Наталка Ліщинська: фентезі – це дівчинка-казка, що виросла на підлітка-максималістку

Сьогодні говоримо з письменницею Наталкою Ліщинською, авторкою роману із загадковою назвою “Не Люди, Люди, Нелюди”. Все, що ви хотіли знати про її натхнення, наполегливість у досягненні мети та, звісно, про любов до фентезі. Все це, а також дещо інше читайте в бесіді з нашим гостем.

Про натхнення і творчість

Що або хто надихає Вас творити?

Гадаю, що власне те, що спонукає співака зі слухом-голосом співати, або обдарованого архітектора проектувати будівлі.

А надихнути може будь-що, ідеї народжуються, як у фокусника з’являється букет із рукава. Цей букет в мені є, він назбираний упродовж років життя, просто він невидимий до того моменту, як витягну його на світ Божий. Чомусь я дуже жадібна до нових знань, легко і з радістю навчаюся – мені це приносить задоволення, а ще й досвід, знання, думки складаються отак квітка за квіткою всередині. А потім – раз! Магія! Букет уже в руках. 

Пишу фантастику, вельми різну. Від містики та фентезі до твердої наукової чи зоряної. Кажуть, що так не можна, що треба обрати один підвид фантастики і працювати лише в ньому. Та вважаю, що такий підхід мені дуже зашкодить, бо швидко занудьгую, от і не обмежую себе. Може, комусь і не можна так, а мені так треба.

Які твори вже опубліковані?

Чимало оповідань у різних збірках, журналах, альманахах, ніколи не лічила скільки… Мабуть, кілька десятків. І два романи. Науково-фантастична антиутопія «Нова людина» із виходом у фіналі на злам жанру антиутопії та нетипове фентезі «Не люди, люди, нелюди». Ну, так, Ви посміхаєтесь, бо це два полюси фантастики, геть несумісні начебто. Але для мене важливою є радість у творчості. А її не буде, якщо замкнуся в чомусь одному, й це стане рутиною, нецікавою та непотрібною мені, а, значить, і нікому.

Над чим зараз працюєте?

Зараз (і так часто бувало й раніше) пишу відразу три тексти: два оповідання і роман. Стрибаю між ними. Це такий спосіб уникання нудьги. Радість різноманіття. Якщо в одному тексті гумор, то в іншому розгортається трагедія. Ані в суцільному сміхові, ані в тотальнім жаху жити довго не можемо. Все, як у житті. Ми буваємо стривожені, а за мить щасливі, згодом засмучені й утомлені, а потім щось шукаємо, мандруємо, далі йде спокійний період – і все постійно міняється: люди, настрій, місця, погода, події.

Які події відвідуєте в цьому році куди збираєтеся?

Звісно, багато літературних, як-от Львівський Форум чи Запорізька книжкова толока. Вражень не приховую – у фейсбуку можна почитати. Буду з презентаціями книги «Не люди, люди, нелюди» в Києві, Тернополі, Херсоні, Червонограді – все ще до кінця 2018 року. Запрошую! До речі, обожнюю допитливих читачів, які хоробро переборюють ніяковість і вступають у діалог на презентаціях, вириваючи авторку з лабетів звіра-монологу.

Що треба людині, на вашу думку щоб бути реалізованим письменником?

Читачів. Читачів. Ще читачів. 

В яких літературних конкурсах довелося брати участь?

Ось нещодавно брала участь в конкурсі жахів! Тобто вперше надіслала на конкурс горорне оповідання, без особливих сподівань. А його взяли в збірку «Ліс». Не те щоб до того не писала якихось страшних сцен в різних текстах – було. Пригадую, що одну з новел навіть окреслила, як гумрор – гумор+горор, бо вона перетікає з грайливої легкої історії любовного трикутника у моторошний фінал. Та все ж інші опубліковані оповідання в журналах, збірках – це не жахлики.

Були й інші конкурси. «Коронація слова». Тричі нагороджена, хоча надсилала тексти чотири рази, тож одного разу не поталанило.

Ще з великими вдячністю та теплотою згадую «Зоряну Фортецю» та досі з радістю спілкуюся з Олегом Силіним, Альоною Савіновою, жаль, що давненько не бачилася з Сергієм Торенком. Чудові організатори, теми, фантастична тусівка, ніж-критика. А, крім того, ще чорне критиканство, часто бої без правил і божевільна конкуренція – своєрідне загартування психіки. А ще це дуже багато дає для розуміння людської натури, а ти ж авторка, тобі треба достеменно знати, що таке в «голому» вигляді людина, яка схована – на позір – за маскою нікнейму і впевнена, що ніхто не довідається її справжніх імені та прізвища, тому дозволяє собі те, на що не зважилася б у реальному житті.

Щодо публікацій, то відмовляли нечасто, а тепер не відмовляють, хоча колись траплялося. Були й перемоги. Проте не рахую ані того, ані іншого, бо не живу минулим. Гарно те, що відмови змушували покращувати тексти, а не здатися. Тим і важливий досвід поразки – вона стане остаточною тоді, коли ти сама її визнаєш. А якщо підеш далі та здобудеш перемогу, то давня поразка – це, як виявилося, був отой додатковий стимул затято йти до перемоги.

Про себе

Розкажіть трохи про себе

Я зі Львова. Освіта в мене історична. І, як не дивно, це справді допомагає у писанні фантастичних текстів, хоча, здавалося, як може допомогти знання про минуле, коли пишеш антиутопію про 2117 рік або фентезі, в якому наша сучасність? Та знання про лютий нацизм або сталінську кровожерливу вакханалію, а більше – розуміння суті влади, політичних систем, великих суспільних зсувів – це неймовірно важливе в світогляді автора, який хоче добре прописати активну в тілі тексту дієву_особу-епоху, на тлі якої діють опуклі виразні окремішні герої.

Що ви читаєте і дивитися?

«Westworld», «Позивний «Бандерас», «Різанина», «Дике поле», «Меланхолія», «Богемна рапсодія», люблю й комедії, от вчора ходила на Дзідзя, і було цікаво спостерігати, що різновидові жарти «заходять» різним людям. Хтось сміється з того, що персонаж називає автором нашого гімну Шевченка, а комусь весело в сороміцьких сценах, ще інші вловлюють іронію з менш помітних жартів. Словом, вкотре переконалася, що багатошаровість – важлива, різні рівні, від простого до високочолого, додають барв, відтінків, позбавляють монотонності. Ще переглядаю масу пізнавальних, природничих, садівничих, архітектурно-дизайнерсько-будівельних передач. Читаю більше, звісно. За останній тиждень пару рукописних оповідань колег, «Спостерігаючи за англійцями», «Правда», «Ми» Ніколлза.

Чи любите подорожувати? Якщо так, то де довелося побувати?

Україну відкриваю для себе. І вже зрозуміла, що Україна дуже приваблива для туристів країна. В нас красиво. Кам’янець-Подільський, Дністер, моє улюблене Закарпаття, мої дуже улюблені Карпати, неймовірне Запоріжжя з Хортицею і греблею, Дніпром, Шацькі озера або море біля Херсону чи Маріуполя. А у Львові я живу – пощастило. Та що вже казати, коли маленька чепурна Коломия чи село музеїв Колочава – це казкові місцинки. Люди в нас цікаві. Їжа в нас класна. Готелів-мотелів мало, кемпінгів нема, дороги тільки щойно ремонтувати почали, і ясно ж, що не всі відразу – це жаль. Значить, усе ще попереду. Бо краси в нас якась неймовірна прірва. І краси дуже різноманітної. А ще іноземець такого собі не уявляє, що можна розкласти намет на березі ріки. Просто так. Бо це моя земля, моя ріка, мої гори, отже, можна (тільки обережно, будь ласка, українці, сміття за собою прибираємо, вогнища закопуємо).

Була й деінде. Пустеля, небо і море – дуже гарні разом, три безкраї полотна, чиста Божа краса. Венеція дуже гарна, якщо перемогти спокусу бути там метеликом-одноденкою, а присвятити тиждень-два на приховану від захеканих натовпів її вроду. Мілан красивий і елегантний. От хочу в Рим ще, і в Грузію, і в Марокко. Ой, та ще багато куди хочу. Мюнхен несподівано також вразив. Відень імперськи помпезний, але й легкий та демократичний водночас. Ближчі Прага і Краків – чудові. Угорщина з Румунією, які в нас чомусь не дуже популярні туристично, а дарма, напрочуд красиві, якщо знати, де шукати. Барселона – дама багата, гарна і з фантазією, якій ім’я – «Гауді». Та всюди гарно, але ніде не однакова краса. І в нас своя краса, на різнокольорову веселку схожа.

Про роман “Не Люди, Люди, Нелюди

В якому жанрі написаний цей роман?

Це фентезі, без сумніву. На щастя, без ознак вторинності чи повторів звідкись. А повторів і вторинності не може статися, бо це ж не замінник Середзем’я чи школи чарівників із двійником хлопчика зі шрамом, а наша епоха зламу, переходу від колонії нелюдської імперії до самостійної держави, наш світ, в якому діють дивовижні створіння, що живуть поруч із людьми. Та не сподівайтесь і перелицьованих «Сутінок». То здебільшого герої, яких ви ще не зустрічали в інших авторів. Адже дуже ціную оригінальне та свіже, не поважаю епігонства.

Щодо визначення фентезі… Це дівчинка-казка, що виросла на підлітка-максималістку, а тому й дещо змінилася. Скажімо, її почало цікавити, що криється за фразою «вони одружилися і жили довго та щасливо», а маленька дівчинка-казка в майбутнє, після пишної шлюбної сукні принцеси, і не зазирала. Однак у підліткові легко впізнаємо ту дівчинку, бо добро в казці та фентезі перемагає зло, поруч із людьми живуть-діють дивовижні персонажі, а рятувати від паскуд треба світ, байдуже якого масштабу – універсуму чи скромнішого.

Як відбувалася робота над книгою “Не Люди Люди Нелюди”?

Ідея книги в первісному варіанті зявилася давно. Люблю різні міфології, відтак хижа войовнича богиня дуже виразно постала й захопила мою уяву. Початок я показала розумній начитаній подрузі, а вона зауважила, що схоже на Ніла Геймана. Оскільки це було давно, то я не знала, хто такий цей Ніл, на відміну від моєї ерудованої подруги. Тоді я й прочитала «Американських богів», зацікавившись її коментарем. І міцно задумалася, бо схожість трохи була, а Ви ж уже знаєте мій стосунок до епігонства. І мене це так обурило, так здеморалізувало! Удар під дих! То хтось узяв і написав уже щось подібне… Я запізнилася… Саме ці бурхливі емоції змусили загилити початок подалі, в надра компа, на багато років. Хоча початок мені дуже подобався, як і неоднозначна, дуже сильна героїня. Однак поволі я прийшла до твердого переконання, що до цього тексту вже ніколи не повернуся. Не знаю, можливо, це когось теж дуже обурило, бо до мене прийшли яскраві, потужні, неймовірні герої. Один за одним. Хизуючись собою, такими класними. Вони й справді надзвичайні, зрештою, ще до нікого не приходили, от мені лишень показалися. Натяк я зрозуміла. Персонажі були такими, що сюжет почав розгортатися зовсім інакше, ніж у первісному варіанті. Ще кілька місяців я розмірковувала над фабулою, бо попікшись колись давно, я не поспішала писати. Коли все склалося, а сумнівів уже не залишилося (це воно! оригінальне та сильне! і ніякої схожості з іншими!), в голові – маю на увазі, то клацала по клавіатурі вже легко та швидко.

Кого радите читати із закордонних та вітчизняних авторів в жанрі фентезі?

Знаєте, от я категорично проти обмежуватися вузькими спеціалістами жанру. Що ширше коло ваших вподобань, то вільніше і цікавіше жити. Не треба зловживати виключно фентезі, коли є стільки гарних тревелогів, воєнних романів, детективів, трилерів, любовних чи авантюрних романів, нон-фікшн і ще, ще, ще. От пораджу щойно прочитану «Ми» Ніколлза, а ще «Green card» Кошелюка, «З неба впало три яблука» Абгарян, «Проблему трьох тіл» Цисіня…

Ну, гаразд, докір у Вашому погляді зрозуміла. Читайте Артура Закордонця, Ярину Каторож, в яких хороші фентезі-трилогії. Зараз надруковано збірку з конкурсу фентезі «Брама», але її ще не читала. Дару Корній читайте. Звісно, що не можна обійтися без Толкіна і Роулінг – то злочин проти себе проігнорувати шедеври фентезі. А щодо досліджень, то це… для лінивих, які й так пустять повз вуха. Шукайте і знайдете. Бо коли хтось порадить, принесе на тарілочці – таке не цінується і не читається, оскільки наукові праці легкістю не грішать. Тому тільки той, кому стане затятості самотужки піти в розвідку і відшукати скарби етнографії, вже від них не відступиться. 

Що, на вашу думку, впливає на розвиток прози в Україні?

Це війна. Спостерігаю за тим, як люди вперто відвертають погляди від того, що війна триває, проте намагання не бачити, не лякати себе – це як класичний приклад «Не думайте про білу мавпу! Думайте про що завгодно, тільки не про білу мавпу!»

Мені часто в подорожах доводиться спілкуватися з різними попутниками: молодими, похилого віку, жінками, дітьми, чоловіками, студентами. «Вагонні суперечки – звичайна справа…», правда ж? І тут всі також знають, що за кілька годин розійдуться в різні боки й більше не зустрінуться ніколи. Це як із інтернетом, де люди сховані за віртуальними масками – можна бути нестримано-злим аж до болю. Так-от: люди постійно говорять про війну. Звичайно, що часто-густо словами, вкладеними в їхні голови телевізором чи іншими способами, в тому й – пропагандою ворога. Мало хто думає самостійно, торочачи чужі думки. Чимало з них, і то одними й тими ж словами, запханими в їхні голови спритниками з кадебістської контори, повторюють абсолютно дикий мем. Жертва нападу могла би не пручатися, не відбиватися, а домовитися з ґвалтівником і зупинити вбивцю вмовлянням, переговорами. Ну, зрештою, вона ж сама винна, вдягнула спідницю, що не закривала колін (хотіла в НАТО, прагнула видертися з рабства, зухвало намагалася говорити рідною мовою тощо). Знайомо? Це звучить із вуст людей, які перебувають в полі російського впливу, досі не відшукали в собі мужності, аби визнати, що їхні життя в небезпеці через те, що вони не повертаються з імперії додому, в Україну, хоча й мешкають тут. Насправді вони ще там, в імперії, живуть імперськими поглядами, закачаними у них ментальними вірусами, які знищують їхні головні комп’ютери. Правд не є багато, мовляв, ось російська правда, а ось – українська. Правда одна. На нас, на колишню колонію, напала кадебістська імперія – з метою відновитися. Домовитися зі злочинцем, який скоює злочин, із маніяком, який іде ва-банк, ґвалтує-вбиває, неможливо. Або здатися і вмерти (українці вже чотириста літ вмирали мільйонами під тушею імперії, тож безсилий мазохізм, покора, плач і шмарклі не врятують). Або відбитися від ворога будь-якою ціною. Імперії потрібно повернути втрачену колонію з цінним ресурсом – так, саме нас, українців, ця кадебістська нелюдь вважає ресурсом, придатним для того, наприклад, щоб збагачуватися на експлуатації недоступних без додаткових рабів багатств Сибіру. От і вся правда. А стокгольмський синдром багатьох співгромадян утруднює завдання України відбитися від безжального вбивці. Війна визначає життя України, попри намагання не бачити, не чути, відвернутися і начебто не помічати.

Ваш погляд на український ринок фентезі та літератури взагалі.

У нас все життя країни, в тому і літературу з її частинкою фентезі, можна окреслити одним прекрасним словом «розвиток». Ми зростаємо щодня, щороку, стаємо свідками-учасниками ренесансу української культури. Чудова доба! Яка без вас, читачів українських книг, глядачів українських фільмів, слухачів української музики не обійдеться. В нашій культурі з’являються прегарні паростки, сильні, здорові, самобутні, тож не забувайте про живу воду вашої уваги-любові до них, не віддайте її всю виключно на чужі, а вже ні краплини – на ворожі, поля.