Нові пригоди мудрих людей. Частина 4. Промова філософа

ЧАСТИНА 4

ДІЯ1

 

Спекотний степовий полудень. Курган. Посеред кургану бовваніє кам’яна баба, до якої притулився спиною босий і простоволосий дядяша з люлькою в зубах і виразом непозбувної бентеги в очах. Дядяша веде поважну бесіду, періодично посмоктуючи люльку, на перший погляд – сам із собою, але, якщо уважніше придивитися, то виявляється, що він звертається до великого ґедзя, який сидить на бадилиниі навпроти.

Дядяша: Ось і дістався нарешті я славних степів запорозьких,

В пошуках істини й правди, якщо не кривити душею.

Брів я сюди із асфальту, із сірого міста гнилого.

Кажуть, тут схимник живе десь, що істини знає джерела.

Слава про нього гуляє, як вітер, по всій Україні.

Це через нього на старість покинув я рідну хатину –

Теплу квартиру, диван, телевізор, комп’ютер і порно,

Жінку й дітей, і посаду у спілці, і друзів найкращих,

З котрими я і по з’їздах, і по фестивалях бухав і тинявся,

І цілував молоденьких сцикух, так, щоб жінка не знала.

Кажуть вони, що з роками я йобнувся, геть остаточно.

Та не дано усім смертним збагнути глибин філософії справжніх.

Я ж…

Тут ґедзь, втрачаючи терпіння, раптом злітає з бадилини і кусає дядяшу в носа. Дядяша хапається за носа і починає читати нотацію комасі.

Дядяша: Нице створіння, як смів ти здійняти свій жальник на мене?

Я ж-бо філософ, письменник, політик і просто достойник великий,

Анаксімандром мене величають, а прізвище моє – Сосенко.

Знають мене і в столиці, й у Львові, й у Рівному, й навіть,

Сам голова Виноградова, міста славетного цього.

Навіть Говерла велична слід пам’ятає моїх черевиків,

Дупу мені цілував буйний вітер карпатських просторів.

Ти ж-бо запрагнув кількох крапельок геніальної крові,

Випив – і стали з тобою ми кревно єдині братове.

Будеш, комахо, тепер наймудріший між всім своїм родом,

Між комашнею, що водиться тут, в цьому краю пекельнім.

Я ж-бо рушаю в дорогу, що стелиться далі і далі,

Що привести мене має до місця святої людини.

Так заповів мені мудрий наставник, філософ пан Коцький.

Анаксімандр Сосенко важко підводиться, щоб рушити своєю дорогою, але раптом помічає вдалечині якийсь рух. Повитріщавшись кілька секунд, філософ усвідомлює, що до нього наближається кудлате непоймишо.

Анаксімандр Сосенко: Що ти за дивне створіння степів, що до мене з’явилось?

Чи вже й тобі моя мудрість відкрилась велика й широка?

Я на усенькі твої запитання тлумачення можу навести.

Маєш ти честь величезну уздріти мене у степу цім прадавнім.

Тож не соромся, кудлатий мій друже, питай, що тебе непокоїть.

Можу тобі зачитати свою геніальну поезію й прозу.

Або й пісень заспівати прадавніх народних і навіть сучасних попсових…

Зачувши цей спіч, кудлате непоймишо вражено зупиняється в кількох метрах від Анаксімандра Сосенка, і починає задкувати, знічено попискуючи.

Анаксімандр Сосенко: Стій, зупинися, мій друже, невже ти кудись поспішаєш?

Ми познайомитись, навіть, як слід, із тобою не встигли.

Шанс не втрачай ти сьогодні послухати мудру людину,

Справи облиш свої бренні, бо шанс такий раз на життя випадає.

Кращими творами я поділюся своїми з тобою, а хочеш –

Стану тобі я наставником, батьком, і, навіть, редактором збірки…

Зачувши останню репліку, кудлате непоймишо не витримує і прожогом кидається навтьоки. Анаксімандр Сосенко припускає навздогін.

 

Завіса.

Кінець четвертої частини.

.

.

.

… Далі буде

(с) Вуйки Хрін