Мудрі люди. Частина 6. Битва з непередбачуваним фіналом


ЧАСТИНА 6

ДІЯ 1

 

Покутсько-Буковинський хребет Українських Карпат, вершина Писаного Каменю. На двох узвищеннях, одне навпроти одного сидять Женя Дебільченко та Шурік Сироїденко, у них в очах вогонь, ідейність і пиздуватість. За ними знизу спостерігає вся решту гоп-компанія: Євген Банько, Грицько Опіздайло, Вальцман Пуцманович і два дебіла в трієчках, які вже встигли поїбатися і наздогнати всіх. Десь далеко на полонині пасуться вівці, гавкають псиська, вівчарі грають на трембітах. Шумлять неспокійно смереки, повітря раз-по-раз стрясають далекі розкоти грому.

Євген Банько: (до Грицька Опіздайла) щось довго Валєрки нема. Чи не заблукав часом де?

Грицько Опіздайло: хлопці кажуть, що він десь там дибає ззаду. І взагалі, він не може пропустити поетичний батл століття!

Євген Банько: (задумливо) чує моє серце – щось вони з ним зробили. Чи не виїбли часом…

Грицько Опіздайло: друже, не нагнітай! Ці хлопці, хоч не інтелектуали, але ж не порохоботи якісь! (говорить піднесено, але, в той же час, лякливо оглядається на дебілів).

Євген Банько: ет! (Махає рукою і понуро переводить погляд на поетичне дійство).

Тим часом атмосфера на вершині стає все напруженішою. Женя Дебільченко підхоплюється зі свого місця і починає дивно крутити розпатланою головою, розмахувати руками та іздавати устрашаючі воплі, що свідчить про те, що вона увійшла в поетичний транс.

Женя Дебільченко: на етой опушкє старінново лєса
собралісь прідуркі смотрєть на мєня,
а я – нє пізда ім, я ім – поетесса,
ані мнє – нє ровня, ані мнє – хуйня!

Зачувши цю екзальтовану маячню, вся компанія дружно випадає в ахуй, навіть незворушний Вальцман Пуцманович збараніло відкриває писка і впускає люльку з рук. Та Шурік Сироїденко, відійшовши від цього поетичного нокдауна, відразу ж збирається на силі та наносить удар у відповідь:

Шурік Сироїденко: о мій народе, богоносний,
я тут стою за честь твою,
щоби поети малороські
сконали в власному гною.

Женя Дебільченко хапається за сонячне сплетіння, наче від потужного удару, та неймовірними зусиллями опановує себе.

Женя Дебільченко: ти нє мужчина, долбаний сєксот,
травіть способєн бєззащітних женщін,
но я тєбє засуну хуя в рот,
чтоб ти заткнулся і пиздякал мєньше.

Шурік Сироїденко кривиться і буряковіє, здається, от-от він розплачеться, як дитя, від несправедливої образи. Терези перемоги повільно схиляються на бік малороських культуртрегерів. У середовищі Шурікового фан-клубу помітне замішання.

Шурік Сироїденко: ти чим мені грозишся, істеричко?
Я – чоловік, а ти – дурна чума!
У мене є пісюн, хоч невеличкий,
а в тебе взагалі його нема!

Удар вийшов влучний і потужний, Женя Дебільченко, захитавшись, упала навкарачки і почала стругати. Гоп-компанія внизу помітно пожвавилась, Євген Банько та Грицько Опіздайло захоплено улюлюкають та кричать: «Давай! Давай! Їбаш її!». Геї переморгуються, Вальцман Пуцманович очуміло кряхкотить.

Вальцман Пуцманович: (приголомшено) всьо-м в життю видів, но такого ше-м не видів.

Женя Дебільченко: (відстругавшись і поволі звівшись)
Ти сгінєшь, нацик, на твоєм надгробьє,
устроїт дьявол пишний карнавал.
Ти вєрішь в сілу хуя, узколобий.
Так вот тєбє! Такоє ти відал?

З останніми словами Женя Дебільченко різко стягує із себе фіолетові лосіни і демонструє усім на причинному місці великого і жилавого прутня. Шурік Сироїденко хапається за серце і падає навзнак. Євген Банько, Грицько Опіздайло і Вальцман Пуцманович хапаються за голови і сідають на сраки. І тільки дебіли в трієках підхоплюються, вищать, стрибають та радісно плескають в долоні. Женя Дебільченко стоїть з розчепіреними ногами у позі переможця. Вітер люто шарпає смереки, грозові хмари впритул насуваються на Писаний Камінь. І в цей момент раптово і гучно лунає скреготливий голос з-за хмар.

Голос з-за хмар: так ось, де ти, паскудна молодичко!
Я за тобою вже давно полюю.
Сховала ти своє чарівне личко,
але натомість виставила хуя.

Усі полотніють і нажахано підводять очі догори. Над Писаним Каменем ширяє женщіна-орлиця, яка дико регочеться, відригує і сере на льоту. Тільки Женя Дебільченко ніяк не може вийти з трансу. Вона все ще щось переможно вигукує та мотиляє причандалом.

Женщіна-орлиця підлітає до Жені Дебільченко, хапає її своїми величезними смердючими лабетами та підносить догори.

Женщіна-орлиця: (істерично заходячись) А-ха-ха-ха-ха-ха-ха! Чого вирячилися, сучі діти? Страшно?! Бійтеся мене! Бійтеся! Бо й по ваші душі прилечу! Ніхто не втече від праведного гніву хранительки істинної української вимови!

Женщіна-орлиця із Женею Дебільченко, яка так і не встигла натягнути лосини, підіймаються високо в гору та зникають у вечірньому грозовому небі.

Заклякла компанія проводжає їх наляканими і водночас зачарованими поглядами. З неба падають перші важкі краплі дощу. Раптом з-за смерек з’являється група дужих чоловіків в мішкуватих балахонах та капюшонах на макітрах. Ці чоловіки підходять до компанії непоміченими. Відтак чоловіки в балахонах спритно хапають Євгена Банька, Грицька Опіздайла та стягують з Писаного Каменю непритомного Шуріка Сироїденка. Усім трьом превентивно заклеюють скотчем їбальники.

Вальцман Пуцманович: (поступово приходячи до тями) Но, то вже була кумедія з кумедій. Але вже. Доста того. Товар є. Купець чекає. Хлопці, вікликайте транспорт і конвой!

Чоловіки в мішкуватих балахонах ведуть приголомшених Євгена Банька та Грицька Опіздайла до лісу. Слідом дебіли в трієчках несуть непритомного Шуріка Сироїденка. Вальцман Пуцманович робить хресне знамено вслід процесії, вилазить на Писаний Камінь і незворушно набиває люльку.

Вальцман Пуцманович: Е-е-е… Шкода, що ту нензу не вийшло запопасти. Хтів-ім ї медведєм на харч пустити. Та вже. Най си тішит тая пизда з курєчими ногами. А мене мої хлопці втішут.

Вальцман Пуцманович медитативно потягує люльку. В цей час двоє вівчарів-гуцулів, одягнутих по-гуцульському, переганяють повз камінь стадо овець. Вівці блеють. Дзвіночки на їх шиях теленькають. Дощ припускає сильніше.

Перший гуцул: То шо, хтось воду баламутив, жи на Писаному той дощ пустивсі?

Другий гуцул: То певно Матінка-Земля за дурними плаче…

 

Завіса.

 

 

ДІЯ 2

 

Лісова галявина. Дощ ллє, як з відра. Столітні смереки і кедри погрозливо хилитаються. В глушині раз-по-раз чути верески і завивання, ніби там когось ріжуть чи протиприродно їбуть. Під смерекою на узліссі сидить трійця полоняників: Євген Банько, Грицько Опіздайло і Шурік Сироїденко.  У них зав’язані ззаду руки і заклеєні скотчем їбальники. Навколо стоять четверо здорованів у балахонах і пиздять про свою нільогкую жизню.

Перший здоровань: блядь, сейчас би в тепло…

Другий здоровань: (мрійливо) в сауну би…

Третій здоровань: и шлюшек би визвать…

Перший здоровань: чудила, на хера тебе шлюшек – у тебя же есть ми!

Четвертий здоровань: да, Ринатік, что-то ти стал отриваться от коллектива.

Другий здоровань: шлюшек ему подавай… А товарищи тебе зачем? Или ми уже тебе неинтересни?

Третій здоровань: да ви чьо, пацани? Я же так, експєримєнта ради!

Перший здоровань: смотри, будеш видєливаться – зєльонєнькім тебя отдадім. В нагрузку к вот етім хомячкам!

Уся зондеркоманда рже, тільки  третій здоровань блідне. Полоняники нервово пойорзують на своєму місці.

Другий здоровань: смотрі-ка, оживілісь, то-как? Может, давайте развлєчьомся с німі?

Четвертий здоровань: да брось, Ігарьок! Товар должен бить доставлен в целості і сохранності!

Другий здоровань: нет, Дімон! Ти, как знаєш, а я вот етого сейчас опріходую (показує рукою на Шуріка. У Шуріка вилазять очі з орбіт, він судомно мотає головою і пробує вирватися, за що отримує в бік від другого здорованя).

Перший здоровань: ану прєкраті, сволочь кудрявая! Ми так нє договарівалісь!

Другий здоровань: Вітя, ти чьо? На фіга нам ссоріться ізза етіх лохов?

Третій здоровань: пацантре, харош! Зєльонєнькіє ідут!

У цей момент на галявину входить фантасмагорична процесія: три їжака, кожен завбільшки з доброго бика, та два зелених крокодилоподібних створіння, які пересуваються на задніх лапах. Бридкість і моторошність крокодилоподібних не знає меж. В одного з них з маківки стирчить довгий жовтий чуб, який прикриває половину ока. При їхньому вигляді компанія замовкає, а полоняники бліднуть і нажахано кліпають очима. В повітрі розповзається різкий запах екскрементів. Крокодилоподібні кам’яним незмигним поглядом обводять присутніх.

Перший крокодилоподібний: (говорить низьким утробним голосом, не роззявляючи пащі) якщо це вони, то ми їх забираємо.

Перший здоровань: (запопадливо) я ізвіняюсь, господа хорошие… Докумєнтікі ваши би взглянуть. Нє прогнєвайтєсь, таков порядок.

Перший крокодилоподібний: (виймаючи посвідчення з-під нагрудної луски) Командир спецзагону особливого призначення «Стальна чешуя», капітан фон Сорос. Зі мною старший сержант Донні Тріп. Ми прибули за розпорядженням Верховного.

Перший здоровань: (помітно знічується, але намагається фамільярнічати) ой, ізза такой єрунди самого Вєрховного трєвожіть… Кстаті, как он там?

Другий крокодилоподібний: (розмовляє у той же спосіб, що й перший) не ваше діло, шановні. Ви свою справу зробили і можете бути вільні.

Другий здоровань: блін, опять к етому старому хричу возвращаться… Мужики, возьмітє нас к сєбє…

Третій здоровань: сіл уже нєт нікакіх, он нас каждий дєнь сношаєт. І бєз смазкі…

Четвертий здоровань: абдолбітся сваім дурацкім зєльєм, мольфар грьобанний, а патом целую ночь у нєго стояк. І єму нє до сна, і нам сущєє мучєньє!

Перший крокодилоподібний: проблеми індіанців шерифа не… турбують. Молодший сержанте Тріп! Завантажити товар!

Другий крокодилоподібний по одному хапає полоняників і прив’язує їх до спин велетецьких їжів. Ті намагаються пручатися, але безрезультатно. Четвірка геїв понуро відходить у ліс. Велетецькі їжі ревуть, як мамонти.

 

Завіса.

Кінець шостої частини.