви не кидаєте, ви маєте з’їсти ваш членський квиток.

Шурік Сироїденко починає ридати ридма.

Максим Ботштейн: Тільки не кажіть, що ви його забули вдома! Такі графомани як ви навіть в туалет ходять з квитками членів НСПУ!

Перший гуманоїд: о Максиме, чи не здається вам, що ви занадто жорстокі до цього людського цуценяти?

Другий гуманоїд:  Не втручайтеся, Ему! Чи ви не пам’ятаєте, як вісім сотень тисяч років тому на Альфа-Центаврі боролися з інтелектуальним сміттям?! Добра третина мешканців вимерла від естетичної  інтоксикації…

Шурік Сироїденко продовжує голосно ридати.

Максим Ботштейн: (до Шуріка Сироїденка) То ви хочете звідси піти, чи маєте бажання перетворитися на закуску для рептилоїдів?!

Шурік Сироїденко: (швидко заспокоюючись) Ні! Ні! Максиме Кіндратовичу! Не треба на закуску! Я теє.. Я зараз…  (рвучко виймає з нагрудної кишені квиток члена НСПУ і повністю запихує в ротяку. Довго пережовує… Тоді хапає зі столу склянку з водою і допомагає розжованому квитку проштовхнутися до власної черевної порожнини. Анунаки схвально аплодують такому трюку).

Максим Ботштейн: (до крокодилоподібного) Капітане фон Сорос, виведіть цього жевжика за периметр об’єкту, з дозволу Верховного.

Третій гуманоїд: Не заперечую.

Крокодилоподібний виводить із зали заплаканого Шуріка Сироїденка. Максим Ботштейн задоволено посміхається.  Гуманоїди мовчать, і тільки четвертий гуманоїд тихенько хихикає собі в кулак.

 

Завіса.

 

 

ДІЯ 3

 

Лабораторія  на території секретної жидомасонської фабрики «Рошен».  В одному з кутків стоять два ліжка. На них лежать Євген Банько та Грицько Опіздайло. Обоє зафіксовані намертво. До них прикручене та підключене всяке приладдя.

Грицько Опіздайло: (із захопленням) Нічогенька така лабораторія! Ніби в науково-фантастичному фільмі.

Євген Банько: (засмучено) Хуїльмі!

Грицько Опіздайло: Ти тільки подиви, які апарати цікаві. Напевно з Америки попривозили. Або й навіть (стишує голос) з самої Альфа-Центаври!

Євген Банько: Зі сраки твої апарати привезли!

Грицько Опіздайло: Якби ж то таке обладнання поставити у лікарні Дусі Пантелеймонівни, от би вона зраділа!

Євген Банько: Грицю, от про шо ти пиздиш? Перед лицем неминучої смерті…

Грицько Опіздайло: А чому ж одразу смерті? Ми ж не в газовій камері, ми в надсучасній експериментальній лабораторії! От коли я служив на Байконурі…

Євген Банько: (приречено) Яка тепер нахєр різниця, де ти служив? Хоч в охороні самого люцифера! Нам пизда, Грицю! Все пропало!

Грицько Опіздайло: Що пропало?

Євген Банько: Все! І Питомник! І наша місія! І Україна!

Грицько Опіздайло: Ну чому ж пропало, друже? Ну вмонтують нам те критичне мислення, ну і що тут такого? Зробимося ще розумнішими. Зможемо вигадати якийсь новий план звільнення України від касти паразитаріїв та жидомасонського іга.

У погляді Євгена Банька на мить спалахує надія, однак швидко згасає.

Євген Банько: Чи можемо ми бути певні щодо того, яку херню нам вмонтують?! А що як пороблять підарасами? Чи, не дай бог, порохоботами?

Грицько Опіздайло: ну чому ти одразу про найгірше, друже?

У цей момент до лабораторії заходить Максим Ботштейн. Він одягнений в стерильний медичний костюм. На обличчі – маска, на руках – гумові рукавиці. Він тримає пристрій, схожий на шприц.

Євген Банько: Ах ти жидомасон їбучий! Якого хуя ти нас тут тримаєш? Все рівно ви усі здохнете! Вам ніколи не перемогти мудрий український нарід!

Максим Ботшейн: (посміхаючись) Авжеж. Цей нарід здоровим глуздом не перемогти. Тому я змушений був шукати інших засобів. І, маю сміливість передбачити, що з вірогідністю 99 відсотків таки знайшов.

Євген Банько: Хуй тобі в ротяку, а не засоби! Не смій наближати до нас цю штукенцію! Бо я тобі…

Максим Ботшейн: (майже сміється) Бо ти… що? Викличеш духів Карпатських аріїв? Чи гукнеш свого дружка з вокзалу, який, до речі, тебе й продав за дві копійки?

При згадці про Вальцмана Пуцмановича Євген Банько скаженіє і заходиться несамовитим криком.

Євген Банько: Ах ти ж сука анунакська! Та пішли ви всі нахуй з вашими лабораторіями, карпатами і підарасами! Та горіть ви в пеклі, бляді пархаті! Та шоб вас кров залила, порохоботів смердючих! Та шоб вам хуї повідсихали!

Максим Ботшейн: Поспілкувалися і досить. Нема в мене часу на дурні балачки.

Максим Ботштейн Підходить до Євгена Банька, який продовжує вивергати словесне гімно, проколює гумовий корок фізрозчину пристроєм, вміст якого вприскує до фізрозчину і збільшує напір рідини в системі. У кров Євгена Банька починає надходити експериментальна субстанція. Він поволі заспокоюється та засинає. Грицько Опіздайло, який лежить поруч, знічено, проте не без цікавості, спостерігає за процесом.

 

Завіса.

Кінець сьомої частини.

.

.

.

Далі буде…

(с) Вуйки Хрін

Мудрі люди. Частина 6. Битва з непередбачуваним фіналом


ЧАСТИНА 6

ДІЯ 1

 

Покутсько-Буковинський хребет Українських Карпат, вершина Писаного Каменю. На двох узвищеннях, одне навпроти одного сидять Женя Дебільченко та Шурік Сироїденко, у них в очах вогонь, ідейність і пиздуватість. За ними знизу спостерігає вся решту гоп-компанія: Євген Банько, Грицько Опіздайло, Вальцман Пуцманович і два дебіла в трієчках, які вже встигли поїбатися і наздогнати всіх. Десь далеко на полонині пасуться вівці, гавкають псиська, вівчарі грають на трембітах. Шумлять неспокійно смереки, повітря раз-по-раз стрясають далекі розкоти грому.

Євген Банько: (до Грицька Опіздайла) щось довго Валєрки нема. Чи не заблукав часом де?

Грицько Опіздайло: хлопці кажуть, що він десь там дибає ззаду. І взагалі, він не може пропустити поетичний батл століття!

Євген Банько: (задумливо) чує моє серце – щось вони з ним зробили. Чи не виїбли часом…

Грицько Опіздайло: друже, не нагнітай! Ці хлопці, хоч не інтелектуали, але ж не порохоботи якісь! (говорить піднесено, але, в той же час, лякливо оглядається на дебілів).

Євген Банько: ет! (Махає рукою і понуро переводить погляд на поетичне дійство).

Тим часом атмосфера на вершині стає все напруженішою. Женя Дебільченко підхоплюється зі свого місця і починає дивно крутити розпатланою головою, розмахувати руками та іздавати устрашаючі воплі, що свідчить про те, що вона увійшла в поетичний транс.

Женя Дебільченко: на етой опушкє старінново лєса
собралісь прідуркі смотрєть на мєня,
а я – нє пізда ім, я ім – поетесса,
ані мнє – нє ровня, ані мнє – хуйня!

Зачувши цю екзальтовану маячню, вся компанія дружно випадає в ахуй, навіть незворушний Вальцман Пуцманович збараніло відкриває писка і впускає люльку з рук. Та Шурік Сироїденко, відійшовши від цього поетичного нокдауна, відразу ж збирається на силі та наносить удар у відповідь:

Шурік Сироїденко: о мій народе, богоносний,
я тут стою за честь твою,
щоби поети малороські
сконали в власному гною.

Женя Дебільченко хапається за сонячне сплетіння, наче від потужного удару, та неймовірними зусиллями опановує себе.

Женя Дебільченко: ти нє мужчина, долбаний сєксот,
травіть способєн бєззащітних женщін,
но я тєбє засуну хуя в рот,
чтоб ти заткнулся і пиздякал мєньше.

Шурік Сироїденко кривиться і буряковіє, здається, от-от він розплачеться, як дитя, від несправедливої образи. Терези перемоги повільно схиляються на бік малороських культуртрегерів. У середовищі Шурікового фан-клубу помітне замішання.

Шурік Сироїденко: ти чим мені грозишся, істеричко?
Я – чоловік, а ти – дурна чума!
У мене є пісюн, хоч невеличкий,
а в тебе взагалі його нема!

Удар вийшов влучний і потужний, Женя Дебільченко, захитавшись, упала навкарачки і почала стругати. Гоп-компанія внизу помітно пожвавилась, Євген Банько та Грицько Опіздайло захоплено улюлюкають та кричать: «Давай! Давай! Їбаш її!». Геї переморгуються, Вальцман Пуцманович очуміло кряхкотить.

Вальцман Пуцманович: (приголомшено) всьо-м в життю видів, но такого ше-м не видів.

Женя Дебільченко: (відстругавшись і поволі звівшись)
Ти сгінєшь, нацик, на твоєм надгробьє,
устроїт дьявол пишний карнавал.
Ти вєрішь в сілу хуя, узколобий.
Так вот тєбє! Такоє ти відал?

З останніми словами Женя Дебільченко різко стягує із себе фіолетові лосіни і демонструє усім на причинному місці великого і жилавого прутня. Шурік Сироїденко хапається за серце і падає навзнак. Євген Банько, Грицько Опіздайло і Вальцман Пуцманович хапаються за голови і сідають на сраки. І тільки дебіли в трієках підхоплюються, вищать, стрибають та радісно плескають в долоні. Женя Дебільченко стоїть з розчепіреними ногами у позі переможця. Вітер люто шарпає смереки, грозові хмари впритул насуваються на Писаний Камінь. І в цей момент раптово і гучно лунає скреготливий голос з-за хмар.

Голос з-за хмар: так ось, де ти, паскудна молодичко!
Я за тобою вже давно полюю.
Сховала ти своє чарівне личко,
але натомість виставила хуя.

Усі полотніють і нажахано підводять очі догори. Над Писаним Каменем ширяє женщіна-орлиця, яка дико регочеться, відригує і сере на льоту. Тільки Женя Дебільченко ніяк не може вийти з трансу. Вона все ще щось переможно вигукує та мотиляє причандалом.

Женщіна-орлиця підлітає до Жені Дебільченко, хапає її своїми величезними смердючими лабетами та підносить догори.

Женщіна-орлиця: (істерично заходячись) А-ха-ха-ха-ха-ха-ха! Чого вирячилися, сучі діти? Страшно?! Бійтеся мене! Бійтеся! Бо й по ваші душі прилечу! Ніхто не втече від праведного гніву хранительки істинної української вимови!

Женщіна-орлиця із Женею Дебільченко, яка так і не встигла натягнути лосини, підіймаються високо в гору та зникають у вечірньому грозовому небі.

Заклякла компанія проводжає їх наляканими і водночас зачарованими поглядами. З неба падають перші важкі краплі дощу. Раптом з-за смерек з’являється група дужих чоловіків в мішкуватих балахонах та капюшонах на макітрах. Ці чоловіки підходять до компанії непоміченими. Відтак чоловіки в балахонах спритно хапають Євгена Банька, Грицька Опіздайла та стягують з Писаного Каменю непритомного Шуріка Сироїденка. Усім трьом превентивно заклеюють скотчем їбальники.

Вальцман Пуцманович: (поступово приходячи до тями) Но, то вже була кумедія з кумедій. Але вже. Доста того. Товар є. Купець чекає. Хлопці, вікликайте транспорт і конвой!

Чоловіки в мішкуватих балахонах ведуть приголомшених Євгена Банька та Грицька Опіздайла до лісу. Слідом дебіли в трієчках несуть непритомного Шуріка Сироїденка. Вальцман Пуцманович робить хресне знамено вслід процесії, вилазить на Писаний Камінь і незворушно набиває люльку.

Вальцман Пуцманович: Е-е-е… Шкода, що ту нензу не вийшло запопасти. Хтів-ім ї медведєм на харч пустити. Та вже. Най си тішит тая пизда з курєчими ногами. А мене мої хлопці втішут.

Вальцман Пуцманович медитативно потягує люльку. В цей час двоє вівчарів-гуцулів, одягнутих по-гуцульському, переганяють повз камінь стадо овець. Вівці блеють. Дзвіночки на їх шиях теленькають. Дощ припускає сильніше.

Перший гуцул: То шо, хтось воду баламутив, жи на Писаному той дощ пустивсі?

Другий гуцул: То певно Матінка-Земля за дурними плаче…

 

Завіса.

 

 

ДІЯ 2

 

Лісова галявина. Дощ ллє, як з відра. Столітні смереки і кедри погрозливо хилитаються. В глушині раз-по-раз чути верески і завивання, ніби там когось ріжуть чи протиприродно їбуть. Під смерекою на узліссі сидить трійця полоняників: Євген Банько, Грицько Опіздайло і Шурік Сироїденко.  У них зав’язані ззаду руки і заклеєні скотчем їбальники. Навколо стоять четверо здорованів у балахонах і пиздять про свою нільогкую жизню.

Перший здоровань: блядь, сейчас би в тепло…

Другий здоровань: (мрійливо) в сауну би…

Третій здоровань: и шлюшек би визвать…

Перший здоровань: чудила, на хера тебе шлюшек – у тебя же есть ми!

Четвертий здоровань: да, Ринатік, что-то ти стал отриваться от коллектива.

Другий здоровань: шлюшек ему подавай… А товарищи тебе зачем? Или ми уже тебе неинтересни?

Третій здоровань: да ви чьо, пацани? Я же так, експєримєнта ради!

Перший здоровань: смотри, будеш видєливаться – зєльонєнькім тебя отдадім. В нагрузку к вот етім хомячкам!

Уся зондеркоманда рже, тільки  третій здоровань блідне. Полоняники нервово пойорзують на своєму місці.

Другий здоровань: смотрі-ка, оживілісь, то-как? Может, давайте развлєчьомся с німі?

Четвертий здоровань: да брось, Ігарьок! Товар должен бить доставлен в целості і сохранності!

Другий здоровань: нет, Дімон! Ти, как знаєш, а я вот етого сейчас опріходую (показує рукою на Шуріка. У Шуріка вилазять очі з орбіт, він судомно мотає головою і пробує вирватися, за що отримує в бік від другого здорованя).

Перший здоровань: ану прєкраті, сволочь кудрявая! Ми так нє договарівалісь!

Другий здоровань: Вітя, ти чьо? На фіга нам ссоріться ізза етіх лохов?

Третій здоровань: пацантре, харош! Зєльонєнькіє ідут!

У цей момент на галявину входить фантасмагорична процесія: три їжака, кожен завбільшки з доброго бика, та два зелених крокодилоподібних створіння, які пересуваються на задніх лапах. Бридкість і моторошність крокодилоподібних не знає меж. В одного з них з маківки стирчить довгий жовтий чуб, який прикриває половину ока. При їхньому вигляді компанія замовкає, а полоняники бліднуть і нажахано кліпають очима. В повітрі розповзається різкий запах екскрементів. Крокодилоподібні кам’яним незмигним поглядом обводять присутніх.

Перший крокодилоподібний: (говорить низьким утробним голосом, не роззявляючи пащі) якщо це вони, то ми їх забираємо.

Перший здоровань: (запопадливо) я ізвіняюсь, господа хорошие… Докумєнтікі ваши би взглянуть. Нє прогнєвайтєсь, таков порядок.

Перший крокодилоподібний: (виймаючи посвідчення з-під нагрудної луски) Командир спецзагону особливого призначення «Стальна чешуя», капітан фон Сорос. Зі мною старший сержант Донні Тріп. Ми прибули за розпорядженням Верховного.

Перший здоровань: (помітно знічується, але намагається фамільярнічати) ой, ізза такой єрунди самого Вєрховного трєвожіть… Кстаті, как он там?

Другий крокодилоподібний: (розмовляє у той же спосіб, що й перший) не ваше діло, шановні. Ви свою справу зробили і можете бути вільні.

Другий здоровань: блін, опять к етому старому хричу возвращаться… Мужики, возьмітє нас к сєбє…

Третій здоровань: сіл уже нєт нікакіх, он нас каждий дєнь сношаєт. І бєз смазкі…

Четвертий здоровань: абдолбітся сваім дурацкім зєльєм, мольфар грьобанний, а патом целую ночь у нєго стояк. І єму нє до сна, і нам сущєє мучєньє!

Перший крокодилоподібний: проблеми індіанців шерифа не… турбують. Молодший сержанте Тріп! Завантажити товар!

Другий крокодилоподібний по одному хапає полоняників і прив’язує їх до спин велетецьких їжів. Ті намагаються пручатися, але безрезультатно. Четвірка геїв понуро відходить у ліс. Велетецькі їжі ревуть, як мамонти.

 

Завіса.

Кінець шостої частини.

Мудрі Люди. Частина 5. Дорога з пригодами

ЧАСТИНА 5

ДІЯ 1

 

Товариство прямує гірським плаєм до Писаного Каменю. На їхніх пожмаканих їбальниках неозброєним оком видно сліди минулої забави. Євген Банько та Грицько Опіздайло ідуть попереду та стиха перемовляються. Слідом іде Женя Дебільченко, бубнячи собі під носа вірші Єсєніна і Бродського, далі, понуривши голову, прошкує Шурік Сироїденко, він теж намугикує якусь малозрозумілу хуїту. Вальцман Пуцманович ступає слідом за Шуріком. У хвості компанії довбойоби в костюмах-трієчках ведуть попід руки Пірата Валєрку, у нього на лобі здоровенна гуля, і чим далі, тим більше вони відстають. Мармизи в усіх кислі, настрій – хуйовий.

Євген Банько: (стишено до Грицька Опіздайла) бля буду, вони підараси.

Грицько Опіздайло: хто?

Євген Банько: та ті двоє, що з Валєркою возяться.

Грицько Опіздайло налякано оглядається назад, але нічого підозрілого не помічає – Валєрка як Валєрка, дебіли як дебіли.

Грицько Опіздайло: головне, що не жидомасони і не порохоботи.

Євген Банько: щось тут нечисто, зуб даю!

В цей момент Грицько Опіздайло вступає обома ногами в щось коричневе, бридке і глибоке.

Грицько Опіздайло: а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!! Рятуйте, благаю!!!

Женя Дебільченко: (зупинившись) блядские парахаботи! Откуда ето здєсь?

Шурік Сироїденко: Господи, що тут коїться?

Грицько Опіздайло: (істерично) це якась яма! Там глибоко! Я зараз втону!!!

Шурік Сироїденко: це пастка! Тут можуть бути анунаки! Вони нас будуть брати підступом!

Вальцман Пуцманович: (підходячи) йой, хлопці-хлопці, хуй на коробці! Та то просто гівнєк!

Всі хором: що-о??

Вальцман Пуцманович: говору вам, жи то ведмідь насров!

Грицько Опіздайло: (вибираючись) я-ак ведмідь? Як-кий ведмідь?

Євген Банько: який-який? Порохоботський, що, неясно? Годують рошенками, то воно й сере далі, ніж бачить!

Пірат Валєрка: (з-за спин) то піздє-єц…

Шурік Сироїденко: ви хочете сказати, що тут… ем-м… постаралася одна тварина?

Вальцман Пуцманович: та то ше не дуже великий ведмідь був. Колись, єк я ше був малий, то мого стрийка брат пішов на афини, та як зайшов у ведмежий гівнєк, то йго три дни не гонни були знайти, а, єк він віліз, то цілий був, тагі би в шміру, єк тоті негри. Шо він вже-с не робив, бідака, а ніц не помогало. Та й так йму було вже до смерти написано негром бути. То на сесю оказію навіть з мадярів ходили сі дивити.

Женя Дебільченко: да что ви слушаєтє етого падонка, он же брєдіт! Сідіт здесь в своєй конурє, обдолбался етім дурацкім зєльєм… Он вам єщьо расскажет, как с грібамі разгаварівал!

Євген Банько: та заткнися уже, істото, бо зараз сама полетиш в те гівно!

Грицько Опіздайло: (нажахано) то що, я тепер теж негром стану?

Вальцман Пуцманович: хіба що до колін.

Грицько Опіздайло: що, ноги?

Євген Банько: нє, хуй!

Два дебіла в трієчках, які залишили Пірата Валєрку під смерекою, починають голосно ржати. Євген Банько спідлоба зиркає на них і багатозначно штовхає Грицька Опіздайла ліктем у бік. Женя Дебільченко нервово накручує пасми свого стріпіхатого волосся на пальці рук.

Грицько Опіздайло: (гидливо струшуючи штани від лайняка) і як тепер мені його відмити?

Вальцман Пуцманович: висхне – та й само відлетит!

Дебіли в трієчках ржуть ще голосніше. Євген Банько судомно аналізує, чи вони просто геї, чи, все ж таки, жидомасони. Не наблизившись до розв’язки, він нараз лютішає.

Євген Банько: хулі тут стояти? Пішли далі!

Компанія потихеньку рушає. Пірат Валєрка захропів під смерекою, дебіли в трієчках намагаються його підняти, але без особливого ентузіазму. Зрештою, махнувши рукою, вони відходять у кущі та їбуться. За цей час компанія зникає з очей.

 

Завіса.

 

 

ДІЯ 2

 

Пірат Валєрка мирно похропує під  смерекою, де його залишили супроводжуючі. Навпроти стоять два велетенських гриби і курять люльки, вони довгі, худющі, цибаті і з великими капелюхами на головах. Гриби стиха перемовляються між собою, від чого Валєрка поступово приходить до тями:

Перший гриб: як думаєш, шо за тіпчик?

Другий гриб: стопудово, наш клієнт.

Перший гриб: шо думаєш, добазаримось?

Другий гриб: мусимо! За останній місяць виручка впала, погранци лютують, а нам також жити за шось треба.

Перший гриб: як би його розбудити, щоб він не пересрав?

Другий гриб: та похер.

Перший гриб: та не похер. Він зараз пересере, наробить кіпішу, а то й на лижі стане.

Другий гриб: далеко не забіжить. Зразу видно – не мєсний.

Перший гриб: ти шо, забув, як ми того тіпочка нашугали? Він ізза нас три суткі в дурці пролежав. Ні бабла, ні пользи.

В цей момент Пірат Валєрка спроквола розплющує очі і намагається сфокусувати погляд.

Пірат Валєрка: (все ще вважаючи, що перед ним два дебіли) пацани, ви шо, перевділися?

Перший гриб: може й перевділися. Ти, главне, не шугайся.

Пірат Валєрка старанно тре очі.

Пірат Валєрка: а де всі?

Другий гриб: брателло, всі вже давно пішли.

Пірат Валєрка: а ми що? Нам же так само треба!

Перший гриб: старий, ти, главне, не нєрвнічай. Тут таке діло… в общем, вони всі вже пішли без тебе.

Другий гриб: і ми тобі йти за ними реально не совєтуєм.

Пірат Валєрка нарешті фокусує погляд і ОХУЇВАЄ! З його горла вилітають нечленороздільні звуки, він вирячує очі, як чайні блюдця і безладно розмахує руками.

Пірат Валєрка: па… па… йо… мама… а де… а… бля… а як… а хто… а шо…

Перший гриб: старий, бережи серце, ти і так забагато водяри п’єш.

Другий гриб: (дістаючи півлітрову пляшку «Моршинської слабогазованої») на, глотни! Реально помогає.

Пірат Валєрка: бля… шо ж це… ви хто…? ви як це…? хто ви є…?

Перший гриб: успокойся, парніша! Ти пойми, ми – не твої глюки. Ми реально существуєм.

Другий гриб: чув про грибів-мовленнєків? Ми – прадавні мешканці Карпат.

Перший гриб: да-да, ми автохтони. Ми тута жили ще до гуцулів і до тої тупої стєрви, яка вашого пацана до істєрікі довела.

Другий гриб: (продовжуючи пропонувати пляшку) та ти пий, воно полегшає! Внатурі кажу!

Пірат Валєрка судомно хапає пляшку і випиває одним махом.

Пірат Валєрка: то це ви були… Це з вами Вовка зустрічався?

Другий гриб: та нє, то були наші далекі родичі. Там його (показує на першого гриба) троюрідна сестра була, її чоловік, свекор і п’ятдесят дітей.

Пірат Валєрка: шо, бля?

Перший гриб: ну а шо ти хотів? Ми ж не трахаємся, як, ото, ви, ми спорами размножаємося, в нас, реально, і сто дітей може бути.

Другий гриб: у жінки мого братєльніка є кузина, так вона триста п’ятдесят грибенят вивела. Щебечуть, як соловейки навесні!

Пірат Валєрка: Йоб. Вашу. Мать…

Перший гриб: дружаня, ти мою мать не трогай. Ти, хоть і гість, але слідкуй за базаром, бо ми, хоть і гриби, але можемо і в чоло присунути.

Пірат Валєрка: блябляблябля!!! Я розмовляю з грибами! Добухався… Докурився… Довийобувався…

Другий гриб: спокуха, старий! Ми маємо до тебе розмову.

Перший гриб: значить, справа така. Твої корєша вже далеко. Ти можеш, конєшно, їх доганяти, але, по-перше, все одно не доженеш, а, по-друге, зря ти з ними затусив.

Другий гриб: розумієш, їм і так пизда. Усім.

Перший гриб: а тебе ми ще можемо спасти.

Пірат Валєрка: (натужно чухаючи голову обома руками під банданою) яка ще пизда? Мені треба з ними.

Перший гриб: не треба тобі з ними. Їх уже увів той дядяша в довгому пальто. Вони приречені.

Пірат Валєрка: (з розпукою в голосі) я-як приречені?! На що приречені?! Це ж мої кращі друзі! Ми ж мали йти шукати жидомасонів і визволяти Україну.

Перший гриб: (скрушно зітхаючи) ех, братюню-братюню… Ти навіть не знаєш, чим промишляє той ваш предводітєль…

Другий гриб: у нього тут цілий бізнес по відлову наївних туристів. На нього працюють загони бойових геїв, які прочісують ліси і окрєстності.

Перший гриб: а тих, хто попадає у його лапи, він, за опрєдєльонну плату доставляє заказчіку.

Пірат Валєрка: ку-ку-куди?? На-нащо???

Другий гриб: на сєкрєтну лабораторію фабрики «Рошен». А, що там з ними роблять – цього ніхто не знає.

Перший гриб: але живими оттуда ще ніхто не виходив.

Другий гриб: кажуть, їх там зомбують, роблять ботами і скидають через катапульту в різні міста. Але це не точно.

У Пірата Валєрки відвисає щелепа.

Пірат Валєрка: пі-пі-піздєц… Що тепер робити?…

Перший гриб: старий, ти вже нічим їм не поможеш.

Другий гриб: а себе ще можеш врятувати.

Перший гриб: у нас для тебе спеціальна пропозиція.

Другий гриб: твій унікальний і, мабуть, останній шанс.

Перший гриб: ми тебе переведемо на румуни.

Другий гриб: всього за п’ятдесят євро. Приведеш друга – отримаєш скидку.

Перший гриб: у нас діє гнучка система бонусів. Карпатські афини і цілюща джерельна вода чудово присмачать твою незабутню подорож.

Другий гриб: довго тут сидіти опасно – бо ці люди за тобою повернуться.

Перший гриб: а сам ти не втечеш – бо ти не мєсний і доріг не знаєш. Нарвешся на бойових геїв – і аллєс!

Другий гриб: рішайся, старенький. Твоє життя в твоїх руках.

Пірат Валєрка: (перелякано) а може…

Перший гриб: нічо не може. Через три дні твої подєльнікі вже самі вийдуть тебе шукати.

Другий гриб: останній шанс. Реально, унікальний і останній шанс. Подумай(ТЕ), пане!

Пірат Валєрка: а карточкою можна?

Другий гриб: та без проблєм, якшо у тебе є Пей-Пас!

Пірат Валєрка: (приречено) то ходімо на румуни. Еххх….

Пірат Валєрка натужно підводиться, гриби допомагають йому встати. Гриби дістають сопілки і починають награвати «Гуцулку Ксеню», Валєрка старається підвивати, але не потрапляє в ноти. Трійця неквапом щезає поміж старих смерек. Здіймається сильний вітер, гойдаючи смерече віття, небо затягає грозовими хмарами.

 

Завіса.

Кінець п’ятої частини.

(с) Вуйки Хрін
Далі буде…

Мудрі люди. Частина 4. В гостях у гуцула-кагебіста

ЧАСТИНА 4

ДІЯ 1

 

Світлиця в гражді. Дерев’яний стіл із вирізаним на ньому написом: «Тут був Вася». На стінах повно всіляких шкур і рогів, висить образ Матінки Божої Одигітрії, картина «Ленін в Польщі» та дві перехрещені бартки. На столі порожні пляшки, стакани, залишки маринованих огірків, грибів, сала, баношу в тарелях. За столом сидять Вальцман Пуцманович, Євген Банько, Пірат Валєрка та Грицько Опіздайло, усі вони щойно з сауни, отже загорнуті в білі простирадла і вже добряче нализані. Шурік Сироїденко, теж у простирадлі, ходить взад-вперед, наче жалюгідна подоба римського патриція-педераста та декламує свою поезію, але ніхто його не слухає.

Шурік Сироїденко: …в кого – що, а в мене – параноя,

Ні, не та, що каже психіятр,

Мова рідна – це найкраща зброя,

Викресана з серця теплих надр,

Хай воюють інші на Донбасі –

В мене – власна зброя і війна.

Я несу культуру в бидломасу,

Навіть не встаючи з дивана.

І нехай питають різні дурні

«Де ти був, коли стояв майдан?».

В мене інші є фронти – культурні!

Моє місце боротьби – диван!

Гоп-компанія зустрічає завершення вірша дружнім ігнором, витріщаючись на пальці своїх ніг, очевидно, що поезія Шуріка їм достобіса остопизділа. Лише Грицько Опіздайло із ввічливості плескає в долоні декілька разів і нещиро говорить: «браво, браво, талант!».

Вальцман Пуцманович: но, бахуре, буде пашталакати! Уже ісь-намолов тутка, жи три кобили не покєгнут!

Євген Банько: та облиш пацана, йому треба тренуватися.

Вальцман Пуцманович: йой, шо то за треніровки такі? Жвиндит і жвиндит, кедь та муха коло гімна!

Шурік Сироїденко: а ви б заткнули пельку, старий українофобе! У мене, між іншим, на носі поетична битва 21-го століття, в якій вирішиться доля всієї України!

Вальцман Пуцманович: (буряковіючи) ти, шмаркачу, ше пішки попід стіл ходив і до киці казав: «цьоцю, посуньсі», єк я…

Грицько Опіздайло: (перебиваючи) пане Василю, не беріть близько до серця. Хлопець хвилюється, у нього справді відповідальна місія – врятувати Україну від впливу малоросійської культури і жидомасонського іга касти паразитаріїв. А ще поети – люди особливі, страшенно чутливі до зауважень. З ними лагідно треба…

Шурік Сироїденко: (дратуючись і поступово зриваючись на крик) не треба! Я бачу, куди я потрапив, і що моє слово тут усім до лампочки! Поезія для вас – це порожнє місце! Поета можна і не слухати! Знаєте що? Та пішли ви всі…! (істерично вискакує і грюкає дверима).

Пірат Валєрка: довели пацана. Ехх…

Вальцман Пуцманович незворушно набиває люльку і мугикає під носа коломийку.

Вальцман Пуцманович: ой сидів я в криміналі за пусту дурницю,

Шо помацав стару бабу ззаду за гузицю.

Ой казала приходити та стара Павліна,

Та й казала приносити тлянне по коліна…

Двері раптово розчахуються і влітає переляканий Шурік Сироїденко. Двері так і залишаються відкритими.

Шурік Сироїденко: ва-ва-ва-ва-ва! Та!! Та!!

Грицько Опіздайло: Шуріку, що з тобою? Яка вата? Де вата?

Шурік Сироїденко: (віддихуючись) Там! Там! Там щось виє!! Російською…

І справді, з відчинених дверей доносяться істеричні вигуки і лемент.

Євген Банько, Грицько Опіздайло, Пірат Валєрка: (одноголосно) де??? Хто???

Вальцман Пуцманович: ціхо, ша! Та то, відей, тая нендза стріпіхата! Найшли-с ї мої люде позавчьира на полонині; сиділа під смереков і вересканила, бо зблудила. Гет-чисто, йкась дурнувата, мусіли запхати ню до кучі, жеби пси ї не роздерли, там якраз пацє здохло, нікого нема…

Тим часом лемент дедалі гучнішає, серед безладних вигуків стає чути окремі слова.

Голос знадвору: Бандєри! Фашисти! Западєнци йобаниє! Атпустітє мєня сєйчас же! Тварі! Падонкі! Славянскую культуру унічтожаєтє! Ви єщьо атвєтітє за маї уніженія!

Євген Банько: ти ба, який знайомий голос! Десь я вже його чув.

Пірат Валєрка: та це ж Женя! Ну, піздєц…

Вальцман Пуцманович: то шо, тоже ваша… з Питомника?

Євген Банько: та ні, то з сусідського… З Драгопєда.

Грицько Опіздайло: друзі, ви щось плутаєте! Таке неможливо.

Голос знадвору: уууууууууу!!! Вот, как здєсь паступают с вєлікімі паетамі саврємєнності! Мєрзавци! Нічтожества! Бляді!

Пірат Валєрка: точно Женя! Зуб даю!

Євген Банько: невже Дебільченко? Вона ж інтєлігєнт…

Пірат Валєрка: вона ще й не таке пиздить по накурі…

Євген Банько: (недовірливо) а ти що, з нею теє… споживав?

Пірат Валєрка: та бувало… молодість… ехх…

Голос знадвору: аткройтє вашу сраную свінарню! Нацики долбанутиє!

Грицько Опіздайло: може, підемо пересвідчимось?

Вальцман Пуцманович: та, єк вам треба, я скажу, най приведут ї суда.

Вальцман Пуцманович свистить. Заходять вже знайомі нам двійко дебілів педерастичного вигляду в костюмах-трієчках.

Вальцман Пуцманович: пацанюри! А приволочіть суда тую стріпіхату, лиш ведіт ї на ланци, жеби вна кого не вкусила.

Дебіли в трієчках мовчки виходять. Товариство розкурює люльки. Шурік Сироїденко тремтячими руками намагається налити собі з недопитої пляшки і розхляпує на себе і на стіл.

 

Завіса.

 

 

ДІЯ 2

 

Та ж світлиця в гражді. Євген Банько, Грицько Опіздайло, Пірат Валєрка, Вальцман Пуцманович та Шурік Сироїденко зосереджено курять люльки з довгими чубуками. Навколо розповзається духмяний запах ганджубасу.  Грицько Опіздайло вже зловив приход і час від часу дурнувато підхихикує. Вальцман Пуцманович намугикує чергову сороміцьку коломийку. Пірат Валєрка мирно куняє. Євген Банько та Шурік Сироїденко стишено, але затято про щось сперечаються.

До гражди входять дебіли в трієчках, тягнучи за собою щось нерозбірливо чудне з фарбованим в незрозумілий колір волоссям та у фіолетових лосинах. Чудне люто пручається і матюкається.

Нерозбірливо чудне: Тварі! Ублюдки! Далбайоби! Бєндєровци кончєниє! Я вам етово нікогда нє прощу! І родіна нє простіт! Она отомстіт за своєво прарока!

Шурік Сироїденко: (вражено) Ж-ж-е-е-е-ня?! Як ти тут опинилася?

Женя Дебільченко: Ето ти во всьом віноват, нацик сраний! Фашистский щєнок! Да чтоб тєбя чєрти єблі! Ето ти всьо подстроїл, чтоби бітва нє состоялась!

Шурік Сироїденко: Женю, за кого ти мене маєш? Я ж дав чесне слово члена спілки письменників! А це слово коштує ого-го-го скільки! (Тут, керуючись невідомим поривом, він демонструє свої комашині біцепси). Я ж оце саме задля битви приїхав. А на вокзалі у Франику нас зустрів оцей тип, тобто пан, казав що допоможе нам…

Женя Дебільченко: Поможет?! Етот старий хрєн?! Да у нєво на умє адні содомскіє забави і канєбалізм!

Вальцман Пуцманович: Ти, профуро, заткай писок! Ліпше кажи звідки-сь і куда-сь йшла? Знаю я вас, турісток засраних – їдут зі свого Києва на єблі, а в горах, мой, їжі полохаються.

Женя Дебільченко: что етот старий фошизд піздіт?! Ніхрєна нє понімаю!

Євген Банько: Каже, шо ти московська курва.

Грицько Опіздайло: ахахахахаха! (Несамовито регоче).

Женя Дебільченко: Да я корєнная кієвлянка! Ето ти із своєго мухосранска панаєхал!

Євген Банько: вперше чую, щоб Троєщину називали мухосранськом. Ти, кінчена істото, що всі мізки фарбником випалила?! Чи шмаллю видула на Великій Житомирській?

Женя Дебільченко: (кидаючись на Євгена Банька) Ах ти сєлюк йобаний! Графоман проклятий! Подстілка порохоботская!

Євген Банько: (хапаючи Женю Дебільченко за патли) Ти, чмо кацапське, ти кого порохоботом назвала?!

Дебіли в трієчках розтягають опонентів по різних кутках світлиці. Всі схоплюються на ноги. Пірат Валєрка спросоння біжить до дверей, вйобується чолом в косяк, після чого падає на місці.

Грицько Опіздайло: гігігігігігігігігігі! (В його несамовитому реготі вчуваються нотки дебілізму).

Шурік Сироїденко: Панове, заспокойтеся! Я все ж таки вважаю, що поетичний батл 21-го століття між мною та Женею мусить відбутися!  Адже це чи не єдиний шанс вирішити українське питання на нашу користь без кровопролиття та територіальних втрат!

Женя Дебільченко: (іронічно) Размєчтался, фашистский оборванєц! Всьо равно вашей УкрАине скоро будєт гаплик и на єйо ошмьотках родітся велікая славянская цивілізация!

Пірат Валєрка: (розплющуючи очі) Йоб. Твою. Мать…

Вальцман Пуцманович: Прошу паньство, то вам тая дурна матфурка нашось треба? Той наш пацанюра з нев має сі бити?

Шурік Сироїденко: Так. То буде битва. Але виключно словесна і поетична! Знаєте, пане Василю, зі зброєю битися – кожен дурень може! А от словом… (Багатозначно замовкає).

Вальцман Пуцманович: То зачинайте. На шо ми чекаємо?

Шурік Сироїденко: (врочисто) Духи карпатських аріїв визначили, що цей величний двобій має відбутися в найбільш сакральному місці Українських Карпат – на Писаному Камені!

Женя Дебільченко: Да, да, сосунок! Я тєбя там сдєлаю, на етом камєнє єбучєм!

Вальцман Пуцманович: Но, нема на то ради! Єк казав свєтий Петро: Писаний Камінь так Писаний Камінь! Йдеме!

Грицько Опіздайло: уі-уі-уі-уі-уі-уі-і-і-і (б’ється в істериці і качається по підлозі)

Євген Банько: (люто до Грицька Опіздайла) Збирайся до виправи, скотино йобана! Це ж треба було так нажертися!

Пірат Валєрка: (замріяно витріщаючись на стелю) Еххх…

Євген Банько, Вальцман Пуцманович, Шурік Сироїденко, Женя Дебільченко починають метушитися, намагаючись привести себе до ладу, повсякчас наштовхуючись одне на одного. Пірат Валєрка намагається підвестися, але виходить це в нього погано. Грицько Опіздайло гасає по світлиці, в чому мати народила, та ірже, наче кінь. Усі матюкаються, тільки Вальцман Пуцманович затягує чергову сороміцьку коломийку.

 

Завіса.

Кінець четвертої частини.

 

 

 

 

Далі буде…

(с) Вуйки Хрін

Мудрі люди (зав’язка інтриги)

 

ЧАСТИНА 3

ДІЯ 1

 

Івано-Франківськ. Привокзальна забігайлівка «Сита блошка» з претензією на порядну ресторацію. За одним з облущених столиків – Євген Банько, Пірат Валєрка, Грицько Опіздайло та Шурік Сироїденко. Усі четверо мають пом’ятий та жалюгідний вигляд – чи то тому, що бухали в потязі, чи то тому, що такими є по життю. На столі перед ними чотири склянки з кефіром і чотири пиріжки з капустою на тарелі. За сусіднім столиком сидить очкарик років 30-ти ,на перший погляд ботан ботаном, одягнутий як тепер модно в середовищі інтелігентного бидла. Очкарик втикає в планшета.

Євген Банько: зимно, курва!

Шурік Сироїденко: (хухаючи на долоні) як на Північному полюсі.

Грицько Опіздайло: То ще нічого! А от коли я служив в Заполяр’ї…

Євген Банько: Йди до сраки зі своєю службою! Капітан дальнього плавання, блядь!

Пірат Валєрка: (з розпукою) Сто грам би! Еххх…

Ботан за сусіднім столиком обертається, реагуючи на змістовну бесіду компанії.

Шурік Сироїденко: (голосніше, ніж дозволяють правила пристойності) Ого! Нічого собі! Панове, дивіться, та це ж сам Максим Кіндратович Ботштейн!

Євген Банько, Грицько Опіздайло та Пірат Валєрка одночасно витріщаються на ботана-очкарика.

Грицько Опіздайло: Невже? Це той самий Ботштейн, автор культового технотрилеру «Скот» та пригодницького роману «Йовбаки в Гваделупі»?

Шурік Сироїденко: (із захопленням) Так, так! А ще він є автором філософського бестселеру «Кохання і тюлька»!

Євген Банько: Та він же жид! Як два пальця обісцять!

Шурік Сироїденко: знаєте, Євгене Батьковичу, жид чи не жид, а корисні зв’язки в літературі мати потрібно. (Встає і йде до Ботштейна з наміром привітатися та світануть рилом). Доброго дня, Максиме Кіндратовичу! Маю неймовірну радість із нашої випадкової зустрічі!

Максим Ботштейн: (знехотя відривається від гаджета) Вітаю! Чи ми знайомі?

Шурік Сироїденко: Пане Максиме, Ви мене не впізнаєте? Ми ж неодноразово перетиналися на численних літературних заходах. От, хоч би, на фестивалі «Проміння духовності», організованого національною спілкою письменників. Я там ще отримав диплом лауреата у номінації…

По обличчю Максима Ботштейна пробігає пригадуючий і, водночас, гидливий вираз.

Максим Ботштейн: а… так! Мав таку необережність…

Шурік Сироїденко: (ніяковіє) па-пане Максиме, Вам щось не сподобалось?

Максим Ботштейн: а Ви хіба вважаєте, що там було хоча б щось, варте уваги?

Шурік Сироїденко: (з викликом у голосі) як це розуміти?

Максим Ботштейн: що саме?

Шурік Сироїденко: там був і я!

Максим Ботштейн: і що з того?

Шурік Сироїденко: можливо, Ви не в курсі, але я є заслуженим українським поетом, багаторазовим лауреатом фестивалів «Проміння духовності» та «Свічадо римованих рядків», чотирикратним переможцем міжнародного конкурсу «Вірші від душі», а також автором трьох поетичних збірок, чотири з яких номіновано…

Максим Ботштейн: послухайте, шановний, в добі є всього-навсього, двадцять чотири години. Цього занадто мало, щоби я витрачав їх на спілкування з кожним графоманом. Скажіть, що конкретно Вам потрібно і щезніть нарешті.

Шурік Сироїденко: (зриваючись на крик) та Ви, Максиме Кіндратовичу, хамло невиховане! Як Ви смієте так розмовляти з членом спілки письменників? Зрештою, ви…

Максим Ботштейн: Шановний! Я продав уже більше тридцяти тисяч примірників своїх книг, а Ви й досі дрочите на свій світлий образ члена спілки. Та й із публіки у вас – самі старі пердуни. Ви мені нецікаві. Бувайте здорові! (він знову переводить погляд у свій гаджет).

Шурік Сироїденко у гніві хапає губами повітря, силкуючись щось промовити. Тим часом з-за столу повільно підводиться Євген Банько.

Євген Банько: гей ти, жидяра! Ти кого там пердунами обізвав, очкарік всратий?! Тобі їбло давно не чухали?

Грицько Опіздайло: Євгене, я тебе прошу, не заводься! Нам пора! Тобі що, поліції тут не вистачало?

Євген Банько: (ще більше розпалюючись) та їбав я ту поліцію в рота! Їбав я вас! Їбав я цього вумніка пархатого, всю цю ригаловку, і весь цей йобаний вокзал! Ану ходи сюда, педрила очкатий! Ану повтори те, що сказав! Ич, яке поважне, письменником воно себе вважає! Романи видало! Бестселери! В жопу засунь собі свою макулатуру! Довбойоба кавалок!

Шурік Сироїденко: Ой…. (хапається за ширінку і біжить у вбиральню).

Грицько Опіздайло і Пірат Валєрка тримають за руки Євгена Банька, намагаючись його заспокоїти. Серед цього всього бедламу ніхто не помічає, що Макса Ботштейна уже давно в залі немає.

 

Завіса.

 

 

ДІЯ 2

 

Івано-Франківськ. Привокзальна забігайлівка «Сита блошка». За тим же порепаним столом – Євген Банько, Пірат Валєрка, Грицько Опіздайло та Шурік Сироїденко. Шклянки з кефіром порожні, пиріжки понадкусювані. Після зустрічі з Максимом Ботшиейном  настрій в компанії вкрай гнітючий, розмова геть не клеїться. Євген Банько бубнить під ніс матюки. Пірат Валєрка, підперши голову руками, раз по раз голосно зітхає. Грицько Опіздайло намагається розважити Шуріка Сироїденка розповідями про свою службу в кавалерійському полку спеціального призначення. Шурік Сироїденко, похнюпившись, стежить за тарганом на підлозі.

Євген Банько: Хулі ми ще тут сидимо? Нам потрібен дієвий план!

Грицько Опіздайло: (запопадливо) Відсипати? В мене ще десь мав бути…

Євген Банько: Та я не за той план кажу, кінчена ти істото! Я про стратегію порятунку України, а тобі одне на думці!

Пірат Валєрка: (з надією) А, може, вип’ємо?

Євген Банько: Курва ваша мать! З такими довбойобами і ворогів не треба! А шоб у вас пуцюрина відпала! Що я один маю за всіх думати? Всі решта ідіоти, чи як?

Грицько Опіздайло: брате, ми ж усі з одного Питомника. Тож і маємо думати, як один!

В цей момент до забігайлівки  заходять троє: мацьонький вуйко в чорному шкіряному плащі до п’ят, який бачив і кращі часи, та двійко типчиків педерастичного вигляду у костюмах-трійках з відсутністю ознак інтелекту в очах.

Євген Банько: опа-ча! А це шо за підор-двіж?

Мацьонький вуйко з супутниками прямує просто до столу, де сидить компанія.

Мацьонький вуйко: Щістє-здоровлє Вам на землі Станіславський! Як-ісьте доїхали? В поїзді не дуло?

Євген Банько: чуєш, макака, ти взагалі хто?

Мацьонький вуйко: ти, пиндюре, заткайсі, і слухай, шо я буду тобі вогорив! Я називаюсі Вальцман Пуцманович, можеш казати на мене просто «Вася», а сам я жию в горах в хижі на полонині. За комуняк я робив кагебістом, а як то всьо сі розвалило, то купив си хижу в Карпатах та й жию на пенсії. Маю навики з мольфарства і відування, мене тому всьому ше в «отдєлє» навчили. То й зараз, коли-не-коли, приїде до мене ікийсь хуй з Києва питати, як зробити так, жеби йго вибрали в тую Раду? Та й так-ім знаю я, чого-сьте приїхали суда, я вже третий день на вас тутка чекаю.

Пірат Валєрка: Йоб тваю мать(офігіваючи, знімає бандану та крутить головою).

Грицько Опіздайло: То ми з вами, прошу пана, виявляється, колеги! Адже коли я служив у складі обмеженого контингенту в Анголі, місцевий шаман проводив для нас майстер-класи із входження в контакт з потойбічними силами.

Євген Банько: (люто) Та йди нахуй зі своєю службою!

Вальцман Пуцманович: ша, медузи, морє наше! (Обводить присутніх суворим поглядом кагебіста та, переконавшись, що заперечень нема, продовжує). Значить такуво! Зара ми всі їдем до моєї хижі. Тамка сі наїмо, добре виспимо, як вам тре, то я тьолочєк закличу з самого Косова, тамка є, мой, ладні кобєти, в тотому їхньому коледжу. Цицьки, срачина – уххх!

Пірат Валєрка: (несміло) а випить буде?

Євген Банько: та замаж їбало, алкашня засрана!

Вальцман Пуцманович: та чо би не було? І випити буде, і закурити сі знайде. Маю добрий тютюн-самосад, маю трави з горів, а єк паньство схоче, то наріжу-ім вам троха зеленини, собі тримаю. Сам садив, сам ростив, сам заговорував. А витак, за дві ночи, єк місяць буде уповни, вілізем шукати тих ваших драбів.

З кожною пропозицією Вальцмана Пуцмановича компанія помітно жвавішає, тільки Євген Банько недовірливо з-під лоба зиркає на мацьонького вуйка та його супутників.

Євген Банько: Знаєш шо, Вася. То все добре, що ти нам тута трусиш. Але ми сюди не хуї пінать приїхали…

Вальцман Пуцманович: (перебиваючи Євгена Банька) За чим ви приїхали, я і так знаю. Ліпше від вас. (Іронічно посміхається). Третої днини, як сей місяць сі народив, я з тими-во колєгами (правицею вказує на своїх супутників) грасував дгорі на Чорний Грунь. Чую, аж зафуркоче шось. А то тамта босорканя, жи коло Гутинюкової хати жиє, летит собі на помелі, аж смереки гнутсі. Я тричі плюнув через ліве яйце, перемінивсі на беркута і давай за нев. Но, вона як завидит, як припустит – а я не попускаю. Вона нахліс – доганєю, рехт – нема ратунку. Тай витак вона переміниласи в миш, а я скрутив-ім мертву петлю і зробивсі їжом. Та й так заки я тутуво крутив, тая ненза десь щезла. «Но, – гадаю си. – Впустив-ім ї, старий пеньок». Аж тут чую – запах, гейби ікись чоловік навалив. Я собі гадаю, звідки у сих їбенях турісти, а сам йду собі в той бік. Там єго і знайшов-ім…

Євген Банько, Грицько Опіздайло, Пірат Валєрка, Шурік Сироїденко: (в один голос) Кого?!

Вальцман Пуцманович: тотого вашого… з Питомника. Якесь таке худе, сине, перепуджене, гейби мерле… Я си мислив, жи в той питомник гідних набирают, а то ікис шнурок. Но, та ми з хлопами го відтелепали. Але ніц він нам не повів, ош но сцєв під себе. Ну та, шо мав-ім робити? Запакував го та й вислав за вашим адресом.

Грицько Опіздайло: Дозвольте поцікавитися, а як ви адресу дізналися?

Вальцман Пуцманович: Я – мольфар! Лем-ісьте забули?

Грицько Опіздайло: А-а-а-а, а чому ж ви тоді не допомогли йому на місці? Ви знаєте в якому стані він прибув?

Вальцман Пуцманович: Не мав чєсу я з ним возитисі. Через три дни в НИХ буде виправа. Мені тре було тутка вас живо.

Грицько Опіздайло: в них – це в жидомасонів?

Вальцман Пуцманович: гірше. В самих анунаків! (Хитро підморгує)

Пірат Валєрка: (не розчувши) Кого-кого нахуй?

Євген Банько: Тебе блядь нахуй, тупе опудало!

Шурік Сироїденко, все більше охуїваючи від почутого, ховається під стіл. Усі замовкають і якийсь час перетравлюють інформацію. Трохи оговтавшись, Євген Банько відводить вбік Грицька Опіздайла та Пірата Валєрку.

Євген Банько: (майже пошепки) Хоч цей хуй мені і не дуже подобається, але, мабуть, треба їхати з ним. В нього є інформація, яка може стати нам в нагоді. Та й відпочити трохи перед вирішальним боєм не завадить!

Пірат Валєрка: (радісно) і випити!

Євген Банько: (схвально) і випити.

Грицько Опіздайло: А з Шуріком, що робитимемо?

Євген Банько: Шурік пиздує з нами!

 

Завіса.

Кінець третьої частини.

 

 

Далі буде…

(с) Вуйки Хрін

 

Мудрі люди (продовження)

ЧАСТИНА 2

ДІЯ 1

 

Плацкартний вагон потяга «Лисичанськ – Коломия». За столом на нижніх полицях сидять Євген Банько та Грицько Опіздайло. На верхній полиці мирно хропе Пірат Валєрка. Грицько Опіздайло сумно витріщається у вікно. Євген Банько серйозно вивчає  мапу Галичини. На столі стоять склянки у підстаканниках, з наїдків – сало.

Читать далее Мудрі люди (продовження)

МУДРІ ЛЮДИ (епічна трагікомедія)

Увага!!! При спробі виміряти рівень толерантності цього опусу тестер полетів к хуям ще під час опису дійових осіб. Тому людям без почуття гумору, з нестійкою психікою, завищеним почуттям справедливості, вагітним жінкам і трансгендерам, неповнолітнім та борцям за чистоту української мови читати нижче цього рядка категорично не рекомендується.

 

Усі події та персонажі у п’єсі є вигаданими бурхливою авторською уявою. Усі збіги з реальними людьми є абсолютно випадковими. Автори за це не несуть жодної відповідальності.

Читать далее МУДРІ ЛЮДИ (епічна трагікомедія)