Статево неблагонадійні

(не-дуже-фантастичне оповідання)

З того часу, як світ змінився, мої батьки разом з іншими біженцями тулилися серед руїн покинутого міста на високому березі річки, яка колись мала назву Дніпро. Здається саме цю назву згадувала мати, коли розповідала про минуле. То було минуле, яке вона бачила, будучи ще маленькою дівчинкою, про яке майже нічого не памʼятала, оскільки її батьки загинули чи то від якоїсь хвороби, чи то від голоду.

З того часу, як світ змінився, мої батьки разом з іншими біженцями тулилися серед руїн покинутого міста на високому березі річки, яка колись мала назву Дніпро. Здається саме цю назву згадувала мати, коли розповідала про минуле. То було минуле, яке вона бачила, будучи ще маленькою дівчинкою, про яке майже нічого не памʼятала, оскільки її батьки загинули чи то від якоїсь хвороби, чи то від голоду.

Як я пізніше дізнався, знаходячись в “таборі для статево неблагонадійних”, все почалося зі знаменитого Пакту Демаскулізації. Згідно з цим документом, ухваленим Світовим Урядом, кожен чоловік або жінка, хлопець або дівчина, починаючи з трьох років, в організмі яких рівень тестостерону перевищував норму, визначену Організацією Статевого Виховання, повинен був пройти курс гармональної терапії, що позбавляв людський організм “токсичних”, “шкідливих”, “небезпечних” та “непотрібних” маскулінних рис.

 

Хоча на початку процедура демаскулізації вважалася цілком добровільною та проводилася в умовах поширення Просвітницької Програми зі Статевого Виховання в дитячих садках, школах та на робочих місцях, пізніше ті, хто від неї відмовлялися, позбавлялися виборчого права, можливості отримувати медичні та освітлі послуги, їх ніхто не хотів брати на роботу, оскільки для цього був необхідний Сертифікат Демаскулізації та свідотство про проходження Стандартного Тесту на рівень тестостерону в організмі.

Протягом першого десятиріччя дії Пакту на узбіччі життя лишалися не тільки чоловіки та діти чоловічої статі, яких чимало батьків намагалося ховати від інспекторів Статевого Контролю, а й жінки, які не бажали, аби їхніх дітей лишали чоловічої природи. Цілі родини вимушені були лишати домівки у великих та малих містах та тікати до пустельних та напівпустельних регіонів планети і жити в суворих умовах нестачі прісної води та їжі. З часом біженці утворювали анклави, які трохи пізніше, за твердженнями Світового Уряду почали становити загрозу для “усього цивілізованого світу”.

Протягом наступних декількох років проводилися збройні рейди, які поступово винищили майже всі анклави, що складалися зі “статево неблагонадійних осіб”. Хто чинив опір, тих вбивали, інших після арешту селили в спеціальних таборах, де окрім агітаційної роботи по “статевому просвітництву”, увʼязнені піддавалися “психіатричним дослідженням”.

Не памʼятаю, яким чином опинився в таборі. Останнє, що збереголося в памʼяті, це гул сирени та відлуння вибухів на переферії нашого анклаву. Здається, я біг з ящиком патронів до найближчої зенітної установки, але в якийсь момент все зникло. Я прийшов до тями в якомусь медичному блоці, прикутий кайданками до ліжка.

До мене підійшла чи то жінка, чи то чоловік (я ще не навчився їх розрізняти) у рожевому комбінізоні з позначкою іспектора Статевої Безпеки та психотропним нейтралізатором на поясі. Поглянувши на мене, наче я був шматом лайна, інспектор почав щось читати на моніторі, закріпленому в мене над головою.

Згідно наказу Комітету зі Статевої Безпеки, усіх мешканців анклавів належить піддати процедурі демаскулізації примусово,—мовив він, не дивлячись на мне, ніби розмовляючи з компʼютером,—ті особи, які чинили збройний опір Силам Статевих Операцій, визнані особливо небезпечними та повинні пройти процедуру психіатричної експертизи, аби визначити ступінь відхилень та міру покарання за вчинені злочини проти Цінностей усього прогресивного суспільства. Згідно існуючих даних, ви належите саме до такої категорії, про що мені наказано вас повідомити.

Інспектор хижо вишкірився:

Гадаю, тобі це сподобається члєноногий!

Як я дізнався трохи згодом, так звана “психіатрична експертиза” полягала в тому, що свідомість піддослідного підключалася до нейронної мережі, де в умовах віртуальної реальності особа піддавалася морально-психологічним знущанням з боку ботів, що мали одну зі статевих орієнтацій, дозволену Комітетом Статевої Безпеки. Але серед увʼязенених ширилися чутки, що ті віртуальні боти насправді були реальними співробітниками табору, які також підключалися до нейронної мережі, аби вгамувати свою ненависть проти статево неблагонадійних виродків.

Фактично це була така собі гра на психологічну витривалість піддослідних. Зазвичай, ті хто піддавалися процедурі “психіатричної експертизи” більше пʼяти разів, втрачали розум. Серед робітників табору вважалося найістотнішим досягненням, коли їхній “особистий” піддослідний після чергового сеансу експертизи кінчав життя самогубством. Тоді в його особовій справі ставилася помітка: “мав невідворотні психічні вади, не сумісні з життям”.

Після першого сеансу в мене дійсно виникло бажання якнайшвидше з цим покінчити, але оскільки я був прикутий до ліжка, то реалізувати його мені не вдалося.

Почекаємо ще трохи, члєноногий друже,—мовив знайомий іспектор,—смерть у нас тут теж треба заслужити. Тож продовжуй насолоджуватися.

Невідомо скільки ще тривала б моя “насолода”, якби під час наступного сеансу щось пішло не так…

ДАЛІ БУДЕ (МОЖЛИВО) :)