Нові пригоди мудрих людей. Частина 5. На борту-2

ДІЯ 3

 

Металеві нутрощі підводної лодки. Пітьма і задуха. Тісний коридор. Біля дверей сральника сидить Потап Піздоу і намагається вести бесіду з Мухтаром Пукачовим, який уже цілу добу з-за них не показувався. Їбальник у Потапа пом’ятий, голос – писклявий.

Потап Піздоу: (категорично) Пане Мухтаре, якщо ви сеї ж миті не вийдете із кльозету, я мусітиму вибити двері!

Мухтар Пукачов: (з-за дверей) Нахуй пішов!

Потап Піздоу: (обурено) Та як ви смієте? Ви ж – майбутній президент України, помазанець Божий! Вам не пасують москальські матюки!

Мухтар Пукачов: (агресивно) Геть звідси, паскудо порохоботська! Чого ви до мене приперлися? Я чекав на шістьох спасителів, а прийшли якісь чмошники! Не потрібні ви мені! Я сам сюди море прикличу! І попливе цей човен під попутними вітрилами і жовто-синім стягом! І звільню Україну від ворогів лютих! І бу….

Потап Піздоу: (вкрай роздратовано) чоловіче добрий, та ви, хоча б, віходок від себе звільніть! Бо нас тут семеро, навіть жінка серед нас є, а через вас і ше отого ненормального вегана навіть, звиняйте, висратися нема де. Майте Бога в серці! Я вже два рази ходив у степ з лопатою, а там знаєте, хто водиться? Вужогадюки і Джигурда, отак-то!

Мухтар Пукачов: (врочисто та голосно) так! І попливу я по морю, по океану, і припливу у стольний град Київ, і паде до моїх ніг верховний жрець наших пращурів, великий Джа! (Враз затинається, починає кашляти. Відкашлявшись, продовжує) І поглине мара пекельна усіх виблядків, зрадників та колаборантів, усіх тих порохоботських мудрагелів, що з мене сміялися! В пекельному вогні їм горіти, і вовіки стогнати в геєні вогняній! Ій-Ій-ій…гі—гі-гі-гі-і-і-і-і-і-і-і… (починає огидно скиглити).

Потап Піздоу: (тривожно і з певною жалістю до співрозмовника) Пане Мухтаре, бачу вам недобре. То, певно, від недоїдання… А, може, у вас гарячка? Вам не можна там більше залишатися. В жодному разі! Виходьте якнайшвидше. Я вам зла не заподію, присягаюся херувимами й серафимами. Виходьте, прошу вас!

Мухтар Пукачов: Тобохороп! Тобохороп! Тобохороп!

Потап Піздоу: Що, що? На якій мові ви говорите? На мадярській?

Мухтар Пукачов: Тобохороп! Тобохороп! Йитялк!

Потап Піздоу: (сам до себе) Ні, то не мадярська. Більше схожа на монгольську. А, може, на древню арамейську? Мабуть, це транс, дух святий зійшов… Шкода тільки, що справити потребу не вдалося, зате став свідком таїнства сего і переконався у правдивости відкритих мені пророцтв. Потрібно товаришам се повідати.

Потап Піздоу, не змінюючи позиції біля сральника, хреститься три рази та читає «Отче наш». Зі сральника доносяться дивні вигуки «древньою арамейською».

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 4

 

Металеві нутрощі підводної лодки. Пітьма і задуха. Тісний коридор. Ще один сральник. Цього разу під дверима у врочистій позі стовбичить Анаксімандр Сосенко, а з-за дверей доноситься переляканий і розсерджений голос Шуріка Сироїденка.

Анаксімандр Сосенко: Друже мій юний, навіщо закрився ти в темній вбиральні,

Справи важливі чекають на нас, тож давай, не вагайся,

Двері оті відчини, бо ж не тільки з любові прийшов я до тебе,

Також велику потребу я маю, як і всі решту, ввійти в цю кабіну,

Де ти засів, як ведмідь…

Шурік Сироїденко: (розсерджено) геть звідси йдіть!

Анаксімандр Сосенко: (здивовано) Що? Ти мене проганяєш? За віщо така неповага?

До старця мудрого, друга й наставника всяким піїтам-невдахам.

Ми ж із тобою ще маємо справу важливу взаємнокорисну звершити…

Шурік Сироїденко: Нащо вчепились мене? Я й без вас зміг прожити!

Анаксімандр Сосенко: (покашлявши в кулак) Кажеш, прожити? Чом же тоді віршувати ти кинув?

Де твої рими й рядки, де верлібри і силаботоніка?

Де твоя слава, відзнаки і премії, натовпи хтивих фанаток?

Наче, розвіяв усе цеє вітер з високих Карпат…

Шурік Сироїденко: (люто) Ви вже дістали! Зараз перейду на мат!

Анаксімандр Сосенко: Що ти, юначе, говориш, отямся й послухай премудрості перли!

Ми б із тобою такі могли збірки разом видавати, що навіть

Премії нам би вручали достойні мужі із галактики Альфа-Центаври,

А не якісь там земляни, що всесвіту світло для них не відкрилося зовсім…

Шурік Сироїденко: (зриваючись на крик) Знаєте, що пане Сосенку?! А йдіть-но ви в пизду!

Невже ви не розумієте, що накликаєте на всіх нас біду своєю Альфа-Центаврою?! Думаєте, що ви бо-зна, яке цабе? Хвілозоф… Знаю я вас, старих пердунів, що пропили мізки і продали честь ще замолоду! Позасідаєте у Спілці і не даєте молодим талантам дороги! І редактор з вас, чесно кажучи, хуйовий!

Після цих слів Анаксімандр Сосенко намагається щось сказати, але не може. Його починає трясти і судомити. Він, широко роззявивши пиздливу пащеку і хапаючись за серце, важко падає додолу і відключається.

Зачувши гуркіт падіння, Шурік Сироїденко обережно визирає з-за дверей сральника, а відтак, зрозумівши, що дідуган у відключці, сторожко пробирається повз нього, підтримуючи рукою штани. Зробивши кілька обережних кроків темним коридором, він раптом чує дивні звуки, схожі на чпокання, стогони та ритмічний скрип. Один із голосів (схожий на голос Дусі Пантелеймонівни) увесь час ахає і повторює, «ой, мамочки», а інший (схожий на голос Льохи Вола) кричить «давай, мала, давай!». З цього всього можна зробити припущення, що, принаймні, двоє із пасажирів підводної лодки їбуться. У цю палітру звуків, вплітається відчайдушне виття рогоносця (схоже на голос Вовки Карандаша), що долинає десь з-за борту.

Шурік Сироїденко: (філософськи зітхаючи)  Ох, бідний Вовка, начебто й не лох,

Хоча «Вован» – то прокляте ім’я.

Він плаче. Та на місці отих двох

Хотів би опинитись, навіть, я!

 

Завіса.

.

.

.

… Далі буде.

(с) Вуйки Хрін