Нові пригоди мудрих людей. Частина 6. Завершення

ЧАСТИНА 6

ДІЯ 1

 

Космічний корабель неземного походження у міжгалактичному просторі. У відсіку, обладнаному під конференц-залу за круглим столом сидять шестеро: чотири анунаки у сріблястих скафандрах, Барсік Зімундович та Тарел Варел. Вони також одягнені у скафандри дещо іншої модифікації, за якими видніються тільки їхні очі, носи і вуса. У скафандр Барсіка Зігмундовича вмонтовано спеціальний чохол для хвоста, яким він час від часу розмахує, наче яничар ятаганом. За вікном періодично проносяться зорі, метеорити, шлейфи космічного пилу та усіляке інше неназване лайно.

Перший анунак: (з хранцузьким акцентом) О, мсьє Барсік, вітаю Вас із вдалим завершенням напрочуд складної операції!

Другий анунак: Приєднуюся до привітань, герр Барсік Зігмундович! Мушу визнати, що я не очікувала на такий швидкий і блискучий результат!

Барсік Зігмундович: Дякую за вітання, достойне товариство! Заради правди мушу зазначити, що операція виявилася легшою, аніж я очікував. Усе йшло чітко за планом.

Третій анунак: Це свідчить про те, що план був розроблений дуже грамотно, тому можете не применшувати Ваших заслуг, пане докторе.

Барсік Зігмундович: О, Верховний, позитивний відгук із ваших вуст для мене особливо приємний.

Тим часом четвертий анунак і Тарел Варел, який сидить поруч, роблять дивні рухи руками, наче грають між собою на чувачі.

Другий анунак: Бараку, а ви не хочете привітати нашого друга із успішним завершенням операції?

Четвертий анунак: (розгублено) Еммм… Так, так, пані, Ангело, я приєднуюся до вітань! Браво, браво, містере Барсіку!

Другий анунак строго дивиться на четвертого анунака та Тарела Варела. Ті чемно кладуть руки на стіл і роблять вигляд, що уважно слухають.

Барсік Зігмундович: Шановні присутні, о Верховний, дозвольте відзвітувати!

Третій анунак: Прошу, пане докторе, звітуйте.

Барсік Зігмундович: Внаслідок операції успішно відпрацьовані усі сім об’єктів. Проте, попередні дослідження, проведені спільно з паном Тарелом Варелом під час транспортування об’єктів, підтверджують побоювання щодо невисокої цінності матеріалу для подальших експериментів.

Четвертий анунак: (радісно) Так я і знав!

Другий анунак: Бараку, притримайте ваші коментарі до завершення доповіді гера Барсіка.

Барсік Зігмундович: (продовжує) отже, ми отримали наступні результати. Об’єкт № 1, самоназва – Мухтар Пукачов: прогресуюча паранояльна шизофренія на етапі парафренії. Об`єкт № 2, самоназва Льоха Вол: погана освіта, токсичне оточення, знижений когнітивний резерв. Об’єкт № 3, самоназва Потап Піздоу: демонстративний розлад особистості, ускладнений маячнею релігійного змісту та надцінної ідеї окремішності галицької раси. Об’єкт № 4, самоназва Вовка Карандаш: друга стадія алкоголізму, хронічний невроз на грунті психотравмуючих подій дитинства, астенічний синдром. Об’єкт № 5, самоназва Шурік Сироїденко: параноїдний розлад особистості. Тяжка анемія. Об’єкт № 6, самоназва Дуся Пантелеймонівна: кокаїнова наркоманія, хронічний психоз паранояльного типу із систематизованою маячнею на тему всесвітньої змови і т.д. Об’єкт № 7, самоназва Анаксімандр Сосенко: стрімко прогресуюча стареча деменція, ускладнена психопатологічним станом, що супроводжується манією величі та філософською інтоксикацією.

Перший анунак: (присвиснувши) Ну і ну…

Четвертий анунак: Оце так-так…

Другий анунак: Картина і справді невтішна…

Третій анунак: Скажіть, пане докторе, чи можна хоч когось із них використати для експериментів?

Барсік Зігмундович: (стукнувши хвостом у скафандрі об підлогу) На мою думку, для експериментів можуть бути використані об’єкти № 2 і № 3. Також вважаю, що об’єкти № 1, № 6 і № 7 абсолютно непридатні для наших цілей і їх слід повернути назад. Що ж до об’єктів № 4 і № 5, маю серйозні сумніви.

Другий анунак: Можливо, їх слід взяти у первинну розробку і провести додаткові дослідження?

Третій анунак: Я теж так вважаю. Нехай Максим Ботштейн вирішить це питання на власний розсуд. Він саме розробляє наноботів супер-плюс класу.

Перший анунак: А що, попередні виявилися не надто ефективними?

Другий анунак: Наноботи екстра-плюс, якраз, ефективні, Ему. Але багато чого залежить від нейронних мереж, у які вони вживлюються. Як показали проведені на попередньому матеріалі експерименти, ми маємо справу з нейронними зв’язками, які сформовані хаотично, непослідовно та з елементами фізіологічних уражень. Тож для роботи з таким специфічним матеріалом, потрібна деяка модифікація.

Тарел Варел, відкривши від здивування вусатий їбальник, зацікавлено слухає розмову. Раптом він встає і схвильовано намагається щось сказати.

Тарел Варел: Та-та-таваріщі! Раз-раз-разрешитє! У міня вап-вапрос!

Другий анунак невдоволено зиркає на Тарела Варела.

Третій анунак: (роблячи дозволяючий жест рукою) Запитуйте!

Тарел Варел: (схвильовано й урочисто) Бит ілі не бит… Жит ілі не жит… етаму народу… етай земле?..  Вот в чом вапрос.

Третій анунак: Сказати по правді, шанси у них благенькі.

Тарел Варел: Вай! Как жал! Какой хароший ребята!

Третій анунак: А головне – мудрі.

Четвертий анунак: хіхіхіхіхіхіхіхіхіхі!!!

Другий анунак критично дивиться на четвертого анунака, але решту анунаків і Барсік Зігмундович починають і собі підхихикувати. Поступово гучний регіт заповнює конференц-залу космічного корабля і, врешті, другий анунак здається і починає й собі сміятися на всю горлянку. Лише Тарел Варел стоїть із сумним виразом на їблеті та скрушно хитає головою в скафандрі.

 

Завіса.

Кінець.

.

.

.

(с) Вуйки Хрін

Нові пригоди мудрих людей. Частина 5. На борту-3

ДІЯ 5

 

Ранок в українському степу. Імпровізована «конференцзала» у підводній лодці. Довкола добре покоцаної подоби стола сидять шестеро: Льоха Вол, Потап Піздоу, Вовка Карандаш, Шурік Сироїденко та Анаксімандр Сосенко. У останнього в ротяці – кляп із смердючої брудної шмати, а руки міцно зв’язані за спиною. Він періодично сіпається і щось мукає, як худоба.

Компанія за кілька днів перебування на підводній лодці поїла усіх довколишніх вужогадюк та бабаків, а щурі самі повтікали геть, зачувши недобре. Тому усі присутні голодні та злі. Вони зібралися на стратегічну нараду, щоб вирішити, що робити далі.

Потап Піздоу: (врочисто, як у парламенті) Шановне товариство! Ми зібралися на це кризове засідання аби вирішити кілька нагальних і невідкладних питань порядку денного. По-перше, мусимо розв’язати проблему продовольчого забезпечення. По-друге, маємо розробити та ухвалити стратегію порятунку української нації. Як мінімум. А як максимум – визначити нарешті національну ідею, яка зробить нашу любу неньку такою, яку кожен з нас собі вимріяв! Так як наш провідник, майбутній президент України, прийняв аскезу і увійшов в таїнство довгих переговорів із святим духом, мусимо тимчасово взяти увесь тягар відповідальности за святу справу на себе. У кого які будуть думки та пропозиції з цієї преважливої оказії?

Льоха Вол: (безкомпромісно) Пропоную рішення на мільйон, за допомогою якого вирішимо одразу всі питання порядку денного. Знайдемо серед нас зрадників-порохоботів. Принесемо їх в жертву за мир і благоденствіє в Українських землях. Гарно наїмося. І буде всім щастя.

Дуся Пантелеймонівна: (захоплено) Так, Льохо! Так! Ти – геній! (По нервовому блиску в її очах видно, що вона або дуже збуджена, або знову обкурилася). Порішаємо швиденько і не будемо затягувати цей балаган! А зекономлений час можемо використати на себе. (Останнє слово вимовляє кокетливо і провокативно).

Потап Піздоу: (уважно обводячи поглядом усіх присутніх) Гадаю, що свою думку має висловити кожен.

Льоха Вол: Шо, і цей? (киває в бік Анаксімандра Сосенка).

Потап Піздоу: Безперечно. Адже сей пан також є повноправним членом нашого товариства.

Льоха Вол: Та він же йобнутий!

Потап Піздоу: Усі ми не без гріха, пане Льохо.

Льоха Вол знехотя підходить до Анаксімандра Сосенка і виймає з його їбальника кляп. Шурік Сироїденко із жахом спостерігає за цим процесом.

Льоха Вол: Ти чув, про що ми балакали? Давай кажи свою думку, але без піздабольства!

Анаксімандр Сосенко: (відплювавшись) Маю сказати вам, друзі мої, що марнуєм ми час надаремно,

Тратимо час наш на сварку, на зваду, на різні такі непотребства,

А, поміж тим, як писав мудрий грецький філософ Геракліт Ефеський,

Наше життя все тече і минає, неначе вода у бурхливім потоці,

Що, в горах взявши початок, вже століттями довгими

Все на рівнини збігає, аж поки дістанеться моря…

Тут Льоха Вол, не витримавши цієї тиради, засовує кляп назад. Шурік Сироїденко полегшено зітхає.

Потап Піздоу: Ет, то було, певне, таки зайвим. (Обертається до Вовки Карандаша і Шуріка Сироїденка) А ви, товариство, що скажете?

Вовка Карандаш: А я що? Що усі, те й я! (налякано обводить очима усю компанію).

Шурік Сироїденко: Я – веган, мені м’ясо не підходить, тим більше людське.

Льоха Вол: (буркоче, але так, щоб усі чули) Веган-хуян, а от бабаків жер і не кривився!

Шурік Сироїденко: (ображено) Я ж не можу помирати з голоду тільки через те, що дехто не хоче піти зі мною в степ по траву та коріння!

Льоха Вол: Сиш, ти! Ти, взагалі, не охуїв часом? А, може, ти і є порохоботська шестьора?

Шурік Сироїденко: (сполотнівши) Й-й-я – ук-країнсь-ський х-художник-ім-м-пресіоніст з-з-з бездоганною реп-путацією. Й-я н-не можу б-бути п-порох-хоботом!

Дуся Пантелеймонівна: (екзальтовано) А я думаю, що можеш! Це ти, ти зрадив наших товаришів і віддав їх у лабети рептилоїдів!!!

Шурік Сироїденко: (вкрай нажахано) Дусю, та як ти можеш таке казати? Ти ж мене добре знаєш!

Дуся Пантелеймонівна: (зверхньо) Отепер вже точно добре! А я давно підозрювала, що щось тут не сходиться! Адже з Карпат повернувся лише ти!

Вовка Карандаш: (глибокодумно) А й справді! Якось воно підозріло, Шуріку…

Шурік Сироїденко: (нестямно) Вовко, і ти туди ж! Та ти був ще донедавна моїм другом і відданим фанатом! Схаменися!!!

Дуся Пантелеймонівна: (переможно) Порохобот! Порохобот! Порохобот!

Анаксімандр Сосенко корчиться і безтямно мукає, намагаючись вислизнути з мотузків.

Потап Піздоу: Товариство, враховуючи кількість та переконливість свідчень проти цього чоловіка (вказує правицею на Шуріка Сироїденка), маємо усі підстави вважати, що він і є зрадником, тобто – порохоботом. І підлягає сакральному жертвопринесенню.

Льоха Вол: (підводячись і взявши руки в боки) От ти і попався в мої руки, зраднику…

Шурік Сироїденко: (переходячи на вереск) Стривайте!!! Я знаю, хто порохобот! Це він! (судомно тицяє рукою в бік Анаксімандра Сосенка).

Анаксімандр Сосенко починає істерично звиватися і мукати на всю горлянку.

Льоха Вол: Та то, шо він порохобот, то і коню понятно…

Потап Піздоу: Щодо пана Анаксімандра я не маю такої впевнености, але принесення його у сакральну жертву, вочевидь, матиме певну практичну користь.

Льоха Вол зривається з місця, хапає сторопілого Шуріка Сироїденка та прив’язує його до Анаксімандра Сосенка спиною до спини. Останній продовжує судомно сіпатися, а Шурік починає істерично ридати.

В цей момент з-за борту лунає довгий та пронизливий гудок автомобільного клаксона. Всі, хто не зв’язаний, зриваються та біжать на звук.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 6

 

Біля борта підводної лодки диркає щойно прибула фура. З її кабіни виглядає вусатий їбальник ліца кавказкой національності. Ліцо сигналить у клаксон і щось собі наспівує під носа. З підводної лодки один за одним вибігають наші прочани. Першим біжить Льоха Вол, за ним Потап Піздоу, далі можна  розгледіти Дусю і Вовку. Усі вони застигають, наче вкопані навпроти фури.

Ліцо кавказкой національності: Падхаді, дарагой-хароший, кушать будешь?

Льоха Вол: (недовірливо) А ти, чурка, звідки тута взявся?

Ліцо кавказкой національності: Я вам гастинчик привьоз! Апелсин, мандарин, канфет, шікалат, тортик! (Вискакує з кабіни і береться відкривати кузов).

Гоп-компанія спантеличено переглядається між собою.

Льоха Вол: Бля буду, це якась підстава.

Потап Піздоу: Воно, звісно, дивина, пане Льохо, проте чому ви так песимістично налаштовані? Може, це наш майбутній Президент вимолив у Боженьки для нас якогось покровителя, щоб ми не вмерли з голоду?

Льоха Вол: (скептично) Ніхуясє, покровитель… Оцей хач?

Потап Піздоу: (не приховуючи роздратування) Льохо, майте стримання, притримайте язика за зубами. Людина приїхала здалеку, може й справді поживу нам привезла. Бо, знаєте, на отих наших сакральних жертвах довго ми все рівно не протягнемо – одні кістки на драглі.

Тим часом ліцо кавказкой національності виносить із кузова коробки, які апетитно пахнуть фруктами та солодощами. Дуся Пантелеймонівна та Вовка Карандаш, ковтаючи слинку, починають поволі наближатися.

Льоха Вол: Стояти, йоб вашу мать! А якщо ці апельсини – наколоті?

Ліцо кавказкой національності: (відкриваючи коробки) Какой-такой наколотий? Вікусний апелсин, очень силаткій! Виший сорт! Вітамін Це, штоби нє било моршин на ліце!

Запах від смаколиків все більше дурманить голови голодним мандрівникам. Усі, крім Льохи Вола, уже скупчилися навколо коробок.

Льоха Вол: Дебіли, блядь! Стійте! Не чіпайте цього! Не чіпайте, кажу вам!

Раптом зсередини лодки долинає голосний вереск. Всі з жахом обертають голови на звук. Звідти вискакує худий, зелений і засраний Мухтар Пукачов, і, розштовхавши всіх, кидається на одну з коробок. Доки всі спантеличено переглядаються, він уже набиває пельку шоколадом і апельсинами.

Мухтар Пукачов: (плямкаючи) А-а-арх! Амнямням! Оргх! У-ум! Мням! Мням! Мням!

Льоха Вол: (вкрай охуївши) Блядь, це піздєц…

Наступним нерви не витримують у Вовки Карандаша і він жадібно налітає на сусідню з Пукачовим коробку. Тепер вони уже двоє синхронно плямкають і наминають смаколики.

Ліцо кавказкой національності: Кушій, радной, кушій! Тарель Варель плахім не накорміт.

Дуся Пантелеймонівна з хижим вереском і собі накидається на коробку. Вона жере і при цьому стогне, наче її їбуть.

Льоха Вол: (з розпукою в голосі) Дусю! Йобана дуриндо! Куда ти полізла…

Потап Піздоу: (нетерпляче) Пане Льохо, але ж гостинці виглядають апетитно і пахнуть, як свіжі. (обертаючись до Тарела Варела). Сердечно дякуємо вам, пане Тареле Вареле! А чи, може, ви маєте якийсь посуд, бо ж порядному галичанину не пасує їсти, як тій худобині?

Тарел Варел: Какой проблема, друг? Хатішь пасуд, найдьом пасуд! (лізе в кабіну).

Тим часом у підводній лодці знову починається кіпіш. За кілька секунд на світ божий виповзають Анаксімандр Сосенко та Шурік Сироїденко, зв’язані спиною до спини. Борсаючись, штовхаючи та копаючи один одного, вони повзуть до розставлених коробок.

Тарел Варел: (подає Потапу Піздоу набір одноразового посуду) Держи, дарагой.

Потап Піздоу бере одноразовий посуд, чемно кланяється і накидається на смаколики. Льоха Вол невдоволено кусає губи.

Тарел Варел: (до Льохи Вола) Не грусті, дарагой! У миня для тибя єсть что-то особенний! (весело підморгуючи, витягає з-за пазухи пляшку п’ятизіркового «Хенесі»). Асса! Трідцатілетний видержка! Бєрі, пей! Тарель Варель плохого не предлагаєт! (простягає пляшку).

Зобачивши такого гостинця, Льоха Вол помітно жвавішає та, довго не роздумуючи, відкорковує пляшку та присмоктується. Спорожнивши залпом половину вмісту, він обводить гоп-компанію трохи посоловілими очима і розпливається у щасливій бородатій посмішці.

Тарел Варел: А вот і закусочка для дарагого друга! Свежий, кієвскій! (тицяє в руки Льосі Волу добрячий шмат торта на одноразовій тарілці).

Льоха Вол: А, мать його так! (хапає тарілку і починає жерти).

У цей час Тарел Варел звільняє з пут Шуріка Сироїденка і Анаксімандра Сосенка, які тут же накидаються на смаколики.

Тарел Варел: (співчутливо) Бедненкіє, прагаладалісь… Но нічаво, дядя Тарель накорміть всєх… Даже тєх, кто прішоль паслєднім.

За кілька хвилин плямкання, цямкання, риганння, стогнання та інші звуки, що супроводжують цю пекельну трапезу, починають потроху стихати. Пожирачі смаколиків один за одним поринають у глибокий коматозний сон. Останнім до сну відходить Льоха Вол, який, ніби погрожуючи комусь, сотрясає кулаками і п’яно бубонить собі під носа матюки. Тарел Варел спостерігає за цим дійством, плескаючи в долоні, пританцьовуючи та співаючи ритмічну кавказьку пісню.

Тарел Варел: Ти кто такой, давай, да свіданія!

Ти кто такой, давай, да свіданія!

Ти кто такой, давай, да свіданія!

Давай, дарагой, давай, да свіданія!

Асса!

Ти кто такой, давай, да свіданія!

Ти кто такой, давай, да свіданія!………

Після того, як перед бортом підводної лодки не зосталося притомних людей, окрім самого Варела Тарела, зсередини показується велетенська постать Барсіка Зігмундовича. Повільно пританцьовуючи на задніх лапах, він наближається до Тарела Варела, підспівуючи й собі кавказьку мелодію.

Барсік Зігмундович: Я, Барсік Зігмундович, видатний котопсихіатр,

А ти хто такий, давай, до здибання!

Ти хто такий, давай, до здибання!

Ти хто такий, давай, до здибання!……..

Барсік Зігмундович і Тарел Варел, весело співаючи, стають один навпроти одного і танцюють лезгинку.

 

Завіса.

Кінець п’ятої частини.

.

.

.

… Далі буде…

(с) Вуйки Хрін

Нові пригоди мудрих людей. Частина 5. На борту-2

ДІЯ 3

 

Металеві нутрощі підводної лодки. Пітьма і задуха. Тісний коридор. Біля дверей сральника сидить Потап Піздоу і намагається вести бесіду з Мухтаром Пукачовим, який уже цілу добу з-за них не показувався. Їбальник у Потапа пом’ятий, голос – писклявий.

Потап Піздоу: (категорично) Пане Мухтаре, якщо ви сеї ж миті не вийдете із кльозету, я мусітиму вибити двері!

Мухтар Пукачов: (з-за дверей) Нахуй пішов!

Потап Піздоу: (обурено) Та як ви смієте? Ви ж – майбутній президент України, помазанець Божий! Вам не пасують москальські матюки!

Мухтар Пукачов: (агресивно) Геть звідси, паскудо порохоботська! Чого ви до мене приперлися? Я чекав на шістьох спасителів, а прийшли якісь чмошники! Не потрібні ви мені! Я сам сюди море прикличу! І попливе цей човен під попутними вітрилами і жовто-синім стягом! І звільню Україну від ворогів лютих! І бу….

Потап Піздоу: (вкрай роздратовано) чоловіче добрий, та ви, хоча б, віходок від себе звільніть! Бо нас тут семеро, навіть жінка серед нас є, а через вас і ше отого ненормального вегана навіть, звиняйте, висратися нема де. Майте Бога в серці! Я вже два рази ходив у степ з лопатою, а там знаєте, хто водиться? Вужогадюки і Джигурда, отак-то!

Мухтар Пукачов: (врочисто та голосно) так! І попливу я по морю, по океану, і припливу у стольний град Київ, і паде до моїх ніг верховний жрець наших пращурів, великий Джа! (Враз затинається, починає кашляти. Відкашлявшись, продовжує) І поглине мара пекельна усіх виблядків, зрадників та колаборантів, усіх тих порохоботських мудрагелів, що з мене сміялися! В пекельному вогні їм горіти, і вовіки стогнати в геєні вогняній! Ій-Ій-ій…гі—гі-гі-гі-і-і-і-і-і-і-і… (починає огидно скиглити).

Потап Піздоу: (тривожно і з певною жалістю до співрозмовника) Пане Мухтаре, бачу вам недобре. То, певно, від недоїдання… А, може, у вас гарячка? Вам не можна там більше залишатися. В жодному разі! Виходьте якнайшвидше. Я вам зла не заподію, присягаюся херувимами й серафимами. Виходьте, прошу вас!

Мухтар Пукачов: Тобохороп! Тобохороп! Тобохороп!

Потап Піздоу: Що, що? На якій мові ви говорите? На мадярській?

Мухтар Пукачов: Тобохороп! Тобохороп! Йитялк!

Потап Піздоу: (сам до себе) Ні, то не мадярська. Більше схожа на монгольську. А, може, на древню арамейську? Мабуть, це транс, дух святий зійшов… Шкода тільки, що справити потребу не вдалося, зате став свідком таїнства сего і переконався у правдивости відкритих мені пророцтв. Потрібно товаришам се повідати.

Потап Піздоу, не змінюючи позиції біля сральника, хреститься три рази та читає «Отче наш». Зі сральника доносяться дивні вигуки «древньою арамейською».

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 4

 

Металеві нутрощі підводної лодки. Пітьма і задуха. Тісний коридор. Ще один сральник. Цього разу під дверима у врочистій позі стовбичить Анаксімандр Сосенко, а з-за дверей доноситься переляканий і розсерджений голос Шуріка Сироїденка.

Анаксімандр Сосенко: Друже мій юний, навіщо закрився ти в темній вбиральні,

Справи важливі чекають на нас, тож давай, не вагайся,

Двері оті відчини, бо ж не тільки з любові прийшов я до тебе,

Також велику потребу я маю, як і всі решту, ввійти в цю кабіну,

Де ти засів, як ведмідь…

Шурік Сироїденко: (розсерджено) геть звідси йдіть!

Анаксімандр Сосенко: (здивовано) Що? Ти мене проганяєш? За віщо така неповага?

До старця мудрого, друга й наставника всяким піїтам-невдахам.

Ми ж із тобою ще маємо справу важливу взаємнокорисну звершити…

Шурік Сироїденко: Нащо вчепились мене? Я й без вас зміг прожити!

Анаксімандр Сосенко: (покашлявши в кулак) Кажеш, прожити? Чом же тоді віршувати ти кинув?

Де твої рими й рядки, де верлібри і силаботоніка?

Де твоя слава, відзнаки і премії, натовпи хтивих фанаток?

Наче, розвіяв усе цеє вітер з високих Карпат…

Шурік Сироїденко: (люто) Ви вже дістали! Зараз перейду на мат!

Анаксімандр Сосенко: Що ти, юначе, говориш, отямся й послухай премудрості перли!

Ми б із тобою такі могли збірки разом видавати, що навіть

Премії нам би вручали достойні мужі із галактики Альфа-Центаври,

А не якісь там земляни, що всесвіту світло для них не відкрилося зовсім…

Шурік Сироїденко: (зриваючись на крик) Знаєте, що пане Сосенку?! А йдіть-но ви в пизду!

Невже ви не розумієте, що накликаєте на всіх нас біду своєю Альфа-Центаврою?! Думаєте, що ви бо-зна, яке цабе? Хвілозоф… Знаю я вас, старих пердунів, що пропили мізки і продали честь ще замолоду! Позасідаєте у Спілці і не даєте молодим талантам дороги! І редактор з вас, чесно кажучи, хуйовий!

Після цих слів Анаксімандр Сосенко намагається щось сказати, але не може. Його починає трясти і судомити. Він, широко роззявивши пиздливу пащеку і хапаючись за серце, важко падає додолу і відключається.

Зачувши гуркіт падіння, Шурік Сироїденко обережно визирає з-за дверей сральника, а відтак, зрозумівши, що дідуган у відключці, сторожко пробирається повз нього, підтримуючи рукою штани. Зробивши кілька обережних кроків темним коридором, він раптом чує дивні звуки, схожі на чпокання, стогони та ритмічний скрип. Один із голосів (схожий на голос Дусі Пантелеймонівни) увесь час ахає і повторює, «ой, мамочки», а інший (схожий на голос Льохи Вола) кричить «давай, мала, давай!». З цього всього можна зробити припущення, що, принаймні, двоє із пасажирів підводної лодки їбуться. У цю палітру звуків, вплітається відчайдушне виття рогоносця (схоже на голос Вовки Карандаша), що долинає десь з-за борту.

Шурік Сироїденко: (філософськи зітхаючи)  Ох, бідний Вовка, начебто й не лох,

Хоча «Вован» – то прокляте ім’я.

Він плаче. Та на місці отих двох

Хотів би опинитись, навіть, я!

 

Завіса.

.

.

.

… Далі буде.

(с) Вуйки Хрін

Нові пригоди мудрих людей. Частина 5. На борту

ЧАСТИНА 5

ДІЯ 1

 

Підводна лодка в степах України. Біля поіржавілого борта сидять п’ятеро: Льоха Вол, Потап Піздоу, Вовка Карандаш, Шурік Сироїденко та Дуся Пантелеймонівна. Усі вже встигли перезнайомитися і пересратися. Льоха Вол порається над розведеним багаттям – смажить шашлик із свіженьких, власноруч наловлених вужогадюк. Решта пиздять хуй-зна про шо, чекаючи на хавчик.

Льоха Вол: Підіть гукніть хтось того припиждженого.

Дуся Пантелеймонівна: Як ти смієш говорити так про видатного вченого України. Можливо, він – наша остання надія?!

Льоха Вол: (незворушно) Замаж їбало, тупа манда! Я сам думав, що то дух Сірка, а то лише якийсь дурнуватий ушльопок.

Вовка Карандаш, кахикаючи, піднімається, з наміром вступитися за честь Дусі Панталеймонівни, але під важким поглядом Льохи Вола, осікається і сідає на місце.

Вовка Карандаш: (тоскно) Еххх…

Потап Піздоу: Але де ж, прошу пана, подівся сей добродій?

Льоха Вол:(пораючись із шашликом) Та закрився десь у сральнику та й  на гімно медитує.

Потап Піздоу: Але ж, пане Льохо, він може там іще щось робити…

Льоха Вол: Хіба дрочити!

Потап Піздоу: Побійтеся бога, пане Льохо! Я мав на увазі молитися.

Раптом у розмову втручається невпевнений голос Шуріка Сироїденка.

Шурік Сироїденко: А у нас тільки м’ясне на обід? Вегетаріанського чогось немає?

Льоха Вол: (саркастично хмикаючи) Тут тобі, хлопче, не веганська ресторація. Що є, те й жертимеш. А ні, то піди у степ та й якогось коріння собі насмикай. Звісно, якщо не боїшся Хуй-Пизди-Джигурди.

Шурік Сироїденко: (жалюгідно кривлячись, до Льохи Вола) А чи могли б ви мене до степу супроводити?

Льоха Вол:(невдоволено) Я вам тут що, мамкою-нянькою найнявся? І палатку постав, і їсти приготуй, і Хуй-Пизду нажени… Заїбали!

Потап Піздоу: (повчально) Але ж, пане Льохо, хто до чого родився, то й і має виконувати те перед Богом і людьми.

Льоха Вол: (лютішаючи) Ах ти ж шмаркачу очкатий! Ше ти мені тута будеш звиздіти! От, для чого народився ти?! Га?!

Потап Піздоу: (спокійно) Я народився, щоб відкривати галичанам очі на доконечну потребу їхньої незалежности. А ви, пане Льохо, зі своїми москальськими матюками вже втратили всякий встид. Фе – так говорити. Покайтеся!

Льоха Вол, наливаючись кров’ю, обертається до Потапа Піздоу, але раптом помічає на обрії якийсь рух.

Льоха Вол: (протяжно) Бля-я-я-я…

Вовка Карандаш: (насторожено) Що? Що там таке?

Всі зриваються на рівні.

Шурік Сироїденко: Та це ж… це ж… вона… (синхронно з Потапом Піздоу): Хуй-Пизда-Джигурда!

Дуся Пантелеймонівна: (нервово) От лахудра грьобана! Льоха, зроби щось! Ти ж мужик чи хто?

Льоха Вол: (вдивляючись у далечінь) Та вона, по ходу, не до нас.

Компанія чує лемент, який традиційно супроводжує появу Хуй-Пизди-Джигурди. До нього додається щось монотонно-речитативне. За якусь мить пілігрими бачать обриси уже знайомої персонажихи, яка щодуху втікає, а за нею біжить босий і сивий дядяша.

Шурік Сироїденко: Та вона ж налякана!

Вовка Карандаш: Цікаво, чим? Чи ким?

Дуся Пантелеймонівна: Невже цього стариганя налякалася?

Потап Піздоу: Та не може такого бути! Вона ж, окрім пана Льохи, нікого і нічого не боїться!

Льоха Вол: (заінтриговано) Та вона в натурі сйобує!

І справді, погоня віддаляється на очах у всієї компанії. Та раптом дядяша перечіплюється і летить шкереберть. Хуй-Пизда-Джигурда, зчинивши несосвітенний лемент, щодуху припускає і зникає на горизонті.

Льоха Вол: Йобушки-воробушки! Нашому герою, схоже, потрібна допомога!

Потап Піздоу: (гречно) Дусю Пантелеймонівно, ви ж, таки, дохторка! Може, підіть, та погляньте, що з тим паном. А ви, пане Льохо, не матюкайтеся, бо ваші матюки тілько біду накликають!

Дуся Пантелеймонівна: Тільки, якщо Льоха буде мене супроводжувати! Сама в цей блядсьий степ не сунуся.

Льоха Вол: Які питання? Пішли, крихітко! (Ляскає її по сідниці).

Льоха Вол та Дуся Пантелеймонівна, фліртуючи, відходять у степ. Вовка Карандаш невдоволено кривить їбальник, але щось сказати явно сцить.

Потап Піздоу: А ми, шановне панство, приступімо ж до трапези. Але перед цим, давайте, прочитаємо «Отченаш».

Потап Піздоу хреститься і починає бубоніти молитву собі під носа. Вовка Карандаш і Шурік Сироїденко підмугикують і ласо позирають на шашлик із вужогадюк.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 2

 

Те ж місце, та ж компанія плюс новоприбулий зі степу Анаксімандр Сосенко. Усі жадібно наминають свіжоспечений шашлик, навіть Шурік Сироїденко жує за обидві щоки, так, ніби той шашлик і справді є вегетаріанським. Якийсь момент чути тільки апетитне плямкання шести пащек.

Вовка Карандаш: (вхопивши останній шматок і прицмокуючи) Ніколи не думав, що м’ясо вужогадюки таке смачне.

Потап Піздоу: А й справді, ніби гиндичка. А все тому, що Дух Святий зійшов на сей скромний наїдок.

Льоха Вол: (мало не вдавившись) Шо-шо?! Який-такий дух? Це ж я, оцими руками… (піднімає вгору обидві руки і сотрясає ними в повітрі) наловив зміюк, обпатрав, насмажив…

Дуся Пантелеймонівна: (кокетливо) Хіхіхіхіххіхі…

Анаксімандр Сосенко: (прибравши врочистої пози) Знаєте, що я скажу вам з оказії цеї, о юні братове,

Всякий з вас рацію має, але і не має так само.

Різні є сутності в світі, і з плоті, і з духу, і, навіть, з ефіру.

Кожна субстанція має утілення в вимірах різних.

Ви ж-бо зациклились лиш на однім розумінні, однім трактуванні,

Того, що має безмежне число еманацій-проявлень.

Якось до мене…

Льоха Вол: (вкрай охуївши) І що той піздабол несе? Хтось що-небудь розуміє?

Всі остовпіло мовчать і переглядаються. На їхніх мармизах написано, що краще б вони терпіли загрозу нападу від Хуй-Пизди-Джигурди.

Потап Піздоу: (знайшовшись) Пане Льохо, се, мабуть, блаженний старець.  А блаженним, як відомо, є Царствіє Небесне. Тому нехай закінчить свою думку.

Льоха Вол: (гмикнувши) Думку! Словесний понос, а не думка!

Вовка Карандаш: (зібравшись із духом, нарешті вставляє свої п’ять копійок) Дійсно, нехай договорить. Може, він має нам сказати щось важливе.

Льоха Вол приречено махає рукою на знак згоди.

Анаксімандр Сосенко: Якось до мене, коли я гуляв уночі під покровом небесним,

З темних космічних глибин, де ширяють незвідані гази прасвіту,

Кругле, гладеньке і гарне, таке, як яйце, НЛО прилетіло,

Сіло навпроти пісочниці, де заривав свою каку мій вірний собака,

З нього до мене явився космічний прибулець, філософ пан Коцький,

Мовив, що з Альфа-Центаври самої, де мудрі живуть анунаки,

Він у цей світ прилетів, щоб його врятувати від наглої смерти,

Заради цього велів мені йти у славетні степи українські,

І відшукати те місце, де схимник живе, наймудріший у світі,

Разом ми маємо світ врятувати…

Вовка Карандаш: (перебиваючи Анаксімадра) Друзі,  стривайте! Та це ж порохобот!

Льоха Вол: А й справді! Це ж тільки порохоботи можуть нести таку несосвітенну маячню! Нормальним людям такого нізащо у світі не вигадати!

Дуся Пантелеймонівна: (істерично) То, може, його краще відразу замочити? Хороший ворог – мертвий ворог!

Потап Піздоу: (бліднучи) Шановне панство, я пропоную заспокоїтися! Я розумію ваші підозри, але ми не маємо достатньо доказів, аби брати такий гріх на душу. Може, нехай блаженний пан ще щось трохи про себе розповість?

Льоха Вол: А, може, харе?

Дуся і Вовка стверджувально кивають головами.

Шурік Сироїденко: (в сторону) Когось він мені нагадує…

Потап Піздоу: І, все ж таки, я наполягаю на викінченні промови.

Льоха Вол: (неохоче) Та нехай вже допиздить свою промову. Але недовго, бо від цієї хуйні можна здуріти!

Анаксімандр Сосенко: Я, товариство, нічого лихого нікому в житті ще не вдіяв.

Всіх шкодував і кохав – і людей, і комах і кургани німі степовії.

Навіть, кудлате оте, що на мене підступно напало в оцьому безлюдді,

Й те я на праведний шлях поспішив спрямувати, покликання згідно,

Що ж я, в тім винен, що дременуло воно світ за очі?

Льоха Вол: (про себе) Їй-богу, я б, ото, теж дременув…

Анаксімандр Сосенко: (продовжуючи) Скільки я душ врятував молодих, що не знали нічого й не вміли,

Я їм наставником був, добрий смак прививав у поезії й прозі,

Також в глибинах премудрості, у філософії справжній і в сексі…

Льоха Вол: (присвистуючи) Оце дядяша віджигає!

Анаксімандр Сосенко: (не зупиняючись) Скільки я діл всеблагих сотворив для культурного фронту,

Видав газет і журналів, і збірок я силу-силенну для людства,

Їздив суддею на конкурси різні, гуртки й фестивалі,

Для молодих був і другом, й партнером, й наставником люблячим, мудрим.

Шурік Сироїденко: (вражено) По-по-постривайте, а Ви часом не Анаксімандр Сосенко?

Анаксімандр Сосенко: (радісно) О, милий хлопче, та я це, персоною власною тут об’явився,

Звідки ім’я моє скромне спізнав ти, чи були знайомі раніше?

Чи не тобі я проклав світлий шлях у поезії царину дивну?

Чи друкував твої вірші колись у своїм альманаху?

Шурік Сироїденко: (нажахано) Ой… Мамо… (кидається навтьоки у нутрощі підводної лодки. Анаксімандр Сосенко біжить за ним, не припиняючи щось глаголити гекзаметром).

Льоха Вол: По ходу, другий сральник сьогодні також буде зайнятий.

Вовка Карандаш: Еххх…

 

Завіса.

.

.

.

… Далі буде…

(с) Вуйки Хрін

Нові пригоди мудрих людей. Частина 4. Промова філософа

ЧАСТИНА 4

ДІЯ1

 

Спекотний степовий полудень. Курган. Посеред кургану бовваніє кам’яна баба, до якої притулився спиною босий і простоволосий дядяша з люлькою в зубах і виразом непозбувної бентеги в очах. Дядяша веде поважну бесіду, періодично посмоктуючи люльку, на перший погляд – сам із собою, але, якщо уважніше придивитися, то виявляється, що він звертається до великого ґедзя, який сидить на бадилиниі навпроти.

Дядяша: Ось і дістався нарешті я славних степів запорозьких,

В пошуках істини й правди, якщо не кривити душею.

Брів я сюди із асфальту, із сірого міста гнилого.

Кажуть, тут схимник живе десь, що істини знає джерела.

Слава про нього гуляє, як вітер, по всій Україні.

Це через нього на старість покинув я рідну хатину –

Теплу квартиру, диван, телевізор, комп’ютер і порно,

Жінку й дітей, і посаду у спілці, і друзів найкращих,

З котрими я і по з’їздах, і по фестивалях бухав і тинявся,

І цілував молоденьких сцикух, так, щоб жінка не знала.

Кажуть вони, що з роками я йобнувся, геть остаточно.

Та не дано усім смертним збагнути глибин філософії справжніх.

Я ж…

Тут ґедзь, втрачаючи терпіння, раптом злітає з бадилини і кусає дядяшу в носа. Дядяша хапається за носа і починає читати нотацію комасі.

Дядяша: Нице створіння, як смів ти здійняти свій жальник на мене?

Я ж-бо філософ, письменник, політик і просто достойник великий,

Анаксімандром мене величають, а прізвище моє – Сосенко.

Знають мене і в столиці, й у Львові, й у Рівному, й навіть,

Сам голова Виноградова, міста славетного цього.

Навіть Говерла велична слід пам’ятає моїх черевиків,

Дупу мені цілував буйний вітер карпатських просторів.

Ти ж-бо запрагнув кількох крапельок геніальної крові,

Випив – і стали з тобою ми кревно єдині братове.

Будеш, комахо, тепер наймудріший між всім своїм родом,

Між комашнею, що водиться тут, в цьому краю пекельнім.

Я ж-бо рушаю в дорогу, що стелиться далі і далі,

Що привести мене має до місця святої людини.

Так заповів мені мудрий наставник, філософ пан Коцький.

Анаксімандр Сосенко важко підводиться, щоб рушити своєю дорогою, але раптом помічає вдалечині якийсь рух. Повитріщавшись кілька секунд, філософ усвідомлює, що до нього наближається кудлате непоймишо.

Анаксімандр Сосенко: Що ти за дивне створіння степів, що до мене з’явилось?

Чи вже й тобі моя мудрість відкрилась велика й широка?

Я на усенькі твої запитання тлумачення можу навести.

Маєш ти честь величезну уздріти мене у степу цім прадавнім.

Тож не соромся, кудлатий мій друже, питай, що тебе непокоїть.

Можу тобі зачитати свою геніальну поезію й прозу.

Або й пісень заспівати прадавніх народних і навіть сучасних попсових…

Зачувши цей спіч, кудлате непоймишо вражено зупиняється в кількох метрах від Анаксімандра Сосенка, і починає задкувати, знічено попискуючи.

Анаксімандр Сосенко: Стій, зупинися, мій друже, невже ти кудись поспішаєш?

Ми познайомитись, навіть, як слід, із тобою не встигли.

Шанс не втрачай ти сьогодні послухати мудру людину,

Справи облиш свої бренні, бо шанс такий раз на життя випадає.

Кращими творами я поділюся своїми з тобою, а хочеш –

Стану тобі я наставником, батьком, і, навіть, редактором збірки…

Зачувши останню репліку, кудлате непоймишо не витримує і прожогом кидається навтьоки. Анаксімандр Сосенко припускає навздогін.

 

Завіса.

Кінець четвертої частини.

.

.

.

… Далі буде

(с) Вуйки Хрін

Нові пригоди мудрих людей. Частина 3. Дуся веде усіх

ЧАСТИНА 3

ДІЯ 1

 

Каптьорка у Київському Питомнику Ідіотів. Навколо безлад, бруд і піздєц, на підлозі валяються порожні пляшки та подерті пакети. На стіні поряд із вже знайомим плакатом Дженніфер Лопес висять декілька картин у стилі «абстракціоністська хуєта». До смороду курива, дешевої горілки та потняків додався пронизливий запах шмалі.

За подобою стола самотньо сидить Вовка Карандаш, перед ним порожній гранчак і почата пляшка. З наїдків – три зубці часнику. Вовка уважно та зосереджено розглядає картини у стилі «абстракціоністська хуєта» і говорить сам із собою.

Вовка Карандаш: (задумливо) І що воно таке… Чи їжак, чи ровер…  Хто ж тих художників зрозуміє… Щось Шуріка зовсім не в той степ понесло. От, вірші які писав… Не те, що січас… Чи то я чогось не розумію… Чи то життя таке… Сумні часи настали… (важко зітхає, наливає півгранчака і випиває залпом). Еххх…

Раптом двері каптьорки відчиняються. Всередину проникає свіже повітря, а також Шурік Сироїденко з великим полотном в руках.

Шурік Сироїденко: Вітаю, Вовко! В мене для тебе подарунок! Вгадай який?

Вовка Карандаш: (серйозно) А підказку можна?

Шурік Сироїденко: Чудова річ ручної роботи!

Вовка Карандаш: Невже картина?

Шурік Сироїденко: (радісно) Так! Мій новий мистецький шедевр! Ось, поглянь! (демонструє).

Вовка Карандаш з усіх сил намагається зрозуміти, що там намальовано, але в нього в очах усе двоїться і пливе.

Шурік Сироїденко: Ну як, друже? Тобі подобається?

Вовка Карандаш: О, так! Майстерна робота! От тільки я не розумію, чого в цієї корови п’ять ніг?

Шурік Сироїденко: (трохи знітившись) Але ж тут немає корови! Це нутрощі підводного човна! Ти уявляєш собі, він мені нині наснився!

Вовка Карандаш: Перший раз бачу, щоб човен мав бебехи! (Трохи похитавшись, він гепається мордою об стіл).

Шурік Сироїденко: (розчаровано) Ет, знову перепив! Бідний Карандаш! Звісно, в такому стані людина не має змоги оцінити всю красу та образність художнього твору.

Шурік Сироїденко закидає до рота зубець часнику, пережовує, кривиться і вішає картину поверх плакату із Дженніфер Лопес.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 2

 

Все та ж каптьорка у Київському Питомнику Ідіотів, тільки на місці плакату із Дженніфер Лопес висить свіжо створений шедевр Шуріка Сироїденка. Сам автор шедевру і Вовка Карандаш сидять, пиздять і киряють самогонку.

Шурік Сироїденко: (загризши чергову стопку зубцем часнику) Гадаю, цей сон мені явився не просто так.

Вовка Карандаш: (тупо) Ти про що?

Шурік Сироїденко: Про підводний човен. Непокоїть мене усе це… Чи не попередження воно часом…

Вовка Карандаш: Яке ще попередження, брате?

Шурік Сироїденко: Та мало, яке… Світ такий небезпечний… А раптом станеться щось недобре…

Вовка Карандаш: (повчально піднявши палець) Я тобі, Шуріку, ось що скажу: дурне спить – дурне снить. Куди ніч – туди й сон! І взагалі, увесь оцей фрейдизм-шмейдизм – усе це від лукавого! Хто вірить в Бога і в мудрий український нарід – тому ніякі небезпеки не страшні! О! (знайшовшись). За це й вип’ємо! (наливає по черговій).

Однак випити вони не встигають. Раптом двері каптьорки прожогом відчиняються і всередину вривається бліда і розпатлана Дуся Пантелеймонівна. Її погляд безтямно бігає туди-сюди, ні на чому не фокусуючись і взагалі, вона схожа на чортицю, яка вирвалась у відпустку з пекла.

Дуся Пантелеймонівна: (голосить, заламуючи руки) Ой, людоньки! Лишенько! Лишенько! Я таке знаю! Я таке побачила! Є! Є! Є надія! Треба йти! Обов’язково треба йти!

Вовка Карандаш і Шурік Сироїденко: (в один голос) Куди? (Обоє вмить тверезіють із переляку).

Дуся Пантелеймонівна: У степи! В просторі українські степи! Мерщій! Мерщій! Збираймося!

Вовка Карандаш: Дусю, вгамуйся! Якого милого ми там забули?

Дуся Пантелеймонівна: (істерично) Не можна втрачати ані секунди! Бо є надія! Є!

Шурік Сироїденко: (перелякано) Хто мені може пояснити, що відбувається?

Вовка Карандаш: Дусю, та сядь уже! (хапає її за руку та намагається всадовити собі на коліна).

Дуся Пантелеймонівна: (різко висмикнувши руку та ще більше заводячись) То ви мужчини чи ні? Тюхтії, мамині синочки, сцикуни, курва ваша мати!

Шурік Сироїденко: (падає на коліна) Шановна Дусю Пантелеймонівно! Пробачте нас за різкий тон, але поясніть, що ви маєте на увазі! Бо ж ми не в курсі, присягаюся!

Дуся Пантелеймонівна люто хапає гранчак Шуріка і випиває залпом його вміст. Після цього, нарешті, фокусує погляд і глибоко зітхає.

Дуся Пантелеймонівна: (скрипучим голосом, схожим на шаманське камлання) Він сьогодні приходив до мене знову. Говорив, що надія є. Що живі наші друзі і провідники. Але лиха їхня доля. Мучаться в полоні тяжко. Закриті у підвалах, в катівнях нелюдської фабрики «Рошен», де жидомасони проводять над ними жорстокі досліди. Їм роблять звірячі операції на мозку. Формують критичне мислення шляхом вживлення наноботів… Але! Ми можемо їх порятувати! Він розповів мені, як! Він знає, усе знає! Він такий…

Вовка Карандаш: Дусю, ти знову перебрала з тим своїм порошком?

Дуся Пантелеймонівна: (з ненавистю) В голові твоїй порошок, а не мозок! Добре, що ти з водярою щодня перебираєш, алкаш засраний!

Шурік Сироїденко: Друзі, заспокійтеся! Не сваріться! Нехай Дуся Пантелеймонівна пояснить, про кого йде мова.

Дуся Пантелеймонівна: Як то – про кого? Про Батька Нації! Про Тараса Григоровича!

Вовка Карандаш і Шурік Сироїденко спантеличено переглядаються.

Дуся Пантелеймонівна: Якісь ви телепні нездогадливі, їй-богу! Прийшов до мене, значить, Тарас Григорович у вигляді велетенського сірого кота, та й повідав мені усю правду про наших товаришів, а також розповів, що єдина можливість їх визволити – це йти з паломництвом в український степ і шукати таємну лабораторію, де геній вітчизняної науки розробляє сироватку проти наноботів. Кажуть, однієї дози достатньо, щоб вивести цю гидоту з організму і повернути людину до її природного стану.

Вовка Карандаш: (охуїваючи) Тю!…

Шурік Сироїденко: Щось воно докупи не складається… кіт… Тарас Григорович… степи… вчений…

Дуся Пантелеймонівна: (люто) Не твоє то сране діло, хлопче, мізкувать, що складається, а що не складається. Сказав Батько Нації в степи піздувать, значить попіздуємо! Збирайтеся!

Вовка Карандаш: Дусю, та зараз же така спека у тих степах, ми ж помремо від перегріву…

Шурік Сироїденко: Так, це правда… Я сам родом із Півдня України, то можу сказати, що у степу зараз шлюбний сезон у гадюк і усіляких там бабаків. Можуть загризти, що й живого місця не залишиться. Може, є якийсь інший спосіб наших друзів врятувати?

Дуся Пантелеймонівна починає оскаженіло метатися каптьоркою. Вовка Карадаш та Шурік Сироїденко позабивалися по кутках.

Дуся Пантелеймонівна: Ушльопки кончені! Спека їм заважає! А яйця не заважають?! (Хапає заіржавілого ножа з полиці і хтиво його облизує, а тоді крутить над головою нещасного Вовки Карандаша). Гадюк вони полякалися!

Вовка Карандаш вмить відчуває, що дуже хоче у вбиральню, але встати боїться. Шурик Сироїденко тремтить у кутку, прикривши однією рукою голову, а іншою, про всяк випадок, причинне місце. Дуся Пантелеймонівна раптом заскакує на одну з табуреток, хвацько розстібає медичний халатик і дістає з-під панчохи справжню бойову гранату, яку одразу ж підносить переможно догори, ніби статуя Свободи свій факел. Цицьки Дусі визирають з-під халатика, як двійко молодих козенят.

Дуся Пантелеймонівна: Збирайтеся я сказала!

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 3

 

Погожий ранок у степу. Мертву тишу порушує тільки скрекотіння цвіркунів. Вовка Карандаш та Шурік Сироїденко втомлено перебирають ногами, на їх мармизяках відображається увесь біль цього недосконалого світу, вони страждають від спраги, недосипу та важких наплічників. І тільки Дуся Пантелеймонівна крокує попереду, мов заведена, раз-по-раз оглядаючись на супутників та люто бурмочучи під носа.

Вовка Карандаш: (жалібно) Їй легко, вона під кайфом, а ми…

Шурік Сироїденко: Терпи, братику. Зв’язалися з цією навіженою, на свою голову…

Вовка Карандаш: (приречено)  Еххх…

Шурік Сироїденко: Після пригоди в Карпатах я зарікся встрягати в будь-які авантюри, і от, знову… (багатозначно хитає головою).

Вовка Карандаш: Зарікалася свиня гівна не їсти.

Дуся Пантелеймонівна: (озираючись) Що ви плететесь, ніби повсиралися? Менше пиздіть, жвавіше рухайтеся, то й швидше дойдемо!

Шурік Сироїденко: (благально) А, може, привал зробимо?

Дуся Пантелеймонівна: (відрізавши) Хуял! Ви мужики чи членоносці кінчені? Прийдемо на місце і буде вам привал!

Вовка Карандаш: Дусю, може й справді, перепочинемо!?  Ми вже другий день без сну, без харчів…

Дуся Пантелеймонівна: На тому світі перепочинеш, алкашу, а тут ще справ у нас – ого-го! Друзів маємо визволити, а потім і неньку-Україну від жидомасонів, порохоботів і всякої нечисті!

Вовка Карандаш і Шурік Сироїденко важко зітхають і плентаються далі. Раптом на горизонті з’являється хмарка куряви, яка стрімко наближається до подорожніх.

Дуся Пантелеймонівна: Загін, стій, раз-два! Зайняти оборону!

Всі троє напружено завмирають і вдивляються у явище. На їбальниках чоловіків відображається придуркуватий послух. Дуся Пантелеймонівна із завзяттям амазонки готується прийняти бій.

Від хмарки куряви долинає пронизливий лемент «Ігігігігігігігігігі!!!».

Шурік Сироїденко: (нажахано) Ой, мамочки…

Вовка Карандаш судомно хреститься.

Дуся Пантелеймонівна: (командирським тоном) Засранці, відставити паніку!

За якусь секунду усі троє помічають обриси чогось кудлатого і пиздуватого.

Шурік Сироїденко: Та це ж Пенісовагінус Джигурдінус!

Дуся Пантелеймонівна і Вовка Карандаш (в один голос) Що-о!?

Шурік Сироїденко: Хуй-Пизда-Джигурда по нашому.

Вовка Карандаш: (затинаючись) Т-то! Т-то-т-то шо? З-звір чи л-люд-дина?

Шурік Сироїденко: Мелюзина! Тікаємо!!!

Шурік Сироїденко миттю дає драпака, за ним втікають його компаньйони, піддавшись стадному рефлексу. Слідом женеться невідома кудлата з’ява, лементуючи на бігу.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 4

 

Вечірній степ. Лежать три тіла, біля яких зацікавлено скачуть бабаки і повзають вужогадюки. На небі поволі з’являються перші зірки. Повіває прохолодний вітерець. Збоку за цією ідилією мовчки спостерігає ясноока постать у білому.

Раптом одне з тіл починає рухатися. Постать махає рукою і зникає.

Тіло, яке ворушилося, підхоплюється і починає верещати.

Тіло: (яке виявилося Шуріком Сироїденком) Ааааааааааааааааа!

Тіло-2: (у якому можна впізнати Дусю Пантелеймонівну) Та заткайся ти, дай поспати!

Тіло-3: (яке, безперечно, є Вовкою Карандашем) Хто? Де? Га? Нащо?

Тіло-1 і Тіло-3 обіймаються і ридають. Бабаки зі зміями ховаються по норах.

Тіло-2 продовжує валятися, як неживе.

Тіло-3: (схлипуючи) Де ми? Що з нами?

Тіло-1: Здається, відірвалися.

Тіло-3: Брате, що це було?

Тіло-1: За нами гналася Хуй-Пизда-Джигурда, відома організаторка мистецьких заходів, приставуча і кусюча, як скотина.

Тіло-3: Може б ти, краще, не матюкався, бо наврочиш.

Тіло-1: Та хіба ж я матюкаюся? Її й справді так звати.

Тіло-3: Ну й імена в людей, хай Бог милує…

Якийсь час обоє сидять мовчки.

Тіло-3: (порушуючи тишу) І що тепер? Може, хоч багаття розпалимо?

Тіло-2: (прокинувшись) Хуяття! А якщо воно на вогник завітає?

Тіло-3: Невже все пропало? То що ж нам робити?

Тіло-2: Плювати і ловити! Встаємо і піздуємо далі!

Тіло-1: Куди? В ніч?

Тіло-2: До пункту призначення, дурнику! Наша місія ще не виконана, то схуялі теревені розводити?

Тіло-1: (нахилившись до Тіла-3) Може від неї втекти?

Тіло-3: Пізно. Куди тепер дінешся з підводної лодки?

Тіло 1 приречено зітхає.

Зненацька до компанії долинають ледь чутні звуки, в яких, якщо добре прислухатися, можна розчути щось схоже на гітарний перебір. Троє тіл синхронно встають і обертаються в напрямку звуку. На темному горизонті пілігрими помічають апокаліптичний обрис підводної лодки.

 

Завіса.

Кінець третьої частини.

.

.

.

Далі буде…

(с) Вуйки Хрін

Нові пригоди мудрих людей. Частина 2. Несподівана зустріч

ЧАСТИНА 2

ДІЯ 1

 

Розпечене літнє надвечір’я в українському степу. Пересвистуються бабаки, по траві повзають вужогадюки, на горизонті бовваніють кам’яні баби. Безлюдну ідилію порушує одинока постать, яка ледь перебирає ногами і щось бубонить собі під носа. В цій постаті можна впізнати широковідомого у вузьких колах їбанутого барда Льоху Вола. Його вигляд свідчить про те, що він або втік з дурдому, або повертається з рок-сейшну: побита і подряпана мармиза, часткова відсутність одежі, на спині – покоцаний наплічник, в руках – гітара, на якій він награє незатійливу мелодію.

Льоха Вол: раз-два! Раз-два!

Блядь, як болить голова!

І сонце пече,

І річка тече,

І баба стоїть, як жива.

От щаз я до баби дойду,

В тіньочку собі упаду,

Трохи відлежуся,

А потім зведуся

І всуну їй хуя в пизду.

Льоха Вол доповзає до найближчої кам’яної баби і безсило падає під неї.

Льоха Вол: (лежачи на спині і мрійливо вдивляючись у небо) а що робити, коли живої баби я вже місяць не бачив? От пиздять про те, про се, про духовне утримання, аскезу-хуєзу, але, коли у тебе стояк вже ходити мішає, то тут не до аскез! І вопше, усю цю поїбень васточну придумали жидомасони, щоб підривати здоровий дух українських аріїв-козарлюг! Таких, як я! (при цих словах їбашить себе кулаком у могутні волохаті груди, як молодий самець горили).

Раптом звіддаля долинає пронизливий лемент. Льоха Вол різко зводиться і бачить якийсь незрозумілий двіж – в його напрямку мчить притрушений очкарик, за яким женеться якась несосвітенна кудлата химородина на тонких ніжках. Обоє лементують, як недорізані.

Льоха Вол: ахуєть, кричали гості! А це що за панахида? Ви куди? Ви хто?

Пришельці тим часом намотують круги навколо Льохи і баби, не збираючись зупинятися. При цьому вони волають дикими голосами.

Льоха Вол: (недовго думаючи, хапає гітару) А на! А на! А на! А на! (їбашить обох, по чому попало).

Після ударів очкарик гепається навзнак, а кудлата химородина, підвиваючи, утікає в степ.

Льоха Вол: (наблизившись до очкарика) Ти хоч живий там?

Очкарик: (тихим голосом) Та живий. (Боязко підводячи голову) А вона де? Невже втекла?

Льоха Вол: (здивовано) То шо була вона?!

Очкарик: (трохи сміливіше) Та… ніби…

Льоха Вол: А чого ти від неї втікав?

Очкарик: (сідаючи і тручи руками новоявлену гулю на лобешнику) Ет… Бо вона… Приставуча як біда. Вистежила мене серед цього дурнуватого степу і давай лізти зі своїми пропозиціями…

Льоха Вол: (біліючи від здивування) Шо, їбаться?!

Очкарик: та яке! Творчий вечір організовувати. Для кам’яних баб.

Льоха Вол: (остовпівши) їдрід-мадрід!

Очкарик: (встаючи та отріпуючись) Та цих організаторів у наш час – як бруду. Тільки дай шось організувати. А публіка, а гонорари де?! Дурня це все, скажу я вам, добрий пане. До речі, я – відомий журналіст, талановитий публіцист та видатний політичний оглядач. Ви б мали мене знати.

Льоха Вол: Щось не пригадую…

Очкарик: Ну то, певно, прошу пана, ви телевізора не маєте вдома. По вас, знаєте, видко, що ви взагалі мало що маєте… Ну, менше з тим. Мене звати Потап. Потап Піздоу. Абись знали.

Льоха Вол: (ще не переваривши вищесказане) Льоха. Льоха Вол.

Потап Піздоу: Дуже приємно, добрий пане. І файно дякую за порятунок.

Льоха Вол: Немає за що, в принципі…

Потап Піздоу: Ну, знаєте, є. У цих степах серед бабаків та зміїв людина людині тре.

Льоха Вол: То шо це вопше було? Щось я так і не поняв.

Потап Піздоу: Ну то всьо, пане Льохо, не так вже й просте, щоб надатися до розуміння. Ота істота відрекомендувалася мені, як Хуй-Пизда-Джигуда, знана організатокиня усіляких дурнуватих творчих заходів. А за своє довге та буремне життя, я набачився вже того всього з надлишком. Добрими були, звісна річ, лише ті заходи, в яких я сам брав учать у ролі головного гостя. Організаторкиня ця, певно, є моєю давньою фанаткою, якщо змогла мене відшукати навіть тут, під час мого святого паломництва до вкраїнського степу.

Льоха Вол: (явно не маючи здатності переварити стільки інформації і хапаючись за головне) То хуй воно чи пизда?

Потап Піздоу: І те й інше, добрий пане. Більше того усі причинні місця в неї замість лиця і тіла.

Льоха Вол: А чим же воно кричало?

Потап Піздоу: Мабуть, пиздою. Добре хоч не вкусило.

Льоха Вол: (злякано витріщаючись на співрозмовника) А кусається воно чим?

Потап Піздоу: Певно, що хуєм, добрий пане. Інших подробиць не знаю. Але ж уже й вечоріє. Чи маєте ви палатку?

Льоха Вол: (спантеличений наніц) та маю…

Потап Піздоу: тож давайте поставимо і заночуємо. Треба триматися разом, бо ж такі в степу речі робляться… Самі бачили.

Льоха Вол: То справа рук порохоботів і жидомасонських агентів! Вже й мутантів на своїх фабриках вирощувати навчились! Тварюки кляті!

Потап Піздоу: про це та інше поговоримо завтра, добрий пане. Кладіть палатку й діставайте їдло. Бо я через ту Хуй-Пизду-Джигурду всі свої запаси розгубив.

Льоха Вол, так і не відійшовши від глибокого ахую, починає розкладати палатку. Потап Піздоу хресним знаменням освячує місце ночівлі.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 2

 

Спекотний день в українському степу. Поховалося все – бабаки, вужогадюки, навіть кам’яні баби щезли з горизонту. Лише надокучливі ґедзі дзижчать над головами двох подорожніх, які правлять теревені, помалу просуваючись десь у степових єбенях.

Льоха Вол: (здивовано) То кажеш, що й тобі та мара являлася?

Потап Піздоу: Та певно, що так, пане Льохо.

Льоха Вол: (задумливо покрутивши головою) Перший раз у житті стикаюся з таким, що одна білочка на двох!

Потап Піздоу: Т-с-с! Що ви таке говорите? Яка білочка? То був справжній маленький Ісусик, який явився мені уві сні у вигляді пухнастого сірого котика. Він закликав мене іти на прощу у славний козацький степ. «Там», – сказав він мені, – «у залізній келії ти зустрінеш чоловіка, який стане Президентом України і подарує Галичині незалежність». А я, знаєте, з дитинства мрію про незалежність Галичини. Бо то єдина Україна, яка, направду, є українською і богообраною, адже сам Ісус Христос, як ви знаєте, був галилеянином, себто, галичанином.

Льоха Вол: (відкашлявшись) Шо за брєд ти несеш? Який Ісусик? Яка, нахуй, Галичина?

Потап Піздоу: Ніякий то не брєд, пане Льохо, а справдешня істина, яку вперше побачив у своєму видінні святий Андрій.

Льоха Вол: Ви що там, усі, звиздонулися?

Потап Піздоу: (докірливо) Не маєте ви Бога в серці, пане Льохо. Ви, певно, і до сповіді та святого причастя не ходите.

Льоха Вол: Та чого ж? Причащаюся іноді… після сауни…

Потап Піздоу: От, всі ви такі, східняки! Майже як москалі! Не гнівайтеся, але то через вас Україна не може ніяк стати на ноги. А галичани інакші, вони і в церкву щонеділі йдуть, і до сповіді та причастя вчасно стають, і вишиванки до костюма вдягають!

Льоха Вол: (різко зупинившись) Ти кого москалем назвав? Очкарик недороблений! Та ми!… Та я!…

Потап Піздоу: Я б на вашому місці проявляв чемність і повагу. Все-таки, не з худобою розмовляєте, ми з вами разом кози не пасли.  Тим більше, в мене є образок, який мене оберігає від вужогадюк.

У цей час за два метри від них проповзає вужогадюка, товста, як колода. Обоє завмирають. Після того, як змія поповзла собі геть, продовжують шлях мовчки.

Після тривалої мовчанки:

Потап Піздоу: Ну а вам, пане Льохо, що свята з’ява повідала?

Льоха Вол: (знехотя) Мені ця тварюка сказала, що дух Івана Сірка реінкарнував. І я йому маю вклонитися і стати під його бойове знамено. І разом ми винищимо усю жидомасонську нечисть з української землі, а паскуд-порохоботів згноїмо в залізних клітках.

Потап Піздоу: (в сторону) Таки, певно, то була білочка.

Льоха Вол: Шо-шо ти кажеш?

Потап Піздоу: Та он, кажу, вдалині щось видніється.

Обоє зосереджено вдивляються в сторону горизонту і бачать обриси підводної лодки.

Льоха Вол: (захоплено) Сіркова чайка!…

Потап Піздоу: (благоговійно) Залізна келія!…

 

Завіса.

Кінець другої частини.

.

.

.

Далі буде…

(с) Вуйки Хрін

Нові пригоди мудрих людей або Підводна лодка в степах України. Частина 1.

 

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Мухтар Пукачов – еталонний взірець патріота-довбойоба. Вірить в теорію перевернутого прапора.

Льоха Вол – героічєскій бард, бородате дурило з гітарою.

Потап Піздоу – галицький пиздючий сєпар, журнашлюха із задрипаного телеканалу.

Вовка Карандашв. о. директора Київського питомника ідіотів. Як був сцикливим мудлом, так ним і залишився.

Дуся Пантелеймонівнав.о. дєвушкі Вовки Карандаша. Дуринда і наркоманша.

Шурік Сироїденковоїнствующій паціфіст, кандидат в многочлени спілки художників. Їбанат.

Анаксімандр Сосенко – сивочолий хвілозоф-аматор, припизджений на всю макітру.

Хуй-Пизда-Джигурда – андрогінна кусюча сутність, яка водиться в степах України. Через укус передає хворобу організатора.

Барсік Зігмундович – жидомасонський котопсихіатр. Являється індивідам з різним рівнем набутого дибілізму у вигляді велетенського сірого кота з розумними очима під час снів, галюнів, білої гарячки та наркотичного марення.

Тарел Варел – ліцо кавказской національності, помічник Барсіка Зігмундовича. Екзорцист.

Привиди, щури, бабаки, кам’яні баби, ґедзі, цвіркуни, вужогадюки, анунаки.

 

 

 

ЧАСТИНА 1

ДІЯ 1

 

Металеві нутрощі підводної лодки. Пітьма, задуха, тиха українська ніч у степу. Серед іржавих конструкцій, прогнилих дерев’яних балок, запльованого круглого ілюмінатора та пульту приладів із дибільними абревіатурами, на продавленому тапчані лежить тіло. Воно хропе і прицмокує уві сні. Очевидно, тілу щось верзеться, бо час від часу воно починає підвивати.

В цей момент звідкись згори лунає гучний скрегіт.

Тіло: (різко підірвавшись) Хто, бля?

Скрегіт припиняється.

Тіло: (звівшись на ноги) Тю! Такий сон не дали додивитися! Нема спокою ні вдень, ні вночі!

Підлогою пробігає здоровенний гидкий щур з облізлим хвостом.

Тіло: єдині мої компаньйони тутешні… (досадливо хитає головою). І навіщо я сюди припхався? Думав, прапор переверну, прийде сюди море, а в Україну – процвітання, попливемо ми під попутними вітрами… Гей! Як тії запорожці! Ех, блядська жизнь! (розчаровано махає рукою і плентається до столу. Там наливає сто грам невідомої субстанції з пляшки під етикеткою «Ром» і випиває залпом. Після цього включає і налаштовує камеру на смартфоні).

Підлогою знову пробігає щур. Можливо, навіть той самий.

Тіло: шановні глядачі, як ви бачите, навіть цим створінням Божим кортить послухати видатного українського блогера та майбутнього президента. Лише порохоботи зневажливо кривлять писки. Але ж ви знаєте: порохоботи – це діагноз. Вони безнадійні. З вами на зв’язку я, Мухтар Пукачов, веду пряме включення просто зсередини підводного човна, який невдовзі відвезе нашу державу у світле майбутнє. (Чхає, харкає, спльовує і продовжує). А для тих, хто нещодавно підписався на мій ютуб-канал, я зараз розповім, чому саме я перебуваю у цій, непоказній на вигляд, бляшанці. (Кидає щуру шматок хлібного окрайця і робить паузу. Щур вдячно гризе окраєць).

Мухтар Пукачов: (раптово зриваючись на крик) А де ще, блядь, мені бути, якщо навколо самі жидомасони, запроданці, олігархи та рускій мір??? Але найгірша зараза – то порохоботи! Вони скрізь! Лізуть з усіх шпарин! Стежать через кожен отвір! Їх легше вбити, аніж довести їм очевидну та просту істину: справжнє благоденство в Україні настане тоді, коли буде відновлена геральдична справедливість! Єдине, що потрібно зробити – перевернути прапор, мать його так!

До столу підбігає ще кілька щурів. У них усіх лиснючі і противні писки, вони пожадливо поглядають на Мухтара. Той спересердя тупає ногою, але щурі не тікають.

Мухтар Пукачов: аааа, сучі діти! (скидає на підлогу їм усю хлібину, яку вони тут же роздирають, влаштувавши при цьому гризню). І от, я вже тиждень тут сиджу, у цьому, символічному для України місці, прапор давно перевернуто, а блядське море все ще не прийшло! А все тому, що кляті порохоботи домовилися з кацапами, а ті через своїх шаманів змінили погоду, і море вперлося рогом. Нахуя? Нахуя все це було? Тепер точно усім нам срака! Пора звідси валити! Я їбав такі розклади!

За якусь мить запал пиздуватого блогера зникає як і не було. Тіло Мухтара Пукачова починає чудернацько сіпатися та скручуватися, а на мармизі постає гримаса страху, огиди та благоговіння разом узятих, його очі спочатку хаотично бігають, а потім фокусуються на одній точці.

З темряви поступово виринає напівпрозора постать велетенської істоти, схожої на сірого кота. Це ніхто інший, як Барсік Зігмундович. Він повільно наближається до Мухтара, примружуючи жовті очі та саркастично хмикаючи у довгі вуса.

Мухтар Пукачов: (перелякано та з приреченістю) Це знову ти?! Чого ти від мене хочеш?! Я ж зробив усе, як ти казав, але моря нема, бабла нема, водяра закінчується і привиди дістають зі щурами навперебій…

Барсік Зігмундович: Твій психічний стан все ще викликає у мене велике занепокоєння. Людина, у якої така відповідальна місія, не повинна поводитися, як дурнувате чмо. Подивися на себе у дзеркало! З таким рилом ти не те що моря не привабиш, але й останні щурі, споглядаючи тебе, повтікають з цієї бляшанки. Зберися і чекай. Май терпіння. Скоро вони усі з’являться тут.

Мухтар Пукачов: Хто вони?! І коли вже?! Доки я ще маю сидіти серед цих смердючих уламків?! Дістало все це! А-а-а-а… (Починає ридати і рвати на собі волосся).

Барсік Зігмундович: Якщо зараз же не припиниш волать, скормлю тебе бабакам! Можна подумати, я тебе у лігві порохоботів тримаю.

Зачувши про порохоботів Мухтар Пукачов полотніє і витріщається на гігантського кота.

Мухтар Пукачов: Не згадуй про цих звірів пекельних! Краще вже бабаки… (Затихає, тільки періодично схлипує, ковтаючи шмарклі).

Барсік Зігмундович: (єхидно) терпи козаче – отаманом будеш. А ти як думав? Отак воно просто – політичні дивіденди заробляти? (Підморгує жовтим оком) Чи вже перехотів у президенти?

Мухтар Пукачов: Та ні… Не перехотів. (Без особливого ентузіазму в голосі) Кому, як не мені? Хто, як не я? Мені ж бабки-шептухи, престолопомазання, тобто  президентство, напророчили ще як я во чреві матері був.

Барсік Зігмундович: (підхихикуючи в кулак) Так отож, отож… Сиди значить, і не кіпішуй передчасно. А оті шестеро, кому на небесах написано бути спасителями святих земель україноаріїв, вже дуже скоро прийдуть, щоб вклонитися тобі, майбутньому президенту і героєві!  А ні то… Галюни, маячня, психдиспансер… (Зітхає  з нудьгою)

Мухтар Пукачов: (падає навколішки перед котячою марою) О, спасибі, мудрий друже і наставнику за довіру і натхнення! Задля такої справи я готовий ще хоч сто років просидіти тут, терпіти щурів, сморід і всяку іншу поєбень! Я готовий здійснити, покладену на мене священну місію!

Барсік Зігмундович: От і амінь. (Малює в повітрі загадковий символ і розчиняється, наче й не бувало).

Камера на смартфоні продовжує записувати трансляцію, от тільки Барсік Зігмундович на ній так і не відобразився.

 

Завіса.

Кінець першої частини.

.

.

.

Далі буде…

(с) Вуйки Хрін

Мудрі люди. Частина 8. Завершення

ЧАСТИНА 8

ДІЯ 1

 

Каптьорка Київського питомника ідіотів. Обстановка практично не змінилася. От тільки до хуя на плакаті  Дженіфер Лопес домальовано волохаті яйця. За подобою стола, сумно схиливши немиту голову сидить Вовка Карандаш. Навпроти нього Дуся Пантелеймонівна, спершись на мішки, нервово перебирає дамську сумочку. На столі маленьким ідолом височіє почата пляха, до якої пригорнулося двійко стаканчиків та пластикова тарілка з нарізаними малосольними огірками.

Дуся Пантелеймонівна: Десь я мала контакти одного мольфара з Карпат, але не можу знайти.

Вовка Карандаш: А я думав ти шмаль свою у закромах торбочки вишуковуєш…

Дуся Пантелеймонівна: (спалахуючи) Не верзи дурниць! І взагалі ти забагато пити став останнім часом.

Вовка Карандаш: Як тут не пити, коли таке навколо діється… (Наливає собі чергові 50 грам та випиває залпом) Еххх…

Якийсь час обоє спохмурніло мовчать та думають тяжку думу.

Дуся Пантелеймонівна:  Але ж ми маємо щось робити, Вовко! Потрібно їх шукати! Не могло ж троє людей десь отак просто пропасти безвісті!

Вовка Карандаш: Четверо. З ними, кажуть, ще Шурік Сироїденко був…

Дуся Пантелеймонівна: Тим більше! Видатний український письменник та троє відважних патріотів, хоробрих борців за визволення України, широковідомих у вузьких колах, два місяці, як не виходять на зв’язок, і ні слуху, ні духу! Від поліції – жодної інформації. Ми мусимо самі їхати за ними!

Вовка Карандаш увесь напружується і перелякано витріщається на Дусю Пантелеймонівну.

Вовка Карандаш: Ми?! За ними?! Це не варіант, Дусю. Там такі речі робляться останнім часом  в тих Карпатах…  Я туди не їздок. (Трохи заспокоюється і поважнішає). А документи, як виконуючий обов’язки директора, я і сам чудово підписую.

Дуся Пантелеймонівна зривається з місця і починає нервово ходити туди-сюди по каптьорці.

Дуся Пантелеймонівна:  Вовко, але ж справа зовсім не в документах. Пропала еліта нації, наші друзі і наставники, наймудріші з мудріших, кращі з кращих людей столиці!

Вовка Карандаш: (похмуро) Дусю, мушу тобі сказати, ти трохи ідеалізуєш…

В цей момент лунає боязкий стукіт у двері. Вовка Карандаш насторожується.

Дуся Пантелеймонівна: (нервово) Та проходьте вже!

До каптьорки заходить блідий, худий та зарослий Шурік Сироїденко. Його погляд настільки вимучений і стражденний, що викликає бажання добити, щоб не мучився. Дуся Пантелеймонівна від несподіванки затуляє рота руками і присідає на мішки. Вовка Карандаш нервово кліпає вже добряче осоловілими від алкоголю витрішками

Шурік Сироїденко: Доброго вечора вашій хаті.

Вовка Карандаш: (насторожено) І вам доброго здоров’я.

Дуся Пантелеймонівна: Ой, боженьку! Шуріку, невже це ви?!

Шурік Сироїденко: (втомлено посміхаючись) Та, ніби, я…

Дуся Пантелеймонівна: Ой, лишенько! Де ж ви пропадали? А хлопці з вами? Що, немає?! О, господи! Ось сідайте. (Присуває до Шуріка подобу стільця). Вовко, налий гостеві випити.

Шурік Сироїденко: Я алкоголь не вживаю. Я – веган.

Дуся Пантелеймонівна: Ой! Ну не страшно. І для веганів щось знайдемо. (Швидко виймає із сумочки щось схоже на жіночу пудру і простягає Шуріку. Шурік, не довго думаючи, нюхає запропоноване і трохи жвавішає).

Шурік Сироїденко: Дякую, вельмишановна панно за приємний гостинець!

Дуся Пантелеймонівна: (підлабузницьки) Маю за честь пригощати видатного поета сучасності!

Шурік Сироїденко: Мушу вас розчарувати – я більше не поет.

Дуся Пантелеймонівна і Вовка Карандаш: (в один голос) Як?!

Шурік Сироїденко: (махає приречено рукою) Ет… Зате я почав картини малювати. Ось, приніс кілька зразків. Буквально, вчора створив ці шедеври. (Виймає із торби кілька ватманів, на яких зображено якусь абстрактну хуйню).

Дуся Пантелеймонівна: (захоплено) Яка краса! Який сюжет! Який глибокий зміст!  Талановита людина талановита у всьому!

Вовка Карандаш: Певен, що Національна спілка художників буде мати за честь прийняти вас у свої лави!

Шурік Сироїденко розпливається в широкій посмішці, його настрій все покращується, а плечі розпрямляються, ніби соколині крила.

Дуся Пантелеймонівна: Чи маєте ви якісь новини про наших товаришів, пане Шуріку?

Шурік Сироїденко: (набувши врочистого та трагічного вигляду) Саме тому, власне, я й прийшов до вас, аби сповістити про втрату, яка спіткала Питомник…

Дуся Пантелеймонівна (налякано) і Вовка Карандаш (з надією): (в один голос) Яка втрата?!

Шурік Сироїденко: пан Євген Банько та пан Грицько Опіздайло загинули смертю хоробрих в казематах підпільної фабрики «Рошен».

Дуся Пантелеймонівна: (з ненавистю) У-у-у-у-у-у-у-у! Ой, лишенько! Кляті порохоботи! Зрадники! Сучі діти! Чортові запроданці! Я їм помщуся! (Починає ридати і рвати на собі волосся).

Вовка Карандаш: Інформація достовірна?

Шурік Сироїденко: на 100 %. Сам там був. Все бачив на власні очі.

Вовка Карандаш: А з Піратом Валєркою що?

Шурік Сироїденко: Пропав у горах. Мабуть, його схопила тая навіжена… Або ведмідь-людожер затягнув у своє лігво.

Вовка Карандаш: (хреститься три рази) Господи помилуй!

Дуся Пантелеймонівна: (крізь сльози) Шуріку, розкажіть, як це трапилось…

Шурік Сироїденко: нас зрадили… Наш провідник, місцевий гуцул-кагебіст, виявився порохоботом. Він натравив на нас загони бойових геїв. Ми намагалися боронитися, та сили були нерівними. Ці содоміти зв’язали нас і видали рептилоїдам…

Вовка Карандаш: вони що, навіть не спробували вами скористатися?

Шурік Сироїденко: молодий чоловіче, тут не до жартів! По нас на велетенських їжаках прибув спецзагін рептилоїдів – лютих ворогів України… Нас доправили у каземати «Рошену»… Я з боєм вирвався від них і втік, а нашим друзям поталанило менше…

Дуся Пантелеймонівна: (побілівши від люті та не контролюючи себе) я їм покажу каземати!!! Я їм покажу рептилоїдів!!! Та що ж це коїться на світі білому??? Ви за все заплатите!!! За все!!! За все!!!

Вовка Карандаш задумливо чеше репу та витріщається на волохаті яйця Дженніфер Лопес. Дуся Пантелеймонівна розлючено бігає по каптьорці. Шурік Сироїденко пускає скупу чоловічу сльозу.

Вовка Карандаш: (наливаючи у свій стакан і залпом вихиляючи його) Еххх…

 

 

Завіса.

Кінець.
.
.
.
(с) Вуйки Хрін

Мудрі люди. Частина 7. У рошенівській катівні

ЧАСТИНА 7

ДІЯ 1

 

Велика простора зала в футуристичному стилі, що знаходиться в підземеллі таємної фабрики «Рошен». За великим круглим скляним столом сидять четверо гуманоїдів в блискучих космічних костюмах. Їх обличчя ховаються в дивних затемнених скафандрах. Праворуч від столу стоїть проектор. Біля нього стовбичить Максим Кіндратович Ботштейн, який демонструє присутнім презентацію.

Максим Ботштейн: Отож, як ми знаємо, наноботи нового покоління долають енцефалічний бар’єр та, поступово накопичуючись в мозку, утворюють псевдонейронні когнітивні структури критичного мислення. (Змінює слайд на наступний і продовжує). Проект по транспортуванню наноботів ми почали реалізовувати через печиво «Есмеральда» та цукерки «Шалена бджілка». Однак експериментальним шляхом було доведено, що через «Київський» торт наноботи засвоюються і потрапляють у мозок значно ефективніше. (Змінює ще один слайд, серйозним поглядом окидає присутніх і пересвідчившись, що всі уважно слухають, веде далі). Сьогодні маю честь презентувати вам свою нову розробку – наноботів екстра-плюс, яких можна вводити внутрішньовенно. Ефект формування псевдонейронних когнітивних структур критичного мислення за цього способу введення досягається впродовж лічених годин.

Перший гуманоїд: Браво! Браво! Це просто таки екселенськи геніальний винахід!

Другий гуманоїд: Ему, друже, та в нас на Альфа-Центаврі таких наноботів винайшли ще мільйон років тому!

Третій гуманоїд:  Ангело, люба, порівнювати анунаків з людьми, м’яко кажучи, некоректно.

Другий гуманоїд: Маєте рацію, о Верховний! З такими кмітливими науковцями, як цей Максим Ботштейн, людство має досить непогані шанси через мільйон років досягти доволі пристойного цивілізаційного рівня.

Четвертий гуманоїд: Хі-хі-хі-хі-хі-хі…

Другий гуманоїд: Бараку, поводьте себе скромніше!

Четвертий гуманоїд: Так, о пані Ангело. Перепрошую…

В цей час у двері зали стукають.

Третій гуманоїд: (лунко) заходьте.

У двері заходить крокодилоподібний, у якому можна впізнати капітана фон Сороса.

Крокодилоподібний: Вітаю, вельмишановне товариство! (До третього гуманоїда) О Верховний, за вашим розпорядженням матеріал для експерименту доставлено до лабораторії.

Третій гуманоїд: дякую за добру роботу, капітане!

Максим Ботштейн: Капітане, фон Сорос, о Верховний, вибачте за втручання, але я хотів би знати скільки їх.

Крокодилоподібний: (незворушно) Троє. Як і було прописано в листі-замовленні.

Максим Ботштейн: (з надією) А чи нема часом з ними такого… молодого…графо…, тобто поета?

Крокодилоподібний: В групі захоплених є молодий, але його соціальний та творчий статус мені невідомі.

Максим Ботштейн: Чи можете ви, капітане, привести його сюди? З дозволу Верховного, хочу трохи розважити наших гостей.

Третій гуманоїд: (усміхаючись) Не заперечую.

Крокодилоподібний: Буде зроблено!

Крокодилоподібний залишає залу.

 

Завіса.

 

 

ДІЯ 2

 

Та ж зала і ті ж дійові особи. До зали заходить  капітан фон Сорос ведучи з собою блідого, брудного та виснаженого Шуріка Сироїденка.  Шурік, зобачивши анунаків, починає сильно тремтіти.

Максим Ботштейн: вітаю, мій юний друже! Як почуваєтеся?

Шурік Сироїденко: (несміливо та не дуже розбірливо) Д-доб-р-р-ого д-дня, М-максиме К-кін-д-р-ратовичу. Та я… Та… Норм… я…

Максим Ботштейн: (посміхаючись) Щось, я дивлюся, не в найкращій формі ви до нас прибули.

Шурік Сироїденко: Ну… та… Ну… я…

Другий гуманоїд: (скептично) Зовсім кепський матеріал для експериментів… Максиме, ви впевнені, що цій людській сутності можна сформувати критичне мислення, хай навіть за допомогою наноботів екстра-плюс?

Четвертий гуманоїд: Хі-хі-хі-хі-хі-хі…

Другий гуманоїд(з докором) Бараку, я ж вас просила!

Четвертий гуманоїд: (винувато) о, пані Ангело! Даруйте. Не стримався.

Максим Ботштейн: У тому то й справа, що такої впевненості я не маю. Радше навпаки…  У мене щодо нього дещо інші плани.

Шурік Сироїденко тремтить і кривиться, ніби ось-ось заплаче.

Максим Ботштейн: Бачу, що справи у вас, мій юний друже, йдуть так собі.

Шурік Сироїденко: Ем… Ну… я… Битва… А потім… Ці… Геї… І… Крокодили… Я… Ну…

Максим Ботштейн: (намагаючись говорити серйозним тоном, до Шуіка Сироїденка) Чи відомо вам, навіщо ви тут?

Шурік Сироїденко: Н-н-і…

Максим Ботштейн: Вам могла випасти честь взяти участь у надважливому науковому експерименті!

Шурік Сироїденко трохи заспокоюється і запитально кліпає баньками, в яких з’являється частка притомності та інтересу, його погляд звернений до Максима Ботштейна.

Максим Ботштейн: (ледь стримуючи сміх) Але не випала!  Бо ви не придатні ні до чого. Від вас не лише віршів нормальних годі чекати, з вас навіть аналізів путніх не візьмеш.

Шурік Сироїденко кривиться і починає рюмсати.

Максим Ботштейн: А зараз ви маєте відповісти мені на одне запитання. Чи хочете ви звідси піти?

Шурік Сироїденко перестає рюмсати, але стоїть мовчки, знічений і наляканий.

Максим Ботштейн: (помітно дратуючись) Запитую вас ще раз. Чи хочете ви звідси піти? На волю.

Шурік Сироїденко починає швидко трясти головою на знак згоди.

Максим Ботштейн: Ви зможете піти. Але за однієї умови. Навіть за двох. Умова перша. Ви маєте поклястися, що ніколи, чуєте, ніколи більше не писатимете графоманських віршів! (В кінці фрази переходить майже на крик).

Шурік Сироїденко вирячує здивовані баньки на Максима Ботштейна і завмирає.

Максим Ботштейн: То клянетеся чи ні?!

Шурік Сироїденко: (кривлячись і тремтячи) к-к-к-к-клянуся.

Максим Ботштейн: Скажіть нормально: «Я клянуся ніколи більше не писати графоманських віршів».

Шурік Сироїденко: (приречено) Я… клянуся… н-н-іколи більше н-не… п-п-исати… г-г-г-ра-фо-ман-сь-ких в-в-вір-шів… (Починає плакати)

Максим Ботштейн: А щоб запевнити усіх присутніх, що наміри у вас серйозні, і слів на вітер ви не кидаєте, ви маєте з’їсти ваш членський квиток.

Шурік Сироїденко починає ридати ридма.

Максим Ботштейн: Тільки не кажіть, що ви його забули вдома! Такі графомани як ви навіть в туалет ходять з квитками членів НСПУ!

Перший гуманоїд: о Максиме, чи не здається вам, що ви занадто жорстокі до цього людського цуценяти?

Другий гуманоїд:  Не втручайтеся, Ему! Чи ви не пам’ятаєте, як вісім сотень тисяч років тому на Альфа-Центаврі боролися з інтелектуальним сміттям?! Добра третина мешканців вимерла від естетичної  інтоксикації…

Шурік Сироїденко продовжує голосно ридати.

Максим Ботштейн: (до Шуріка Сироїденка) То ви хочете звідси піти, чи маєте бажання перетворитися на закуску для рептилоїдів?!

Шурік Сироїденко: (швидко заспокоюючись) Ні! Ні! Максиме Кіндратовичу! Не треба на закуску! Я теє.. Я зараз…  (рвучко виймає з нагрудної кишені квиток члена НСПУ і повністю запихує в ротяку. Довго пережовує… Тоді хапає зі столу склянку з водою і допомагає розжованому квитку проштовхнутися до власної черевної порожнини. Анунаки схвально аплодують такому трюку).

Максим Ботштейн: (до крокодилоподібного) Капітане фон Сорос, виведіть цього жевжика за периметр об’єкту, з дозволу Верховного.

Третій гуманоїд: Не заперечую.

Крокодилоподібний виводить із зали заплаканого Шуріка Сироїденка. Максим Ботштейн задоволено посміхається.  Гуманоїди мовчать, і тільки четвертий гуманоїд тихенько хихикає собі в кулак.

 

Завіса.

 

 

ДІЯ 3

 

Лабораторія  на території секретної жидомасонської фабрики «Рошен».  В одному з кутків стоять два ліжка. На них лежать Євген Банько та Грицько Опіздайло. Обоє зафіксовані намертво. До них прикручене та підключене всяке приладдя.

Грицько Опіздайло: (із захопленням) Нічогенька така лабораторія! Ніби в науково-фантастичному фільмі.

Євген Банько: (засмучено) Хуїльмі!

Грицько Опіздайло: Ти тільки подиви, які апарати цікаві. Напевно з Америки попривозили. Або й навіть (стишує голос) з самої Альфа-Центаври!

Євген Банько: Зі сраки твої апарати привезли!

Грицько Опіздайло: Якби ж то таке обладнання поставити у лікарні Дусі Пантелеймонівни, от би вона зраділа!

Євген Банько: Грицю, от про шо ти пиздиш? Перед лицем неминучої смерті…

Грицько Опіздайло: А чому ж одразу смерті? Ми ж не в газовій камері, ми в надсучасній експериментальній лабораторії! От коли я служив на Байконурі…

Євген Банько: (приречено) Яка тепер нахєр різниця, де ти служив? Хоч в охороні самого люцифера! Нам пизда, Грицю! Все пропало!

Грицько Опіздайло: Що пропало?

Євген Банько: Все! І Питомник! І наша місія! І Україна!

Грицько Опіздайло: Ну чому ж пропало, друже? Ну вмонтують нам те критичне мислення, ну і що тут такого? Зробимося ще розумнішими. Зможемо вигадати якийсь новий план звільнення України від касти паразитаріїв та жидомасонського іга.

У погляді Євгена Банька на мить спалахує надія, однак швидко згасає.

Євген Банько: Чи можемо ми бути певні щодо того, яку херню нам вмонтують?! А що як пороблять підарасами? Чи, не дай бог, порохоботами?

Грицько Опіздайло: ну чому ти одразу про найгірше, друже?

У цей момент до лабораторії заходить Максим Ботштейн. Він одягнений в стерильний медичний костюм. На обличчі – маска, на руках – гумові рукавиці. Він тримає пристрій, схожий на шприц.

Євген Банько: Ах ти жидомасон їбучий! Якого хуя ти нас тут тримаєш? Все рівно ви усі здохнете! Вам ніколи не перемогти мудрий український нарід!

Максим Ботшейн: (посміхаючись) Авжеж. Цей нарід здоровим глуздом не перемогти. Тому я змушений був шукати інших засобів. І, маю сміливість передбачити, що з вірогідністю 99 відсотків таки знайшов.

Євген Банько: Хуй тобі в ротяку, а не засоби! Не смій наближати до нас цю штукенцію! Бо я тобі…

Максим Ботшейн: (майже сміється) Бо ти… що? Викличеш духів Карпатських аріїв? Чи гукнеш свого дружка з вокзалу, який, до речі, тебе й продав за дві копійки?

При згадці про Вальцмана Пуцмановича Євген Банько скаженіє і заходиться несамовитим криком.

Євген Банько: Ах ти ж сука анунакська! Та пішли ви всі нахуй з вашими лабораторіями, карпатами і підарасами! Та горіть ви в пеклі, бляді пархаті! Та шоб вас кров залила, порохоботів смердючих! Та шоб вам хуї повідсихали!

Максим Ботшейн: Поспілкувалися і досить. Нема в мене часу на дурні балачки.

Максим Ботштейн Підходить до Євгена Банька, який продовжує вивергати словесне гімно, проколює гумовий корок фізрозчину пристроєм, вміст якого вприскує до фізрозчину і збільшує напір рідини в системі. У кров Євгена Банька починає надходити експериментальна субстанція. Він поволі заспокоюється та засинає. Грицько Опіздайло, який лежить поруч, знічено, проте не без цікавості, спостерігає за процесом.

 

Завіса.

Кінець сьомої частини.

.

.

.

Далі буде…

(с) Вуйки Хрін