Я в підземелля – поглянути химерні ріки

автор: Роман МТТ


Підземні ріки течуть? Так – течуть, їх досить і в звичайному житті. Тому чогось таємничого в назві збірки «Підземні ріки течуть» Євгена Ліра – не побачив. Концепція збірки, а це бажання чи пропозиція автора читачу поговорити з власними потворами – сподобалась, ще на презентації.


Відгук на збірку пишу відразу після прочитання (а не за місяць, як звичайно), бо, боюся, не зможу потім: одні оповідання дуже порадували, натомість інші – не дуже. В кімнаті зі своє потворою, як обіцяно автором, я не опинився (може того, що давно з нею призвичаївся, і ми частіше скандалимо за неприбране після тарганів сміття в голові, і кому його черга виносити). Огляд, традиційно, буде по схемі «сподобалось – не сподобалось».

Про «сподобалось – не сподобалось»

Відразу до оповідань (бо про вступ казати нічого – він не вразив, я себе в підвалі, чи де там, не відчув…). Поділимо їх на страшні і дивні, для початку

«Атер» – перше оповідання збірки. Бездоганно на мій погляд, без спойлерів – рекомендую. Воно дивне і цікаве. Це оповідання налаштувало мене на відповідну атмосферу до читання.

«Ми» – атмосферна річ, але мене майже-майже не відлякнув початок-вступ, добре що він швидко скінчився. Власне думки і настрій після цього оповідання не змінюється, воно наче і страшне, але після смак Атеру ще лишається, то сильно не лякає.

А от наступне «Хто на нашій стороні» – непогано і динамічно читалося, настрій міняється – реально стає страшнувато в окремих місцях. Градус зростає, але, поки не дочитаєш до… опису пошуків і досліджень в інтернеті. Тупо пропустив ці сторінки, бо, після двох абзаців опису пошуків в гуглі, темп читання втратив, це трохи розчарувало і змазало враження від оповідання. А так – непогано починалось, тримало, але – не втримало. Фінал – нормальний фінал.

«Де не ходить смерть» – атмосферна річ, читається від початку і до кінця на одному подиху. Фінал тексту – головне, до нього автор виводить дуже класно: напруга не спадає весь твір, за героя реально переймаєшся. В фіналі буде весілля (жарт – не буде). Рекомендую.

«Хижа» – а от до цього оповідання рекомендую підготуватися: випийте води свяченої і тоді – читайте. Спочатку «Отче наш», а потім – саме оповідання. Не пожалкуєте. Рекомендую: страшно, цікаво, метафорично. Що ще сказати про нього? Варто і часу на читання і грошей за збірку.

«Крок» – добротне оповідання з добротним фіналом. Трохи не сподобалась форма блогу, в якій викладено і звернення до читачів, щоб не критикували і не писали коментарі. Воно більше дивне, ніж страшне.

«Я вирішив побачити бога» – я не знаю як оцінювати такі оповідання. Це дуже інтимна річ, як на мене. Автором написана бездоганно (незважаючи на всі баги видання, верстальнику не вдалося «спортити» твір позбавивши його заголовку, наприклад). Читалося добре, форма написання – складна, але автор зробив дуже правильну річ – просто переказував кожен розділ в одному реченні на початку наступного, що дає змогу не втрачати нитку оповідання – крутий і правильний хід, дякую за це. Щодо змісту – кожен сприйме по-своєму. Читати – варто, як мінімум задумаєтеся над своїм власним бажанням «побачити…».

«Острів» – а от тут, як в плані фінальної оповідки, автор не вгадав. Це і не дивне, і не страшне. Воно більш філософське, фантасмагоричне якесь. З-за чого проблема? Від початку важко розібратися в героях і хто з ким говорить. Так, треба думати і довго, перечитувати по два абзаци, в’їжджати в систему символів і образів, які автор пропонує. Я в’їхав, сторінки десь так після 5-6… Так не цікаво чесно, бо в короткій прозі нема часу і місця гратися в ці загадки. Бо створена на початку атмосфера змусила підозрювати що головні герої – якісь духи дітей, потім виявилося що зовсім не духи, потім лише прояснилося місце дії, яке наче реальне, але спочатку геть нереальне. І це насправді дуже «химерна проза», бо навіть химерна проза має читатися зрозуміло. Враження, що писалося/дороблялося швидко. Плюс лише за ідею, а за виконання – не вразило.

Загальне враження від «… ріки…»

Загальне враження досить непогане. Сподобалося, як автор проводить знаки і символи з одних оповідань в інші – просто, ненав’язливо. Наче оповідання і не пов’язані одне з одним, а наче – і пов’язані, це гарна знахідка для збірки. Сподобалась більшість оповідань за сюжетом і динамікою – я майже не нудьгував. І обкладинка теж сподобалась: стильно і з моїми улюбленими сіро-зеленими кольорами.

А от не сподобалась верстка – коректора там не було, а верстальник працював на всім відомий «ат’єб…тєсь», і це – погано. Погано, бо коли автор старається, може, вміє створювати атмосферу і настрій гарними описами, то помилки і все інше цю атмосферу і настрій ламають аж бігом, просто збиваючи з читання, там де читач не повинен навіть задуматися спинитися. Але видавництво на те трохи «забило», не зважаючи на те, що за змістом збірка дуже не проста – тут важливо геть все.

Тому, наступну збірку від видавництва Жупанського буду читати спочатку в книгарні, перед тим як купити, бо кількість марнодруку і невичитаних помилок – зашкалили, на дану збірку його мало бути аж нуль, насправді.

Про страшну потвору в останньому оповіданні

Ну, не злякався, я ж писав на початку – ми з нею мирно співіснуємо, в принципі, хоча деякі моменти у відносинах можна і переглянути, наприклад, змусити її регулярно тарганів гуляти. Чи може ще когось підселити для різноманіття? Побачу… ;)