ТАНЦУЮТЬ ФСЄ АБО ПРИГОДИ МУДРИХ ЛЮДЕЙ У ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ ЗОНІ

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Пірат Валєрка – підстаркуватий довбень у бандані. Заробітчанин, новоявлений середній клас.

Мар’ян Пуцюринків – гіпернабожний мер провінційного галицького містечка. Троха мудакуватий.

Петрик П’яточкін – жидоборець, еліта Nації. Потомственний хєромант і тєлєпат.

Дуся Пантелеймонівна – директорка Київського Питомника Ідіотів. Докторша, наркоманша в зав’язці, дуринда по жизні.

Мухтар Пукачов – патріот-учоний із доброю вавою в голові. Муж Дусі Пантелеймонівни.

Раїска ХуйЦой – таємна зброя патріота-учоного. Апарат, що закидує копійками усіх кацапомовних.

Бідон Гівна – експериментальна площадка для вирощування зелених гомункулів. Найважливіший об’єкт у лабораторії патріота-учоного.

Тілівізор – пиздючий апарат, який воздєйствує на Бідон Гівна.

Ряха Матроскіна – псевдокацапка, недохохлуха, радикалолібералка, в опчем, шопопало. Піздовата сталкерша.

Поп-звьозди Філофєй і Мерседес – вєлічайші духовні гуру соврємєнності на підсосі у бандюків і спецури.

Баба Ганя – місцева жителька, гроза туристів, бомжів і сталкерів.

Минька баби Гані – звичайна чорнобильська корова. Руда з білими плямами і трьома парами рогів.

Сірожа Пиздунець – прийомний внук баби Гані, вєліковозрастний комп’ютерний задрот.

Чорнобильські кролики, здичавілі пси, їжаки, білки, ворони, єті, зелені гомункули, рептилоїди, анунаки.

 

 

 

ЧАСТИНА 1

ДІЯ 1

 

Зала управління міжгалактичної космічної станції. Звідусіль витріщаються яскраві зеленкуваті та голубуваті екрани, блимають червоним, зеленим та оранжевим різноманітні кнопки, важелі та прилади хуй-зна якого призначення. За пультами із цим начинням на надійно прикріплених до підлоги офісних стільцях сидять четверо анунаків у скафандрах неземного походження і пильно вдивляються у колонки химерних знаків, що танцюють на моніторах.

Перший анунак: (роздатовано) О, пута мерде! Знову заїло!

Другий анунак: Що там таке, Ему? Ви знову щось наплутали?

Перший анунак: Нічого страшного, пані Ангело. Просто, наш найновіший космовізор вкотре відмовляється працювати.

Другий анунак: Я ж говорила, що за ним потрібно краще доглядати. І в жодному разі не слід споживати сніданки на його захисному корпусі.

Третій анунак: А навіщо вам зараз космовізор? Ви спостерігаєте якусь підозрілу активність поблизу?

Перший анунак: Ні, о Верховний, поряд із нами нічого, вартого уваги нема. Проте, доволі дивні сигнали надходять із тієї планети, де міститься наша таємна лабораторія, замаскована під кондитерську фабрику «Рошен». Причому, сигнали долинають із місця, що розташоване неподалік.

Другий анунак: (стурбовано) кажете, із місця неподалік? То є вірогідність викриття нашої лабораторії?

Третій анунак: (заспокійливо) Ангело, дорогенька, наш об’єкт замасковано такими просторовими пастками, що жодному землянину не під силу їх подолати.

Четвертий анунак: (захоплено) Вау! Ні фіга собі захист!

Другий анунак: (докірливо) Бараку, я ж вас просила не вживати цих дурнуватих сленгових словечок під час відповідальної міжгалактичної експедиції.

Четвертий анунак: (винувато) Упс… Даруйте, пані Ангело, захопився.

Перший анунак: Саме тому мені й потрібен космовізор – без нього я з цієї відстані не зможу зрозуміти, що там робиться і чи загрожує воно нашій лабораторії.

Четвертий анунак: То у чому ж проблема? Давайте, підлетимо ближче та й усе роздивимося самі!

Другий анунак: (помітно стримуючи роздратування) Бараку, не забувайте про дисципліну. Рішення у нас приймає Верховний, а наша задача – обговорювати стратегію їх втілення.

Четвертий анунак: (похнюплено затинаючись) Прошу пробачення. Власне, я лише висунув пропозицію… Не більше…

Третій анунак: Я гадаю, що у словах нашого колеги є рація. Хоча, загроза мінімальна, та ми повинні зробити все, щоб запобігти викриттю нашого таємного об’єкту. Отже, полетимо в напрямку планети Е-564956 і з’ясуємо природу джерела підозрілої активності та його потенційні можливості. Усі погоджуються?

Другий анунак: (віддано) Так!

Перший анунак: (задумливо) Так…

Четвертий анунак: (весело) Так! Так! Так!

Третій анунак натискає правою кінцівкою зю-подібну кнопку на пульті. Через кілька секунд до зали управління заходить зелена страшна крокодилоподібна істота.

Третій анунак: Капітане фон Сорос, підготуйте бойових рептилоїдів! Будемо проходити конвертованим способом крізь міжгалактичний просторовий відрізок.

Капітан фон Сорос: (не розтуляючи своїх жахливих щелеп) Буде зроблено. Дозвольте виконувати?

Третій анунак: Дозволяю.

Капітан фон Сорос, шаркаючи здоровенними лаписьками, покидає залу.

Третій анунак: Друзі, приготуйтеся. Конвертація крізь простір почнеться через десять секунд!

Третій анунак натискає ще один важіль. Зала управління починає трястися, світло блимає і, зрештою, пропадає повністю. У темряві чути скрипіння, шамотіння і лайка французькою мовою.

 

Завіса.

Кінець першої частини.

 

 

 

ЧАСТИНА 2

ДІЯ 1

 

Об’їзна дорога під Тернополем. По ній рухається самотнє легкове авто. У салоні сидять двоє чоловіків середнього віку, середньої статури та, судячи з виразу їбальників, такого ж середнього інтелекту. Вони жваво дискутують поміж собою і розмахують руками.

Водій: Я би просив вас, пане Петре, пристебнути пасок безпеки. Бо, знаєте, береженого і Бог береже.

Пасажир: Пане Мар’яне, ви мені то вже кажете двайцять п’ятий раз. Чи ви, може, думаєте, що я глухий, чи дурний?

Водій: Та, знаєте, пане Петре, буває по всякому.

Пасажир: Я вам скажу, пане Мар’яне, що зі мною по всякому не буває. Абись-те знали, що я є потомственний хєромант і тєлєпат і такі речі, як котресь нещасне детепе, виджу далеко наперід. А от ви, пане Мар’яне, кажете, що маєте Бога в серці, а самі-сьте покладаєтеся не на його святу волю, а на якісь паски. Чи ви думаєте, жи то реміняччя має більшу силу, аніж Божий промисел?

Водій: (коротко охуївши) Ну, нащо ви таке говорите? Я, все-таки, лице міської громади, і не лише Боже, але й кесареве маю знати, закони там усілякі, правила дорожнього руху. І, знаєте, коли хто десь забачить, що я їжджу без паска, то знаєте, що потім в тих інтернетах понаписують…

Пасажир: Йой, та про вас і так вже всякого понаписували.

Водій: (червоніючи) Та що ви таке кажете? Нічого такого про мене не понаписували.

Пасажир: (незворушно) Аякже, нічого такого. Про ваші свячені ліфти вже вся країна говорить. Скандал із фалосом у шкарпетці й досі на перших шпальтах музичних новин. А фразу про геїв, які не можуть бути патріотами, внесли на цьогорічні випускні іспити.

Водій: (глибоко зітхаючи) То всьо, пане Петре, від заздрості. Поплутав людей лукавий, от і верзуть казна-що! (Якийсь час мовчить, а далі майже пошепки) А ліфти святити таки треба… Бо у Львові якось не посвятили, то він впав, та й забив двох чоловік… А ви кажете…

Пасажир махає рукою, кривиться, але нічого не відповідає. Якийсь час вони їдуть мовчки.

Водій: То, може, ви, як потомственний хєропат, чи як вас там, знаєте, що то далі буде з тим вірусом?

Пасажир: (зверхньо) Хєромант і тєлєпат, прошу не плутати. Це, по-перше. А, по-друге, ніц доброго з тим вірусом не буде.

Водій: То що, пане Петре, ви хочете сказати, що то вже кінець?

Пасажир: (прибравши врочистого та трагічного вигляду) То, пане мере, не просто кінець, а цілий ТРИНДЕЦЬ! (багатозначно замовкає).

Авто продовжує свій рух по тернопільській об’їзній.

 

Завіса.

 

 

 

 

ДІЯ 2

 

Траса на Київ. Те ж авто. Ті ж дійові особи. Пасажир, заколисаний дорогою, дрімає, водій слухає шансончік і підмугикує. Дорогою їм назустріч їдуть переважно фури. Приватних авто і пасажирських автобусів майже не спостерігається.

Раптом на дорогу вибігає якийсь довбень. Водій різко дає по гальмам. Пасажир б’ється лобешником об скло і прокидається. Екіпаж авта якийсь час перебуває у ступорі. Натомість мало не позбавлений життя довбень, радісно підбігає до машини і починає цілувати капота.

Водій: Петре, ви живі? Не сильно забилися? Добре хоч скло не побили!

Пасажир: (почісуючи лобешника, на якому просто-таки на очах з’являється добра гуля): Живіший за всіх живих я!І скла вашого я навіть не торкнувся.

Водій: (з насмішкою) Та певно шо так…

Пасажир: (протираючи очі і нарешті помічаючи довбня, який цілує капота) Ов-ва! А то шо за перець?

Водій: (з острахом) Катамадзе якийсь. Певно, на маски полює.

Пасажир: (майже оговтавшись) Ка-мі-ка-дзе, пане Мар’яне, ка-мі-ка-дзе. Але чого ви відразу про гірше. Може чоловікові зле?

Водій: Та певно шо зле, пане Петре. Хіба як кому добре, то вони під машини  кидаються?

Пасажир: (по-діловому) Мусимо з ним переговорити.

Водій: (схвильовано) Щось мені не дуже подобається ваша пропозиція, пане Петре. Може він того, прокажений? Тобто… Еммм… Я хотів сказати заражений.

Пасажир: (цинічно) А якби навіть і заражений, то шо не людина вже? Тим більше, що я зарази у ньому не чую. Ми маємо з ним переговорити.

Водій: (трохи заспокоюючись) Ну якщо ви кажете, пане Петре, що зарази не чуєте, то йдіть і поговоріть. Але масками я ділитися з ним не буду. Так і знайте!

Пасажир: Йой, пане Мар’яне! Та нашо йому тута на трасі тії маски? Навіть повій не видко. (Жестом Джеймса Бонда поправляє комір сорочки і відчиняє вікно машини) Гей, шановний, що ви там капота облизуєте? А якщо там віруси?

З-під капота вилазить підстаркуватий довбень в бандані, увесь в пилюці та грязюці, з наплічником за спиною. Мармизяка довбня розпливається у світлій посмішці. Він, похитуючись, зводиться на дві і підходить до відчиненого вікна авта.

Довбень в бандані: Доброго дня, добродії! Дякую! Дякую! Дякую, що ви зупинилися! Півдня стоплю, а ніхто не бере. Та й машин майже нема…

Пасажир: А звідки їм бути? Карантин ввели. Сказали всім по домах сидіти. Ви шо, за новинами не стежите?

Довбень в бандані: Та я… теє… Не оцінив серйозності становища. Еххх… (простягаючи руку крізь відчинене вікно авта) Я, до речі, Валєра. Друзяки мене прозивали Піратом Валєркою… (раптом замовкає, сумніє і на кілька секунд переводить погляд в небо. Знову глибоко зітхає і повертається до розмови з пасажиром) А куди ви, хлопці хороші, прямуєте? Чи не на Київ бува?

Пасажир: (набувши офіційного та до всирачки серйозного вигляду) Петро. Петрик П’яточкін. До ваших послуг. Тільки руку заберіть. Бо антисептика ви, певно, не використовуєте. Мені то ніц не буде, але в цій машині їде пан мер Мар’ян Пуцюринків, лице громади і шановний політик. Якщо його яка зараза вхопе, то про нього в інтернетах дурне понаписують. Знаєте, який то шкандаль буде? А в нього серце хоре…

Пірат Валєрка здивовано витріщається на Петрика П’яточкіна, і широко розявляє їбальника, майже втрачаючи дар мови. З глибини авта долунає голос водія.

Мар’ян Пуцюринків: Пане Петре, ну шо ви таке говорите? Яке серце?

Петрик П’яточкін: (продовжуючи) Отже, Валєро, хочете чи не хочете, а мусите використовувати антисептика. І рук без діла ні до кого не простягайте. (Говорячи, передає маленьку прозору пляшечку з рідиною довбню. Той слухняно бере і пшикає собі на руки. Петрик продовжує). Ну, тепер, коли ви вже продезінфіковані, можете сідати в машину та й поїхали з нами на Київ.

Водій відкриває рота у намаганні щось заперечити, але красномовний погляд Петрика П’яточкіна безапеляційно свідчить про те, що жодні заперечення розглядатися не будуть.

Пірат Валєрка вмощується на заднє сидіння. Авто продовжує рух по спорожнілій трасі.

 

Завіса.

 

 

 

ДІЯ 3

 

Троє в салоні авта, яке  далі рухається на Київ. Вечоріє. За вікнами пропливають сумні та мальовничі поліські краєвиди. Пірат Валєрка, що сидить на задньому сидінні, травить байки про своє емігрантське життя, супутники неуважно слухають, час від часу кидаючи репліки.

Пірат Валєрка: … і, отже, пішов я з тими грибами через румунську границю. А там, ви знаєте, в них все налагоджено: агенти зустрічають, роботу пропонують, тільки роби! Не по спеціальності, щоправда, але перекваліфікація безкоштовна. Значить, влаштувався я кухарем, навчився готувати мамалигу і банош, заробив трохи грошенят, віддав борги тим грибам і їхнім агентам, та й собі дещиця зосталася. Працював у порядній ресторації, платили добре… Еххх… Тільки горілка там паскудна, скажу я вам… І на роботі вживати не дозволяється…

Мар’ян Пуцюринків: (скептично усміхаючись) Мене, пане Валєро, цікавить інше – де ви знайшли оті гриби, про які нам тута розповідаєте?

Пірат Валєрка: Та кажу ж вам, в Карпатах зустрів! Під час таємної операції по врятуванню України від порохоботів, жидомасонів і провідників руского міра!

Мар’ян Пуцюринків: (зневажливо хмикнувши) Дивина та й годі!

Петрик П’яточкін: Пане Мар’яне, то, шо ви сорок літ прожили, а про грибів-мовленнєків нічого не знаєте, ото є справжня дивина! Відразу видно, шо ви не мєсний!

Мар’ян Пуцюринків: (ображено) Не треба на мене бочку котити! Я тут вчився, ходив до ліцею, до інституту, до церкви, оженився і, навіть, став мером! Але про ваших отих грибів перший раз чую!

Пірат Валєрка: Та вони мені по секрету сказали, що показуються не всім, а тільки обраним! Таким, як ми з паном Петром!

Мар’ян Пуцюринків: (скептично) Ага! Воно й видно!

Петрик П’яточкін раптово починає кашляти. Пірат Валєрка в цей час витягає з наплічника пляшку і одноразовий стаканчик, наливає і простягає Петрику.

Петрик П’яточкін: (відкашлявшись, відсовує рукою стаканчик) А що ж то вас сподвигло в такий час повернутися в Україну, раз ви кажете, що так добре в Румунії жилося?

Пірат Валєрка: (перехиливши стаканчик, який пропонував Петрику) Та… (махає рукою, а потім продовжує) Навідатися хочу до свого Питомника. Двадцять літ завгоспом у ньому, як-не-як, проробив. Та й друзі в мене там були… Де вони тепер… (важко зітхає).

Мар’ян Пуцюринків: Не дуже вдалий час ви обрали для відвідин. Не факт, що вас взагалі пустять у той Питомник. Кажуть, що всіх, хто з-за кордону приїхав, будуть тримати в резервації…

Петрик П’яточкін: (втручається) В обсервації, пане Мар’яне, в обсервації.

Пірат Валєрка: А як вони дізнаються, що я з-за кордону? Я ж теє… нелегально кордон перетнув. Відмітини в паспорті немає.

Петрик П’яточкін і Мар’ян Пуцюринків мовчки переглядаються.

Пірат Валєрка: А відвідати Питомник мені таки треба. Бо, як би на румунах добре не було, а совість гризе… Не знаю, чи повернувся з них хто із тієї операції… Чи пропали десь у казематах, як говорили мені тії гриби… Ехххх…

Мар’ян Пуцюринків: (співчутливо) Знаєте, пане Валєро, на все Божа воля. Але помолитися за них, хоч за живих, хоч за мертвих, завжди не завадить. Тому можу вам запропонувати поїхати з нами до святого храму для молитовного єднання із Всевишнім.

Пірат Валєрка: (залпом перехиляючи другий стакан з невідомим питвом) Я, пане Мар`яне, хоч людина й не дуже релігійна, але знаю, що свічки за здравіє і за упокій під різні ікони ставляться. Тому, аби не брати зайвий гріх на душу – а я й так грішний – мушу спочатку з’ясувати, чи топчуть ще цю землю мої друзяки, а чи перейшли в засвіти.

Петрик П’яточкін: Мудрі речі говорите, пане Валєро.

Пірат Валєрка: (жвавішаючи) А знаєте що, панове? Пропоную нам разом навідатися до Питомника, попоїсти, відпочити з дороги. У мене там затишна каптьорочка є… Точніше, була… Авто своє від вірусів повідмиваєте. Знаєте, скільки там антисептика? Ого-го!

Мар’ян Пуцюринків: Що, такого як ви щойно спожили?

Пірат Валєрка: А хоч би й такого. Де ви зараз іншого дістанете? А в румунів він весь недобрий і до вживання не придатний, ані внутрішньо, ані зовнішньо. Еххх…

Петрик П’яточкін: Дякуємо за пропозицію, пане Валєро. Добрий плян.

Мар’ян Пуцюринків: (кволо пручаючись) Я, пане Петре, як вам відомо, жодних променад і гостей в Києві не планував. Тільки до верховного греко-католицького храму, помолитися за порятунок громади від коронавірусу, і назад. Гадаю, не варто у такі часи піддавати себе невиправданому ризику інфікування.

Петрик П’яточкін: А я, пане Мар’яне, як Ви вже знаєте, хєромант і тєлєпат, і заразу чую за сто кільометрів. Тому, Ви, власне, й долучили мене до цієї експедиції. (Набувши ще серйознішого вигляду і перейшовши на бас) Ризику інфікуватися коронавірусом у Питомнику для нас немає. Навіть без масок і антисептика.

Пірат Валєрка: Урааа! Привіт, рідний Питомнику!

Мар’ян Пуцюринків: (тихо собі під ніс, кривляючи Пірата Валєрку) Привіт, рідний наркодиспансере.

У цей момент Мар’ян Пуцюринків помічає дорожний покажчик, який свідчить, що до Києва залишається 100 км. Він скоса дивиться на незворушного Петрика П’яточкіна і розуміє, що одними відвідинами храму господнього їхня подорож до Києва на обмежиться.

 

Завіса.

Кінець другої частини.

.

.

.

Далі буде…

(с) Вуйки Хрін