“Одинак. Смерть – це ще не привід” Юлія Сиромолот (уривок)

Водій зсадив компанію на шосе біля бетонної споруди – «зупинки». Накрапав дощ. Згодом піднявся вітер, розігнав низькі хмари. З’явилося навіть тьмяне сонце, але калюжі від того веселіші на вигляд не зробилися. Небо було не таке, до якого Умо звик угорі – воно не мало живого блакитного відтінку, було блякле та пласке, затягнуте довічним серпанком випарів. Взагалі Нижній світ без будь–яких зусиль перетворював минуле на суцільний непрозорий туман, а теперішнє – на безперервну боротьбу.

Що ж до майбутнього, то тут, здавалося, ніхто не замислювався над прийдешнім більше ніж на дві години. Десь за півгодини до «зупинки» причвалала якась стара – обличчя в глибоких зморшках, беззубі запалі вуста, грубезна змокла свита, в руках плетена сітка, з якої навсібіч стирчали лапки та хвости пацюків. Цих здоровенних рябих тварюк тут, здається, споживали у їжу. Жінка дивилася вдалину, на розбите шосе, порожніми очима, та стиха щось бурмотіла. Умо прислухався. «Ні, сьогодні, маб’ть, буса не буде. Сьогодні ж у нас що? Погнильний день у нас сьогодні.. А по погниллях буса немає..» Тут стара озирнулася, побачила сусідів по зупинці (не виявивши до них ніякої зацікавленості) і знову забурмотіла: «Хоча ні. Погнилля ж. По погниллях таки має бути.» «Бус», що б це таке не було, не з’являвся, і вона знову почала торочити напівголосно: «Але ж таки погнилля… Маб’ть не приїде бус… Хоча все ж таки по погниллях наче був…» Умо почувався так, ніби в нього від зусиль усе осягнути тріскалися мізки. Він бачив себе ніби відсторонено – наляканий мало не до смерті колишній дослідник… Колишній! Усього якихось десять, може дванадцять годин… Це було нестримно боляче. Це було незрозуміло, і тому страшно, а зрозуміти не виходило. Від цього треба було втекти, йти, ба навіть бігти… Але він уже мав за собою одну втечу – і опинився тут. Святі сині небеса, ясні сили, та тікав би зараз куди завгодно, аби подалі від цього всього, від страшної Лінзи, від лютої Асепи, від моторошного привида, який бурмоче: «Оце ж сьогодні погнилля..». Тут з глибин пам’яті раптом постав спогад: прохолодне свіже повітря у додзе, запах гладенької кедрової дошки, мерехтливе сонячне сяйво у завісах, і Гіс, посміхаючись, каже: «Стійку тримай. Тримаєш стійку – тримаєш весь світ».

Наразі тут це було б, звісно, вкрай не до ладу, але хіба може щось взагалі бути до ладу в такому недолугому місці? Тож Умо опустив руки долонями донизу, прийняв «круглу» стійку, глибоко вдихнув та став рахувати про себе японською. Коли втретє дійшов до «реку», на обрії з’явився якийсь гуглик, на «джу» стало можна розрізнити, що він димить та рухається в їхній бік. Бус все ж таки приїхав. Бо ж таки погнилля.

Стара, можна сказати, відбулася невеликим лихом – Асепа витягла в неї лише одного пацюка з сітки та поцупила з кишені свистка. «Як треба буде, то у пальці свисне», – відрізала вона на докору Лінзи. Свистка дівчинка заховала десь у куртку, а пацюком почала з нудьги дражнити Умо. Вони сиділи тепер вже на іншій «зупинці», посеред ланів, на яких стирчали давно всохлі стебла якихось рослин, схожих на жахливі квіти в людський зріст. «Буси» на дровах та тирсових брикетах рухалися без розкладу, як заманеться водієві. Та хоч би й був який розклад, все одно дізнатися не було де. Тому замість Рекадо вони забралися у якусь ще трикляту глушину, звідти доправилися ще до цієї зупинки, а от звідси вже мали точнісінько потрапити до Рекадо. Якщо бус прийде. Спадав вечір. Лінза мовчала. Асепа нудьгувала. Те, що поруч був «мерзенний світляк», страшенно дратувало її. Умо розумів – якщо дівчинці історію марсіві розповідали так, як її знала, приміром, Лінза, то навряд чи він викликав у малої будь–які інші почуття, окрім лютої ненависті та зневаги. Але йому надто не кортіло відповідати персонально за всі гріхи людства. Тому, коли Асепа чергового разу тицьнула тушкою пацюка йому в обличчя, прагнучи зачепити його кігтем чи іклом, Умо вчепився в тварину, потягнув, перехопив руку дівчинки та поклав її долілиць за допомогою простого больового прийому. Лінза звелася було з місця, але Умо її зупинив:

– Все гаразд. Це не зашкодить.

Асепа почала тихенько скиглити.

– Дівчинко, слухай мене. Ти не кусатимешся. Не хвицатимеш мене. Зватимеш мене на ім’я, а не «світляче падло». Зрозуміла?

–Ууууу…

– Зрозуміла ти мене, дівчинко Асепа з народу марсіві?

Лінза видихнула та знову всілася на іржаву раму, що лишилася від лави.

– Її повне ім’я – Асептика.

Умо захлинувся був, але відкашлявся та зберіг, як міг, потрібний тон.

– Отже, Асептика з марсіві? Ти мене зрозуміла?

Асепа вовтузилася, звивалася, як могла, але Умо тримав її міцно. Вона навіть голови не могла б звести, не спричинивши собі доволі відчутного болю.

– То як моє ім’я?

– Уууу… Умо, чи що… Відпусти! Та відпусти ж!

– І пацюка я в тебе забираю.

– С–сова клята… б–балухата… ай! Гаразд, забирай! Аби ти ним вдавився!

– Аж поспішаю – Умо відпустив дівчинку, про всяк випадок чекаючи якогось підступу з боку Асептики. Але вона піднялася, витрусила сміття з одягу та сіла в кутку «зупинки». Там вона дістала ножа та заходилася гратися з ним, штрикаючи проміж розчепірених пальців – швидко, швидко, ще швидше! «Одначе!» – подумав Умо. – «Оце б собі непогано було навчитися».

– Дивлюся, ти не такий вже й роззява, – мовила Лінза, коли Іллатан з пацюком в руках примостився поруч. – Їжу ось здобув… Щоправда, в дитини відібрав.

– Правда твоя. Хоча ця дитина, погодься, дуже особлива… Але ж треба починати бодай з чогось.

– Скажу тобі, ти почав непогано, як на мене. Вона поважає силу, тож це єдине, чим ти можеш справити на неї враження. Насправді ти для неї більш страшний виродок, аніж вона для тебе. Дай–но пацюка сюди, я покладу до рюкзака. Та не бійся, поверну, як скажеш. Не тримати ж тобі його в руках весь час. Так, Асепа особлива. Вона народилася з любові.

– Тобто? Як же ще?

Лінза глипнула на нього.

– Як ще? Ну, приміром, за генетичним плануванням… Ти взагалі жінку мав? Дітей?

– Я мав чоловіка. Власних дітей не було, все якось відкладали на майбутнє.

– Зрозуміло.

– Що тобі зрозуміло? Либонь, великий народ марсіві не схвалює одностатеві сім’ї?

– Ото б потиличника тобі зараз, але… Язиком не телепай, ціліший будеш. Народ марсіві взагалі розраховував на те, що перші двадцять–тридцять років на Марсі ніхто не народжуватиме, поки не з’ясується, що колонія життєздатна. Потім планували застосувати реплікатори – менше ризику, менше втрат… Тому одностатеві, різностатеві, поліаморні – які завгодно в нас були сім’ї, все ж таки кілька тисяч живих… Але дітей не було. Але після катастрофи, коли більша тих марсіві, що залишилися живими, спромоглася об’єднатись та заховатись від людського ока подалі, з’ясувалося, що реплікаторів у нас немає. Якось не до того було, аби ще реплікатори з собою тягти у вигнання… Отут і почалося.

– Що саме?

– Ну, таке… Ви в цьому вже не винні… Не безпосередньо, принаймні. Ми – як ті євреї, вигнаний та відцураний народ книги. Багатьох книг. Підручників, довідників. Але знання вмиратиме, якщо його не передавати далі. Для цього потрібні діти. А для народжування дітей потрібні жінки. Якщо немає реплікаторів. Тож нашим жінкам – геть усім – довелося стати живими реплікаторами.

– Ох, небо синє…

– Ага. Бачу, розумієш, що до чого. Отож. Це ти розумієш. Не має значення, наскільки ти розумна, амбітна, чого прагнеш у житті – важливо лише те, що ти можеш народжувати. А можеш – то й мусиш. Заради виживання народу. До того ж, не всі наші жінки виявилися здатними зачинати та виношувати… Тож всі, хто був такий «щасливий», мусили народжувати ще, ще… Поки стає сили.

– Але це ж глухий кут… Чому? Це ж не настільки складна технологія – реплікація… Ви ж зараз викидаєте геть половину власного людства… Потім муситиме повертати жінок…

– Якщо, хлопче, – жорстко відрізала Лінза. – Якщо настане такий час. Наразі ж… Вибору немає. Як ті євреї, ми говоримо – «Наступного року на Марсі», але вірити в це нам навіть важче, ніж євреям у той омріяний Єрусалим. В нас там досить освічений патріархат. Жінок поважають. Вони рятувальниці народу. Але більше не мають змоги вибирати життєвий шлях. І це нестерпно.

– Де це – «там»?

– Там, – Лінза навмання махнула рукою. – Марсіві заснували кілька… колоній.

– Але ж на що вони… На що ви сподіваєтеся?

– Та власне ні на що. Є якісь начебто плани… Побудувати космічний корабель… хоча б один. Але це практично неможливо без сторонньої допомоги, а такої допомоги нема й не буде. Ба навіть якби люди вирішили чомусь нам допомогти, навряд чи марсіві таку допомогу погодяться прийняти. Нашою вірою є Марс. А він недосяжний. Розумієш, світляче? Бачиш, у яку пастку ми втрапили?

– Та бачу. Але мені не йметься віри, пробач… Це надто жорстоко. Але от ти ж як?

– Що – я? І що – як?

– Ти чому на самоті?

– Я не сама. В мене є Асепа.

– Та ні, я мав на увазі, що ти не в колонії.

– Я не змогла. Мадізен народила Асептику, бо вони з Інго кохалися ще з шкільних років… Але після цього їй вже не дозволяли бути з ним. Бо в нас, бачиш доводиться робити серйозні генетичні розрахунки, аби не трапилося жахливих хвороб чи просто нежиттєздатних дітей… Зміни торкнулися генеративних клітин… Тож генетики вирішують, кому від кого мати дитину… Маді не пощастило у цьому, вона легко вагітніла, тож народила ще від трьох чоловіків, але остання дитина коштувала їй життя. А от я не змогла. Зовсім. Я не могла завагітніти. Тож мене просто відпустили. Чи вигнали, як подивитись. Були такі, які казали, що я маю піти світ за очі, тому що не можу виконувати Програму… А народ не може годувати тих, хто не є цінним…

– Тож ти…

– Тож я просто стара одиначка–марсіві. Відьма у хробацькому поселенні під Лалангом. До речі, я там непогано влаштувалася, хробаки лякають мною своїх малих, але своєрідно поважають теж. Бачиш, дільничний навіть попередити прийшов, бо він теж мені дещо винний, послуга за послугу… Чужа варта напевне стрілятиме в зомбі на ураження, а вони, мабуть, не прагнуть позбутися власної «здохлої царички», так вони мене кличуть…

– А дівча?

– Їй дозволили піти зі мною. Бо все одно вона вважається генетичним браком. Шлюб був неперевірений, щось там не зійшлося… Хто знає, можливо, вони мають рацію… Асепа дивна – вона жорстока, сам бачиш. Живе десь у підземеллях, приятелює з людськими дітьми.. Ну як приятелює – залякує, ненавидить і тому почасту верховодить… Бо на самоті жити нестерпно, але це такі дітлашки… Навіть я їх боюся, тане. Ти, мабуть, штанці б намочив, якби побачив… Вона живе сьогоденням, навіть просто поточною миттю. Немає в нас надії. Та, зрештою, й не було ніколи. Життя з надіями скінчилося, коли ми померли. Але смерть – то ще не привід… О, дивись, аж ось і бус. Щось нам справді щастить сьогодні.