Нові пригоди мудрих людей. Частина 2. Несподівана зустріч

ЧАСТИНА 2

ДІЯ 1

 

Розпечене літнє надвечір’я в українському степу. Пересвистуються бабаки, по траві повзають вужогадюки, на горизонті бовваніють кам’яні баби. Безлюдну ідилію порушує одинока постать, яка ледь перебирає ногами і щось бубонить собі під носа. В цій постаті можна впізнати широковідомого у вузьких колах їбанутого барда Льоху Вола. Його вигляд свідчить про те, що він або втік з дурдому, або повертається з рок-сейшну: побита і подряпана мармиза, часткова відсутність одежі, на спині – покоцаний наплічник, в руках – гітара, на якій він награє незатійливу мелодію.

Льоха Вол: раз-два! Раз-два!

Блядь, як болить голова!

І сонце пече,

І річка тече,

І баба стоїть, як жива.

От щаз я до баби дойду,

В тіньочку собі упаду,

Трохи відлежуся,

А потім зведуся

І всуну їй хуя в пизду.

Льоха Вол доповзає до найближчої кам’яної баби і безсило падає під неї.

Льоха Вол: (лежачи на спині і мрійливо вдивляючись у небо) а що робити, коли живої баби я вже місяць не бачив? От пиздять про те, про се, про духовне утримання, аскезу-хуєзу, але, коли у тебе стояк вже ходити мішає, то тут не до аскез! І вопше, усю цю поїбень васточну придумали жидомасони, щоб підривати здоровий дух українських аріїв-козарлюг! Таких, як я! (при цих словах їбашить себе кулаком у могутні волохаті груди, як молодий самець горили).

Раптом звіддаля долинає пронизливий лемент. Льоха Вол різко зводиться і бачить якийсь незрозумілий двіж – в його напрямку мчить притрушений очкарик, за яким женеться якась несосвітенна кудлата химородина на тонких ніжках. Обоє лементують, як недорізані.

Льоха Вол: ахуєть, кричали гості! А це що за панахида? Ви куди? Ви хто?

Пришельці тим часом намотують круги навколо Льохи і баби, не збираючись зупинятися. При цьому вони волають дикими голосами.

Льоха Вол: (недовго думаючи, хапає гітару) А на! А на! А на! А на! (їбашить обох, по чому попало).

Після ударів очкарик гепається навзнак, а кудлата химородина, підвиваючи, утікає в степ.

Льоха Вол: (наблизившись до очкарика) Ти хоч живий там?

Очкарик: (тихим голосом) Та живий. (Боязко підводячи голову) А вона де? Невже втекла?

Льоха Вол: (здивовано) То шо була вона?!

Очкарик: (трохи сміливіше) Та… ніби…

Льоха Вол: А чого ти від неї втікав?

Очкарик: (сідаючи і тручи руками новоявлену гулю на лобешнику) Ет… Бо вона… Приставуча як біда. Вистежила мене серед цього дурнуватого степу і давай лізти зі своїми пропозиціями…

Льоха Вол: (біліючи від здивування) Шо, їбаться?!

Очкарик: та яке! Творчий вечір організовувати. Для кам’яних баб.

Льоха Вол: (остовпівши) їдрід-мадрід!

Очкарик: (встаючи та отріпуючись) Та цих організаторів у наш час – як бруду. Тільки дай шось організувати. А публіка, а гонорари де?! Дурня це все, скажу я вам, добрий пане. До речі, я – відомий журналіст, талановитий публіцист та видатний політичний оглядач. Ви б мали мене знати.

Льоха Вол: Щось не пригадую…

Очкарик: Ну то, певно, прошу пана, ви телевізора не маєте вдома. По вас, знаєте, видко, що ви взагалі мало що маєте… Ну, менше з тим. Мене звати Потап. Потап Піздоу. Абись знали.

Льоха Вол: (ще не переваривши вищесказане) Льоха. Льоха Вол.

Потап Піздоу: Дуже приємно, добрий пане. І файно дякую за порятунок.

Льоха Вол: Немає за що, в принципі…

Потап Піздоу: Ну, знаєте, є. У цих степах серед бабаків та зміїв людина людині тре.

Льоха Вол: То шо це вопше було? Щось я так і не поняв.

Потап Піздоу: Ну то всьо, пане Льохо, не так вже й просте, щоб надатися до розуміння. Ота істота відрекомендувалася мені, як Хуй-Пизда-Джигуда, знана організатокиня усіляких дурнуватих творчих заходів. А за своє довге та буремне життя, я набачився вже того всього з надлишком. Добрими були, звісна річ, лише ті заходи, в яких я сам брав учать у ролі головного гостя. Організаторкиня ця, певно, є моєю давньою фанаткою, якщо змогла мене відшукати навіть тут, під час мого святого паломництва до вкраїнського степу.

Льоха Вол: (явно не маючи здатності переварити стільки інформації і хапаючись за головне) То хуй воно чи пизда?

Потап Піздоу: І те й інше, добрий пане. Більше того усі причинні місця в неї замість лиця і тіла.

Льоха Вол: А чим же воно кричало?

Потап Піздоу: Мабуть, пиздою. Добре хоч не вкусило.

Льоха Вол: (злякано витріщаючись на співрозмовника) А кусається воно чим?

Потап Піздоу: Певно, що хуєм, добрий пане. Інших подробиць не знаю. Але ж уже й вечоріє. Чи маєте ви палатку?

Льоха Вол: (спантеличений наніц) та маю…

Потап Піздоу: тож давайте поставимо і заночуємо. Треба триматися разом, бо ж такі в степу речі робляться… Самі бачили.

Льоха Вол: То справа рук порохоботів і жидомасонських агентів! Вже й мутантів на своїх фабриках вирощувати навчились! Тварюки кляті!

Потап Піздоу: про це та інше поговоримо завтра, добрий пане. Кладіть палатку й діставайте їдло. Бо я через ту Хуй-Пизду-Джигурду всі свої запаси розгубив.

Льоха Вол, так і не відійшовши від глибокого ахую, починає розкладати палатку. Потап Піздоу хресним знаменням освячує місце ночівлі.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 2

 

Спекотний день в українському степу. Поховалося все – бабаки, вужогадюки, навіть кам’яні баби щезли з горизонту. Лише надокучливі ґедзі дзижчать над головами двох подорожніх, які правлять теревені, помалу просуваючись десь у степових єбенях.

Льоха Вол: (здивовано) То кажеш, що й тобі та мара являлася?

Потап Піздоу: Та певно, що так, пане Льохо.

Льоха Вол: (задумливо покрутивши головою) Перший раз у житті стикаюся з таким, що одна білочка на двох!

Потап Піздоу: Т-с-с! Що ви таке говорите? Яка білочка? То був справжній маленький Ісусик, який явився мені уві сні у вигляді пухнастого сірого котика. Він закликав мене іти на прощу у славний козацький степ. «Там», – сказав він мені, – «у залізній келії ти зустрінеш чоловіка, який стане Президентом України і подарує Галичині незалежність». А я, знаєте, з дитинства мрію про незалежність Галичини. Бо то єдина Україна, яка, направду, є українською і богообраною, адже сам Ісус Христос, як ви знаєте, був галилеянином, себто, галичанином.

Льоха Вол: (відкашлявшись) Шо за брєд ти несеш? Який Ісусик? Яка, нахуй, Галичина?

Потап Піздоу: Ніякий то не брєд, пане Льохо, а справдешня істина, яку вперше побачив у своєму видінні святий Андрій.

Льоха Вол: Ви що там, усі, звиздонулися?

Потап Піздоу: (докірливо) Не маєте ви Бога в серці, пане Льохо. Ви, певно, і до сповіді та святого причастя не ходите.

Льоха Вол: Та чого ж? Причащаюся іноді… після сауни…

Потап Піздоу: От, всі ви такі, східняки! Майже як москалі! Не гнівайтеся, але то через вас Україна не може ніяк стати на ноги. А галичани інакші, вони і в церкву щонеділі йдуть, і до сповіді та причастя вчасно стають, і вишиванки до костюма вдягають!

Льоха Вол: (різко зупинившись) Ти кого москалем назвав? Очкарик недороблений! Та ми!… Та я!…

Потап Піздоу: Я б на вашому місці проявляв чемність і повагу. Все-таки, не з худобою розмовляєте, ми з вами разом кози не пасли.  Тим більше, в мене є образок, який мене оберігає від вужогадюк.

У цей час за два метри від них проповзає вужогадюка, товста, як колода. Обоє завмирають. Після того, як змія поповзла собі геть, продовжують шлях мовчки.

Після тривалої мовчанки:

Потап Піздоу: Ну а вам, пане Льохо, що свята з’ява повідала?

Льоха Вол: (знехотя) Мені ця тварюка сказала, що дух Івана Сірка реінкарнував. І я йому маю вклонитися і стати під його бойове знамено. І разом ми винищимо усю жидомасонську нечисть з української землі, а паскуд-порохоботів згноїмо в залізних клітках.

Потап Піздоу: (в сторону) Таки, певно, то була білочка.

Льоха Вол: Шо-шо ти кажеш?

Потап Піздоу: Та он, кажу, вдалині щось видніється.

Обоє зосереджено вдивляються в сторону горизонту і бачать обриси підводної лодки.

Льоха Вол: (захоплено) Сіркова чайка!…

Потап Піздоу: (благоговійно) Залізна келія!…

 

Завіса.

Кінець другої частини.

.

.

.

Далі буде…

(с) Вуйки Хрін