Національний міф. Рудимент минулих епох чи необхідність?

Міфологія як базис для національних культур

Теоретики стверджують, що казки народів світу зазвичай є примітивізованими міфами. Ні довести, ні спростувати цю точку зору, строго кажучи, неможливо. Хто хоче вбачати в казці про яйце-райце дитячий переказ про створення світу – той і вбачатиме.

З чим сперечатися не випадає – то це з тим фактом, що міфи притаманні всім народам. Історики та соціологи не мають згоди щодо визначальних ознак цивілізації. Міста? Писемність? Бюрократія? Всі ці риси виникають на певних щаблях розвитку суспільного життя, але чіткої системи тут не існує. Полінезійці на час відкриття їхньої культури європейцями не мали ні міст, ні писемності, проте ієрархія влади (особливо військова) була там ще та. Деякі народи Чорної Африки, навпаки, мали вельми залюднені міста й складні логістичні, як ми сказали б тепер, системи обміну товарами – а до писемності так і не дійшли. Приклади можна множити. Але без чого не обходилася жодна культура – це без міфології.

Власне, саме тому науковці сучасності й проводять риску між «культурою» та «цивілізацією». Як уже сказано, щодо ознак останньої точаться дискусії. А от перша визначається настільки просто, що це питання навіть не перебуває в центрі уваги антропологічних дисциплін. Ризикнемо сформулювати лапідарно: Культура дорівнює Міфу. Де є Міф – там є Культура, і навпаки.

Але коли Культура переходить до стану Цивілізації, у середовищі мислителів починаються різночитання щодо історичної правди. Класичним і зрозумілим українцям прикладом є «шапка Мономаха». Ні для кого не секрет, що відомий предмет вбрання насправді подарував князям Москви хан Узбек. З цього не роблять таємниці навіть російські історики. Проте корективи в реальність внесла концепція нібито походження московської монаршої династії від візантійських Палеологів. Тому коштовний церемоніальний шолом став лише одним із предметів Міфу, який мусив довести «права» московитів не тільки на київський трон, а й на пряме спадкоємство від бастіону православ’я – Константинополя.

Українці, слід віддати нам належне, теж не пасли задніх у плані міфотворення. Звичайно, йдеться не про анекдотичні меми з розряду «укри викопали Чорне море». Проте наші спроби підтвердити своє пряме походження від трипільської культури, чи хоч би від скіфів, не можуть не викликати усмішки. (Ймовірно, зарубинецька чи черняхівська протоцивілізації не заслужили такої пошани просто через немилозвучні назви). Але, якими б кумедними не виглядали спроби вивести «родовід» українців безпосередньо від арпок-сай («царських скіфів»), цим займаються навіть такі солідні люди, як ексдиректор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, і тут уже перестаєш розуміти, який відсоток жарту міститься в кожному жарті.

І просто годі згадувати «Велесову книгу», яка й сьогодні є предметом дебатів між російськими та українськими націоналістами, хоча і тим, і іншим ясно, що йдеться про фальсифікат.

Важливо інше. Сам факт постійних дебатів на зазначені теми фіксує необхідність, ба навіть потребу в Міфі. Бо саме Міф формує Культуру, і ширше – Народ. Всупереч примітивному розумінню Народу як Етносу (хай пробачить читач таку кількість великих літер), нація-країна-цивілізація не є єдністю, яку об’єднує кров. Ні: це єдність, об’єднана Міфом. І от на цьому моменті ми маємо зробити паузу. І озирнутися на українську міфотворчість.

Український міф

Український Міф – надзвичайно багате, багатогранне, різноманітне явище. З наукової точки зору можна сперечатися і сперечатися про сторонні впливи, от тільки навіщо? Авжеж, ми знаємо, що обидві скандинавські «Едди» є певним збоченням єпископа Сноррі на біблійну тему. І навряд чи в оригінальній версії тисячолітніх легенд бог, який зажадав знання про все на світі, був прибитий залізом до дерева – що дослівно відповідає історії розп’яття Христа в переказі германськими мовами.

Що ж, є й свіжіші приклади: професор Толкін прямо писав у мемуарах, що хоче привести англосаксів до рівня міфології кельтів.

Але неможливо відкинути того факту, що кожна Культура, коли вже намагається вирватися на волю, винаходить свої Міфи. «Краледворський рукопис», фінські та польські фальсифікації – всі ми знаємо про ці твори, але сором’язливо робимо вигляд, що це щось на кшталт «шапки Мономаха» чи «Велесової вниги».

Проте за текстами, які є очевидними фальшивками, постають інші – не тексти навіть, а перекази, розмови, вечірні балачки побіля печі. Про характерників, повітруль, чорних котів і сивих баб. Це – натуральна Міфологія народу. Як «Калевала» чи «Пісні Оссіана», якщо ви мене розумієте.

Ми повинні чітко розуміти, де Правда Історії, а де – Міф. Але от чого ми не повинні робити – це зрікатися Міфу.

І, до речі, один характерник мені колись казав, що все неоднозначно…