Дмитро Піскорський: “Більшість моїх персонажів — це ті, хто досяг дна. І смерть для них нестрашна, на перший погляд…”

З Дмитром Піскорським сьогодні говоримо про таку тему в хорорі, як смерть. Творчий доробок автора складає декілька книг і багато оповідань, де смерть завжди виграє. Дмитру вдається, на наш погляд, якнайбільше містифікувати це явище і образно описати, довівши макаричність процесу до такого рівня, що при його читанні сиротами вкривається все тіло аж до самих п’ят.

Про себе

Творчий доробок

Публікуватися в періодичних літературних виданнях я почав ще, здається, у 2004 році. Спочатку був криворізький альманах «Саксагань», згодом київський літературний журнал «Дніпро», за публікацію в якому я навіть отримав гонорар. У 2012 вийшла збірка моїх оповідань «За рік до світанку», котру мені й досі соромно брати до рук. Потім були «Світильник Джека», «Крамничка Жахіть», «Український постапокаліпсис», і, звісно, повість «Лінія шквалу». Яку мені й досі НЕ соромно брати до рук. Наразі пишу другу повість «Хвойний Мис». Цього разу я вирішив дослідити мозок серійних убивць, якими завжди цікавився. Це буде жорстока історія про помсту, спокуту і вихід із власної емоційної безодні.

Біографія

Щодо біографії… Гадаю, це найнудніша частина будь-якого інтерв’ю, тож тут максимально коротко. Я не філолог, я не люблю собак і людей, я не прасую футболки.

Дивиться і читає

Чітких вподобань у кіно я ніколи не мав. Із цим завжди просто: якщо маєш смак, то дивишся якісні фільми, якщо ні – ходиш в кіно на Marvel. Серед улюблених режисерів – Кубрік, Тарантіно, Фінчер, Коени, Балабанов і Биков. Терпіти не можу арт-хаус і «кіно не для всіх», але обожнюю Лінча. З літературою ситуація приблизно така ж. Ранній Кінг, дещо з Паланіка, Маккамон. Не думаю, що в мене є улюблені письменники. Скоріше, улюблені романи.

Про подорожі

Ненавиджу подорожувати. Я з тих людей, що цінують свою зону комфорту. Якщо вмієш розважатися, то кайфово буде і на дивані. Головне з ким ти, а не де ти.

Про смерть

Традиційно: дай своє розуміння жахів як жанру.

Жахи в масовій культурі – це те, що лоскоче нерви і підриває тебе дозою адреналіну. Можна відчути це і стрибнувши з літака, але я краще перечитаю «Сейлемз Лот».

Сьогодні говоримо про смерть, як одну з основ гарного хоррору. Для початку дай своє визначення смерті, щоб ми розуміли про що ми говоримо.

Чіткого визначення я не маю. Ми звикли думати, що смерть – це кінець. Але ж після останнього подиху в організмі розпочинаються процеси, що утворюють нове життя. Ми не маємо права забувати про мікроорганізми та хробаків. Тому скажу так: смерть – це вимкнення людської свідомості.

Страх смерті, на твою думку, чи дійсно є страхом? Чого її так всі бояться? Може це лише інстинкт, може це щось ірраціональне тощо? Чи точно це страх – боятися того, що очікує усіх?

Не думаю, що ми боїмося смерті як фізичного явища. Страх викликає відчуття невідомості, адже ніхто не знає, що нас очікує по інший бік. Найжахливіший монстр – це той, якого тобі так і не показали.(Винятком є лише ксеноморф). З іншого боку, страх смерті зумовлюється тим, що ми боїмося не встигнути зробити важливі речі в житті. І час завжди грає за іншу команду.

Смерть в українській літературі, чи страшна вона, як зображали її українські автори?

Це залежить від того, в якому піджанрі хоррору пише автор. Наприклад, візьмемо одного з членів великої сім’ї «Крамнички Жахіть» – письменника Макса Деккера. В його оповіданнях смерть зазвичай жорстока, брудна і кривава. Адже того потребує напрям літератури, в якому він працює. Я ж намагаюся залишати кишки поза кадром, фокусуючись на емоційній складовій сцени. Тому завжди є вибір. І це не може не тішити.

Жах смерті – лише складова твору в жанрі горор, як саме вона доповняє інші вигляди страху?

Варто розуміти, що смерть у жанрі – це лише засіб, а не мета. Оповідання, що налякає читача до сивини можна написати й без жодного трупа. Письменник повинен мати чималий арсенал прийомів – сни, підсвідомість, розлади психіки, звуки, запахи тощо. Все це повинно працювати на атмосферу жаху й приреченості. Як співав Джим Моррісон: «Майбутнє невизначене, а кінець завжди поряд».

Хто з авторів на заході найбільше використовує саме страх смерті, як основний в творі? Чи можливо на лише самій смерті побудувати твір?

Майже всі, хто працює в жанрі. Те, що лякає найбільше, – і продається краще. Як я вже говорив, смерть повинна обслуговувати історію, а не бути її суттю. Художній твір створюють персонажі, а не ситуація. Саме герої рухають сюжет від початку і до кінця. Якщо треба вбити їх у першому абзаці, – вбивайте. Але покажіть нам, що з ними станеться потім, або сталося перед смертю.

Якщо порівняти з іншими складовими: страх невідомого, страх болю, відраза? Чи можна так рівняти, бо і без фізичної смерті можна налякати лише самими тортурами чи страхом невідворотного приходу темних сил, після яких нас і чекає «самий справжній жах, такий, що про смерть ще молитимуть, а її нам не дадуть»?

Звісно. Але я звик грати за іншими правилами. Мене мало цікавлять тортури, бо вважаю такі прийоми примітивщиною. Мене інтригують речі, повʼязані зі смертю, яких ми не можемо збагнути. Мені більш цікаво, про що саме думає мозок ще декілька хвилин після смерті, ніж якого кольору будуть випущені кишки, якщо персонаж до вбивства не сходив по-великому.

А що саме персонаж «думає» в стані смерті, під час смерті? У ці миті це банальне «все життя перед очима» чи щось інше? Може якісь емоції, може таки спогади (але не всі, а наприклад один якийсь – самий значущий, як кажуть окремі герої в кіно «я буду згадувати обличчя своїх дітей»), чи таки це просто якесь забуття, чи страх?

Відповісти на це питання я спробував у оповіданні “Чисте Полевище”. Гадаю, що свідомість у ці моменти може проживати все що завгодно і скільки завгодно. Можливо саме в ці моменти час втрачає своє значення для мозку. І ці останні декілька хвилин – це і є те потойбічне життя, про яке всі ми мріємо. На це, хоча б, варто сподіватися.

Який твір (кіно, книга) тебе найбільше вразив в плані зображення смерті?

Художній фільм «Сім» Девіда Фінчера. Більш стильного серійного вбивці годі й шукати. В літературі, скоріш за все, «Я – легенда» Метісона. Герой роману мертвий з самого початку, тільки відмовляється в це повірити.

Ти часто використовуєш тему смерті в оповіданнях як центрову. Звідки такі сюжети?

Більшість моїх персонажів – це люди, які дісталися власного емоційного дна. Вони спустошені, депресивні та зламані всередині. Тому не дивно, що загроза смерті нависає над ними щохвилини. Дехто з них навіть прагне її. Мене завжди цікавила поведінка людей в екстремальних ситуаціях. Саме тому загроза смерті – це лише інструмент. Вона змушує моїх персонажів діяти. І, як не дивно, вдихає в них життя.

Що ти вивчав про смерть, що порадиш вивчати авторам, щоб розумітися на цьому питанні? Сам колись бачив момент смерті чи її наслідки, які б жахали?

Лише те, що бачив\читав у масовій культурі та власні думки з цього приводу. Декілька разів переглядав даркнетівські сайти з відеозаписами справжніх убивств, але цього я категорично нікому б не радив. Було не по собі ще декілька днів по тому. Щодо того, чи бачив, то, на щастя, нічого подібного не доводилося бачити. Але для цього сьогодні достатньо ввімкнути телевізор.

Чи варто боятися смерті?

Ні. Боятися треба за життя. В ньому жахіть вистачає. А щодо смерті – не знаю жодного небіжчика, який відчував би страх.

Бесіду проводив Роман МТТ