Оксана Самара, перекладач: «Читач має право на доступ до оригінального авторського стилю і змісту»

Оксана Самара – українська поетка, письменниця і перекладачка. В якості перекладачки ми з нею і познайомилися, коли готувалися до обговорення книг Террі Пратчетта, що серією виходять у ВСЛ. Але згодом це спілкування трохи переросло розмову на одну тему, і ми вирішили створити окреме інтерв’ю з цією непересічною людиною. Говоримо про перекладацькі будні, про недбалі й спрощені російськомовні переклади відомих авторів. Можемо підтвердити, зі спілкування з перекладачами, що ті проблеми, які висвітила пані Оксана, актуальні для більшості учасників перекладацького цеху.

Оксана Самара

Отже, Оксана Самара народилася і виросла в Києві. Закінчила Києво-Могилянську Академію. Має два фахи – біолога й культуролога. Пише поезію, прозу і перекладає фантастику, фентезі та химерну прозу. Опублікувала 3 поетичні книги, перекладає відомих авторів («Знищення» Джеффа Вандермеєра, «Жнець» Террі Пратчетта, «Дев’ять життів Крістофера Чанта» Діани Вінн Джонс). Має десятки відзнак за участь в низці відомих в Україні та світі конкурсів, серед яких «Новела по-українськи», «Коронація слова» та премія Міжнародного Кіплінгівського товариства за кращий переклад.

Про власну творчість і переклади

Оксано, розпочнемо з простих і традиційних питань. Перше: як почали писати?

Бажання писати виникло в той момент, коли мені дали олівець. А коли в шість років мені вистачило сил допхати друкарську машинку до столу, я твердо вирішила – стану письменником. Але хтось мене напоумив, що грошей за це не дають, і жити із письма я не зможу, тож я отримала більш цивільні професії – біолога і культуролога. Тепер я знаюся на таких речах, як магія, ритуал, міфологія і магічні артефакти – і розумію, як мозок перетворює сенсорну інформацію в думки, а почуття в дії, і що можна довести тварину до нервового зриву, створивши їй людські умови. Причому обидва мої фахи я застосовую в письменницьких цілях – наприклад, перевіряю, коли точно виникли окуляри і які гроші ходили в описаний в тексті період. А мої перекладацькі примітки можуть скласти конкуренцію авторським! До речі, моє перше оповідання було про успіх біотехнологій: як шкільний вчитель біології створив магічних єдинорогів. Мені було 15, і я ще не підозрювала, як складеться моя професійна доля.

Мій улюблений жанр – комедії, пригоди, детективи. Життя у великому місті – штука доволі одноманітна й передбачувана, тож по молодості я спробувала всякого екстриму – стрибала з парашутом, пірнала із аквалангом, спускалася в печери, і просто ходила в сольні походи в степи і гори, до гадюк і ведмедів. Коли власного екстриму починає бракувати, я завжди можу заполірувати текст досвідом колег. Але вершиною екстриму стало викладання біології в школі, адже підлітки випробовують вас на міцність, збільшуючи вашу фізичну витривалість та інтелектуальну чесність.

Фінальний виступ Міжнародного поетичного фестивалю «Terra poetica», Рівне, драматичний театр, жовтень 2014

Скільки мов знаєте?

Я здобувала фах і готувалася стати письменником і перекладачем паралельно. Наприклад, в ліцеї я вивчала англійську і французьку (і трохи староанглійську із церковнослов’янською). В університеті я взяла додаткові курси французької, польської, турецької та латини. А вже під час аспірантури трохи вивчала японську й індонезійську. Українську я знаю на рівні, що дав мені змогу 2 роки працювати редактором-перекладачем. В усьому винні книжки, прочитані в оригіналі: коли я бачу розбіжність між сказаним автором і відображеним в перекладі, в мене ручки чешуться все переробити і викласти точніше. Читач має право на доступ до оригінального авторського стилю і змісту, без редакторських і перекладацьких «поліпшень». Саме за точність перекладу мій текст обрали із понад 70 інших на конкурсі від Посольства Канади в Україні. Звісно, іноді доводиться поступатися точністю через неперекладні відмінності між мовами, але це трапляється не так часто: в мене було всього два-три випадки на цілу книжку. Все решта – тільки майстерність перекладача і здатність відійти вбік і не заступати собою автора.

На сайті викладено уривок з роману «Упирі». Яка його подальша доля?

Роман «Упирі», як і багато цікавого в цій країні, почався в 2013, і видавець каже, що це помітно. На сьогодні це повністю готовий до вжитку роман, хоча, з огляду на події останнього року, я потроху пишу продовження – «Бунтарі». Переговори із видавцем тривають в режимі настільки інтенсивному, що на моїй руці незмивним архівним чорнилом написано назву видавництва. Я навіть не знаю, що цікавіше – сюжет мого роману чи історія моїх перемовин із видавцем… Якщо нічого лихого не трапиться, роман вийде друком у 2020 році. Сюжет пригодницький, дія розгортається в Україні, на Поділлі, в ХVI столітті. Про цей період у школах розказують переважно викривлені імперською історіографією легенди, які ні на грам не відбивають нашої реальної середньовічної історії. А вона свідчить, що українці із часом не змінюються, і все те розмаїття, яке ми бачимо щодня в телевізорі чи інтернеті, наші предки мали щастя спостерігати наживо. Адже в той час велике місто налічувало біля 2000 мешканців, найкращим засобом передачі даних було сарафанне радіо, влада продавалася набагато дешевше, а пропаганда працювала безжально і загрожувала людям втратою кінцівок та інших органів. І в цих несприятливих для здоров’я умовах молодий приватний підприємець розслідує діяльність секти, яка знищила його батька і сусіднє місто, а тепер захоплює владу в його рідному місті. Щоб вижити, герой робить вибір: довіритися невідомій тоталітарній секті чи коханим гіперактивним родичам.

Презентація збірки «Крим по-українськи» від переможців конкурсу «Новела по-українськи», Київ, книгарня Є, вересень 2015. Оксана Самара та засновниця конкурсу Олена Павлова

Намагаючись викрити секту перед Магістратом, він жертвує своїм другом, своїм добрим ім’ям, і врешті ставить під удар своє найдорожче… Але удар, звісно, приходить зовсім з іншого боку. Я дозволю собі процитувати приватний відгук відомої письменниці Марини Соколян : «Маму героя мені весь час хотілось чимось стукнути – страшна тітка. Героя мені, правда, теж хотілося стукнути – просто, щоб не мучився. В мене виникла навіть асоціація з Гамлетом – той теж такий епічний невдаха, амбіційний, але інфантильний бідося. Ну але він хоч помер, і вийшла трагедія. А тут, навіть не знаю. Суворий реалізм?» Втім, я вважаю, що мій реалізм не такий вже й суворий, принаймні на 250 сторінок всього два трупи (людські), і один із них настільки заслужив, що сцена вбивства викликала відчуття глибокого задоволення навіть у найніжніших читачів. А мама главгероя – типова українська жінка (якщо вірити українським чоловікам). Так, страшна. Але, ніде правди діти, ми такі і є.

Про переклад романів Вандермеєра

Переклад романів Джеффа Вандермеєра «Знищення» і «Засвідчення».

Київ, «КМ-букс», 2017. Переклад з англійської, автор: Джефф Вандермеєр

Я читав всю трилогію. Перша книга мені зайшла, навіть зацікавила, друга була прочитана через силу (хоч перекладача і змінили, але зміни стилю перекладу я тоді не помітив), третя була прочитана у пів-ока – відверто занудився. Як вам ця трилогія загалом?

«А чи є у вас книги про природу?» – запитала я у видавництва КМ-букс. «Звичайно! Візьміть Вандермеєра – це трилогія, ви зможете вповні насолодитися природою!» – підступно сказала редакторка. На ентузіазмі я переклала назви усіх трьох томів, що було непросто, адже гра слів і міжтекстові відсилки почалися вже там. Заглибившись в текст, я запідозрила, що ми із автором не на одній хвилі, але я стільки не вип’ю: як на мене, Вандермеєр цілком підходить як безпечна заміна легких наркотиків – він вводить читача в змінений стан свідомості із тим же успіхом. Коли я зрозуміла, що єдиний зв’язок Вандермеєра із природою в тому, що попередній перекладач, прикутий до батареї із Вандермеєром, відгриз собі лапу й утік на лоно дикої природи, перший том добіг кінця і треба було щось вирішувати з наступними.

Презентація поетичної збірки 8 поеток «8 жінок» на Книжковому Арсеналі. Київ, квітень 2016

Як ви самі оцінюєте ці романи? Чи готовий масовий читач взагалі до подібних сюжетів, на вашу думку?

Я зробила все можливе для передачі авторської стилістики, хоча редактор просила зробити Вандермеєра ближчим до народу і зрозумілішим, але я наполягла, що читач, який платить за Вандермеєра, повинен отримати таки Вандемеєра. Хто я така, щоб вирішувати за читача, чи воно йому треба. Десь ближче до кінця книжки в моїй голові щось тріснуло, запахло горілим і в мене відкрилося третє око, яким я можу читати англомовне речення будь-якої складності й довжини. Я зовсім не впевнена, що українському читачеві потрібна така література, бо не все, що приходить із Америки – є добре. Деякі тексти (як-от трилогія «Південний Округ») спрямовані на обговорення суто американських реалій і страхів, вирішують суто американські проблеми, яких ми не маємо. Цей текст не про нас і не для нас. Я сподіваюся, що ера бездумного натягування в українську літературу англомовних перекладів за принципом «Хай гірше, аби інше» закінчиться, і в нас почнуть віддавати перевагу вітчизняним авторам, які описують актуальні для нас суспільні явища зручною для нас мовою. Я вважаю, що Вандеремеєр – прекрасний зразок «як не треба робити» – і в сфері видавничого бізнесу, і в сфері художнього письма. На закінчення книги я так виснажилася, що навідріз відмовилася від третього тому, і видавництво довго шукало мені заміну.

Але з дурного розуму я узялася за другий том. Це була фатальна помилка. По-перше, Вандермеєр дуже послідовний в своїх спробах звести читача з глузду. По-друге, інший видавець запропонував мені перекласти Діану Вінн Джонс і Террі Пратчетта.

Ви тільки уявіть – я тут сиджу по вуха у Вандермеєрі, а там, на волі, мене чекає Пратчетт! Дуже хотілося відгризти лапу і втекти, але я з усією відповідальністю завершила роботу. Тут сталося найцікавіше: коли я наполягла підписати із видавцем договір на передачу прав (через півтора роки співпраці!), видавництво навідріз відмовилося змінювати неприйнятні пункти, які обмежували мої права. Договір виявився ультиматумом: або я приймаю все, до чого мене змушують, або лишаюся без грошей за рік роботи… На той час я вже перекладала Діану Вінн Джонс і Террі Пратчетта, тож вгадайте, що я вибрала – продовжити колупатися виделкою собі в мізках, чи радісно кинутися в обійми офіцера ордену британської імперії зі словами «мені нічого втрачати, крім своїх ланцюгів» (Жнець, ст. 117)?

Я лишилася без нервів, здоров’я і грошей, а КМ-букс вкотре почав шукати іншого перекладача для другого тому вікопомного Вандермеєра. Результат закономірний. Скупий перекладає двічі. В жадібного видавця читач без ока. Пам’ятайте: коли ви купуєте книжки КМ-букс, десь плаче один безправний перекладач (а ба й більше, десяток там чи два).

Протокольний захід до Дня пам’яті й примирення (Rememberance day), Київ, Парк Слави, 11 листопада 2016. Зліва направо: Посол Канади Роман Ващук, Посол Великої Британії Джудіт Гоф, Військовий Аташе Канади Браєн Ірвін, українська перекладачка та письмениця Оксана Самара

Про переклад Пратчетта

Львів, «ВСЛ», 2018. Переклад з англійської, автор: Террі Пратчетт

Розкажіть про переклад «Женця» Т. Пратчетта?

Передісторія співпраці дуже драматична. Мені здається, легше купити козу, аніж знайти свого видавця (хоча ефект приблизно однаковий). Ми з видавництвом кілька років вели повне драм, надій і розчарувань листування. Спершу щодо видання мого перекладу Кресиди Ковел «Як вишколити дракона». Ця серія потім вийшла в іншому видавництві й у перекладі іншої людини. Потім я пропонувала ВСЛ видати «Упирів», але справа не рушила, і тепер цей роман вийде в іншому видавництві. Ще згодом я взяла участь у відкритому конкурсі на переклад самого Пратчетта – і з двох фіналістів обрали не мене!

Тобто: вищезгадану козу ми водили не один рік поспіль?

Так. Але потім складний видавничий механізм набув людського обличчя, і запропонував мені одразу дві-три книги на вибір. Я сказала: дайте дві, можна без хліба, і таблетку від жадібності! Так я поріднилася із Террі Пратчеттом і Діаною Вінн Джонс. Поріднилася – бо коли інша людина на півроку оселяється у твоїй голові, то її звідти вже ніяк не витуриш. Продати козу й то легше.

Чи раніше читали Пратчетта?

Раніше я читала Пратчетта в російському перекладі, що нагадує мені одеський анекдот про «…Рабінович наспівав!» Тож після першого знайомства (а це була книга «Морт, ученик Смерти») я вирішила, що Пратчетта явно перехвалюють: кострубата мова, чаклуни – повні придурки, жарти як в персоналу божевільні. Єдиний, хто примирив мене із текстом – Смерть, про якого я зразу подумала: «Який імпозантний мужчина!» Розумієте, це доля.

День сміху в Могилянці. Вечір патріотичної лірики, Київ, Києво-Могилянська Академія, 1 квітня 2016

Тож коли на попередньому кастингу мене відсіяли, я вирішила, що це яблучко – все одно кисличка, не надто й хотілося, от якби мені хто дав книгу про Смерть, от я б показала! …І за півроку мені дали книгу про Смерть. Це таки була моя доля. Або у нас із імпозантним мужчиною взаємна симпатія.

А коли я вперше відкрила оригінальний текст Пратчетта, я зрозуміла, що російські колеги із нього люто поглумилися. Мова оригіналу пересипана стилістичними перлами, тільки встигай ловити. Чарівники, як з’ясувалося, це не якісь придурки – це насправді кумедні всезнайки, які з великого розуму плутаються в життєвих дрібницях. А жартів у Пратчетта, тільки уявіть: десь удвічі більше, ніж в російському перекладі – просто треба вміти дивитися. Тож я старалася із усіх сил, щоб якнайкраще передати всі особливості тексту. Я знайшла сайти прихильників Пратчетта і навіть цілу Пратчеттопедію. Там я підгледіла, як розшифрувати численні відсилки в його текстах (тому в мене вийшло багато приміток перекладача – я просто мусила поділитися із вами цією насолодою!)

Як тривала робота над українським текстом?

Я вперше розгорнула оригінал в метро і вже за п’ять хвилин почала перекладати просто в книжці на полях. Це було миттєве попадання в потрібну тональність, схоплювання стилістики. Мене саму вразило, наскільки легко і невимушено це вийшло, без жодних словників. Наприклад, от зі сторінки 13 (тут и далі приведені сторінки зі «Жнеця»):

This is probably fine from the species’ point of view, but from the perspective of the actual individuals involved it can be a real pig, or at least a small pink root-eating reptile that might one day evolve into a real pig.

Певно, це добре із точки зору видів, але з погляду фактично залучених осіб це може бути справжнім свинством, або принаймні маленьким рожевим коренеїдним рептильством, яке може одного дня еволюціонувати у справжнє свинство.

Це типово Пратчеттівський жарт, із яким, до речі, російські колеги не впоралися. Досі пишаюся цим реченням.

Насправді, словниками потім я обклалася по саме «не можу», під час роботи в мене одночасно відкрито 5-7 різних словників. Часом доводиться робити дослідження на улюблену зі школи тему «Що хотів сказати автор?» Річ в тім, що між нами, українцями в 2019 році, й автором тексту, британцем 1991 року (коли було написано «Женця»), лежить прірва. 28 років – це час, за який народжуються країни і помирають люди, і багато культурних явищ забуваються. Наприклад, напис на значку в товаристві зомбі на ст. 128 “I’m glad to be gray” це дуже прозорий натяк на рух за права ЛГБТ у Британії. В нас геть інші культурні реалії, і моя задача – переробити цей жарт так, щоб було і смішно, і зрозуміло водночас. Про переклад Пратчетта найкраще сказав сам Пратчетт на ст. 34: «Як фокусник, який змушує обертатися вісімнадцять тарілок водночас – як людина, що намагається запрограмувати відеореєстратор за інструкцією, перекладеною із японської данською корейським молотильником рису – як людина, яка спізнала, що таке насправді означає повний самоконтроль, Кошіль Бук хитаючись пошкандибав уперед».

Без жартів, переклад – насправді важка праця. В папці «Жнець» на кінець перекладу в мене виявилося 70 робочих файлів – звірки, примітки, глосарії, варіанти і таке інше. Вся ця величезна робота лишається за кадром, і читачу здається, що перекладацька праця – це насолода текстом і свято якесь. Може, ви навіть уявляєте, як перекладач сидить під пальмою й хіхікає над книжкою, в нього «кілька холодних напоїв і капелюх із написом «Швиденько поцілуй мене» (ст. 122). Але якщо перекладач – фахівець своєї справи, то так воно і має бути.

В студії ТРК Київ, ранкова передача 1 серпня 2016 після отримання 1 премії конкурсу «Коронація слова» (пісенна лірика).

Пратчетт пише дуже весело і неординарно. Чи в процесі роботи можна утриматися від того, щоб не сміятися чи читати, а саме працювати?

Можна. Але я хочу сказати про те, як автор и текст закохують в себе. Коли прийшов час прощатися із «Женцем», я дуже довго не могла відпустити його, редактори буквально виколупували в мене останні правки, ніжно умовляючи, що книжці час до друку, пора її відпустити у великий світ, ніхто її там не скривдить. Я зробила вигляд, що повірила, і надіслала ще одну останню правочку, коли книжка вже майже лежала на друкарському верстаті. На Новий рік моїм терплячим редакторам я відправила листівки із цитатами з імпозантного мужчини, написану великими готичними літерами. Ніхто не любить Смерть, як люблю його я.

Що саме більше вас вражає в біографії Пратчетта?

Для мене Пратчетт – це передусім автор, який вклав ціле своє життя в один проект. Це дуже сміливо, дуже. Але результат того вартий. Не знаю, чи такий фокус можливо повторити. І ще мене розчулює картинка, на якій він під руку зі Смертю. Навіть поставила її собі заставкою на робочий стіл.

Чи можете докладно порівняти українські і російські переклади Дискосвіту?

Коли я почала переклад, я думала, що можу спертися на досвід російських колег у складних для розуміння місцях. Яке розчарування! Всі складні місця в російському перекладі або викинуті, або змінені до повної зміни змісту. Наприклад, прекрасна сцена із похованням Кошеля Бука на ст. 70 за участю китайки, корейки і селери в російському варіанті перетворюється на спробу стукнути померлого поліном по голові, тому що перекладач просто не розібрався в грі слів і не второпав, до чого там селера.

Справді, до чого тут все це м’ясо, та ще й селера? А Пратчетт обігрує відомий в його часи телевізійний жарт, і вся плутанина починається в попередньому діалозі, де чарівники відволіклися на інше значення слова (із китайки на корейку, а в оригіналі – з кілка на шмат м’яса) і забули, про що мова, ст. 48:

Мені довелося добре докопатися до суті жарту, а потім ще пояснити його редакторам. Та і саме ім’я главгероя – Кошіль Бук (Windle Poons) російський колега спотворив, чомусь переклавши його як Вєтром Сдумс, хоча «windle» означає «кошіль» – ємність для зберігання зерна. Із таких маленьких помилок або перемог на рівні слів і складається успіх перекладу. Наприклад, в цій книзі червоною ниткою проходить метафора врожаю: жнець, кошіль, збіжжя. Адже збіжжя – не просто збіжжя (ст 351). В російському перекладі ви цього не побачите.

Дискусія «Жорстокість і насильство у тексті» на фестивалі LiTerra, жовтень 2016. Зліва направо: Оксана Самара (модератор), Ярослав Мельник, Ян Валетов, Антон Фарб (письменники-фантасти)

Наприкінці тексту був ще один показовий шматок: коли Смерть приходить забрати панну Літунку, в якийсь момент вона запитує його, коли ж він встиг узяти її життя. Відповідь мене збентежила, і я підглянула в російський варіант. А там, ну хто б сумнівався, просто дослівний переклад, який ні з чим не зчеплюється і стає незрозуміло, що взагалі відбулося. Просто порожнеча. Хоча в оригіналі це гра слів (ст. 334):

Прим. Смерть в тексті Пратчетта «говорить» завжди великими літерами.

Панна Літунка намагалася сказати «Ти мене налякав» – “You gave me quite a startle”, але померла на півслові. Я пожертвувала дослівністю заради збереження сюжетного зв’язку (ст. 344):

І останнє, що мене прикро вразило в російському перекладі – це неграмотність мови – наприклад, в мові вампірки Дорін, або в брошурі про Анк-Морпорк. Хоча насправді брошура написана застарілою мовою із перекрученими тостами і цитатами із відомого фільму, а Дорін говорить, як простолюдинка, що прикидається аристократкою. Щоб це адекватно подати, довелося помучитися, але результат того вартий( ст 56):

Над останнім прикладом гарненько попрацювала редакторка, яка близько до серця взяла збереження оригінального стилю автора. Хоча мені й довелося її переконувати, що на російський переклад орієнтуватися – автору шкодити. Тож тепер, коли хтось намагається порівнювати мій переклад із російським, я в кращому випадку саркастично сміюся, в гіршому – натякаю, що Біблія радить вирвати око, що спокушає тебе зазирати в російський переклад.

Презентація творчості на засідання літстудії «Радосинь», Київ, Спілка письменників, квітень 2017

Читач помиляється, коли думає, що переклад цілком і повністю копіює авторський текст (як мало би бути в ідеальному світі). Насправді переклад І Є авторським текстом, але його автор – вже перекладач. Як би сильно я не старалася – чи будь-хто із моїх колег – завжди існуватиме смисловий «зазор» між текстом оригіналу і текстом перекладу. Кожен новий переклад – це, по-суті, новий твір. І цей твір іноді більшою мірою належить перекладачеві, ніж авторові, і більше відображає творчу майстерність перекладача, а не автора. До речі, у вітчизняному законодавстві переклад вважається похідним, але все ж твором, права на який цілком належать перекладачу. Тому щоб насолодитися перекладним твором, а не змарнувати гроші, запам’ятовуйте не тільки імена хороших авторів, але й хороших перекладачів – саме вони насправді творять тексти, які ви так любите.

Дякуємо за розмову!

Розмову вів Roman Onyshchenko