“В “сірій” зоні. Марійкине інтервʼю”

автор: Руслан Бєдов

(засноване на реальних подіях)

До сморіду торішньої гнилої картоплі додався запах гару. Марійка притулила до обличчя вологу хустку, як вчила її мати, намагаючись не ворушитись.

Коли гупати нарешті перестало, наважилася підвестися. Намацала засув, потягнула його та, штовхнувши важкі двері, вибралася з льоху. На дворі лунала мертва тиша: ані гавкоту сусідських собак, ані птиць, навіть вітру не було. Але Марійка вже звикла, що після бомбардування завжди так тихо. В сусідів дійсно щось горіло, але тушити було нікому.

Посеред великого двору, в декількох метрах від льоху, чорніла воронка. Дівчина зупинилася. Осколки потрощили стіни сараю, на щастя зовсім трохи зачепили будинок, залишивши вікна без шиб. Десь в середині задзвенів мобільник. Улюблена композиція “Рамштайну” здалася дівчинці зловісною. Вона побігла в хату.

-Алло, Марійко! – почулось в слухавці, – чому так довго не відповідала?

-Тут стріляли, мамо… – Марійка зайшла до своєї кімнати, де перед обстрілом готувала уроки, – коли ти повернешся?

-Вже гроші отримала, чекаю на автобус. Будь обережна, доню. Якщо стане зовсім погано, тікай в посадку. Туди їхні “гради” не дістають…

Марійка поклала телефона до кишені та почала струшувати скло з підручників та зошита.

Загавкав сусідський пес Вулкан. Мартиненки, його господарі, загинули місяць тому, під час чергового обстрілу. Вулкан теж був поранений, але Марійка разом з матірʼю виходила його. Сподівалися, що лишиться з ними, але він повернувся у власну будку на знищене міною подвірʼя. Тепер кожного ранку Марійка носила Вулканові сніданок. Те, що їла сама.

До двору підʼїхала автівка. З вікна не було видно, хто там і дівчина вийшла на ганок. Кремезний, озброєний автоматом, чоловік у військовій формі ногою пнув хвіртку, зайшов у двір, але помітивши Марійку, зупинився:

-Тут еще остались живые, заходите! – крикнув він та запалив цигарку.

До двору увійшло ще троє військових з білими повʼязками на рукавах. За ними крокував оператор з камерою та молода жінка з мікрофоном.

-Снимай двор, – говорила вона, – вон воронку видишь? Крупным планом снимай! Потом переводи на девочку!

-Кто еще дома есть? – спитав один з вояків, перекинувши автомат за спину.

Марійка заперечливо похитала головою, не відводячи переляканого погляду від зброї.

Потім підійшла жінка з мікрофоном. Питала як звати, з ким мешкає, як часто обстрілюють їхнє селище, ще щось. Дівчина намагалася триматися, але, певно, їй це недуже вдавалося, тому що жінка з мікрофоном доволі швидко, скрививши губи в удаваній посмішці, відвернулася.

-Снял? Думаю, этого достаточно, – мовила вона. Потім звернулася до військових:

– Найдите мне человека для интервью, эта девочка какая-то тормознутая!

Вони разом з оператором подалися з двору.

-Где родители? – спитав один.

-Поїхали кудись… – тихо відповіла Марійка.

-Кудысь! – передражнив вояк, – ты что, не можешь на нормальном языке разговарить?

-Жора, отцепись от нее! Времени нету…

-Щас, подожди!

Вояк обминув дівчину, зайшов в хату, походив по кімнатам, відкрив холодильник, погримів каструлями. Марійка весь час нерухомо стояла на ганку, читаючи “Отче Наш”. Колись її тій молитві бабуся навчила…

Позаду пролунали кроки. Вояк вийшов на ганок з підручником в руці.

-Ты посмотри, она в укропской школе учится! – звернувся він до товариша.

-Да какая тебе разница, где она учится, – відказав той, вилазячи з льоху з трилітровою банкою консервованих огірків. Мати робила їх ще до війни, – поехали, нас ждут!

Вояк подивився на Марійку та всучив їй підручник:

-Ничего, скоро будешь в нормальную школу ходить.

Знову, лишившись на самоті, Марійка відчула, що ледве тримається на ногах. Вона присіла на ганок, все ще міцно стискаючи в руках підручник.

Знову заревів “Рамштайн”.

-Все добре? – запитав стурбований мамин голос.

-Так, мамо… – намагаючись говорити спокійно, відповіла Марійка.

-Лягай спати рано, мене не чекай — вечірній рейс відмінили. Тобі завтра рано до школи.

-Добре, мамусю…